загрузка...

Критика

ДЖЕК ЛОНДОН

(1876—1916)

Коли ясно мислиш, і писати будеш ясно; якщо думка твоя благородна — і твір буде благородним.

Джек Лондон

Я побачила бліде обличчя, осяяне великими блакитними очима, облямованими темними віями. і прекрасний рот... Уявіть ще контури щік, масивну шию при хлопчачому вигляді. Брови контури щік. ніс були грецькими Його зовнішність вражала вишуканістю й атлетичною силою, хоча на зріст він був замалий для американця...

Анна Струнська

«НАРОДЖЕНИЙ ЖИТТЯМ». Джек Лондон... Ім'я, знайоме кожному з дитинства. Воно невіддільне від таких понять, як мужність, сила волі, сміливість, шляхетність, любов до людини. Майже все, про що писав Джек Лондон, побачене й пережите ним самим. Читаючи його оповідання, повісті, романи, ми начебто перегортаємо цікаві, захоплюючі, часом трагічні сторінки життя автора.

Народився Джон Гріффіт (справжнє ім'я письменника) 12 січня 1876 року в Сан-Франциско. Прізвище Лондон — від вітчима. З десяти років почав працювати: розносив газети, був робітником на консервному заводі, матросом. Після того як вітчим потрапив під поїзд і важко скалічився, Джек став єдиним годувальником у сім'ї. При цьому він навчається у школі, часто відвідує Оклендську бібліотеку, багато читає. Читання стало для нього постійною потребою і пристрастю на все життя. У сімнадцять років Джек вирішив взяти участь у конкурсі на краще оповідання автора — початківця, оголошеному сан-франциською газетою «Колл». За дві ночі оповідання «Тайфун біля берегів Японії» (1893) було готове. Юнак описав у ньому те, що сам побачив і пережив. «Перша премія дісталась мені,— писав Джек Лондон про свою першу спробу. — Другу і третю одержали студенти Стенфордського і Берклейського університетів».

Перший успіх... Та до справжнього визнання ще далеко. На Джека Лондона чекає багато випробувань. У 1894 році він поповнює армію безробітних Америки і приєднується до тих, хто пішов походом на Вашингтон, щоб домагатися справедливості, наполягати на прийнятті Конгресом таких законів, які б давали змогу нормально працювати і чесно заробляти гроші. Джека заарештували за бродяжництво. Місяць він провів у в'язниці.

Спілкуючись із простим людом, відчуваючи на власній долі всі труднощі злиденного життя, Джек Лондон не міг не замислитися над тим, як знайти вихід із цієї скрути. З 1896 року Лондон — член соціалістичної партії. Того ж року він склав вступні іспити до Каліфорнійського університету, та незабаром змушений за-лишити навчання через матеріальні нестатки. Даруючи своїй знайомій власну книгу «На дні прірви», що складалася з документальних нарисів (у 1902 році письменник, переодягнений у лахміття, провів шість тижнів у нетрищах Лондона), автор написав: «Прогуляйся по цих місцях, і ти краще зрозумієш, чому я соціаліст». В останній рік свого життя Джек Лондон вийшов із соціалістичної партії, пояснюючи це тим, що соціалістичний рух втратив бойовитість.

Коли у США поширилися чутки про те, що на Алясці є золото, Джек Лондон зібрався на Північ. 26 липня 1897 року він відпливає на Аляску. Клондайська епопея була дуже важкою. Лондон виявив себе людиною відважною і витривалою. Золота він не знайшов, а от на цингу захворів і змушений був повернутися додому (у 1898 році).

Побачене й пережите на Алясці стало основою для циклу північних оповідань. З них і починається письменник Джек Лондон, який приніс в американську літературу своє бачення і розуміння світу, свій ідеал людини, свого героя, свою, тільки йому притаманну манеру оповіді.

Джек Лондон прийшов у літературу в складний час. На початку XX століття Сполучені Штати Америки — найбагатша країна капіталістичного світу. «Все було товар, і всі люди — продавці й покупці»,— писав Лондон. В Америці тих часів існувала так звана «література червоної крові», яка відкрито проповідувала мораль наживи, підтримувала криваве загарбання чужих земель, рабство негрів, винищення індіанців, жорстоку експлуатацію, збагачення будь-якими засобами. Нове мистецтво відчувало себе вільним від традицій та ідеалів американських письменників XIX століття.

Популярною була також література «ніжного реалізму», що зображувала американське життя як взірець існування людської спільноти. Вади не помічалися або ж вважалися дрібними, не здатними порушити загальну гармонію.

З'являлись і реалістичні твори. В окремих регіонах країни виникла література, яка дістала назву «локаль колор» («місцевий колорит»). Її представники прагнули дати якомога детальніші описи людей, побуту, природи певної місцевості. Видатні американські письменники-реалісти XIX — початку XX століття (насамперед ос-новоположник американського критичного реалізму Марк Твен) мали багато спільного із цією течією, але вони не обмежувалися відтворенням місцевого колориту, їхньою метою було зображення життя всієї великої країни — Америки «позолоченого віку», з усім, що було в ній і доброго і поганого.

Це характерно і для правдивих та самобутніх творів Джека Лондона. Цикл його північних оповідань відбив романтичні погляди на нову американську дійсність, демократичність літератури «локаль колор». а також прагматичне ставлення до життя, прагнення до збагачення, стабільності й певності у соціальному становищі, повагу до сильної особистості.

Перша збірка північних оповідань «Син вовка» вийшла друком у 1900 році. Протягом 1901 — 1906 років з'явилися збірки «Бог його батьків». «Діти Морозу». «Віра в людину» та інші.

Молодий письменник прийшов у літературу зі своєю темою: Північ, її сувора та велична природа, особливі закони, що їх мусять додержувати корінні мешканці — індіанці, а тим більше білі чужинці, яких привело сюди бажання збагатитися. Джек Лондон пише не про шукачів наживи, а про відважних, наполегливих, незламних людей. Його оповідання, що приваблюють цілісними характерами, гострими ситуаціями,— не про боротьбу за золото, а про боротьбу за людину, за життя

У царині Білої Тиші стають по-справжньому зрозумілими такі поняття, як дружба, вірність, відданість, мужність. Письменник дає лише один епізод — і цього досить, щоб зрозуміти, чого вартий той чи інший герой. Автор поважає тих, хто ніколи не поступається своїми принципами заради грошей, хто керується у своїх вчинках чесними та благородними мотивами, хто зберігає людську гідність і витримку в найскрутніших ситуаціях, хто завжди готовий прийти на допомогу.

«Наскрізним» персонажем північних оповідань є Мелмют Кід. Він належить саме до тих героїв, для яких шукання золота на берегах далекого Юкону — це не так спосіб збагатитися, як спроба випробувати себе, відстояти, захистити, зміцнити в собі людські риси. В будинку Кіда завжди може знайти притулок той, хто потребує відпочинку після важкої дороги. До нього тягнуться люди, шукають поради, довіряють йому. Вірним товаришем, який мужньо виконав передсмертне прохання друга Мейсона, а потім взяв на себе турботи про його дружину і сина, виступає Кід у «Білій Тиші» мудрим порадником і помічником — у «Королевій дружині», сміливою, розумною, розважливою людиною — в одному з найкращих оповідань «Північна Одіссея».

Писати Джек Лондон навчався у Редьярда Кіплінга. Стиль Кіплінга, на думку Лондона, повністю відповідав тим завданням, які перед літературою ставило XX століття — століття технічного прогресу, метушливої зайнятості численними справами і проблемами. Це вимагало лаконізму в передачі сутності явищ. Так, лаконічні пейзажі Лондон дає не стільки для того, щоб вразити незнаним, скільки для того, щоб якнайточніше змалювати ті важкі умови, до яких людям доводилося пристосовуватись. Північ дуже часто здобуває перемогу над людиною, раз у раз доводячи її нікчемність. Тим більшої поваги заслуговують ті, хто витримує «байдужість Білої Тиші». Природа стає тлом, на якому розігруються драми людського життя, а часто й причиною трагедій. Не вдаючись до детального зображення внутрішнього світу персонажів, за допомогою пейзажів письменник передає їхні настрої та переживання:

Прикро лишатися на самоті з гіркими думками серед Білої Тиші Тиша мороку — милосердна, вона ніби захищає людину, огорнувши її темним покривалом, дихає на неї співчуттям, але осяйна Біла Тиша, чиста й холодна під крицевим небом, не має жалю.

Починаються оповідання з лаконічної зав'язки (нерідко це діалог), яка енергійно вводить у дію. Сюжет розвивається стрімко і природно, не обтяжений зайвими конфліктами. Та при цьому Джек Лондон уміє дуже багато сказати своїм читачам, спонукати їх до роздумів над важливими проблемами, до визначення сенсу людського життя. Ця риса надає більшості північних оповідань філософського звучання. Згадаймо і випадкову смерть Мейсона з «Білої Тиші», і помсту Нааса, якій він присвятив усе своє коротке життя, і долі аборигенів Північної Америки, які змушені або ж поступатися своїми звичаями, або ж відстоювати своє право бути господарями на рідній землі у жорстокій боротьбі і гинути. Що привезли на Північ білі люди? Розпусту, хвороби, пияцтво, азартні ігри. Герой «Королевої дружини» Кол Голбрейс, який зрадив своїй вірній супутниці Магдалині заради сумнівних «радощів цивілізації», не викликає симпатії у читачів.

Дослідники творчості Джека Лондона часто підкреслюють вплив на його світогляд філософії Фрідріха Ніцше і Герберта Спенсера. Цей вплив нібито виявився також у деяких північних оповіданнях. Однак твердження про перевагу білої раси над іншими, уявлення про світ як страшний двобій між сильними та слабкими, в якому обов'язково перемагає сильний, не є визначальними для поглядів Лондона. А тому й не варто загострювати на них увагу. Адже переважна більшість його творів з великою любов'ю і співчуттям, а часто й із захопленням, зображує аборигенів, їхню мужність і вірність обов'язку, пристосованість — фізичну та моральну — до суворих умов північного життя. Багато теплих слів сказав письменник про жінок — індіанок, яких «сини вовків» часто беруть собі за дружин. їхні відданість, турботливість, вірність, уміння створити тепло і затишок у домі, незважаючи на суворі умови життя, допомогли багатьом золотошукачам вижити і почуватися щасливими. Образ тубільної жінки — вірного товариша є майже в кожному північному оповіданні.

Що ж до двобою між сильним і слабким, найхарактернішим у цьому плані є оповідання «Син вовка». Його зміст можна було б викласти так: американець Маккензі силою бере собі за дружину дочку ватажка племеністіків Заринску. Але це не буде повною правдою. Адже спочатку Маккензі зробив усе, щоб владнати справу мирно. Він привіз багато подарунків її батькові та іншим індіанцям, намагався все добре пояснити їм, щоб досягти взаєморозуміння, а найголовніше — дівчина покохала Маккензі і хотіла стати його дружиною. Тлінг-Тінег теж погодився на цей шлюб. «Син вовка» не збирався нікого вбивати, але його намагалися вбити. Вчинки Маккензі психологічно вмотивовані.

Гадаємо, справедливим буде твердження про те, що героїв Джека Лондона не можна поділити традиційно на позитивних і негативних. Навіть ті, кого жене на Північ золота лихоманка, теж повинні мати рішучість, мужність, сміливість, щоб пірнути у Білу Тишу. Наприклад, Аксель Гундерсон, герой «Північної Одіссеї», який визнає лише право сильного (саме так трактується його образ дослідниками), готовий померти, аби врятувати від голодної смерті свою дружину Унгу. Відчува-ючи, що смерть вже близько, він турбується тільки про неї: «І він застрелив двох білих куріпок, та не став їх їсти. Куріпок можна було з'їсти сирими, і вони б зберегли йому життя, але він думав тільки про Унгу й повернув до табору. Він уже не йшов, а повз по снігу. Я наблизився до нього і в очах його прочитав смерть.

Ще й тоді було не пізно з'їсти куріпок. А він відкинув свою рушницю і поніс пташок у зубах». Унга (яку багато років тому Гундерсон силою забрав з її ж весілля, коли вона мала побратися з іншим) не їсть запечених на вогнищі куріпок, щоб померти разом з коханим чоловіком і бути з ним і на тому світі. Отже, у житті все набагато складніше, ніж просто «біле» і «чорне». Автор не судить своїх героїв, не робить узагальнень. Правдиво, переконливо зображуючи живих людей, які не стільки розмовляють, скільки діють, він дає змогу читачеві додумати, домалювати, самому дійти висновку. Ось характерна кінцівка оповідання «Північна Одіссея»: «Слухай, Кіде! — обурився Принц. — Та це ж убивство!» — «Цить! — мовив Мелмют Кід. — Є речі понад нашу мудрість і справедливість. Хіба ми можемо ска-зати, хто тут винний, а хто ні? Не нам про це гадати».

«Північна Одіссея» може також служити прикладом того, що в реалістичних сюжетах Джека Лондона багато романтичного. Романтика, тобто здатність відчувати красу світу, прагнення до героїчного, високого, є яскравою особливістю світосприймання письменника. Героїчні характери та піднесені почуття, виняткові події та цікаві пригоди — усе це є в країні Білої Тиші. Ніякий документалізм не був би правдою життя, якби в оповіданнях про могутню і величну Північ були відсутні сильні емоції, напруженість переживань, гострота конфліктів, поетична фантазія.

Романтика Джека Лондона відмінна від романтизму письменників XIX століття — Вашингтона Ірвінга, Фенімора Купера, Едгара По, хоч між ними, безперечно, існує зв'язок, бо північний цикл не створювався поза традиціями американської літератури. Водночас, розглядаючи «Північні оповідання» Джека Лондона, літе-ратурознавці доходять важливого висновку: її автор створив новий епос американської Півночі.

До північного циклу оповідань дуже близькі анімалістичні повісті «Поклик предків» (1903) та «Білозуб» (1906). Місце дії — Північ. На долю героїв — собаки Бека та вовка Білозуба — випадає багато випробувань. Вижити їм допомагають добрі й сильні люди — Джон Торнтон і Бідон Скотт.

Безперечно, повісті цікаві майстерним зображенням тварин, прекрасним знанням їхніх інстинктів і «психології», насичені гуманістичними мотивами. Та зміст кожної повісті не вичерпується констатацією того, що собака — друг людини, і закликом любити тварин. Тут поставлено набагато складніші проблеми. Одна з них — проникнення цивілізації на незаймані простори Півночі. Людина, як і тварина,— невід'ємна частина природи. Втрата зв'язків із природою згубно впливає на все живе. Людина не може викреслити з пам'яті своє минуле, вона не чує «поклику предків». А от собака Бек відгукується на цей поклик.

Після загибелі Торнтона Бек іде до вовків, щоб ще тісніше злитись із природою і підкорятися саме її законам, а не тим, що вигадали люди. Проте свого доброго господаря Бек не забуде ніколи. Глибоким ліризмом сповнений кінець повісті: «І щоліта в цю долину приходить гість, що про нього їхети не знають. З веселого лісового краю прибігає сюди на галявину серед дерев здоровенний, з пишною шерстю вовк, подібний і не подібний до звичайних вовків,.. Довго стоїть дивовиж-ний вовк, потім сідає і, витягши морду, починає жалібно й протяжно вити».

У повісті «Білозуб» (в іншому перекладі: «Біле Ікло») проблеми «людина і природа», «цивілізація і природа» вирішуються інакше. Сам автор називав цей твір товаришем «Поклику предків», але тепер перед читачем «еволюція замість регресу, цивілізація замість здичавіння». Білозуб, на відміну від Бека, проходить шлях від тваринного світу до світу людей: спочатку жорстокого, де панує Красень Сміт, а потім доброго та привітного — світу Бідона Скотта. У цьому плані Бек і Білозуб — образи протилежні. Хто з них достовірніший? З цього приводу критики й досі сперечаються. Однак» як слушно зауважив один із них, найважливіше те, що читачі мають дві блискучі повісті, які є окрасою не лише американської, а й світової літератури.

Важливою віхою на творчому шляху Джека Лондона став роман «Морський вовк». Письменник остаточно звільняється від впливу ідей Ніцше і в образі Вовка Ларсена розвінчує ніцшеанця.

У 1900 році Джек Лондон одружився. Обраницею стала Елізабет Маддерн. Вона була доброю дружиною і матір'ю. За два роки у них народилися дві доньки, але подружнє життя не склалося, Джек Лондон захоплюється іншою жінкою — гарною, енергійною Чарміан Кіттредж, якій судилося стати його вірним другом і порадником до кінця життя. Лондон узяв шлюб із Чарміан одразу ж після розлучення з першою дружиною у 1905 році. Чарміан супроводжувала Лондона майже в усіх його подорожах, намагалася завжди бути поруч, підтримувала у скрутні хвилини. Вона ж провела його і в останню путь.

Джек Лондон завжди був людиною неспокійною, чулою до чужого горя. Він часто замислювався над важким становищем трудового люду. Йому дуже хотілося знайти відповідь на питання, як цьому зарадити. У 1899 році він познайомився з дочкою російських емігрантів Анною Струнською. З Джеком Лондоном Анну та її чоловіка об'єднували однакові погляди, належність до соціалістичної партії Америки, багато спільного у ставленні до життя. Під час революції 1905 року Анна перебувала в Росії, і Джек Лондон мав від неї інформацію про події, що відбувалися. Він вірив у революцію, вважав, що вона забезпечить торжество справедливості. Настрої активного соціаліста знайшли втілення в романі Лондона «Залізна п'ята».

З роками Лондон відходить від робітничого руху і громадської діяльності. Письменник почуває себе втомленим, мріє сховатися від світу у тихому, спокійному містечку на лоні природи. Він займається господарськими справами на своїй фермі Глен-Еллен (Місячна долина), починає будівництво котеджа — «Вовчого будинку». Господарство забирало багато грошей, а приносило лише збитки. «Вовчий будинок» згорів відразу ж після того, як був збудований.

В останні роки свого життя Джек Лондон багато писав: романи, повісті, оповідання, п'єси, статті. Серед них — романи «Час Не жде», «Пригода», «Місячна долина», «Міжзоряний мандрівник», «Маленька господиня великого дому», п'єса «Крадіжка», збірки оповідань «Коли боги сміються», «Казки південних морів», «Син сонця», «Смок Беллю». Останньою виданою за життя письменника книгою стала збірка «Тезменові черепахи».

Цікава сторінка біографії письменника пов'язана з революційним рухом у Мексиці, що розпочався в 1910 році. На початку 1911 року Джек Лондон через одну американську газету привітав мексиканських революціонерів, а пізніше різко засудив намір американських державних діячів послати до Мексики війська для придушення революції. Саме ці події стали приводом для створення оповідання «Мексиканець». Його герой — вісімнадцятирічний юнак Феліпе Рівера. «Він бачив білостінні фабрики Ріо-Бланко з їх водяними колесами, Бачив, як шість тисяч робітників, зголоднілих та виснажених, серед них і малеча семи — восьми років, надривалися цілоденно за десять центів. Бачив ходячі трупи, страхітливих, наче скелети, робітників...» Після придушення страйку Феліпе Рівера лишився сиротою. Мабуть, саме тоді й вирішив усе життя віддати справі революції.

В основі оповідання — один епізод. Це бій Феліпе з відомим боксером Денні Вордом. Саме тут, на рингу, читач має змогу проникнути у найпотаємніші куточки душі Феліпе, по-справжньому зрозуміти його і відчути повагу до нього. Заради революції вийшов він на боксерський ринг: щоб придбати гвинтівки, потрібно п'ять тисяч доларів. Він повинен перемогти — іншого виходу немає. І саме тому, що «за спиною в нього, надихаючи вірою, стояли глибинні сили, які й не марились нікому в переповненій залі», Рівера переміг. Перед читачем жива людина, але водночас це й образ — символ, що стверджує непереможність великої ідеї: «Він теж був гвинтівкою... Він бився за свою Мексику».

Доля була суворою до Джека Лондона і наприкінці його життєвого шляху: важка хвороба, особисті прикрощі, нервове виснаження. Незадовго до смерті він часто повторював: «Я стомився...» Письменник помер раптово 22 листопада 1916 року. Намагаючись втамувати страшенний біль, що мучив його, Джек Лондон прийняв таку дозу наркотика, що виявилася смертельною. Існує також припущення, що Джек Лондон покінчив життя самогубством.

ЩЕ ОДИН ВАРІАНТ АМЕРИКАНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ.

Особливе місце у творчій спадщині Джека Лондона займає роман «Мартін Іден». Створено його було в умовах, сприятливих для письменника, який любив подорожувати, бачити світ. У квітні 1907 року Лондон разом з дружиною на власній яхті «Снарк» вирушив у далеку мандрівку південними морями. Під час цього плавання він і написав книгу, що стала видатним явищем американської та світової літератури. Роман було видано у вересні 1909 року.

У жодному з творів Джека Лондона власне життя автора і життєвий шлях героя не перепліталися так тісно. Безумовно, що роман автобіографічний. Саме тому, читаючи його, ми замислюємося не лише над причинами трагедії Мартіна їдена, а й пригадуємо життєві випробування самого письменника.

Митець і суспільство... Ця вічна проблема є центральною в романі. Власний життєвий і творчий досвід автора надає їй конкретного звучання. Трагічна історія Мартіна їдена перетворюється на розповідь про загибель таланту в американському суспільстві. Героя покарано за те, що не захотів, догоджаючи ницим смакам сучасників, позбавитися своєї самобутності й оригінального бачення світу.

В основі твору — конфлікт митця і суспільства. Контрастна композиція «Мартіна їдена» допомагає висвітлити його якнайяскравіше. Контрасти просто пере-повнюють роман. Найширшим є протиставлення двох світів: світу американської буржуазії та світу трудової Америки.

Образ Мартіна їдена подано у розвитку. Спочатку це незграбний, грубуватий, погано вдягнений молодий чоловік, який випадково опиняється в аристократич-ному домі Морзів. Він повільно рухається, боячись щось зачепити, звалити, не знає, куди подіти руки. Розмовляючи з Рут, часто вживає жаргонні слова, яких дів-чина навіть не розуміє. Спостерігаючи за подібним героєм в якомусь іншому творі, читач проникся б до нього співчуттям. Що ж до Мартіна їдена, то з першого знайомства в ставленні до нього переважають повага, подив, зацікавленість, очікування на щось незвичайне. В ньому відчувається якась непереборна сила (не лише фізична, а й внутрішня), що допоможе втілити в життя його плани. Рут, яка ніколи не спілкувалася з такими людьми, як Іден, вражена цією силою:

На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров'ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений, вона знову відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. їй здалося: якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилася б у неї.

В минулому Мартіна — важка праця, що починається для простих людей з дитинства, постійні матеріальні нестатки, боротьба за виживання, рання смерть батьків, необхідність самостійно пробивати собі дорогу в цьому жорстокому світі... В минулому — нічого світлого. Хіба що спогади про море, яке він так любив. Його манили в небачені світи, захоплювали велична краса й могутність морської стихії.

Потяг до краси — важлива риса Мартіна їдена. Ще не вміючи розрізняти справді прекрасне, він просто приголомшений вишуканістю дому Морзів, витонченістю Рут. Досягти краси у власному житті стало метою Мартіна. Його мрії сягають дуже далеко, але він не сподівається на легке їх здійснення.

Вражають працездатність і витривалість героя. Мартін Іден завдяки своїм здібностям та суворому режиму дня за короткий час опановує стільки, що досить швидко може вільно почувати себе в товаристві друзів та знайомих Рут. Трагедію Мартіна їдена ми відчуваємо з перших його кроків до поставленої мети. Адже ці кроки супроводжуються багатьма помилками, що призведуть Мартіна до розчарування. Він помилився, вирішивши, що знайшов справжню красу у світі Морзів і Бетлерів. Поступово пізнаючи цих людей, Мартін зрозумів фальшивість їхніх почуттів, убогість переконань і поглядів. Тут сприймалося лише загальновизнане: ніякої оригінальної думки, нічого нового, незвичного. Будь схожим на всіх, і ніхто тобі не зробить ніякого закиду. Невід'ємною часткою цього світу була й Рут, яку Мартін Іден обожнював, вважав небесною істотою. Навіть тоді, коли Рут виказувала себе прихильницею зовсім протилежних поглядів, ніж ті, яких дотримувався Мартін, його кохання зберігало свою силу. І тільки відмова Рут від одруження з ним — таким, як він є, відкрила йому очі на світ, що його вона уособлювала. Тут не цінувалися справжній талант, щирість почуттів, людська самобутність, а все вирішували і над усім панували гроші. Мартіна не визнавали гідним Рут, доки він не став відомим письменником.

Одне було ясно: Морзи не цікавилися ні ним самим, ні його творами. Отже, його кликали не заради нього самого або його творів, а заради його слави, його становища в світі, а також — чом би й ні? — заради тієї сотні тисяч доларів, що була у нього в банку. Буржуазне суспільство тільки за те й шанує людину, то чому ж саме до нього воно мусило поставитися інакше? Та Мартін був гордий. Його ображала така пошана. Він хотів, щоб люди цінували його самого та його працю, в якій він, зрештою, виявляв себе.

Мартін не може змиритися з тим, що люди, що кохана Рут не визнавали його, коли він творив свої книги, що їх приваблюють тепер лише його успіх у світі, його популярність, а не сам він, його талант, наполегливість, працьовитість: «Тут був якийсь безглуздий парадокс... Він лишився таким, як був. Усі його твори були написані ще в ті голодні часи, коли містер і місіс Морз обзивали його ледарем та неробою і через Рут пропонували йому стати клерком в конторі».

Водночас корені трагедії Мартіна не тільки соціальні. Адже із самого початку, віддаючись творчості з величезною пристрастю, з неймовірною енергією, він ставить мету утилітарну, практичну. Хоча й пише один твір за другим саме тому, що не писати просто не може, головна його мета — здобути славу й заробити грошей, щоб забезпечити своє майбутнє з Рут, стати гідним її. І це вже зумовило його поразку у двобої з суспільством, яке примушувало й талановиту людину жити за виробленими ним законами.

Можна назвати й ще одну причину трагедії Мартіна їдена. Він так і не знайшов себе ні в одному з полярних світів роману. Буржуазне суспільство позбавило його віри в людей, розтоптало його найкращі почуття і мрії. Фальші й лицемірству буржуазного буття протистоїть світ простих і чесних людей, щирих почуттів, справжньої відданості й вірної дружби. Тут люблять самого Мартіна, а не його гроші й славу. Саме цього він прагне. Але повернутися до рідного і звичного середовища вже не може. Інтелектуально він набагато вищий за своїх товаришів, сестер, Лізі Конолі. Його мучить вина перед Лізі. Дівчина ладна віддати за нього життя, намагається стати достойною його. А Мартін сідає на пароплав, залишає її на березі, покидаючи назавжди світ людей.

Мартін Іден виявив величезну силу волі, щоб досягти вершин життя, і в нього знайшлася воля, «і досить міцна, щоб одним зусиллям знищити себе і спинити своє буття».

Сюжет роману «Мартін Іден», як бачимо, побудовано навколо головного героя. Другорядні сюжетні лінії відсутні. Інші персонажі додатково розкривають і відті-нюють центральний образ.

В «Мартіні їдені» автор не зраджує своїй творчій манері. Композиційну будову твору характеризує лаконізм. Роман не має експозиції, а починається з дії; на першій же сторінці читач знайомиться з головним героєм: «...за ним ступив молодий хлопець, незграбно знімаючи кепку, на ньому був грубий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої».

Монологи їдена, які він промовляє подумки, уявляючи спільне з Рут майбутнє, мріючи про письменницьку славу, характеризуються піднесеною лексикою, романтичними перебільшеннями:

«Рут!» Він ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім'я тішило йому слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п'янів. «Руті Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні, воно щирилося без кінця — краю, і в його золотаву глибінь поринала Мартінова душа, аби знайти її душу. Все, що було в ньому найкращого, виливалось іскристим потоком.

Високі мрії та піднесені почуття, непереборне бажання писати, стати «одним з тих очей, що ними дивиться світ, одним з вух, що ними світ слухає, одним із сердець, що ними світ відчуває», згодом поступаються у Мартіна місцем розчаруванню, втомі, млявості, байдужості, з'являється бажання сховатися від людей на далекому острові в очеретяній хатині.

Відтворити якомога глибше трагедію митця допомагає симетрична побудова роману. Грубий, неосвічений матрос, яким бачимо Мартіна їдена при першому знайомстві з ним, наприкінці твору, «покуштувавши» буржуазної краси, відчуває ностальгію за простим, бідним, але щирим життям, прагне знову опинитися серед моряків. Вірші Суїнберна Мартін вперше прочитав у домі Рут, і його ж поетичні рядки повторює він незадовго до смерті.

Симетрично побудовані контрастні образи Рут Морз і Лізі Конолі. Перша на початку роману прирівнюється до божества, в кінці ж остаточно скинута з п'єдесталу. Друга — навпаки: грубувате фабричне дівчисько стає вірною і щирою подругою Мартіна, здатною на високі почуття.

Роман «Мартін Іден», цікавий за змістом, досконалий за формою, вважається вершиною творчості Джека Лондона.

Спадщина Джека Лондона дужа велика. Якщо хочете опинитися у світі сміливих вчинків, благородних і мужніх почуттів, щирих і чесних стосунків між людьми, пізнати силу людського духу, замислитися над складними проблемами людського буття, розширити свої уявлення про світ,— читайте і перечитуйте твори всесвітньо відомого американського письменника Джека Лондона.





загрузка...
загрузка...