загрузка...

Хрестоматія

МАРК ТВЕН

ПРИНЦ І ЗЛИДАР

(Уривки)

Це сталося в першій половині шістнадцятого століття. Одного осіннього дня в стародавньому Лондоні в убогій родині Кенті народився хлопчик, якому ніхто не зрадів. Того ж самого дня в королівській сім'ї Тюдорів теж народився хлопчик, дорогий і бажаний. Вся Англія жадала його народження. Англія так довго чекала його, так надіялась на нього, що коли він, нарешті, з'явився на світ, народ не тямив себе з радощів. Ледве знайомі люди кидалися одне одному в обійми, цілувалися й плакали. Цю подію святкували всі: вельможне панство і простолюддя, багачі та бідняки — всі співали, танцювали й пили. Протягом кількох днів гуляли від зорі до зорі.

Удень на Лондон було любо глянути: на всіх балконах та дахах майоріли яскраві прапори, вулицями рухалися пишні процесії. Уночі Лондон був ще прекрасніший: на кожному розі палали святкові вогнища. По всій Англії тільки й розмов було, що про новонародженого хлопчика, Едуарда Тюдора, принца Уельського. А він лежав собі, повитий у шовк, байдужий до всього, не знаючи, якої метушні завдав своєю появою на світ, не усвідомлюючи, що поважні лорди й леді опікуються Ним. А. от про народження другого хлопчика, Тома Кенті, загорнутого в нужденне лахміття, ніхто й не знав, окрім його вбогих батьків, яким його поява принесла тільки зайві турботи.

... Том дійшов до селища Черінг і трохи перепочив поблизу хреста, поставленого там у давні часи якимось овдовілим королем. Потім він побрів тихою чарівною вулицею повз величний палац кардинала до ще пишнішого Вестмінстерського палацу. Том замріяно дивився на величезну муровану споруду з широко розставленими флігелями, на грізні бастіони та вежі, на високу кам'яну браму з позолоченими ґратами й велетенськими гранітними левами, на всі знаки й символи королівської влади. Невже, нарешті, здійсниться його заповітна мрія? Це ж, безперечно, палац короля. Може, він зараз побачить принца — справжнісінького живого принца?

По обидва боки позолоченої брами стояли дві живі статуї — стрункі, незворушні й неприступні вартові, закуті з голови до ніг у сталеві лискучі панцирі. Вдалині стояла ціла юрба селян і городян, чекаючи нагоди хоч краєчком ока побачити когось із королівської родини. То в одні, то в інші ворота в'їжджали розкішні екіпажі з пишно вбраними слугами на приступках.

Бідний маленький Том у жалюгідному лахмітті пробрався вперед і боязко шив повз вартових. Серце у нього. шалено калатало, але в душі займалася надія. Несподівано, глянувши крізь позолочені ґрати, він мало не скрикнув від радості. Там стояв гарненький хлопчик, засмаглий від ігор і вправ на свіжому повітрі. Вбрання на ньому було з чудового шовку, оздоблене самоцвітами. Збоку в нього висіла невеличка, обсипана діамантами шпага, за поясом стримів кинджал. На ногах були гарненькі черевички з червоними підборами, на голові гожа маленька шапочка з перами, пришпилена великою лискучою шпилькою. Хлопчика оточували ставні кавалери — певно, його слуги. О, це був принц, справжній живий принц — тут не могло бути й тіні сумніву! Нарешті палка мрія хлопчика — жебрака здійснилась!

Широко розкривши сповнені захвату й подиву очі, Том ледве зводив подих від хвилювання. Забувши про все в світі, він тієї миті жадав лише одного — підійти якомога ближче до принца й досхочу надивитися на нього. Не тямлячи себе, він жадібно припав обличчям до ґрат. У ту ж хвилину один із солдатів грубо схопив його, відкинувши у натовп сільських роззяв та лондонських гуляк.

— Знай своє місце, старченя! — крикнув він.

Юрба глузливо зареготала, та в ту ж мить до брами підбіг юний принц. Обличчя його палало, очі горіли сильним гнівом.

— Як смієш ти так кривдити бідного хлопця? — гукнув він. — Як смієш ти поводитися так бодай і з найбіднішим підданим мого батька — короля? Відчини браму і впусти його!

Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму і знову віддали честь, коли маленький злидень у розмаяному лахмітті та син безмеясних розкошів потиснули один одному руки.

Едуард Тюдор сказав:

— Ти, здається, голодний і стомлений. Тебе скривдили, ходімо зі мною.

Душ із шість придворних слуг кинулися до Тома, напевно, аби не впустити його до палацу. Та принц владним порухом руки відсторонив їх, і вони заклякли на місці, мов статуї. Едуард привів Тома в багато прибрану світлицю, яку назвав своїм кабінетом. За його наказом Томові подали чудові страви, які були відомі хлопчикові тільки з книжок. Принц відіслав слуг, а сам, підсівши до Тома, повів з ним розмову.

— Як тебе звуть? — поспитав він.

— Том Кенті, сер.

— Чудне ім'я. А де ти живеш?

— У місті, сер. У Смітниковому дворі, за Тельбуховим провулком,

— Смітниковий двір? Теж дивна назва. А батьки в тебе є?

— Є, сер. Батько й мати та ще бабуся, тільки б краще її не було — прости мене, Господи,— і сестри — близнюки, Нет і Бет.

— Напевно, твоя бабуся не надто ласкава до тебе?

— Вона нікого не любить, насмілюся доповісти вашій милості. У неї люте серце, і вона чинить усім тільки зло.

— Вона кривдить тебе?

— Коли спить або — даруйте на слові — переп'є, то не займає. А як у голові в неї трохи проясниться, то дуже б'є.

Очі маленького принца блиснули гнівом.

— Як це? Вона тебе б'є?

— Б'є, сер, пробачте.

— Б'є? Такого маленького та кволого? Слухай но: перш ніж настане ніч, вона сидітиме в Тауері. Король, мій батько...

— Ви забуваєте, сер, що вона простого роду. Адже ж Тауер тільки для шляхетних.

— Твоя правда. Я й не подумав про це. Та нічого, якось покараю її. А батько твій добрий до тебе?

— Не більше за бабусю, сер.

— Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не янгольський характер. Рука в нього важка, але мене він жаліє. Тільки на лайку, сказати правду, не скупиться. А як поводиться з тобою мати?

— Вона добра, сер, і ніколи не кривдить і не б'є. Нет і Бет теж: хороші.

— А скільки ж їм років?

— П'ятнадцять, сер.

— Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джен Грей, стільки ж, як мені. Вони лагідні й гарненькі.

А от друга сестра моя, леді Мері,— та зовсім похмура... Слухай, а твої сестри забороняють своїм прислужницям усміхатися, аби ті не доводили до гріха свою душу?

— Мої сестри, сер? Невже ви думаєте, що в них є прислужниці?

Юний принц з хвильку дивився серйозно на маленького злидаря, а потім сказав:

— А чом би й ні? Хто ж допомагає їм роздягатися ввечері? Хто одягає їх уранці?

— Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони знімали на ніч свої сукні й спали голі, мов звірі?

— Невже в них тільки по одній сукні?

— Та навіщо ж їм більше, ваша милосте? У них же не по два тіла.

— Яка чудна й цікава думка! Вибач, я й не думав насміхатись. У твоїх милих сестер буде вдосталь і нарядів, і слуг. Мій скарбник подбає про це. Ні, не дякуй мені, це пусте. А ти добре говориш: гарно й складно. Ти вчився?

— Я й сам не знаю, сер. Один добрий пастор трохи навчав мене по своїх книжках.

— А латину знаєш?

— Поганенько, сер.

— Ти вчи латину. Це тільки спочатку важко. Грецька набагато складніша. Знаєш, жодна мова, здається, неважка для леді Елізабет і моєї кузини. От би ти їх послухав! Але розкажи мені що-небудь про Смітниковий двір. Тобі там весело живеться?

— Та нічого, сер. Тільки коли я не голодний. У нас там по подвір'ях показують Панча і Джуді та ще мавп — такі кумедні звірята. А як чудово вони вбрані! Трапляються ще вистави, де артисти кричать і б'ються, аж поки не повбивають одне одного до смерті. От де цікаво! І коштує якийсь там фартинг2, тільки роздобути фартинг не така легка справа, ваша милосте.

— Розповідай далі.

— Іноді хлопці з Смітникового двору б'ються на палицях.

У принца блиснули очі.

— Слово честі, це й мені б сподобалося,— мовив він. — Розказуй далі.

— Влітку, сер, ми плаваємо в канавах та в річці, жартома топлячи одне одного, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємося.

— Ох, я віддав би королівство свого батька, аби хоча б раз отак повеселитись. Ну, розкажи ще що-небудь.

— Ми танцюємо й співаємо під час гулянь у Чіпсайді, бавимося в піску, обсипаючи одне одного. А то ще ліпимо пиріжки з багна — ліпшого за багно навряд чи є щось у світі? Ми просто качаємось у багнюці, пробачте, ваша милосте,

— Мовчи, мовчи. Це ж справжнісінька розкіш. От коли б я тільки міг вдягнутися, як ти, і босоніж пострибати в багні, та щоб ніхто мені не заважав і не вичитував! Заради цього я відмовився б від корони.

— А от якби мені хоча б раз випало щастя вбратись, як ви, ваша милосте...

— Тобі цього хочеться? Ну, то скидай своє дрантя і одягай мій розкішний одяг. Хоч і недовгим буде наше щастя, та все ж радісно від цього. Ми побавимося, доки буде можна, а потім знову перевдягнемося, перш ніж будь-хто потурбує нас.

За кілька хвилин принц Уельський натягав на себе Томове рам'я, а маленький принц із царства злиднів — пишні королівські шати. Обоє стали перед великим люстром і — дивина! — здавалося, вони й не думали мінятися одягом. Хлопці здивовано поглянули один на одного, потім у люстро і знову одне на одного. Нарешті збентежений принц вимовив:

— Ну, то що ти скажеш?

— Ох, ваша милосте, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють говорити про це.

— Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос і манери, постава, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Коли б ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг розпізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, вдягнувши твій одяг, я ще краще розумію, що почував ти, коли негідник-вартовий... Постривай, чи не синець бува в тебе на руці?

— Так, ваша милосте, та це дурниця. Ви ж знаєте, що бідолаха — вартовий...

— Замовкни! То було підло й жорстоко! — крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою. — Якби король... Стій но, не руш, доки я не повернуся! Я наказую тобі!

Він умить схопив зі столу якусь дещицю, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав палацовим парком. Лахміття розвівалося за вітром, обличчя розпашіло, очі горіли. Добігши до брами, він схопився за ґрати й крикнув:

— Відчиніть! Відчиніть браму!

Солдат, який так брутально повівся, з Томом, негайно послухався. Та тільки-но принц, задихаючись "від гніву, вибіг за ворота, солдат так утопив йому у вухо, що хлопець покотився на дорогу.

— От тобі, жебрацький виродку, за те, що мені перепало через тебе від його високості! — вигукнув вартовий.

Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено накинувся на солдата.

— Я принц Уельський, моя особа священна,— вигукнув він. — За те, що ти насмілився здійняти на мене руку, тебе повісять.

Солдат віддав йому честь алебардою.

— Вітаю вас, ваша милосте! — глузливо вигукнув він і зі злістю додав — Геть звідси, скажена паскудо!

Юрба з реготом і свистом оточила маленького принца і погнала його дорогою, глузливо гукаючи:

— Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!

... Десь о першій годині Том, не ремствуючи, скорився церемонії перевдягання до обіду.

Його одягали так само пишно, як і раніш, але вже по-новому. Кожна дрібниця туалету була іншою. Потім його врочисто провели до просторої багатої світлиці, де стояв стіл, накритий на одну особу. Увесь посуд був із кованого золота з коштовними візерунками.

Світлиця була повна почесних слуг. Капелан проказав молитву, і Том хотів був уже взятись до їжі, бо його давно мучив голод, та його спинив граф Берклі, який заходився підв'язувати йому серветку. Почесний обов'язок підв'язувати серветку принцові Уельському переходив з покоління в покоління в роду вельможі. Поблизу знаходився і чашник, що запобігав будь-якій спробі Тома налити собі вина. Тут же стояв і спробник, який повинен був на першу вимогу його високості принца Уельського куштувати будь-яку підозрілу страву, ризикуючи отруїтись. Дивно, що для цього не використовували собаку чи якусь іншу тварину,— а втім, королівські звичаї загалом якісь чудні. У Тома було триста вісімдесят чотири слуги. Звичайно в їдальні була присутня десь четверта частина і, взагалі Том не знав про їхнє існування.

Усі присутні були добре вимуштрувані. Їм наказано було не забувати, що принц тимчасово несповна розуму, і не виказувати й тіні здивування з приводу його химер. Ці «химери» відразу ж усім впадали в око,, викликаючи в кожного не сміх, а лише сум і жаль. Усім було тяжко споглядати улюбленого принца в такому стані.

Бідолаха Том їв руками, але всі вдавали, що нічого не помічають. Том з цікавістю поглядав на свою серветку, бо вона була дуже тоненька і з гарним візерунком, а потім простодушно заявив:

— Будь ласка, краще заберіть її, а то ще чого доброго, я її забрудню.

І граф Берклі, що підв'язував йому серветку, не вимовивши слова, шанобливо зняв її.

Том довго розглядав салат і ріпу, а потім поцікавився, що воно за страви і чи можна їх їсти. Бо в Англії тоді тільки-но почали вирощувати ці овочі, а до того їх привозили з Голландії як дорогі делікатеси. На Томове запитання відповіли почтиво й серйозно, без жодного подиву. Впоравшись з десертом, Том напхав кишені горіхами; і знов-таки ніхто, здавалося, не звернув на це уваги й анітрохи не збентежився. Але Том сам одразу ж схаменувся й зніяковів. Це був єдиний раз протягом обіду, коли йому дозволили самому, власноруч взяти щось зі столу, і він відчув, що вчинок його надто непристойний і негідний принца. Тієї ж миті в нього засвербіло перенісся, а кінчик носа наморщився й болісно засмикався.

— Благаю, вибачте. Але в мене страшенно свербить ніс. Що слід робити в таких випадках? Будь ласка, скажіть швидше, а то я не витримаю.

Ніхто й не думав сміятись. Усі позирали одне на одного в розпачі, немов шукаючи поради. Перед ними виросла глуха стіна, і в цілій історії Англії навряд чи знайшлися вказівки, як здолати цю стіну. Головного церемоніймейстера не було, і ніхто не наважувався пуститися в незвідане море, аби на свій страх і ризик розв'язати це важливе державне питання. Дивина! При королівському дворі не було посади спадкового чухача. А тим часом у Тома сльози вийшли з берегів і полилися по щоках. Його бідний ніс корчився в пекельних муках, благаючи порятунку. Нарешті природа таки зламала всі перепони етикету, і Том полегшив засмучені серця при-дворних і власноручно почухав носа.

Коли обід закінчився, Томові піднесли широку золоту миску з духмяною рожевою водою, аби він виполоскав рот і обмив руки. Поруч став граф Берклі, тримаючи напоготові чисту серветку. Том з хвилину спантеличено дивився на чашу, потім підніс її до губ і з серйозним виглядом сьорбнув запашної рідини.

— Ні,— мовив він, відсуваючи від себе чашу,— цей напій мені не до вподоби. Пахне він добре, але зовсім не міцний.

Навіть ця чудернацька витівка хворого принца нікого не розвеселила, викликавши тільки глибокий жаль до нього.

Далі Том несвідомо знову вчинив помилку. Він вийшов з-за столу саме в ту мить, коли капелан став позад його стільця і, звівши вгору руки та закотивши очі під лоба, приготувався читати молитву. Та ніхто наче й не помітив, що принц порушив звичай.

Наш маленький друг попрохав, аби його провели до кабінету й полишили на самоті. На гачках, вбитих у дубові панелі, була порозвішана крицева зброя, майстерно вицяткувана золотом. Це був повний воєнний обладунок, нещодавно подарований королевою справжньому принцові. Том одягнув нижній панцир, наручники, шолом із пером. Решту зброї вдягнути йому самому було над силу, і він забажав покликати коли-небудь на допомогу, та враз згадав про горіхи, що лежали в його кишенях. Ото щастя поласувати на самоті, коли ніхто не докучав непроханими послугами! Том Повісив на місце чудові іграшки й заходився лущити горіхи, вперше почуваючи себе щасливим, відколи доля, не дивлячись на гріхи, зробила його принцом. Упоравшись з горіхами, він відчинив шафу з цікавими книжками, і раптом йому впала в око назва — «Етикет при англійському дворі». Оце був скарб! Том примостився на розкішній канапі й ретельно взявся до науки.

... Наступив третій день королювання Тома Кенті й проминув він так само, як і попередні, але на душі в нього трохи полегшало — він почував себе вже не так ніяково, як спершу...

Наближення четвертого дня Том очікував би вже без особливої тривоги, коли б не страх перед привселюдним обідом...

Трохи згодом Том підійшов до вікна й зацікавився життям і рухом на великому шляху за палацовою брамою. Раптом він побачив безладну юрбу чоловіків, жінок та дітей, що, галасуючи, бігли дорогою.

— Як би його дізнатися, що там трапилося? — вигукнув Том з відвертою хлоп'ячою цікавістю.

— Ви — король! — урочисто і з низьким поклоном відповів граф Гертфорд. — Дозвольте сповнити бажання вашої величності.

— О, будьте такі ласкаві! Прошу, прошу! — схвильовано скрикнув Том.

«А бути королем не так уже й погано,— подумав він. — У цьому є свої вигоди».

Граф закликав пажа й послав його до капітана королівської варти з наказом:

— Спинити юрбу й довідатися, що там сталось. Велінням короля!

За кілька хвилин з воріт палацу вийшов великий загін воїнів у блискучих крицевих панцирах і вишикувався впоперек шляху навперейми юрбі. Невдовзі повернувся посланець і сповістив, що юрба гналася за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини, скоєні проти спокою та честі королівства.

У Тома стислося серце. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, заподіяне злочинцями, він думав тільки про ешафот, про страшну кару, що чекала на засуджених. Том навіть забув, що він не справжній король, а тільки тінь монарха, і, не тямлячи себе, віддав наказ:

— Привести їх сюди!

За кілька хвилин до зали увійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа і загону королівської гвардії. Том з цікавістю дивився на засуджених. Постава і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невимовний спогад. «Здається, я його десь бачив,— подумав він,— от тільки де й коли — не пам'ятаю». У ту ж мить злочинець підвів голову й відразу ж опустив її, немовби засліплений грізною величчю монарха. Але Томові було достатньо тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все зрозуміло,— сказав він сам собі. — Це той самий незнайомець, що холодної вітряної днини Нового року витяг Джайлза Уїтта з Темзи, врятувавши йому життя. То був відважний, хоробрий вчинок. Шкода, що він вчинив якусь підлоту й втрапив у халепу. Мені добряче запам'ятався той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене відлупцювала, що всі її попередні прочуханки видалися мені ледве не ніжними».

Том звелів вивести на деякий час із зали жінку з дівчинкою й звернувся до шерифа:

— У чому завинив цей чоловік?

— Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.

— І це доведено? — поцікавився Том.

— Цілком, ваша милосте.

Том сумно зітхнув і промовив:

— Заберіть його, він заслужив смертну кару. Шкода! Такий сміливий... ні, ні, я хотів сказати, що він таким видається.

Нещасний з несподіваною силою заломив руки й почав розпачливо й жалісно благати короля:

— О милостивий повелителю! Зжалься наді мною. Я не винен, і злочин у якому мене звинувачують, не доведено.

Та це дарма. Вирок мені вже виголошено, і його годі скасувати, але я прошу в тебе останньої ласки. Змилуйся наді мною — вели мене повісити!

Том розгубився. На таке прохання він аж ніяк не сподівався.

— Клянуся, чудної ти просиш ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?

— Ні, ваша величносте, ні! Мене наказано зварити живцем.

Із жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:

— Твоє прохання буде вволене, бідолахо! Якби ти навіть отруїв сто людей, я, однак, не віддам тебе на таку ганебну смерть. Мілорде, невже цього чоловіка справді засуджено на таку страшну кару?

— Так карає закон усіх отруйників, ваша величносте. А в Німеччині, скажімо, фальшивомонетників варять в олії, і не відразу кидають, а поступово занурюють на мотузці: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім...

— Прошу, мілорде, далі ні слова! Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Нехай не завдають таких страждань нещасним.

Обличчя графа засвітилося глибоким задоволенням. Він був людиною добросердою й великодушною, а таких було небагато серед представників його класу в той жорстокий вік.

— Цей закон скасовано вже благородними словами вашої величності,— промовив він. — Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашого королівського дому.

Шериф хотів був вивести засудженого, але владним порухом руки Том перепинив його.

— Сер, я хотів би ретельніше розглянути цю справу,— мовив він. — Цей чоловік стверджує, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це?

— Насмілюся доповісти вашій величності, на суді з'ясувалося, що цей чоловік заходив до однієї хати в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків твердять, що це було о десятій ранку, а двоє — що на кілька хвилин пізніше. Хворий в той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а хворий за годину вмер після блювання та корчів.

— Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? Саму отруту знайдено?

— Ні, ваша величносте.

— Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно?

— Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що подібна смерть буває тільки при отруєнні.

Поважний доказ, як на ті простодушні часи! Том розумів усю дикість цієї події, а тому сказав:

— Лікарі знають своє діло — може, й їхня правда. Та для бідолахи справа обертається кепсько.

— Але це ще не все, ваша величносте, Існують ще інші докази. Люди кажуть, що ворожка, яка невдовзі зникла кудись із села, наврочила, що той хворий помре від отрути, і цю отруту дасть йому невідомий подорожній з темним волоссям і бідно вдягнений. А злочинець цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність зважити на цю обставину, оскільки це було провіщено.

За їх забобонних часів подібний аргумент мав неперевершену силу. Том зрозумів, що все пропало Злочин обвинуваченого було доведено. Але Том хотів надати йому змогу боронити себе.

— А що ти скажеш на своє виправдання? — запитав він.

— Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винний, але не можу цього довести. Якби в мене були друзі, я міг би засвідчити, що того дня був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше того, я міг би довести, що в той час, коли стався злочин, в якому мене звинувачують, я не позбавив когось там життя, а врятував ближнього. Якийсь хлопець почав тонути...

— Досить! Шерифе, якого дня стався злочин?

— В перший день Нового року, найласкавіший...

— Звільніть обвинуваченого! Це воля короля!

І, засоромившись своєї не гідної монарха нестриманості, Том знову зашарівся. Щоб якось загладити свій непристойний вчинок, він сказав:

— Мене просто обурює, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю!

Схвальний гомін пішов залою. Справив враження не помилувальний присуд Тома, оскільки помилування отруйника мало кому могло видатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й благородною поведінкою юного короля і стиха промовляли одне до одного:

— Це не божевільний король — він сповна розуму!

— Як розважливо вчинив він допит! Як ця владна рішучість нагадує його колишню вдачу!

— Дяка Богові, він видужав! Він тримався точнісінько, як його батько.

... Томові закортіло якомога скоріше дізнатися, що вкоїла жінка з малою дівчинкою.

— Що саме вони вчинили? — запитав Том у шерифа.

— Насмілюся доповісти вашій милості, їх звинувачено в страшному й точно доведеному злочині. Вони продали свої душі дияволові — от яка їхня провина.

Том здригнувся. Його привчили гидувати людьми, які коїли такі жахливі речі.

— Де це сталось і коли?

— У грудні опівночі, в зруйнованій церкві.

— Хто був при цьому?

— Тільки вони самі, ваша милосте, і «той».

— Що ж, вони зізнались?

— Ні, ваша величносте, відрікаються.

— А як же це стало відомо?

— Люди бачили, як вони ввійшли туди; це збудило підозру, яка підтвердилася жахливими наслідками їхнього злочину. Встановлено, що завдяки нечистій силі вони викликали бурю, яка спустошила цілу округу і всім завдала лиха. «Це таки серйозна справа»,— подумав Том, а потім спитав:

— А сама жінка теж зазнала шкоди від цієї бурі?

Старі вельможі закивали головами, схвалюючи мудре запитання. Але шериф, не вбачаючи в словах Тома нічого підозрілого, простодушно відповів:

— Авжеж, ваша милосте. Так їй і треба. Хату її знесло, і вона з дитиною лишилася без притулку.

— Дорогувато ж заплатила вона за право накоїти собі такого лиха. Вона ж віддала за це власну душу й душу рідної дочки. Безперечно, вона несповна розуму, а божевільні не відають, що коять, і жінка ця не винна.

Старі знову закивали головами, схвалюючи Томову розважливість, а один з них промимрив:

— Кажуть, що й сам король теж божевільний, але така душевна хворість пішла б на користь і багатьом здоровим.

— Скільки років дівчинці? — поцікавився Том.

— Дев'ять, ваша величносте.

— А хіба за англійськими законами дитина може складати угоди й продавати себе? — звернувся Том до вченого судді.

— Ні, ваша величносте, закон забороняє дітям вступати в серйозні ділові стосунки з дорослими. Диявол може купити дитину, якщо дитина згодна, та англієць аж ніяк не в змозі цього зробити, оскільки подібний контракт буде недійсний.

— Це вже не по-християнському! З якої це речі англійський закон відмовляє англійцям у привілеях, наданих дияволові? — щиро обурившись, вигукнув Том.

Цей своєрідний погляд на справу викликав веселу посмішку в багатьох.

— Що ж вони робили, аби викликати бурю? — поцікавився Том.

— Скидали з себе панчохи, ваша величносте.

Це страшенно здивувало Тома.

— Дивина! І що ж, це завжди спричиняє до таких жахливих наслідків?

— Завжди, ваша величносте, принаймні, коли жінка цього схоче й вимовить про себе або вголос відоме їй заклинання.

Том повернувся до жінки й владно наказав:

— Покажи но свою силу — я хочу бачити бурю.

Забобонні вельможі аж пополотніли. Але Том нічого не помітив, нетерпляче очікуючи катастрофи.

— Не бійся, тобі нічого не буде. Тебе випустять на волю й ніхто тебе не скривдить. Покажи но свою силу.

— О наймилосердніший королю! Я ж не маю такої сили. Я засуджена безвинно.

— Заспокойся, тебе за це не покарають. Зроби це, і життя твоє врятоване.

Жінка кинулася на землю і, ридаючи, запевняла, що вона неспроможна вчинити таке диво.

Том вимагав, жінка доводила власне безсилля. Нарешті він сказав:

— Жінка, напевно, говорить правду. Коли б моя мати була на її місці й володіла б диявольською силою, вона б, не вагаючись, викликала б бурю і зруйнувала б усю країну, аби тільки в нагороду за це врятувати моє життя. Тепер я переконаний, що всі матері однакові. Ти вільна, добра жінко, ти й твоя дитина. Ну, а тепер, коли ти помилувана й тобі вже нічого боятися, скинь панчохи! Якщо ти викличеш бурю, я озолочу тебе!

Врятована почала щиро дякувати й поспішила виконати бажання короля. Том завмер у нетерплячці, трохи затьмареній легкою тривогою. Придворні ж навіть не приховували свого страху. Жінка та її маленька дочка скинули з себе панчохи і, видно, докладали всіх зусиль, аби віддячити королеві за його великодушність бодай невеличким землетрусом. Та ба! Все було марним. Том розчаровано зітхнув і мовив:

— Не турбуйся більше, добра душа, твоя дивна сила покинула тебе. Йди з миром. Якщо ж коли-небудь втрачена сила знову повернеться до тебе, не забудь зчинити для мене бурю.

З англійської переклала Марія Рябова





загрузка...
загрузка...