загрузка...
Loading...

Хрестоматія

ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

ПІСНЯ ПРО НІБЕЛУНГІВ

(Уривки)

... Багато дивовижного дійшло до нас від сивої давнини: перекази про вчинки преславних героїв і їхні злигодні, про святкові розваги і крики розпачу, про герці сміливців.

За тих далеких часів жила собі в Бургундії дівчина. Вона була така гарна, що кращої годі було й шукати в країні. А до того ще й доброчесна, шляхетна на вдачу. Молоді лицарі мріяли взяти її собі за дружину, а всі дівчата заздрили їй.

Звали ту дівчину Крімгільда. Троє благородних і багатих витязів дбали про неї: Гунтер, Гернот і юний Гізельгер. Це були її брати, щедрі нащадки вельможного роду, неймовірно дужі, чудові воїни. Вони разом правили своєю країною. їхню матір звали Юта, а батька — Данкрат. їхній королівський двір був у Вормсі на Рейні. До королівського почту належали випробувані воїни: Гаген із Троньє, брат його Данкварт, потім Ортвін із Меца, славнозвісні маркграфи Геро і Екеварт, які свого часу боролися з поганами на Ельбі, шпільман Фолькер з Альцая, кухар Румольд, чашник Зіндольф, камергер Гунольд.

Якось Крімгільді наснилося, що вона приборкала гарного дикого сокола. Аж потім на сокола накинулись два орли і розшматували його. То було жахливе видовище.

Про свій сон Крімгільда розповіла матері. Та вислухала і сказала:

— Сокіл, що ти його приборкала,— то гарний шляхетний молодик. Якщо небесні сили не втрутяться, то незабаром ти втратиш його.

А Крімгільда на те:

— Якщо ви говорите таке про мого коханого, люба матусю, то краще мені не виходити заміж. Тоді я ніколи не звідаю горя і весела буду до самої смерті.

— Не зарікайся, доню,— сказала мати. — Тільки завдяки любові хороброго лицаря ти звідаєш щастя і краса твоя розквітне уповні.

Однак Крімгільда не послухалася матері. Щоб, була, радість не кінчилася стражданням, що нерідко трапляється з жінками, вона навіть гадки не припускала про любов. Отак вона думала перехитрити долю. Це тривало довго. Але ви дізнаєтеся, як один витязь проведе її додому; це він буде тим соколом, що з'явився їй вві сні. Та близькі родичі Крімгільди вб'ють його. Згодом це спричиниться до страшної помсти.

У той час у Нідерландах підростав королевич. Його батька звали Зігмунд, а матір — Зіглінда. їхній замок стояв на Ксантені на Нижньому Рейні. Хлопця звали Зігфрид. Він був іще молодий, але його вже добре знали у всіх християнських країнах. Це тому, що Зігфрид вистояв у найнебезпечніших пригодах. Усі жінки були зачаровані ним. Найкращі лицарі змагалися, щоб навчати його своєї справи, а найзавзятіші молодики з усіх усюди ішли до нього в почет: адже він по праву був окрасою королівства і всього лицарства.

І ось настав день, коли Зігмунд і Зіглінда влаштували свято на честь досягнення сином лицарського віку. Свято це було найпишніше з усіх свят, відколи світ світом. Воно тривало сім днів.

У соборі відправили чудову службу. Потім почалися лицарські розваги. Вони були такі завзяті, що все аж гуло і тремтіли стіни. А людей було стільки, що ламалися помости. Після змагань на місці турніру виблискували самоцвіти, що повідривались з лицарського одягу та зброї. І той, хто приїхав на Рейн найубогішим злидарем, додому повернувся багатієм. Королева Зіглінда знала, що робити. Вона розсипала червлене золото пригорщами. А Зігфрид роздаровував висвяченим у лицарі юнакам маєтки та землі з такою легкістю, ніби це були трісочки потрощеного списа чи щита. Тому багато васалів хотіли, щоб він був їхнім володарем, і підбивали Зігфрида, щоб він забрав корону в своїх батьків. Але Зігфрид не був честолюбний. Він хотів боротися тільки проти несправедливості й проти лиходійства.

... Якось Зігфрид почув, що в Бургундії є дівчина, буцімто краща за всіх дівчат хрещеного світу. І що вона відмовляє кожному, хто приходить її сватати. Однак це не злякало юнака, і він надумав посватати її. До цього часу він ще не звідав кохання.

Зігмунд і Зіглінда незабаром дізналися про Зігфридів намір. Це їх дуже занепокоїло, бо вони знали пихатість короля Гунтера й зарозумілість Гагена з Троньє. Та Зігфрид не хотів відмовлятися від свого наміру.

— Я ніколи не одружуся з нелюбою. Мені до серця лише Крімгільда. Якщо я не доможуся свого добром, то завоюю те в битві!

— Облиш такі розмови, сину,— сердито і налякано відказав Зігмунд. — Та коли вже ти надумав поїхати і тебе не відрадити, то їдь з чималим військом. Я дам тобі підмогу.

Зігфрид усміхнувся і мовив:

— Батьку, я хочу завоювати Крімгільду серцем, а не військом. Для цього ж достатньо мене самого! Я хотів би взяти з собою одинадцять бойових побратимів — не більше! Витріть сльози й приготуйте нам одяг та зброю. Обладунок має бути такий гарний, якого не було ще в жодного лицаря.

І закипіла робота. Ще ні в кого одяг не був такий розкішний, кольчуги такі блискучі, шоломи такі міцні, а щити такі великі й гарні, як у Зігфридових воїнів. Мечі сягали острог, а вістря Зігфридового списа було дві п'яді завдовжки.

Отак спорядившись, вони вирушили в Бургундію. За тиждень прибули у Вормс. Лицарі й зброєносці, як це було заведено, підійшли до чужинців і забрали в них щити та коней. Однак коли хотіли відвести коней у стайню, Зігфрид зупинив їх:

— Нехай коні постоять. Незабаром ми поїдемо далі. Скажіть тільки, де мені знайти вашого короля Гунтера!

Йому показали, як пройти до зали. Однак швидше, ніж прийшов Зігфрид, прилетіла до короля вістка про нього і його пишноту. Королю дуже хотілося довідатися, звідки прибули гості.

— Не знаю цих чужинців,— мовив Гаген із Троньє,— але гадаю, що за старшого в них Зігфрид.

— Той Зігфрид, що вбив дракона? — спитав король.

— Той самий,— відповів Гаген.

— Що ви ще знаєте про нього? — питав далі Гунтер.

— Його не можна вбити,— відповів Гаген,— бо у нього шкіра вкрита рогом. Він скупався у крові вбитого дракона, і на ньому виріс панцир. До того у нього є плащ — невидимка. Цей плащ він забрав у карлика Альберіха, охоронця скарбу Нібелунгів. Є в нього меч Бальмунг, найгостріший з усіх мечів, яким коли-небудь рубав герой!

— А що це за скарб? — спитав король Гунтер.

— Він захований у горі, що знаходиться в царстві мертвих. Це найбільший скарб, який будь-коли лежав в одному місці. Ніхто не спроможний порахувати його червлене золото. Для цього забракло б часу. Колись скарб належав двом братам — Шільбунгові й Нібелунгові. Та вони не помирилися й покликали Зігфрида, щоб той розподілив між ними скарб. За це брати подарували йому гострий меч Бальмунг. Але й Зігфрид не міг порахувати золото. Спалахнула суперечка. Скінчилася вона тим, що Зігфрид убив обох братів, а до того ще сімсот їхніх витязів, дванадцять велетів і тисячу карликів Альберіха. Тоді князь карликів і решта Нібелунгів мусили присягнути на вірність своєму переможцеві. З того часу вони стали Зігфридовими васалами і охороняють скарб.

— А скарб сховано у горі? — перепитав король Гунтер.

— В одній із гір, що височіють за Ісландією на Крайній Півночі. Там ніколи не сходить сонце, а земля не вкривається травою. Це найбільший з усіх скарбів, яким коли-небудь володіла одна людина. Нам треба зробити все, щоб цей лицар не став нашим ворогом.

Тож нідерландця зустріли з найбільшою шаною. Король Гунтер вийшов до нього і повів до зали, лицарі низько вклонялися.

— Не маю честі знати,— почав Гунтер,— що привело вас у Вормс, до мого двору, шляхетний Зігфриде!

— Я прибув сюди, щоб відібрати вашу країну. У нас у Ксантені ходять чутки, що ви — найхоробріший з усіх лицарів на всьому Рейні. Це так, але я теж хоробрий, і вже сьогодні, мабуть, корона мені до лиця. Ось чому я хочу випробувати вашу мужність і позмагатися з вами за Бургундію. Вона подобається мені своїми містами й замками.

Таких слів тут іще не чули. Тому король Гунтер і його почет спочатку подумали, що вони чогось не зрозуміли. Почет почав ремствувати, а спантеличений король Гунтер спитав:

— Чому я маю боротися за те, що належить мені по праву? Це ж безглуздя!

Проте Зігфрид не відступався:

— Мою думку легко зрозуміти, володарю: ми з вами об'єднаємось, у нас буде єдине королівство, одна корона, а тоді почнемо між собою боротьбу. Той, хто переможе, посяде всі землі!

Воїни обурено загомоніли, Гернот не витримав і спитав:

— А чому ми маємо змагатися одні з одними, Зігфриде? Хіба вам не шкода лицарської крові? Наші країни багаті, і для кожного короля, мабуть, вистачить свого. Давайте жити в мирі!..

— Хоч вам і не подобаються мої слова, та доведеться погодитися з тим, що я буду над вами володарем,— сказав Зігфрид. — Я силою здолаю вас усіх!

Аж тут Зігфрид згадав, що прибув сюди для того, аби завоювати Крімгільдину любов, і вже сам не розумів, що за буйна зухвалість пробилась крізь його лицарську чесність.

— Зваж, шляхетний Зігфриде, найхоробріший і найсміливіший з усіх лицарів,— знову звернувся до нього Гернот. — Давайте поладнаємо все миром! Ви будете жити з нами як брат, і все, що належить нам, буде також ваше, якщо ви не заперечуєте цього!

— Правду кажете, хоробрий лицарю! А тепер вип'ємо! — вигукнув король Гунтер.

Так вони уклали братерство. Відтоді Зігфрид став бажаним гостем у країні бургундів. Навіть Крімгільда приязно говорила зі своїми подругами про молодого гостя. А Зігфрид метикував, як наблизитися до Крімгільди. Доти він навіть не бачив її і дуже цим журився. Крімгільда теж сумувала, коли Зігфрид їздив на полювання або кудись — інде і не з'являвся у Вормсі...

... Бенкет був на диво пишний. Король послав камергера покликати Крімгільду. Красуня прийшла з великим почтом, їй назустріч вийшов юний король Гізельгер і мовив:

— Відпустіть своїх дівчат, люба сестро! Справа, задля якої король звелів вам прийти сюди, стосується тільки вас.

— Тільки мене? — здивовано перепитала Крімгільда.

— Люба сестро,— сказав Гунтер,— я дав клятву, яка стосується вас, і тепер мені нагадали, щоб я виконав її. Отже, прошу прийняти того нареченого, якого я вам вибрав.

— Не треба мене просити, любий брате,— відповіла Крімгільда, як того вимагає звичай. Ваше право — веліти, мій обов'язок — підкорятися. Кого ви обрали мені нареченим, за того й піду я заміж.

А тим часом вона шукала очима Зігфрида. Той помітив це, вийшов із гурту лицарів і низько вклонився Крімгільді.

Крімгільду спитали, чи хоче вона, щоб її чоловіком став Зігфрид, і вона відповіла згодою.

Потім молодий король нідерландський урочисто обіцяв узяти Крімгільду собі за дружину. Зігфрид і Крімгільда обнялися й поцілувалися при всіх гостях, як того вимагав весільний звичай.

... Наступного ранку до замку під'їхали тридцять два лицарі з опущеними заборолами. Гербів на їхніх щитах не можна було розпізнати, так вони були вкриті пилюкою. Король Гунтер прийняв їх негайно. По Вормсу поширилася чутка, ніби королі Ліудегер і Ліудегаст збираються напасти на Бургундію. Вона дійшла до Зігфрида. Він попросив Гунтера прийняти його і сказав:

— Чому ви негайно не послали по мене, королю? Чи не довіряєте більше? Це мені боляче. Я охоче допоможу вам. Я вже раз покарав Ліудегера і Ліудегаста. Дозвольте мені вдруге зробити те ж саме. Я провчу їх, щоб не зазіхали на ваші володіння. Зруйную їхні замки і спустошу землі. Не залишу каменя на камені.

— Як добре мати такого щирого друга! — сказав Гунтер і низько вклонився Зігфридові. Потім він наказав готуватися до походу.

Гаген сказав, що хоче говорити з Крімгільдою...

— Я горда і щаслива, що живу з чоловіком, який завжди ладен захищати мій рід,— почала Крімгільда. — Але разом з тим, любий друже, я близько пов'язана із вами. Тому хочу, щоб ви не залишали без уваги мого чоловіка... Я боюся за Зігфридове життя. Він дуже відчайдушний і полюбляє пригоди, а тому необережний...

— Королево,— трохи згодом обізвався Гаген,— коли в Зігфрида є уразливе місце, то скажіть, щоб я міг пильнувати його.

— Я довіряю вам Зігфридове життя. Знайте: коли він купався у драконовій крові, на нього впав липовий листок і прилип між лопатками. В цьому місці його тіло не вкрилося рогом. Тому я боюся, щоб туди не влучило вістря списа. Листок був великий, і вістря може дістати до серця! Звіряю вам це, як найбільшу таємницю, і сподіваюся, що ви завжди будете вірним нам!

— Треба точно вказати місце,— мовив Гаген,— коли хочете, щоб я не відвертав від нього очей.

— Гаразд, я зроблю мітку: на його бойовому одязі вишию хрест із найтоншого шовку, і тоді ви зможете потурбуватися про Зігфрида, коли вороги оточать його у рукопашній сутичці!

— Ваше прохання виконаю залюбки! Обіцяю урочисто!

Отак зрадили Зігфрида. Те, що призначене для порятунку, може привести до згуби.

Так може вести людину ненависть. Так у давні часи плелися підступні інтриги.

Наступного дня вранці Зігфрид з тисячею Нібелунгів сміливо рушив у похід. Слідом їхав Гаген. Він уважно придивлявся до бойового одягу героя. Потім стишив ходу свого коня. Коли Зігфрид від'їхав далеко і його не стало видно, Гаген потайки послав у Вормс гінця.

Прибульці зажадали, щоб їх привели до короля Гунтера, і той негайно прийняв їх. По Вормсу пішла чутка: королі Ліудегер і Ліудегаст дізналися, що Зігфрид вирушив у похід, і воїни відразу відмовилися від нападу.

Задзвонили дзвони. Люди полегшено зітхнули і перестали плакати. Тільки Зігфрид не був задоволений таким поворотом подій.

— Зник мій радісний настрій,— сказав він. — Я хотів покарати зухвальців! Я все-таки поїду і викличу вас на герць!

Гунтер зустрів загін на замковому подвір'ї. Вийшовши назустріч Зігфридові, він сказав схвильованим голосом:

— Дякую за вашу вірність, шляхетний Зігфриде! Ніхто мені не близький так, як ви!

— Шкода тільки,— усміхнувшись, відповів герой,— що наша пригода скінчилась, не почавшись! Як я радів, що буде битва!

Король Гунтер провадив:

— Замість битви краще поїдемо на лови у Вогезький ліс! Хто бажає прилучитися, будь ласка.

— Я їду з вами. Одного єгеря і двох псів для мене вистачить...

... Коли Зігфрид зібрався йти, Крімгільда заплакала. Цього вимагав звичай.

— Бувайте здорові і не плачте! — сказав на прощання Зігфрид. — Далебі, після ловів лишимося живі — здорові. За кілька днів буду вдома, а поки розважайтесь і не сумуйте!

Крімгільда вже не сподівалася, що знов побачить Зігфрида живого. Вона згадала, про що вони говорили з Гагеном, кожне слово і кожний погляд, і їй заболіло серце. Вона закричала:

— Ох, краще б я на світ не родилася! Краще б мені померти!

Вона хотіла про все розповісти Зігфридові, але не наважилася. Він не повірить!..

Зігфрид усміхнувся, обійняв дружину, намагаючись втішити її поцілунками, однак це йому не вдалося. Так він і пішов.

Більше їм ніколи не судилося побачитись.

У веселому настрої ловці рушили до Рейну. Через якийсь час дісталися до великого узвишшя. Гаген сказав:

— Якщо не заперечуєте, то давайте розійдемося поодинці і нехай кожен полює сам. А потім подивимося, хто чого вартий.

... Тільки почали полювати, а Зігфрид уже повалив молодого дужого вепра. Сьогодні це був перший ловецький трофей. Потім навісним ударом Зігфрид убив могутнього лева, далі лося, зубра, тоді чотирьох турів. Після них здолав лютого звіра — шельха. Тепер такий звір ніде не водиться.

Нарешті король Гунтер наказав сурмити збір на обід. Ловці почали збиратися до табору.

Зігфрид теж рушив туди, а за ним — його єгер. Вони були вже зовсім близько, аж раптом із гущавини вибіг, злякавшись коней, величезний ведмідь. Нагоничі хотіли вбити його списами, але в Зігфрида виник інший план. Він крикнув:

— Я візьму ведмедя живцем!

Ведмідь дременув у яр. А там круті береги, і переслідувати його на коні було ніяк. Розумний звір, мабуть, гадав, що вже врятувався.

Зігфрид скочив з коня, кинувся на ведмедя й почав з ним боротися. Страховисько намагалося вкусити, вставало дибки, однак здолати Зігфрида не могло. Зігфрид скрутив ведмедя і прив'язав до сідла. З такою здобиччю він повернувся в табір...

Місце для табору вибрали гарне, їжа була смачна. Бракувало тільки вина.

— А де ж корчма? Я зараз випив би сім бочок вина! — вигукнув Зігфрид. — Чому ви не влаштували лови ближче до Рейну? Там би хоч води напилися!

— Тут недалечко є джерело з холодною водою,— мовив Гаген.

— А де те джерело? — спитав Зігфрид.

Гаген відповів:

— Треба йти вгору по цій прогалині до розлогої липи, що росте під горою. Для такого швидкого, як ви, це одна мить! Вашою прудкістю захоплюються всі. Чи не хочете позмагатися з нами?

— Побіжимо наввипередки,— запропонував Зігфрид.

Гаген і Гунтер погодилися. Гаген сподівався, що Зігфрид побіжить голіруч, але той мовив:

— Щоб було по-чесному, я надам вам перевагу. Я ляжу у високу траву і схоплюся тільки тоді, коли ви вже побіжите. Буду у всьому мисливському спорядженні — у плащі, зі щитом, мечем і сагайдаком!

Гаген зрозумів, що його план не вдався, проте заперечувати не міг. І король Гунтер навряд чи зрадів, почувши ці слова.

Просурмив ріг. Гунтер і Гаген зірвалися з місця і помчали стрілою. Та хоч Зігфрид біг пізніше, прибіг він до джерела перший. Тут ґрунт був глинястий, тому він поклав на землю щит, щоб король не забруднився. Зброю притулив до липи і став чекати. Першим мав напитися король.

Нарешті показався Гунтер, а за ним і Гаген. Король нахилився над джерелом і напився. Після цього пив Зігфрид.

Тим часом Гаген шпурнув у кущі його сагайдак, лук і меч, а списом ударив його поміж лопатками, саме в те місце, де його позначила Крімгільда. З рани заюшила кров. Спис дійшов Зігфридові до серця.

Гаген уже втікав, рятуючи своє життя. Зігфрид кинувся шукати лук і меч, однак не знайшов. Схопив щит і зі списом у серці побіг слідом за Гагеном. Наздогнав і вдарив його. Із щита посипалися самоцвіти. Гаген упав. Зігфрид хотів ще раз ударити його, але вже не мав сили. Смерть уже стояла за ним. Він упав на квіти. З рани без упину струмувала кров.

— Отак віддячити за мою службу! — сказав Зігфрид. — Ганьба вам на віки вічні. Ви не лицарі, ви підлі вбивці.

До Зігфрида збігалися воїни. Хто з них був чесний і вірний, той плакав і проклинав ці лови. Король Бургундії теж оплакував смерть героя.

Зігфрид розплющив очі й прошепотів:

— Не плачте, це ж ви заподіяли мені смерть.

Гаген осмілів і сказав:

— Я теж не розумію, чого ви голосите. Я звільнив вас від сили, дуже небезпечної для вас.

Зігфрид обізвався знову:

— Не вихваляйтеся! Якби я не був такий довірливий, то не втратив би життя. Тепер мене турбує доля Крімгільди. Королю Гунтере, якщо у вас збереглася хоч краплина честі й вірності, то потурбуйтеся про мою дружину. Адже вона — ваша сестра.

Зігфрид боровся зі смертю. Ще трохи — і він замовк навіки...

... Після смерті красуні Гельхи, дружини гуннського короля Етцеля, гуннські дворяни стали наполягати, щоб у них швидше була нова королева. Вони радили Етцелеві посватати Крімгільду, горду вдову з Бургундії.

... Нарешті Етцель погодився і став шукати людей, які знають Бургундію. Свої послуги запропонував маркграф Рюдігер із Пехларна. Колись, ще хлопчиком, він був заложником при гуннському дворі в Угорщині й грався разом з Гагеном. Король обіцяв велику винагороду, якщо він висватає Крімгільду...

Посланців короля Етцеля прийняли дуже шанобливо. Тільки Крімгільда була заплакана.

— Шляхетна Крімгільдо, могутній король Етцель передає вам вітання і пропонує своє серце,— мовив Рюдігер.— Відтоді, як він утратив Гельху, його життя стало безрадісне. Він боїться, що воно таким і залишиться, якщо ви не зміните його своєю прихильністю!

— Маркграфе,— відповіла Крімгільда,— хто знає про моє горе, той не наважиться сподіватися на мою любов.

— Але ж страждання зціляє тільки любов! — сказав Рюдігер. — До того ж король Етцель пропонує вам дванадцять корон, землі тридцяти князівств ще й половину світу. Жодна жінка в світі не перевищить вас.

При цих словах гунські дворяни впали до ніг Крімгільді і почали просити, щоб вона стала їхньою володаркою... У Крімгільди заблищали на очах сльози. Вона схопила Рюдігера за руки.

— То ви клянетесь, що помститеся кожному, хто завдав мені горя? — спитала вона.

Рюдігер заприсягнувся і скріпив свою присягу потиском руки. Крімгільда замислилася. «А може, мені пощастить відомстити за вас, любий мій Зігфриде? Може, я, безутішна жінка, ще раз стану могутньою, повеліватиму лицарями й каратиму своїх ворогів? Я згодна!..»

...Коли бургунди під'їхали до замку Етцеля, назустріч їм вийшов Дитріх Бернський. Помітивши бернців, Гаген порадив королям зійти з коней і йти назустріч пішки, щоб цим виявити їм шану.

Дитріх був украй засмучений. Адже прибульці з Рейну були його друзями, і його турбувала їхня доля. Хіба гості не знають, що замислила Крімгільда? Невже Гаген не розуміє, до чого йдеться?..

... Тоді Дитріх мовив до Гагена:

— Ви мали намір зі мною битися. То ви готові?

Вони билися цілий день, але жоден з них не міг здолати іншого. Нарешті Дитріх поранив Гагена і подумав, що Гаген знесилений і було б нечесно добивати його. Може, ще вдасться його врятувати. Краще взяти його живим як заложника.

Побачивши зв'язаного Гагена, Крімгільда аж знетямилася з радощів. Трохи заспокоївшись, вона сказала:

— Навіть не знаю, чим віддячити, Дитріху, за те, що ви зробили для мене. Я віддам усе, що маю.

Дитріх попросив її:

— Виконайте тільки одне моє бажання!

— Все, що скажете,— відповіла Крімгільда.

— Пощадіть цього воїна. Він покається перед вами!

Крімгільда кивнула головою і звеліла:

— Відведіть Гагена у найнебезпечнішу кімнату!

Аж ось Гунтер обізвався із зали:

— Чого ви зволікаєте, Дитріху? Ідіть, поборемося вдвох!

Дитріх і Гунтер почали битися. До останнього Гунтер залишався чесним лицарем, гідно поводився із супротивником. З Дитріхом він боровся по-геройському, а що упав на силі, то це не ганьба. Він бився вже третій день!

Дитріх переміг Гунтера і зв'язав його. Хоч і не годиться так поводитися з королем, однак Дитріх побоювався, що не зв'язаний Гунтер може всіх перебити, так хоробро він боронився.

Крімгільда сіла на трон і повела розмову з братом:

— Ласкаво просимо, Гунтере, королю Нібелунгів, — почала вона.

— На це вітання я не відповім, сестро! — мовив Гунтер.

Дитріх упав на коліна і став благати:

— Шляхетна друясино короля! Ще ніколи не брали заложниками таких хоробрих лицарів, як ці двоє! Ви обіцяли виконати одне моє бажання. Так-от, я прошу пощадити Гагена і Гунтера!

І Гунтера відвели у в'язницю, а Крімгільда пішла до Гагена:

— Віддайте те, що забрали в мене,— сказала вона. — Поверніть мені скарб. Можливо, тоді ви знов побачите Бургундію.

— Мене зв'язує клятва. Я заприсягнув своїм володарям не виказувати, де знаходиться скарб, до їхнього скону!

— Тоді я мушу повести справу до кінця,— мовила королева і послала у в'язницю по Гунтерову голову.

Взявши мертву голову за волосся, Крімгільда показала її Гагенові.

— Ваш король мертвий. Тепер клятва не зв'язує вас! — мовила вона.

Гаген кивнув головою.

— Кінець справі! — мовив він. — Мої королі мертві... Така була ваша воля. Де знаходиться скарб, нині знає тільки Бог та я. Від вас він захований назавжди!

— То віддайте мені хоч Бальмунг! — зажадала Крімгільда і забрала у Гагена меч. — Нехай же він ще раз привітає мого коханого!

Вона ухопила меч і відрубала Гагенові голову.

Етцель здригнувся.

— Горе, жінка вбила найвидатнішого лицаря! — вигукнув він. — Настав кінець світу. Горе нам!

— Проклята! — закричав Гільбранд. — Що ти наробила! Тобі не місце на землі!

Він підбіг до королеви і скинув її з трону. Вона кричала, мов звір, просила допомоги у Етцеля. Однак король не ворухнувся.

Гільбранд вихопив свій меч і порубав Крімгільду.

Етцель гірко заплакав.

Так любов закінчилася горем...

На цьому й кінчається давня оповідка. Вона називається «Горе Нібелунгів».

З німецької переклав Микола Настека





загрузка...

загрузка...