загрузка...

Стефан Малларме

(1842-1898)

Життя і творчість

Творчість французького поета-символіста Стефана Малларме сучасники сприймали по-різному: одні — як диво, найвищий ступінь майстерності, інші — як складну і незрозумілу таємницю.

Стефан Малларме народився 18 березня 1842 року в Парижі в сім'ї урядовця, у родині з давніми революційними традиціями. Усі предки по батьковій і материнській лініях, починаючи з часів революції, служили в Управлінні непрямих податків, обіймаючи великі посади. Мати померла у 1847 році, коли хлопчикові було 5 років. Раннє сирітство наклало відбиток на його подальшу долю. Вихованням Стефана займалася його бабуся. Освіту він здобував у пансіонатах і ліцеях. Захоплений творчістю Едгара По, вирушив до Лондона для вивчення англійської мови, щоб згодом читати твори улюбленого письменника в оригіналі.

У віці 21 року Малларме, відмовившись від кар'єри урядовця, яку заповідали йому батьки, починає викладати англійську мову в ліцеях Турнона та Авіньйона, а з осені 1871 року — у Парижі. Професії викладача він присвятив понад ЗО років. Незвичайним у його житті в ті часи було лише одне: скромний учитель писав дивовижні вірші, які почали з'являтися в пресі з 1862 р.

Дебютував він лірико-антологічними (подібними до античних) творами, що дало підставу критикам віднести його до напряму «парнасців». У 1866 році вірші Малларме друкуються в «Сучасному Парнасі».

У цей час поет написав більшість своїх творів, але лише деякі з них побачили світ. Він не дуже прагнув друкуватися, і причин для цього, мабуть, було декілька. Одна з них — почуття невдоволення собою й усім навколо себе, характерне для французької інтелігенції кінця століття. Крім того, в ці роки у свідомості поета виникла ідея Книги — «справжньої, продуманої й архітектурно побудованої Книги, а не збірки випадкових натхнень, якими б чудовими вони не були». Цій мрії про абсолютну Книгу, повністю позбавлену суб'єктивності й випадковості, у якій «текст говорив би сам за себе, без авторського голосу», Малларме був вірний усе своє життя. Він сприймав Книгу як щось священне, як «таємницю», яку не можна висловити звичайною мовою. Можливо, й у своїх малотиражних вишуканих виданнях він бачив ніби недовершений прообраз предмета своїх мрій.

Під час Комуни поет отримав посаду бібліотекаря у революційному Парижі. У 70-ті роки Малларме переходить до нової — символістської, манери письма. Підґрунтям поетичного символізму є, на його думку, ідея гармонії Всесвіту, паралелізму між світом ідей і світом чуттєвих явищ. Будь-яке уявлення має у світі зовнішньому свій символ, нагадуючи про який, поет неодмінно викликає у читача бажане відчуття. Керуючись цією теорією, Малларме на практиці намагається відобразити ускладнену людську психіку за допомогою суб'єктивних символів. У цей період творчості він написав небагато поезій, переважно сонети, декілька віршів у прозі, роздуми про мистецтво, найважливіші з яких зібрані під назвою «Варіації на одну тему» (1895-1896), і переклав прозою вірші Е. По.

У 1876 р. окремим виданням з малюнком Едуарда Мане накладом .195 примірників він випустив свою відому еклогу «Полудень фавна».

Слава до Малларме (але у вузькому колі шанувальників його таланту) прийшла в середині 80-х років. У цьому позитивну роль відіграли захоплена стаття Берлена із циклу «Прокляті поети» і роман Ж.-К. Гюїсманса «Навпаки», герой якого, витончений цінитель краси Деє Ессент, зарахував Малларме до числа своїх літературних кумирів. Мало кому відомий до того часу поет стає головою літературного гуртка символістів.

31880р. він почав влаштовувати у своїй невеликій паризькій квартирі «літературні вівторки». їх відвідували письменники П. Верлен, Е. Верхарн, Ж.-М. де Ередіа, О. Вайльд, П. Клодель, М. Метерлінк; художники О. Ренуар, К. Мане, Е. Дега, П. Гоген; композитор К. Дебюссі та багато інших. У затишній, скромно умебльованій вітальні майже не говорили: сюди приходили слухати довгий, заворожуючий монолог господаря-поета, «учителя» Стефана Малларме.

Лише в колі однодумців поет мав змогу відійти від суперечностей, складності й заплутаності реального світу. «Якими далекими були від цієї маленької кімнати, — згадує його сучасник, — даремна метушня захопленого буденними справами міста, політична суєта, підступність, інтриги. Разом з Малларме ми поринали у надчуттєвий світ, де гроші, пошана, аплодисменти не мали ніякого значення... Із його уроків я виніс огиду до поверховості, до самовдоволення, до всього, що зваблює і спокушає як у літературі, так і в житті».

У1885 р. навколо Малларме, теоретика й учителя, гуртується велика група поетів, які оголосили себе прибічниками нового напряму в літературі — символізму.

Знову пожвавлюється його творча діяльність: продовжуючи працювати над Книгою, він водночас друкує декілька циклів есе, а також низку нових віршів.

У 1887р. у вишуканому оформленні, кількістю лише 47 примірників виходить перша збірка віршів поета. Усього того, що подобалося більшості читачів, ця поезія була позбавлена: ні красномовства, ні глибокодумних сентенцій, ні найменшої поступки звичайним формам, ні частки того «занадто людського», що губить стільки віршів. Манера висловлення кожного разу непередбачувана; мова, позбавлена пихатості та екзальтованого ліризму, не терпіла легковажних зворотів і скрізь відповідала вимогам мелодійності, — ось деякі особливості його поетичного почерку.

У 1896 р. товариші по перу оголошують Малларме «Королем поетів»; він успадковує цей титул від П. Верлена, який вже пішов із життя. Це була своєрідна нагорода за нескінченні ночі виснажливої праці, за вперті, тяжкі пошуки зовсім нової поетичної мови, коли на шліфування одного сонета йшли не роки, а десятиліття, а на написання драматичної поеми «Іродіада» не вистачило цілого життя.

Малларме помер 9 вересня 1898 р., так і не дописавши своєї Книги, про яку мріяв усе життя. Він залишив після себе тоненьку книжку із 65 віршів, кожен з яких вартий багатьох великих томів. Недарма обсяг критичної літератури про письменника у сотні разів перевищує написане ним.

Уся творчість Малларме позначена духовним конфліктом з навколишнім світом, із французьким суспільством другої половини XIX ст., хоча цей конфлікт не мав яскравих проявів у біографії митця, на відміну від інших письменників. Естетичні пошуки поета.

Творчість Малларме — зразок високої майстерності й довершеності — таємнича за своєю природою. Тільки уважне читання допоможе розкрити надзвичайну насиченість слів (протиставлення містичного світу над почуттєвих «ідей» реальному світові речей), вкладену в них магічність.

Якщо раніше поезія прагнула якомога докладніше відобразити світ речей, то відтепер її завдання, за переконанням Малларме, у тому, щоб знайти приховану подібність між предметами, розкрити невидимі відносини, які незримо пронизують усю предметну дійсність. Ця дійсність повинна бути «розпредмечена» так, щоб замість конкретної речі перед нами постала її «суща ідея», яка визначається її місцем в аналогічній структурі світобудови. «Я кажу: квітка! — пояснює свою думку Малларме, — і ось із глибини забуття, куди від звуків мого голосу поринають силуети будь-яких конкретних квіток, починає виростати щось інше, ніж відомі мені квіткові чашечки; це... виникає сама чаруюча ідея квітки, якої не знайти у жодному реальному букеті».

Звідси — найважливіша заповідь Малларме: «Малювати не річ, а враження, яке вона справляє, причому під «враженням» він розумів не суб'єктивний і короткочасний (імпресіоністичний) ефект від швидкозмінного зовнішнього світу, а ту омріяну мить, коли поету вдається доторкнутися до потаємного «змісту» предмета. Зробити це можна, лише відмовившись від старої, описової поетичної мови і створивши натомість нову — сугестивну (мову навіювань, натяків). За його словами, предмет, якого торкається звичайне слово, миттєво ущільнюється, стає відчутним, ніби напружується і стискається у грудку, щоб заявити про своє індивідуальне існування. А предмет, якого торкнулося сугестивне слово, навпаки, ніби розслабляється й розкривається — розкривається як усередину (роблячи доступною власну глибину), так і назовні, назустріч іншим предметам, які починають перетікати і перетворюватися одне на одне найнесподіванішим чином. Довершене володіння цим таїнством, на думку Малларме, якраз і створює символ.

Сам він був поетом, який володів унікальним даром відчувати цю опосередковану схожість між надто різноплановими явищами. Його метафори-аналогії, на перший погляд, надмірно вибагливі й неймовірні, насправді, якщо над ними замислитися, вражають своєю абсолютною точністю.

Розробивши техніку сугестії, примусивши читача пережити реальну дійсність як «таємницю», яка вимагає розгадки, викорінивши у собі «нечисте я» суб'єктивності і надавши ініціативу словам, Малларме сподівався підібрати «ключ» до Всесвіту і дати «орфічне пояснення Землі».

Але ранньому Малларме, який учився світорозуміння у III. Бодлера і майстерності у віртуоза-парнасця Т. Ванвіля, до цього ще далеко, хоча зерна схильності до пошуків нової поетики є уже у віршах його молодості «Весняне оновлення», «Літня печаль», «Зітхання», «Дар поезії». Своє поривання із "земного «тліну» до блакиті холодних осінніх небес він висловлює витончено, але досить відверто:

Я весь стомився так! Всі прочитав я книги,

Тікать! Тікать звідсіль! Для птиці скільки втіхи.

Серед незнаних хвиль плисти у небесах!

(Переклад М. Терещенка)

У вірші «Дзвонар» чітко звучить мотив творчого безладдя поета, відторгнутого як від світу життєвої прози, і від самого ідеалу, до якого він прагне. Автор уподібнює поета до дзвонаря, який б'є у дзвони «задля слави ідеалу», але сам не чує їх звуку.

У віршах 60-хроків, дотримуючись традицій романтичної лірики, поет зазвичай показує світ очима того чи іншого ліричного героя. Він одягає все нові й нові маски: дзвонаря («Дзвонар»), блазня («Покараний паяц») чи героїні незавершеної драматичної поеми «Іродіада» (1867-1869), яка не хоче бачити нічого бездуховного біля себе. З Іродіадою (квітучою задля самої себе, яка насолоджується «жахом незайманості») у творчість Малларме входять мотиви безплідної мрії. Язичницька еклога «Полудень фавна» — твір більш завершений, ніж поема «Іродіада». У ній, як стверджує А. Франс, звучить думка про те, що «бажання — радість більш захоплююча, аніж вдоволення бажання». Ця ідея підтверджується в наступних алегоричних рядках:

Понад озерами квітуй, знаряддя втечі,

Зла Сірінкс, і чекай мене, де їхня синь.

Я ж, гордий з власних слів, розмову про богинь

Провадитиму ще на славу їм безкраю,

Допоки й пояси з їх тіней поздіймаю.

Так, смокчучи нектар іскристого вина,

Щоб жалю збутися, неначе він мана,

Хмільний, підношу я порожнє гроно вгору

І, надимаючи шкірки його, в прозору

Далінь гляджу, аж тьми впаде густий покров.

(Переклад О. Зуєвського)

Еклога відзначається ретельно продуманою простотою, яка дає змогу поетові зі «сліпучою ясністю» (Фр. Жамм) намалювати образ чуттєвого фавна. Цей твір став темою оркестрової прелюдії Клода Дебюссі (1892), яка у свою чергу була інтерпретована в балетній виставі російським хореографом Сергієм Дягілевим.

Однак, починаючи уже з язичницької еклоги, образ світу у творах поета поступово втрачає свою щільність і речовинність. Малларме понад усе віддає перевагу, за його словами, «зображенню не речі, а того, як вона на нас впливає, звільняючи тим самим слово від наповнення самою дійсністю».

Малларме ще за життя часто докоряли за «темряву», незрозумілість. Для самого поета річ тут була у принциповому переконанні, що «назвати предмет — означає на три чверті знищити насолоду від віршів, яка полягає у поступовому їх розгадуванні». Нерідко він навіть навмисно вводить у текст малозрозумілі іншомовні слова. Кінцева мета письменника — відтворити неперервний потік думок, поетичних асоціацій, найтонших відчуттів. Важливими стають не кінцеві фіксовані ідеї-обмани, а сам хід свідомості, вільної від речевості, її невисловленість, а не результат.

«Еліптичним викладом думки» (А. Франс), стислістю образів і плавним ритмом вирізняється маленький шедевр Малларме «Осіння скарга», який своєю завершеністю нагадує вірші в прозі Ш. Бодлера.

«Відтоді, як Марія покинула мене й переселилась на іншу зірку (на Оріон? на Альтаїр? чи до тебе, Зелена Венеро?) — мені завше смакує самотність. Скільки довгих днів я провів на самоті зі своїм котом, чи усамітнившись з кимось із останніх письменників епохи занепаду Риму; бо відтоді, як щезло це біле створіння, мені полюбилося неймовірно все, що вміщується в слові «крах». Так, моя улюблена пора року — це останні, втомлені дні літа, поруч сходинок в осінь, а найулюбленіша денна година моїх прогулянок — це пора, коли сонце відпочиває, готуючись щезнути, коли його мідно-жовте проміння лягає на сірі стіни, а мідно-червоне — на шиби вікон. Ось так і в літературі мій розум шукає у солоджений в смертельно хворій поезії останніх днів Риму, але тих днів, коли ще не відчувається ні найменших ознак наближення варварів-оновлювачів, і не чути ще дітвацької латині перших християнських писань...» (Переклад X. Бруса).

Прагнення адекватно передати життя душі вимагало від поета нових мовних засобів. Він дедалі частіше уникає пунктуації, зводить до мінімуму кількість дієслів, віддає перевагу неперервному словесному потокові граматично звільненої мови. Остання поема «Удача ніколи не знищить випадок» (1897) становить собою лише одну довгу фразу без розділових знаків, з численними інверсіями (переставленнями) частин мови і членів речення, зміною місцями цілих синтаксичних одиниць; фразу, яка створює враження хиткості, багатомірності, багатозначності, асоціативності. Поема навіть надрукована незвичайно — сходинками навскоси через дві сторінки, із застосуванням шрифту різних розмірів.

Метод побудови символів тут — радість відгадування, пошук аналогій між тим, що не можна зіставляти. Безодні, Пучині у творі протистоїть Повелитель. Це і Бог, і Свідомість, і Дух, і Мистецтво, і Мудрість, і Поет — усе, що може протистояти шаленству хвиль, мороку печер, бездуховному життю. Головний же символ — аварія корабля. Ніяка удача, ніякий успіх, найвищий злет не виключають випадку: прагнучи піднятися над світом, Повелитель приречений на катастрофу. Але хоч буря, стихія перемагають і поет іде в пучину океану, його стиснута рука піднімається над поверхнею, його перо летить над безоднею — і лише одне це перо не підвладне ні пучині, ні часу, ні людям.

Звільнення від матерії було необхідне Малларме для відходу від її зла. Але це зовсім не втеча від життя. Трагізм існування, затьмареність буття — вихідна точка його мистецтва. Оскільки буття — це морок, й іншого не дано, потрібно шукати світло у надлюдських сферах. Власне кажучи, Малларме оптиміст, але його надія має корені не в темряві буття, а у світлій ідеї подолання мороку силою духу.

«Лебідь»

Тема сумної, але, безперечно, прекрасної долі поета найповніше осмислена в одному з найкращих сонетів пізнього періоду творчості «Лебідь». У розкритті теми автор вдається до дивовижних за своєю інтелектуальною насиченістю і образністю узагальнених символів. Створює вірш метафора, яка не декламується, а ніби співається. Сфери об'єктивного (лебідь, який вмерз у прозорий лід покинутого озера) і суб'єктивного (поет) переплітаються, утворюючи символічну двоєдність. Приречена на страждання душа поета «запозичує» із зовнішнього світу явища, які спроможні передати її стан. Страшна, безмежна туга звучить у кожному слові вірша. «Тремтяча шия» лебедя «снить у білій агонії», надій більше немає, щоб «заспівати про край омріяний і прибраний у шати», бо «навкруги нудьга і крижані світи». Трагізм, характерний для героїв ранньої лірики поета, змінюється тут на м'який, мудрий смуток.

Переклад Миколи Терещенка майстерно передає атмосферу вірша, його образність та логіку структури:

Безсмертний, чарівний, скажи, невинний, ти

Ударами крила чи зможеш розламати

Це озеро міцне, де мріє крізь загати

Прозорих зльотів лід, у сяйві красоти?

Як лебедю в житті цей сон перемогти?

Немає більш йому надії заспівати

Про край омріяний і прибраний у шати,

Коли кругом нудьга і крижані світи.

Тремтяча шия снить у білій агонії,

Розбити б простір той, що в інеї завії!

Але гнітить земля, і падає крило.

Мов привид, що застиг в блискучім пориванні,

Самотній лебідь вкрив своє ясне чоло

Презирства гордим сном у марному вигнанні.

Володіючи особливою духовною енергією, Малларме прагне надати поезії магічної значущості, гідної світобудови. Самотність пробуджує у поета уражену гордість. Хоча лебедя, скували «крижані світи», він «вкрив своє ясне чоло презирства гордим сном у марному вигнанні». Малларме проголошує не презирство до оточення, а незворотність духовного сходження і культури. Сама поезія французького метра символізму — це постійне утвердження пріоритету культури, доказ знищення матерії силою духу.

У світову літературу Стефан Малларме увійшов як лірик, у творчості якого відображено свідомість французької інтелігенції напередодні нового століття, її прагнення поновити втрачену єдність художника зі світом. Під впливом естетики Малларме формувалась поетична думка багатьох поколінь (М. Метерлінк, Г. Аполлінер, В. Незвал, В. Хлєбніков, М. Гумільов, А. Ахматова та ін.).


загрузка...

загрузка...