загрузка...

О.Генрі

(1862-1910)

Життя і творчість

О.Генрі — один із найпопулярніших американських новелістів початку XX ст. Письменник-гуморист і митець поетичного світовідчуття, чутливий та іронічний, він був надзвичайно уважним до прикмет реального буття Америки своєї доби і створив власний романтичний міф про «маленького американця». О.Генрі — талант, який у своїх коротких динамічних новелах дарує людям віру в любов, без чого не може бути життя, як його не може бути без кисню у повітрі. Він є автором понад двохсот вісімдесяти оповідань, скетчів, гуморесок. Американський прозаїк О.Генрі (справжнє ім'я Вільям Сідней Портер) народився 11 вересня 1862 року в Грінсборо, штат Північна Кароліна. Життя Вільяма Портера було нерадісним від самого дитинства. У три роки він втратив матір, а батько, провінційний лікар, ставши вдівцем, почав пити й невдовзі перетворився на нікчемного алкоголіка.

Навчався Вільям у приватній школі своєї тітки Евелін, а також у середній школі Грінсборо. Там він багато читав класиків світової літератури, що в майбутньому вплинуло на формування його літературного смаку.

Закінчивши школу, п'ятнадцятирічний Вільям Портер з 1878 р. став учнем аптекаря, а 1881 р. отримав офіційне посвідчення, яке дало йому право працювати фармацевтом. У березні 1882 р. юнак захворів на туберкульоз.

За період 1881-1895 pp. Вільям Сідней Портер змінив чимало професій: працював аптекарем, клерком із продажу нерухомості, креслярем в управлінні штату, бухгалтером і касиром у банку. Паралельно із роботою у банківській конторі він публікує свої перші літературні твори, які свідчать про його безсумнівний хист письменника-гумориста. У березні 1894 р. Портер починає видавати гумористичний щоденник «Роллінг Стоун» («Перекотиполе»), на який покладає великі сподівання, однак у зв'язку з фінансовими труднощами газета існувала недовго. Пізніше, у 1895-1896 роках, Портер створює низку нарисів, оповідань, фейлетонів, які з'являються у техаських періодичних виданнях. У березні 1895 р. сталася подія, яка вплинула на його подальше життя: Портер змушений був залишити банк, бо банківська ревізія виявила розтрату значної суми грошей. Біографи письменника дотепер сперечаються, чи був він насправді винний. З одного боку, він мав потребу в грошах для лікування хворої дружини, з іншого — касир Портер звільнився з банку в грудні 1894 року, тоді як розтрата була розкрита тільки в 1895 році, причому власники банку були на руку нечисті. Портера було заарештовано. Після звільнення під заставу він тікає до Нового Орлеана, де працює репортером під чужим ім'ям. Звідти він прямує ще далі — до Гондурасу, країни, що була притулком усім, хто мав проблеми з американським законом. Але згодом, повернувшись на похорон дружини, був заарештований і засуджений на 5 років в'язниці.

Цей період перебування Портера у Центральній Америці пізніше відіб'ється в його новелах і романі «Королі та капуста». 39 місяців перебування у в'язниці — найтяжчий період у житті письменника. Його врятувало знання аптекарської справи: з 25 квітня 1898 р. він — аптекар у в'язниці Коламбуса. Одним із його обов'язків було чергування у в'язничній лікарні ночами. У нього з'явився вільний час, і він активно почав писати. В Коламбусі Портер написав 14 оповідань, із яких було опубліковано три, і він вирішив стати професійним письменником. Саме протягом цих років, що минули за ґратами, сформувалось його художнє світобачення. Допомогли спогади Ела Дженнінгса, з яким доля звела його ще під час переховування в Гондурасі, що з іронії долі знову опинився пліч-о-пліч із письменником у каторжній в'язниці Коламбуса, штат Огайо.

Звільнився Портер достроково (за зразкову поведінку й хорошу роботу в тюремній аптеці) влітку 1901 року. Тюремні роки Портер ніколи не згадував.

Він вирушив до Нью-Йорка, де поринув у літературу. Період 1902-1903 років був часом напруженої праці й матеріальних труднощів, але з кінця 1903 р. розпочинається період популярності О.Генрі.

Наприкінці 1903 року О.Генрі підписав контракт із нью-йоркською газетою «World» на щотижневу здачу короткого недільного оповідання — по сто доларів за один твір. Цей гонорар на той час був досить великий. Річний заробіток письменника дорівнював прибуткам популярних американських романістів.

У 1904 р. він публікує 66 оповідань, протягом наступних років темп роботи трохи знижується, бо виснажлива праця перевищує фізичні сили О.Генрі. У 1904 р. побачив світ роман у новелах «Королі та капуста». Далі письменник випускає збірки новел «Чотири мільйони» (1906), «Серце Заходу» (1907), «Запалений світильник» (1907), «Голос великого міста» (1908), «Любий пройдисвіт» (1908), «Шляхи долі» (1909), «На вибір» (1909), «Ділові люди» (1910), «Кружляння» (1910). Ще три збірки новел було видано після смерті О.Генрі: «Усього потроху» (1911), «Під лежачий камінь» (1912) і «Залишки» (1917).

Але темп роботи міг вбити й більш здорову людину, ніж О.Генрі, який не міг відмовити ще й іншим періодичним виданням. Іноді, сидячи в редакції, він дописував відразу два оповідання, а поруч вичікував редакційний художник, чекаючи, коли можна буде розпочати ілюстрування. Поступово він почав стомлюватися й знизив темп роботи. Проте з-під його пера вийшло 273 оповідання — понад тридцять оповідань на рік.

Оповідання збагатили газетярів і видавців, але не самого О. Генрі — непрактичного, який звик до напівбогемного життя. Він ніколи не торгувався, нічого не з'ясовував. Мовчки одержував свої гроші, дякував і йшов.

Він уникав товариства літературних побратимів, прагнув до самоти, цурався світських прийомів, не давав інтерв'ю. По кілька діб без поважних причин блукав Нью-Йорком, потім замикав двері кімнати й писав.

У блуканнях й відчуженості він дізнавався й «переварював» велике місто, Вавилон-на - Гудзоні, Багдад-над-Підземкою, — його звуки й вогні, надії й сльози, сенсації й провали. Він був поетом, нью-йоркського дна й найнижчих соціальних щаблів, мрійником і фантазером цегляних завулків. У сумовитих кварталах Гарлему й Коні-Айленду волею О.Генрі з'являлися Попелюшки й Дон Кіхоти, Гарун аль-Рашиди й Діогени, які були завжди готові прийти на порятунок до тих, хто гине, щоб забезпечити реалістичному оповіданню несподівану розв'язку.

Останні тижні життя О.Генрі провів у самоті у злиденному готельному номері. Він відмовляється вживати їжу, майже нічого не п'є. Це було повільне самогубство. О.Генрі помер у нью-йоркській лікарні 5 червня 1910 р. Його останніми словами були: «Запаліть вогонь, я не хочу помирати в темряві...» За бажанням його другої дружини письменника було поховано у містечку Ешвілль, у якому він жив перед смертю і який нагадував йому місто дитинства Грінсборо.

Похорон письменника вилився в справжній огенрієвський сюжет. Під час панахиди до церкви увірвалася весільна компанія й не відразу зрозуміла, що доведеться зачекати на вході.

О.Генрі можна було б назвати своєрідним запізнілим романтиком, американським казкарем XX століття, але природа його унікальної новелістичної творчості ширша за ці визначення. Гуманізм, незалежна демократичність, пильність художника до соціальних умов свого часу і гумор переважають над сатирою, а «втішливий» оптимізм — над гіркотою й обуренням. Саме вони створили унікальний новелістичний портрет Нью-Йорка на зорі ери монополій — багатоликого, привабливого, загадкового й жорстокого мегаполіса з його чотирма мільйонами «маленьких американців». Він уміє викликати інтерес і співчуття читача до життєвих перипетій клерків, продавщиць, бурлаків, невідомих художників, поетів, акторок, ковбоїв, дрібних авантюристів, фермерів. Образ, що виникає ніби на очах, відверто умовний, набуває скороминущої ілюзорної вірогідності — і назавжди залишається в пам'яті.

У поетиці новели О.Генрі дуже важливий елемент гострої театральності, що, безсумнівно, пов'язаний з його світовідчуванням фаталіста, який сліпо вірить у Випадок, або Долю. Звільняючи своїх героїв від «глобальних» роздумів і рішень, О.Генрі ніколи не відвертає їх від моральних орієнтирів: у його маленькому світі діють тверді закони етики, людяності — навіть у тих персонажів, чиї вчинки не завжди погоджуються із законами.

Надзвичайно багатою, асоціативною і вигадливою є мова його новел, насичена пародійними пасажами, ілюзіями, прихованими цитатами й усілякими каламбурами, які ставлять надзвичайно складні завдання перед перекладачами — адже саме в мові О.Генрі закладений «формотворчий фермент» його стилю. Попри свою оригінальність новела О.Генрі — явище суто американське, що виросло на національних літературних традиціях (від Е. По до Б. Гарта й Марка Твена).

Листи й незакінчені рукописи свідчать про те, що в останні роки життя О.Генрі підійшов до нового рубежу. Він жадав «простої чесної прози», прагнув звільнитися від певних стереотипів й «рожевих кінцівок», яких чекала від нього комерційна преса, орієнтована на міщанські смаки.

Критики нерідко називають О.Генрі «великим утішником» і розважальним письменником. Така оцінка великою мірою відповідає дійсності, бо є щось райдужне і казкове в його оповіданнях. Звичайно, його герої — типові маленькі люди — поза межами літератури надто часто зазнають поразки своїх ілюзій. Але зовсім іншими постають вони в його творах: сильнішими, мудрішими, щасливішими, ніж у реальності . Нерідко їм на допомогу О.Генрі закликає його величність Добрий Випадок, який забезпечує щасливий фінал подій, і ідеали вірності, дружби, любові перемагають. Безумовно, ці особливості письменницького стилю можна пояснювати прагненням задовольнити смак своїх читачів, здебільшого представників середнього класу. Але таке пояснення було б надто спрощеним. І річ не в тім, що О.Генрі не знав хвороб свого часу. Навпаки, він бачив їх надто гостро (принаймні його блукання по світу і в'язниця навчили його цього). Причину «казковості» естетики О.Генрі, як і схильності до щасливих фіналів, швидше слід шукати в гуманістичній спрямованості і демократизмі його творчості. Він завжди щиро вірив у можливість щасливого життя тих пересічних американців, яких із такою любов'ю і симпатією зображував на сторінках своїх книг. Як і великий англійський романіст Ч. Діккенс, О.Генрі прагнув подарувати простим людям велике свято Різдва.

Цікаво, що О.Генрі увійшов у світову літературу саме як гуморист. Суто сатиричних творів у його творчості не так багато. Найвідомішою його спробою в цьому жанрі є пародійно-гумористичний роман «Королі та капуста». В цій книзі, на думку самого письменника, він створив «трагічний водевіль», «комедію, пошиту зі строкатих клаптиків». Цей перший і єдиний роман письменника (а точніше, низка самостійних новел) стосується теми відносини між США і Латинською Америкою. Дія відбувається у вигаданій центральноамериканській країні Анчурії. Проте навіть і в цьому, суто сатиричному творі О.Генрі намагається пом'якшити різкість власних нападів, а отже, він був швидше письменником гумористично-ліричного плану, ніж соціальним сатириком.

Проте не варто уявляти собі О.Генрі лише таким письменником, який заплющує очі на проблеми сучасного йому життя. Справді, він не був великим філософом і соціальним критиком, як Бальзак. У його творах немає того епічного розмаху, як у книгах Марка Твена. Однак в його світлих новелах нас вражає безліч глибоких думок і влучних спостережень. Та й не всі його новели такі безхмарно світлі і веселі, як, наприклад, «Вождь червоношкірих». Є серед них чимало сумних («Дари волхвів», «Останній листок») або трагічних («Місто без подій»).

Гостро в його творах відчувається самотність людини, а також жорстокість і байдужість сучасного світу. З погляду письменника, життя — не комедія і не трагедія, а примхливе поєднання і того, й іншого. Новели О.Генрі — тісне співіснування смішного і сумного, кумедного і драматичного.

«Останній листок»

«Останній листок» О.Генрі — одна з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. Це зворушлива історія самовідданої дружби і самопожертви. Центральні персонажі твору — дві бідні дів-чини-художниці Сью і Джонсі, які приїхали до Нью-Йорка з провінції. У листопаді одна з них, Джонсі, тяжко захворіла на пневмонію. Годинами вона дивилась у вікно, на плющ, який ріс на стіні будинку у дворі, лічила листки, що опадали з плюща: Джонсі здавалося, що, коли останній листок опаде, вона помре. Усі зусилля Сью збити Джонсі з цієї небезпечної думки зазнавали поразки. І ось на плющі залишився останній листок. Життя дівчини врятував старий художник на ім'я Берман, бідний невдаха, який жив на першому поверсі, під студією Сью і Джонсі. Він під холодним дощем уночі намалював на стіні листок плюща замість того, якого зірвав вітер. Листок, що не підкоряється холодним вітрам і залишається на плющі, збудив у Джонсі волю до життя, і вона одужала. А старий Берман захворів на пневмонію і помер.

Це сумна і майже трагічна історія, сповнена глибокого переживання за долю героїв. Вони мешкають у районі «дахів XVIII століття, голландських мансард і дешевої квартирної плати». Всього майна в них — «декілька олов'яних кухлів і одна-дві жаровні». Приблизно на такому самому рівні існує старий Берман. Проте жалюгідні життєві умови героїв — лише тло, на якому найповніше розквітає краса їхніх душ. Найбільш психологічно складним образом у новелі є старий Берман. Автор іронізує з його кумедної зовнішності («Борода Мойсея Мікеланджело... спускалась у нього з голови сатира... на тіло гнома»), з його постійних розмов про шедевр, який він коли-небудь залишить світові. До того ж Берман п'є, у нього характер сварливого старого, який знущається з «будь-якої сентиментальності». Але саме він виявляється спроможним на великий акт самопожертви: ціною власного життя підтримує дух Джонсі й рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк постає взірцем тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на допомогу іншим. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас такий самий біль, якби із життя пішла близька для нас людина.

«Останній листок» — одна з найкращих новел в усій світовій літературі, яка розкриває тему відданої любові людини до людини. Новела є взірцем майстерної композиції та вирізняється динамічним сюжетом. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка (до речі, це його улюблений прийом побудови сюжету). По суті, новела є прикладом «подвійної розв'язки», тобто тут наявні дві сюжетні лінії: хвороба Джонсі і шедевр Бермана. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але тільки формально. Насправді головною подією в творі є самовідданість Бермана. Обидві лінії набувають остаточного несподіваного розв'язання тільки в самому кінці новели, коли Сью розкриває правду подрузі. Завдяки такому прийому О.Генрі тримає читача в стані напруження до самого завершення новели. Але цей прийом виконує ще одну функцію — за його допомогою старий Берман в одну мить морально виростає в наших очах і перетворюється на символ самопожертви.

Це цікаво!

Разом з Портером і Дженнінгсом у в'язниці сидів двадцятилітній «ведмежатник» (зломлювач сейфів) Дикий Прайс. Він зробив добру справу — врятував із сейфа, що несподівано зачинився, маленьку дочку багатія. Прайс відкрив надсекретний замок за дванадцять секунд. Йому обіцяли помилування, але обдурили. На цей сюжет Портер склав своє перше оповідання — про зломлювача Джиммі Валентайна, який врятував племінницю своєї нареченої з вогнетривкої шафи. Оповідання, на відміну від історії Діка Прайса, закінчувалось щасливо. Перш ніж надіслати оповідання в газету, Портер прочитав його співкамерникам. Ел Дженнінгс згадував: «З тієї хвилини, як Портер почав читати своїм низьким, оксамитовим, злегка заїкуватим голосом, запанувала мертва тиша. Ми абсолютно завмерли, затамувавши подих. Нарешті грабіжник Рейдлер голосно зітхнув, і Портер, ніби прокинувшись від сну, поглянув на нас. Рейдлер усміхнувся і взявся терти очі своєю покаліченою рукою.

— Чорти б вас узяли, Портере, це вперше за моє життя. Покарай мене Господь, якщо я знав, як виглядає сльоза!

Оповідання до друку взяли не відразу. Три наступних були опубліковані під псевдонімом.

Перебуваючи у в'язниці, Портер соромився друкуватися під своїм прізвищем. В аптечному довіднику він наштовхнувся на прізвище відомого в той і час французького фармацевта О. Анрі. Саме його в тій же транскрипції, але і в англійській вимові (О.Генрі) письменник обрав своїм псевдонімом до кінця життя. Виходячи з тюремних воріт, він вимовив фразу, яку цитують уже протягом чи не століття: «В'язниці могли б зробити велику послугу суспільству, якби суспільство вибирало, кого туди саджати».


загрузка...
загрузка...