загрузка...
Loading...

Хрестоматія

ОЛЕКСАНДР ДЮМА

ТРИ МУШКЕТЕРИ

(Уривки)

Юнак... Уявіть собі Дон-Кіхота вісімнадцяти років. Обличчя — видовжене й засмагле, гострі вилиці — ознака хитрості; надмірно розвинені м'язи на щелепах, за якими відразу й без-помилково можна впізнати гасконця, навіть коли він без берета. Очі в молодика були розумні й відверті; ніс з горбинкою, тонкий і гарно окреслений. На зріст він був надто високий для юнака і надто малий для дорослого чоловіка, тож недосвідчена людина могла б сказати, що це фермерський син подався в мандри, якби на ньому не було почепленої на шкіряній перев'язі через плече довгої шпаги, що хльоскала його по ногах.

— Сину мій! — сказав гасконський дворянин. — Цей кінь народився в господі вашого батька майже тринадцять років тому і весь час залишався в ній, так що ви повинні любити його. При дворі, якщо ви матимете честь бути там,— до речі, честь, на яку вам дає право давність нашого роду,— бережіть, пам'ятаючи не тільки про себе, а й про своїх близьких, гідність нашого дворянського імені, яке уже понад п'ятсот років ніхто з ваших предків нічим не заплямував. Не бійтесь несподіванок і шукайте пригод. Ви молодий і повинні бути хоробрим з двох причин: по-перше, тому, що ви — гасконець, і, по-друге, тому, що ви — мій син. Наостанок пораджу вам іще одне. Наслідуйте не мене, ні, бо я ніколи не бував при дворі, а тільки добровольцем брав участь у релігійних війнах,— а пана де Тревіля, який був колись моїм сусідом і мав честь змалечку гратися з нашим королем Людовіком XIII. Стусани, що перепали королю, збудили в ньому захоплення й приязнь до пана де Тревіля. Тепер він — капітан мушкетерів, яких високо цінує король, їх побоюється навіть кардинал... Він починав, як ви; тож підіть до нього з цим листом і, наслідуючи його приклад, чиніть, як він.

Опинившись вперше на подвір'ї де Тревіля, Д’Артаньян був просто приголомшений. Юнак чудово розумів, що всі погляди в цю мить звернені на нього, і вперше в своєму житті, хоч досі був досить високої думки про себе, відчув, що він смішний.

Але й перед самими сходами Д’Артаньянові не стало легше: четверо мушкетерів розважалися тут якоюсь грою.

Посеред найгомінливішого гурту стояв високий і гордовитий мушкетер. Цей мушкетер, що тільки-но змінився з караулу, скаржився на нежить і час од часу навмисне кашляв. Він недбало пояснював співрозмовникам, що саме через застуду й надів плащ, а ті милувалися з гаптованої золотом перев'язі.

— Нічого не вдієш,— казав мушкетер,— це стає модним. До того ж треба кудись витрачати батьківську спадщину.

— Та годі тобі, Портосе! — вигукнув хтось. — Зізнайся, тобі цю перев'язь подарувала дама під вуаллю, яку я зустрів із тобою в неділю біля застави Сент-Оноре?

— Ні, я купив її і заплатив дванадцять пістолів. Чи не так, Арамісе?

Той, кого назвали Араміс, був анітрохи не схожий на Портоса; зовсім молодий — двадцяти двох, щонайбільше двадцяти трьох років, з чорними лагідними очима й рожевими та пухнастими, як осінній персик, щоками, він справляв враження наївного й ніжного юнака. Говорив він мало й повільно, беззвучно всміхався, показуючи свої білі рівні зуби. Араміс ствердно відповів на запитання друга, ледь нахиливши голову...

— Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? — вигукнув де Тревіль. — Він сказав, що набиратиме відтепер своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала... Так, так — і його величність має слушність, бо, присягаюся честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповів учора королю, що позавчора ці кляті мушкетери, ці рубаки засиділися в шинку і що дозір його гвардійців був змушений затримати порушників спокою. Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь... Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вешталися по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті.

Приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусіль лунали лайка й прокльони. Д'Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись.

В цю хвилину хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.

— Атос! — вигукнули обидва мушкетери.

— Ви мене викликали, добродію? — тихо, але дуже спокійно мовив Атос. — Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!

— Я сказав цим панам,— мовив де Тревіль,— що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери — найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!..

Д'Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити, — це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.

— Добродію, — сказав Атос,— я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли: це не в їхніх звичках.

— У мене немає секундантів, добродію,— відповів Д’Артаньян.

В кінці вулиці Вожірар з'явилася велетенська постать Портоса.

— Як? — вигукнув Д’Артаньян. — Ваш перший секундант — пан Портос?

— Так, а хіба вам це неприємно?

— Ваш другий секундант — пан Араміс?

— Звичайно.

Портос підійшов ближче, обернувся до Д’Артаньяна і занімів, вражений до краю.

— Гм... У мене дуель з цим добродієм... тільки о першій.

— І в мене дуель з цим добродієм,— зауважив Араміс,— тільки о другій годині.

— А зараз, коли ви всі зібралися, панове,— мовив Д’Артаньян,— дозвольте мені вибачитися перед вами. Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім. А тепер — до бою!

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців кардинала.

— Гвардійці кардинала! — вигукнули Портос і Араміс. — Шпаги в піхви! Шпаги в піхви!

— Гей! — закричав Жюссак.— Мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують? Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами. Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою!

— Їх п'ятеро,— прошепотів Атос,— а нас тільки троє, ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці...

Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини — він мав зробити вибір між королем та кардиналом. Битись — означало не підкоритися закону.

— Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

— Як вас звати, хоробрий юначе? — спитав Атос.

— Д'Артаньян, добродію.

— Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д’Артаньяне, вперед!..

... Д'Артаньян запросив гостя сідати.

— Мені говорили про пана Д’Артаньяна як про мужнього юнака, якому можна довірити таємницю. Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви. Її викрали вчора вранці, коли вона виходила з своєї робочої кімнати. Мушу сказати, що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть набагато вище.

— Он воно що! Чи ви маєте на увазі любовні справи пані де Шеврез?

— Вище, багато вище.

— То, може...— Д’Артаньян затнувся.

— Так, добродію,— ледь чутно мовив переляканий гість.

— Але з ким?

— Та з ким же, як не з герцогом... Пан де ля Порт, довірений камердинер королеви, влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі... І королева боїться,., що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди приїде,— заманити його в пастку...

— Не гарячкуйте так, Д’Артаньяне,— сказав Араміс,— по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє.

— Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! — вигукнув Д’Артаньян.

— Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі — іспанців та англійців?

— Іспанія — її батьківщина,— відповів Д’Артаньян. — Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця. Коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу...

Анна Австрійська підійшла до герцога; Бекінгем упав їй до ніг.

— Герцоге, ви вже знаєте, що не я надсилала вам листа.

— О так, вельможна пані. Я знаю, що був божевільним, коли повірив, але що вдієш — коли кохаєш, так хочеться вірити у взаємне кохання!

— Мілорде,— вигукнула королева,— ви забуваєте, що я ніколи не говорила вам про своє кохання!

— Нехай я не зможу більше бачити вас, вельможна пані; але я хочу, щоб ви щодня чули про мене. Якби ви не були королевою, ви б покохали мене, вельможна пані? Чи можу я сподіватися, що тільки недосяжність вашого сану змушує вас бути такою жорстокою? Ви сказали, що мене заманили в пастку, де я можу накласти головою. Я й сам уже давно передчуваю близьку смерть.

— Стривайте,— відказала Анна Австрійська. — Мене також переслідують лихі передчуття й недобрі сни. Благаю вас, герцога, йдіть, облиште мене, не знаю, кохаю я вас чи ні, але мені добре відомо, що я не порушу своєї присяги. Ідіть же, благаю вас...

— На знак вашого прощення подаруйте мені якусь дрібничку, що належала б вам і нагадувала мені, що все це не сон. Якусь каблучку, кольє, ланцюжок...

— І ви облишите мене? Тоді заждіть, заждіть.

Анна Австрійська вийшла до своїх покоїв і майже відразу повернулась, тримаючи в руках невеличку скриньку рожевого дерева з золотою монограмою.

— Візьміть, мілорде герцог,— сказала вона, — бережіть її, як пам'ять про мене.

— Через півроку, якщо я тільки не помру, я знову побачу вас, навіть коли для цього мені треба буде перевернути світ...

— Ми запізнилися з погонею! — вигукнув кардинал. — Герцог уже в Булоні. Тепер уже тільки в Лондоні можна його наздогнати. Негайно покличте Вітре і скажіть, щоб він ладнався в дорогу.

За хвилину, узутий у високі чоботи з шпорами, Вітре стояв перед кардиналом.

— Вітре,— мовив Ришельє,— ви негайно виїдете до Лондона. Передасте цього листа міледі. Ось чек на двісті пістолів.

Гонець мовчки вклонився, взяв листа, чек на двісті пістолів і вийшов.

Ось що було написано в листі: «Міледі!

Будьте на першому ж балі, де з'явиться герцог Бекінгем. На його камзолі ви побачите дванадцять діамантових підвісок. Підійдіть до нього й відріжте дві з них.

Як тільки ви здобудете ці підвіски, негайно сповістіть мене».

...— Ваша величносте,— поважно мовив король,— дуже скоро в ратуші відбудеться бал; я хочу, щоб ви з'явилися на балі в парадному вбранні й неодмінно з діамантовими підвісками, які я вам подарував до дня народження.

Анна Австрійська вирішила, що король знає все і що це кардинал ще тиждень тому порадив йому не розкривати карт.

— На який саме день призначено бал?

— Дуже скоро, ваша величносте. На жаль, я не пригадую точної дати, але я обов'язково спитаю про це в кардинала.

— То це кардинал порадив вам влаштувати свято? — вигукнула королева.

— Так, ваша величносте. Але чому ви про це питаєте? Хіба неоднаково — він чи я? Може, ви вважаєте прохання злочинним?

— Ні, королю.

Дуже задоволений, король вийшов.

— Я загинула! — прошепотіла королева. — Кардинал знає все; це він нацьковує на мене короля. Я загинула! Боже мій! Боже!

— Чи не можу я чимось зарадити вашій величності? — зненацька пролунав ніжний і співчутливий голос. — Мені здається, що я знайшла спосіб допомогти вашій величності в біді.

— Ви? О небо! — прошепотіла королева. — Стривайте, гляньте мені в очі. Мене оточують зрадники; чи можу я вам довіритись?..

— Так от,— мовила пані Бонасьє,— ці підвіски треба забрати, треба, щоб хтось поїхав до герцога.

— Але хто? Кому довіришся?

— Ваша величносте, довіртеся мені, і я вас врятую!..

... Д'Артаньян подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів, отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.

— Я хотів би, щоб ви домовились про двотижневу відпустку для мене,— мовив Д’Артаньян.

— Чи можете ви сказати, куди їдете?

— В Лондон...

Не встигли мушкетери обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт.

— Що це? — спитав Араміс.

— Наказ про відпустку, яку ви просили в пана де Тревіля.

— Я не просив ніякої відпустки. Відколи це мушкетерам стали давати відпустки, про які вони не просили?

— Відтоді, як у них з'явилися друзі, що стали робити це за них,— відповів д'Артаньян.— Ми вирушаємо в Лондон, панове.

— Коли ми вже ризикуємо бути вбитими, я б хотів знати, в ім'я чого це робиться?

— А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази?

... О другій годині за північ наші четверо шукачів пригод виїхали з Парижа. За милю від Бове подорожні побачили гурт грабарів, які вдавали, ніби ремонтують дорогу, а насправді копали ями й старанно поглиблювали глинясті вибоїни.

Араміс гримнув на грабарів. Атос хотів зупинити його, але було пізно. Грабарі почали глузувати з подорожніх. Потім вони відступили до рівчака й вихопили звідти по мушкету, отож наші подорожні змушені були в прямому розумінні слова пробиватися крізь стрій.

— Це засідка! — вигукнув Д’Артаньян. — Не стріляйте і — вперед!

...На світанку шхуна була вже за три чи чотири милі від берегів Англії. О десятій годині кинули якір у Дуврі.

Д'Артаньян зовсім не знав Лондона, не знав жодного англійського слова; але він написав ім'я герцога Бекінгема на папірці, і йому відразу ж показали, куди треба їхати.

Приїхавши до замку, вони спитали, де герцог. Король і Бекінгем були на соколиній охоті. Через двадцять хвилин Д’Артаньян і його супутник доправились до вказаного місця.

Бекінгем ураз пригадав Д’Артаньяна і, зрозумівши, що у Франції, певно, сталося щось важливе, квапливо спитав, де юнак, який привіз новини.

— Чи не сталося якоїсь біди з королевою? — спитав Бекінгем.

— Візьміть цей лист,— мовив Д’Артаньян...

— Боже мій! Що я прочитав! — скрикнув герцог. — їдьмо, добродію, їдьмо!

І обоє щодуху помчали в столицю...

Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем побіг до дверей. Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.

— Візьміть,— сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами. І одну по одній герцог заходився цілувати підвіски. Та враз він розпачливо зойкнув.

— Що сталося? — збентежено спитав Д’Артаньян.

— Все загинуло! — вигукнув Бекінгем. — Немає двох підвісок. їх викрали. І ця крадіжка — справа кардиналових рук.

— Чи не здогадуєтесь, мілорде, хто саме їх вкрав?

— Стривайте, стривайте! — вигукнув герцог. — Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал. Графиня Вінтер, з якою я посварився на тому балі, явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона — шпигун кардинала... На коли призначено свято?

— На наступний понеділок.

— Ще п'ять днів, часу більше, ніж досить. Мого ювеліра й секретаря! — Бекінгем сів до столу й почав писати накази. — Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває у портах його величності.

Ювелір одним поглядом оцінив вишуканість підвісок і, не вагаючись, промовив:

— За тиждень я можу виготовити подібні.

— Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.

— Мілорд матиме їх...

На третій день підвіски були готові. Герцог послав по Д’Артаньяна.

... Пан де Тревіль зустрів Д’Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши руку, він сказав, що рота несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост...

З французької переклав Р. Терещенко.





загрузка...

загрузка...