загрузка...

БЕЛЛЬ, Генріх

(1917 - 1985)

БЕЛЛЬ, Генріх - творчість письменника

БЕЛЛЬ, Генріх (Boll, Henrich - 21.12.1917, Кельн - 16.07. 1985, Ейфель) — німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1972 р.

Був шостою дитиною у католицькій сім'ї столяра Віктора Белля та Марії Белль. Предки з боку батька емігрували з Англії з релігійних мотивів. У 1924 — 1928 pp. навчався в народній школі в Радерталє — у передмісті Кельна, куди переїхала сім'я батьків. У 1925 р. сім'я розорилася внаслідок банкрутства ремісничого банку. Сім'я Беллів змушена була продати будинок в Радерталє і повернутися в Кельн. У двадцятилітньому віці Белль почав писати оповідання про долі розорених, зубожілих обивателів. Перші літературні спроби позначені впливом Ф. Достоєвського. У1937 p., отримавши атестат зрілості, найнявся учнем у книжковий магазин у Бонні. Після відбуття у 1938 р. трудової повинності Белль влітку 1939 р. вступив у Кельнський університет, а восени був призваний до гітлерівського вермахту. Брав участь у Другій світовій війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини та Німеччини. Був тричі поранений. Спроби ухилитися від військової служби успіху не мали. Наприкінці війни дезертирував, у 1945 р. повернувся в Кельн. Вступив в університет, працював помічником столяра, публікував оповідання в газетах і журналах (1947).

Повість «Поїзд приходить вчасно» («Der Zug war punktlich», 1949) — перша книжка, яка вийшла окремим виданням, відтворює життя таким, яким воно видається людині з казарми, якщо їй дивом на короткий час вдається вирватися звідти. Цим повістям притаманна афектована емоційність. Переживання героїв відкриті, кричуще оголені, про свої страждання вони не розповідають, а кричать, наче на плакаті, попереджуючи про загрожуюче лихо.

Солдати-відпускники, які повертаються в частини, їдуть у потязі точно за розкладом назустріч загибелі. Від неї не поталанить дезертирувати, ні втекти, ні сховатися. Наприкінці сорок другого там, за лінією фронту, вони вже знають, що росіяни переможуть, що кінець «Великої Німеччини» близький. Солдати морально скалічені, надломлені, обдурені, вони побували по той бік життя. Троє випадкових попутників допомагають забутися у вині і картах, виділитися із сірої солдатської маси. У кожного з трьох раптом виникає майже істерична потреба виговоритися, викричатися, виплакатися перед кінцем. До кінця ще декілька років, і про кожного з них напишуть: «Загинув смертю хоробрих».

Великий успіх Беллю приніс перший його роман «Де ти був, Адаме?»(«Wo warst du, Adam?», 1951), у якому йдеться про долі фронтовиків наприкінці війни. Уже вивішані білі прапори мирними жителями, які з радістю і тривогою чекають кінця рейху, але нікому з героїв не судилося спізнати мирного щастя. Солдат Файнхальс, колишній архітектор, братиме участь у відновленні стратегічно важливого моста. Міст відновили, але одразу ж підірвали, оскільки ним міг тепер скористатися ворог. Файнхальсу рукою подати до свого дому, який він покинув багато років тому. Постріл, один із останніх пострілів, зроблених німецькими гарматами по своїх співвітчизниках, наздоганяє його на порозі отчого дому. Гине у концтаборі його кохана, її власноручно розстрілює комендант концтабору, схиблений на вокальному мистецтві: він створив табірний хор зі своїх жертв. Вчувши у її співі віру, істинну віру в людину, в її досконалість і мужність, нікчемний регент-комендант не витерпів і вистрелив упритул.

Гинуть лікарі з польового шпиталю, готові здатися в полон. Це спрацював вибуховий пристрій у снаряді, який декілька тижнів валявся поряд на гнойовищі. Гинуть солдати, виконуючи садистські накази своїх офіцерів. Гинуть офіцери, яких не врятовує навіть симуляція божевілля.

Смисл назви роману розшифрований в епіграфі:

«— Де ти був, Адаме? — В окопах, Господи, на війні...»

У 1951 р. Белля запросили на засідання «Групи-47», яка об'єднувала найзначніших німецьких письменників, де йому була вручена премія. У подальшому Белль брав участь у роботі «Групи-61».

Після виходу романів «І не промовив жодного слова» (« Und sagte kein einziges Wort», 1953), «Дім без господаря» («Наш ohne Hiiter», 1954), «Хліб ранніх літ» («Das Brot der friihen Jahre», 1955), «Більярд о пів на десяту» («Billard urn halb zehn», 1959) Белля визнали в Західній Німеччині найзначнішим письменником покоління, яке повернулося з фронту.

У творчості Белля приваблює його чесність і доброта, його увага до малих і старих, його зворушливе піклування про жінок без чоловіків і дітей без батьків. Усі скромні люди, обділені долею, кого нацистські філософи таврували як «недолюдків» , стали улюбленими героями його романів, їм письменник намагається дарувати втіху і надію, в них відкриває скарби душі, часто невідомі їм самим. У романі «Більярд о пів на десяту» Белль створив символічні образи невинних агнців та диких буйволів, які провокують політичні катаклізми. Цей конфлікт буде варіюватися і в інших творах.

Поглянувши на героїв Белля, не можна не подивуватися з їхніх химер і дивацтв. Найсолідніші люди зненацька скорчать гримасу, що куди там клоуну. Ніхто не йде у нього протоптаною стежкою, а обирає призначення, відоме тільки йому одному. Чому диваки настільки часті гості в історіях, розказаних Б.? Відповідь на це запитання потрібно шукати у не такій вже й давній історії Німеччини. Белль, який особисто шість років відкрокував у солдатському строю, де згідно з військовим статутом кожен був подібний на кожного, з усіх сил намагався марширувати не в ногу, усіма правдами і неправдами ухиляючись від виконання наказів і розпоряджень.

Герой «Самовільної відлучки» («Entfemung von der Truppe», 1964) ладен чистити армійський нужник, оскільки це гарантує, що ніхто не захоче з ним зблизитись.

Прагненням відокремитися і віддалитися від нелюдів письменник наділяє багатьох дорогих йому героїв, які вдаються до хитрощів, намагаються хоч якимось чином усамітнитися в солдатській шерензі чи серед міської товкотнечі. Письменник та його герої захищають свою гідність будь-якою ціною, інколи навіть ризикуючи життям. У трагікомічних примхах його персонажів проявляється інстинкт їхнього духовного самозбереження, спроба нехай хоча б примарно відстояти свою автономію.

Мірилом усіх вчинків героїв Белля на війні чи в мирні дні, коли війна знову нагадує про себе, є справедливість. Письменник ненавидить фашизм за те, що він був узаконеною несправедливістю, глумом над людською гідністю. Витоки трагічного в Беллі криються у розриві між свідомістю та вчинком, але автор повісті «Самовільна відлучка» чи роману «Очима клоуна» («Ansichten eines Clowns», 1963) аж ніяк не похмурий. Мало хто вмів так смішити, як Б. Його тонка іронія, а почасти дошкульна сатира спрямовані проти сильних світу цього, проти тих можновладців, котрі завжди приховують обличчя під маскою серйозності, щоб приховати глупоту, — теж специфічна риса його письменницької манери.

Белль ніколи не забував про свій окопний досвід, пам'ятав про тих, хто чекав удома його та його друзів. Але очікування часто виявлялося даремним — траплялось, натомість людині приходило траурне повідомлення. Белль писав дослідницькі романи, в яких намагався проаналізувати причини великої трагедії країни та обставини, які призвели до «маленької трагедії» кожної людини. Цьому присвячений його найзначніший роман «Груповий портрет з дамою» («Gruppen bildmit Dame», 1971).

У Белля оповідачем-дослідником, який збирає досьє дами, виступає допитливий молодий чоловік, який завжди йменується навіть не автором, а просто «авт.». За допомогою цього прийому Белль намагається ототожнити сюжети з життям, наполягаючи на тому, що проза документально достовірна. Проте Белль одразу ж починає відверту гру з читачем, хизуючись іноді демонстративною, навіть пародійною наукоподібністю. У «Груповому портреті» «авт.» — добровільний заступник і захисник, який замислив поновити добру репутацію скромної немолодої жінки на ймення Лені Груйтен, зібравши свідчення рідних, знайомих і друзів, не відмовившись від показань недоброзичливців. Розпитуючи тих, хто знав Лені в різний час і за різних обставин, він прагне докопатися до морального єства героїні. Мабуть, для самого Белля вона трохи загадкова, характер її важко осягнути. Автор жодного разу не дозволив їй вийти з групового портрета і заговорити самостійно. Усі ці звивисті ходіння по муках відобразились у пам'яті супутників і попутників. Навіть вірних друзів Лені бентежать і шокують деякі її вчинки, кожен учасник цього самодіяльного розслідування напевне знає, в чому помилялась Лені, усі вважають, що вона сама є причиною власних нещасть. Якщо б, мовляв, Лені трохи поступилася своїми дивацтвами та примхами, то досягла б благополуччя і щастя.

Упродовж усього свого життя Лені мовби не помічає вибухів і заворотів німецької історії. Здається, ця «справжня німецька дівчина», а згодом удова фронтовика покірно несе свій хрест, але це зовсім не так. Лені, жодним словом, жодною справою не протестуючи проти нацистського режиму, здійснює вчинки, несумісні з догмами та законами рейху. Зрозуміло, що найбільше докорів і пліток викликає її роман з радянським військовополоненим Борисом Колтовським. Їхня любовна історія в даному випадку аж ніяк не приватна справа, а виклик всім устоям і нормам. Якби про це дізналася влада, їх очікувало б страшне покарання.

Образ червоноармійця Бориса Колтовського не стільки типова реальність, скільки наслідувальний відгук Белля на його улюблених героїв Ф. Достоєвського і Л. Толстого. Відтворюючи незнайомий йому, але привабливий російський характер, Белль переніс відомі ідеальні образи в іншу трагічну атмосферу. Але важливий й інший момент: тонкий поціновувач німецької культури, Борис виховує в Лені смак до справжніх національних цінностей. Лені назавжди зберегла прихильність до тих німецьких поетів, яких їй відкрив Борис. Попри всю показну стихійність та загадковість характеру Лені, Белль вклав у цей образ неприховану тенденційність: вона — звичайна людина, йде за велінням серця, і це допомагає їй не втратити своєї гідності, зберегти наперекір усім бідам власну честь.

Белль любив подорожувати. Він відвідав Польщу (1956), Швецію (1956), Грецію (1972), Ізраїль (1972), Еквадор (1979). Неодноразово бував у Франції, Англії і особливо в Ірландії, де проживав у власному домі.

У 1962 р. Белль уперше відвідав Радянський Союз. Він побував у Москві, Ленінграді та Ясній Поляні. У 1965 р. відбулася друга поїздка за тим самим маршрутом, а, окрім того, протягом двох тижнів він відпочивав у Дубултах. У 1967 р. Белль побував у Москві, Тбілісі та Ленінграді, де збирав матеріали для фільму про Ф. Достоєвського. Прем'єра фільму «Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург» («Der Dichter und seine Stadt: Fjodor Dostoewski und Petersburg») із супровідним текстом відбулась на телебаченні в 1969 р. Востаннє Белль відвідав СРСР у 1979 р. Після цього настало взаємне збайдужіння: Белль активно виступав на захист письменників-дисидентів, а це викликало роздратування радянської офіційної влади.

Белль був глибоко віруючим католиком, для нього релігія була мірилом людської совісті. Він різко критикував офіційну церкву в романах «Дім без господаря «та «Очима клоуна». Не належав до жодної політичної партії, проте у передвиборній кампанії початку сімдесятих років активно підтримував Соціал-демократичну партію Німеччини. Опозиційна Партія християнських демократів та симпатизуючи їм засоби масової інформації оголосили Белля духовним наставником тероризму. У зв'язку з широкою облавою на терористів у будинку Белля в Ейфелі було вчинено обшук.

У 1974 р. Белль опублікував повість «Втрачена честь Катаріни Блюм, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» («Die verlorene Ehre der Katharina Blum oder: Wie Gewalt entstehen und wohin sie ftihren kann»), у якій знайшов відображення власний недавній досвід спілкування з пресою. Героїня повісті дала притулок людині, запідозреній у тероризмі, її прізвище потрапляє в газети, її цькують і обливають багном. У фіналі повісті вже Катаріна Блум здійснює терористичний акт проти журналіста, який заплямував її чесне ім'я. Повість спричинила великий суспільний резонанс, була екранізованою.

У 1982 р. на Міжнародному конгресі письменників на захист миру в Кельні Белль виступив з промовою «Образи ворогів», в якій нагадав про небезпеку реваншизму. Незабаром після виступу стався підпал будинку Белля в Ейфелі, в результаті якого частина будинку згоріла. Тоді ж рада Кельна присвоїла письменникові звання почесного громадянина (1982) і придбала архів Белля (1984).

У 1985 р. у зв'язку з сороковою річницею капітуляції фашистської Німеччини Белль опублікував «Лист до моїх синів» («Brief an meine Sonne»), в якому розповів про те, як він особисто пережив закінчення війни. Тема зведення рахунків з фашистським минулим присутня і в останньому посмертно виданому романі «Жінки на тлі річкового пейзажу» («Frauen vor Flufllandschaft», 1985).

У 1980 p. Белль важко захворів, переніс часткову ампутацію правої ноги. На початку липня 1985 р. змушений був знову лягти в клініку. 15 липня його виписали додому, а наступного ранку Белль несподівано помер. Похований 19 липня у Борнхаймі-Мертені поблизу Кельна. Символічною є назва посмертної публіцистичної книги Белля — «Здатність горювати» («Die Fahigkeit zu trauen», 1986).

 

В. Пронін


загрузка...
загрузка...