загрузка...

АЛАРКОН-І-МЕНДОСА, Хуан Руїс де

(1581 – 1639)

АЛАРКОН-І-МЕНДОСА, Хуан Руїс де - творчість письменника

АЛАРКОН-І-МЕНДОСА, Хуан Руїс де (Alarcon у Mendoza, Juan Ruiz de — 1581, Таско, Мексика — 04.08.1639, Мадрид) — іспанський драматург.

З його 26 п'єс у нас найпопулярнішими є драма «Ткач зі Сеговії» та комедія «Сумнівна правда» — одна з найкращих іспанських комедій. Писали про нього небагато (найсерйозніша робота — дисертація О. Меніна про Аларкон-і-Мендоса, з якої ми використали ряд висновків). Цей дивний, незвичний драматург і за життя не здобув особливого визнання, ставши предметом критичних випадів навіть з боку Л. де Веги, до школи якого його зазвичай і відносять. Але Аларкон-і-Мендоса посідає в іспанській і європейській драматургії одне з ключових місць.

У своїх творах Аларкон-і-Мендоса виходив зі своєрідної і в багатьох аспектах нової концепції світу та людини. Він вважав, що людина за своєю природою добра. Її життєствердне начало простежується в життєвій енергії, активності (ця ренесансна думка споріднює Аларкон-і-Мендосу з Л. де Вегою). Але особливістю аларконівського підходу є те, що в його п'єсах ніколи не зустрічається «природна людина», вільна від суспільства.

Першим в іспанській літературі проаналізував проблему зіткнення людини зі суспільством великий М. де Сервантес, показавши, що лише «божевілля» героя — Дон Кіхота — може визволити його духовний світ від суспільного гніту. У Л. де Веги ми також знаходимо мотив «божевілля», але від безрозсудного кохання, кати людина не в змозі запанувати над своїми почуттями. У цей самий час Аларкон-і-Мендоса у своїх творах виводить «нормальних» людей, зламаних суспільством. Письменник стверджує: суспільство може спотворити у людині здорове начало, будь-який талант. Фантазерство перетворюється у брехливість, закоханість призводить до злодійства, високе суспільне становище — до черствості та деспотизму.

У комедії «Сумнівна правда» («La verdad sospechosa», до 1619) драматург розповів таку історію. Зі Саламанки у Мадрид повертається дон Ґарсія, син дона Бельтрана. Вчитель дона Ґарсії повідомляє його батькові про те, що дон Ґарсія має лише один недолік — постійно вигадує небилиці. Вчитель запевняє, що дон Гарсія, побачивши у Мадриді зразки щирості, «правдивим зробиться і сам». Дон Бельтран гірко кпинить з наївної віри учителя: у Мадриді настільки багато лицемірів і брехні, що навіть найправдивіша людина, «брехні заклятий ворог», стане тут брехуном. Так і трапилося з доном Ґарсією. Познайомившись з гарненькою донною Хасінтою і донною Лукресією, він залицяється до першої, натхненно її обманюючи, розповідаючи їй про свою давню пристрасть, про те, що він прибув з Перу, і т. д. Слуга Трістан вивідав імена дівчат, але переплутав їх, і тепер дон Ґарсія вважає Хасінту Лукресією; його ж батько, дон Бельтран, уже все приготував для весілля сина з донною Хасінтою. Дізнавшись про це (але плутаючи імена), дон Ґарсія знову обманює. Він повідомляє батька про те, що вже жонатий. Згодом, зрозумівши свою помилку і остаточно заплутавшись у брехні, він розповідає про себе донні Хасінті щиру правду, але вона, не повіривши, покидає його. «Як правда мало означає!» — вигукує убитий горем дон Ґарсія, на що Трістан у відповідь зауважує: «Додайте, сеньйоре: в устах брехуна».

Невдача веселуна і жартівника дона Ґарсії викликає у глядача не задоволення, а співчуття, оскільки артистична схильність дона Ґарсії до вигадок і фантазування переросла у брехливість саме під впливом аморальності, притаманної тим «слугам моралі», котрі наприкінці п'єси стають його суддями.

В аларконівській концепції світу і людини значне місце посідає проблема долі. Доля у нього не фатум, а відображення взаємозв'язків героя зі суспільством, з навколишньою дійсністю. Доля усвідомлюється як процес формування людських характерів у боротьбі зі суспільними обставинами. Поразка у цій боротьбі — спільна доля людська, і в цьому — приреченість. Подібне трактування долі не призводить до зниження критичного пафосу творчості Аларкон-і-Мендоси. Акцент у цій критиці переноситься з осуду певної особистості на осуд законів суспільного життя. Але при цьому і людина не звільняється від відповідальності. У межах долі є свобода вибору способу життя — чи йти за призначенням, чи кинути виклик долі. Борються з долею лише сильні.

Проте Аларкон-і-Мендоса не прагнув до утвердження титанічної особистості (на відміну від письменників епохи Відродження), знову ж таки у зв'язку з осмисленням конфлікту людини та суспільства: або герой гине, або він перемагає завдяки нелюдським зусиллям.

У драмі «Ткач зі Сеговії» («El tejedor de Segovia», 1634) дон Фернандо, перевдягнувшись у ткача і назвавшись Педро Алонсо, мститься дону Хуану за свого батька, при цьому потрапляючи у драматичні, здавалось би, безвихідні ситуації. У дусі естетики потворного, культивованої представниками мистецтва бароко, Аларкон-і-Мендоса змальовує майже неймовірні сцени. Опинившись у кайданах, Педро Алонсо, щоб зняти їх і втекти із в'язниці, відкушує собі пальці. Він організовує банду, а коли потрапляє в полон, то перепалює мотузку, що зв'язувала йому руки, на вогні нічника. Але очевидно, що подібні людські вчинки практично неможливі у реальному світі. Це розумів і Аларкон-і-Мендоса, звідси його песимізм, який починається як із заперечення доброчинності будь-яких зв'язків між людьми, у тому числі й кохання, так і з усвідомлення безсилля індивідуального протесту.

Зображення письменником майже реальної залежності особистості від обставин (такі винятки, як Лікург чи Педро Алонсо, лише підтверджують правило) було кроком уперед на шляху розвитку реалістичних тенденцій від епохи Відродження до XVII і XVIII ст. Але тут крилась і значна небезпека стати безпросвітнім песимістом, оплакуючи безсилля людини. Аларкон-і-Мендоса щасливо уникнув цієї небезпеки. Він знайшов універсальний спосіб подолання влади «фатуму» — іронію, ставши першовідкривачем іронії в іспанській драматургії XVII ст., тому не мають рації ті дослідники, хто вбачає в Аларкон-і-Мендосі лише моралізатора.

Концепція світу і людини (перш за все — залежність особистості від суспільства, що дало можливість оголити деякі механізми формування характеру, і певна свобода особистості у межах долі, що дозволило розкрити особливості поведінки людини в кожний даний момент) призводить Аларкон-і-Мендосу до загострення уваги на характері героя. Тут найвідчутніше новаторство Аларкон-і-Мендоси, оскільки саме концентрація ідейно-художнього навантаження на характері призводить до значних зрушень у творчій манері, у художньому методі Аларкон-і-Мендоси, в усій структурі іспанської національної драми. Можна таким чином сформулювати суть цього новаторства: характер визначається обставинами, долею, але сам він визначає ситуацію.

Аларкон-і-Мендоса переносить центр ваги з дії, інтриги на характер. Характер визначає події п'єси, які служать для його розкриття. З героєм відбуваються не випадкові, не будь-які події, а лише ті, які відповідають його характеру. Звідси така особливість творів Аларкон-і-Мендоси, як передбачуваність сюжету. Це суперечить вимогам школи Л. де Веги. Аларкон-і-Мендоса відходить від традицій тієї школи і зближується з класицизмом.

Перенесення драматичного навантаження з дії на характер кардинально змінює естетичне підґрунтя драматичної дії, що відбувалася паралельно з відкриттям нового типу характеру. Аналіз формування характеру ще лише зароджувався, тому Аларкон-і-Мендосу довелося відмовитися від ренесансної багатогранності характеру, герой у нього наділений, зазвичай, однією характерною рисою, що теж зближує метод Аларкон-і-Мендоса з класицизмом. Здебільшого, це якийсь недолік, гандж.

Це є наслідком висунення на перший план моральної проблематики. Стосунки поміж людьми драматург пояснює етичними мотивами, стверджуючи, що моральна природа людини визначає її долю. Занепад звичаїв, зневаження елементарних норм загальнолюдської моралі, викривлення законів честі, шляхетності, бездуховність, безкрилість життя іспанської аристократії — ось коло проблем, які досліджував у драматургії Аларкон-і-Мендоса. Брехня, лицемірність, користолюбність, злослів'я, невдячність, жорстокість, егоїзм притаманні цілій галереї персонажів таких комедій, як «Сумнівна правда», «Істіни мають вуха», «Перевірка обіцянок», «Немає зла без добра», «Конкурс женихів».

Комедії Аларкон-і-Мендоса є своєрідною лабораторією моралі. У кожній з них драматург ставив експеримент і спостерігав за поведінкою героя у різноманітних життєвих ситуаціях, що виникають не спонтанно, не випадково, а внаслідок наперед заданої герою домінуючої риси характеру.

Проте у творах Аларкон-і-Мендоса наявні приклади порушення єдності дії, коли виникають ситуації, що втілюють перемогу випадку чи «долі», хоча такі ситуації не мають такого самостійного значення, яке вони мали у п'єсах, побудованих на заплутаній інтризі. Руйнуючи згадану єдність дії твору, вони з'являються у фіналах деяких п'єс Аларкон-і-Мендоси, полемізуючи тим самим з традиційним «вирішенням» долі у формі нагороди чи покарання. Це чітко прослідковується в іронії, прихованій у діях негативних персонажів таких драм, як «Ткач зі Сеговії», «Здобуття друзів», «Привілейовані», «Жорстокість за кохання». Єдність характеру і дії цих персонажів, що виявляється протягом усього твору, зазвичай, різко порушується у фіналі, в момент вирішення конфлікту. Розвінчуючи лиходійства цих персонажів, автор все ж таки дозволяє їм врешті-решт спокутувати провину визнанням своїх недоліків і відданням належного позитивним героям. їхнє каяття, сумнівне, непереконливе, драматургічно непідготовлене, є, по суті, втечею від заслуженої розплати. Фінальний стан суперечить закладеним у їхніх характерах властивостям. У таких сюжетних ходах зайвий раз проявляється небажання драматурга зводити долю героя до зовнішнього «вирішення», прагнення показати, що покарання, закладене у гріховній натурі, не обмежується моментом відплати, а полягає у тих втратах, якими таке багате все життя персонажів.

Об'єктивною передумовою переакцентування драматургічного навантаження із дії на характер була сама дійсність Іспанії початку XVII ст., яка вимагала витверезіння від успіхів епохи колоніальних завоювань, що розклали економіку країни і спричинили стихію всезагальної продажності, нікчемності й егоїзму. Переакцентування, здійснене Аларкон-і-Мендосою, було відображенням змін суспільної самосвідомості, зростанням почуття індивідуальної відповідальності кожного за долі всіх і водночас глибшого усвідомлення своєї залежності від зовнішніх обставин і мінливості долі. Метод Аларкон-і-Мендоса суперечливий: письменник опинився на перехресті реалістичних, барокових і класицистичних тенденцій. Він заклав основи класицистичної комедії звичаїв, справив вплив на драматургію бароко, одним із перших відкрив закон залежності особистості від суспільства — цим пояснюється домінуюча роль Аларкон-і-Мендоса в літературі XVII ст.

 

Тв.: Рос. пер. — Сомнительная правда. — Ленинград — Москва, 1941; Ткач из Сеговии. — Москва — Ленинград, 1946; Сомнительная правда //Три испанские комедии. — Москва — Ленинград, 1951; Сомнительная правда//Испанский театр.— Москва, 1969.

Літ.: Плавскин З.И. О «комедиях характеров» Алар-кона // Романо-германская филология.— Ленинград, 1957; Плавскин З.И. Исп. лит. XVII — середины XIX века.— Москва, 1978; Brenes С. О. El sentimiento democratico en el teatro de Juan Ruiz de Alarcon. — Valencia, 1960.

В. Луков


загрузка...

загрузка...