загрузка...

Хрестоматія

ДЖЕЙМС КРЮС

ТІМ ТАЛЕР, АБО ПРОДАНИЙ СМІХ

(Уривки)

У великих містах із широкими вулицями ще й досі є на околицях завулочки, такі вузенькі, що з вікна у вікно навпроти можна поздоровкатись за руку. Чужоземні туристи, грошовиті та чулі, попадаючи ненароком у такий завулок, вигукують: «Ах, як тут мальовниче!» А жінки зітхають: «Як ідилічно! Як романтично!» Але вся та ідилія й романтика — облуда, бо на околицях живуть люди, що не мають грошей. А хто в такому великому, багатому місті не має грошей, той стає понурий, заздрісний, а часто й сварливий. І винні в тому не так самі люди, як завулки.

Малий Тім попав у такий — от завулок, як було йому тільки три роки. Тімова весела, повненька матуся померла, а татові довелося піти працювати на будівництво, бо тоді саме було безробіття. Отож і мусили батько з сином залишити своє світле, гарне помешкання і перебратися до вузького завулка. А незабаром у Тіма з'явилася мачуха — худюща, з гострим, ніби мишачим, писком — і на додачу зведений брат, білий, як сметана, розпещений і вредний хлопець.

Як на свої три роки, Тім був хлопчик міцненький, він умів навдивовижу дзвінко сміятись і цілком самостійно кермувати пароплавом, зробленим із двох стільців. Тім вибирався в подорож по світу на тих стільцях та вигукував: «Чах-чах-чах, Америка!» А от мачуха його за таке лупцювала. І він ніяк не міг того зрозуміти.

Якби не оті неділі, проведені з батьком, Тім, певно, просто зробився б справжнім зухвалим халамидником. А так він усе ж залишався життєрадісним хлопчиком і не забував свого сміху, що починався десь глибоко в животі й кінчався в кумеднім «ік!»

Коли Тіма віддали до школи, він дуже зрадів. У школі він з рана й до обіду почував себе далеко від свого завулка. В першому класі Тім знову став часто й весело сміятися, і за той сміх учитель часто вибачав хлопчикові різні дрібні провини. Хоч Тім мав куди гостріший розум, ніж багато його однокласників, проте він діставав гірші оцінки, ніж вони, через те що часто бував неуважний на уроках. Та ще через домашні завдання. Коли Тім на превелику силу добравсь у школі до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будівництві дошкою, що впала звідкись згори.

Оце вже була найнезбагненніша подія в Тімовому житті. Лиш у день похорону Тім зрозумів, який він тепер самотній. Лиш тоді Тім заплакав.

Він довго тинявся вулицями, ішов, куди очі світять; ноги самі несли його до іподрому, куди вони ходили щонеділі з татом...

Коли Тім прийшов на іподром, глядачі кричали, свистіли, й дедалі гучніше лунало назвисько «Вітер».

— То що, Тіме, хочеш спробувати щастя?

— У ме... у мене немає грошей на заклад.

— Чого ж нема? Я бачив, як ти знайшов п'ять марок.

Провагавшись трохи, хлопець узяв заповнений квиток і

рушив до каси. Той кінь, що на нього поставив Тім, виграв. Хлопець одержав таку купу грошей, якої ще зроду не бачив.

...Тім обернувсь і побачив компанію, яка поцікавилась, чи не хоче той відсвяткувати свій виграш, випивши з ними лимонаду.

Троє чоловіків замовили собі пива, а Тімові лимонаду. Вони розважали щасливчика — новобагатька дивовижними штуками. Лисий панок робив фокуси з Тімовими грішми. Він загорнув їх усі в хусточку, туго скрутив її, тоді розгорнув — і грошей там уже не було.

— Ану, сягни — но в свою ліву кишеню.

Тім застромив туди руку й здивувався: всі гроші, справді, лежали там.

Коли підійшов офіціант і Тім гордо простяг йому гроші за всіх, троє чоловіків усміхаючись, але рішуче відхилили його руку. За всіх заплатив лисий панок.

А на трамвайній зупинці перед Тімом знову де не взявся картатий чоловік.

— Тіме, Тіме, який же ти недотепа! І знов у тебе нема ні шеляга.

— Помиляєтесь, добродію! — засміявся Тім. Він вийняв з кишені паку грошей, показав незнайомцеві.

— Ті гроші не варті й дірки з бублика. Оті троє в садку, я певен, підмінили їх тобі на фальшиві. Я тих людців знаю.

...Настала довго сподівана неділя. Тім щодуху подався до іподрому. Картатий незнайомець уже стояв біля брами. Відразу потяг Тіма до садочка при кав'ярні й замовив йому лимонаду та ще один марципан.

«А він таки непоганий дядько,— думав хлопець. — Тепер я розумію, чому тато його вподобав».

Нарешті картатий пан заговорив про свою справу.

— Любий мій Тіме,— сказав він,— я дам тобі стільки грошей, скільки ти захочеш. Я не можу викласти їх тобі готівкою, але я можу наділити тебе здатністю вигравати будь-який заклад.

— А що ж ви за неї хочете?..

— Я хочу, щоб ти віддав мені за неї свій сміх! Згода?

— Коли це насправді, то я згоден.

— От і добре. В такому разі треба підписати угоду... Май на увазі, що коли ти порушиш обіцянку мовчати й розкажеш кому-небудь про цю угоду, то вже не зможеш вигравати заклади, але й сміху назад не одержиш. Коли ж про неї пробалакаюсь я, то ти одержиш свій сміх назад, проте виграватимеш заклади й далі.

— Коли я програю який-небудь заклад, то дістану свій сміх назад, але закладів більше ніколи не виграватиму.

Потім картатий пан поклав перед ним на столі дві монети по п'ять марок і сказав:

— Оце буде підвалина твого багатства! — і засміявся Тімовим сміхом.

... Відтоді Тім мусив щонеділі йти з мачухою та Ервіном на іподром. На іподромі вже пальцями на нього показували, і навіть прислів'я таке пішло: «Щастить, як Тімові!»

Несподіване багатство зовсім закрутило мачусі голову. Лише Тім проклинав усе те багатство. Мачуха наполягала, щоб Тім пішов учитись до контори, що приймає заклади на іподромі...

На Тімову полегкість другого дня «Дельфін» відплив до Генуї. Директор пароплавства сам відвів хлопця на судно. Прощаючись із Тімом на пірсі, він сказав:

— Хвоста вгору, хлопче! Як повернешся за три тижні, тоді, напевне, вже сміятимешся. Домовились?

— Домовилися!

Тім, що вперше в житті потрапив на пароплав, довго блукав безпорадно по залізних трапах, не знаючи, до кого звернутись.

Коли Тім увійшов до їдальні, чоловік у білій куртці обернувся й сказав:

— Ось і ти прийшов!

Тім здивувався. Цього чоловіка він знав. Це був Крешимир, той самий чоловік, що недавно на іподромі сказав Тімові: «Колись, може, я зумію тобі допомогти». Той самий, що його водяно-блакитні очі так нагадували Троча, барона, якого шукав Тім.

...Хлопець підкрався до шлюпки і зміг підслухати приглушену розмову.

Півголосом Крешимир мовив:

— Я продав вам свої очі, взявши за них ваші риб'ячі баньки. Заплатили ви мені акціями на мільйон марок, але з того мільйона ні одна марка не попала до моєї кишені. Але цього разу я буду хитріший за вас. Я двічі бачив вас на іподромі з цим хлопцем. І спостеріг, що цей хлопець почав щоразу вигравати, але став сумний та понурий. Я дізнаюся, що ви виманили в цього хлопця. Я за ним стежу вже чотири роки, і мені нелегко було влаштуватися стюардом на цьому пароплаві. Але тепер...

— Тепер я вам, коли хочете, дам іще мільйон. Цього разу готівкою. Мої справи з хлопцем вас не обходять. Та коли вам потрібні ваші очі, я згоден на певних умовах... Гляньте, будь ласка, на себе.

Нарешті хлопець почув Крешимирів шепіт:

— Мої очі! В мене! Знов!

Хлопець не міг більше стримуватися. Він кинувся вперед.

— Віддай мені мій...

Але перечепився об бухту линви, вдарився головою об ніс шлюпки й гримнув на палубу непритомний...

— Джонні, де Крешимир? — гукнув Тім.

— Крешимир захворів, Тіме. Апендицит. Але не хвилюйся, від цього нині не помирають.

— А де ж він? — не вгавав Тім.

— Ми зустріли випадково патрульний катер, і Крешимира забрали. Хіба ти не чув, як зупиняли машину?

— Ні,— пригнічено відказав Тім і додав: — Крешимир не хворий. То все барон підстроїв. Я бачив його очі в ілюмінаторі.

Увесь той час Тім вигадував собі якийсь незвичайний заклад, щоб його не можна було виграти. Барон лякав Тіма — хай же лякається й сам. Та хоч скільки сушив собі голову хлопець, він не міг придумати нічого такого, що було б не до снаги диявольському баронові.

...Тім боявся Генуї, але водночас йому й не терпілося прибути туди.

У рубці капітан глянув на Тіма якось чудно.

— Тебе звуть... Вас звуть Тім Талер?

— Так, пане капітане!

— Тоді слухайте радіограму:

«Барон Троч помер крапка. Повідомте Тіма Талера що за заповітом він єдиний спадкоємець крапка».

Тім скам'яніло дивився на потилицю стерничого. Джонні ледве встиг підхопити зомлілого Тіма.

Тім, який щойно був боєм на пароплаві, раптом опинився у ролі багатого спадкоємця, коло якого всі на задніх лапках ходять. Турбувало його одне: що тепер йому гнатись більше ні за чим, бо його сміх помер.

...Тім опинився перед мармуровими сходами готелю. Він звів очі й побачив високого худого чоловіка в картатому костюмі й великих темних окулярах.

— Новий пан барон, рідний брат — близнюк небіжчика,— шепнув хлопцеві на вухо директор кампанії.

Але Тім чогось не дуже повірив у того брата — близнюка. Ніякого брата не існувало.

Барон був живий. А з ним і Тімів сміх.

... Хлопець сів на стілець перед письмовим столом, зняв ковпачок з авторучки й вирішив написати листа. Вийнявши один аркуш, він побачив на полірованій поверхні стільниці дзеркальний відбиток напису. І Тімові впало в око одне слово: чорт.

... Серед людей на майдані Тім не побачив жодного з двох охоронців. Він підбіг до Джонні.

— Я втік, Джонні! Барон приставив до мене детективів. Але...

— Барон? — перебив його стерничий. — А я думав, що він помер!

— Ні, він тільки перемінився в свого буцімто брата — близнюка. Розшукай Крешимира й поговори з ним. Він може тобі все розповісти. А я не можу. Не маю права.

... В Афінах, стародавній грецькій столиці, містилась найбільша філія акційного товариства барона Троча. Тім не хотів виявляти своєї слабкості перед цим химерним гендлярем, що відкупив у нього сміх. Тому він набрався терпіння й дав відвезти себе до візантійського музею. Картини, що до них барон підвів Тіма, були так звані ікони. Тім дуже скоро здогадався, чому це барон привіз його сюди. Намальовані на іконах обличчя з великими застиглими очима й довгими носами не всміхалися. Тімові вони здавалися жахливими.

...Уже вдруге Тім летів у невеликому двомоторному літаку, що належав фірмі барона Троча.

— Ми летимо на схід, назустріч сонцю,— пояснив Троч. — Слуги в моєму замку моляться на сонце. Вони називають його Еш-Шемс.

— А я гадав, ваші слуги моляться чортові,— озвався Тім.

— Авжеж, вони шанують шайтана, як володаря землі, але не як володаря неба.

Барон почав пояснювати йому «становище на масляному ринку». Задля годиться, аби щось сказати, Тім мовив:

— А в нас удома ніколи не бувало масла, самий маргарин.

— На маргарині капіталів не наживеш.

— Але ж маргарин іде не тільки на бутерброди! У нас і смажили на ньому, і у страву клали.

Аж тоді барон зацікавився:

— Цікаво, пане Талер! Обхідний маневр із маргарином і виграш простору на масляному ринку. Майже геніально!..

Виглянувши у вікно, хлопець побачив на аеродромі два літаки. Перед білою стіною барака нерухомо стояв барвисто вбраний вершник — напевне, Салех-бей.

Враз хлопця хтось півголосом покликав:

— Пане Талер!

Перед Тімом стояв сеньйор Ван дер Толен, що з ним Тім напередодні перемовився лиш кількома словами, бо барон майже без передиху торохтів про маргарин.

— Можу я з вами поговорити так, щоб про це не дізнався барон? Заповіт складено так хитро, що новий барон, коли схоче, може відсудити у вас усе майно. Це справа його й ваша. Мене цікавлять контрольні акції. Хто їх має, вирішує, як будуть вестися справи.

— І ті контрольні акції успадкував я.

— Частину. Решта належить Салех-беєві, містерові Пенні й мені.

— І ви хочете відкупити в мене мої контрольні акції?

— Я не можу цього зробити, бо, поки вам не вийде двадцять один рік, усім порядкує барон. Та коли ви дійдете повноліття, вступите у володіння спадщиною, тоді я радо відкуплю їх. За них я вже сьогодні даю вам будь-яке підприємство нашої фірми. Воно належатиме вам і тоді, коли заповіт із якоїсь причини оголосять недійсним.

— Я поміркую про вашу пропозицію,— сказав Тім.

У півкруглій кімнатці у вежах замку сидів самотній підліток, зрослий у вбогому завулку, хлопець без усмішки, однак за своїм багатством і могутністю — майбутній король, коли б його тільки вабило те королювання. Хлопець у вежі на хвилину забув утрачений сміх і снив про королювання.

Та дійсність була зовсім не така. Дійсність звалася «маргарин» і мала ще дуже відчутно нагадати йому про втрачений сміх.

... Аж ось барон попросив Тіма ще раз переказати все про маргарин.

— Мене завжди сердило, що багатим продають їхнє масло, гарно запаковане в срібний папір, а нам наш маргарин ляпають на шматок рудого паперу. Хіба й ми б не могли продавати наш маргарин запакованим?

— Любий мій юначе,— врочисто промовив Салех-бей,— ви ж оце щойно винайшли марковий маргарин.

Акційне товариство барона Троча вирішило «викинути на ринок» новий ґатунок маргарину, гарно упакований і з назвою. І випуск того маргарину був спланований, як бойова операція під час війни.

Тім мав багато вільного часу в ті дні, але так і не надумав ніякого способу повернути собі свій сміх. Він не бачив, що до втраченого сміху є дуже короткий шлях.

Але троє людей у Гамбурзі вже відкрили той шлях. Раптом задзеленчав телефон, і коли хлопець підняв трубку, в ній пролунав далекий голос:

— Говорить Гамбург. Це пан барон?

— Це ви, пане Рікерт? Я Тім!

— Господи, Тіме, як же нам пощастило! В мене були Крешимир і Джонні. Крешимир знає...

За спиною в Тіма стояв барон.

— Ви повинні забути своїх колишніх знайомих. Скоро ви станете королем, успадкуєте королівство рахунків. А там правлять цифри...

... Як на чотирнадцятирічного хлопця, у Тіма були грандіозні плани. Тім надумав не більш не менш, як із Салех-беєвою допомогою так розхитати баронове акційне товариство, щоб баронові лишилося тільки віддати Тімові його сміх або ж зразу втратити все своє багатство й могутність. Замір той був зовсім божевільний і навіть із Салех-беєвою допомогою нездійсненний. Недооцінював він і тих людей, що з ними мав справу, та їх одностайність у хвилину небезпеки. Сміх його можна було відвоювати куди простішим способом — усього лиш кількома словами. Але при бароні Тім розучився дивитися на життя просто.

... Барон налив собі в чай рому й промовив:

— Я хочу зробити вам одну пропозицію, пане Талер. Протягом одного року не шукайте ніякого зв'язку з паном Рікертом та вашими гамбурзькими друзями, і я подбаю, щоб за рік акції гамбурзького пароплавства належали вам. Згода?

— Добре,— відповів Тім. А собі подумав: «Цілий рік без сміху — це дуже важко, але ж ціле життя — це нестерпно. За такий час я, може, придумаю, як пошити барона в дурні».

Немов прочитавши Тімові думки, Троч додав:

— Давайте, пане Талер, весь цей рік подорожувати. Довкола світу, вдвох. Я дарую вам цю подорож на день народження.

...Барон підвівся й почав походжати павільйоном.

— Ви ж знаєте, пане Талер, що нашому майбутньому маргаринові треба дати назву. Салех-бей запропонував для маргарину назву «Тім Талер». І по всьому світі розійдеться надрукована синьою фарбою на жовтому папері фотографія усміхненого хлопця — ваша фотографія!

Аж тоді Тім увесь нашорошився й тихо-тихо спитав:

— Як же я всміхатимусь, коли я не вмію сміятись?

У вухах Тімові лунали Трочеві слова, що в разі невдачі з маргарином може піти димом догори все товариство.

— Скажіть вашим компаньйонам, бароне, що я згоден.

Троч довго морочився біля апарата.

— Дуже добре, пане Талер! Отак і стійте. А тепер прокажіть слідом за мною: «Позичаю свій сміх тільки на півгодини. Життям присягаю, що поверну його».

— Позичаю свій сміх...— голос Тімові урвався...

Тільки-но Тім вимовив останнє слово, як Троч моторно сховав голову під чорну хустку. Наче лялька в ляльковому театрі. Тімобі нестерпно захотілося сміятись, і він... справді засміявся. Насміявшись, Тім весело вишкірився й спитав:

— Оце та маргаринова усмішка, що ви хотіли, бароне?

Сміх завмер на його устах, коли на нього знизу вгору глянуло зле тонкогубе обличчя в темних окулярах. Цей чоловік не віддасть йому сміху по-доброму. Цей чоловік страшний.

— Годі вам гратися в чорта, бароне! Більше ви мене не побачите!

Хлопець вибіг під рясний дощ на паркову терасу... Раптом хлопець якось обважнів. Він просто фізично відчував, як сміх залишає його. Та все було куди простіше: за Тімовою спиною стояв Троч.

...До кімнати увійшов Салех-бей і вислав слугу з кімнати.

— Ти не підписав угоди? Щось трапилось?

— Нічого страшного. Угоду я підписав. А що це за ручка?

— В ній таке чорнило, що помалу вицвітає. За рік на угоді твого підпису не буде. І ти зможеш не дозволити продавати маргарин. Я не знаю, чи пощастить коли нам із тобою перехитрити барона. І все ж я спробую. Мені б хотілося, щоб ти навчився сміятися знову.

...Рік подорожі був для Тіма роком у польоті. Тімова зовнішня байдужість заспокоювала барона. Троч справді почав думати, що Тім змирився зі своєю долею, й уже не так пильно наглядав за хлопцем.

Всюди, де приземлявся їхній літак, Тім чув на вулицях всесвітній сміх. І Тімові, хоч який він був поважний на вигляд, дуже хотілося знову навчитися сміятись.

Наприкінці того року подорожування Тімові стало страшенно важко удавати з себе спокійного та грати роль задоволеного багатого спадкоємця. Якось йому пригадалися слова Рікерта: «Крешимир знає...»

Що знає Крешимир? Як відібрати в барона Тімів сміх?..

— Ну, а як там марковий маргарин? — нібито зовсім не до речі спитав Тім. Але барон дуже добре зрозумів його.

— Салех-беєва спроба поламати наші маргаринові плани — така сама наївна вигадка.

Тімове серце забилося швидко. Невже Троч знає, що Тім підписав угоду невидимим чорнилом?

— Ми назвали наш маргарин «Пальмаро», бо ця назва легко вимовляється. Та й пальму знають усі.

— То, виходить, Салех-беєва ручка була марна, бароне?

... Тім піднявся нагору до барона. Троч мав звичку під час важливих розмов тримати в руці папірця з нотатками.

— Завтра, пане Талер, кінчається термін нашої невеличкої умови щодо пана Рікерта. Коли ви до завтра не зустрінетесь із вашими гамбурзькими друзями, я знову прийму його на посаду директора. Другий пункт стосується... вашого сміху. Видно, за останній рік ви навчилися цінувати владу, багатство та розкішне життя більше, ніж якийсь там нікчемний сміх. Я пропоную вам додаткову угоду: зобов'язуюсь виклопотати для вас підданство країни, де ви вже від сьогодні вважатиметесь за повнолітнього й зможете негайно вступити у володіння спадщиною.

— А чого ви за те жадаєте, бароне?

— По-перше, ніколи не вимагати свого сміху назад, а по-друге, — відступити мені половину всієї спадщини з контрольними акціями.

— Пропозиція варта уваги. — Звичайно, він і не думав зректися свого сміху. Але Трочеві цього не слід знати. Хлопцеві набігла думка: треба поторгуватися з бароном. І Тім почав торгуватись.

— Купіть мені ляльковий театр, бароне! Щоб у ньому дітей смішити.

— Розумію! Ви хочете купити й собі невеличкий сміх. Непогана думка.

...У ванній кімнаті Тім добув із аптечки лупу й трубочку з запискою. Дивуючись дедалі дужче, він читав:

«Туди, де дипкохвіст, прийди. Те, що знайшла королівна, знайди. Шлях тобі підкаже той чоловік, що відраджував від вихора. Візьми таксі, де знайомий шофер. Приходь у годину трамваїв (темну!). Бійся щура, одури його. Шлях простий. Тільки веде до нього чорний хід».

Отже, Тім повинен стерегтися Троча й вийти з готелю потаємно. Коли хлопець дочитав таємничу записочку, йому стало так легко й закортіло сміятись.

Барон підвівся й вийшов до вмивальні. На перший погляд, усе лишилося, як і було. Та як придивитись, усмішка здавалася вимучена, штучна, ніби позичена. Він зрозумів, що впоров дурницю. Цей коштовний сміх вуличного хлопчака треба було привласнити інакшим, простішим способом: не за допомогою крутійської угоди, а...

... Троч відчував, що сміх вислизає від нього, а тому хотів урятувати, що можна, утримати зубами. Того він і мчав так стрімголов по бульвару. Перебігаючи вулицю, він спіткнувся, впав, зачув, як скреготнули гальма, й вигукнув, уже не притомніючи:

— Тім Талер!

Той нещасний випадок був і несподіваний, і неминучий. Барон цілком неминуче попав під машину, почавши боятися за свій сміх.

... Стерничий потяг Тіма за собою. Тім побачив табличку: «Чортові сходи».

— Роби зразу, що тобі Крешимир скаже! — шепнув Джонні Тімові.

— Дай руку, Тіме, й забиймося об заклад, що ти одержиш свій сміх назад. Швидше! — почув Тім Крешимирів голос.

— Закладаюся...

— Стій! — гукнуло щось угорі на сходах. — Стій! Джонні перебив їм руки, як заведено. І запала моторошна тиша.

Хлопець стояв, понуривши очі. Йому було тяжко, аж млосно, хоч із живота вже піднімалося щось легеньке — майже жайворонкова пісня. І сміх — дзвіночок із кумедним «ік!» на кінці вирвався з нього зовсім мимохіть. Він розгубився перед своїм щастям.

...Барон сів на кам'яний східець і хрипким голосом запитав:

— На що ви забивались, пане Талер?

— На один пфеніг, бароне.

— Ваша спадщина, пане Талер...

— Я зрікаюся її, бароне!

— Але ж ви тепер такий самий бідний, як були спочатку!

— Ваша правда, бароне. Я мушу все починати спочатку. Але те, що я маю тепер, за останні роки стало для мене цінніше, ніж будь-які акції в світі.

— Що ж це таке?

Замість відповіді Тім просто засміявся на весь голос.

З німецької переклав Юрій Лісняк





загрузка...
загрузка...