загрузка...
Loading...

Хрестоматія

ДЖОНАТАН СВІФТ

(1667—1745)

Джонатан Свіфт, англієць, народився, виріс і одержав освіту в ірландській столиці Дубліні. Батько майбутнього письменника, дрібний урядовець, не дожив до народження сина, і Джонатанові Свіфту довелося самотужки пробивати собі дорогу в житті. Переїхавши до Лондона, хлопець брав участь у політичному житті столиці, писав памфлети, друкувався в часописах. Він став особистим секретарем, а згодом і близьким другом багатого вельможі сера Уїльяма Темпла, зберігаючи при цьому власну людську гідність. Після смерті Темпла Свіфт жив переважно в Дубліні, будучи настоятелем найбільшого в країні собору Святого Патріка. Водночас відстоював самостійність ірландського народу, що був підкорений англійцями. Тут, у Дубліні, важко хворіючи, Свіфт і помер.

За своїми поглядами Джонатан Свіфт — просвітитель, тобто людина, котра вірить у Розум. З цієї позиції він писав свої памфлети, політичні казки («Казка бочки»), сатири. Найвидатніший твір Свіфта — «Мандри по різних далеких країнах світу Лемюеля Гуллівера, спершу лікаря, а потім капітана кількох кораблів», написаний у 1729 р.

«Мандри Гуллівера» побудовано як розповідь про нещасливу морську мандрівку. (Цей жанр літератури був дуже популярним за часів письменника; згадаймо твір Даніеля Дефо «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, 1719.) Роман поділено на чотири частини, в яких розповідається про чотири подорожі Лемюеля Гуллівера. На початку кожного розділу змальовуються реалістичні пригоди — аж до чергової корабельної аварії, внаслідок якої герой щоразу попадає до фантастичної країни. Кожну з них автор описує детально, з великим знанням справи. Перша подорож Гуллівера була до Ліліпутії, населеної людьми — пігмеями; друга — до країни велетнів Бробдінгнегу; під час третьої мандрівки він потрапляє до Лапути, повітряного острова; в останній подорожі — до країни коней-гуїнгнмів та підлеглих коням людиноподібних єгу.

У першій і другій частинах, немовби граючи розмірами людини, то зменшуючи її до ліліпута, то збільшуючи до велета, Свіфт висміює, піддає сумніву всі сфери людського життя. Так, імператор Ліліпутії, що в своїх маніфестах гучно називає себе «гордість і жах всесвіту», монарх над усіма монархами, найвищий серед синів людських, той, що «ногами спирається на центр землі, а головою сягає сонця», виявляється насправді жалюгідним створіннячком, що вміщується на Гулліверовій долоні. Завдяки методу антитези (протиставлення) Свіфт сатирично зображує і «комашине» життя ліліпутів, яким воно бачиться величезному порівняно з ними Гулліверові, і таке саме «комашине» дріб'язкове внутрішнє життя людини — самітника, Гуллівера, яким воно бачиться велетням з височини їхнього зросту.

Королівство велетнів — це образок ідеальної держави, на чолі якої стоїть добрий і мудрий король, вимріяний усіма народами. Будучи людиною гуманною і обдарованою здоровим глуздом, він не знає, що таке загарбницька війна, не утримує постійної армії, а в своїй державній практиці не вдається до дипломатичного та бюрократичного крутійства.

Докладно ці прикмети справедливого суспільного ладу відтворено в четвертій частині, зокрема в картинах життя гуїнгнмів. Спартанська невибагливість, товариська приязнь і щирість є нормою життя цих простих і благородних тварин.

Чимало уваги приділяється в романі проблемі виховання дітей. Відтворюючи побут та звичаї гуїнгнмів, Свіфт створює систему ідеального виховання людини. Передовсім він за суспільне виховання дітей та раціоналістичні методи навчання. Пропагуючи гармонійне поєднання фізичного та розумового тренування, Свіфт вимагає, аби юнацтво привчалося до простого й активного способу життя. Тут знаходимо також поради вчителям — давати дітям корисні знання, а не забивати їхні голови всіляким мотлохом.

Такою є філософія цієї чудової сатиричної казки — фантазії, автор якої полишив нам зріз власної доби, проаналізувавши її із загальнолюдських позицій.

До українського читача Свіфт прийшов уперше в 1895 p., коли у львівському часопису «Дзвінок» було опубліковано «Подорож Гуллівера до краю великанів». Після цього неод-норазово виходили різні переклади уривків і всього твору Свіфта. Найкращий український переклад було здійснено в 1928 р. і видано в 1983 р. за редакцією Юрія Лісняка.





загрузка...

загрузка...