загрузка...

Класичний реалізм і його художня специфіка

Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін (від лат. «тілесний», «конкретний», «матеріальний», «речовий») виникне лише наприкінці XIX ст., тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку.

Великі реалісти XIX ст. (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Теккерей) реалістами себе не називали. Існує проблема, пов'язана із часом появи реалізму. Коли він з'явився? І чи можна вважати первісне мистецтво реалістичним, адже зображення диких тварин, які археологи знаходять у печерах, безумовно, можна визнати тілесними, такими, що наслідують природу. Чи можна античне мистецтво вважати реалістичним? Адже воно зображувало людину і природу, не нехтуючи реальними пропорціями, зосереджувалося саме на тілесному зображенні людини. Або чи можна часом появи реалізму вважати епоху Ренесансу, коли перед художниками постав вибір: яким шляхом йти — шляхом середньовічної алегорії або шляхом «природного», «тілесного» зображення світу? Адже говорити про певний напрям в мистецтві можна тільки тоді, коли він усвідомлює. себе як напрям, тобто має альтернативу. Альтернатива з'явилася за часів Ренесансу, попередні мистецькі течії її не знали. Тому більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм XIX ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму.

Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму. Бальзак усвідомлював своєрідність стендалівської і своєї творчості і в «Етюді про Бейля» охарактеризував її як «еклектичну». Він розділяв розвиток французької літератури на «літературу ідей» (класицизм, просвітницький реалізм), «літературу образів» (романтизм) і «літературу еклектики» («той, хто обирає»). Бальзак стверджував, що він запозичу*; в попередників те, що йому подобається: від Мольєра в його творчість прийшов «маніакальний характер», від Вальтера Скотта — принцип зображення життя пересічних людей на фоні могутнього розвитку історії. Діккенс, особливо на ранньому етапі своєї творчості, настільки міцно був пов'язаний із романтичними прийомами зображення, що, наприклад, Теккерей не визнавав творчість Діккенса реалістичною. Хоча письменники класичного етапу розвитку реалізму і не визнавали себе реалістами, це не означає, що реалізм не розвивався. У 10-20 pp. реалізм почав визрівати у надрах романтизму, а у 30-40 pp. він уже існував як окремий напрям.

Класичний реалізм має унікальну рису: він піднімається над своїми творцями і залишає їх далеко позаду. Рояліст Бальзак не є таким в своїх романах, захисник патріархальних цінностей Л. Толстой не міг пояснити власної моральної позиції при створенні роману «Анна Кареніна». І це тому, що романи Бальзака, Толстого, Достоєвського говорять не тільки від імені Бальзака, Толстого, Достоєвського, вони говорять від імені Природи, Космосу, Всесвіту. Образи великих реалістів розвиваються автономно, часто не підкоряючись свої творцям. Залишаючи конкретні твори, вони набувають сили вічних супутників людства. У повісті «Пошуки Абсолюту» (1834) Бальзак стверджує: «З якого боку не починай, все є пов'язаним, переплетеним одне з іншим. Причина примушує здогадуватися про наслідки, і всякий наслідок дозволяє підніматися до причини». Класичний реалізм не випадково виріс із «фізіологічного нарису». Він розглядає світ як єдиний, живий організм, в якому все пов'язане одне з одним, і стан однієї частини впливає на стан іншої.

Світ романів Бальзака, Діккенса, Толстого сповнений речей, які представляють своїх володарів, відображають їхню суть. Першорядне значення реалісти надавали також архітектурі й інтер'єру житла. Гоголівські Собакевич і Манілов, бальзаківський Гобсек, Домбі Діккенса стають єдиним цілим зі своїми речами. Щоправда, у класичному реалізмі так було не завжди: у Стендаля деталі побуту позначені досить скупо. Він зосереджується на внутрішньому світі героя, на його особистості, через яку відбивається епоха. Лермонтов намагався «через історію душі відобразити історію цілого народу». Те саме можна сказати про Стендаля.

Існує поширене визначення реалізму як зображення «типових особистостей в типових обставинах» (Енгельс), і ця думка видається правильною, хоча у деякій мірі спрощеною. Але важливим є ще такий момент: письменник змальовує типові риси свого часу через типових представників суспільства і демонструє нам цих типових представників. Проте його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити напевно. Яскравий приклад — «Пані Боварі» Флобера, який вважав, що письменник повинен «у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність».

Авторське невтручання має прямий зв'язок із «саморухом», «саморозвитком», з «автономним існуванням» образів, воно створює граничну «життєвість» створених картин. Тут можна згадати Стендаля, який по-своєму осмислив шекспірівську вимогу «mirror up to nature» («тримати дзеркало перед природою»). Стендаль вважав, що дзеркало перед природою тримати треба, але яким чином? Адже той, хто тримає, може повернути його під тим кутом, який йому подобається, і об'єктивність таким чином зникне. Стендаль порівнював Письменника із мандрівником, який йде дорогою життя, а за спиною несе дзеркало. Мандрівник не бачить відображення і не може ним керувати, так досягається правда в мистецтві.

Спрямованість письменників-реалістів на зображення правди життя не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії характерів. «Я перебуваю у кращому становищі, ніж історики, - я вільніший за них», — стверджував Бальзак. Художник завжди І вільнішим за вчених, тому що він може відзначати реальні тенденції, які існують у суспільстві, через фантастичні образи або через нагострення окремих рис. Мистецтво завжди перетворює життя, робить його сценічним, панорамним і т. д. Але творчість реаліста завжди зберігає рису, яка відрізняє її від творчості романтика, — реаліст завжди об'єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб'єктивне бачення світу. Тому провідною формою творчості романтиків стала поезія, а провідною формою реалістів — роман як «епос нового часу».

Тривалий час реалізм XIX ст. визначали як «критичний». З одного боку, через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства (слово «критичний» в перекладі з грецької означає «розібраний на частини», за значенням воно є близьким до слова «аналіз»), а з іншого — через осудне забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому герої нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв'язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де «продаж тіла» і «продаж інтелекту» набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка.

Але творчість Бальзака, Стендаля, Меріме, Діккенса, Теккерея критичним началом не вичерпується. Наприклад, Бальзак вважав свої романи світом, «кращим» за світ реальний. Стендаль закохувався у створені ним «італійські характери», а Діккенс поряд із жахом робітних будинків зображав чарівну патріархальну Англію, затишну і сповнену диваків. Тому для визначення реалізму XIX ст. останнім часом більше використовують термін «класичний» (від лат. «взірцевий», «першокласний»). Реалізм XIX ст. надав творам мистецтва такої художньої сили, з якою можна порівняти лише мистецтво титанів Ренесансу. Він увібрав у себе творчі досягнення попередніх етапів розвитку реалізму, збагатився досягненнями мистецтва романтизму, модифікувавши їх по-своєму, він надав величезну кількість прийомів зображення світу і, фактично, узагальнив попередні етапи розвитку мистецтва.

Підбиваючи підсумки, можна сказати: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об'єднує низка загальних рис, а саме:

• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);

• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами; «саморозвиток» характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;

• показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності.

Це цікаво!

Батьком класичного реалізму вважають «фізіологічний нарис». Цей публіцистичний жанр був поширений у різних країнах наприкінці XVIII — на початку XIX ст. В Англії Стіл та Аддісон видавали журнал «Балакун», який розходився у різних країнах. Наприклад, на початку XIX ст. його отримували майже всі відомі російські письменники і поети. «Балакун» був популярним у середовищі освічених людей у Франції, Німеччині, доходив він і до скандинавських країн. Стіл і Аддісон брали яку-небудь подію з реального життя (найчастіше це був якийсь кримінальний злочин) і інтерпретували її у моральному дусі. У французькій пресі були дуже популярними схожі нариси Бретона. Саме у Франції «фізіологічний нарис» дістав свою назву..

Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва (творчість Гюго, Жорж Санд) і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Тобто схему виникнення класичного реалізму умовно можна визначити так: романтичний історизм Скотта синтезувався із досягненнями «фізіологічного нарису» в єдиний принцип зображення, який показав долю людини на фоні історії, розкрив І таємні зв'язки між внутрішнім духовним світом окремої людини і навколишнім середовищем.

Умовно класичний реалізм можна визначити, як спадкоємця реалізму просвітницького, але спадкоємця, збагаченого досягненнями художньо - психологічними, які почали визрівати ще в надрах реалізму ренесансного і набули особливо глибокого розвитку в літературі романтизму. Але якщо романтиків цікавили переважно аномальні психічні явища, то реалісти розкрили психологію звичайної, типової людини.


загрузка...

загрузка...