загрузка...
Loading...

Критика

ВІЛЬЯМ ГОЛДІНГ

(народився у 1911 р.)

Якщо приходить лихо, причина його лише в тому, що людина за природою своєю — звір... і єдиний ворог людини — в ній самій.

Вільям Голдінг

Патріарх із Солсбері, як я тоді про себе охрестила Голдінга, дивлячись на його довгу і сплутану бороду кольору вицвілої соломи і загальний вигляд, який нагадував мені біблійного Бога — отця або не менш легендарного пророка... Че-рез кілька років ... я дізналася, як Голдінг різко змінювався, побувши у перукаря і надівши сучасний костюм від прекрасного лондонського кравця. Говорив він ... не поспішаючи, безперервно показуючи різні сторони одного явища. І було в його словах щось хитке, так що можна було зрозуміти його і так і сяк.

Валентина Івашова

ЗНЕВІРЕНИЙ ФІЛОСОФ. Кожний твір англійського письменника Вільяма Джеральда Голдінга викликає гострі дискусії, які точаться навколо його концепції людини. За творами Голдінга і його висловлюваннями цю концепцію можна сформулювати так: «В людині живе темне, зле начало, і перебороти його важко, а інколи неможливо». Тому дослідники творчості Голдінга пишуть про його філософський песимізм. Проте сам письменник із такою оцінкою вперто не погоджується і при кожній нагоді підкреслює, що фіксувати і показувати все темне, що він бачив і бачить навколо, означає застерігати проти цього і врешті виправляти його. Коли він у 1962 році читав лекцію студентам Каліфорнійського університету (у 1965 році Голдінг надрукував цю лекцію під назвою «Притча»), то наголосив, що письменник, який звертається до жанру притчі, є моралістом, бо прагне повчати. Називаючи всі свої твори притчами, Голдінг цим визначає їх дидактичну, повчальну спрямованість. Зрозуміти його романи — притчі непросто: це дуже складний філософський і художній світ. Сам Голдінг іронізує з приводу однобічного трактування своїх творів.

Голдінг народився у 1911 році в родині вчителя, і сам після закінчення Оксфордського університету вчителював з 1938 по 1961 рік. Під час другої світової війни служив у британському флоті. В літературі дебютував у тридцятих роках збіркою поезій, яку сам пізніше оцінював скептично. Славу і визнання Голдінгу приніс його перший роман «Володар Мух» (1954). Цей твір включено до шкільних програм у Великобританії та у Сполучених Штатах Америки. У статті «Притча» письменник так пояснив свій роман: «Загальний намір можна визначити доволі просто. До другої світової війни я вірив у здатність соціального індивіда до вдосконалення, у те, що правильна структура суспільства принесе добру волю, а тому всі суспільні лиха можна вилікувати реорганізацією суспільства. Можливо, сьогодні я знову вірю у щось подібне, але після війни я не міг у таке вірити. Я відкрив, що одна людина може зробити іншій. Я не кажу про те, що одна людина може застрелити іншу з рушниці, чи підірвати, чи торпедувати її. Я думаю про звірство, для якого немає слів, котре рік у рік чинилось у тоталітарних державах... Я мушу сказати, що кожний, хто пережив ті роки, не збагнувши, що людина продукує зло, як бджола мед, мабуть, сліпий або розумово ушкоджений».

Отже, в першому своєму творі Голдінг осмислює трагічний історичний досвід людства XX століття: другу світову війну з масовим знищенням євреїв і бомбарду-ванням Хіросіми і Нагасакі, тоталітарні режими. І він вважає, що сутність людини й усієї людської цивілізації найстрашніше розкрилася саме у часи другої світової війни. Такий погляд на людство і людину визначає позицію Голдінга та його сповнене трагізму світовідчуття.

Чи не тому у реальному, звичайному житті Голдінг уникає спілкування із світом, що світ видається йому мерзенним і приреченим на загибель?

Про життя Голдінга, лауреата Нобелівської премії (1983) майже нічого не відомо: він не підтримує зв'язків з іншими письменниками, майже не дає інтерв'ю.

Вільям Голдінг пише задля того, щоб застерегти людину і людство від абсурдного руйнування навколишнього світу. Його філософсько-алегоричні романи — притчі: «Спадкоємці» (1955), «Злодюжка Мартін» (1956), «Вільне падіння» (1959), «Шпиль» (1964), «Піраміда» (1967), «Бог Скорпіон» (1971), «Зримий морок» (1979), «Ритуал посвяти» (1980), «Паперові люди» (1984), «Близькі палуби» (1987), «Вогонь там унизу» (1989) — змушують замислитися над сенсом буття, над людською суттю, над майбутнім людства.

 

ХТО ТАКИЙ ВОЛОДАР МУХ? Серйозний і трагічний роман «Володар Мух» був задуманий і написаний як пародія.

Майже за сто років до Голдінга, у 1857 році, англійський письменник Роберт Майкл Баллантайн видав книгу «Кораловий острів». У ній розповідається про те, як група англійських хлопчиків через аварію на кораблі опинилася на безлюдному острові. Але надзвичайні обставини не порушили міцних засад цивілізації у цих гідних представників британського суспільства. Вони з честю виходять із складних ситуацій, дружно діють, упевнено протистоять стихії, перемагають людожерів і піратів, навіть навертають останніх до християнства.

Вільям Голдінг у своєму романі відтворює ситуацію Баллантайна: аварія, безлюдний острів, англійські діти; дає своїм головним героям ті самі імена, що й у «Кораловому острові»,— Ральф і Джек, але діти з «Володаря Мух» поводяться зовсім не так, як їхні юні співвітчизники у вигаданій історії столітньої давності.

Діти XX століття у Голдінга у складних обставинах не діють дружно, а стають непримиренними ворогами. Джек прагне фізично знищити Ральфа. Екзотичні пло-ди не приносять насолоди, а призводять до розладу шлунка. Полювання на дику свиню виливається у полювання на людину. Персонажі роману Голдінга вироджуються в дике плем'я, очолюване фанатичним ватажком.

Порівняно з героями Баллантайна герої Голдінга рухаються в зворотному напрямі: від цивілізації до повного здичавіння. Письменник пропонує читачеві з'ясувати, чого більше в людині — прищепленого їй цивілізацією чи біологічного, того, що йде не від розуму, а від інстинкту. Власне, він ставить питання: що являє собою людина? Крім того, Голдінг у своєму романі спростовує, позбавляє переконливості концепцію благотворності соціально-технічного прогресу, бо XX століття — з його двома світовими війнами, атомною бомбою, таборами смерті, спалахами геноциду — погано пов'язується з доктриною оптимізму, витоки якої містяться у філософії Просвітництва. Тому в романі «Володар Мух» є ще один пародійний план, обумовлений полемікою Голдінга з англійським письменником XVIII століття Даніелем Дефо, автором уславленого роману «Робінзон Крузо». У творі Дефо знайшла своє втілення ідея фундатора європейського Просвітництва Джона Локка про те, що розвиток людства позначається на розвитку кожної людини. Робінзон Крузо провів на безлюдному острові понад двадцять років, але, маючи досвід цивілізованого життя, не загинув ні фізично, ні морально.

Полемізуючи з філософськими ідеями Просвітництва, пародіюючи «Робінзона Крузо» Дефо і «Кораловий острів» Баллантайна, Голдінг створив філософський роман — притчу. У творі поєднуються риси антиутопії та антиробінзонади, Саме жанр роману — притчі дає змогу письменникові символічно моделювати дійсність, оскільки художній світ свого твору Голдінг будує за заздалегідь продуманою схемою.

Дія роману відбувається у другій половині XX століття. Часові рамки твору можна визначити за окремими деталями: діти (лише хлопчики) потрапили у повітряну катастрофу: літак, на якому їх, можливо, евакуювали, було збито.

Спочатку на безлюдному острові панують мир і злагода. Діти сподіваються, що їх врятують; потрібно тільки підтримувати вогнище, щоб дим видно було здалеку. Чудова екзотична природа відволікає хлопчиків від сумних думок: «Очікуючи на порятунок, можна чудово побавитися... Як у книжці». І вони згадують відомі їм твори про пригоди на острові, серед них «Острів Скарбів» Стівенсона і «Кораловий острів» Баллантайна — так автор накреслює пародійний план роману. Діти поєднують гру з виконанням необхідних дій. Старші піклуються про молодших, всі разом збирають в лісі дрова для вогнища: «... навіть якнайменші, якщо їх не відвертали плоди, приносили патички і шпурляли у вогонь».

Хлопчики прагнуть, наслідуючи дорослих, встановити демократичне правління. Вони провели вибори і відкритим голосуванням обрали ватажка. Ним став Ральф, ясноволосий, високий, спокійний, привабливої зовнішності хлопчик. Але обирають його, головним чином, тому, що у нього є морська мушля, в яку можна сурмити: «... найдужче ж, хоч і най незбагненніше переконував ріг». Цією мушлею Ральф зібрав докупи всіх хлопчиків. Джек, старший у хлопчиків — хористів, зазнав на виборах поразки, бо за нього голосували лише його підлеглі, які «покірно і понуро піднесли руки».

Щоб жити за законами цивілізації, діти вирішили укласти певні правила. Підтримуючи Ральфа, Джек проголошує: «Нам треба мати правила і підкорятися їм. Врешті ми ж не дикуни. Ми англійці, а англійці завжди і в усьому найкращі».

Та, як і в дорослих, у дітей слова і добрі наміри далеко не завжди втілюються у життя. Ральф сумно констатує: «У нас було багато зборів. Усі люблять говорити і збиратися гуртом. Ми щось постановляємо. Але ніхто тих постанов не виконує». А тут іще малюки починають боятися: їм ввижається страшний Звір, що виходить з моря. І старших теж поступово охоплює незбагненний жах. І тоді одним із засобів самоутвердження та самозахисту стає жорстокість.

Дітям доводиться полювати на дику свиню; вони не вміють, їм страшно, і юні мисливці розмальовують собі обличчя різнокольоровою глиною, наслідуючи героїв пригодницьких книжок. Та пізніше ці їхні маски стають зовнішнім виявом тих внутрішніх змін, що відбулися під впливом нових обставин. Щоб заглушити в собі жах і жаль, мисливці виспівують войовничу пісню, яку самі склали: «Бий свиню! Горло ріж! Кров — спусти!»

Старші хлопчики, які спочатку підсміювалися над малюками, котрі боялися Звіра, починають приносити вигаданому страховиську жертви: «Джек підняв сви-нячу голову, насадив її... на загострену палицю... Голова стирчала на палі і немов усміхалася каламутними очима». Численні мухи зліталися до голови, тому діти і назвали цей гидкий фетиш Володарем Мух.

Звір — образ символічний. З одного боку, це образ страху, який охопив дітей, з іншого — втілення темної свідомості, інстинктивного звірячого начала, потамованого людиною, але не переможеного нею. Тут доречно зауважити, що слова, які Голдінг виніс у назву роману, є буквальним перекладом давньоєврейського слова «Вельзевул» («володар мух»), тобто диявол — володар демонів.

Диявольське начало починає переважати в душах юних британців, і відбувається їхнє духовне виродження. Серед них запанував культ жорстокості й сили. Вони нехтують ними ж складені правила поведінки, не визнають мушлі, що була для них символом рівності та взаємної поваги. Руйнуються засади демократії, і морок поглинає душі дітей. «Чхав я на твої правила!» — кричить Джек у відповідь Ральфу. — «Ми сильні! Ми полюємо! Якщо звір є, ми його вб'ємо! Ми оточимо і будемо бити, бити, бити!»

Здоровий глузд втілює в романі хлопчик на прізвисько Роха. Це інтелектуал-прагматик. Саме він запропонував Ральфу скликати збори і виступав за колек-тивність рішень. Він вірить у те, що все можна упорядкувати, якщо діяти за правилами. За допомогою окулярів Рохи діти розпалюють сигнальний вогонь. Окуляри — це подвійний символ знання, яке може бути використане на користь людям і, навпаки, може стати страшною руйнівною силою: здичавілі діти мало не спалили острів і самих себе.

Роха є носієм раціонального оптимізму. Він вірить у те, що, коли закінчиться війна, люди полетять на Марс; він упевнений, що дорослі все знають, що вони обов'язково врятують дітей. Роха переконаний, що ніякого Звіра, який править світом з моря чи з неба, немає і не може бути, «бо все тоді ні нащо. Будинки, і вулиці, і телевізори... не було б нічого».

Автор примушує замислитися: чи на раціональних засадах будується світ дорослих, якщо вирує війна? Коли діти чекають на порятунок, на вершину гори опускається мертвий парашутист із підбитого літака — таким був «знак», що його посилає дітям світ дорослих. Тому окуляри Рохи набувають ще одного символічного значення — сліпоти раціонального оптимізму.

Антиподом Рохи є стихійний філософ Саймон. Він сам іде на вершину гори, коли інші тремтять від страху, прийнявши мертвого парашутиста за якусь надприродну живу істоту. Відомо, що сходження на гору (на Голгофу) є християнським символом страдницького пізнання і самопізнання. І на горі Саймон збагнув сутність Звіра. Він веде безгучний діалог зі страшною свинячою головою.

... Перед Саймоном на палі стримів і шкірився Володар Мух...

— Що тобі робити тут самому? Невже ти не боїшся мене?

Саймон затремтів.

— Ніхто тобі не допоможе. Тільки я. А я — Звір.

Губи Саймонові з зусиллям ворухнулися і вимовили ледь чутні слова:

— Свиняча голова на кілку.

— І ви уявили, ніби Звіра можна вистежити, вбити! — промовила голова. Якусь мить чи дві ліс і все навкруги, спотворене темрявою, двигтіло від гидкого сміху. — Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдалося? І сталось те, що сталось?

Знову затріпотів сміх.

— А тепер іди,— сказав Володар Мух. — Повертайся до своїх, і про все забудьмо.

Голова в Саймона загойдалася. Очі приплющилися, наче наслідуючи почвару на кілку. Він уже збагнув: зараз на нього найде оте страшне. Володар Мух надимався, наче повітряна куля.

— Просто смішно. Ти ж чудово знаєш, що й там, унизу, зі мною стрінешся. Так чого ж ти?

Саймонове тіло вигнулося, наче лук, і заклякло. Володар Мух промовляв голосом директора школи:

— Це зайшло надто далеко. Бідолашна, заблукана дитино, невже ти гадаєш, ніби розумніший за мене?

Пауза.

— Я застерігав тебе. Я можу розлютитися. Ясно? Ти нам непотрібен. Ти зайвий. Зрозумів? Ми хочемо побавитись на цьому острові! Зрозумів? Тож не будь упертою, бідолашна, заблукана дитино, а то..

Саймон зауважив, що дивиться у широку пащеку. В ній зяяла чорнота, чорнота розросталася.

— А то,— пригрозив Володар Мух,— ми тебе коцнемо. Ясно? Джек, Роджер, Моріс, Роберт, Вілл, Роха, Ральф. Коцнемо тебе. Ясно?

Саймона ковтнула пащека. Він упав непритомний. Саймон — улюблений герой письменника. Він не вписується у світ буденності, тому його вважають «схибленим». Проте саме він, Саймон, володіє даром прозріння — йому відкриваються гіркі істини про світ і людину.

Коли Саймон повертається назад, щоб повідомити всіх, що ніякого Звіра на вершині гори немає, його зустрічають не товариші — дикуни, сп'янілі від ситості, божевільні від страху, задурманені жорстокістю, свавіллям, темними інстинктами, що пробудилися в них.

Темне небо розпанахав синьо-білий шрам. За мить їх шмагонуло громом, наче велетенським батогом. Спів зіп'явся на тон вище, спів агонізував:

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Тепер від переляку виростала інша жадоба — липка, палюча, сліпа.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Знову синьо-білий шрам роздер над ними небо, вони оглухли від вибуху. Малюки зарепетували, наосліп кинулися з галявини і тікали чимдалі від лісу, один зі страху проламав коло старших хлопців.

— Це він! Він!

Коло вигнулося підковою. Щось виповзло з лісу. Темне, невиразне. Попереду звіра стелився пронизливий, наче біль, крик. Хитаючись, звір заскочив у підкову.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти!

Синьо-білий шрам уже не зникав з неба, ґвалт стояв нестерпний. Саймон щось викрикував про мертвяка на горі.

— Звіра — бий! Горло — ріж! Кров — спусти! Смерть йому!

Кілки опустилися, з криком та хрустом зімкнулося нове коло. Посередині навколішки стояв звір, він затуляв обличчя руками. Силкуючись перекричати огидний шум, він горлав щось про труп на горі. Ось звір видерся, прорвав коло, впав зі стрімкої скелі на піщаний берег. І зразу весь натовп ринув за ним, зі слизнув униз, накотився на звіра і верещав, бив його, кусав, рвав на шматки. Не було ні слів, ні жодних інших рухів, тільки шарпанина зубів та пазурів.

Тоді хмари розверзлись, і дощ хлюпнув з неба, наче водоспад. Вода мчала з вершини гори, зривала з дерев листя й гілки, холодним душем шмагала клубок сплетених тіл на піску. Зненацька клубок розпався, постаті відступили. Тільки звір нерухомий лежав за кілька ярдів від моря. Навіть під дощем вони могли побачити, який він маленький, цей звір; і вже його кров заплямувала пісок.

Саймон загинув, забитий тими, до кого він біг. Під натиском диких звірячих сил руйнується людина. Ще зовсім недавно діти не могли наважитися вбити дику свиню. І от вони вбили людину.

Роджер, помічник Джека, кидає з гори камінь в той момент, коли Роха намагався звернутися до розуму дітей, закликати їх підтримувати вогонь, щоб урятуватися. Цей камінь вбиває Роху і розтрощує на дрібні скалки ріг, який тримав Роха. Знищення рога означає кінець не лише демократії, а й цивілізації, людяності. Залишився лише череп свині на кілку — Володар Мух, символ варварства, тиранії, деспотизму. Тепер вже усе дозволено. Трохи згодом розпочнеться страшне полювання на Ральфа.

Ральф стає вигнанцем тому, що не схожий на інших. Він сам знаходить відповідь на питання, у чому полягає різниця між ним та рештою дітей: «Бо я до кінця не втратив глузду». Ральф під впливом кумедного товстуна Рохи дійшов серйозного висновку: «Думки — цінна річ, від них є користь». Виконуючи обов'язки ватажка, Ральф завжди керувався принципами доцільності та розуму. Але якщо Роха не мав жодного сумніву щодо людського поступу вперед, то Ральфа мучить питання: «Може, смислу взагалі немає?» Автор не дає відповіді. Марно шукати смислу, коли люди знищують одне одного. Проте Ральф з останніх сил тримається за віру в здоровий глузд, тобто за своє людське начало, особливо тоді, коли решта його втратила. Саме тому Ральф приречений на загибель. Полюючи на нього, діти під-палили острів з усіх боків. Ральф з останніх сил тікає і від своїх переслідувачів, і від вогню; він то впадає у відчай, то знову бореться за право бути людиною, то ледь не втрачає людську подобу «зі страху, злості, розпуки».

Порятунок прийшов зовсім несподівано. Ральф, який приготувався оборонятися від своїх мучителів і навіть «благати пощади», раптом бачить перед собою англійського морського офіцера. Він прибув на катері, що пришвартувався до берега: «Ми побачили ваш дим». «У вас тут війна, чи що?» — весело запитує він. — «Сподіваюся, жертв нема? Є трупи?» Та на це жартівливе запитання Ральф відповідає серйозно: «Тільки два. Та їх забрало море». Ошелешений офіцер не може повірити: «Двоє? Вбитих?» Незабаром з'явились інші хлопчаки, схожі на дикунів. Один із них, Персіваль, спробував відрекомендуватися офіцеру так, як він це робив раніше, назвавши своє ім'я, прізвище, адресу, номер телефону, тільки в нього нічого не вийшло: він усе забув.

Злою іронією обертається згадка про «Кораловий острів» у фіналі. Офіцер називає цю книгу, не розуміючи, як могли діти здичавіти: «... здавалося б, англій-ські хлопчики — ви ж усі англійці, правда? — зможуть якось краще дати собі раду».

І Ральф згадує, що на острові спочатку все було чудово.

Але острів згорів, наче купа сухих дров... Саймон загинув, а Джек... З очей ринули сльози, тіло затряслося від ридань... Під чорним димом, над знищеним пожежею островом зносився цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчики теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, розпатланий, з невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, над тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім'я Роха.

Голдінг застерігає від самообману та заспокійливих ілюзій щодо раціоналізму. Він підводить до висновку, що раціоналізм як політична теорія не здатний захис-тити людей від варварства, бо науково-технічний прогрес сам по собі не може змінити людей на краще. Тому зовсім не випадково письменник перетворив на лютих, диких мисливців хлопчиків із церковного хору, які ще зовсім недавно в добрій старій Англії ангельськими голосами співали хвалу Господу. Можливо, ав-тор «Володаря Мух» хотів іще натякнути на те, що в XX столітті релігія, перетворившись на просту формальність, неошляхетнює людину. А можна також припустити, що Голдінг вбачає коріння сучасних тоталітарних режимів у єзуїтській системі мислення і виховання: «потрібно не думати, а підкорятися». Адже хористи з першої появи на сторінках роману в свідомості читача асоціюються з фашистами: одягнуті, незважаючи на спеку, в довгі чорні плащі з хрестами на грудях, вони ідуть в ногу, двома колонами, наче механізми. Ця асоціація стає виразнішою в міру того, як в образі їхнього ватага Джека дедалі дужче проступають риси жорстокого хижака, котрий проголошує, що англійці завжди і в усьому найкращі. Голдінг застерігає, що усюди, де виникає ідея національної винятковості, може статися лихо. Трагічний мислитель сучасності вимагає від усіх, хто живе на землі» особистої відповідальності за те, що відбувається навколо.

Твори Вільяма Голдінга різні за змістом, тематикою, інколи навіть за манерою письма, однак його філософія залишається незмінно безрадісною. «Життя,— каже один із персонажів його роману «Піраміди»,— обурливий фарс, поставлений до того ж поганим режисером». У романі «Спадкоємці», осмислюючи еволюцію люд-ства, письменник пише про те, як незлобливих неандертальців змінили нові люди, які принесли з собою вакханалію інстинктів, морок, смерть.

У 1963 році, на зустрічі європейських письменників у Ленінграді, Вільям Голдінг ототожнив творчість письменника з працею лікаря, бо найважливіше в обох професіях — визначити діагноз хвороби людини. Вбачаючи хворобу в самій природі людини, Голдінг спонукає читача протистояти здичавінню: «Будь пильним! Чи не причаївся в твоїй душі Звір?»





загрузка...

загрузка...