загрузка...

Макс Фріш

(1911-1991)

Життя і творчість

Макс Фріш — автор драм «Санта Крус» (1944), «І ось вони співають» (1945), «Китайський мур» (1946), «Граф Едерланд» (1951), «Дон Жуан, або Любов до геометрії» (1953), «Бідерман і палії» (1958), «Андорра» (1961), «Біографія» (1968). Деякі з них («І ось вони співають», «Бідерман і палії», «Андорра») присвячені проблемам фашизму, розвінчанню принципів пристосовництва, інші ж («Китайський мур», «Граф Едерланд», «Дон Жуан, або Любов до геометрії») приділяють увагу особистості, що стає «антигероєм», безпорадним перед вимогами часу і суспільства.

Фріш полюбив театр із самого дитинства. Із гумором він пригадував, як у 16-річному віці надіслав свою п'єсу в Берлін видатному режисерові Максу Рейнгардту. По-справжньому його драматургічна діяльність розпочалася з 1944 року, коли він написав «п'єсу-романс» «Санта Крус». У 1946 році вона була поставлена в Цюріху.

Тема п'єси «Санта Крус» є наскрізною у творчості Фріша. Це — невідповідність всього укладу і норм сучасного життя внутрішнім можливостям людини. Персонажі п'єси — господар замку Барон і його дружина Ельвіра — ведуть існування, що сприймається ними як тягар. Проте вони не можуть відмовитись від нього, змінити його, адже це суперечить їхнім уявленням про обов'язок. Барон — «людина порядку». «Порядок передусім» — його улюблена фраза. Туга ж за іншим світом є настільки великою, що призводить до своєрідного роздвоєння особистості.

Цьому обивательському світу протистоїть Пелегрін, пірат і волоцюга. Йому заздрять понурі мешканці замку. Пелегрін живе у світі свободи та екзотики — на Кубі й у Мексиці, живе яскраво, постійно ризикуючи. Він надзвичайно «жива» людина, котра хоче бачити навколо себе таких самих «живих людей».

Колись, сімнадцять років тому, у порту Санта Крус, він покохав і звабив юну Ельвіру, що була заручена з Бароном. Раптово дізнавшись тепер, що вона є володаркою тутешнього замку і має дочку, яка не дуже схожа на барона, Пелегрін вирішує побачитися з нею. Скориставшись негодою, він проник у замок, до якого нікого не впускають, «хіба що орендаторів по святах, коли ті з'являються зі своїми підношеннями». Він привносить у рутину замку свіжий струмінь, романтичний світ пригод і небезпек. Пелегрін «сидить на столі зі своєю гітарою і розповідає всякі історії про племена, що ходять голими, ніколи не бачили снігу і не знають ні страху, ні турбот, ні зубного болю... Каже, є такі. І ще є гори, які плюють в небо сіркою, димом і розжареним камінням. Він сам це бачив. А ще є риби, які можуть літати... а ще, каже, сонце, якщо дивитись на нього з морського дна крізь воду, здається блискучими уламками зеленого скла».

Наприкінці п'єси Пелегрін помирає. Ельвіра ж усвідомлює, що вони всі ці 17 років грали із чоловіком «маленьку комедію» («вони не знають, про що говорити, — так довго вже триває їх шлюб»), «Ми могли любити одне одного, — говорить вона, — тепер я бачу — життя зовсім не таке, кохання більше, ніж я думала, вірність — глибше, їй нема чого боятися наших снів, нам не потрібно ховати тугу, не потрібно брехати».

Отже, «небезпечне», «страшне» життя протиставляється похмурому, буденному існуванню, що сковує людину, позбавляє її свободи. Цей конфлікт був особливо актуальним для європейського життя середини 1940-х років. Як зазначає Б. Лембрікова, «весь досвід тих років говорив, що дійсність надає людині лише дві можливості: понуре буття або авантюру війни. «Війна як єдина пригода нашого століття» — таке історичне тло, на якому розгортається драма мешканців умовного замку. А хіба не використовували цей самий безпринципний воєнний авантюризм фашисти для обробки умів підростаючого покоління, втягнутого ними у найтяжчі злочини проти людства».

П'єса Фріша сповнена символіки. Символічним є образ замку, що своєю недоступністю нагадує замок з роману Ф. Кафки, а також вказує на відірваність його мешканців від справжнього життя. Символічними є протиставлення холодної погоди навколо похмурого замку (сім. днів поспіль іде сніг) і спеки у краях, що в них жив Пелегрін, де немає зими.

Символічною є і остання умовна сцена смерті Пелегріна. Його оточує десять постатей, що символізують як його минуле (матір, що померла, давши йому життя, жінки, котрих він зустрічав і любив), так і майбутнє (остання постать говорить: «Я твоя плоть, твоя дитина, Віола, якій судилося все узнати знову і все знову розпочати»).


загрузка...
загрузка...