загрузка...

БАЛЬЗАК, Оноре де

(1799 - 1850)

БАЛЬЗАК, Оноре де - творчість письменника

БАЛЬЗАК, Оноре де (Balzac, Honore de - 20.05.1799, Тур - 18.08.1850, Париж) - французький письменник.

Бальзак доводився сином нотаріуса, який збагатився під час наполеонівських війн. Його романи стали своєрідним еталоном реалізму першої половини XIX століття. Що ж найголовніше у його творчості? З цього приводу сам Бальзак зауважував, що до нього зображували мужчин і жінок, а він зображує мужчин, жінок і речі. На це останнє він звертає особливу увагу, оскільки речі — це той предметний світ, який оточує людину і свідчить про її соціальне становище, про рівень її освіченості, про її культурні запити, про її духовний склад, про той соціальний світ, у якому вона живе. Саме цей зв'язок людини зі соціальними та часовими координатами і є відкриттям реалістичного мистецтва. На думку письменника, людина зв'язана з довкіллям, як устриця з тією скелею, до якої вона приліпилась.

Дитинство і юність його не були особливо радісними: батько, вічно заклопотаний, оженився, коли йому вже виповнилося 50 років, з вісімнадцятилітньою дівчиною з вельми сварливим характером, яка навряд чи кохала свого чоловіка. Прагнення досягти успіхів, примножити статки спритними махінаціями — ось та атмосфера, в якій виховувався майбутній письменник. Персонажі-буржуа його майбутніх романів перебували поряд з ним. Окрім бажання розбагатіти, сім'я вирізнялася ще однією самобутньою рисою, притаманною багатьом сучасникам: вони хотіли видаватися аристократами, хоча не мали на це підстав. Він — син свого часу і через те зміг так достовірно відтворити його.

Успіхами в навчанні Бальзак не відзначався. Директор Вандомського колежу зауважив, що єдиною видатною рисою Бальзака було те, що в ньому не було нічого видатного. Директор помилявся: хлопчик, який не вражав успіхами у навчанні, відзначався неймовірною спрагою знань. Це прагнення знати якомога більше і з найрізноманітніших галузей, зовсім не пов'язаних з мистецтвом і літературою, було притаманне Бальзаку протягом усього його життя. Він був знавцем у галузі біології, медицини, економіки, історії, математики, інколи цікавився окультними науками. Про роки свого навчання Бальзак згадував у автобіографічній книзі «Луї Ламбер» С Louis Lambert»).

Коли Оноре закінчив навчання, рідні вирішили, що він буде нотаріусом, але юнак, приваблений славою письменників-романтиків, вирішив, що й він піде на це поприще. Що могли знати про літературну працю в сім'ї провінційного буржуа? Бальзак, як і його герой Рафаель де Валантен з повісті «Шагренева шкіра», жив у мансарді, страждав від голоду та холоду, через рік закінчив трагедію у віршах «Кромвель» («Cromwell», 1820). Ані жанр (трагедія), ані форма (вірші), ані тема (історія іншої країни) не були бальзаківськими. Юнак зазнав цілковитого фіаско, але не здався, і, не маючи підтримки батьків (на даремні заняття вони грошей не розтринькували), він поїхав у Париж, щоб стати не лише знаменитим, а й багатим письменником: дух часу виявився не лише у прагненні до слави.

У 20-х pp. XIX ст. Франція захоплювалася романами В. Скотта. Під його вплив потрапив і початківець Бальзак. Його твори цього десятиліття якщо не наслідування, то пряме запозичення тем і сцен у знаменитого англійця та його попередників — творців романів жахів. Щоправда, пізніше все це, видане під різними псевдонімами, Бальзак ніколи більше не перевидасть. Хоча в це десятиліття він писав по п'ять чотиритомних романів на рік і в день по одній главі (феноменальна працездатність Бальзака, що стала приказкою, не зраджувала йому практично протягом усього життя), багатство було все ще далеко; тоді він вирішив стати ще й видавцем. Але й це починання не принесло сподіваних прибутків. Тоді він купив ще й друкарню і розорився остаточно. Якщо б не допомога батька, то бути б йому у борговій в'язниці. З того часу борги супроводжували його упродовж усього життя.

Він мріяв (знову у дусі часу) вигідно оженитися. У 1833 р. Бальзак зустрівся з польською шляхтянкою Евеліною Ганською, листуючись з нею то більш, то менш інтенсивно, їздив у Росію й Україну, щоб ще тісніше зблизитись, зрештою, одружився з нею в останній рік свого життя, але виявилося, що грошей немає ані в неї (вона гадала, що знаменитий письменник багатий), ані в нього: останнє, що у нього було, він витратив на розкішний будинок у Парижі, куди, вже ледве пересуваючись, привіз свою немолоду дружину, яка зневажала його за плебейське походження і невміння поводитись. Але не можна сказати, що у письменника в житті не було жінки, яка б розуміла і любила його. У 1822 р. він познайомився з мадам де Берні. Вона була настільки старшою від нього, що місцеві кумасі вбачали у Бальзака залицяльника її дочки. Сором'язливий юнак знайшов у ній водночас і матір (його рідна мати ним мало цікавилась), і кохану. Саме вона стала прототипом головної героїні роману «Лілія долини». Духовний розвиток молодого Бальзака відбувався під її впливом, їй першій він читав написане.

Роман «Лілія долини» («Le Lys dans la vallee». 1838) дуже важливий у творчому розвитку Бальзака: у ньому втілилися ті ідеальні моральні та духовні начала, яких він не бачив у навколишньому світі, і водночас той грубий зовнішній світ — клерикальний, буржуазний, дворянський, який здатний занапастити все найкраще у світі. 1829 рік став переломним у його творчості, і через те — в житті, оскільки його життя, якщо він відпочивав від шостої вечора до опівночі, а решту часу віддавав роботі, визначалося його творчістю. У цьому році з'явилися «Шуани» («Les Chouans») — перший роман, який не був наслідуванням і для написання якого автор вивчав ті місця, де відбувалися події, розмовляв з очевидцями. Бальзак ніби переродився: натомість жалюгідного наслідувача з'явився автор літературної історії Франції XIX ст., названої ним «Людською комедією» («La Comedie humaine»).

Думка про єдину систему творів виникла в Бальзака у 1833 p., коли він зрозумів, що його прагнення змалювати широку панораму життя Франції призводить до виникнення побічних сюжетних ліній, а через те не може зреалізуватися в одному романі. Так розпочалася «Людська комедія» з її мандруючими з роману в роман персонажами, зі своїм великосвітським товариством — з маркізами Д'Еспар, віконтесою де Босеан, графами де Ресто, герцогами де Гранльє: зі світом буржуа, представленим бароном Нусінженом, банкіром Тайфером, татусем Горіо, зі світом військових — з генералом Монкорне, провінційними аристократами, такими талановитими вихідцями з третього стану, як Б'яншон, Давид Сешарі Люсьєн Шардон, спритною міщанкою мадам Воке (у дівоцтві де (!) Конфлан), героєм-каторжанином Вотреном і багатьма іншими, яких, за задумом Бальзака, повинно було налічуватися не менше 2—3 тисяч. Романи «Людської комедії» автор групував за такими розділами: 1) сцени звичаїв («Etudes de moeurs»), куди входили сцени приватного, провінційного, паризького, політичного, військового та сільського життя; 2) філософські етюди («Etudes philo-sophiques»); 3) аналітичні етюди («Etudes anali-tiques»).

Остання частина виявилася найменше розробленою: «фізіологічний» принцип, покладений у її основу, був непродуктивним для серйозного аналізу суспільства. Філософські етюди дають уявлення — найзагальніше — про ставлення автора до творчості ( «Невідомий шедевр» — «Chef-d'ceuvre inconnu», 1831), пристрастей і людського розуму («Пошуки абсолюту» — «La Recherche de I'absolu», 1834), міркування про «соціальний рушій усіх подій» ( «Шагренева шкіра» — «La Peau de chagrin», 1830—1831). Сцени звичаїв у формах самого життя відтворюють реальну дійсність, розкриваючи її істинну сутність. Через упереджене зображення сучасності критика часто називала Бальзака аморальним письменником, на що він відповідав: «Якби картини, намальовані письменником, були фальшивими, критика звинуватила б його (автора — Г. X.) у наклепі на сучасне суспільство; але коли вже критика визнає їх правдивими, значить, аморальний не твір».

Основні принципи своєї творчості Бальзак сформулював у «Передмові до «Людської комедії» в 1842 р. Це — маніфест реалістичного мистецтва Франції. В основу його методу покладена науковість. Імена природодослідників Ж. Кюв'є, Г. В. Лейоніца та Ж. Л. П. Бюффона вказують на джерела його теорії. Це — ствердження взаємозв'язку і взаємозумовленості всіх частин живого організму, а в письменника — єдність суспільного організму при його вдаваній роздрібненості і роз'єднаності; водночас, — це ствердження залежності кожного організму від навколишнього середовища, а також пошуки системи в житті суспільства і причинно-наслідкових зв'язків його розвитку. Зіставляючи світ природи з людським суспільством, Бальзак повсякчас пам'ятав про суттєві відмінності і про більшу кількість причин і їх більшу складність, коли йдеться про світ людей. Саме тому письменник стверджував, що людське суспільство необхідно зображувати у постійній зміні, залежній від «сходинок цивілізації», обстоюючи тим самим необхідність соціальночасової детермінованості в літературі. Створюючи свою історію суспільства як історію звичаїв, Бальзак виходив з необхідності зображувати «мужчин, жінок і речі», розуміючи під «речами» матеріальне втілення мислення людей. Речі в Бальзака — це переконання людей, об'єктивний хід подій, у романному світі — матеріальні предмети, реалії, характерні для певного історичного часу. Саме через те значне місце він приділяє

описам місця дії, портретів персонажів, їхньому одягу: все це в сукупності визначає переконання героя, його соціальну функцію, час, що його створив. Його реалізм аналітичний, автор досліджує причини виникнення та сутність тих чи

інших типів, створених соціальним середовищем. Соціальне середовище Бальзак вважав основним рушієм пристрастей і подій в людському суспільстві.

Створюючи історію звичаїв свого часу, Бальзак вважав за необхідне услід за В. Скоттом показути сучасне суспільство через зображення особистих стосунків. У центрі його розповіді — сім’ї та сімейні стосунки, але автор показує, як вони підпорядковуються основним тенденціям часу, як відносини в сім'ях Растіньяків, де Ресто, Нусінженів, Тайферів — буржуа й аристократів — вибудовуються на грошових розрахунках, як на смертному одрі батько Ґоріо вигукує, що за гроші можна купити все, навіть дочок. Лише трудівники Б'яншон, Деплен та їм подібні виявляються здатними на прояв щирої людської турботи: їх не зачепила корозійна влада золота. Стверджуючи, що істориком повинно бути саме французьке суспільство, і відводячи собі — авторові — роль секретаря, Бальзак водночас заявляв, що роман повинен бути «кращим світом», письменник — дорівнюватися державним діячам, оскільки він висловлює певну думку про «людські справи», дає «філософію історії», виходячи з «цілковитої відданості принципам». Про себе він говорив, що пише історію свого суспільства, спираючись на принципи релігії та монархії. Будучи послідовником своїх сучасників-істориків Ф. Гізо, О. Міньє, О. Тьєррі, Бальзак, як і вони, не приймав режиму Реставрації, знищеного Липневою революцією, але, на відміну від них, Бальзак не побачив у Липневій монархії розв'язання суперечностей. Намагаючись знайти соціальну рівновагу, він ідеалізував законну — легітимну — монархію, надіючись на тверду владу короля. Стійкість створюється, на його думку, і релігією. Але в усій «Людській комедії», писав співвітчизник Б. Андреа Вюрмсер, «ви не знайдете дифірамбів монархії чи католицизму».

Філософські етюди. «Невідомий шедевр» (1830) присвячений співвідношенню правди життя та правди мистецтва. Особливо важливі позиції художників Порбуса (Франсуа Порбус Молодший (1750—1620) — фламандський художник, що працював у Парижі) і Френхофера — особистості, вигаданої автором. Зіткнення їхніх позицій розкриває ставлення Бальзака до творчості. Френхофер твердить: «Завдання мистецтва не в тому, щоб копіювати природу, але щоб її виражати... Інакше скульптор виконав би свою роботу, знявши гіпсову копію з жінки... Нам необхідно схоплювати душу, зміст, рух і життя». Сам Френхофер поставив собі нездійсненну мету, яка суперечить справжньому мистецтву: він хоче на полотні за допомогою фарб створити живу жінку. Йому навіть здається, що вона до нього усміхається, що вона — його Прекрасна Нуазеза — дихає, увесь її образ — фізичний і духовний — перевершує образ реальної людини. Проте це ідеальна істота і цю ідеально виконану істоту бачить лише Френхофер, а його учні, в тому числі і Порбус, у кутку картини побачили «кінчик голої ноги, що прозирає з хаосу фарб, тонів, невизначених відтінків, які утворюють якусь безформну туманність — кінчик знадливої ноги, живої ноги». Захопленість, з одного боку, формою, а з іншого — бажанням поставити мистецтво над реальною дійсністю і підмінити ним реальність призвела геніального художника до катастрофи. Особисто Бальзак, не приймаючи ні суб'єктивності, ні копіювання в мистецтві, переконаний, що воно повинно відтворювати природу, схоплювати її душу і суть.

Філософську повість «Шагренева шкіра» (1831) автор назвав «формулою нашого теперішнього століття, нашого життя, нашого егоїзму», зазначивши, що все у ній — «міф і символ». Саме французьке слово le chagrin можна перекласти як «шагрень» (шагренева шкіра), але воно має омонім, навряд чи невідомий Бальзакові: le chagrin — «сум», «горе». І це важливо: фантастична, всемогутня шагренева шкіра, звільнивши героя від бідності, насправді спричинилася до ще більшого горя. Вона знищила здібності до творчих дерзань, бажання насолоджуватися життям, почуття жалю до інших, що об'єднує людину з людьми, знищила врешті-решт духовність того, хто володіє нею. Саме через те Бальзак змусив банкіра Тайфера, який розбагатів, вчинивши убивство, одним із перших привітати Рафаеля де Валантена словами: «Ви наш... Слова: «Французи рівні перед законом» — віднині для нього брехня, з якої розпочинається хартія. Не він буде підкорятися законам, а закони — йому». У цих словах дійсно закладена «формула» життя Франції XIX ст. Зображуючи переродження Рафаеля де Валантена після отримання мільйонів, використовуючи умовність, допустиму в філософському жанрі, Бальзак створив майже фантастичну картину існування свого героя, який, зробившись слугою свого багатства, перетворився в автомат. Поєднання філософської фантастики і зображення дійсності у формах самого життя визначає художню специфіку повісті. Пов'язуючи життя свого героя з фантастичною шагреневою шкірою, Бальзак, наприклад, з медичною точністю змалював фізичні страждання хворого на туберкульоз Рафаеля. У «Шагреневій шкірі» Бальзак подав фантастичний випадок як квінтесенцію закономірностей свого часу і виявив з його допомогою основний соціальний рушій суспільства — грошовий інтерес, який руйнує особистість. Цій меті підпорядкована й антитеза двох жіночих образів — Поліни, яка була втіленням доброти, безкорисливого кохання, і Феодори, в якій згущені притаманні суспільству бездушність, самозакоханість, честолюбство, суєтність і страшна нудьга, спричинювані світом грошей, які можуть дати все, крім життя і люблячого людського серця.

Одним із важливих образів повісті є антиквар, який відкриває Рафаелю «таємницю людського життя». За його словами, а в них відображені міркування Бальзака, які безпосередньо втіляться у його романах, людське життя може бути означене дієсловами «бажати», «могти» і «знати». «Бажати — спалює нас, — говорить він, — а могти — знищує, але знати дає нашому слабкому організмові можливість вічно перебувати у спокійному стані». У стані «бажати» перебувають усі юні честолюбці, вчені і поети Бальзака — Растіньяк. Шардон, Сешар, Валантен; стану «могти» досягають лише ті, хто має сильну волю і вміє пристосовуватися до суспільства, де все продається і де все купляється. Лише один Растіньяк сам стає міністром, пером, одружується зі спадкоємицею мільйонів. Шардону тимчасово вдається досягти бажаного з допомогою каторжника-втікача Вотрена. Рафаельде Валантен отримує згубну, але всемогутню шагреневу шкіру, яка діє, як Вотрен: дає можливість долучитися до благ суспільства, але за це вимагає покори і життя. У стані «знати» перебувають ті, хто, зневажаючи чужі страждання, зміг набути мільйони — це сам антиквар і лихвар Гобсек. Вони перетворились у слуг своїх скарбів, у людей, схожих на автомати: автоматична повторюваність їхніх думок і дій підкреслюється автором. Якщо ж вони, як старий барон Нусінжен, раптом виявляються одержимими бажаннями, не пов'язаними з накопиченням грошей (захоплення куртизанкою Естер — роман «Розкоші і злидні куртизанок» — «Splendeurs et miseres des courtisanes», 1838—1847), то стають образами водночас зловісними і комічними, оскільки виходять із властивої їм соціальної ролі.

Етюди звичаїв. Над повістю «Гобсек» («Gobseck») Бальзак працював у 1830 р. Центральна постать повісті — лихвар Гобсек, його прізвище у перекладі з голландської означає «глитай», що цілком відповідає життєвій функції персонажа; Бальзак обіграє внутрішню форму прізвища — його герой дійсно, як удав, задушує свої жертви жахливими процентами і глитає їх і їхні статки. Згідно зі своїм принципом зображувати «мужчин, жінок і речі», письменник дає детальний портрет-характеристику героя, використовуючи реалії зовнішнього світу, порівнюючи з речами, через які розкривається авторське осмислення фактів. Бальзак пише, що обличчя Гобсека він «назвав би» місячним ликом», настільки його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота»: у його зовнішності відзначені кольори грошей — золота і срібла. Нечулість лихваря відображена у його застиглих рисах, які здавалися відлитими з бронзи; очі Гобсека, «жовті, як у куниці, були майже без вій і боялися світла»; його гострий ніс був схожим на свердлик — герой з його допомогою розкривав усі, приховані від інших, секрети. «Вік його був таємницею», — зазначав Дервіль, який близько його знав. Ця людина без віку і статі нагадувала автомат; Дервіль порівнює його з векселем. Зловісна зовнішність Гобсека повторюється у його предметному оточенні: він живе у «похмурому, вологому будинку... Дім та його мешканець пасували один до одного — як ото скеля та приліплена до неї устриця». В його конторі

зазвичай висне така «мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку: несамовите обурення та опір жертв «глитая» змінюється на сповнену безнадії покірність». Гобсек живе за принципом, сформульованим антикваром із «Шагреневої шкіри «: він перебуває на сходинці «знати»:»...усі людські пристрасті... проходять переді мною, — говорить він Дервілю, — і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість... я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади». У своєму дослідженні Ґобсек виходив з того, що все визначається грошима: «З усіх земних благ варто домагатися тільки... золота. В золоті зосереджені всі сили людства». У світі він бачить постійну боротьбу багатих і бідних і воліє «сам визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе». Бальзак показує, що лихварі, наче павуки, обплітають своєю павутиною все суспільство, але письменник не упускає з уваги і те, що й це суспільство не краще за лихварів. Хто потрапляє в павутину Гобсека? Це, перш за все, Максим де Трай — мужчина-проститутка, великосвітський пройдисвіт. Серед жертв Гобсека — графиня де Ресто, обдурювана де Траєм, але котра, в свою чергу, розоривши і кинувши напризволяще свого батька, обдурює чоловіка. Хижаки і жертви міняються місцями.

Зловісний характер Гобсека автор підкреслює коротким екскурсом у його минуле, де лише окремими штрихами вказується шлях героя до багатства: зв'язки з корсарами, пошуки золота дикунів в околицях Буенос-Айреса, смертельні небезпеки, розбиті надії, розтоптані почуття. Майже романтична таємниця, яка приховує походження його багатства, пов'язана зі злочинами. Проте у сьогоденні він позбавлений романтики — це типізація реальних явищ дійсності, виявлення причинно-наслідкових зв'язків сучасного світу. Для Бальзака важливо, що його герой не лише приватна особа, він — стовп сучасної державності, а його допомоги потребує уряд. І водночас автор бачить, що це гнилий стовп. Про це свідчить картина смерті лихваря, коли залишаються нікому не потрібними всі нагромаджені ним багатства, коли у його прикомірках гниють найрізноманітніші їстівні припаси. Боячись продешевити, він прирікав свої багатства на тлін. Перед нами постає вражаюча картина руйнування особистості під впливом грошей, коли навіть сама грошова вартість речей втрачає будь-який смисл.

Щоб розширити сферу спостережень, автор удається до своєрідної композиції: «Ґобсек» — це оповідання в оповіданні. «Рамкою» для історії лихваря стала розмова в салоні де Гранльє про нареченого Камілли де Гранльє — найстаршого сина графа де Ресто, який викликає недовіру, оскільки його матір зганьбила себе. Але питання про моральність стає зайвим, коли у людини зі сумнівною репутацією виявляються великі гроші. Таким чином, Бальзак змушує читача зрозуміти, що немає відмінностей в уявленні про закони життя і моралі буржуазії та дворянства — лихвар Ґобсек і зневажаючі його аристократи де Гранльє дивляться на речі однаково. Ґобсек, у котрого все підпорядковане одній пристрасті — накопиченню, належить до числа бальзаківських мономанів. Проте це не романтичний герой, який живе однією пристрастю: характер героя якнайміцніше пов'язаний з обставинами, він лише з більшою мірою концентрації виражає типове явище часу. Гобсек — це той випадок, у якому розкриваються закономірності суспільного життя.

Одразу ж після «Ґобсека «були написані «Полковник Шабер» («Le Colonel Chabert», 1832) і «Євгенія Гранде» («Eugenie Grandet», 1833). У першій повісті Бальзак зображує страхітливе беззаконня, котре увійшло в норму: героя наполеонівських битв, важко пораненого в одному із боїв, прийняли за мертвого; визнати його живим (він втратив документи) виявилось невигідним: як злидаря без роду та племені його віддали у притулок для бідних. Зображуючи ставлення до Шабера, Бальзак розвінчує бездуховність і розважливість суспільства.

Роман «Євгенія Гранде» входить у «Сцени провінційного життя». Його центральна тема — шляхи збагачення і загибель особистості під впливом обставин. Перший шлях розкривається на прикладах з життя татуся Гранде, нікчемного скнари і безжального користолюбця. Шлях татуся Гранде та його племінника Шарля — варіанти шляху Гобсека. Трагічний образ Євгенії розкриває еволюцію особистості під впливом обставин. Добра, покірна, здатна всім пожертвувати заради коханого, вона не розуміє і не приймає ролі грошей і стає завдяки вихованню батька й участі у його справах його подобою. Бальзак пише про її перетворення: «Через три роки він (татусь Гранде — Г. X.) настільки добре привчив її до усіх різновидів скупості, настільки міцно прищепив їй свої звички, що без побоювання довіряв дочці ключі від комор і зробив її хазяйкою дому». Її помста зрадливому коханому була гідною справжнього буржуа: вона сплатила два мільйони боргів його батька, показавши йому тим самим, що він програв, відмовившись одружитися з нею.

До роману «Батько Горіо» («Le Pere Goriot», 1835) Бальзак писав твори, в центрі яких була доля героя — Рафаеля де Валантена, Ґобсека, Євгенії Гранде. Ці персонажі були тісно пов'язані зі своїм оточенням, створені своїм соціальним середовищем, яке «відтінювало» центрального героя, слугувало повнішому розкриттю його характеру. Проте Бальзак усе більше відчував, що традиційна форма роману не підходить для втілення його бажання показати сучасне суспільство в усій складності його боротьби й устремлінь. Уже в названих творах початку 30-х pp. письменник змінює традиційний романний зміст, відводячи любовній колізії другорядне місце, підпорядковуючи її соціальному аналізові. Головне завдання — розкрити соціальну роль грошей у долі молодої людини ( «Шагренева шкіра»), соціальну функцію лихварства та зв'язок його принципів з принципами аристократії («Ґобсек»), еволюцію особистості під впливом середовища («Євгенія Гранде'). Романи почали змінювати свою структуру: центром ставала проблема, аспекти якої повинні були розкривати персонажі з різноманітних соціальних груп, тут вже не можна було однозначно визначити «головного» героя. Першим таким романом був «Батько Горіо». Саме такий тип зображення дійсності мав на увазі Бальзак, коли писав, що «ідея, перетворена в образ, — мистецтво більш високе». Тут Горіо, Растіньяк, Вотрен, віконтеса де Босеан майже однаковою мірою можуть претендувати на головне місце у творі. При цьому кожен з них є окремою соціальною групою з відповідними їй уявленнями: Горіо — буржуазія, Растіньяк — провінційне дворянство, віконтеса — паризьке великосвітське дворянство, Вотрен — злочинний світ. Життєвий шлях Горіо відтворює історію збагачення, яке ґрунтувалося на розрахунку, і падіння, коли життя підпорядковується почуттю. Растіньяк утілює в собі молодих шанолюбців, які спочатку наївно гадають, що всього можна досягти наполегливою працею, але які поступово усвідомлюють, що основний рушій суспільства — корисні зв'язки, якщо відсутні багатство і високі титули, що забезпечують перші місця у державі. Віконтеса де Босеан, багата і знатна від народження, необхідна автору для того, щоб показати їхню ефемерність, якщо людську душу заполонює почуття. Вотрен, каторжанин-утікач, майже романтична за своєю силою — і фізичною, і духовною — особистість, утілює в собі сміливий розрахунок, який позбавлений емоції, ґрунтується на глибокому знанні сучасного світу. Вотрен і віконтеса де Босеан, перебуваючи на різних соціальних полюсах, подані як своєрідні ідеологи сучасності, що однаково розуміють її сутність. Вотрен говорить молодій людині про жорстоку конкуренцію і способи досягнення мети: «П'ятдесяти тисяч прибуткових місць не існує, і вам доведеться жерти один одного, як павукам, кинутим у банку». «Киньте рахуватися з вашими переконаннями, — радить він. — Продавайте їх, якщо на це буде попит». І далі, ще цинічніше:»...та й як вам висунутись, якщо не спекулювати коханням?» У філософії Вотрена концентруються спостереження антиквара та Гобсека. Якщо в «Ґобсекові» Бальзак об'єднав переконання лихваря і графині, то в «Батькові Горіо» він вказує на спільність поглядів віконтеси та каторжанина. Пані де Босеан, найвитонченіша великосвітська дама, яка зрозуміла, що єдиною цінністю є кохання, каже Растіньяку: «Дивіться на мужчин і жінок, як на поштових коней, женіть безжально, нехай здихають на кожній станції, — і ви досягнете межі у здійсненні своїх бажань...».

Растіньяк показаний в еволюції. Спочатку це наївний провінціал, котрий постійно порушує великосвітський етикет; у цей час він мріє «бути вірним доброчесності» і «своєю працею досягти багатства». Проте він швидко зрозумів, що у «світі» найважливіше мати добре пошитий фрак. Поступово він відмовляється від юнацьких мрій. Щоправда, не зважується прийняти план збагачення, запропонований каторжанином Вотреном, оскільки боїться стати співучасником злочину, але у кінці роману, осудивши дочок, які не приїхали поховати батька, він їде до однієї з них — Дельфіни — обідати. Це початок «поєдинку» з Парижем, з якого він вийде переможцем, оскільки, втративши ілюзії, зможе діяти відповідно до законів цього світу. Растіньяк із тих, хто від стадії «бажати» переходить до стадії «могти». Романи «Торговий дім Нусінжен», «Втраченіі люзії», «Розкоші і злидні куртизанок «зображують Растіньяка-мільйонера, міністра та пера Франції. Растіньяк став взірцем для літературних героїв наступних етапів: з нього брали приклад Фредерік Моро у Г. Флобера («Виховання почуттів») і Раскольніков у Ф. Достоєвського («Злочин і кара»).

Система образів роману «Батько Горіо «підпорядкована не лише соціальному принципу, а й сімейному: тут змальовані сім'я Растіньяків, де Ресто. Нусінженів, Тайферів, де Босеан, Горіо. Щоразу автор показує, як інтимні сімейні стосунки, якщо вони й були, змінюються стосунками грошовими. Цю думку найчіткіше виражає помираючий Горіо: «За гроші купиш усе, навіть дочок». Для Бальзака у сімейних стосунках розкриваються суспільні стосунки.

У цьому романі, як і в попередніх, значну роль відіграє предметний світ. Саме через те твір розпочинається описом кварталу, де розташований дім Воке, потім автор знайомить читача з вулицею, а вже згодом із самим домом, зображеним гранично точно. Вершиною цього предметного світу, який розкриває сутність людей, є одяг мадам Воке та її зовнішній вигляд. «Бліда пухлість цієї паняночки — такий самий продукт усього її життя, як тиф є наслідком заразного повітря лікарень», — констатує автор; і найсуттєвіше у цьому взаємозв'язку: «Вовняна в'язана спідниця, яка вилізла з-під верхньої, перешитої зі старого плаття, відтворює у стислому вигляді вітальню, їдальню і садок, говорить про властивості кухні і дає можливість передбачити кількість дармоїдів». Про кількість дармоїдів, яка відповідає образу хазяйки пансіону, Бальзак пише, дійсно створюючи цілковиту аналогію хазяйці: «Тут царство злиднів, де немає натяку на поезію, злиднів потертих, скупих, згущених». Усі персонажі так чи інакше несуть на собі печать господарки пансіону, навіть юний франт Растіньяк, який постійно страждає через відсутність грошей і якого розбещує Вотрен.

Роман Бальзака, починаючи з «Батька Ґоріо», стає соціально-психологічним, оскільки досліджує не окрему особистість, а психологію суспільних відносин. Найдовершеніші зразки цього жанру в Бальзака — романи «Втрачені ілюзії» («Illusions perdues», 1843) і «Селяни» («Les Paysans»; перші розділи опубл. в 1844 p., повністю надрукований посмертно в 1855 р.). У цих творах істориком дійсно стає саме суспільство. У «Втрачених ілюзіях» уперше у письменника і тогочасній літературі виник мовби «саморух» суспільства: в романі розпочали самостійно жити, виявляючи свої потреби, свою сутність, найрізноманітніші соціальні прошарки. Провінційна буржуазія в особі братів Куенте і татуся Сешара змогла розорити і зганьбити чесного талановитого винахідника Давида Сешара. Провінційні аристократи і провінційні буржуа проникають у паризькі салони, запозичують їхні способи робити кар'єру, знищуючи суперників. Самі парижани .. безкровній, але жорстокій боротьбі шанолюбств, станового чванства, політичних, журнхіістських і салонних інтриг, конкуренції станків завойовують привілейоване становище, викликаючи тим самим заздрість і ненависть переможених. Бальзак показує, як продається і купується успіх в особистому житті, мистецтві, політиці, комерції. Ми бачимо, що цінується з цьому світі лише сила і безпринципність, які створюють зовнішній блиск. Людяність, чесність, талант не потрібні цьому суспільству.

Найприкметніші для законів життя суспільства історія Давида Сешара, талановитого винахідника, якому довелося відмовитися від роботи над своїм відкриттям, і — особливо — поета Люсьєна Шардона; це їхній шлях — шлях утрати ілюзій, характерного явища у Франції. Люсьєн схожий на юного Растіньяка, але без сили волі і цинічної готовності продавати себе, і на Рафаеля де Валантена — який захоплюється, але не має достатньо сили, щоб самому перемогти цей світ. Від Давида Сешара Люсьєн одразу ж вирізняється шанолюбством та егоїзмом. Його наївність, мрійливість, здатність підпадати під чужі впливи призводять до катастрофи: він фактично зрікається свого таланту, стає продажним журналістом, здійснює безчесні вчинки і закінчує самогубством у в'язниці, вжахнувшись ланцюга вчинених ним зрад. Бальзак показує, як розсіюються ілюзії молодої людини, котра спізнала нелюдські закони сучасного світу; ці закони єдині і для провінції, і для столиці — в Парижі вони цинічніші і водночас більш приховані під паволокою лицемірства.

Романи Бальзака свідчать про те, що суспільство прирікає людину на відмову від ілюзій. Для чесних людей це означає заглиблення в особисте життя, як це трапилося з Давидом Сешаром та його дружиною Євою; шанолюбці вчаться з користю торгувати своїми переконаннями і талантом. Проте перемогти можуть лише ті, хто, як Растіньяк, має сильну волю і не піддається спокусі чуттєвості. Винятком є члени Співдружності, до яких на певний час приєднується Люсьєн Шардон. Це об'єднання безкорисливих і талановитих служителів науки, мистецтва, суспільних діячів, які мешкають у холодних мансардах, які живуть упроголодь, але не зрікаються своїх переконань. Ці люди допомагають один одному, не шукають слави, але натхненні ідеєю користі суспільства і розвитку своєї галузі знання чи мистецтва. В основі їхнього життя — праця. Очолює Співдружність Даніель Д'Артез, письменник і філософ, естетична програма якого схожа на програму самого Бальзака. До Співдружності входить республіканець Мішель Кретьєн, який мріє про європейську федерацію. Проте сам автор усвідомлює, що Співдружність — це мрія, через те його члени в основному лише схематично зображені, сцени їхніх зібрань дещо сентиментальні, що невластиво талантові автора «Людської комедії».

Роман «Селяни» сам Бальзак називав «дослідженням», досліджував він протистояння нового дворянства, яке з'явилося в часи Наполеона, буржуазії та селянства, а це для нього клас, який «коли-небудь проковтне буржуазію, як буржуазія свого часу зжерла дворянство». Бальзак не ідеалізує селян — проте вони у нього не тільки дрібні вимагачі та ошуканці: вони добре пам'ятають 1789 p., знають, що революція їх не звільнила, що весь їхній статок, як і колись, — мотика, і пан також колишній, хоча його називають тепер — Праця. Нечистий на руку, брехливий і темний селянин Фуршон постає перед читачами своєрідним філософом, революціонером у душі, який пам'ятає про роки революції: «Прокляття бідноти, ваша ясновельможносте, — говорить він, звергаючись до генерала, — швидко росте і виростає набагато вище від найвищих ваших дубів, а з дубів роблять шибениці...» Дух революції жив у пам'яті народу. Саме через те пригноблений селянин виявляється обвинувачувачем зневажаючих його панів. Таким є результат «дослідження», зробленого Бальзаком у цьому романі. Мелодраматичний фінал твору належить не його авторові, а дописаний за побажанням удови письменника Евеліни Ганської.

Бальзак двічі побував в Україні, відвідав при цьому Київ (1847, 1848, 1850). З 13 вересня 1847 по 2 лютого 1848 року і з кінця 1848 по 25 квітня 1850 року майже невідлучно перебував у маєтку польської поміщиці Евеліни Ганської у с. Верхівня (тепер Ружинського району Житомирської обл.). Тут він у 1847 р. працював над драмою «Мачуха» (була поставлена Полтавським обласним українським музично-драматичним театром, 1979) і повістю «Утаємничений» (залишилася у рукописі), написав подорожні нотатки «Лист про Київ» (вид. у 1927 р.). У березні 1850 р. у Бердичеві відбулося вінчання Бальзака з Е. Ганською. У Верхівні, в будинку, де жив Бальзак, у 1959 р. було створено музей. Цей період життя і творчості Бальзака відтворив український письменник Н. Рибак у романі «Помилка Оноре де Бальзака» (1940).

Про Росію та Україну Бальзак знав небагато. Відвідавши у 1843 р. Петербург, Бальзак не зустрівся з жодним із російських письменників; імена О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова йому не були відомими. Ті, хто випадково міг з ним зустрітися, залишили убогі і безграмотні свідчення, на кшталт того, яке було послане племінницею В. К. Кюхельбекера: «Нещодавно бачили ми у Воксалі Бальзака, який приїхав у Росію на декілька місяців; ні, не можете ви собі уявити, що це за мерзотна фізіономія; матінка помітила, і я цілком з нею згідна, що він схожий на портрети і описи, які ми читаємо про Робесп'єра, Дантона та інших схожих на них осіб французької революції: він малий на зріст, товстий, обличчя у нього свіже, рум'яне, очі розумні, але весь вираз обличчя має щось звіряче». Культурний рівень «авторки» листа видно за збереженим стилем викладу.

Офіційна Росія висловила своє неприйняття французького письменника ще зрозуміліше: за ним був установлений таємний нагляд поліції, а книги, які приходили йому з Франції, піддавалися тривалій і ретельній перевірці.

Неоднозначним було і ставлення критики до Бальзака. У 30-х pp. у Росії він сприймався в основному як знавець людського серця, майстер-психолог В. Бєлінський, який спочатку захоплювався творами французького романіста, бачачи майстерність письменника в зображенні найскладніших порухів душі, у створенні галереї ніколи не повторюваних персонажів, незабаром став різко ворожим до нього через його легітимізм, називав Б. Гомером Сен-Жерменського передмістя, «побаченого з лакейської».

Про твори Бальзак згадує у повісті «Музыкант» Т. Шевченко. І. Франко у численних статтях вважав Бальзака одним з найвидатніших представників реалістичної традиції в світовій літературі.

Леся Українка в листі до брата М. Косача наприкінці 1889 р. подала розгорнутий проспект творів визначних письменників, які бажано було б перекласти українською мовою. Зокрема, вона радила членам гуртка «Плеяда» перекласти й романи Бальзака «Тридцятирічна жінка», «Втраченіі люзії», «Селяни». Цілу низку творів Бальзака перекладено українською мовою. В 1855 р. у Львові вийшов роман письменника «Батько Ґоріо» у перекладі М. Подолинського. Згодом твори Бальзака перекладали С. Родзевич, В. Вражливий, Є. Дроб'язко, Є. Старинкевич, Т. Воронович та ін.

 

Г. Храповицька


загрузка...
загрузка...