загрузка...

Критика

АЛЬБЕР КАМЮ

(1913 — 1960)

Для людини без шор немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає, Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності... Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати все віч-на-віч — у цьому є могутність і не пересічність.

Альбер Камю

Його мучила і палила тривога за людей, здивування їхньою безпечністю в головному, занепокоєння сенсом життя, що втрачається. І це при тому, що він не був аскетом. Навпаки, йому дане було гостре відчуття життя, усіх його радощів і насолод, відчуття, подесятерене сухотами. Чи не тому, що він так жадібно любив гарячу плоть життя, він так рано навчився роздумувати про смерть?

Володимир Лакшин

ЛЮДИНА ЗЛИДНІВ І СОНЦЯ, АБО БУНТІВНИЙ МИТЕЦЬ. У 1937 роді у збірнику «Ліве і праве» французький письменник Альбер Камю писав: «..„ мої бунти були освітлені сонцем. Злидні перешкодили мені повірити, ніби все гаразд під сонцем і в цій історії, а сонце навчило мене, що історія — ще не все. Змінювати життя — так, але не світ...» А в 1961 році у філософському есе «Бунтівна людина» Камю заявляє: «Я бунтую — отже, ми існуємо».

Альбер Камю належить до тих митців XX століття, які зробили бунт проти мерзенностей буття сенсом своєї творчості. Щоправда, бунтівна сила духу зумовила коливання Альбера Камю «зліва-вправо» (чи навпаки), але й у тих коливаннях, різких і суперечливих, була своя власна логіка: митець шукав і не знаходив своє сонце — сонце надії, людяності й добра. «Ми живемо у світі, де треба вибирати, чи стати жертвою, чи катом. Цей вибір не простий. Мені завжди здавалося, що, по суті, немає катів, є лише жертви. Безперечно, у кінцевому підсумку». До такого трагічного висновку Альбер Камю прийшов ще у 1945 році. Він мав чимало підстав для таких гірких роздумів і висновків...

Альбер Камю народився у 1913 році в містечку Мондові (Алжир). Йому було не більше року, коли він втратив батька: у першій світовій війні батько майбутнього письменника був смертельно поранений. А через двадцять п'ять років на долю сина теж випала війна — найжорстокіша і найкривавіша друга світова. І тоді Камю, вже зрілий митець і філософ, осмислюючи історію людства, визнає абсурд її провідним началом. Але це буде згодом, у 1942 році.

А поки що Альбер Камю прагне знань. Та що могла дати синові мати, іспанка за походженням, яка працювала прибиральницею у багатих? Юнакові несподівано поталанило: один з учителів місцевого ліцею, де він навчався, розпізнав у ньому обдаровану особистість і домігся стипендії для навчання Камю в університеті. У 1932—1936 роках Альбер Камю — студент Оранського університету, що в Алжирі. Тут він здобуває знання та ... сухоти: виснажлива робота і наполегливе навчання підірвали його здоров'я.

Проте злиденне буття не перетворило Камю на похмурого відлюдника з комплексом соціальної неповноцінності. Навпаки, він був людиною сонця і радості, любив життя. Жити — означало для нього творити власний світ і обстоювати право на його існування, вільно робити свій вибір, бути вільним у думках, вчинках, пориваннях. Саме таким був Камю у 1935 році, коли заснував Театр Праці. Таким він залишився і пізніше, коли ввійшов у алжирський комітет сприяння Міжнародному руху на захист культури від фашизму, коли вступив у Алжирі до французької компартії і коли незабаром вийшов із неї, коли згодом став учасником Французького Руху Опору. Таким він був і в 1951 році, коли у філософському есе «Бунтівна людина» сам збунтувався проти вчорашніх прометеїв, які, ставши богами, перетворюють людей на рабів.

Камю — одна з найсуперечливіших постатей сучасної літератури. Саме ця суперечливість надихала письменника бунтівною силою, перетворювала на бун-тівника, який завжди прагнув сонця і не завжди знаходив шлях до нього. Це і примушувало його замислюватися над сенсом буття не тільки окремої людини, а й усього людства. І в роздумах над цим найскладнішим питанням філософії Альбер Камю звертається до міфу про Сізіфа. На думку Камю, цей міф є символом людського життя. Що роблять люди на землі, як не безнадійну, марну роботу? Тільки-но людині вдається надмірними зусиллями «підняти камінь на гору», хво-роба або війна знову скидає його до підніжжя. Життя людини завжди закінчується смертю — остаточним її падінням. Усвідомити безглуздість цієї суєти означає розкрити абсурдність людського буття, людської долі. У цьому світі, де немає ілюзій, немає надії, людина відчуває себе сторонньою. (Камю так і називає один із своїх творів — «Сторонній».)

Який же вихід пропонує людині Камю? Він не визнає відчаю: Сізіф спускається в долину добровільно, тому що цей спуск є «хвилиною свідомості», «хвилиною натхнення». У цей час Сізіф піднімається над своєю долею і стає «міцнішим за камінь». Отже, Сізіф — і безсилий і бунтівний,— роздумуючи під час спуску про власну долю, усвідомив, що знання, яке має стати причиною його страждань, містить у собі кінцеву перемогу, Не існує долі, яку можна було б перебороти, не зневажаючи її.

Коли життя вороже людині, то єдиним порятунком для неї є виховання почуттів, які «заперечують богів і перевертають камені». Боротьба з вершиною може заповнити людське серце. «Ми повинні уявити собі Сізіфа щасливою людиною»,— лише Камю. Якщо у людини немає виходу і вона сама про це знає, то людина мусить зберегти повагу до себе і до тієї справи, на яку прирікає її сліпий фатум. ї в неодмінному виконанні обов'язку, нехай навіть непотрібному, вона знайде втіху. Саме у виконанні обов'язку — початок бунту і свободи. Так стверджує Камю.

Спробуйте уявити собі, яке враження справила на молодих французів книга Камю «Бунтівна людина» у 1942 році. Адже ніколи ще світ не здавався таким абсурдним. Війна, окупація, насильство — все це спростовувало твердження про раціонально влаштований Всесвіт.

Якщо на початку століття Сізіф (тобто людина) досить високо викотив свою кам'яну брилу, то за роки першої світової війни цей камінь скотився вниз. Проте Сізіф знову взявся за свій вічний труд. Друга світова війна остаточно зруйнувала всяку надію — знесилений Сізіф у відчаї. І раптом пролунав голос, який сказав, що, незважаючи на абсурдність світу, людина повинна протистояти долі, змінюючи її, наскільки це можливо. Отже, Камю не заперечував, що є усі підстави для відчаю, проте прагнув зробити навколишній світ для людей, позбавлених будь-якої надії, прийнятним.

4 січня 1960 року Альбер Камю загинув у автомобільній катастрофі. Порівняно невелика за обсягом і надзвичайно глибока за змістом творча спадщина Камю витримала перевірку часом, бо вона несе в собі високі духовні й художні цінності.

Популярність Камю ще раз красномовно засвідчив такий факт: через 34 роки по його смерті, у 1994 році, у Франції був опублікований роман «Перша людина» (рукопис якого знайшли на місці автокатастрофи); за два тижні було продано 125 тисяч примірників книги, а близько двох десятків зарубіжних видавництв звер-нулося за правами на переклад цього роману.

НЕ РОЗКИДАЙТЕ КАМІННЯ. Роман «Чума» (1947) є вершиною творчості Альбера Камю В ньому втілилося все, що пережив і осмислив письменник у роки суворих випробувань. Автор роз'яснював: «Явний зміст «Чуми» — це боротьба європейського Опору проти фашизму». У своєму романі Камю прагнув передати атмосферу задухи, загрози й вигнання Проте в «Чумі» розробляється не лише антифашистська тема — це тільки перший план твору. Письменник, за його словами, поширив значення образу чуми на буття в цілому, Тому головним в романі стає трактування позачасових філософських проблем буття, з чим пов'язаний його другий, глибинний план.

Філософський зміст реалізувався у формі роману-притчі.

Фабула роману — хроніка чумного року в Орані. Хроніку цю пише лікар, який через свою професію перебував у центрі подій, Доктор Ріє хоче залишити пам'ять про несправедливість і насильство, які були вчинені над зачумленими, і стверджує: «Люди більше заслуговують на захоплення, ніж на зневагу».

Оповідач прагне найповніше відтворити те, що бачив і чув, посилаючись на документи, записи, свідчення оранців, і намагається дотримуватися тону безстороннього свідка:

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194... року в Орані, Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на алжирському узбережжі. Саме містечко, признатися, бридке. На перший погляд, тихомирне, і лише куди пізніше примічаєш, чим воно відрі-зняється від безлічі інших торгових міст, розкиданих під усіма широтами. Ну як собі уявити, скажімо, місто без голубів, без дерев і садів, де не чуєш ні лопотіння крил, ні шелесту листя,— словом, місто безлике?

Потім оповідач характеризує мешканців цього міста. Він повідомляє, що вони «працюють багато, але тільки для того, щоб забагатіти». Оран — місто торгове, і його мешканці «цікавляться передусім комерцією, і головне — дбають, як самі кажуть, про зиск». Не приведи Боже тут захворіти, адже «коли весь люд по телефону або за столиками в кав'ярнях розмовляє про угоди, морські фрахти й дисконти», хворий відчуває себе зовсім самотнім. А свій вільний час — час, що їм лишився для життя, «оранці гайнують за грою в карти, у кав'ярнях та за балачками». Навіть коли вони кохають, то «через брак часу і бездумність» самі не знають про це.

Звичайне місто, звичайний спосіб життя ведуть його жителі, «не здогадуючись про існування чогось іншого». Та раптом почало відбуватися щось незрозуміле і надзвичайне: «... вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура». Незабаром здохлих щурів стали знаходити всюди. Спочатку люди сприймали де як щось дивне, курйозне, пусте. Але коли щурів почали налічувати не десятками, а сотнями, мешканці міста стурбувалися. Занепокоєна преса поставила перед муніципалітетом запитання, «чи збирається він діяти, аби убезпечити громадян від цієї гидотної напасті». І тут виявилося, що влада безпорадна, «муніципалітет нічогісінько не збирався робити і жодних планів не мав, а обмежився тим, що тільки намірявся обговорити становище».

Тим часом у місті почали хворіти і помирати люди. Ознаки хвороби в усіх були однаковими. Лікарі боялися визнати, що ця страшна хвороба — чума. Старий, до-свідчений лікар Кастель першим наважився це зробити. Він спостерігав випадки чуми ще двадцять років тому в Китаї і Парижі, але тоді ніхто не назвав недугу: «... громадська думка — це свята святих, і жодної паніки... адже офіційно визнано, що чума вже давно щезла в країнах помірного клімату».

Преса в Орані німувала, адміністрація міста чіплялася за будь-який привід, аби тільки не назвати хворобу, нібито це є найкращим способом зупинити епідемію. Люди не могли і не хотіли вірити, що в місто прийшла чума. Коли Оран оголосили закритим містом, мешканці відчули себе ув'язненими і робили відчайдушні спроби пробитися на волю — і брехнею, і підкупом, і силою. А були й такі, що пристосувалися до нових умов життя.

Чума докорінно змінила звичний побут оранців. Зачинилися крамниці. Скоротили через паперову кризу свій обсяг видання. У кав'ярнях зарясніли написи: «Кави немає», «Цукор приносьте із собою». Єдиним транспортом у місті лишилися переповнені трамваї. В них часто зчинялися сварки через хронічно поганий настрій людей. Пасажири намагалися стояти одне до одного спиною, щоб уникнути зараження. А з іншого боку, моровиця розбудила жадобу до радощів життя, «розсунулися рамки моралі», і з першою нічною прохолодою «якесь незугарне гультяйство» заповнювало місто. Незабаром економічне життя міста зовсім розладналося, зросло число безробітних. Розквітли спекуляція і мародерство, з'явилися газети з віщуваннями ворожок. Відкрилися карантинові табори. Похоронний обряд прискорили, перетворивши на формальність.

Кількість небіжчиків перевищувала можливості цвинтаря, тому цілодобово працював крематорій: «...смердюча хвиля нагадувала, що тепер ми живемо за нового ладу і що полум'я чуми щовечора вимагає своєї данини» .

Герої роману по-різному ставляться до чумної пошесті.

Священик Панлю проголошує в своїй проповіді, що Бог відцурався від грішників, що чума підштовхує людей до Бога, в чому і виявляється небесне милосердя. Праведникам нема чого боятися цієї хвороби, а грішникам «випадає воістину тремтіти».

Жан Тарру, хоч і вважає, що на землі завжди існують лихо і жертви, організовує санітарні дружини — громадську допомогу лікарям, які з усіх сил борються з чумою, тому що «треба по змозі не ставати на бік лиха».

Жозеф Гран — дрібний службовець, добра і щира людина, невдаха в житті. Для Грана повсякденна недосконалість світу не є секретом. Бажаючи хоча б подумки втекти від нього, він серед стогону вмираючих продовжує писати твір про прекрасну амазонку, дбаючи при цьому про красу стилю. Гран мріє про те, що, коли його рукопис попаде до рук видавця, той, прочитавши, скаже своїм працівникам: «Панове, шапки геть!»

Паризький журналіст Раймон Рамбер приїхав у Оран, щоб зібрати матеріал про санітарний стан міста. Він хоче якомога швидше втекти у Париж із зачумленого Орана, адже там на нього чекає кохана. Рамбер — не боягуз, він воював в Іспанії «на боці переможених» і бачив багатьох, хто марно загинув «за ідею». Тому він проголошує, що головним у житті людини є високі романтичні почуття, особисте щастя.

Цих своїх персонажів, кожний з яких втілює певну філософську ідею, автор зводить із головним героєм роману — доктором Ріє. У суперечці, бесіді, зіставленні з логікою і манерою поведінки Ріє виявляється хибність чи справедливість їхніх позицій.

Так, Гран читає свій рукопис: «Погожого травневого ранку чепурна амазонка верхи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського лісу...» А доктор Ріє «саме цієї миті надзвичайно гостро відчув усе місто, що лежало внизу й обернулося в наглухо замкнутий світ, який роздирали страхітливі зойки». Однак Гран, хоч і прагне зануритися лише у творчість, розуміє, що відмежуватися від життя неможливо. Ведучи статистику захворювань, він робить непомітну, скромну справу, допомагаючи докторові Ріє.

Отець Панлю в шпиталі став очевидцем агонії маленької, безпорадної дитини. Він просив Бога врятувати дитя, але воно померло. Ця смерть спростовує тезу Панлю щодо справедливості Божої кари, адже дитина безгрішна. Все ж священик, погоджуючись із доктором Ріє в тому, що жахливі страждання людей і їхня смерть викликають протест, пропонує «любити те, чого неможливо осягнути розумом». На що доктор Ріє, рвучко випроставшись, відповідає: «У мене особисто інше уявлення про любов. І навіть на смертній постелі я не прийму цей світ Божий, де мордують дітей».

Журналіст Рамбер знайшов нарешті спосіб втекти з Орана і прийшов у шпиталь, щоб попрощатися з Ріє. Побачивши героїчну працю Ріє, він вирішив залишитися, щоб боротися з епідемією. «Соромно бути щасливим одному,— каже Рамбер. — Я колись думав, що чужий в цьому місті і що мені тут у вас нема чого робити. Але тепер, коли я бачив те, що бачив, я відчуваю, що я теж тутешній, хочу я того чи не хочу. Ця історія стосується однаково нас усіх».

Для кожного з героїв роману рано чи пізно настає час прозріння, час вибору, і вони приєднуються до доктора Ріє. Ці моменти відкриття героями істини є вузловими епізодами роману.

Священик Панлю, який уособлює релігійне світосприйняття, залишився вірним своїм переконанням навіть після загибелі безвинної дитини. Покладаючись на волю Божу, він, захворівши, відмовляється лікуватись. Відштовхуючи допомогу людей, Панлю зрікається усього земного, відвертається від страшної правди. І хвороба забирає Панлю, доводячи неспроможність його моралі.

Доктор Ріє, скромний, стриманий, мужній, по двадцять годин на добу працює, всі сили віддаючи боротьбі за спасіння людського життя. Йому доводиться долати не тільки свою втому, а й опір хворих та їхніх родичів. Буває, що він змушений вдиратися в дім разом із солдатами, щоб забрати хворого до шпиталю, і тоді він чує прокльони на свою адресу. Незважаючи ні на що, доктор Ріє продовжує боротьбу з чумою. Він робить свою справу, не проголошуючи гучних фраз і декларацій, бо вважає, що до цього зобов'язують його професія й елементарна порядність. «Коли бачиш, скільки біди й горя приносить чума, треба бути божевільним сліпцем або просто негідником, щоб примиритися з нею»,— каже доктор Ріє. При цьому він розуміє, що праця його безплідна, бо радикальних засобів для подолання хвороби немає. Хвороба забирає Тарру, кращого друга Ріє, і він не може запобігти цьому лиху. Чума для нього — це «нескінченна поразка». Тому, коли чума несподівано відступила і люди святкували своє визво-лення, доктор Ріє думав про те, що, «будь-яка радість під загрозою».

Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма: бацила чуми ніколи не вмирає і ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста.

Так завершується роман.

Що таке чума у Камю? Як трактувати назву роману і страхітливий, майже живий образ чуми, що постає на його сторінках?

Насамперед, як уже зазначалося, у тексті роману можна знайти чимало натяків на фашистську навалу. Хроніст датує свої записи досить точно: 194... рік, а в роки другої світової війни слово «чума» асоціювалося з «коричневою чумою», тобто фашизмом. Чума, як і війна, завжди застає зненацька — так проводиться автором паралель між чумою і війною. А далі весь текст роману, сповнений алегорій, спонукає читача розшифровувати їх і бачити за історією Орана історію окупо-ваної Франції (і ширше — Європи). Таким чином, історичний підтекст роману є очевидним.

Однак чума у Камю — багатоплановий і багатозначний образ, який символізує не тільки фашизм. Це і хвороба, і війна, і жорстокість судових вироків, і не-справедливе суспільство, і фанатизм церкви, і розстріл переможених, і смерть дитини — це зло взагалі, зло, невіддільне від буття. У фіналі роману старий пацієнт доктора Ріє констатує: «А що таке власне чума? Теж життя, тільки і всього!» Проте і цим не вичерпується значення образу чуми, тому що чума — ще й абсурд, який в романі осмислюється як форма існування зла, як трагічна людська доля, бо зло нездоланне, а тому вічне. Чуму не перемогли — вона відступила сама.

Отже, у контексті роману чума є універсальною метафорою зла в усій його багатоликості й нездоланності.

Для доктора Ріє і його друга Тарру чума є чимось невіддільним від людини та її буття. Навіть той, хто не хворий, носить хворобу в собі: «нині всі трохи зачумлені». Що означає стан «зачумленості», розкриває в романі історія життя Тарру. Тарру, син прокурора, був присутній на судовому процесі, коли його батько виносив смертний вирок. Він зненавидів «вбивцю в червоній мантії». Юнак залишив батьківський дім, потерпав від бідності, приєднався до тих, хто захищає гноблених, тому що не хотів бути «зачумленим». Він думав, що, борючись проти суспільства, яке ґрунтується на смертних вироках, він бореться з убивством. Проте з'ясувалося, що боротьба за встановлення кращого суспільного ладу теж вимагає смертних вироків. Жертви перетворилися на катів. «Мене запевнили,— розповідає Тарру,— що ці кілька смертей необхідні, аби збудувати світ, де нікого не вбивають». Та коли Тарру на власні очі побачив страту, він зрозумів, що «протягом цих довгих літ як був, так і зостався зачумленим», хоч вірив, ніби бореться саме з чумою. Тарру вирішує усунутися від будь-якої боротьби: нехай «історію робитимуть інші». Проте стояти осторонь чуми, яка морить людей, Тарру не може, бо це теж означає бути «зачумленим».

До «зачумленості» Камю відносить також невігластво і брехню, бо зло є їх наслідком. Люди перебувають у блаженному невіданні або навмисне роблять вигляд, ніби не розуміють, що бацили в будь-який момент можуть перетворити їхнє існування на земне пекло. Люди живуть брехнею, «бо важко жити лише тим, що знаєш, і тим, що пам'ятаєш, і не мати попереду надії», а брехня заспокоює. Жити ілюзією стало потребою для людей, тому вони бояться назвати чуму чумою.

На думку Камю, всі люди певною мірою перебувають у невіданні, бо абсолютне знання неможливе. Але невідання, яке вважає, що йому все відомо, і тому можна вбивати, для Камю є найстрашнішим злом.

Перед героями роману постає складна проблема: як жити в абсурдному світі, де панує зло, як виконувати християнську заповідь «Не вбий!». Тарру замислився над тим, «чи можна стати святим без Бога». Він прагне «не бути нічиїм ворогом», розуміти всіх людей, навіть таких мерзотників, як Коттар, який розбагатів під час епідемії і хотів би, щоб чума не залишала місто, бо тоді правосуддю не до нього. Доктор Ріє для себе цю проблему вирішив і на запитання Тарру відповідає: «Я почуваю себе радше з переможеними, а не з святими... Єдине, що мені важливо, — бути людиною».

У світлі загальної філософсько-етичної концепції Камю боротьба з чумою трактується як бунт проти зла, проти абсурду. Саме тому доктор Ріє і близькі йому люди повстають проти чуми, хоч і не мають надії змінити буття. Вони рятують людей, але на них чекає не перемога, а лише усвідомлення свого лиха. Проте ці мужні люди продовжують боротися з чумою, тому що інакше не можуть жити. Саме в цьому, на думку письменника, і полягає вищий моральний обов'язок людини. «Я ненавиджу зло і смерть... ми всі тут разом на те, щоб страждати від цього і з цим боротися»,— проголошує доктор Ріє.

Жанрова форма роману — притчі допомагає письменникові втілити надзвичайно складну проблематику. Як відомо, притча за своєю суттю алегорична і дидактична. Алегоричною є фабула «Чуми», дидактичним — її зміст. Отже, роман — притча — це філософсько-алегоричний твір з моралізаторською тенденцією. Та оскільки притча Камю — сучасна, вона відрізняється від старовинних, яким властиві прямолінійні алегорії. Сучасна притча, трактуючи докорінні проблеми буття, тяжіє до міфу. Її основною рисою стає багатозначність (багатозначно тлумачиться в романі чума). Завдяки цій багатозначності твір і набуває особливої філософської глибини.

Справді, «Чума» — це роман на всі часи: доки існує людство, існуватимуть і ті проблеми, які вирішує у своєму творі Камю. Світ — абсурдний, в ньому панує зло, але людина, щоб бути гідною звання людини, мусить не підкорятися злу, незважаючи на його одвічність,— саме так прочитується роман в його глибин-ному, філософському плані. А в плані, який лежить на поверхні, письменник розповідає повчальну історію про те, як люди не тільки не були готові боротися з чумою, але навіть не хотіли вірити в те, що вона прийшла в місто, бо легше жити ілюзіями. Камю застерігає: люди, пам'ятайте, бацила чуми ніколи не вмирає! Будьте готові дати відсіч будь-якій чумі!

Відомий французький письменник Андре Моруа, роздумуючи над причиною популярності Альбера Камю, писав: «Ще зовсім молодим він став живим дзеркалом цілого покоління. Читачі за кордоном прийняли його так прихильно, що він одержав Нобелівську премію в тому віці, коли інші марно мріють про Гонкурівську. У 1946 році, коли я побував у обох Америках, усі студенти розпитували мене про Сартра і Камю. На який же доробок спиралася ця всесвітня слава? Невеликий роман «Сторонній», п'єса «Калігула» і кілька есе, в тому числі й «Міф про Сізіфа». Але в чому ж тоді причина? Та в тому, що Камю відбив невиразні здогадки молоді воєнного й повоєнного часу».





загрузка...

загрузка...