загрузка...

ЛІТЕРАТУРА РОМАНТИЗМУ. ВІД РОМАНТИЗМУ ДО РЕАЛІЗМУ

Романтизм як літературний напрямок і як універсальний світогляд

 

Зовнішнім поштовхом, який призвів до виникнення спочатку теорії романтизму, вважається Велика Французька революція, яка викликала розчарування у діяльності філософів-раціоналістів XVIII ст. Декарт, Локк, Дідро, Руссо, Даламбер стверджували: людина є феноменом розумним, її інтелект спроможний підкорити Природу, побудувати справедливе суспільство. Спроба побудувати таке суспільство відбулася у Франції 1879-1894 pp. Почалася Велика революція красиво: тисячі людей у єдиному стихійному пориві зруйнували найстрашнішу тюрму Франції — Бастилію, символ середньовіччя і жорстокого насильства з боку держави і церкви. На вулицях Парижа залунало гарне гасло: «Свобода! Рівність! Братерство!» А потім до влади прийшли якобінці на чолі із Робесп'єром і розпочали масові розправи над аристократами. Аристократів і незгодних було багато, і лікар Ж. Гільотен винайшов машину для відрубування голів, яка за ім'ям свого винахідника дістала назву «гільйотина» і набула значення символу Великої Французької революції у її зворотному сенсі.

«І це є справедливе, розумне суспільство, яке обіцяли просвітники?» — запитували мислячі люди в усьому світі і доходили висновку: «філософи» помились. Але перші романтики, а до них зараховують Ф. Гельдерліна і діячів енської університетської школи (Німеччина), У. Блейка, У. Вордсворта, С Кольриджа (Англія), Р. Шатобріана, Жермену де Сталь, Е. Сенанкура (Франція), не тільки заперечували спадщину просвітників, а і використовували її. Руссоїстський культ почуття і природи, фаталізм пізнього Дідро, культурологічні ідеї Гердера лягли в основу романтичної теорії. Тому сентименталізм Стерна і Руссо, стихійність «Бурі і натиску», загадковість пізнього Гете і культ краси Шиллера називають «перед романтизмом».

Філософську основу романтизму було створено в Німеччині. І тут незаперечною є заслуга Фрідріха Шеллінга.

«Мистецтво надає змогу цілісній людині досягнути висот пізнання», — стверджував він у «Філософії мистецтва». За Шеллінгом, пізнати Всесвіт можна тільки поєднавши розум і інтуїцію. Художник як носій геніального духу, в момент напруження всіх духовних сил об'єднується із Всесвітом (тотожність суб'єкта і об'єкта). Висловити те, що він відчув, можна тільки силами мистецтва, та й то частково, тому що людська мова є ще досить примітивним інструментом.

Бальзак назвав мистецтво романтизму «мистецтвом образів», і це є правомірним. Романтики створювали образи величезного, міфологічного масштабу, образи-міфи. Отже, Старий Мореплавець Кольриджа, Манфред Байрона, Квазімодо Гюго є не просто літературними персонажами. Вони втілюють глобальну філософську думку — про недоторканність Природи (Старий Мореплавець), про революційні зміни у суспільстві (Квазімодо). Сказане не означає, що художники-романтики абсолютно не цікавились суспільним життям. А. А. Єлістратова назвала поезію Байрона «поезією політики», у надрах романтизму виник соціальний роман (Віктор Гюго, Жорж Санд, Ежен Сю), але більша частина художників-романтиків вже ж таки протиставила власну творчість злободенності, намагаючись проникнути у вічні, понадчасові сфери силою мистецтва.

Свобода була незаперечною цінністю для всіх поколінь романтиків. Велика Французька революція показала велич людського духу, натхненного чуттям власної незалежності від тисячолітніх авторитетів. Але вона показала незатребуваність самостійності для широких мас, для яких свобода обернулася розрухою, голодом, втратою звичних умов життя. Таку філософії німецького романтизму зароджується думка про існування двох світів — матеріального і духовного, яка пізніше виллється в ідею двосвіття.

Так на сторінках романтичних творів з'явилися два світи: світ філістерів, самовдоволених обивателів, що характеризується лицемірною, святенницькою поведінкою, та світ романтиків, які існують за законами іншого, духовного світу.

Втім, досягти істинної свободи творчості тільки через презирство до споживачів неможливо. Тому що тоді людина залишаються рабом самої себе. Власний егоїзм примушує її творити не за законами Великого Всесвіту, а за законами потворної корисливості. Таким чином, незважаючи на величезне значення творчого «я», романтична іронія примушує творця іронічно ставитися і до себе самого, і до власного писання, і навіть до романтизму. Тільки шляхом знищення малого «я» і відкриття «Я» великого можна прийти до істини.

Пізній етап розвитку романтизму набуває якостей демонізму. Іронічне ставлення до реальності змінюється на ненависть до неї. У творах Гофмана, Байрона, Мюссе з'являються мотиви естетизації зла, злочину. Відмова романтичного героя від загальноприйнятих норм життя починає трактуватися як єдиний можливий для художника вибір. «Демонічні» романтики ніколи не були рабами зла, вони поділяли його на побутове, паскудне, і на зло, яке належить до «царства духовного». На останнє вони дивилися з повагою і ототожнювали його з нехтуванням талантом і волею.

Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці XIX ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився і посів дуже важливе місце в контексті розвитку подальших напрямків кінця XIX —- початку XX ст. (символізм, імпресіонізм, неоромантизм), посів він почесне місце також і у широкій течії модернізму XX ст.

Отже, виділимо загальні риси романтичного типу творчості:

— прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

— захоплення фольклором, тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

— міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики;

— усвідомлення катастрофічної роздробленості нового часу і « втеча >> від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси — інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів, що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності.


загрузка...
загрузка...