загрузка...

АНТИЧНА ЛІТЕРАТУРА

Антична література — еталон прекрасного

 

Антична література вабила і вабить до себе високими гуманістичними ідеалами, героїзмом, красою слова, вишуканістю форми. Вона — вічне цілюще, життєдайне джерело, певною мірою норма і приклад — еталон прекрасного, животворна сила, яка, будучи творчо засвоєна на національному ґрунті, завжди допомагала і допомагатиме нам будувати культуру сучасну і прийдешню.

Література є відображенням людського життя. З'явившись, вона в свою чергу діє в тому чи іншому напрямку на життя народу. Отже, щоб зрозуміти античну літературу, необхідно знати і розуміти життя тих народів, які її створили. Ці народи - стародавні греки і стародавні римляни.

Грецька література написана старогрецькою мовою, яка складалася з діалектів — еолійського, іонійського, дорійського. Починаючи з III ст. до н. е. в лоні грецької літератури почала розвиватися римська література, яка згодом злилася з нею в єдину греко-римську літературу — античну.

Родове суспільство послуговувалося своєрідною ідеологією — міфологією, яка була водночас і фантастичними релігійними уявленнями, і спробами з допомогою багатих фантастикою міфів пізнати і пояснити навколишній світ, природу, її явища, нарешті саму людину у її зв'язках з природою та іншими людьми. Тому література, що виникла в умовах міфологічної ідеології, стає невід'ємною від міфології: вона використовує міфологічні сюжети, Образи, її тематика є теж міфологічною. Це є найголовнішою особливістю античної літератури.

Антична література — велике багатство жанрових форм і стилістичних засобів, які згодом успішно засвоїли молоді європейські літератори. З античної літератури беруть свій початок майже всі відомі сьогодні жанри, зберігаючи здебільшого і свої античні назви: епос, драма, мім, трагедія і багато інших.

Завдяки надбанням культури і літератури античності (період якої визначається I-VCT. ДО Н. е.) в XIV ст. почалася нова культурна епоха в Західній Європі — доба Відродження. Це було відродження інтересу до античності і первісного християнства. Сама назва означає «відродження античності». Виходячи з античного захоплення людиною, її красою, її здібностями, з християнського людинолюбства і віри в здатність до безмежного духовного збагачення і вдосконалення, гуманісти доби Відродження створили новий світогляд, який стверджує людину як найдосконаліший витвір Господа і природи, утверджує право людини на земне щастя і радощі, право досліджувати світ, розкривати його таємниці, право на вільну думку і пошук.

Під впливом античної літератури в Європі виникають нові національні літератури, що користуються уже не тільки латинською, а й живими національними мовами. Ці літератури запозичують з античної літератури та історії сюжети для своїх творів, поетичні образи, багатство поетичних фігур і тропів. Наприклад, Вільям Шекспір написав на сюжети античної історії міфології та літератури поеми « Лукреція» та «Венера і Адоніс», драми «Антоній і Клеопатра», «Коріолон». В інших творах Шекспіра часто зустрічаємо античні імена персонажів, образи з міфології та історії. Антична література покликала до життя такі художні напрями, як класицизм, та просвітницький класицизм, для представників яких антична література була взірцевою класикою, станом прекрасного. Французькі драматурги Корнель, Мольєр переробляли твори Еврипіда і Пловта, використовували міфологічні сюжети, античні образи. Орієнтуючись на поетику Аристотеля і Горація, Школа Буало виклав основні естетичні принципи і закони класицизму у віршованому трактаті «Мистецтво поетичне», який мав велике значення для розвитку європейських літератур.

У лоні просвітницького класицизму розвинувся так званий веймарський класицизм, найяскравішими представниками якого були Гете і Шиллер. Войнаровські класицисти розглядали античність як царство ідеальної краси і гармонії, як прекрасне людство, що уособлює «чисту людяність», мріями про гармонійну єдність особи і суспільства, вірили у виховну силу мистецтва, здатного сформувати гармонійно розвинену особистість, яка прагнутиме серед іншого і до ідеалу свободи. Яскравим прикладом звернення Гете до античності є гімн «Прометей», який написаний у формі монологу самого титана. Гете першим у європейській поезії відродив образ славетного титана давньогрецьких міфів. Він зробив його символом протесту проти змертвілих традицій та авторитетів, символом справжньої любові до людей. А як він сміливо кидає в обличчя Зевсу звинувачення у самозакоханості:

...Не знаю я мізерніших,

Ніж ви, боги, у світі!

Злиденний має харч

Величність ваша:

Має дим жертовний

Та молитви дух.

Панує античний дух і в поемі «Фауст» — найвищому досягненні Гете. Сам сюжет цього твору своїми коренями сягає середньовічної античності.

Навіть романтики, що виступали проти надмірного захоплення античністю і за звернення до національного фольклору, не змогли обійтися без неї.

 

Варто згадати хоча б «Прометея» Байрона та «Звільненого Прометея» Шеллі. А Фраческо Петрарка, який завойовував собі славу саме латиномовними поезіями, а не італійськими віршами.

Згадаймо, скільки авторів, серед яких і українець І. Котляревський, зверталися і навіть переробляли на свій лад «Енеїду» Вергілія!

За час свого існування антична греко-римська і християнська літератури виробили неоціненні скарби, невмирущі духовні цінності, що лягли в основу всієї європейської культури і літератури. Прагнучи до широкого охоплення реального життя, відображаючи розмаїття соціально-історичної дійсності, змальовуючи людину в усій складності її зв'язків з природою та суспільством, грецька, римська та християнська літератури античності поставили проблеми, які залишаються і сьогодні вагомими і актуальними, не втрачають свого загальнолюдського значення. Ці літератури відкрили для людства невмирущі етичні цінності: добро, людяність і милосердя, любов до батьківщини, готовність до подвигу і самопожертви, мужність і незламність у боротьбі, велика віра в людину, в її безмежні здібності, її потяг до добра і здатність до вдосконалення, віру в силу поетичного слова, пісні, мистецтва. В античній літературі знаходимо багато прикладів величі людського духу, поетизації високих людських чеснот. Саме в цих вічних моральних, етичних цінностях і в боротьбі за високодуховну, морально досконалу людину полягає історичне і моральне значення античних греко-римської і християнської літератур, це і є їх найціннішими скарбами.

 

Античні байки

 

Байка (грецьке «айнос») — глибокодумне оповідання, що потребує, як загадка, відповідного тлумачення; згодом також апологос — «притча» як жанр народної усної творчості з давніх-давен сформувалися або проторували собі шлях у світ літератури.

Іншими словами: байка — коротка прозаїчна чи віршована розповідь, у якій діють символічні персонажі, що втілюють різні людські типи й ілюструють принципи моралі або практичної доцільності. Моральний урок або міститься в самому оповіданні, або може бути прямо сформульований в особливому, окремому від нього міркуванні.

Дійовими особами найчастіше є тварини, але іноді людські істоти чи неживі предмети. До форми байки близька притча (парабола), однак, на відміну від байки, притча найчастіше існує усередині великого тексту, а не самостійно. Жанр бестіарію теж має риси, що зближають його з байкою. Короткі байки іноді називають апологами.

З часів античності і до наших днів байка служить зразком життєвої мудрості, засобом навчання і формою сатири. На ранніх стадіях людської цивілізації казки про тварин сприймалися буквально; байка як літературний жанр виникла лише тоді, коли алегорично тварин стали символами людських достоїнств і пороків.

Байкова спадщина, яка «ходила» в народі, поступово зростаючи й ускладнюючись, була, за легендою, вперше літературно оброблена Езопом.

Із збірок, які збереглися до нашого часу, найстаріша укладена (І ст. н. є.) вільновідпущеник імператора Октавіана Августа — Федром, який переказав байки в латинських віршах. З книги Федра утворилася пізніша латинська прозаїчна версія, зв'язана з ім'ям якогось Ромула, що мала великий вплив на розвиток байкового жанру за середньовіччя і в епоху Відродження. ВIII ст. н. є. обробив байки Бабрій (очевидно, погречений римлянин), подавши текст у грецьких віршах; в ІV-V ст. н. є. — Авіан, латинською мовою в поетичній формі. В XI ст. складені дві прозаїчні версії, які використав монах Максим Плануда (1300) для свого збірника Езопових байок, до якого він додав також докладний «Життєпис Езопа».

Щодо подальшого поширення байок в європейській літературі, то досить буде згадати, що всі європейські письменники, які складали байки, тією або іншою мірою були «спадкоємцями» Езопа. В українській літературі можна простежити те ж саме наслідування; це буде особливо наочно для читача, коли він зіставить з байок такі, як «Ворон і Лисиця», «Мурашки й Цикада» з відповідними байками Л. Глібова: «Ґава й Лисиця», «Коник-Стрибунець».


загрузка...
загрузка...