загрузка...

АРАҐОН, Луї

(1897 — 1982)

АРАҐОН, Луї - творчість письменника

АРАҐОН, Луї (Aragon, Louis — 03.10.1897, Париж — 24.12.1982, там само) — французький письменник.

Араґон народився в Парижі. Після закінчення паризького ліцею у 1916 р. вступив на медичний факультет Сорбонни. Наприкінці Першої світової війни Араґон — в армії. У 1917 р. розпочалася його літературна діяльність. Повернувшись із фронту, юний поет примкнув до дадаїстів (зб. «Феєрверк» — «Feu dejoie», 1920). У поетичній збірці «Феєрверк», як і в перших його прозових творах («Анісе, або Панорама», 1921; «Пригоди Телемака», 1922), панує стихія нічим не обмеженого, дадаїстського свавілля, письменник відверто грається, створює каламбури. Навіть вправляння в «автоматичному письмі» не відволікли Араґона від аполлінерівської, дадаїстської традиції. Герой першого роману — Анісе став поетом-дадаїстом, оскільки виявив схильність до «непристойних крайнощів». Анісе на догоду красі, яку уособлює красуня Мірабелла, ладен убити людину, вступає у розбійницьку банду. Зближення з А. Бретоном привело Араґона в ряди сюрреалістів. Протягом понад десятирічного перебування в цій групі письменник опублікував декілька поетичних збірок («Вічний рух», 1924; «Долі поезії», 1926; «Великі веселощі», 1929) та прозових книг («Столичні втіхи», 1923; «Лібер-тінаж», 1924; «Хвиля мрій», 1924; «Паризький селянин», 1926; «Трактат про стиль»(1928). Араґон вбачав у сюрреалізмі форму протесту проти суспільства як такого; він був незмінним учасником скандальних «спектаклів», якими захоплювалися сюрреалісти на початку 20-х років, у момент зародження групи, тісно пов'язаної тоді з дадаїзмом. «Геть світлий французький геній!», — повторював Араґон. «Я ніколи не шукав нічого іншого, крім скандалу, і я шукав його заради нього самого», — писав він про цей час.

У 1924 р. з'явилося есе Араґона «Хвиля мрій». «Мрії» — або «сни» — одне з ключових понять сюрреалізму. Людина стає сюрреалістом у ту мить, коли несподівано накопичується «хвиля мрій», «які набувають характеру видимих, чутних і відчутних галюцинацій». Можливо, це й «хвиля снів»; Араґон розповідає про те, як на сюрреалістів буквально ринула «епідемія сну» («вони засинають повсюди»).

У «Передмові до сучасної міфології» (передмова до «Паризького селянина» — «Le paysan de Paris», 1926), як і в інших своїх тодішніх маніфестах, письменник сформулював принцип сюрреалістичної естетики, згідно з яким в мистецтві слід утілювати «нові міфи». Ці міфи — «на кожному кроці», вони у відчутті «дивовижного повсякдення», у зіткненні та грі контрастів. Араґон зазначав, що кожна людина може бути сюрреалістом, якщо знайде образ, який «знищить Всесвіт». «У піщаних палацах наскільки ви чудові, колони з диму!» — вигукував Араґон, споглядаючи «дивовижні сади абсурдних вірувань і передчуттів» «сучасної міфології» сюрреалізму. У «Трактаті про стиль» Араґон писав, що найхарактернішими рисами свого стилю, згідно з принципами сюрреалізму, він вважає створення навмисно непов'язаних творів, неузгодженість, забуття попереднього та інші неправильності. Зокрема, він прагнув до знищення граматичних мовних норм («я топчу синтаксис»), зумисне плутав вживання дієслівних часів і т. д. Проте в «Паризькому селянині» є й багато сповнених ліризму сторінок, де йдеться про кохання, про закоханих, про вулиці та сади, якими прогулюються закохані. «Паризький селянин» схожий на жанр «віршів-прогулянок» Г. Аполлінера, хоча ця «прогулянка» написана не віршами, а ліричною прозою, вередливою та примхливою, без мети і плану, волею випадку, з не меншим бажанням і вмінням надати поетичного значення всьому тому, що трапляється на шляху — вуличкам Парижа, перукарням, чистильникам взуття та ін. Природу письменник називає відображенням своїх уявлень, не настільки старанно та поетично її змальовує, що не залишає сумнівів у реальності створеної ним картини. У «колажах», які часто зустрічаються в тексті, вмонтовані вирізки з газет, оголошення, афіші, що сприймаються вже не як безглуздя, а як деталі модернізованого морського пейзажу. «Паризький селянин «закінчується уславленням поезії: «До поезії прагне людина». «Поетичне пізнання» набуває для Араґона такого самого фундаментального значення, як і кохання; образ — основа «сучасної міфології». Потреба в коханні та потреба в поезії — першопричина відступу від декларованого сюрреалізму «Паризького селянина», і розриву між А. Бретоном і Араґоном, що стався незабаром.

У поезіях Араґона відчутніше, ніж у прозі, прослідковується, що йому особисто сюрреалізм міг видаватися містифікацією та забавкою — це очевидно й у вірші «Віконниці», який складається лише з повтореного 20 разів слова «підвіконниці», і в іронічній епітафії дадаїстові — «ветеранові битв», і в літаніях, монотонних голосіннях з приводу «чудових ноженят», і т. п. Ранні вірші Араґона — вірші витонченої образності, побудовані на важко вловлюваних асоціаціях, на підкреслено суб'єктивному сприйнятті, на грі у «несподіванки», на пошуках максимально ефективного варіанту.

Розрив Араґона із сюрреалізмом став очевидним фактом після відвідання ним у 1930 p. CPCP: «Я повернувся іншою людиною». Цей «інший» письменник, захоплений ідеєю революційного перетворення, будівництва соціалізму войовничо протиставив сюрреалізмові «повернення до реальності», яке здійснює мистецтво «соціалістичного реалізму або — що одне і те ж — революційного романтизму».

Величезне значення для Араґона мало те, що т. зв. «соціалістичний реалізм» знаменував повернення до національної реальності, до «національної істини», висміяної авангардизмом, до національної художньої традиції. На цьому шляху, на переконання Араґона, здійснюється і повернення до гуманізму. Щоб довести це і подолати здрібнілість багатотомного роману та закостенілість жанру сімейної хроніки, Араґон звернувся до цього жанру, створивши серію романів, об'єднаних спільною назвою «Реальний світ» (1934—1951). Сюди увійшли «Базельські дзвони» («Les Cloches de Bale», 1934), «Багаті квартали» («Les Beaux Quartiers», 1936), «Пасажири імперіалу» («Les Voyageurs de l'imperiale», 1940), «Орельєн» («Aurelien», 1944), «Комуністи»(«Les Communistes», 1949-1951).

Назва арагонівської серії — «Реальний світ» — заявляє про певний естетичний принцип, але не містить у собі жанрової дефініції. Романи об'єднуються перш за все вихідною ідеєю, інтерпретацією сучасного суспільства в ракурсі революційної ідеї з точки зору «переходу», тобто якісної перебудови свідомості людини, яка робить вибір між протидіючими політичними позиціями. Про ранню прозу нагадує невимушено-довільна композиція романів, які складаються з великої кількості епізодів, сцен, деталей, що нанизуються один за одним. Про прозу 20-х років нагадує і манера розповіді, в якій переплітаються монологи персонажів і авторський монолог. Але ліричний герой араґонівської прози — тепер уже не «паризький селянин», який робить сюрреалістичну «ревізію всесвіту».

У «Базельських дзвонах» змальована Франція напередодні Першої світової війни. Вибудовуючи свій надміру політизований роман на протиставленні антагоністичних соціальних сил, Араґон зробив найхарактернішим їхнім втіленням образи жінок — Діану та Клару. Світ боротьби та великих почуттів привідкривається Кларі, яка бунтує проти «буржуазного» шлюбу, на відміну від Діани, для якої він є сенсом життя. Роман закінчується патетичною розповіддю про нові відносини, про справжнє кохання, про нову жінку.

Доля центрального героя роману «Багаті квартали», сина мера міста Серіан — Армана Барбентана, також визначається боротьбою. В результаті тривалої еволюції, після важкого життя в Серіані, а згодом у Парижі, де він з'явився, розірвавши стосунки з батьком, кар'єристом і демагогом, Арман покидає «багаті квартали». Детальне відтворення еволюції Армана, його шукань об'єднує матеріал книги навколо проблеми визволення особистості, що робить другий роман циклу вільним від тієї схематичності, яка особливо помітна в композиції «Базельських дзвонів».

У героя роману «Пасажири імперіалу» П’єра Меркадьє також визріває думка, що його життя — життя міщанина — абсурдне і жахливе, але він не спроможний порвати зі своїм суспільством. Араґон надзвичайно скрупульозно та ретельно змальовує «зсередини» сім'ї з «багатих кварталів», розповідаючи історії життя Діани, Едмона Барбентана, Полетти Меркадьє, які не витримують перевірки на найпростіші та найзвичайніші людські почуття.

Натомість кохання Орельєна та Береніки («Орельєн») вивищується над спустошеним і цинічним світом, де кохання виродилося в сімейну угоду чи заяложену «постельну» історію. В епілозі роману, де змальовується зустріч Орельєна та Береніки після вісімнадцяти років розлуки, трагічного літа 1940 р. смертельно поранена німецькою кулею героїня встигає сказати Орельєну: «Потрібно боротися». Так виникає головний критерій оцінки й особистої та суспільної поведінки кожної людини, кожного француза — Франція.

«Комуністи» не залишають сумнівів у тому, що саме для Франції в кінцевому підсумку організовує письменник весь матеріал «Реального світу».

Після окупації фашистською Німеччиною Франції Араґон включився в рух Опору. Його твори, написані в роки війни, як і повоєнні поеми, належать до найвищих досягнень французької поезії XX ст. «Продовжувати Францію» закликав він, почуваючись у центрі безперервного живого потоку, відтворюючи його і в своїх статтях (про Г. Курбе, Стендаля, В. Гюго, Р. Роллана та ін.), і в своїй поезії з великою кількістю алюзій з національної історії, з магістральним образом вітчизни. Араґон розмірковував про «національний характер рими», про «риму в 1940 p.»; віртуозно використані та творчо продовжені Араґоном форми національної поезії сприймаються у бойовій смисловій функції — функції Опору. «Любов жива, і Франція живе» — драма розлучених закоханих ілюструє драму вітчизни в роки воєнного лихоліття.

Повоєнні арагонівські поеми — гігантське полотно сучасного світу («Очі і пам'ять» — «Les yeuxetlamemoire», 1954; «Незакінчений роман» — «Le roman inacheve», 1956) і далекого минулого («Одержимий Ельзою», 1963), історичних рубежів, які ставлять ліричного героя перед неминучістю вибору, необхідністю усвідомити своє призначення, свою відповідальність за Любов і за Історію.

У названих поемах, як і в поетичних збірках «Знову ніж у серці» (1948), «Мої каравани» (1954), ліричні рядки перемежовувалися з філософськими роздумами, відгуки минулої війни —з розмірковуваннями про сучасність, розмисли про шляхи розвитку людства у XX столітті — зі спогадами поета й епізодами його біографії.

Попри значний прозовий спадок Араґоном (у 1980 р. вийшла друком ще одна збірка оповідань письменника «Збрехати — правду сказати»), він увійшов в історію французької літератури саме як поет. Невипадково останньою книжкою Араґона, яка побачила світ у рік його смерті, була поема «Прощання».

Араґон цікавився і Україною. У нарисі «Українське інтермецо» (1955) дав огляд української літератури, зокрема творчості Т. Шевченка, проаналізував роман «Вершники» Ю. Яновського. «Вершники» Ю. Яновського вийшли друком у Парижі за редакцією та з передмовою Араґона. Українською мовою твори Араґон перекладали М. Терещенко, Борис Тен, В. Коптілов, В. Ткаченко, М. Овруцька та ін.

 

Тв.: Укр. пер. — Червоний фронт. — X., 1932; Поезії. — К., 1950; [Вірші] // Вітчизна. - 1950. - № 6; Українське інтермеццо // Вітчизна. — 1958. - № 1; 3 «Незакінченого роману» // Всесвіт. — 1967. — №4; [Вірші] // Із зар. поезії. — К., 1972; [Вірші] // Всесвіт. -1958. - № 4; 1978. - № 12; 1980. - №5; 1983. - № 7; Зброєю слова. - К., 1987; Рос. пер. — Собр. соч.: В 11 т. - Москва, 1957-61; Поэзия. - Москва, 1980; Анри Матисс: В 2 т. - Москва, 1981; Римские свидания. - Москва, 1984; Огонь Прометея. - Москва, 1987; Гибель всерьёз. — Москва, 1998.

Літ.: Балашова Т. В. Творчество Арагона. К проблеме реализма XX в. — Москва, 1964; Вербицький П.П. Поет батьківщини // Вербицький П.П. Прапороносці миру. — К., 1955; Затонський Д.В. Осягнення майбутнього // Затонський Д.В. У пошуках сенсу буття. — К., 1967; Паевская Л.В. Луи Арагон. Био-библ. указ. — Москва, 1956; Пащенко В.І. Луї Арагон і літ. Руху Опору у Франції. — Львів, 1960.

За Л. Андреєвим


загрузка...
загрузка...