загрузка...

Альбер Камю

(1913-1960)

Життя і творчість

Доля Альбера Камю нерозривно пов'язана з усіма катаклізмами, які переживала Європа в першій половині минулого століття.

Французький есеїст, письменник і драматург Альбер. Камю народився 7 листопада 1913 р. в Мондові, в Алжирі, в родині сільськогосподарського працівника Люсьєна Камю, ельзасця за походженням, котрий загинув в часи Першої світової війни, коли Альберу не було ще й року. Швидко потому в його матері, в дівоцтві Катрін Сінтес, малограмотної жінки іспанського походження, стався крововилив, в результаті якого вона залишилася напівнімою. Родина переїхала до бабусі та дядька-інваліда, і, щоб прогодувати родину, Катрін змушена була працювати служницею. Важке було дитинство Альбера, та він не замкнувся в собі, захоплювався красою північно африканського узбережжя, котра дуже дисонувала з його злиденним життям. Дитячі враження залишили глибокий слід у душі Камю — людини й митця.

Значний вплив на Альбера справив його шкільний учитель Луї Жермен, котрий, побачивши здібності свого учня, як міг допомагав йому. За підтримки Жермена Камю вдалося 1923 р. вступити до ліцею, де інтерес до навчання поєднувався у юнака з пристрасним захопленням спортом, особливо боксом. Однак 1930 р. хлопець захворів на туберкульоз, що назавжди позбавило його можливості займатися спортом. Незважаючи на хворобу, майбутньому письменникові довелося змінити чимало професій, щоб оплатити навчання на філософському факультеті Алжирського університету.

Завершивши роботу про Блаженного Августина та грецького філософа Плотина (1936), Камю здобуває диплом магістра філософії, проте академічній кар'єрі молодого вченого заважає туберкульоз — Камю не залишається в аспірантурі. Покинувши університет, він, дбаючи про здоров'я, їде до французьких Альп і вперше опиняється в Європі. Враження від подорожей Італією, Іспанією, Чехословаччиною та Францією склали першу опубліковану книгу письменника «Виворіт і лице» (1937), збірку есе, куди ввійшли також спогади про матір, бабусю, дядька.

1936 р. Камю розпочав роботу над своїм першим романом «Щаслива смерть», котрий побачив світ лише 1971 р. На той час в Алжирі Камю вже вважався провідним письменником та інтелектуалом. Театральну діяльність (він був актором, драматургом, режисером) митець поєднує в ці роки з роботою політичного репортера, книжкового оглядача та редактора в газеті «Республіканський Алжир». Через рік після опублікування своєї другої книги «Шлюб» (1938) Камю назавжди переїжджає до Франції.

У період фашистської окупації Франції письменник бере активну участь в русі Опору, співробітничає з підпільною газетою «Вій», що видавалася в Парижі. Водночас він працює над завершенням повісті «Сторонній» (1942), роботу над котрою розпочав ще в Алжирі і яка здобула йому міжнародне визнання. Ця повість — аналіз відчуження, беззмістовності людського існування.

За «Стороннім», що мав величезний успіх, з'явилося філософське есе «Міф про Сізіфа» (1942), де автор порівнює абсурдність людського буття з працею міфічного Сізіфа, приреченого вести постійну боротьбу проти сил, з котрими не спроможний впоратися. Відкидаючи християнську ідею спасіння та загробного життя, котра надає сенсу «сізіфовій праці» людини, Камю парадоксальним чином знаходить сенс в самій боротьбі. Спасіння, на його думку, в щоденній роботі, сенс життя — в діяльності.

По закінченні війни Камю певний час продовжує працювати в «Бою», котрий стає офіційною щоденною газетою. Однак політичні розбіжності між правими та лівими змусили письменника, котрий вважав себе незалежним радикалом, 1947 р. залишити газету. У той самий час виходить і третій його роман — «Чума», історія епідемії в алжирському місті Орані. Темі універсального зла присвячено й «Калігулу» (1945), кращу, за одностайною думкою критиків, п'єсу письменника. Цей твір, в основі якого книга Светонія «Про життя дванадцяти цезарів», вважається значною віхою в історії театру абсурду.

Як один з провідних митців у повоєнній французькій літературі, Камю в цей час зближується з Жаном Полем Сартром. Та шляхи подолання абсурдності буття у Сартра і Камю не збігаються, і на початку 50-х років, внаслідок серйозних ідеологічних розходжень, Камю пориває із Сартром та з екзистенціалізмом, вождем якого той вважався. В «Бунтуючій людині» (1951) Камю розглядає теорію і практику протесту проти влади впродовж сторіч, критикуючи диктаторські ідеології, зокрема комунізм та інші форми тоталітаризму, котрі посягають на свободу і, відповідно, на гідність людини. Хоча ще 1945 р. Камю говорив, що у нього «надто мало точок зіткнення з модною нині філософією екзистенціалізму, висновки котрої облудні», саме заперечення марксизму привело до розриву Камю з марксистські налаштованим Сартром.

В 50-ті роки митець продовжує писати есе, п'єси, прозу. 1956 р. він випускає іронічну повість «Падіння», в котрій суддя Жан Батист Клеманс зізнається в своїх злочинах проти моралі. Звертаючись до теми провини й покаяння, письменник широко користується в «Падінні» християнською символікою.

1957 року Камю було присуджено Нобелівську премію «за величезний внесок у літературу, який виявив значення людської совісті».

Коли Камю здобув Нобелівську премію, йому було 44 роки, і він, за його власними словами, досяг творчої зрілості; у письменника були широкі творчі плани, що засвідчують записи у блокнотах та спогади друзів. Однак планам цим не судилося збутися: на початку 1960 р. письменник загинув в автомобільній катастрофі на півдні Франції.

Хоча творчість Камю викликала по його смерті жваві дискусії, більшість критиків вважають його однією з най значущіших постатей свого часу. Камю, показавши відчуженість і розчарування повоєнного покоління, вперто шукав вихід із абсурдності Сучасного існування. Альберт Камю, визначний французький романіст, філософ, публіцист.

Саме завдяки творчості А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, э надто у варіанті А. Камю, є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі», — йдеться у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням.

З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі «Сторонній»,

У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці з собою. Зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з'являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Сонце, каміння, море, дерева чужі співпереживанням духовній драмі людини. Але й суспільство, оскільки йдеться про соціальний колектив, потребує віри в уже існуючі цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій — армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п'єс письменника-екзистенціаліста.

У людства завжди були і будуть питання, на які воно, швидше за все, відповіді не знайде ніколи. Серед таких запитань: як жити далі і як зробити так, щоб зникли несправедливість і гноблення. Зазвичай ці запитання, у їх філософському сенсі, пересічну людину турбують мало, але іноді виникає ситуація, коли ці абстрактні філософські проблеми стають жорсткою реальністю, від якої залежить доля і саме життя «маленької» людини. Саме так сталося, коли до влади в деяких країнах Європи прийшли фашисти, війна разом із фабриками смерті мільйонів увійшла до кожної європейської оселі. Друга світова війна стала чи не головною подією минулого століття, демонструючи і ницість, і велич людини. Були ті, хто добровільно разом зі своїми учнями йшов до газових камер, але ж були й ті, хто до цих камер людей посилав.

Здавалося, осмислення таких жахів повинно довго хвилювати західноєвропейських митців, знайти відображення у безлічі художніх творів. Але не так сталося, як здавалося: хіба що Голівуд цікавився динамічними військовими сюжетами, а література (мабуть, крім головних антагоністів — Німеччини і Радянського Союзу), що подарувала людству на початку століття антивоєнні твори «втраченої генерації», мовчала... Чому?

На це запитання опосередковану відповідь, сама того не підозрюючи, дала колишній прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Пояснюючи, чому її країна не вводить до обігу євро, вона, не без певної зарозумілості, заявила: «Хто хоче нас учити? Материкова Європа, яка дала світові фашизм і комунізм?» «Залізна леді» мала рацію. Щоправда, забула додати, що хребет фашизмові зламав не хто інший, як той-таки «комунізм» — тобто передовсім Радянський Союз. До речі, існувала думка, що Великобританія вкупі зі США другий фронт відкрила тільки влітку 1944 року (замість «планованого» 1942), не лише з метою якомога дужче виснажити СРСР, а й щоб не залишитися без шматка трофейного пирога і не пустити Сталіна до Ла-Маншу.

Але хай там як, а Європа фашизм не сприйняла, вона з ним боролася, а інтелігенція ставила питання: як могло так статися! що робити, щоб так не сталося! що допомогло знищити коричневу чуму?

Можливо, відповіді на ці запитання були такими болючими, що митці просто не здатні були чесно на них відповісти? Чи не тому вони переважно мовчали? Чи не кинула їм історія такого каміння, яке вони були просто не здатні позабирати?

Та був поміж них один, що став совістю Заходу, той, хто шукав шлях між фашизмом і комунізмом і створив міф, який допоміг Європі боротися, коли чума здавалася нездоланною, а боротьба з нею неможливою.

Роман «Чума»

Найкращий твір Камю — роман «Чума» (1947).

В алжирському містечку Оран спалахує чума. Протягом дев'яти місяців триває пошесть, містечко повністю ізольоване від світу, дев'ять місяців для оповідача доктора Ріє і його команди не вщухає напружена боротьба за кожне людське життя. І, нарешті, чума відступає, епідемія згасає, до міста повертаються люди, тварини, проте «бацила чуми ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і на науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулицях щасливого міста».

Альбер Камю пише докладну хроніку чуми як страшної хвороби через розповідь лікаря Ріє, котрий є свідком і учасником, організатором подій, залучає нотатки і щоденники ще одного борця з чумою — Тарру. Він також включає до твору історичний екскурс, в якому повідомляється про всі відомі людству випадки епідемії. Проте багато деталей наводять на думку, що його оповідь не є лише хроні кою конкретної пошесті, що і задум, і витлумачення події набирають певного філософського сенсу.

У самому містечку Орані, що знаходиться у Середземномор'ї, бракує зелені, зате вдосталь пилу й вітрів, напевно, воно таке непривабливе, бо люди в ньому живуть, кохають і працюють задля грошей. Чума несе з собою смерть, позбавляє майбутнього, поширює страх. Місто ізольоване від світу, замкнене, перетворене на концтабір, і кожна людина в ньому почувається гранично самотньою, безпорадною, відчуженою. Чума набирає сили, люди помирають масово, їх не встигають ховати як то годиться, а починають звалювати в рови, накидати трупи на платформи трамваїв, спалювати в крематоріях... І життя, і смерть позбавляються святості, таємниці, гідності. Особистість перетворюється на ніщо. Всі ці прикмети, так само, як і вказана дата — сорокові роки нашого століття — безпомилково вказують на аналогію чуми з фашизмом, від якого тільки-но звільнилася Європа (до того ж термін «коричнева чума» вживався дуже широко).

Але ж немає в Орані жодних конкретних особливих прикмет організації життя, воно ніби абстраговане, позачасове, сучасне, тобто, йдеться про існування людини в XX ст. Що може в такому поза історичному часі і просторі означати чума?

Кожна з головних діючих осіб цього твору намагається по-своєму відповісти на це запитання. Отець Панлю вважає, що це кара Божа, яка падає на грішників. Але смерть безневинної дитини спростовує таке припущення.

Батько Тарру колись виніс людині смертний вирок. Відтоді його син почувається «зачумленим», причетним до зла, і власним подальшим життям намагається позбутися своєї провини: він добровільно веде найактивнішу боротьбу з чумою, стає найближчим другом і помічником Ріє і, врешті, — жертвою пошесті, чуми — Зла.

Журналіст Рамбер випадково опиняється в Орані, його найбільше бажання — вирватись, повернутись до Парижа, де на нього чекає щастя й любов. Він — людина молода, ділова, енергійна, йому врешті щастить вирватися від чуми, але... на цей час Рамбер вже переконаний, що не можна бути щасливим, знаючи, що навкруги панує смерть, зло, хвороба, уособлені чумою.

Авантюрист і комерсант Коттар, якому нудно жити у звичайному мирному світі, буквально розквітає під час чуми, коли в атмосфері загального страху, безнадії можна безкарно шахраювати й красти. Для нього чума — щастя, а коли вона згасає, він гине.

Гран — маленький непоказний службовець з великою непереможною мрією про всесильне Слово. Таку мрію не можна ані здолати, ані знищити. Гран самовіддано служить під орудою Ріє, разом з ним здобуває перемогу.

Доктор Ріє — водночас і оповідач, і головний герой цієї оповіді: він — лікар, він — організатор боротьби з чумою, він — носій головної авторської ідеї. Бацили чуми незнищенні, так само, як і зло на землі, і не можна перемогти цю страшну хворобу раз і назавжди. Але обов'язок порядної людини. І це — не героїзм, а звичайний спосіб життя.

Роботу над романом А. Камю розпочав 19.41 p., коли вчителював в Орані. Після того, як 1943 р. було завершено перший варіант, автор продовжив роботу над текстом, додаючи новий матеріал. Друком роман вийшов 1947 р. і був певним продовженням і розвитком ідей та роздумів, що захоплювали Камю від початку його діяльності.

Роман «Чума» не варто читати як твір реалістичний. Це не просто історія про жахливу хворобу, яка охопила місто Оран і знищила юрби людські. Хроніка зачумленого міста може прочитуватися як у плані метафоричному, так і в плані символічному.

Якщо перед нами метафоричне відтворення подій Другої світової війни, тоді текст зберігає очевидний зв'язок із конкретними соціальними реаліями. За словами самого письменника, «явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського руху Опору проти фашизму». Війна, яка встановлює свої права в місті, впливає на свідомість, вчинки його мешканців. Вона визначає їхній побут: доречно згадати про нестачу харчів, довжелезні черги, обмеження в постачанні електроенергії, запровадження комендантської години тощо. З цього погляду можна було б тлумачити образи героїв роману як такі, що підкоряються війні, утікають або борються з нею. Отже, персонажі стають прибічниками колабораціоналізму або представниками руху Опору.

Проте очевидно, що таке трактування роману не враховує і не вичерпує всього, про що в ньому говориться. Існує відоме твердження А. Камю: якщо хочеш бути філософом, пиши роман. А перед нами не просто твір, а роман філософа-екзистенціаліста. Проблеми, які в ньому порушуються, — філософські. Думки, ідеї, підходи — все це пов'язано з філософією А. Камю, що унаочнювалося в його попередніх творах.

У романі чума є образом-символом на означення чогось, що для А. Камю є цілком реальним. Чума — це темрява, яка огорнула невеличкий острівець світла, в якому живе людина, озброєна розумом. Світло — це певні істини, уявлення, поняття, яких дотримується людина і які є для неї аксіоматичними. Коли ж світло гасне, людей огортає цілковита темрява. Весь світ виявляється незбагненним, несталим, безглуздим, ворожим, злим, чужим, абсурдним.

Отже, роман «Чума» містить думки автора про людське буття. Ірраціональність, жорстокість, незбагненність, зло — все це відкривається в якісь періоди людській свідомості. Людина або позбувається абсурду в смерті, або підкоряється пошесті абсурду. Окремі особистості намагаються будь-яким чином упоратися з чумом (абсурдом): діяльністю, націленою на пошуки гармонії, впорядкованості; щастям спілкування з близькими людьми і з природою тощо. Це не допомагає людині знищити чуму, але дає змогу опиратися пошесті, противитися тотальному впливові хвороби, зберігати надію і власне «Я».

Це роман-попередження, роман-пересторога, що робить його позачасовим і загальнолюдським.


загрузка...
загрузка...