загрузка...
Loading...

Критика

ЮЛІАН ТУВІМ

(1894—1953)

Мій вірш витесаний з муки,

Як з цегли, складений з жалів!

Я чую рідні, тихі звуки —

Сирени надвіслянський спів,

Юліан Тувім

Він був митцем, який своєю творчістю завершив цілу добу розвитку польської поезії, який, мабуть, найсильніше із часів Словацького й Норвіда сколихнув польську мову — і не тільки оновив застаріле словництво, а й запровадив у поетичний вжиток новий світ речей і образів... Він приділяв увагу і важливим, і не-значним людським справам, звичайну людину зробив героєм своїх віршів і поем. Його любов до життя охоплювала видатні, знаменні події та буденні явища. Він писав гнівні політичні вірші і ніжно схилявся перед красою польової квітки...

Мечислав Яструн

«МИСЛИТИ ВМІЮ ЛИШЕ НАСТІЛЬКИ, НАСКІЛЬКИ ВМІЩУЄ МУЗИКА ВІРША». «У Польщі молодь зростала, зачарована поезією Тувіма»,— писала Ванда Василевська. Вірші польського поета зрозумілі й близькі не тільки його співвітчизникам, вони відомі далеко за межами його батьківщини.

Юліан Тувім народився в Лодзі 13 вересня 1894 року. Згодом він писатиме вірші про рідне місто. В одному з них (яке так і називається «Лодзь») поет, звертаючись до майбутніх своїх шанувальників, пише напівжартома:

 

Коли я чолом аж зірок сягну,

Як слави почнеться ера,

І вчинять за мене сварку бучну

Сто міст, немов за Гомера...

І кожне містечко волати почне:

«Пророче, ти звідси родом!»

 

— Нащадки! Сим здогадам — шаг ціна,

Облиште їх тувімістам.

Сам свідчу я: Лодзь, і тільки вона

Була моїм рідним містом.

(Переклад Максима Рильського)

 

Батько Юліана Тувіма служив бухгалтером у банку. Його молодість пройшла в Парижі, він захоплено розповідав синові про місто, яке було для нього синонімом свободи й радості. Матері завдячує поет тим, що вже в дитинстві поринув у чарівний світ поезії та пісні. Самодисциплінованість батька й артистизм матері по-єднались у синові. Він захоплювався в юності хімією, філателією, астрономією, так званими сільськими забавами: колекціонував метеликів, розводив вужів. А з 1909 року, як згадував сам поет, «почалося лінгвістичне божевілля». Він оточив себе книгами з мовознавства й етнографії, виписав з Лейпцига каталоги видань з лін-гвістики. Його цікавлять мови тунгусів, папуасів, африканських народів, австралійських племен. Але такі словники були дуже дорогими. Тоді Юліан запрошує до себе дванадцятирічного китайця і записує польськими літерами китайську пісеньку; складає словник циганських слів і виразів. Починає вивчати есперанто і перекладає мовою есперанто кілька віршів свого сучасника і співвітчизника Леопольда Стаффа, поезію якого

обожнював. Поезія Стаффа відіграла дуже важливу роль у становленні Тувіма-поета. Тувім знав і любив поезію Артюра Рембо, Яна Кохановського та Юліуша Словацького. Олександр Пушкін та Олександр Блок були його улюбленими поетами, велике враження справила на нього зустріч з Володимиром Маяковським.

У 1916 році Тувім вступив на юридичний факультет Варшавського університету, в якому провчився всього два семестри.

Навчаючись в університеті, Юліан Тувім друкував свої вірші у студентському журналі «Pro arte et studio» («За мистецтво і науку»), згодом — у різних варшав-ських виданнях. Справжній скандал у літературних колах викликала поява його вірша «Весна». Майже вся варшавська преса відгукнулася на цей вірш. Автора звинувачували у цинізмі, порнографії, пропаганді розпусти, злодійства, наголошували на тому, що твір не дає ніякої естетичної насолоди. А справа була в тому, що «Весна», за визначенням самого автора,— це «дифірамб, що уславлював місто й міський натовп».

У 1918 році вийшла друком перша книга Юліана Тувіма «Чигання на Бога». Відомий польський письменник Ярослав Івашкевич писав: «Ні з чим не можна порівняти враження, яке справили на нас вірші Тувіма. Ми всі беззастережно сприйняли їх як початок нової поетичної ери».

Головне в поезії Тувіма — це любов до життя і любов до людини, людини простої, «з натовпу». Саме проста людина стає ліричним героєм віршів Тувіма. Виступаючи у 1928 році з промовою перед мешканцями Лодзі з приводу присудження йому премії міста, Тувім назвав себе сином Лодзі фабричної, Лодзі робітничої, яка пробуджувала «перші мелодії віршів».

«Поезію на вулицю!» — саме таким став заклик Юліана Тувіма та інших молодих поетів, які організували групу «Скамандр». Звідси вийшли уславлені польські поети і письменники: Ярослав Івашкевич, Антоній Слонімський, Ян Лехонь, Казимеж Вежинський. Група не мала політичної програми. Віталізм, тобто радість життя,— так визначав художню філософію групи Тувім. Поезія прославляє Діоніса, бога вина, бо чари Діоніса полегшують спілкування між людьми, роблять їх близькими до природи, допомагають насолоджуватися життям. Тувім оголошує себе поетом «натовпу», що супроводжує Діоніса у його хмільних походах по землі.

Уже перші твори «екамандритів» пронизують бунтівні настрої. Місто — сіра пустеля, де панує сум, і люди в ньому теж «сірі, наче сіра міська пустеля». Бунт «скамандритів» був спрямований проти лицемірної моралі, наповнений співчуттям до простої людини, мрією про вільну Польщу.

«Скамандрити» існували недовго, бо відчули ілюзорність своїх сподівань. Пізніше у щоденнику Тувім так пояснить своє захоплення віталізмом: «Мені було 20 років, коли розпочалася перша війна, і 45, коли спалахнула друга війна. У проміжку пройшла чверть століття, яка була молодістю... Відгуки першої бурі й гуркіт другої наповнили життя мого покоління тривогою, невпевненістю, відчуттям, що все тимчасове, минуле, а ти сам завис у небезпечній пустелі... Ми ходили по землі зигзагом, чіпляючись за будь-які ідеї, течії й напрямки...»

Розвиваючи свою думку, далі поет запише: «Скамандрити» зробили своє і просто розійшлися... Мій радісний віталізм продовжує існувати. Він тільки змінив поле діяльності, Він дорвався до боротьби людини за свої земні права».

До першого періоду творчості Юліана Тувіма належать також збірки «Танцюючий Сократ» (1920), «Сьома осінь» (1922), «Четвертий том віршів» (1923). Вірші Тувіма приваблювали читачів багатством тем, гостротою переживань, високою ліричною напругою, глибиною почуттів, досконалістю форми. Уже в цей час визначилися дві основні лінії творчості поета — лірична і сатирична.

Юліан Тувім середини 20-х років — на розпутті. Бунтівний характер його поезії не викликає сумніву. Але бунт його — проти всього. П'ята збірка віршів, що вийшла друком у 1926 році, мала своєрідну і навіть жахливу назву: «Слова в крові», У поезії Тувіма дедалі дужче звучать трагічні мотиви.

У червні 1926 року поет друкує вірш «Ейа, ейа, алала», Із цим віршем приходить у поезію Тувіма політика: він виступає проти фашизму. Збірка «Чорнолісся» (1929) відкриває нову сторінку його творчості.

У 1929 році Тувім друкує вірш — звертання «До простої людини»:

 

О брук трощи приклад рушниці!

Бо кров твоя, а їхня нафта!

І від столиці до столиці

Гукни на всі ти їх марниці:

«Нема дурних, панове шляхта!»

(Переклад Григорія Кочура)

 

Поет виступив проти тих, хто хотів розв'язати війну, щоб збагатитися, проливаючи кров простих людей. І знову, як десять років тому, поета звинувачує преса. Тепер у «пропаганді зради», «деморалізації армії». Вірш називають «злочином Тувіма». Виступаючи з роз'ясненням на сторінках газети «Роботнік», поет підкреслює, що злочином є підготовка нової війни мілітаристами різних країн, які приховують свої загарбницькі плани за брехливими патріотичними га-слами. Поет не впав у відчай. Просто лірика дещо відступила на другий план, поступившись місцем блискучим сатиричним віршам.

Нові образи і нові слова Тувім знаходить для розкриття давньої теми своєї сатири — обивательства, міщанства у вірші «Міщани». На призначення міністром фінансів брата Пілсудського у 1931 році Тувім відгукується сатирою «Браття». Лицемірне милосердя вельможних благодійників поет викриває у вірші «Мило-сердя». У гротескних тонах він змальовує тих, хто мріє про війну («Маскарад», «Пісенька», «Протест», «Режисер» та ін.). Найвизначнішим сатиричним твором Тувіма стала поема «Бал в опері» (1936), спрямована проти фашизму в Польщі. Поему було конфісковано відразу ж після виходу в світ.

У вересні 1939 року гітлерівські війська вступили в Польщу, і Тувім залишив батьківщину: «Мене закинуло спочатку до Парижа, потім до Португалії, потім до Ріо-де-Жанейро, Нью-Йорка...» В еміграції Тувім остаточно зрозумів, що має стати активним борцем — антифашистом. «Політика — не моя професія,— записує Тувім в «Американському блокноті»,— це функція моєї совісті й мого темпераменту».

Юліан Тувім багато виступав перед робітниками. Читання своїх віршів він завжди завершував закликом усіма силами боротися проти фашизму. Від поета — борця відмежувалися реакційні представники польської еміграції, навіть ті, хто починав з ним у «Скамандрі» літературну діяльність. Йому погрожували, його ображали, але поет прислухався тільки до голосу своєї совісті. Теми його статей, закликів, звертань, промов — боротьба проти фашизму, боротьба за звільнення Польщі, боротьба за її демократичне майбутнє. Тувім зізнавався: «Аполітичність стала для мене поняттям, тотожним не музичності: я, поет, не можу зрозуміти її».

У квітні 1944 року Тувім відгукнувся на першу річницю повстання у варшавському гетто статтею «Ми, польські євреї...». Він саме дізнався про загибель своєї матері у Польщі і їй присвятив свою статтю. Вважаючи себе поляком за народженням, мовою, вихованням, батьківщиною, Юліан Тувім не відмовляється від єврейської крові, що тече в його жилах: «... я приймаю святе хрещення — криваве, гаряче, мученицьке братство з євреями».

У роки війни з'являлося мало нових віршів поета. Але деякі доходили до Польщі й набували широкого розголосу. Так було з «Молитвою», що стала маніфестом патріотів у окупованій Польщі.

У червні 1946 року Тувім повернувся на батьківщину. У нього було багато творчих задумів: перекладацька робота, театральні пошуки, лінгвістичні розвідки, випуск поетичних антологій, поезія для дітей. В останні роки життя він пише вірші «До письменника», «Клич», «Прапор», «Зустріч у 1952 році», «Дочці у Закопане».

Помер Юліан Тувім 27 грудня 1953 року.

 

«В СЕРЦЯ СЛОВАМИ, СЕРЦЕМ В СЛОВО». Широта діапазону ліричного голосу Ю. Тувіма дуже велика. Він вміє глибоко кохати й люто ненавидіти, співчувати й зневажати, бути і ніжним, і саркастичним.

Це стосується вже ранніх творів, що ввійшли в збірку інтимної лірики поета «Сьома осінь» (1922). Щире кохання, його злети й падіння, надії й розчарування відбились у настроях ліричного героя «Сьомої осені». Епіграфом до своєї збірки Тувім узяв рядки з вірша Яна Лехоня: «Немає ні неба, ні безодні, ні пекла, ні раю. Є одна Беатріче...»

Справжнє кохання для автора цієї ліричної збірки — це самовідданість, навіть самозреченість, це готовність до самопожертви заради коханої. Тільки той кохає по-справжньому, хто без вагань може віддати своїй обраниці все: кожний порух душі, биття серця, останній гріш, залишок сил, вогонь душі, мрії (вірш «Все»). Вірші «Сьомої осені» написані від першої особи. Це надає їм особливої інтонації інтимності, сприяє встановленню атмосфери довірливості між читачем і автором. У цих віршах пряма мова звернена насамперед до коханої, наприклад у вірші «Нічий»:

 

Нічий я на цьому світі,

Як трави й струмки — нічий,

Я тільки лиш Твій та Божий,

Я — Твій.

(Переклад Володимира Лучука)

 

Тональність віршів різноманітна, іноді переходи дуже різкі: від тихого суму до бурхливої радості; від готовності померти біля ніг коханої до гніву й іронії («Злий вірш»). Але переважають нотки осінні: це спогади про те, що не збулося; це печаль, викликана розставаннями; це усвідомлення того, що нічого не можна змінити; це постійне очікування чогось...

Якщо у більшості поетів кохання асоціюється з весною, то у Тувіма кохання невід'ємне від осені. Ця пора року стає повноправною героїнею його любовних поезій. Йому хочеться, щоб «ясні зорі холодні, свіжі зорі осінні», «лілові айстри осінні» існували тільки для коханої. І навіть мімоза, з якою звично пов'язується початок весни, для ліричного героя стає символом осені, бо нагадує йому «безсмертник жовтий, жовтня квіти» («Спогад»). І «золотий букет» викликає образ осені — «милої, тендітної, золотої». З образом осені пов'язаний дорогий спогад про дівчину, що стала для поета єдиною в світі. Мабуть, осінь обумовила долю цього кохання, що складається з постійних розлук і зустрічей, спогадів і прощань («Доля»). Осінній смуток розвіює надія на з'єднання закоханих. І тут вже не можна обійтися без весни («Сьома осінь»):

 

Вперше стиснемо руки гарячі,

Що не в силі вже більше прощатися!

І тоді в молодому тремтінні

Повесніємо в миті осінні...

(Переклад Дмитра Павличка)

 

Емоційна напруга віршів Тувіма дуже висока. У ліричного героя «стогне серце» за коханою, він умовляє її бути завжди разом, згадує найщасливіші миті їхніх зустрічей, описує її портрет, виплескує свою тугу в розлуці. Його кохана і земна, і небесна, завжди прекрасна, благородна, ніжна, принадна, а часто й печальна.

Крім ідилічних, зворушливих віршів, є й такі, в яких висловлюються гіркі образи, розчарування, відчай. Без них не було б повної правди про кохання — головної теми збірки «Сьома осінь».

Збірка «Чорнолісся» (1929) відкриває другий період творчості Юліана Тувіма. Епіграфом до неї взято рядки польського поета Ципріана Норвіда: «Чорноліські зорі зцілять моє горе!» Чорнолісся — це батьківщина Яна Кохановського, поета польського Відродження. Чорнолісся для Тувіма — це вічна вітчизна, де лежать витоки польської поезії. Поетичне слово, на думку Тувіма, було, є і буде тією вірою, що допомагає пережити всі незгоди й випробування. Закоханість у слово, притаманна поетові ще з юнацьких років, набуває іншого характеру. Тувім шукає все нові й нові можливості слова, щоб воно звучало якомога вагоміше. Він намагається так оголити зміст кожного слова, щоб воно сприймалося серцем. У вірші «Праця» він пише про завдання поета:

 

Так! Знову! Знов! Спочатку! Знову

Вбиватися щільніше від клину

В серця словами, серцем в слово —

Не знати впину.

(Переклад Григорія Конура)

 

Тувім вважає, що саме так діяло на читачів слово Кохановського, Словацького, Міцкевича. У вірші «Похорон Словацького» йдеться про безсмертя поетового слова, що не підвладне тліну на відміну від тіла:

 

Слово? Дзвонить і грає,

Слово блисками крає,

Як здавна — вічно, велично!

Тіло? Тліном пожерте,

Тіло на порох стерте,

Стукоче в труні сторічній.

(Переклад Євгена Дроб'язка)

 

Саме слово стає справжнім героєм багатьох віршів поета, наприклад віршу «Десятиліття», бо слово — це минуле, теперішнє й майбутнє:

 

Так будуєш майбутнє, мускуляста мово,

Так життя посуваєш — трудно, та невпинно,

Юносте, дай нам крила! Боже, дай нам слово!

(Переклад Дмитра Павличка)

У «Чорноліссі» звучать і трагічні мотиви. Жорстокий світ породжує в уяві поета жахливі образи: його власний письмовий стіл нагадує катафалк, що «застиг у своєму траурному блиску, наче реквієм дерев'яний, наче монумент сліз» («Про мій стіл»). Герой вірша «Пси» порівнюється з бездомним собакою, диким і злим. І не тільки він почуває таку безнадійну самотність у цьому світі.

Буденні предмети і явища набувають рис фантастичних. У сатиричних творах поет часто вдається до гіперболи і гротеску. У вірші «Перукарі» подається яскрава картина нудного, бездумного життя:

 

Сівши під стіни, тихо ведуть вони розмову,

Ждуть на клієнтів, їх немає, тож нудяться.

Чешуться знову, голяться знову, знову, знову.

Знов розмовляють, потім дрімають і будяться,

(Переклад Дмитра Павличка)

 

Сповнений гнівним сарказмом і вірш «Гуляння», Неприйняття жахів страшного світу породжує у поета бажання, закривши щільно віконниці життя, віддати себе у важкий полон сну, що застеле очі туманом дитинства («Втома»).

Поет шукає притулку в природі («Строфи про пізнє літо»), протиставляє її міській цивілізації («Картопля»).

Однак, благаючи свого парнаського коня віднести його до Чорнолісся, поет не сподівається втекти від життя («Кінь»):

 

Мають там птиці, б'ють блискавиці.

В полум'ї вічна вітчизна.

(Переклад Максима Рильського)

Поет прагне, щоб його слово передавало біль його співвітчизників і стогін земного лона. Згоден, щоб «серце знищила» його «з пером рука» («Відповідь»), аби люди почули й зрозуміли поетові слова.

Головним твором періоду еміграції стала поема «Квіти Польщі». Це велика поема — спогад, поема — роздум, поема — підсумок. Роботу над нею Тувім почав у Бразилії в листопаді 1940 року і закінчив у 1944 році. Поема дуже своєрідна, в ній переважає глибинне ліричне начало, подається не стільки опис подій, свідком яких був сам автор, скільки сприйняття цих подій поетом в різні пори його життя: маленьким хлопчиком, юнаком, дорослою людиною. Поема значною мірою автобіографічна: її ліричним героєм є сам автор. Звичайно, деякі події сприймаються і осмислюються через відстань у багато років, автор розставляє акценти дещо інакше, ніж у збірках віршів, що вийшли друком раніше. Рядки поеми Тувімові диктує біль за батьківщину та співвітчизників. Сюжет її трагічний: городник Дзевєрський віддає свою доньку Зоф'ю заміж за царського поручика Костянтина Ілганова; той бере участь у придушенні демонстрації лодзинських робітників у 1905 році й гине; дочка помирає від пологів, залишаючи батькові маленьку Анелю. Під час першої світової війни Дзевєрський служить у польському легіоні. Щоб спокутувати гріх зятя, він намагається відшукати сина вбитого Костянтином робітника і стати його опікуном. Життя Анелі складається важко. Вродлива дівчина стає коханкою фабриканта, в якого вона служить.

Однак сюжетна лінія розвивається непослідовно, часто губиться, не має основного значення. Справжньою серцевиною поеми є вінок ліро-епічних віршів, бо для автора найважливішим є не зображення тих чи інших подій, а те, як вони відбилися на долі простих людей та самого митця.

Роздуми поета над проблемами довоєнної Польщі, оцінка подій очима небайдужої людини, прагнення об'єктивно осягнути минуле, мрії та плани щодо майбутнього вітчизни — головні мотиви поеми Тувіма. У ліричних відступах автор виявляє силу своєї любові до рідної землі: «Вітчизна — мій дім, а інші країни — готелі». Найекзотичніші квіти Бразилії не можуть викреслити з пам'яті ніжні й прекрасні польські квіти. Спогад про бузок Варшави гіркий, тому що ним пахла перша весна неволі, та бузковий запах жаданий, бо вдихнути його поет сподівається в Польщі, яка вже буде вільною від фашистів.

Любов до батьківщини невіддільна від ненависті до її гнобителів. Талант поета — сатирика з новою силою виявляється на тих сторінках поеми, де зображено гі-тлерівців, яких автор називає бандитами, грабіжниками, мерзотниками, катами.

Неперевершеним сатириком виступає поет і тоді, коли описує Лодзь міщанську. Її символом стає навіть не троянда, а «трояндочка», причому «непримітна», «бліда», «від пурпуру вода сьома», за кольором ближча до борщу або ж малини, що виросла на звалищі.

Найтепліші рядки поеми присвячені простому люду. Люди, за уявленнями Тувіма, поділяються на дві групи залежно від того, як вони заходять до будинку — з парадного чи чорного ходу, Автор вболіває за тих, кому входити через парадні двері заборонено — за жебраків, пічників» прачок, лахмітників.

Найбільшою читацькою популярністю користувалася «Молитва» — мрія про майбутнє Польщі:

 

В країні, що з труни воскресне

У сяйві вольності-зорі,

Хай буде добрий лад і чесний,

Розважливі проводирі...

 

Дай хліб із польського нам поля

І труни — з польської сосни.

Змети зі слів гучну фальшивість,

Верни одвічну їм правдивість,

Звільни з-під влади брехача,

Хай справедливість — справедливість,

А право — право означа...

 

Хай Польща славиться довіку,

Хоч би яка вона була:

Дай велич серць, коли велика,

І велич серць, коли мала.

(Переклад Максима Рильського)

 

Стиль поеми напрочуд різноманітний: тут і ліричні відступи, і саркастичні замальовки; урочисто-піднесена мова «Молитви» змінюється тонкою лірикою в розділі «Варшавський бузок».

Творчість польського поета Юліана Тувіма приваблювала видатних українських майстрів слова — Миколу Бажана, Павла Тичину, Дмитра Павличка та ін. Максим Рильський писав: «Тувім був митцем і мислителем дуже широкого діапазону. Ніжний лірик і гострий, аж безпощадний сатирик, співець інтимних людських почуттів і полум'яний трибун, сміливий експериментатор у мові й віршуванні і бездоганний майстер класичної форми, автор лагідно-жартівливих творів для дітей і безмежно складної поеми «Квіти Польщі» — і все це в одній особі».





загрузка...

загрузка...