загрузка...

АЛЬФ'ЄРІ, Вітторіо

(1749 - 1803)

АЛЬФ'ЄРІ, Вітторіо - творчість письменника

АЛЬФ'ЄРІ, Вітторіо (Alfieri, Vittorio - 17.02.1749, м. Асті - 08.10.1803, Флоренція) - італійський письменник.

Народився в знатній дворянській родині, успадкувавши титул графа. З 1766 pp. навчався в Туринській військовій академії, у якій, за його власним зізнанням, нічому не навчився, хоча й отримав після її закінчення диплом магістра мистецтв. У шістнадцять років Альф’єрі став офіцером королівської армії. Починаючи з 1767 p., він багато подорожував країнами Європи (Франція, Англія, Німеччина, Росія та ін.), з яких найбільше враження на нього справила Англія, яка завдяки парламенту асоціювалася для Альф’єрі з країною свободи. Під час мандрівок він активно знайомився з сучасною літературою, читав праці К. А. Гельвеція, Ш. Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж. Ж. Руссо, а після повернення в Італію вирішив присвятити себе літературі.

З 1776 р. письменник жив переважно в Тоскані, з 1785 року місцем проживання обрав Францію. Альф’єрі спочатку із захопленням привітав революцію 1789 року, але після падіння монархії і встановлення якобінської диктатури змушений був утікати з Парижа. Подальші роки свого життя письменник провів у Флоренції.

Світогляд Альф’єрі сформувався під впливом, з одного боку, ідеології французького Просвітництва, а, з іншого, — концепції героїчної особистості, розробленої в «Життєписах» Плутарха, палким поціновувачем якого він був протягом усього життя. Свої політичні погляди письменник виклав у філософських трактатах «Начерк Страшного Суду» (1773), «Про тиранію» («Delia tirannide», Mil), «Про державу та літературу» («Delprincipe e delle lettere», 1778—1789). Основне політичне гасло Альф’єрі — звільнення людини від пут будь-якої залежності і несвободи — політичної, національної, соціальної, духовної. Ідеалом людської поведінки для письменника є героїчна особистість, яка керується у житті прагненням подвигу та слави, яка наділена високим громадянським духом, герой-тираноборець, який віддає своє життя боротьбі з деспотизмом монархії. Відштовхуючись від просвітницької ідеології Альф’єрі, таким чином, йде далі своїх попередників, протиставляючи концепції освіченого монархізму вимогу демократичної, республіканської форми правління. Прикметно, що свобода окремої людської особистості в Альф’єрі нерозривно пов'язана із боротьбою за свободу її батьківщини. У свою чергу, повноцінний розвиток мистецтва, за Альф’єрі, неможливий в умовах деспотичного гніту монархії, звідси митець повинен бути не просто громадянином, а й поетом-пророком, який закликає співвітчизників до боротьби з тиранією. Водночас антитиранічна програма Альф’єрі була достатньо абстрактною і непослідовною, без чіткої мети і програми конкретних дій.

В історію італійської літератури Альф’єрі увійшов насамперед як творець класицистичної політичної трагедії. Поетика творів Альф’єрі близька до трагедій представників французького класицизму. Водночас Альф’єрі полемізує з естетикою «високого» класицизму XVII ст., у драматургії якого його не влаштовувати галантність зображуваних пристрастей, велика кількість персонажів, недостатня сконцентрованість дії, занадто розлогі і абстраговані від безпосереднього спілкування героїв монологи.

На противагу французькій класицистичній драмі, Альф’єрі мінімізує кількість дійових осіб, надає дії більшого динамізму та напруги, концентруючи її навколо одного центру, замінює метод повідомлення про події їхнім прямим зображенням, показує на сцені поєдинки, вбивства, смерть, чого намагалася уникати класицистична трагедія; насичує свої трагедії пристрастями, під якими розуміє не лише кохання, а й взагалі будь-яку вольову ініціативу особистості, активізує процес живого спілкування героїв за рахунок пожвавлення діалогу, введення більшої кількості реплік, що їх виголошують герої. Створена за канонами класицизму, трагедія Альф’єрі в багатьох своїх рисах виходила за його межі, що дозволило пізнішій критиці говорити про своєрідний синтез у його творчості двох художніх систем — класицизму і передромантизму, з яким драматурга зближувала концепція героя-тираноборця, поета-громадянина, мотиви національно-визвольної боротьби, поєднання ідеологічної тенденційності з невластивим для класицизму ліричним пафосом.

В аспекті проблематики усі драматичні твори Альф’єрі можуть бути охарактеризовані як трагедії свободи. їхні герої — аристократи, люди з сильною волею, що виступають проти будь-якої форми тиранії. Сам Альф’єрі ділив свої трагедії на п'ять тематичних груп.

Першу групу складали «трагедії кохання»: «Клеопатра» («Cleopatra», 1775) — драматургічний дебют Альф’єрі, «Філіп» («Filippo», 1775-1783), «Розамунда» («Rosmunda», 1779—1780), створена на матеріалі середньовічної історії «Софонізба» («Sofonisba», 1784-1786), «Октавія» («Octavia», 1779), написані на матеріалі давньоримської історії. Найбільш яскравою із цих п'єс вважається трагедія «Філіп», в основу якої покладений сюжет з іспанської історії, перероблений пізніше Ф. Шиллером у «Дон Карлосі». Твір присвячений трагічній долі принца, звинуваченого в державній зраді і засудженого власним батьком, королем Філіпом, до смерті. Головна проблема трагедії — політична. Філіп показаний як жорстокий деспот, тиран, який маскує власні інтереси турботою про державні справи, правління якого відбувається в атмосфері страху і недовіри.

До другої тематичної групи належать «трагедії свободи»: «Віргінія» («Virginia» ,1777), присвячена давньоримській історії, «Змова Пащі» («La Congiura dei Pazzi», 1777-1781) — флорентійській історії, «Тімолеон» («Timoleone», 1777— 1781), «Аґіс»(«Agide», 1784-1786), «Брут I» з посвятою Дж. Вашингтону («Bruto Primo», 1786) — про римлянина, який засудив до смерті своїх синів, «Брут ІІ»(«Bruto Secondo», 1786) з посвятою «майбутньому італійському народу» — про політичну змову проти римського імператора Цезаря. Найкращою з них сам Альф’єрі вважав «Тімеліона», в якому на тлі політичних суперечок, що спалахнули в стародавньому Корінфі, показав трагедію республіканця Тімеліона, змушеного принести в жертву своїм республіканським ідеалам рідного брата-монархіста.

Третя група — «трагедії про королівську честолюбність, що змальовують боротьбу за трон»: «Полінік»(«Polinice», 1775—1776), «Агамемнон» («Agamemnone», 1775-1777) — обидві написані на давньогрецькому матеріалі, «Дон Ґарсія» («Don Garzia», 1774—1778) — присвячена епізодам флорентійської історії, «Марія Стюарт» («Maria Stuarda», 1777—1786), у якій виведена постать Марії, королеви Шотландії.

Четверта група — це «трагедії сімейних почуттів»: «Орест»(«Oreste», 1775-1776), «Антігона» («Antigone», 1775—1776), «Мерона» («Меrоре», 1782), сюжети яких запозичені з давньогрецької міфології і які інтерпретують політичну проблематику — засудження тиранії і тирана.

Крім трагедій, Альф’єрі написав між 1800—1802 роками також 6 комедій у віршах, переважно політичних алегорій, де висміяв різні форми державного устрою; близько 200 сонетів, поему в 4-х піснях «Відімщена Етрурія» («L'Etruria vendicata»), збірку памфлетів «Мізогалл» («Misogallo», 1799), п'ять од і велику кількість епіграм. Відомий Альф’єрі і як перекладач творів античних авторів. З початку 1780-х років і до кінця життя Альф’єрі працював над автобіографічною книгою «Життя Вітторіо Альф’єрі із Асті, переказане ним самим» («Vita di Vittorio Atfieri, scritta da esso», опубл. 1806).

 

Тв.: Рос. пер. — Орест. Саул. Мирра. Брут второй// Гольдони К. Комедии. Гоцци К. Сказки для театра. Альфьери В. Трагедии. — Москва, 1971.

Літ.: Гливенко И.И. Витторио Альфьери. Жизнь и произведения. — С.-Петербург, 1912; ДживелеговА.К., Мокульский С.С. История зап.-евр. театра. — Москва, 1957. — Т. 2.; Де Санктис Ф. История итал. лит. — Москва, 1964. — Т. 2; Мокульский С.С. Итал. литература. — Москва, 1966; Реизов Б.Г. Итал. лит. XVIII в. — Ленинград, 1966; История зар. лит. XVIII века. — Москва, 1999; Binni W. Saggi alferiani. — Roma, 1981; Branca V. Alfieri e la ricerca dello stile. Con 5 nuovi studi. — Bologna, 1981; Debenedetti G. Vocazione di Vittorio Alfieri. — Roma, 1977; Fubini M. Vittorio Alfieri. II pensiero, la tragedia. — Firenze. 1966; Masiello V. L'ideologia tragica di Vittorio Alfieri. — Roma, 1964; Mensi P. Gli affetti nella tragedia di Vittorio Alfieri. — Padova, 1974; Trovato M. II messaggio noetico deH'Alfieri: la natura del limite tragico. — Roma, 1978.

В. Назарець


загрузка...

загрузка...