загрузка...

БАСЬО

(1644 - 1694)

БАСЬО - творчість письменника

БАСЬО (автонім: Мацуо Мунефаса — 1644, м. Уено — 12.10.1694, м. Осака) - японський поет.

В одній із своїх лекцій лауреат Нобелівської премії 1968 р. Кавабата Ясунарі найвищими досягненнями японської літератури назвав: у прозі — роман «Гендзі-моногатарі» письменниці X ст. Мурасакі Сікібу, в поезії — вірші поета XVII ст. Мацуо Басьо. Доробок Басьо складається приблизно з тисячі тривіршів, кількох подорожніх щоденників, коментарів до поетичних антологій, листів до друзів і учнів, а також кількох сотень строф, написаних під час складання так званих «ренку» — колективних поем. Найбільш відомі і в Японії, і за її межами поетові тривірші «хайку». У становленні хайку, в набутті ним тих рис, які в основному характеризують цей жанр і сьогодні, головна заслуга належить Басьо та його учням.

У 1644 р. в місті Уено провінції Iгa (нині префектура Міе) в родині вчителя каліграфії Мацуо Йодзаемона народився син, котрого назвали Кінсаку. Протягом наступних кільканадцяти років його ім'я, за японською традицією, неодноразово змінювалось, аж поки у вісімнадцятилітньому віці він не дістав постійного, «дорослого», імені — Мунефуса. Але в історію японської культури ця людина ввійшла під іншим ім'ям, а точніше, псевдонімом — Басьо (в Японії, як і в Китаї, псевдонім ставиться на місце імені, після прізвища, але часто вживається без прізвища попереду, бо замінює фактично і те, й інше). Щоправда, і псевдонімів у Мацуо Мунефуси, як і в багатьох інших далекосхідних митців, було декілька, і Басьо — лише найвідоміший із них. У 1653 році малий Мацуо став служкою при Тодо Йосітаді, наступникові головного воєначальника в Уено. З часом хлопці подружились, і не тому, що були майже ровесниками (Йосітада народився 1642 p.), а тому, що обидва не на жарт захоплювались поезією. Йосітада мав можливість брати уроки у найкращих поетів того часу і свої знання охоче передавав другові.

1662 р. датується перший вірш Басьо, що дійшов до нас. 1664 р. один вірш Йосітади (під псевдонімом Сенгін) і два вірші Мацуо Мунефуси були видані в антології «Сайоно Накая-масю». Через рік Йосітада і Мунефуса взяли участь у складанні колективної поеми на сто строф разом з найкращими поетами провінції Іга на чолі із славетним Кітамурою Кігіном (1624—1705), відомим в історії японської культури поетом і вченим-філологом. Отже, початок поетичних кар'єр двох друзів вимальовувався в райдужних барвах. Але 1666 р. сталося несподіване: Тодо Йосітада помер. Басьо втратив не тільки приятеля та колегу, а й впливового покровителя, який міг би сприяти йому в службовій кар'єрі. Деякий час після смерті друга Басьо ще жив у рідному місті, та незабаром перебрався в Кіото, де під опікою Кітамури Кігіна вивчав японську класичну літературу, вдосконалював свою поетичну майстерність. Знайомився також із китайською поезією, особливо епохи Тан (VII— ЇХ ст.). Тут його наставником був конфуціанець Іто Тан'ан (1623-1708).

У третій чверті XVII ст., коли Басьо починав свою поетичну кар'єру, в Японії існували дві школи поезії хайкай: Теймон, засновником якої був Мацунага Тейтоку (1571-1653), і Данрін, яку очолював Нісіяма Соін (1605—1682), хоча, щоправда, ні той, ні другий не були найталановитішими представниками цих напрямів. Прихильники школи Теймон стиль своїх віршів називали Кофу («давній стиль»), поети ж Данрін проповідували зовсім протилежну манеру — Орендарю (досл. «в голландському дусі», тобто на закордонний кшталт, зрозуміло, уявний). На практиці виражалося це в тому, що теймонці, у виборі тем орієнтуючись на класичну поезію, дуже обережно і майстерно вводили в свої вірші «непоетичну», жартівливу лексику і тим самим просто намагались розширити традиційний поетичний канон. Данрінців же можна назвати борцями проти всіх попередніх канонів. Вони були експериментаторами і в тематиці, і в лексиці, і навіть у формі — кількість складів у їхніх хоку часто значно перевищувала цифру 17.

Деякі риси нового стилю, який пізніше дістане назву Сьофу («справжній стиль»), почали з'являтися в творах поетів, що формально належали до шкіл Теймон або Данрін, але найбільший внесок у становлення нового стилю зробив Басьо. Живучи в Уено і Кіото, він був, звичайно ж, прихильником «давнього стилю» школи Теймон. Це пояснюється, по-перше, тим, що саме місто Кіото, стародавня столиця Японії, було оплотом цієї школи, а по-друге, тим, що альтернативна їй школа Данрін у 60-х pp. XVII ст. тільки зароджувалась і про якусь конкуренцію ще не йшлося. Навесні 1672 р. Басьо переїхав у нову столицю, місто Едо (так тоді називалося Токіо) і поступово відійшов від школи Теймон. Його більше приваблював розкутий стиль нового напряму. (Саме тут, в Едо, цей напрям одержав 1675 р. назву Данрін і став власне школою з багатьма прихильниками). Деякий час у число прибічників Данріна входив і Басьо. Проте ніколи він не вдавався до крайнощів «голландського» стилю, як, наприклад, Іхара Сайкаку (1642—1693), згодом визначний прозаїк. Більше того, коли змагання за першість між школами Теймон і Данрін тільки починалось, Басьо вже став розуміти обмеженість, однобічність і тієї, й іншої школи. Це можна проілюструвати таким, на перший погляд незначним, фактом: 1674 p., саме в період зародження полеміки між «давньояпонцями» і «новоголландцями», Басьо прибрав собі псевдонім Тосей. Означає він «персик зелений» і вочевидь перегукується із словосполученням «слива біла» — так перекладається прізвище й ім'я великого китайського поета Лі Бо (701—762). Цим пієтетом до одного з геніїв китайської культури Басьо. ніби намітив третю рівноправну складову частину майбутньої «істинної школи». Взагалі, треба наголосити, вся творчість Басьо — це яскравий приклад органічного поєднання шанобливого ставлення до традицій і постійного пошуку нового, високої духовності і здатності радіти звичайнісіньким дрібницям земного життя, широкої ерудиції і вміння побачити найсуттєвіше. З 1680 р. під керівництвом монаха Буттьо Осьо Басьо розпочав ґрунтовно вивчати дзен-буддизм. Цим же роком датується і один із його шедеврів:

На всохлу гілку

сів ночувати крук.

Глибока осінь.

У людини, вихованої на зразках культури далекосхідного регіону, це хайку викликає багато асоціацій. Тема його перегукується з досить поширеною темою китайської поезії «змерзлий крук на безлистому дереві». Згадуються і монохромні картини дзенських художників, а також п'ятивірш Сайгйо:

На кручі

біля заглухлого поля —

самотнє дерево.

Кличе з нього друзів своїх

голуб в зловісних сутінках.

Проте в цьому хайку Басьо віддав данину не лише традиції, а й новаторству школи Данрін (щоправда, це може помітити тільки япономовний читач): другий рядок має в оригіналі не сім, як належить, а дев'ять складів, а в першому варіанті навіть десять. Поява цього тривірша звістувала про народження нового стилю «сьофу» в поезії хайкай. 1680 р. ознаменувався ще однією важливою подією в житті Басьо. Цього року він перебрався у Фукагава, передмістя Едо. і оселився тут, на березі річки Суміда, в хижці, яку йому подарував один з учнів. Поруч було посаджено бананову пальму (по-японськи «Басьо»), і з часом поет прибрав собі новий псевдонім — Басьо. Уперше цей псевдонім з'явився в колективному збірнику «Мелодії Мусасі» 1682 р.

У самому кінці 1682 р. в Едо сталася велика пожежа, згоріла і Бананова хижка. Поет змушений був деякий час жити у друзів. Тільки восени 1683 р. Бананова хижка була відбудована і Басьо знову в ній оселився. Але ненадовго — через рік, з осені 1684 р., в житті поета розпочався тривалий, десятилітній, період мандрів, і вже ніколи він не матиме постійного місця проживання. Яка ж причина відмови Басьо від усамітненого і усталеного способу життя? (Тут треба зауважити, що життя поета в Банановій хижці не було самотнім у прямому значенні слова — його нерідко відвідували численні друзі й учні, але перебування тільки серед однодумців — теж свого роду самотність). Це рішення Басьо ще раз підтверджує, наскільки глибоко він проникав у суть печей, у даному випадку в суть ідей дзен-буддизму. Згідно з цим ученням, у його адептів не повинно бути абсолютних кумирів. Вважаючи Сайгйо одним із своїх духовних наставників, Басьо все ж критикував його за оспівування самотності. У «Щоденнику із Сага»(1691) Басьо писав: «Людина, яка плаче, робить горе своїм господарем. Людина, яка п'є вино, робить утіху своїм господарем... Рядки ж Сайгйо: «Якби не було самотності, важко було б прожити», — напевне говорять, що тут самотність стала господарем». Не будемо вбачати у наведеному пасажі прямолінійності Басьо — він у своєму житті і плакав, і пив вино, і усамітнювався. Але ніколи не впадав у крайнощі, бо сумлінно дотримувався одного з принципів дзен-буддизму: жодних кумирів — ні на рівні особистостей, ні на рівні ідей.

І все ж таки головним у житті Басьо була поезія, їй підпорядковувалось усе, в тому числі й подорожі. Достойним матеріалом для поезії Басьо вважав предмети і явища природи, а не емоції, переживання і думки поета. Відтворити світ, виявити в ньому прекрасне — ось завдання поета, а точніше його доля, якщо йдеться про поета, а не віршотворця. У «Слові про три типи поезії» (1692) Басьо дає оцінку людям, яких називають поетами. До першої групи він відносить тих, хто намагається відзначитися на поетичних турнірах, — вони не розуміють, що таке істинна поезія. Друга група складається із заможних, впливових людей, яких не хвилює перемога і не засмучує поразка, для них поетичне змагання — звичайна гра. До третьої групи Басьо відносить поетів,— їх менше десятка в усій країні,— які «прагнуть удосконалити свій розум, звільнити своє серце, і готуються стати на істинний шлях». Подорожі, ці зустрічі з життям, давали Басьо не тільки матеріал для власної творчості, а й можливість розширювати коло однодумців, пропагуючи ідеї школи Сьомон серед поетів різних кутків Японії. Саме в останнє десятиліття поетового життя почали з'являтися збірки славетного «Семитомника Басьо» — так називається антологія, яка репрезентує найкращі зразки ренку і хайку в стилі «сьофу» багатьох поетів Японії, в тому числі, зрозуміло, і самого Басьо. Ці збірки упорядковувалися учнями Басьо під його наглядом, до однієї з них він написав передмову. Ось хронологія виходу цих збірок у світ: «Зимовідні» (1684), «Весняні дні» (1686), «Заглухле поле» (1689), «Гарбуз-горлянка»(1690), «Солом'яний плащ мавпи» (книжка перша, 1691), «Мішок вугілля» (1694), «Солом'яний плащ мавпи» (книжка друга, 1698). Антологія «Семитомник Басьо» мала величезний вплив на весь подальший розвиток поезії жанру хайку. Наслідком подорожей Басьо стали кілька творів, у яких проза чергується з віршами. Японська назва цього жанру — «кікобунгаку» — дослівно перекладається як «література про подорожі». Європейські японознавці називають ці твори Басьо ліричними щоденниками або подорожніми нотатками. Це не зовсім точно, принаймні треба завжди пам'ятати про умовність цих термінів. Якщо ранні твори цього жанру були щоденниками в повному смислі слова, тобто поденними записами (наприклад, «Щоденник подорожі із Тоса» письменника X ст. Кі Цураюкі), то в творах Басьо хронологія подій нерідко порушується, майже не згадуються дати, велика частка художнього вимислу. Слово ж «нотатки» звучить занадто легковажно на означення творів, на написання яких Басьо витрачав іноді по кілька років. Невеликі за обсягом (деякі становлять лише 2—3 сторінки), ці щоденники — наслідок напруженої творчої праці. Прозові абзаци відзначаються такою ж лапідарністю й місткістю, як і вірші, з якими тісно пов'язані, так само важкі для перекладу і часто потребують великої кількості коментарів. Речення, як правило, короткі, кожне слово вивірене і навантажене максимумом змісту. Найбільш відомі з подорожніх щоденників Басьо. «Кістки, вибілені вітром у степу» (1684—1685), «Папери з дорожнього кошика» (1687—1691), «Стежками Північної Японії» (1689—1694). З-поміж інших прозових творів Басьо особливо вирізняються «Записки в хижці Примарного життя» (1690) — поема в прозі, як інколи називають цей твір. У ньому поет розповів про своє щасливе життя протягом кількох місяців у гірській хижці на південному березі озера Біва, неподалік від містечка Дзедзе.

Тривалі мандри, життя в різних місцях країни давали багато поживи для душі і розуму, але й виснажували фізичні сили. Стало позначатися на здоров'ї і перевантаження від занять із багатьма учнями. На початку 1694 р. Басьо послав одному з них листа, в якому писав про передчуття своєї смерті. Наприкінці осені того ж року поет прибув у місто Осака, відгукнувшись на прохання двох учнів погостювати у них. Тут він тяжко захворів і в 12-й день 10-го місяця (за григоріанським календарем 28 листопада) помер. Наступного дня тіло Басьо перевезли човном туди, де він заповів себе поховати,— на терен храму Гітюдзі в Дзедзе. На похорон поета встигли прибути трохи більше вісімдесяти чоловік, тобто лише небагато хто з майже двох тисяч його учнів.

Басьо не залишив жодної теоретичної праці, в якій би повно і систематично виклав принципи своєї естетики. Але японські літературознавці, ретельно вивчаючи кожен рядок літературної спадщини Басьо, змогли відбудувати досить струнку систему його естетики. Допомогли тут і твори учнів Басьо, в яких описано розмови з Учителем. Чинниками для формування естетичних поглядів Басьо були, як уже зазначалося, кілька визначних явищ далекосхідного мистецтва і філософії. Та головним усе ж треба назвати вчення дзен з його проголошенням абсолютної цінності всього сущого на світі — ось чому в поезії Басьо не тільки не віддається перевага тематиці, пов'язаній з людиною, а навпаки, частіше подибуємо звертання до речей, на європейський погляд незначних, навіть мізерних; але це не означає, що Басьо навмисне уникав «людської тематики» (ніякої навмисності в поглядах дзенця бути не може),— тут ми зустрічаємось просто з іншою, порівняно з європейською, точкою зору: цінна в цьому світі також і людина, а не в першу чергу людина.

Кінцевою метою теорії і практики дзен є «саторі» (дослівно: осяяння, просвітління) — інтуїтивне пізнання світу, прилучення до вищої істини, досягнуте раптово і безпосередньо при мобілізації всіх духовних сил людини. Саме результатом саторі Басьо вважав хайку. Згідно з ученням Басьо, ідеальний стан хайку, тобто внутрішні умови для створення хайку,— це виключно інтуїція і повна об'єктивність. Поет говорив: «Хайку треба писати, випереджаючи думку», а також: «Вчися сосни у сосни, бамбука — в бамбука. Тікай від самого себе. Істини не збагнути, якщо не подолати себе. Вчись — отже проникай у предмет, відкривай його сутність, відчувай її,— тоді народиться вірш».

Створення хайку Басьо розглядав як здійснення подвигу і вимагав від учнів вкладати в свій твір усю силу душі. Незадовго до смерті він сказав: «Кожен із віршів, що їх я склав за все життя, був написаний як передсмертний вірш». Поезія Басьо вважається найбільш досконалим втіленням у слові одного з основних принципів традиційної японської естетики, який має назву «сабі», з часом вона стала символом «японської краси». Спокійна радість самотності, світла печаль — отак, хай і не повною мірою, можна охарактеризувати сабі. Формально, зовнішньо сабі в творах мистецтва проявляється в скупості художніх засобів, приглушеності барв, ненав'язливості, тихості слів. «Сабі — це атмосфера (дослівно: колір) вірша»,— говорив учень Басьо Мукаї Кьорай (1651 -1704).

Зразковим у цьому відношенні вважається вірш Басьо:

Старий ставок!

Жабка стрибне —

сплеск пролунає.

Цей вірш — ніби поетична формула життя: всесвіт — рух — наслідок. Це яскравий приклад саторі — інтуїтивного пізнання сутності світу. В останні роки життя (1690—94) Басьо проголосив і розробив ще один естетичний принцип — «карумі» (дослівно: легкість, тонкість). Цей принцип передбачає простоту, прозорість, легкість, природність вірша. «Не захаращуйте віршів, не ходіть коло та навколо, і тоді у вас вийде те, що треба»,— говорив Басьо. З одного боку, проголошення принципу карумі можна розглядати як конкретну реакцію Басьо на надмірну ускладненість деяких віршів його учнів, та й його самого (адже сабі не так-то легко втілити в сімнадцяти складах), а з другого боку, тут ми зустрічаємося з наслідком звичайної еволюції від складності до простоти, характерної для багатьох поетів світу. Але не треба сприймати карумі як альтернативу сабі. Карумі — це ніби фільтр на шляху до незамутненого сабі, необхідна умова для того, щоб сабі проявило у вірші ще тонші свої риси. Сабі залишилось і в останніх віршах Басьо, тоді як карумі було притаманне багатьом його віршам попереднього періоду.

У зв'язку з проголошенням нового принципу дещо змінилась і тематика поезій Басьо. Якщо досі він частіше звертався до явищ природи, де легше було знайти символи вічного, то тепер його стали приваблювати буденні події людського життя, бо тут він бачив більше матеріалу для вираження простоти, невигадливості, тонкого доброго гумору — того, що відповідало характерові поняття «карумі». Підсумовуючи результати філософських і естетичних пошуків Басьо, його учень Хатторі Дохо (1657—1730) писав: «Вчення Майстра говорить про те, що треба піднести своє серце пізнанням вищої істини і вернутися в світ простих людей. Інакше кажучи, досягши просвітлення, треба повернутися у цей марний світ».

Українською мовою ряд віршів Басьо переклали Г. Турков і М. Федоришин, М. Лукаш.

Г. Турков


загрузка...

загрузка...