загрузка...

Хрестоматія

РЕДЬЯРД КІПЛІНГ

МАУГЛІ

(Уривок з «Книги Джунглів»)

А тепер хай читач перескочить через десять — одинадцять років і лише здогадується про те, яким дивовижним було життя Мауглі серед вовків, бо коли б ми надумались описати все це, нам довелося б заповнити дуже багато томів. Мауглі ріс і виховувався разом з вовченятами, хоч вони, звичайно, зробилися дорослими вовками раніше, ніж він став хлопчиком — підлітком. Батько Вовк навчав його своїй справі і пояснював йому значення і суть кожної речі в Джунглях, аж поки найменший шелест у траві, найтихіше зітхання теплого нічного повітря, кожний крик сови над головою, кожне дряпання кігтя кажана, що вчепився для відпочинку за гілку, і кожен сплеск маленької рибки в озері стали для нього такі ж зрозумілі, як робота установи для ділової людини. Коли Мауглі не вчився, то вигрівався на сонечку, спав, їв і знову лягав спати; коли йому було жарко чи траплялося забруднитися, він купався в лісових озерцях; а коли хотів меду (від Балу він довідався, що мед і горіхи — така ж смачна їжа, як і сире м'ясо), він видирався за ними на дерево, чого навчила його Багіра. Багіра розтягнеться, бувало, на гілляці й кличе:

— Йди сюди, Братику.

Спочатку Мауглі лазив не краще за лінивця, але згодом навчився стрибати між гілками майже так само сміливо, як і сірі мавпи. Бував він завжди й на Скелі Ради, коли збиралася Зграя; і там він, між іншим, помітив, що варто йому пильно глянути в очі якомусь з вовків, як той одразу ж їх опускає; де йому сподобалось, і він не раз так вчиняв. Хлопчик часто виймав довгі колючки з лап своїх друзів,— вовки дуже страждають від цих колючок та реп'яхів, що застряють в їхніх хутрах. Ночами він полюбляв спускатися з горба на оброблені поля і з цікавістю стежив за селянами. Але до людей він ставився з недовірою: якось Багіра показала йому квадратовий ящик з ґратчастими само опускними дверцятами, захований у Джунглях так уміло, що він ледве не потрапив у нього, і сказала, що то пастка.

Більше за все йому подобалось ходити з Багірою в темну й теплу лісову хащу і засинати там на цілий задушливий день, а вночі стежити за тим, як Багіра полює. Коли вона була голодна, то била направо й наліво; те саме робив і Мауглі — за одним лише винятком. Коли він підріс настільки, що міг все зрозуміти, Багіра пояснила йому, що він ніколи не повинен чіпати людської худоби, оскільки сам був прийнятий до Зграї ціною життя бика.

— Всі Джунглі твої,— сказала Багіра,— і ти можеш вбивати все, що тільки подужаєш, але заради бика, який тебе викупив, ти не повинен убивати і їсти худоби. Такий Закон Джунглів.

І Мауглі беззаперечно слухався.

Він усе ріс та ріс, як тільки може рости хлопець, що не знає ні уроків, ні навчання, робився все дужчим і дужчим, не замислюючись ні над чим у світі, окрім того, як роздобути їжу.

Мати Вовчиця раз чи два казала йому, що Шер-Ханові не слід довіряти, і що рано чи пізно він, Мауглі, повинен убити Шер-Хана.

Молодий вовк запам'ятав би цю пораду, а Мауглі забув: адже він був тільки хлоп'ям, хоч і назвав би себе вовком, коли б міг говорити по-людськи.

Шер-Хан завжди намагався перетяти йому шлях у Джунглях; користуючись тим, що Акела дедалі більше старів і слабшав, кульгавий тигр міцно потоваришував з молодими вовками, які бігали за ним, підбираючи недоїдки, чого ніколи не дозволив би Акела, коли б наважився поширити свою славу до належних меж. А Шер-Хан улещував їх, часто висловлюючи подив, що такі хоробрі молоді ловці дозволяють командувати собою помираючому вовкові та Людському дитинчаті.

— Я чув,— часто казав Шер-Хан,— що на Раді ви не насмілюєтесь глянути йому в очі.

У молодих вовків настовбурчувалася шерсть, і вони починали гарчати.

Багіра, яка все чула й бачила, довідалася про це й кілька разів по-різному попереджала Мауглі, що коли-небудь Шер-Хан уб'є його. Та Мауглі, сміючись, відповідав:

— За мене Зграя, за мене ти; та й Балу, хоч він і ледачий, все ж таки захистить мене. Чого ж мені боятись?

Одного літнього спекотного дня до Багіри дійшли нові чутки, трохи подібні до вже почутих. Напевно, Сагі, Дикобраз, переповів їй. Вона знову почала розмову з Мауглі, коли вони були в гущавині Джунглів і хлопчик лежав, поклавши голову на чудову чорну шерсть Багіри:

— Братику, скільки разів я говорила тобі, що Шер-Хан — твій ворог?

— Стільки разів, скільки на ген тій пальмі горіхів,— відповів Мауглі, який, звичайно, не вмів лічити. — Ну то що з того? Я хочу спати, Багіро, а в Шер-Хана тільки і є, що довгий хвіст та гучний голос — як у Мора, Павича!

— Але ж зараз не можна спати! Балу знає про це, я теж. Зграї це відомо, та навіть дурні безголові сарни вже знають. І Табакі те саме тобі казав.

— Хо! Хо! — вигукнув Мауглі. — Табакі нещодавно прийшов до мене і почав ображати мене: нібито я — голе Людське дитинча і мені личить копати земляні горіхи. Та я вхопив Табакі за хвоста й двічі вдарив ним об пальмовий стовбур, аби він навчився пристойної поведінки.

— То була дурість, бо хоч Табакі й капосник, він міг би розповісти тобі те, що тебе стосується. Протри очі, Братику! Шер-Хан не посміє вбити тебе в Джунглях; однак пам'ятай: Акела дуже старий, скоро настане день, коли він не зможе вбити оленя, і тоді він уже не буде вожаком. Більшість із тих вовків, котрі оглядали тебе, коли ти вперше з'явився на Раді, також постаріли, а молоді вовки довіряють Шер-Ханові, який переконує їх, що Людському дитинчаті не місце в Зграї. Хоча незабаром ти станеш дорослою Людиною.

— А що таке Людина? Хіба вона не може бігати разом із своїми братами? — заперечив Мауглі. — Я народився в

Джунглях. Жив, як велить Закон Джунглів, і немає такого вовка, якому б я не виймав з лап колючок. Звичайно ж, вони мої брати!

Багіра простяглась на весь зріст і трохи примружила очі.

— Братику,— промовила вона,— ану, помацай моє підборіддя.

Мауглі простяг дуже смагляву руку і саме під шовковистим підборіддям Багіри, де під лискучою шерстю ховались великі округлі м'язи, намацав невеличку лисину.

— Ніхто в Джунглях не знає, що я, Багіра, ношу цю мітку — слід ошийника, а між тим, Братику, я народилась поміж людей, і там померла моя мати — в клітці князівського палацу в Удейпурі. Ось чому я внесла за тебе викуп на Раді, коли ти був ще зовсім маленьким голим дитинчам. Так, я теж народилася поміж людей і ніколи не бачила Джунглів. Мене годували крізь ґрати з залізної миски, аж поки однієї ночі я не відчула, що я, Багіра,— пантера, а не людська забавка. Тоді я з одного маху розбила лапою замок і втекла. А оскільки я вивчила людські звички, то в Джунглях мене вважають страшнішою за Шер-Хана. Хіба не так?

— Авжеж! — відповів Мауглі. — Всі в Джунглях бояться Багіри; всі, за винятком Мауглі.

— Ет, яке ж ти все-таки Людське дитинча! — ніжно промовила Чорна Пантера. — Та знай, що коли-небудь ти повернешся до людей так само, як я повернулась у рідні Джунглі, повернешся до людей, які доводяться тобі братами,— звичайно, коли тебе не вб'ють на Раді.

— Але чому... чому комусь хочеться вбити мене? — спитав Мауглі.

— Поглянь на мене,— відповіла Багіра. І Мауглі пильно глянув їй у вічі. За мить велика пантера одвела голову вбік.

— Ось чому! — промовила вона, зариваючись лапами в листя. — Навіть я не можу витримати твого погляду, а я ж народилася поміж людей і люблю тебе, Братику! А решта ненавидить тебе за те, що не насмілюється зустрічатися з тобою поглядом, за те, що ти розумний, за те, що ти виймав колючки з їхніх лап, за те, що ти — Людина!

— Я нічого цього не знав,— сумно промовив Мауглі, нахмуривши густі чорні брови.

— Що велить Закон Джунглів? Спочатку бий, а потім подавай голос. Сама твоя безтурботність свідчить, що ти — Людина. Тож будь розсудливішим. Серце підказує мені, що тільки-но Акела промахнеться на полюванні, Зграя повстане проти нього й проти тебе. Вони скличуть Раду Джунглів на Скелі, а потім... потім... Ось що! — вигукнула Багіра, скочивши з місця. — Іди мерщій у долину, до людських осель, і візьми там трохи Червоної Квітки, яку вони в себе розводять; коли настане той час, ти матимеш товариша, сильнішого навіть за мене чи Балу. Здобудь Червону Квітку!

Кажучи про Червону Квітку, Багіра мала на увазі вогонь. Жодна істота в Джунглях не назве вогонь справжньою назвою. Всі вони несвідомо відчувають смертельний жах перед ним, шукаючи сотні способів описати його.

— Червону Квітку? — перепитав Мауглі. — Ту, що в присмерках видно коло їхніх хатин? Я здобуду її.

— Оце вже слово Людського дитинчати! — з гордістю промовила Багіра. — Тож пам'ятай, що Квітка та росте в маленьких горщечках. Дістань її якомога скоріше і тримай при собі до слушного часу.

— Гаразд! — погодився Мауглі. — Я іду. Але чи певна ти, моя Багіро,— він міцно обняв її за розкішну шию й пильно подивився у великі очі пантери,— чи певна ти, що все це відбувається через Шер-Хана?

— Присягаюся тобі Поламаним Замком, який звільнив мене, що я цілком впевнена в цьому, Братику.

— Тоді я присягаюся тим Биком, завдяки якому мене викупили, що я вповні віддячу Шер-Ханові за це! — сказав Мауглі й кинувся геть.

— Оце вже Людина, це вже справжня Людина! — промовила Багіра сама до себе, знову вмощуючись на землі. — Ох, Шер-Хане, жодне полювання не принесе тобі стільки лиха, як те, що ти розпочав десять років тому на оце маленьке Жабеня!

Мауглі біг лісом усе далі й далі, і серце його калатало в грудях. До печери він повернувся вже тоді, коли понад землею піднялася вечірня імла. Він зітхнув, окинувши поглядом долину. Вовченят удома не було, та Мати Вовчиця здогадалася по його диханню, що її Жабеня стурбоване.

— Що трапилося, синку? — спитала вона.

— Та все балачки Шер-Хана,— відповів він. — Сьогодні вночі я полюватиму на зораних полях.

І він подався поміж кущами до річки, що протікала глибоко в долині. Там він зупинився, почувши виття полюючої Зграї, рев оленя, за яким женуться вовки і який відчайдушно захищається. Потім до нього долинули злі, єхидні зойки молодих вовків:

— Акело! Акело! Хай Самотній Вовк покаже свою силу! Дорогу Ватажкові Зграї! Стрибай, Акело!

Самотній Вовк, очевидно, стрибнув, але промахнувся, бо Мауглі почув, як клацнули його зуби, а за тим розляглося скавучання: Самбгур1 ударив Акелу передньою ногою.

Мауглі не чекав більше і кинувся вперед; завивання все слабкіше долинало до нього, що ближче він наближався до оброблюваних ланів, де мешкали люди.

— Багіра казала правду,— захлинаючись, прошепотів він, намагаючись сховатися за копицю сіна попід вікном хатини. — Завтра може стати останнім днем для мене й для Акели.

Він припав обличчям до вікна і почав стежити, як горить вогонь у печі. Він бачив, як господиня, встаючи вночі, підживляла вогонь чорною деревиною. А коли наступив ранок і туман побілів та став холодним, він побачив, як хлопчик селянина взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розжареним вугіллям, засунув собі під ковдру, попрямувавши до хліва доглянути худобу.

— І ото все? — подумав Мауглі. — Коли таке дитинча здатне впоратись з тим, то мені зовсім нічого боятись!»

Він миттю оббіг поза хатиною, перестрів хлоп'я, вихопив у нього з рук горщик з вугіллям і зник у імлі, а тим часом дитина заплакала з переляку.

— А вони дійсно дуже подібні до мене,— промовив Мауглі, дмухаючи в горщик точнісінько так, як це робила жінка. — Ця штука помре, коли я її не нагодую. — І він кидав сухі гілочки та кору на червону масу. На півдорозі до вершини він перестрів Багіру; вранішня роса виблискувала на її шкурі, немов діаманти...

— Акела промахнувся,— сказала пантера. — Вони вбили б його тієї ж ночі, проте їм бракувало тебе. Тебе вже розшукують у горах.

— Я був на зораних нивах. Я готовий! Дивись! — і Мауглі підняв горщик з жаром.

— Чудово! Я бачила, як люди встромляли в цю штуку суху гілку, і на її кінці відразу ж розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?

— Ні. Чого мені боятись? Тепер я пригадую, якщо це не був сон, що перш ніж я став вовком, я лежав поблизу Червоної Квітки, і мені було тепло й затишно...

Цілий день Мауглі просидів у печері, підтримуючи вогонь. Він встромляв у нього сухе гілля, аби подивитись, якими вони стають. Потім знайшов гілку, яка його цілком задовольнила, і ввечері, коли до печери прийшов Табакі і досить грубо переказав, що на нього чекають на Скелі Ради, він так зареготав, що переляканий Табакі кинувся геть. Невдовзі Мауглі, все ще всміхаючись, подався на Раду.

Акела, Самотній Вовк, лежав коло своєї скелі, і це вказувало на те, що місце Вожака Зграї лишається вільним; Шер-Хан, оточений вовками, охочими поласувати його недоїдками, походжав тут же взад і вперед, вислуховуючи безсоромні лестощі. Багіра лежала поруч з Мауглі, котрий тримав горщик з вогнем між колінами.

Коли всі зібралися, Шер-Хан заговорив першим — із зухвальством, на яке він не наважився б, коли Акела був у розквіті сил.

— Він не має права,— прошепотіла Багіра. — Скажи йому це! Він собачий син! Він злякається!

Мауглі скочив на ноги.

— Вільне Плем'я! — вигукнув він. — Хіба Шер-Хан керує нашою Зграєю? Що тому тигрові до наших справ?

— Місце Вожака Зграї вільне, і мене запросили до промови...— почав було Шер-Хан.

— Хто? — поцікавився Мауглі. — Хіба ми всі шакали, що будемо підлещуватися до цього вбивці людської худоби? Провід над Зграєю належить самій Зграї.

Зчинилося багатоголосе виття:

— Замовкни ти, Людське щеня!

— Нехай він говорить. Він завжди дотримувався нашого Закону!

І, нарешті, старійшини Зграї гримнули:

— Нехай скаже Мертвий Вовк!

Коли Вожак Зграї не вб'є здобичі, то його звуть Мертвим Вовком до самої смерті, яка, до речі, завжди наступає невдовзі після цього.

Акела ледве підвів понурену голову.

— Вільне Плем'я, а також ви, Шер-Ханові шакали! Дванадцять років я водив вас на полювання, і протягом цього часу ніхто не потрапив у пастку, нікого з вас не покалічено. Зараз мені не вдалося вбити здобич. Ви ж знаєте, що мені запропонували кинутися на не загнаного оленя тільки задля того, аби показати мою неміч. Це було хитро організовано. Тепер ви маєте право вбити мене тут, на Скелі Ради. Тому я запитую: хто візьметься покінчити з Самотнім Вовком? Бо, згідно Закону Джунглів, я маю право вимагати, аби ви підходили поодинці!

Запала довга мовчанка, бо ніхто з вовків не наважувався битися з Акелою на смерть.

Тоді Шер-Хан проревів:

— Ти ба! Навіщо нам здався цей беззубий дурень! Він засуджений на смерть! А от Людське дитинча живе вже аж занадто довго. Вільне Плем'я! Воно було моєю здобиччю від самого початку. Віддайте його мені. Я вже стомився від цього людино — вовчого безумства. Ось уже десять років од нього немає спокою в Джунглях. Віддайте мені людське поріддя, інакше я назавжди зостанусь тут полювати, і ви не дістанете від мене навіть кісточки. Воно — Людина, Людське дитинча, і я ненавиджу його всією своєю суттю!

Більша частина Зграї зчинила крик:

— Людина! Людина! Що спільного між нами і Людиною? Нехай забирається до своїх!

— І підбурить проти нас усіх селян? — гримнув Шер-Хан. — Ні, віддайте його мені! Воно — Людина, і ніхто з нас не може подивитись йому в очі!

Знову підвівши голову, Акела промовив:

— Воно їло нашу їжу. Воно спало разом з нами. Воно заганяло для нас дичину. Воно ніколи не порушило жодного слова із Закону Джунглів...

— А я заплатила за нього Биком, коли ви його приймали. Звичайно, Бик небагато коштує, та честь Багіри варта того, аби постояти за неї,— додала Багіра своїм надзвичайно лагідним голоском.

— Бик, яким заплатили десять років тому! — сердито загарчала Зграя. — Яке нам діло до десятирічних кісток?

— І до клятви також? — перебила Багіра, вищиривши свої білі зуби. — Отже, недаремно ви прозиваєтеся Вільним Племенем!

— Не може Людське дитинча бігати з Племенем Джунглів! — заревів Шер-Хан. — Віддайте його мені!

— Він в усьому нам брат, за винятком крові,— продовжував Акела,— а ви хочете його вбити! Так, я бачу, що жив занадто довго. Дехто з вас почав їсти людську худобу, а про декого я також чув, що з намови Шер-Хана вони ходять ночами викрадати дітей з селянських осель. Бачу, що ви нікчемні боягузи, і з боягузами я тепер говорю. Щоправда, я повинен умерти, і життя моє тепер нічого не варте, інакше я запропонував би його за життя Людського дитинчати. Я обіцяю, що коли ви дозволите Людському дитинчаті вільно піти до своїх, то я не вишкірю проти вас жодного зуба, коли прийде мій час умирати. Я помру без бою! Це збереже для Зграї життя принаймні трьох. Більше я нічого не зможу вчинити. Отже, якщо ви хочете, я можу звільнити вас від ганьби вбивати брата, який жодної провини перед вами не має, брата, що був прийнятий до Зграї і за якого внесено викуп на підставі Закону Джунглів!..

— Він — Людина — Людина — Людина! — люто гарчала Зграя, і більша частина вовків почала скупчуватись навколо Шер-Хана, який вже поплескував себе хвостом по ребрах.

— Тепер вся справа в твоїх руках,— промовила Багіра, звертаючись до Мауглі. — Нам не лишається нічого... крім бійки.

Мауглі підвівся, тримаючи горщик з вогнем у руках. Потім він потягнувся і позіхнув просто в обличчя всій Раді. Він був у нестямі від злості та горя, бо вовки ще ніколи не показували йому, як вони його ненавидять.

— Гей ви, слухайте! — закричав він. — Облиште цю собачу гавкотню! Сьогодні ви так часто називали мене Людиною (хоч з вами я залишився б вовком до кінця днів своїх), що я відчув справедливість ваших слів. Тому я вже не називаю вас своїми братами, а — собаками, як личить Людині. Про те, що ви зробите і чого не зробите, не вам говорити! Це вже вирішуватиму я. А щоб ви краще зрозуміли, в чім справа, я, Людина, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, боїтесь!

Він кинув горщик з вогнем на землю, кілька розжарених вуглинок запалили купку сухого моху, який відразу ж зайнявся полум'ям, і вся Рада з жахом відскочила назад від танцюючих вогняних язиків.

Мауглі встромив суху гілку в полум'я і, коли вона зайнялася та затріщала, почав вимахувати нею у себе над головою, оточений вовками, що тремтіли від страху.

— Тепер ти господар,— тихенько сказала йому Багіра. — Визволь Акелу від смерті. Він завжди був тобі другом.

Акела, старий любий вовк, який ніколи в своєму житті не просив допомоги, кинув благальний погляд на Мауглі; хлопчик стояв голий, випроставшись на весь свій зріст, довге чорне волосся кучерями спадало йому на плечі, осяяний світлом палаючої гілки, від якого довкола скакали й тремтіли тіні.

— Гаразд! — промовив Мауглі, гордо озираючись навкруги,— я бачу, що ви — собаки! Я піду од вас до свого племені — коли то справді моє плем'я. Джунглі закриті для мене, і я змушений забувати вашу мову і ваше товариство; однак я буду милосерднішим за вас. Я був вашим братом у всьому, за винятком крові, і я обіцяю, що коли стану Людиною серед людей, то не зраджу вас перед ними, як ви зрадили мене! — Він ударив ногою по гілці, і від неї навсібіч полетіли іскри. — Ніякої війни між нами, членами Зграї, не буде. Однак я змушений віддати борг, перш ніж піти звідси.

Мауглі наблизився до того місця, де, тупо кліпаючи очима, не відводячи погляду від вогню, сидів Шер-Хан, і схопив його за підборіддя. Багіра про всяк випадок пішла слідом за ним.

— Встань, собако! — закричав Мауглі. — Встань, коли говорить Людина, інакше я спалю тобі шкіру!

Шер-Хан щільно прищулив вуха до голови і заплющив очі, бо палаюча гілка була вже дуже близько.

— Цей різник вихвалявся, що вб'є мене на Раді, тому що не вбив мене, коли я був дитиною! Але ось як ми, люди, караємо псів! Поворухни-но лишень вусом, Ленгрі, і я проштрикну твою горлянку Червоною Квіткою.

Мауглі лупцював Шер-Хана гілкою по голові, а тигр, пройнятий смертельним жахом, жалібно скавучав і скиглив.

— Тьху! Обсмалена Кішко Джунглів, йди геть! Та пам'ятай, що коли я знову прийду на Скелю Ради — як приходить Людина,— то шкура Шер-Хана буде у мене на голові! І останнє: Акела може жити вільно, як бажає. Ви не насмілитеся вбити його, бо на те моя воля! І здається мені, що вам тут нічого більше сидіти, висолопивши язики, немовби ви справді щось інше, а не пси, яких я жену геть — ось так! Геть!

Кінець гілки яскраво палав, і Мауглі почав розмахувати нею направо й наліво, а вовки з вищанням кинулись геть, тікаючи від іскор, що палили їхнє хутро. Лишилися тільки Акела, Багіра та ще з десяток вовків, що були прихильними до Мауглі.

І тут раптом Мауглі відчув, що в грудях щось защеміло, як досі ніколи не щеміло; дихання йому перехопило, він почав схлипувати, і сльози покотилися по обличчю.

— Що це? Що це? — запитав він. — Мені не хочеться кидати Джунглів, і я не розумію, що зі мною коїться. Чи не вмираю я часом, Багіро?

— Ні, Братику. Це тільки сльози, які бувають у людей,— відповіла Багіра. — Тепер я переконана, що ти — Людина і вже не дитинча. Віднині Джунглі справді закриті для тебе. Нехай вони ллються, Мауглі. Це тільки сльози.

Мауглі сидів і плакав, і серце в нього немовби розривалось; адже досі він ще ніколи не плакав.

— Ну от,— промовив він нарешті,— я йду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися зі своєю Матір'ю! — І він подався до печери, де вона жила з Батьком Вовком, і знову плакав, притиснувшись до її кошлатих грудей, а четверо вовченят при цьому жалібно скавучали.

— Ви не забудете мене? — спитав Мауглі.

— Ніколи, доки матимемо сили ходити по сліду,— відповіли вовченята. — Коли станеш Людиною, приходь до підніжжя гори, і ми розмовлятимемо з тобою; ночами ми бігатимемо на зорані поля і там гратимемося з тобою.

— Повертайся швидше! — сказав Батько Вовк. — О, мудре Жабеня, повертайся, бо ми вже старіємо, твої Мати й Батько!

— Приходь швидше, мій голенький синку! — додала Мати Вовчиця. — Бо знай, Людська дитино, що я люблю своїх щенят.

— Я обов'язково прийду,— запевнив її Мауглі. — А коли прийду, то покладу на Скелю Ради Шер-Хана. Не забувайте мене! Скажіть усім у Джунглях, щоб вони пам'ятали про мене!

Починало світати, коли Мауглі самотньо сходив з гори назустріч невідомим створінням, які звуться людьми.

З англійської переклав П. Прокопчук

ЗАКОНИ ДЖУНГЛІВ

Щоб ви мали хоч якесь уявлення про Закони Джунглів, я поклав на вірші (Балу любив повторювати їх співучим голосом) деякі з них, що стосуються вовків. Звичайно, в Джунглях існують сотні і навіть тисячі законів, але цілком достатньо й наведених тут, щоб скласти певне уявлення про елементарні правила поведінки в Джунглях.

Джунглів Закони одвічні й нетлінні,

Мов суша й небесна твердь.

Благо Вовкові, який їх пильнує:

Доля ослушника — Смерть!

Так, як ліана по стовбуру в'ється,

В Джунглях Закон пробігає.

Зграї могутність — в одному Вовкові,

Сила Вовкова — у Зграї.

Пий досхочу, але пий тільки в міру;

Тіло щоденно купай.

Ніч — для ловитви, а день — для спочинку, Твердо про це пам'ятай.

Шакал підбирає недоїдки Тигра;

Тобі ж, Вовченя, треба знати:

Як виростуть вуса, ти — Вільний Ловець,

І харч мусиш сам добувати.

Мирися із Сильними Джунглів —

Пантера то, Тигр чи Ведмідь —

І не турбуй ні Мовчальника Хаті,

Ні Вепра, що смирно лежить.

Як зіткнуться раптом дві Зграї

У Джунглях на стежці вузькій,

Поки Вожак з Вожаком розмовляють,

Ти збоку тихенько постій.

Щоб розбрат не зменшував Зграї,

Ти завжди й таке пам'ятай:

Шукаючи місця для бійки з Вовком,

Сторонніх очей уникай.

Знай: Лігво Вовкове — твердиня;

Нема туди входу нікому;

Ні тим, хто на Раді керує, Ні Вожакові самому.

Лігво Вовкове — твердиня;

Коли ж воно надто відкрите,

Рада наказ посилає —

І мусить Вовк місце змінити.

Якщо ти забив до півночі,

Криками ліс не буди:

Сполохаєш оленя з чащі,—

І будуть голодні брати.

Бий лиш для себе й для Матки,

І для малого Щеняти.

Тільки не бий для забави

Й Людини не смій зачіпати!

Віднявши у слабшого здобич,

Усього ти сам не з'їдай.

«До кволого — жалість!» — каже Закон.

Тож голову й шкуру віддай.

Здобич Зграї належить всій Зграї:

На місці їж, скільки з'їси.

Та під страхом смертної кари

Додому й хряща не неси!

Здобич Вовкова належить Вовкові,

І порядкує над нею лиш він.

Аж поки сам Вовк не дозволить —

Із Зграї не їсть ні один!

Коли ще нема йому року —

Право такого Щеняти

Здобиччю будь-кого з Зграї

Вщерть свій живіт наповняти.

В Лігві володарка — Мати,

В усіх одноліток своїх

Чверть з туші вона забирає

Для годівлі Щенят молодих.

Право Печери — за Батьком;

Він сам собі вільно полює,

Зграї своїй не підвладний,

І тільки на Раді звітує.

За вік його, спритність і розум,

За ікла, мов бивні слонові,

В усьому, про що не говорить Закон,

Закон — у Вожаковім Слові.

Такі оце Джунглів Закони:

Одвічні вони и непорушні!

Основа ж, і серце, і мозок Закону

В одному: Вовкова послушність!

З англійської переклав Леонід Солонько





загрузка...

загрузка...