загрузка...

Еміль Золя

(1840-1902)

Життя і творчість

Творчість Еміля Золя ознаменувала новий етап у розвитку французької літератури. Він був новатором в літературі, сміливим письменником, який зруйнував усталені форми, з'єднав «нещадність реалізму з мужністю політичної дії» (Л. Арагон) і був жагучим захисником демократії й гуманізму.

Біографія Золя — це насамперед безупинна, титанічна робота, якій було віддане все його життя. Е. Золя народився 2 квітня 1840 р. у Парижі в сім'ї інженера. Його дитячі та юнацькі роки минули в Провансі, у невеликому містечку Екс, що згодом під назвою Плассана стане місцем дії багатьох його романів. Рання смерть батька й матеріальні нестатки змусили сім'ю переїхати в 1858 р. у Париж. Для Золя потяглися роки злиднів. У 1862 р. він вступає на службу в солідне паризьке видавництво «Ашетт», що дозволяє йому не думати більше про хліб насущний і весь вільний час віддавати літературним заняттям. Він жадібно читає, уважно стежить за книжковими новинками й рецензує їх у газетах і журналах, знайомиться з відомими письменниками, а головне — багато пише сам, пробуючи сили й у поезії, й у прозі.

Перший період творчості.

У 1864 р. Золя видає першу книгу «Казки Нінон», що об'єднала оповідання різних років. Вона відкриває собою ранній період творчості письменника (1864-1868), відзначений безсумнівним впливом романтизму. У романах «Сповідь Клода» (1865), «Заповіт померлої» (1866), «Марсельські таємниці» (1867) знаходимо традиційне протиставлення мрії й дійсності, історію піднесеної любові, ідеального героя. Золя використовує стилістичні прийоми, що нагадують сторінки творів Гюго, Санд, Сю.

Нова літературна школа. Письменника все більше цікавить живе життя з його невигаданими сюжетами й конфліктами. Він мріє про створення нового типу роману, що цілком відповідатиме часу, а «це — реалізм, або, точніше кажучи, позитивізм». У своїх пошуках Золя спирається на праці вчених із природничих наук (теорія походження видів Дарвіна, «Трактат про спадковість» Люка, «Вступ до експериментальної медицини» Бернара), роботи філософа-позитивіста й історика літератури І. Тена, творчість художників-імпресіоністів, сучасну йому літературу, і насамперед на роман братів Гонкурів «Жерміні Ласерте». Натуралістична теорія формується в Золя протягом багатьох років, вона постійно уточнюється, доповнюється й знаходить своє вираження в передмові до роману «Тереза Ракен» (1867), нарису «Розходження між Бальзаком і мною» (1868-1869), збірниках статей «Що мені ненависно» (1866), «Експериментальний роман» (1880), «Романісти-натуралісти» (1881), «Натуралізм у театрі» (1881). Золя бачить у натуралізмі природний і закономірний розвиток реалізму Бальзака и Стендаля в нових історичних умовах. Мета мистецтва для письменника полягає, як і колись, в уважному вивченні дійсності, що «в принципі не може мати межі». Однак сьогодні, вважає Золя, роман, щоб стати «сучасним знаряддям пізнання», зобов'язаний бути науковим, тобто «дотримуватися тільки фактів, доступних спостереженню», а письменник повинен уподібнитися натуралістові, що ставить дослід. Золя відмовляє художникові в праві оцінювати зображувані ним події й людей, виносити вирок і робити висновки: «Романіст усього лише фіксатор фактів... його твір стає ніби безособовим, здобуває характер протоколу дійсності». Це твердження письменника є очевидним прямим і категоричним перенесенням наукових методів у сферу мистецтва, коли ігнорується умовність, вимисел, фантазія як невід'ємна й найважливіша складова творчості. «Натура не має потреби в домислах» — гасло Золя й нової літературної школи.

Але Золя явно недооцінює роль соціальних чинників у формуванні особистості, які глибоко досліджував ще Бальзак. У цілому ж концепція натуралізму, запропонована Золя, сповнена суперечностей і крайнощів (приміром, заперечуючи авторське начало у творчості, вона в той же час наголошує, що «твір мистецтва є не що інше, як вираження особистості художника»), а головне, вона не вичерпує собою творчу практику письменника. Золя-художник виявився сильнішим за Золя-теоретика.

У цьому переконує і його роман «Тереза Ракен» (1867), сприйнятий сучасниками як художній маніфест натуралізму. У ньому автор ставить собі за мету «вивчити не характери, а темпераменти». Свідомо відмовляючись від постановки яких-небудь соціальних і політичних питань, опускаючи всі прикмети часу, Золя зосереджує увагу на історії «індивідуумів, які цілком підпорядковані своїм нервам і голосу крові...».

У1868 р. виходить у світ другий натуралістичний роман «Мадлен Фера», що остаточно закріпив славу Золя як одного з провідних художників Франції.

Однак усе написане ним за чотири роки було лише підготовкою до головної справи життя — серії «Ругон-Маккари», над якою Золя працює з 1868 до 1893 року. Вона склала другий період його творчості. У цей час остаточно складаються політичні й естетичні погляди письменника. Як переконаний республіканець і демократ, Золя співробітничає в опозиційній пресі, друкує статті, що викривають реакційний режим Наполеона III і французьку вояччину. Проте він не прийняв і Паризьку Комуну, хоча й став на захист розстрілюваних версальцями робітників.

У1872 р. у Флобера Золя знайомиться з І.С. Тургенєвим, за участю якого незабаром стає постійним співробітником журналу «Вісник Європи». У цьому виданні з 1875 до 1880 року були опубліковані 64 кореспонденції Золя під загальною назвою «Паризькі листи», у яких він виклав свої погляди на літературу й мистецтво.

У 80-х роках в процесі роботи над «Ругон-Маккарами» письменник, за його словами, все частіше «натикається на соціалізм». Соціальні конфлікти епохи, майбутнє людства, шляхи перебудови суспільства на засадах добра й справедливості — ці проблеми займуть провідне місце у творах Золя останнього періоду творчості (1894-1902). У цей час він створює цикл «Три міста», що включає романи «Лурд» (1894), «Рим» (1896), «Париж» (1898). Політика, до якої раніше Золя ставився з упередженням, стає в 90-ті роки невід'ємною частиною його творчості. 1 січня 1898 р. Золя публікує відкритий лист президентові Французької республіки Феліксу Фору «Я звинувачую», у якому безстрашно піднімає свій голос на захист «правди й справедливості». У судовому процесі, що слідував за цим виступом, Золя був визнаний винним в образі влади й засуджений до року в'язниці й великого грошового штрафу; його позбавили ордена Почесного легіону; продажні журналісти обливали ім'я письменника брудом на сторінках газет; фанатична юрба жбурляла камені у вікна його будинку й вимагала фізичної розправи. Золя змушений був спішно покинути Францію й під чужим прізвищем оселитися в Англії. В очах же передової Європи він став символом письменника-громадянина, пиеьменника-борця. В Англії Золя приступає до роботи над тетралогією «Чотири Євангелія» («Плідність», 1898; «Праця», 1901; «Істина», 1902; четвертий роман не був написаний), у якій він бачить «природне завершення всієї творчості, наслідок довгого дослідження дійсності, продовженого в майбутнє». Героями своїх творів письменник робить борців за істину, проповідників нового вчення — соціалізму (у його утопічній формі). І не випадково вони мають імена євангелістів Матвія, Луки, Марка, Івана. Ці романи-утопії мислилися Золя як своєрідне Євангеліє сучасності. Звідси їх відкрита публіцистичність, дидактизм, перевага, повчання над відображенням життя, що помітно знижує їхній художній рівень.

Після перегляду справи Золя повертається у Францію й продовжує роботу над серією «Чотири Євангелія».

Його ім'я всесвітньо відоме, у його особі вітають не тільки великого письменника, але й мислителя, що вказав людству дорогу до прогресу й волі. 29 вересня 1902 р. Золя знайшли мертвим у його паризькій квартирі. Офіційна версія — отруєння чадним газом через несправність димоходу. Однак і сьогодні обставини загибелі письменника залишаються до кінця не проясненими.

В історію світової літератури Золя увійшов насамперед як автор соціальної епопеї «Ругон-Маккари». У ній, як у дзеркалі, відбилися слабкі й сильні сторони його світогляду й художнього методу.

Письменникові бачиться плідним об'єднати у своєму майбутньому творі план фізіологічний і план соціальний і через історію однієї сім'ї розкрити історію суспільства.

Завдання, що стоять перед ним: «Перше. Вивчити на прикладі однієї сім'ї питання спадковості й середовища... Друге. Вивчити все життя Другої імперії від державного перевороту до наших днів. Втілити в типах сучасне суспільство, лиходіїв і героїв». Серія дістала назву «Ругон-Маккари. Природна й соціальна історія однієї сім'ї в період Другої імперії». Епопея складається з 20 романів («Кар'єра Ругона» (1871), «Здобич» (1871), «Чрево Парижа» (1873), «Завоювання Плассана» (1874), «Провина абата Муре» (1875), «Його високість Ежен Ругон» (1876), «Пастка» (1877), «Сторінка любові» (1878), «Пана» (1880), «Накип» (1882), «Дамське щастя» (1883), «Радість життя» (1884), «Жерміналь» (1885), «Творчість» (1886), «Земля» (1887), «Мрія» (1888), «Людина -звір» (1890), «Гроші» (1891), «Розгром» (1892), «Доктор Паскаль» (1893). У кожному з цих романів доля того чи іншого члена сім'ї Ругон-Мак-карів включається в широку картину життя французького суспільстві! другої половини XIX століття. У цій масштабній панорамі представлені всі його класи й соціальні групи: фінансова й торговельна буржуазія («Гроші», «Чрево Парижа», «Дамське щастя»), ремісники й робітники («Пастка», «Жерміналь»), церковники («Завоювання Плассана», «Про вина абата Муре»), політики («Його високість Ежен Ругон»), військові («Розгром») та ін. Дія романів відбувається в Парижі й провінційних містах, у дворянському особняку й халупі бідняка, у фешенебельному магазині й на ринку, у шахті й на полях боїв, у приймальні міністра й будуарі куртизанки. Події набувають небаченого розмаху: катастрофа великого фінансового підприємства («Гроші»), страйк вуглекопі» («Жерміналь»), франко-прусська війна й Паризька Комуна («Розгром»). У процесі роботи над серією «біологічна» історія усе більше поступається місцем історії соціальній, котра й завершується романом «Розгром».

«Кар'єра Ругона»

Своєрідним прологом до всієї епопеї став роман «Кар'єра Ругона» (1871), який має ще «науковий» підзаголовок «Походження». Дійсно, у ньому йдеться про походження сім'ї Ругон-Маккарів і про народження II Імперії. Фундаторкою роду стала Аделаїда Фук, єдина донька багатих міщан Плассана. Від батька, що вмер у божевільні, вона успадкувала «відсутність урівноваженості, якийсь розлад розумової діяльності й серця», що змушували її «жити не звичайним життям, не так, як всі». Аделаїда виходить заміж за селянина Ругона, а після його раптової смерті стає коханкою контрабандиста на прізвисько «Маккар-бродяга», убитого через п'ятнадцять років стражником на кордоні.

Від шлюбу з Ругоном пішло потомство врівноважене, солідне, процвітаюче в справах (син П'єр і його діти: Ежен, Аристид, Паскаль, Марта, Сідонія). Діти Маккара (Антуан й Урсула), психічно нестійкі й обтяжені спадкоємним алкоголізмом, утворили сімейну галузі. Маккарів, для якої характерна поступова деградація й виродження. У кожному із представників обох ліній складно переплелися біологічні й психічні особливості їхніх батьків. Золя в наступних романах на конкретних долях нащадків Аделаїди Фук уважно простежить дію біологічних законів у процесі формування індивіда, виконавши тим самим завдання письменника-натураліста.

Однак прагнення відтворити риси епохи, намалювати середовище, у якому могла виникнути авантюрна II Імперія, втілити в яскравих образах тип буржуа в нових історичних умовах, зробили «Кар'єру Ругона» реалістичним у своїй основі твором.

Золя зображує невелике провінційне місто Плассан напередодні й у момент державного перевороту в грудні 1851 р. За зовнішнім спокоєм і повільністю буржуа таяться «зрадництво, підступні вбивства, таємні перемоги й таємні поразки». Ненависть до Республіки, що виникла зі страху «за свій гаманець, за своє безтурботне егоїстичне існування», об'єднує рантьє й торговців із дворянами й духівництвом. У цих умовах «година Ругона» настала. Боягузтво і підлість П'єра Ругона та йому подібних дозволили утвердитися режимові Другої імперії, що її Е. Золя називає «епохою безумства та ганьби» у Франції.

Прямий вплив Е. Золя виявляється у творчості багатьох європейських й американських письменників XX ст. А. Барбюс писав: «Треба ставити цю велику тінь не за нами, але перед собою... повернути її не до XIX століття, але до XX і до майбутніх століть...»


загрузка...
загрузка...