загрузка...

Критика

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

(1875—1926)

Я знаю, що не зможу відрізати своє життя від тих доль, з якими воно зрослося, але я повинен знайти в собі сили його повністю, яким воно є, піднести над буденністю, піднести до самотності, до спокою глибоких днів, наповнених працею.

Райнер Марш Рільке

Твої чудові фотографії... Знаєш, який ти на тій, що більша? Немов ти на когось очікував — і зненацька хтось тебе покликав. А інша, менша за розміром,— про-щання. Той, хто від'їжджає, ще раз, мабуть поспіхом, оглядає свій сад, немов аркуш, що вже повністю списано, перед тим як розлучитися...

У тебе прозорі очі, блакитно-прозорі — як у Аріадни, а зморшка (вертикальна!) між брів — у тебе від мене.

Марина Цвєтаєва

ПОЕТ ІЗ ВЕЖІ МЮЗОТ. 29 грудня 1926 року в усамітненому замку Мюзот, що у Швейцарії, відійшов у небуття поет Райнер Марія Рільке... Відійшов у небуття? Ні, у вічність! Ще у 1906 році, за двадцять років до власної кончини, Рільке писав:

Поет лежав. Його лице бліде

відчужено з подушки випиналось,

коли знання про світ оцей розсталось

з його єством і поверталось

у час, який байдуже далі йде.

 

Ті люди, що живим поета знали,

не відали, яким єдиним він

зі світом був: його лицем ставали

ці води, гори, ниви цих долин.

 

О, лик його — то весь безмежний світ,

що марно горнеться до нього нині,

а машкара, що вкрила лик людині,—

вона чутлива й ніжна, наче плід,

приречений загинути у тлінні.

(Переклад Миколи Бажана)

 

Райнер Марія Рільке народився у Празі 4 грудня 1875 року. Роки, які прожив Рільке у Празі, відбилися на його творчості. Атмосфера Праги, її історія входять у поезію раннього Рільке природно й органічно («Вночі», «Народний наспів»).

Двадцятирічним юнаком Рільке видає збірку поезій, на обкладинці якої значилося: «Пісні, даровані народові». І то була не красива фраза — позиція. Сам потерпаючи від матеріальної скрути, він безкоштовно розсилав ці збірки до лікарень, робітничих об'єднань (щоб, як зазначав Рільке, пробуджувати в душі народу прагнення до кращого життя), оскільки знав: нужденні не мають грошей, щоб купити навіть найдешевшу книжечку.

Поет і сам майже все своє життя прожив у нестатках. У 1901 році він одружився й оселився у невеликому містечку на півночі Німеччини, сподіваючись прогодувати сім'ю літературними заробітками. Та вже у 1902 році, невдовзі після народження доньки, подружжя через матеріальну скруту розлучилося. Чи не тому у ліриці молодого Рільке, нехай не часто, але виразно і боляче, звучать роздуми про тяжке життя простого люду («Пісня удови», «Пісня сироти»)? Чи не тому двадцятип'ятирічний Рільке говорить про смерть, яка очікує на «кожного із нас, і прагне нас, і плаче в нас» («Висновок»)? Рільке просив не робити з нього соціального поета. Але він жив у реальному світі, який не щадив поета.

Райнер Марія Рільке не відчував глибоких синівських почуттів до Австро-Угорщини — могутньої імперії в центрі Європи, де так важко було жити людині волелюбній. (В новелі Рільке «Король Богуш» (1899) є відголоски подій у Празі 1893 року, коли чеська молодіжна організація «Омладина» виступила за націо-нальне і демократичне оновлення рідної землі.) Рільке тривалий час перебуває у пошуках своєї духовної батьківщини. І перебуватиме до того часу, поки не ство-рить духовну оселю у власній душі. А в 1901 році він пише:

 

В оцім селі стоїть останній дім,

самотній, наче на краю землі;

іде дорога селищем малим

крізь темну ніч і губиться в імлі.

 

Мале село — це тільки перехід

між двох світів у інший лячний світ,

передчування моторошна путь.

 

І ті, що йдуть з села за круговид,

брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

(Переклад Миколи Бажана)

У цих рядках — і жага нових круговидів, і передчуття довгої дороги пошуків, і передбачення марності цих пошуків.

У 1899 і 1900 роках Рільке двічі побував у Російській імперії. Він відвідав Київ, Москву, Петербург, Харків, Нижній Новгород, Полтаву, бачився з Львом Толстим. Пізніше він перекладатиме німецькою мовою «Слово о полку Ігоровім». А перебування в Україні, знайомство з її історичною давниною надихнуло Рільке у 1900 році на написання вірша «Карл Дванадцятий мчить по Україні» і новел «Як старий Тимофій умирав співаючи» та «Пісня про правду». Рільке виріс у сло-в'янському оточенні, завжди виявляв інтерес до культури слов'янських народів.

У 1902—1911 роках Рільке живе у Франції. Париж вразив його насамперед новаціями у живопису. Під впливом Огюста Родена малюнок поезій Рільке став пластичнішим. а форма поетичних творів — довершеною. Рільке писав: «Париж став основою моєї волі до зображуваного». Згодом Рільке дедалі частіше звер-тається до традицій класичної німецької поезії, в першу чергу Фрідріха Гельдерліна (1770 — 1843). Цей німець кий поет — романтик у своїх одах, ліриці, у філософській трагедії «Смерть Емпедокла» втілив прагнення людини до злиття з природою, космосом. Він вбачав у античності ту велику гармонію, якої не знаходив у тогочасному суспільстві. Гельдерлінівське світовідчуття імпонувало Райнеру Рільке.

У «Дуїнезьких елегіях» (збірку було надруковано у 1923 році) поезія Рільке набуває філософського звучання, а тяжіння до античності стає виразнішим. Саме в цей час Рільке активно розвиває жанр_ елегії, сонета, оскільки його приваблюють чітко організовані поетичні форми. Рільке йшов до висот майстерності...

У грудні 1925 року Західна Європа вшановувала п'ятдесятирічного відомого поета Рільке. Він уже сприймався сучасниками як велетень поезії, як хранитель багатовікової поетичної культури Європи.

Рільке перетворився на символ не лише усамітненого поета, котрий цурався побуту, щоб пізнати суть буття, а й творця високої духовності, якої так бракувало в реальному житті.

У 1926 році зав'язалося листування Райнера Рільке, Бориса Пастернака і Марини Цвєтаєвої. То був величний духовний союз трьох поетів, трьох геніїв XX століття. їх єднала спорідненість душ, вони прагнули творити досконале мистецтво у цьому далеко не досконалому світі.

Рільке увібрав поетичний досвід культур різних народів, багатьох поетів, щоб створити свій власний і неповторний поетичний світ.

Поезія Рільке сповнена музикою і ліризмом. Глибоко філософічна й інтелектуальна, вона поєднує, здавалося б, непоєднуване: емоційно пристрасне слово з раціональною думкою. В його поезії сутність речей пізнається не за їх поверховим вираженням, а за внутрішнім єством, адже у кожному явищі є святість і гріховність, добро і зло. З «Дуїнезьких елегій»:

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?

Хай би якийсь і почув, і притис би мене

раптом до серця,— я згину тоді, бо сильніший

він є від мене. Адже ж красота — не що інше,

як початок жахливого. Ми іще терпимо його

і дивуємось дуже, чому красота не воліє

знищити нас. Кожен бо ангел — жахливий.

 

От я і стримуюсь, от я й ковтаю волання

темних плачів своїх. Ах. чи хто-небудь

ще нам потрібен? Ангели — ні. люди — ні

навіть тварини, які найспритніші,— ті знають

що почуваємо себе ми не зовсім, як вдома,

в усвідомленім світі, з якого лишилось нам, може,

дерево, бачене нами щодня десь над яром,

та ще й дороги вчорашні, і пещена нами

відданість наша отій застарілій звичці,

що уподобала нас. і лишилася, і не відходить.

(Переклад Миколи Бажана)

 

Поезія Рільке веде читача до нових емоційних зрушень і до інтелектуального осягнення Всесвіту. В його поезії є все: холод філософської містики; «дуже тонкий, дуже чуйний, дуже емоційний зміст» (М. Бажан); пошуки Бога — і богоборство; самотність, зневіра, розчарування — і віра в життя. Саме тому кожний може взяти із поезії Рільке саме стільки, скільки взяти спроможний.

Рільке — для всіх і для кожного зокрема.

Багатство поетичної палітри Рільке, щедрість його людської душі владно приваблювали до нього, а його геній викликав поштиве захоплення. Рільке як поет зійшов на такі вершини, яких мало кому дано досягти. «Що після Вас залишається робити поету? — запитувала Цвєтаєва і сама давала відповідь: — Можна пе-ребороти майстра (наприклад, Гете), але перебороти Вас — означає перебороти поезію... Ви — нездоланне завдання для прийдешніх поетів».

У 1899 році Рільке слушно зауважив: «На рубежі віків мій вік тече». Так, Райнер Марія Рільке народився через чотири роки після Паризької комуни, а помер за сім років до того, як Німеччина занурилася у безодню фашистського варварства. Він був свідком першої світової війни, розпаду Австро-Угорської імперії, револю-ційних потрясінь початку століття. З трагічного сприйняття себе і світу народжувалася висока і мудра поезія Рільке. Він був поетом, який усамітнився у вежі Мюзот, щоб чіткіше і ясніше бачити сучасний світ, щоб записати для нащадків свої передчуття майбутнього.

 

ДЗВІНКОГОЛОСИЙ БОГ ПОЕЗІЇ. З високої, джерельно-чистої ноти починає «Сонети до Орфея» (1923) дзвін коголосий бог поезії Райнер Марія Рільке:

 

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

 

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші

не з остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання,

гам змаліли в їх серцях. Їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок,—

там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

(Переклад Миколи Бажана)

До образу легендарного давньогрецького співака і музиканта Орфея, якого було наділено такою магічною силою мистецтва, що йому підкорялися не лише люди, а й боги і природа, Рільке звертався не раз. У 1904 році він написав вірш «Орфей, Евридіка і Гермес». В його основі — відомий міф про те, як Орфей намагався визволити з царства мертвих свою дружину Евридіку. Зачарований дивовижною грою Орфея, Аїд обіцяє повернути Евридіку на землю, але за однієї умови: в путі Орфей не повинен дивитися на свою дружину, яка йтиме за ним. Орфей не витримує й озирається — і втрачає Евридіку назавжди.

У викладі Рільке античний сюжет стає оригінальним твором, в якому втілено світосприймання, світовідчуття, індивідуальність поета. Рільке зосереджує увагу на душевних стражданнях героїв міфу, підсилюючи його трагічне звучання.

Особливо сильно звучать ці мотиви відчаю, зневіри, душевної муки в тих рядках, де йдеться про те, як Евридіка відходить у вічне Небуття — Забуття:

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже

вона не власність жодного мужчини.

 

Її розв'язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стократний.

 

Вона — вже корінь,

і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: «А він таки оглянувсь»,—

безтямно й тихо запитала: «Хто?»

 

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стязі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

(Переклад Миколи Бажана)

У «Сонетах до Орфея» Рільке підходить до Орфеєвої теми з принципово іншої позиції: він утверджує нове, що настає владно і непереборно. До ходи цього нового потрібно лише прислухатись. І тоді збудується новий храм. Той храм — в душі людини. Саме тому він вічний. Щезають безвихідь і трагізм, натомість з'являється інший Орфей: змужнілий, мудрий, спраглий життя і добра. Так, він побував у Аїді, він бачив підземний світ, та він пізнав значення кореня для дерева, що здіймається вгору. Він зрозумів одвічну і величну у своїй одвічності мудрість: щоб кроною своєю дерево тягнулося до сонця, його коріння має бути міцним. Так у традиційну легенду — історію Орфея вводяться нові, філософські мотиви: поєднання космічного і земного як двох начал, двох величин одного цілого — Всесвіту.

Рільке вже не йде за сюжетом античного міфу: він скористався ним, щоб вибудувати свій власний поетичний світ.

Так у сонетах Рільке з'являється мотив Всесвіту. Цей мотив переходить із сонета в сонет, переплітається з іншими мотивами, і з такого плетива мотивів складається філософська картина Всесвіту — змінного, незбагненного, з любов'ю, смертю і — чи не найголовніше — з піснею:

 

Всесвіт є змінний, немов

хмари несталі:

гине довершене знов

в часу проваллі.

 

Попри всю змінність тривог,

троп у безкрає,

пісня почнеться,— вже бог

ліру тримає.

 

Є непізнанні жалі,

смерті незнана є суть,

марне бажання — збагнуть

тайни любові.

Тільки пісні на землі

сяють святкові.

(Переклад Миколи Бажана)

 

Наведений сонет є найцікавішим за формою. Загальновідомо, що історія сонета сягає витоками ще у XIII століття. Тоді сонетом називалася легка провансальська пісенька, яка навіть претендувати не могла на високий філософський смисл. Із часом сонет перетворився на вінець поетичної майстерності, на вершину поезії, яку дано здолати лише геніям.

Класичний сонет складається із 14 віршів (рядків), має певну систему рим й усталену строфіку: два чотиривірші і два тривірші або три чотиривірші й один двовірш. Сонети писали Данте і Петрарка, Ронсар і Шекспір, Пушкін і Міцкевич, Франко і Зеров. Віддаючи данину традиційним сонетним формам, майстри поети-чного слова намагалися розширити змістові та формальні межі сонета. Серед таких майстрів — Райнер Марія Рільке.

Для Рільке сонет так само змінний, як і Всесвіт. Змінюваний у Рільке сонет нібито підкреслює змінність усього, що є в житті, на що так чи інакше впливав людина як частка великого космосу.

Сонет «Всесвіт е змінний...» складається із двох чотиривіршів і одного шестивірша. Така строфічна організація сонета має свій сенс. У чотиривіршах розвиваються два протилежних за своєю суттю мотиви (як теза й антитеза): у першому чотиривірші йдеться про змінність усього сущого, навіть Всесвіту; у другому — утверджується вічність мистецтва як постійного начала буття і його духовності. Ці два мотиви доповнюють один одного, і з цього взаємодоповнення виникає певна цілісність, певна гармонія, яка і передбачає врівноваженість усього всім. Саме у цій гармонії відчувається закономірність змінності матерії та вічності духу — двох начал, які дають змогу людині лишатися людиною у швидкоплинному часі.

У шестивірші йдеться про земні начала: любов і смерть — то вічні, незмінні віхи життя кожної людини. Саме любов і смерть як полярні і водночас взаємопов'язані стани мають певну тайну. Неможливо пізнати суть смерті, і марним є «бажання — збагнуть тайни любові». Та є у світі постійна величина — мистецтво, яке служить людині, і тому незмінно «пісні на землі сяють святкові». Сонет набуває життєствердного звучання. Це гімн життю і мистецтву — вічним началам буття у цьому світі та у Всесвіті.

Відходячи від усталеної форми сонета, Рільке творить свій власний сонетний світ, наповнюючи його глибокими роздумами про Буття і Небуття, про Життя і Забуття, про Космос і Землю, про Вічне (незмінне) і Тлінне (змінне). У такій філософській поезії звучать притаманні Рільке трагедійні мотиви. Мотив смерті присутній у найсвітліших сонетах поета, але смерть — це одна з реалій життя, яке щоразу проростає попри темні сили Аїду.

Саме тому в сонетах Рільке виникає могутнє біблійне «Я єсть» — суть людини, яка приходить у цей світ, щоб жити, а не живе, щоб вмерти; тому в сонетах подих людський «щирить дальню даль»; тому поет радить бути «завше в зміні днів і дій». «Я єсть» — це утвердження самоцінності людини як особистості. І в цьому — любов поета до людини, його гуманістична позиція.

Поет кохається на земному. У сонетах виникають картини, любі його серцю і душі. І то — не спогади примари, не фантазії уяви. То саме життя з його земними реаліями вривається у сонети Рільке:

 

Пане, що можу — скажи ти мені —

скласти тобі на посвяту і я?

Спогад мій давній про день навесні,

вечір в Росії, і луг, і коня...

 

Десь із села приблукав він, сиваш,

сплутаний путами по ногах,

щоб на луках ночувати пустопаш;

хльоскає гриви розхристаний змах

шию його в такт буянню снаги,

грубо вгамовані в прагненні мчать.

Як його крові ключі клекотять!

 

Як він вслухається в шир навкруги!

Чує й співає,— ввімкни в круг билин

образ оцей.

Є посвятою він.

(Переклад Миколи Бажана)

Орфей XX століття став співцем не для богів — для людей. Рільке у своїх світлих сонетах, стверджуючи велич Всесвіту, поклоняється життю на Землі.

У грудні 1926 року Рільке зробив у своєму нотатнику останній запис:

 

Ти — мій останній, пізнаний до краю,

нещадний біль,— мене ти владно стис;

як в духові палав я, так палаю

тепер в тобі. Протививсь довго хмиз

вогню, яким палахкотиш поривно,

та ось в тобі й з тобою я горю.

На муки пекла обернув ти гнівно

оцю сумирну схованку мою.

Я, майбуття позбавлений і чистий,

на вогнище страшних страждань зійшов,

нічого ні придбати, ні посісти

в своєму серці сили не знайшов.

Хіба це я, хто тут ось догоряє?

Вже спогадів не збуджує чуття.

Життя, життя: по той бік всебуття.

Я в полум'ї. Ніхто мене не знає.

Це — зречення. Це не таке, як хворість дитячих літ. Відстрочка. Привід стати

ще більшим. Все шепоче й зве кудись. Лиш не почни того, чим тішився колись.





загрузка...

загрузка...