загрузка...

Хрестоматія

КАЗКИ

ЧАРІВНІ КАЗКИ СХОДУ

КАЗКА ПРО АЛАДІНА ТА ЧАРІВНУ ЛАМПУ

Розповідають, нібито в одному місті Сходу жив собі бідний кравець і мав сина, якого звали Аладіном. Син цей змалку ледарював, тож коли йому минуло десять років, батько вирішив навчити його якогось ремесла. А що він був дуже убогий і не міг віддати сина в науку до майстра й платити йому, то взяв хлопця до себе в крамничку й став навчати його кравецької справи. Однак Аладін уродився шалапутом і звик цілісінькими днями вештатися з такими ж ледачими, як сам, хлопцями.

Ніхто не міг присилувати Аладіна слухатися батька. Батько і вмовляв його, і сварив, та все було марно. І він занедужав з горя й незабаром помер. А синові хоч би що — байдикував, як раніше.

А той Аладін після батькової смерті зовсім розперезався. З ранку до пізнього вечора він десь тинявся, а додому приходив тільки попоїсти.

Час минав, Аладінові вже зрівнялося п'ятнадцять років, але він і не думав братися за розум.

Одного разу, коли він, як завжди, бавився на вулиці з хлопчиками, до них підійшов незнайомий. Це був чаклун родом з Магрібу, який вивчив усі науки, добре знав астрономію, а ще краще астрологію.

Коли він побачив Аладіна, то мовив сам до себе: «О, саме цей хлопчина мені й потрібен! Це ж задля нього я покинув свою країну!»

— Скажи, хлопчику, це ти Аладін, син кравця?

— Авжеж. шановний прочанине,— відповів Аладін. — Та батько мій давно вже помер.

Магрібинець, почувши це, гірко заплакав, міцно обійняв Аладіна й почав цілувати, і хлопець дуже з цього здивувався й спитав:

— Чого ти плачеш і звідкіля знаєш мого батька?

— О хлопче, плачу я тому, що твій батько — рідний мій брат! І коли я побачив тебе, Аладіне , то, присягаюсь Аллахом, упізнав, хоч твій батько ще не був одружений, коли ми з ним розлучились.

О, хай би я помер замість нього! Та не до снаги нам змагатися з долею. Від того, що судилося, синку, не втечеш. Але ти, синку, заміниш мені брата.

Магрібинець вийняв з кишені десять динарів, простяг їх Аладінові й мовив:

— Де ж ти мешкаєш, синку, де твоя мати, дружина мого брата? Візьми ці гроші, синку, віддай матері, привітай її від мене й скажи, що дядько повернувся з далеких мандрів. А я завтра прийду до вас.

Магрібинець поцілував Аладіна й пішов, а хлопець, радий та веселий, побіг додому. Вскочивши в кімнату, він вигукнув:

— Мамо, я приніс радісну звістку: мій дядько, батьків брат, повернувся з далеких країв і передає тобі вітання!

— Ти, синку, глузуєш з мене! — відповіла мати. — Адже в твого батька не було ніяких родичів.

— Як же не було, коли я щойно бачив свого дядька! Він упізнав мене, і йому відома вся наша сім'я! Якщо ти не віриш, то дивись: ось десять динарів! Дядько подарував їх мені й сказав, щоб я віддав тобі. А завтра він сам прийде привітати нас.

— Синку,— мовила мати,— в тебе справді був колись дядько, але він помер, а інших батькових родичів я не знаю.

Чаклун-магрібинець устав рано-вранці, одягнувся й пішов на ту саму вулицю. Аладін, як і завжди, бавився з хлопцями. Магрібинець пригорнув і поцілував його, а потім вийняв з гамана два динари й мовив:

— Візьми це, синку, віддай матері! І скажи, що дядько хоче прийти до вас сьогодні повечеряти. Отож хай мати приготує смачну вечерю. Але перш ніж ми з тобою розпрощаємось, покажи мені ваш дім, щоб я ввечері втрапив.

Аладін повів магрібинця до свого дому. А тоді магрібинець подався у своїх справах, а хлопець побіг до матері і сказав:

— Мій дядько хоче сьогодні повечеряти в нас.

Аладінова мати пішла на базар, купила всього, що треба, і, повернувшись додому, заходилася готувати вечерю, позичивши в сусідів посуд.

— Синку, вечеря готова,— мовила вона, коли все зварилось. — Може, твій дядько не знає до нас дороги, то піди й зустрінь його.

— Слухаюсь і корюся! — відповів Аладін.

Аж тут у ворота постукали. Аладін відчинив і побачив магрібинця, а поряд з ним — раба, який тримав глечика з солодким напоєм і кошик з фруктами та солодощами.

Аладін узяв усе це в раба і повів магрібинця в дім, і коли вони увійшли до кімнати, магрібинець заплакав, привітався з матір'ю і спитав у неї, де звичайно сидів його брат.

Мати показала, й магрібинець почав цілувати там землю, вигукуючи:

— О горе мені, о сумна моя доля! О любий брате, як мені тяжко без тебе!

— Не сумуй так, о брате мого чоловіка! Не катуйся!

— Не дивуйся, невістко, що ти мене не знаєш,— мовив магрібинець. — Адже я покинув це місто сорок років тому. За цей час я обійшов схід і захід... Потім одного разу я згадав свого брата, рідну землю, і збудилося в мені палке бажання побачити брата. І я втратив спокій, повсякчас плакав та тужив і врешті сказав собі: «О чоловіче, годі тобі жити на чужині! Ніхто не знає, що готує людині доля, і які можуть бути її удари. Горе, якщо ти помреш, не побачивши востаннє брата! Вертайся додому, піди до нього, а коли побачиш, що він бідакує, допоможи йому!»

Наступного ранку я швидко зібрався й вирушив у путь. Дорогою я зазнав чимало небезпечних і страшних пригод, проте доля була до мене ласкава, і я щасливо дістався до вашого міста. І коли я побачив на вулиці твого сина, я впізнав його, і серце моє розкрилося для нього — адже це моя рідна кров! Та Аладін розповів мені, що мій любий брат помер, і мене охопила безмежна туга. Та я втішаюсь Аладіном і сподіваюся, що він замінить мені брата, а хто лишив по собі заміну, той не помер!

Магрібинець звернувся до хлопця улесливим тоном:

— О синку мій, якого ж ремесла ти навчився?

Аладін, знітившись, втупився у долівку, а мати відповіла:

— Звідки ж у нього візьметься те ремесло? Цілими днями він ледарює й вештається з хлопцями — баламутами. Батько так цим журився, що заслаб і помер. От і мушу я день при дні прясти прядиво, щоб заробити на прожиток! Уже в мене й сили немає годувати такого здорового лобура!

— Не годиться ледарювати, небоже. Ти конче мусиш навчитися ремесла й заробляти на хліб і собі, й матері. Скажи, що тобі до серця, і я допоможу, чим зможу.

Та Аладін мовчав, як води в рот набравши, і магрібинець збагнув, що хлопець не бажає вчитися жодного ремесла, бо звик байдикувати.

— Що ж, небоже,— мовив магрібинець. — Коли ти не хочеш вчитися ремесла, я приставлю тебе торгувати в крамниці тканин. Ти торгуватимеш і врешті станеш купцем, якого всі знатимуть.

Почувши ці слова, Аладін дуже зрадів: адже він був певен, що купці завжди ходять у чистому й красивому вбранні, що всі вони — шановані й "багаті люди. Він аж засміявся від радості й закивав головою, і магрібинець зрозумів, що хлопцеві кортить стати купцем.

І коли Аладінова мати почула все це (а вона все ще мала сумніви щодо магрібинця), то нарешті повірила, що цей незнайомець — справді брат її чоловіка. І вона почала напучувати хлопця, щоб той у всьому слухався свого дядька, бо ж дядько — це все одно, що батько.

Опівночі магрібинець підвівся й пішов додому, пообіцявши прийти вранці й повести Аладіна на базар. Хлопець не спав усю ніч від радості й хвилювання.

Рано-вранці магрібинець постукав у ворота, і Аладінова мати відчинила йому, проте гість не схотів заходити, а погукав Аладіна. Гість узяв його за руку й повів на базар. Там зайшов до крамниці одного купця і спитав, чи є в нього гарне вбрання, і купець приніс цілий оберемок.

— О сину мого брата,— мовив магрібинець,— вибирай, що тобі до подоби!

Аладін зрадів, показав на те, що йому найбільше прийшлося до вподоби, і магрібинець заплатив за те вбрання. Потім вони подалися в лазню, помилися, напахтились, напилися солодких напоїв, і щасливий Аладін убрався в свої нові шати. Він підійшов до магрібинця, поцілував йому руку й сказав:

— Спасибі, любий дядьку! Хай буде життя твоє довге, безтурботне й безхмарне.

Вони вийшли з лазні, і магрібинець знову повів Аладіна на базар.

— Придивляйся добре до того, як торгують купці! Адже ти повинен добре знатися на товарі...

Побачивши сина в нових розкішних шатах, мати невимовно зраділа.

— О, в мене від щастя аж голова наморочиться! — вигукнула вона. — Я не знаходжу слів подяки за твою ласку і за добро!

— О жінко мого брата,— відповів магрібинець,— ніякого добра я не зробив. Адже Аладін — мій небіж, а це все одно, що син. Аладін — розумний юнак, я сподіваюсь, що ти будеш задоволена ним, і якщо доля схоче, він стане найбільшим купцем у місті...

На цьому магрібинець попрощався й повернувся до заїжджого двору, а вранці прийшов знову. Аладін усю ніч не спав. Коли почувся стукіт, хлопець миттю відімкнув ворота й побачив магрібинця.

— Сьогодні, небоже, я покажу тобі таке, чого ти ніколи ще не бачив.

Вони проминули місто й вийшли на околицю. Магрібинець показував Аладінові сади, палаци й замки, і щоразу, як вони підходили до якогось саду, палацу чи замку, він спинявся й питав:

— Чи подобається тобі цей сад? Якщо хочеш, я куплю його для тебе.

Аладін, чуючи ці слова, ладен був танцювати від радості.

Потім вони підійшли до якоїсь високої гори.

— Куди ми йдемо, дядьку? — спитав Аладін. — Ноги піді мною вгинаються — так я наморився. Краще повернімось у місто!

— О небоже! Ця дорога веде до кращих садів. Зберися на силах — адже ти не дівчисько, а мужній юнак.

— Ну, любий, оце і є те місце, куди ми прямували, і я покажу тобі такі дива, якими ніхто ще не милувався. Як відпочинеш, назбирай трохи хмизу. Я хотів розкласти багаття й показати тобі щось таке, чого ще ніхто ніколи не бачив.

Аладінові закортіло побачити те, чого ще ніхто ніколи не бачив, і він заходився збирати хмиз, аж поки магрібинець мовив: «Годі!» Чаклун звівся на ноги, витяг з-за пазухи кресало й запалив просякнуту сіркою тріску, від неї припалив свічку, яку теж витяг із-за пазухи, і коли Аладін присунув купку хмизу, підпалив її. Зачекавши, коли полум'я пригасне, він знову сягнув рукою за пазуху, витяг маленьку коробочку, дістав з неї пучку якогось порошку й кинув його у вогонь. У небо знялися стовпи диму, а магрібинець почав примовляти якісь заклинання.

І враз навкруги потемніло, загуркотів грім, земля задвигтіла й розчахнулась.

Серце в Аладіна закалатало, і він хотів чкурнути, куди дивляться очі.

Магрібинець, побачивши, що хлопець намірився тікати, страшенно розлютився, бо зірки йому вже давно показали, що без цього хлопця він не здійснить свого задуму: адже він прагнув здобути скарб, який міг відкритися лише з допомогою Аладіна.

— Синку, я ж хочу, щоб ти став хоробрим мужем! Не переч мені, адже я тепер тобі за батька! Незабаром забудеш усі свої турботи, бо побачиш дивовижні речі!

Коли земля розчахнулась, у розколині з'явилася мармурова плита, в якій блищало мідне кільце.

— Коли ти зробиш так, як я скажу тобі,— мовив магрібинець,— то станеш багатшим за всіх царів світу! Отут заховано величезний скарб, який заповідано тобі. Я чарами примусив землю відкрити свої глибини. Бачиш оцю плиту з мідним кільцем? Скарб лежить під нею. Візьмися за кільце, трохи підніми його — і мармурова плита зсунеться. Ніхто, крім тебе, не може зрушити її, синку, і ніхто, крім тебе, не сміє ввійти в цю скарбницю, тому що скарб охороняється твоїм іменем! Всі ці багатства — твої і мої! У мене немає спадкоємців, крім тебе, і я хочу, щоб ти був щасливий. Тож підійди до плити й візьмись за кільце.

— О дядечку,— мовив Аладін,— але ж плита ця важка, і я сам нездужаю її підняти — адже я ще малий. Допоможи мені, прошу!

— Ні, мені заборонено до неї торкатися! — відповів чаклун. — Коли ти візьмешся за кільце, назви своє ім'я, ім'я твого батька і діда, а також ім'я твоєї матері та її батька.

Аладін ступив уперед і зробив усе так, як сказав магрібинець,— і плита піднялася. Аладін відсунув її набік, і перед ним відкрилося підземелля з дванадцятьма східцями.

— Аладіне,— сказав чаклун,— слухай мене уважно й зроби все точнісінько так, як я тобі загадаю! Спустися в це підземелля! Внизу ти побачиш здоровенний льох, поділений на чотири кімнати. В трьох із них ти знайдеш чотири глеки з червінцями, сріблом та золотими зливками. Не підходь до них близько, не торкайся їх. Іди вперед, аж поки дійдеш до останньої, четвертої кімнати. Там теж стоять глеки з червінцями, сріблом, золотими зливками й самоцвітами. Не підходь до них і навіть краєчком одежі їх не торкнися — а то загинеш! І не затримуйся на східцях — бодай на жодному! Якщо ж ти мене ослухаєшся, то злі чари обернуть тебе на чорний камінь.

Коли ти минеш останню кімнату, побачиш двері. Поклади на них руку і знову назви своє ім'я та ім'я твого батька — і двері відразу відчиняться. Через ті двері ти пройдеш у прекрасний сад. Проминувши сад, вийди на дорогу, відміряй рівно п'ятдесят кроків — і перед тобою відкриється склепіння, до якого ведуть тридцять східців, а над ними горітиме лампа. Сміливо піднімись тими східцями, візьми лампу, погаси її і вилий з неї олію, а тоді поклади лампу за пазуху, не боячись, що олія забруднить твоє вбрання. Коли ж будеш вертатися, зривай із дерев ті плоди, які тобі сподобаються. Все, що є в саду і в скарбниці, стане твоїм, якщо лампа потрапить до твоїх рук!

Магрібинець зняв із пальця перстень, надів його на палець Аладінові й мовив:

— О сину, цей перстень вибавить тебе від будь-якої біди за умови, що ти запам'ятав усе, що я тобі сказав. Якщо зробиш усе, як я сказав, то незабаром станеш найбагатшим з усіх людей на світі!

І тоді Аладін скочив на ноги, спустився в підземелля й справді побачив там льох, поділений на чотири кімнати. Підібрав Аладін поли халата й пройшов увесь льох, пильнуючи, щоб не торкнутися ні його стін, ані всього іншого, і за хвилину опинився в саду. Проминув сад, дістався до склепіння й побачив, що там справді висить лампа. Взяв він ту лампу, вилив з неї олію і поклав лампу собі за пазуху.

Мов зачарований, походжав Аладін поміж дерев, гілля яких було рясно всипане самоцвітами, і кожний самоцвіт був такий великий та гарний, що годі було знайти слова, аби його змалювати. Аладін не знав ціни самоцвітам, не знав, як їх продають та купують — адже він був син бідного кравця. І він подумав, що добре б нарвати дивовижних плодів: був певен, що це справжні плоди.

Зірвавши кілька самоцвітів і побачивши, що вони тверді, сухі, а їсти їх не можна, Аладін вирішив, що це — кольорові скельця. Він зняв з себе пояс, набрав туди самоцвітів і подумав:

«Якби-то прикрасити наш дім цими скельцями й погратися ними з хлопцями на вулиці!»

Після цього Аладін поквапився назад, боячись свого дядька.

Він навіть не глянув на глеки із золотом. Нарешті він майже дістався нагору, і йому лишалося зійти на останній східець, вищий за всі інші, та Аладін ніяк не міг вилізти на нього, бо набрав занадто багато коштовних самоцвітів.

І тоді він сказав магрібинцеві:

— Дядечку, подай мені руку й допоможи вилізти нагору!

Та магрібинець відповів:

— Дай мені спершу лампу, щоб тобі було легше, синку. Мабуть, це вона тобі заважає.

— Мені вона зовсім не заважає! — мовив Аладін. — Допоможи мені тільки піднятися. Як вилізу, відразу віддам тобі лампу.

Магрібинець розсердився й почав наполягати. Та Аладін поклав лампу собі за пазуху ще раніше, як насипав туди каміння, тож не міг її тепер дістати. Крім того, йому стало цікаво, чому це магрібинець не подає йому руки.

Аладін усе не віддавав лампу. І магрібинець розлютився й заходився чаклувати: зашепотів якісь слова і кинув у полум'я жменю чарівного порошку. Земля тоді задвигтіла, мармурова плита знову насунулась на вхід до підземелля, і Аладін залишився сам.

Магрібинець — адже він умів читати по зірках — дізнався, що в далекій країні зберігається величезний зачарований скарб, а серед того скарбу лампа, хто її здобуде, той стане найбагатшим за всіх царів на світі. Повороживши на піску, магрібинець довідався, що скарб цей може здобути лише хлопець на ймення Аладін, який походить із бідного роду.

Тоді він хутко зібрався і згодом прибув до міста, в якому жив Аладін, і назвався його дядьком. Хитрощами й обманом домігся він, аби Аладін зайшов у підземелля. Магрібинець уже святкував перемогу — та Аладін не дав лампи! І тоді чаклун вирішив убити Аладіна. Він затулив плитою вхід до підземелля, певний, що хлопець загине, і вирушив додому.

Коли Аладін побачив, що вхід до підземелля затулено, він відчайдушно закричав:

— Дядечку, дядечку!

Відповіді не було. І тут Аладін здогадався, що прибулець обманув його. Аладін гірко заплакав — заридав, голова у нього запаморочилась, і він сів на сходи, чекаючи смерті.

Згадаймо тепер, що магрібинець, виряджаючи Аладіна в підземелля, надів йому на палець перстень, сказавши: «Цей перстень вибавить тебе з будь-якої біди!» І коли Аладін, журячись, плачучи й заламуючи в розпачі руки, ненароком зачепив той перстень, перед ним став велетень — джин — один із рабів пророка нашого Сулеймана — й вигукнув:

— Твій слуга перед тобою! Проси в мене, чого хочеш, бо я покірний раб того, в чиїх руках цей перстень!

Аладін сказав джинові:

— О слуго персня, я хочу, щоб ти вивів мене на землю!

Не встиг іще Аладін скінчити своєї мови, як земля задвигтіла й розчахнулася, і він побачив себе біля входу в підземелля.

Аладін роззирнувся навсебіч, побачив сади й упізнав дорогу, якою прийшов сюди.

І хлопець, щасливий з того, що врятувався, подався до міста. А вступивши в свій дім, упав на долівку, непритомний від голоду та втоми.

— Дай мені чогось попоїсти, матусю, бо я два дні не мав і рісочки в роті!

Мати поставила перед ним їжу, сказавши:

— Їж, синочку, а потім розповіси, де ти був і що з тобою сталося.

І Аладін розповів матері все, що з ним трапилося відтоді, як розлучився з нею, й до того, як джин виніс його з підземелля.

І коли мати почула синову розповідь і дізналась, як повівся з ним магрібинець, то мовила:

— Синку, в ту мить, як я побачила магрібинця, серце моє відчуло щось лихе. В нього на обличчі написано, що він дурисвіт і чаклун, який губить людей своїми чарами! І я злякалася за тебе.

Аладін міцно заснув, а прокинувся аж наступного дня, коли сонце звернуло вже на полудень. Він попросив їсти, але мати сказала:

— Гай-гай, синку, в мене нема нічого, бо все, що було, ти з'їв учора. Зараз піду на базар, продам прядиво й куплю на вторговані гроші їжі.

— Хай твоє прядиво лишається вдома, матінко,— відповів Аладін. — Дай мені лампу, яку я приніс із собою. Віднесу я її на базар. За неї, мабуть, заплатять більше, ніж за прядиво.

Мати принесла лампу, але побачила, що вона брудна, і сказала:

— О синку, хіба ж ти продаси таку бруднющу лампу? Її треба почистити. А тоді вже понесеш продавати.

І вона взяла жменю піску й стала терти ним лампу. Аж раптом перед нею став велетень — джин, страшний та грізний на вигляд, і промовив:

— Твій раб до твоїх послуг! Кажи, чого бажаєш! І я, і всі раби цієї лампи коримось тому, хто володіє нею.

Коли Аладінова мати побачила джина, її охопив жах, і вона впала на землю непритомна. Аладін підскочив до матері, взяв з її рук лампу і сказав джинові:

— Я голодний! Принеси мені попоїсти, і хай ця їжа буде краща за все, що я їв досі!

Джин цю ж мить пропав з очей, а коли незабаром з'явився знову, то приніс столик з щирого срібла, а на тому столику стояло дванадцять тарілок з різними наїдками, два срібні келихи, два глеки з вином і хліб, біліший від снігу.

Джин поставив усе це перед Аладіном і зник, а хлопець підвів матір, і коли вона прийшла до тями, сказав:

— О матінко, частуйся!

— Хто це прислав нам такі щедрі дарунки, сину? Видно, це цар дізнався про наші злидні й шле нам свій обід.

— Матінко, не час зараз гадки гадати,— відповів Аладін. — Краще попоїмо, бо ми дуже голодні...

Коли вони помили після обіду руки, мати мовила:

— О синку, розкажи, куди дівся той джин. Слава Аллахові, що ми попоїли і ти вже не голодний!

І Аладін розповів про все, і мати, вражена та приголомшена, сказала:

— О синку, то джини справді з'являються перед людьми? Я ніколи їх не бачила! Мабуть, це той самий джин, який вивів тебе з підземелля, коли клятий магрібинець замкнув тебе там.

— Ні,— відповів Аладін,— це не той джин. Цей джин іншої породи, бо той слугує персню, а цей — лампі, яку ти чистячи потерла.

Вислухавши його, мати мовила:

— Отже, той, кого я бачила,— раб лампи? Який же він гидкий та потворний! Я не торкнуся ні цього персня, ні лампи, бо не хочу більше бачити страшних джинів.

Коли їжа в них скінчилася, Аладін узяв срібну тарілку й пішов до ювеліра. Той відлічив Аладінові сімдесят динарів, й Аладін подякував йому за чесність та справедливість.

Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір'ю стали жити в достатку, проте не змінили своїх звичаїв — не робили зайвих витрат...

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:

— За наказом царя часу й володаря сторіч хай усі люди замкнуться в своїх будинках. Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон!

Аладін вирішив сховатися за дверима лазні й глянути на царівну. І коли він побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання.

— О матінко, я покохав царівну Бадр аль-Будур щирим та палким коханням і не матиму спокою, поки не здобуду її! Що ж до дарунка цареві — то дарунок у мене є, і кращого, гадаю, не знайдеться ні в кого в світі. Це — плоди з чарівних дерев, що їх я приніс з підземної скарбниці. Принеси порцеляновий таріль сюди, я насиплю туди тих самоцвітів, і ти віддаси їх цареві...

Аладінова мати все чекала нагоди підійти до царя. Тільки на сьомий день цар побачив її й сказав:

— Хто ця жінка і чого хоче?

— О царю часу, є в мене син на ймення Аладін. Побачив він твою дочку і відтоді, царю, життя без неї перестало бути любим синові, і він почав благати мене, щоб я попросила твою величність віддати царівну за нього заміж.

— Хто ж він є, твій син, і що це в тебе під хусткою?

Аладінова мати розв'язала хустку й поставила перед ним тарель із самоцвітами, і вся зала заблищала — засяяла.

— Хіба той, хто підніс мені такий дарунок, не гідний бути нареченим царівни Бадр аль-Будур?

Коли візир почув ці слова, він дуже засмутився, бо цар обіцяв віддати свою дочку за його сина.

— О жінко, йди додому й скажи своєму синові: я даю слово честі, що моя дочка буде його дружиною!

Аладін терпляче очікував два місяці, та якось його мати, вийшовши надвечір купити олії, довідалася, що ввечері візирів син одружується з царівною Бадр аль-Будур.

Прийшовши додому, вона сказала про це синові.

Аладін тяжко зажурився, не їв і не спав, плакав і тужив.

Та по недовгім часі згадав про лампу й мовив:

— Присягаюся твоїм життям, матінко, візирів син пошкодує, що посватався до царівни!

Вночі з'явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Аладін наказав:

— Віднесено візирового сина у льох!

Аладін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:

— О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

Аладін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку. А коли настав світанок, джин з'явився і полетів разом з царівною та візировим сином у палац і поклав їх у опочивальні так, що ніхто цього не бачив.

У палаці царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилося вночі. Цариця не повірила дочці, вирішивши, що їй примарилося уві сні те, що вона розповіла.

Наступної ночі відбулося те саме.

Вранці цар спитав дочку, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар розгнівався, і царівна все розповіла. Після цього цар повернувся до своїх покоїв і послав по візира.

Візир пішов до себе, покликав сина й спитав його, а той відповів:

— Батьку, царівна Будур каже щиру правду. Батьку, я хочу, щоб ти поговорив із царем і просив його, аби він звільнив мене від цього шлюбу. Я не витерплю ще однієї такої ночі.

Шлюб царівни з візировим сином було розірвано...

Аладінова мати, повернувшись додому, віднісши цареві дорогі дарунки — рабів і невільниць, золоті тарелі й коштовні самоцвіти,— вигукнула:

— Сину, твоє бажання здійсниться! Цар сказав, що ваше весілля буде сьогодні...

Побачивши, що Аладін такий гарний і вбраний у препишні шати, що його невільники теж багато вбрані» цар здивувався великим дивом, а візир ледве не сконав од заздрощів.

Після вечері цар послав по суддю та свідків, і вони написали шлюбну угоду, і Аладін підвівся, щоб іти додому, але цар схопив його за полу й мовив:

— О мій сину, куди ж ти? Я відведу тебе до твоєї дружини.

— О царю часу,— відповів Аладін,— я хочу спершу звести для царівни Бадр аль-Будур палац...

Повернувшись додому, Аладін схопив лампу й потер її. Коли з'явився джин, він наказав йому звести великий і пишно вбраний палац...

Цар, прокинувшись, глянув у вікно — і побачив величезний мармуровий палац. Візир теж глянув — і його аж засудомило від заздрощів...

Нарешті накрили столи для весільної вечері, і всі їли, пили й веселилися. Була це ніч, подібної до якої не пам'ятав ніхто навіть із найстаріших старців.

Аладін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники кидали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну молитву. І всі полюбили його, і слава про нього покотилась по всій країні. А дружина день від дня кохала його дужче...

Несподівано сталася біда: на царя пішов війною інший цар. Військо його було величезне.

Цар теж зібрав військо і наставив Аладіна полководцем. І почалася велика січа, і Аладін знищив силу — силенну ворогів. І повернувся він звитяжцем у місто. Сам цар вийшов йому назустріч. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладіна, бажаючи йому довгих років життя.

Чаклун — магрібинець, покинувши місто, де жив Аладін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Йому закортіло якось поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладін. Зрозумівши, що Аладін врятувався, магрібинець розшалів з лютого гніву.

Прибувши в місто, де жив Аладін, він на третій день пішов бродити вулицями і почув, що всі говорять про Аладіна. Його взяли такі заздрощі, що він мало не луснув. А потім він знову поворожив на піску й побачив, що чарівна лампа — в палаці, а не в Аладіна. Він вигукнув, зрадівши:

— Не все ще втрачено! Є ще надія повернути лампу!

Він подався до мідника й попрохав зробити йому кілька ламп.

Магрібинець забрав лампи, а вийшовши на вулицю, став гукати:

— Гей, хто міняє старі лампи на нові?!

І кожний, хто чув ці вигуки, казав, що він несповна розуму.

Царівна саме сиділа біля вікна. Почувши вигуки магрібинця, вона засміялася.

— Ото дивак,— мовила вона. — Навіщо йому старі лампи?

А Аладін того дня забув замкнути чарівну лампу. І

невільниця взяла в Аладінових покоях лампу, а служник відніс її магрібинцеві, діставши взамін нову лампу, а потім віддав її царівні, яка весело сміялася з недолугого продавця.

Коли настала ніч, магрібинець потер лампу і наказав джинові:

— Я хочу, щоб ти цю ж мить переніс мене, а також палац Аладіна з усім, що в ньому є, до того міста, де я живу!

І джин виконав його бажання.

Наступного ранку цар прокинувся і, позирнувши в вікно, побачив перед своїм палацом порожнє місце.

— Глянь бо у вікно! — наказав він візирові.

— Я ж казав, о царю часу, що все це — ворожба, чари клятого Аладіна! А ти мені не вірив!

— Де Аладін? — гнівно закричав цар.

— На полюванні,— відповів візир.

Коли Аладіна привезли в палац, цар наказав зітнути йому голову з плечей.

Городяни хотіли вбити царя. Тоді візир прийшов до нього і мовив:

— О царю часу, на тебе чигає велике лихо! Краще помилуй Аладіна, а то твої підданці вб'ють тебе і нас не пожаліють!

— О царю часу,— мовив Аладін,— дай мені сорок днів часу, і якщо я не поверну тобі дочку, рубай мені голову!

Аладін довго простував навмання. Сівши на березі якоїсь річки, він у тяжкій журбі заламував руки. І ненароком торкнувся персня, враз перед ним постав джин.

— О рабе персня, я хочу, щоб ти повернув у місто мій палац і мою дружину — царівну Бадр аль-Будур!

— О володарю, цього я не можу зробити! На це здатен тільки раб лампи.

— Ну то хоч перенеси мене до мого палацу.

Зрадів Аладін, побачивши палац, і став думати — гадати, як повернути царівну Будур, та нічого не міг придумати.

А царівна Будур день і ніч плакала — ридала, побиваючись за чоловіком та батьком, і проклинала магрібинця.

Одного ранку невільниця визирнула у вікно й побачила Аладіна.

— Мерщій заходь через потайні двері! — вигукнула царівна — Клятого магрібинця саме немає!

— Люба моя, я хочу в тебе щось запитати. У мене в кімнаті стояла стара мідна лампа. Ти її не бачила?

І царівна все розповіла Аладінові.

— Чого хоче від тебе клятий чаклун? — спитав Аладін.

— Він щодня вмовляє мене, аби я забула тебе й стала йому за дружину. Він клянеться, що кохає мене, але я його ненавиджу.

— А чи не знаєш ти, де він ховає лампу? — спитав Аладін.

— Він носить лампу в себе за пазухою і не розлучається з нею.

Аладін вийшов з палацу й подався в степ. Там він зустрів якогось селянина і сказав:

— Поміняймось одежею, дядечку!

Переодягнувшись, він повернувся в покої царівни і сказав:

— Я хочу, аби ти перестала плакати й прикинулась, що вподобала чаклуна — магрібинця. Скажи йому, аби він завітав сьогодні ввечері, піднеси йому кілька келихів вина і в один укинь оцей дурман. Коли чаклун упаде, погукай мене...

Отож царівна налила келих вина, непомітно кинула туди дурману й подала магрібинцеві, а той випив вино і за хвилину впав непритомний. Коли Аладін зайшов і побачив, що магрібинець лежить непритомний, він вихопив з піхов меча і враз зітнув йому голову, а потім повернувся до царівни і наказав їй разом з невільницями вийти.

Аладін вийняв з-за пазухи в магрібинця лампу й потер її.

Тієї ж миті з'явився джин, і Аладін наказав йому:

— Я хочу, щоб ти повернув цей палац на те місце, де він стояв!

Джин переніс палац і поставив його на те місце, де він стояв.

Тут до них підійшов цар, і вони йому розповіли про все. І Аладін зі своєю дружиною царівною Бадр аль-Будур жили радісно й щасливо. Жили вони дуже довго, аж поки прийшла до них Руйнівниця всіх насолод і Розлучниця зібрань — смерть.

З арабської переклав Євген Микитенко





загрузка...

загрузка...