загрузка...

Франческо Петрарка

(1304-1374)

Життя і творчість

Відродження, або Ренесанс (від фр. renaitre відроджуватися), — одна із найбільш яскравих епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три сторіччя із середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст.

Для культури Відродження характерне світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїнства особистості.

Гуманізм (від лат. humanus — людський) став ідейною основою культури Відродження.

Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви в духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, оснований на формальній логіці (діалектиці), відкидали її догматизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для цільного розвитку наукової думки.

Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. пов'язане з іменами Франческо Петрарки і Джованні Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї, достоїнства особистості, пов'язуючи і х не з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, її волею і правом на насолоду радостями земного життя.

Явище таланту Петрарки величезне. Воно не покривається навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, суспільний діяч — у ньому нероздільні. Ось уже понад шістсот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв насланню нової епохи, яка називається Відродженням.

Франческо Петрарка був першим великим гуманістом, поетом і громадянином, який зумів зрозуміти цілісність передвідроджувальних течій думки й об'єднати їх у поетичному синтезі, який став програмою прийдешніх європейських поколінь.

Петрарка — родоначальник нової сучасної поезії. Його «Книга пісень» надовго визначила шляхи розвитку європейської лірики, ставши своєрідним незаперечним взірцем. Якщо спочатку для сучасників і найближчих послідовників у себе на батьківщині Петрарка був великим реставратором класичної стародавності, провісником нових шляхів у мистецтві і літературі.

Мало того, Петрарка проторував своїм поетичним спадкоємним шлях до пізнання задач і сутності поезії, пізнанню морального і цивільного покликання поета.

Під час читання творів Петрарки виникає автопортрет, де впадає її око риса — потреба в любові. Це і бажання любити, і потреба бути Коханим. Гранично чітке вираження ця риса знайшла в любові поста до Лаури, головної героїні сонетів і інших віршів, що складають «Книгу пісень».

Важлива в житті Петрарки і любов до домашніх (матері, брата Герардо, племінника Франческо), до численних друзів: Гвідо Сетте, Джакомо Колона, Джованні Боккаччо і багатьох інших. Поза дружбою, поза любов'ю до ближнього і взагалі до людей Петрарка не мислив собі життя.

Ще одна риса, яку виділив у собі сам поет і за яку часом (особливо на схилі років) себе картав, — це любов до слави. Не в значенні, однак, простого марнославства. Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином пов'язане з творчим імпульсом. Якраз воно здебільшого і спонукало Петрарку зайнятися письменством. З роками і ця любов, любов до слави, стала зменшуватися. У «Листі до нащадків» він зі смутком пише про своє увінчання в Римі, а перед смертю навіть був готовий визнати тріумф Часу над Славою.

До безсумнівних земних радостей належить, за Петраркою, і віра в красу людини і могутність його розуму. Але все це крило і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині, через її слабість, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів. Петрарка був разюче сприйнятливий до усього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Вражає і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідні полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще улаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам у сфері чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну мораль.

Цураючись мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був далекий і від суспільних пристрастей. Так, він був полум'яним патріотом. Італію він любив до несамовитості. її лиха і нестатки були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них — славнозвісна канцона «Італія моя». Заповітним прагненням його було бачити Італію єдиною і могутньою. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії. Він оплакував поділ Італії. Найстрашніше для Петрарки — внутрішні розбрати. Скільки зусиль він приклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгову перевагу не Чорному й Азовському морях! Літературу Петрарка розумів як художню досконалість, як багатство духовне, як джерело мудрості і внутрішньої рівноваги. В оцінках же часом помилявся. Так, він думав, що його «Тріумфи» за значущістю настільки ж перевершують «Канцоньєре», наскільки «Божественна комедія» перевершує дантівське ж «Нове життя». Ще він помилявся в оцінці своїх латинських творів, що кількісно перевершували писане ним італійською в п'ятнадцять разів! У сонеті CLXVI Петрарка говорить, що не займися він «дрібницями» (віршами італійською мовою), «Флоренція знайшла б поета, як Мантуя, як Арунка: і Верона». Флоренція знайшла поета не менше, ніж Вергілій і Катулл, і подарувала його Італії й усьому світу, але саме завдяки цим «дрібницям».

Звичайно ж, головним твором Петрарки є його «Книга пісень», що складається з 317 сонетів, 29 канцон, а також балад, секстин і мадригалів.


загрузка...
загрузка...