загрузка...

Хрестоматія

ЖУЛЬ ВЕРН

ДІТИ КАПІТАНА ГРАНТА

(Уривки)

... На попсованих морською водою папірцях ледве можна було розібрати кілька слів. Протягом декількох хвилин Гленарван мовчки уважно розглядав їх, роздивлявся проти світла, пильно вивчаючи найменші залишки письма, помилувані морем. Потому повернувся до своїх друзів, що невідступно стежили за ним занепокоєними очима.

— Тут,— сказав Гленарван,— три окремі документи, очевидно, три копії, написані англійською, французькою й німецькою мовами. Слова, які збереглися, не полишають у цьому жодного сумніву.

— Але можна принаймні з них добрати зміст? — спитала Гелена.

— Важко сказати щось певне: багатьох слів бракує.

— Може, вони доповнюють одне одне? — спитав майор.

— Безперечно,— сказав Джон Мангле. — Зіставляючи уривки фраз, ми зрештою спроможемось відновити їхній зміст.

— Оце ми зараз і зробимо,— сказав Гленарван,— але діяти будемо згідно з певною системою...

Капітан уважно прочитав документ.

— Насамперед,— пояснив він,— можна визначити, коли сталася аварія: 7 червня; зіставивши це з цифрою 62 англійського документа, матимемо повну цифру 7 червня 1862 року. Далі в нас виходить фраза «Подайте їм допомогу».

— Так! «Подайте їм допомогу!» — повторив Гленарван. — Але ж де ці бідолахи? Тут нічого не сказано, де саме потонув корабель.

— Будемо сподіватись, що французький документ виявиться зрозумілішим,— сказала Гелена.

— Гляньте, тут є цифри!

— Будемо діяти послідовно,— мовив Гленарван. — Дозвольте мені відтворити одне за одним ці неповні порізнені слова. Я бачу, що йдеться про трищоглове судно, повну назву якого подають нам спільно англійський і французький документи: «Британія». Далі — «гонія» і «південний», з них зрозуміле тільки друге слово.

— Оце вартісна деталь,— зауважив Джон Мангле. — Виходить, судно потонуло в південній півкулі.

— Так, але тут бракує довготи,— зауважив Мак-Наббс.

— Не можна вимагати, щоб було геть-чисто все, любий майоре. Знати градус широти — це вам не абищо. Насамперед треба визначити в цьому документі три частини: по-перше, те, що ми знаємо, по-друге, те, що дає змогу робити певні припущення, і по-третє,— те, що нам невідомо. Що ж вам відомо? Те, що 7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» з порту Глазго затонуло, що два матроси й капітан кинули в море цей документ під 37° 11' широти і що вони просять допомоги.

— Достеменно так,— мовив майор.

— Які припущення можна зробити? Передусім — корабель загинув десь у південних морях, і тут я прошу уважніше придивитися до слова «гонія». Може, це частина назви якоїсь країни?

— Патагонія! — скрикнула Гелена.

— Безперечно.

— Та хіба тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? — спитав майор.

— Це дуже легко перевірити,— відповів Джон Мангле, розгортаючи карту Південної Америки. — Саме так.

— Гаразд! Читаємо далі. Двоє матросів і капітан «діст...» дістались, але куди? «Конт...» — до континенту. Що ж сталося з ними? На щастя, тут збереглося три літери «пол...», які говорять про їхню долю. Ці бідолахи — бранці, вони потрапили в полон. До кого? До «жорстоких індіанів». Хіба це не переконливо? Як на мене, катастрофа сталася біля берегів Патагонії. А втім, я довідаюся в Глазго, куди йшла «Британія», і ми тоді розміркуємо, чи могла вона опинитись в тих місцях.

— Немає потреби їхати так далеко,— мовив Джон Мангле. — У мене є комплекс «Торгівельного й мореплавного часопису», ми зараз матимемо найточніші відомості.

Невдовзі він з видимим задоволенням прочитав:

— «30 червня 1862 року. Перу. Кальяо. Місце призначення — Глазго, «Британія», капітан Грант».

— Грант! — вигукнув Гленарван. — Той мужній шотландець, що хотів заснувати Нову Шотландію на островах Тихого океану. Бачите, друзі, ми розгадали майже все. Тепер єдине, що нам бракує, це градус довготи.

— А він нам і не потрібен,— сказав Джон Мангле,— коли відомі країна й широта, я узявся б знайти місце, де скоїлося лихо.

...Секретар Географічного товариства, напевно, був приємною людиною. А втім, Гленарван чудово знав тепер, з ким має справу: ім'я й заслуги Жака ІІаганеля були добре відомі. Його повідомлення про найновіші відкриття, праці з географії, друковані в наукових записках товариства, його листування мало не з усім світом — все це робило Паганеля видатним ученим Франції. Тому Гленарван щиро потиснув руку своєму несподіваному гостеві.

— Тепер, коли ми познайомились,— сказав він,— чи не будете ви так ласкаві, пане Паганелю, відповісти на одне запитання?

— Хоч на двадцять, сер,— одказав Паганель.

— Ви прибули на це судно позавчора ввечері?

— Так, сер, о восьмій годині. З поїзда я скочив у кеб1, а кебом попрямував до «Шотландії», де замовив собі ще з Парижа каюту номер шість. Ніч була темна. На судні я нікого не помітив. Знаючи, що найкращий спосіб уникнути морської хвороби — негайно вкластися на ліжко і не вставати протягом перших днів плавання, я так і зробив і, запевняю вас, найсумлінніше проспав поспіль тридцять шість годин!

Таким чином слухачі Жака Паганеля довідалися, як він опинився на борту яхти. Мандрівник — француз помилково сів на «Дункан» саме тоді, коли вся його команда була на церковній відправі в Сен-Мунго.

— Протягом усього життя я плекав надію побачити Індію. І ця моя найзаповітніша мрія нарешті здійснилась. Я пливу до країни слонів.

— Отже, пане Паганелю, вам не однаково, до якої країни потрапити?

— Звичайно, ні, сер.

— Пане Паганелю,— мовив Гленарван,— безперечно, це чудова подорож, і наука буде вам за неї дуже вдячна, але я повинен вивести вас з омани — вам усе ж доведеться принаймні на деякий час відмовитися від утіхи побачити Індію.

— Відмовитись! Чому?

— Тому що ви пливете далі й далі від Індійського півострова.

— Але «Шотландія»...

— Це судно — не «Шотландія»!

Подив Паганеля справді був невимовним.

— «Дункан»! «Дункан»! — вигукнув він у розпачі й прожогом кинувся вниз до своєї каюти.

— Не можемо ж ми везти його до Патагонії! Ми ж не відповідаємо за його дивацтва. Уявіть собі — він сів не в той поїзд. Невже заради нього поїхали б в інший бік?

— Ні, звичайно, але він вийшов би на найближчій зупинці,— сказала Гелена.

— Що ж,— мовив Гленарван,— він і тепер може це зробити.

Цієї миті Паганель, переконавшись, що вантаж його на судні, повернувся на палубу, нещасний і засоромлений.

— А куди прямує «Дункан»? — спитав він.

Всупереч своїм скорботним роздумам Паганелеві довелося

скоритись обставинам, однаково зарадити собі він нічим не міг. Він попросив дати йому знаменитий документ і довго його вивчав. Паганель дуже зацікавився долею Мері Грант та її брата. Він запевняв, ніби всі їхні сподівання справдяться, віщував успіх розшуків капітана Гранта й так палко висловлював непохитну віру в щасливий кінець подорожі, що викликав у дівчини радісну посмішку. Якби не оте доручення, він і собі приєднався б до експедиції.

... Підкинувши на ніч дров у вогнище, кожний загорнувся в своє пончо, і незабаром у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас ученого — географа.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очей. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямку, гнані незбагненним жахом. Навряд чи їх переслідували хижаки. На цій височині їх майже немає, а мисливців — і поготів. Що ж так налякало тварин, що змушувало їх так безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого спрямування, й тривога поступилася місцем надії. Він уявляв, як узавтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марними.

Зненацька його вухо вловило віддалений гуркіт, глухий і загрозливий, схожий на розкоти грому. Він глянув на годинника — друга година ночі. Він не збудив своїх украй потомлених товаришів, знеможених сном, і сам поринув у важку дрімоту.

Зненацька страшенний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохкотіння безлічі фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, як ґрунт тікає з-під ніг.

— Тривога! — крикнув він.

— Землетрус! — вигукнув Паганель.

Тим часом величезна брила, на якій ледве тримались, учепившись за кущики лишайника, семеро приголомшених, охоплених жахом людей, котилася вниз із швидкістю експреса, тобто п'ятдесят миль за годину. Неможливо було ні втекти, ні закричати. Вони навряд чи почули одне одного через страшне підземне гудіння, через хмари снігового пилу, що вихором здіймався навколо.

Ніхто не міг би обчислити, скільки часу тривало це неймовірне падіння. Ніхто не наважився подумати, в якій безодні воно мало скінчитись. Ніхто не міг сказати, чи всі вони ще тут живі, чи хтось із них уже лежить на дні прірви. Ледь дихаючи від шаленого карколомного спуску, задубілі від дошкульного крижаного вітру, вони майже втрачали свідомість і хапались за ка-міння, спонукувані лише могутнім інстинктом самозбереження.

Зненацька поштовх надзвичайної сили відірвав людей від рухливої брили. їх викинуло далеко вперед. І вони покотились униз гірськими уступами. Нараз брила зупинилась.

Підвівшись першим, майор обтрусив пил і обдивився навкруг. Він перелічив своїх товаришів. Всі лежали долі. Не було тільки Роберта Гранта.

Минула година. Гленарван попросив почекати ще одну годину.

— Он там! Он там! — вигукнув Мак-Наббс. — Дивіться!

Всі погляди звернулися туди, куди він так владно вказував. Чорна цятка помітно збільшилась, вже можна було розгледіти птаха.

— Це кондор,— сказав Паганель.

Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

— Це там! Там! — крикнув Гленарван. — Що коли Роберт ще живий? Стріляйте, друзі! Стріляйте!

Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами. Вирвався зойк жаху: в пазурах кондора гойдалося нерухоме тіло Роберта Гранта...

— Ви можете, панове, дякувати Богові. Коли капітан Грант живий, то він перебуває тільки тут, на австралійській землі.

— Хто це сказав? — Гленарван зірвався з місця.

— Я,— відповів один з робітників Падді О'Мура, що сидів край столу.

— Ти, Айртоне? — і собі вигукнув колоніст, зачудований не менш Гленарвана.

— Ви зазнали аварії на «Британії»? — спитав Гленарван.

— Так, сер, я служив за боцмана в капітана Гранта.

— Ви врятувались разом з ним?

— Ні, пане. В ту страшну мить мене змило водою з палуби й викинуло на берег.

— То ви з тих матросів, про яких згадується в документі?

— Ні. Мені нічого не відомо про документ. Капітан, мабуть, кинув його в море тоді, коли мене вже не було на судні.

— А капітан?.. Капітан?..

— Я вважав, що він потонув, зник, загинув разом з командою.

— Але ви сказали нам: «Капітан Грант живий!»

— Ні. Я сказав: «Коли капітан живий...»

— І додали: « То він на австралійській землі».

— Так, він може бути тільки тут.

Айртон повторював без угаву, що капітан Грант безперечно живий і перебуває на австралійському суходолі.

Досі нікому не спадало на думку взяти під сумнів правдивість Айртонових слів. Тільки майор та, може, Джон Мангле, люди більш завбачливі, запитували себе, чи заслуговує ця розповідь цілковитої довіри. Ця зустріч, така несподівана, могла викликати певну підозру. Щоправда, всі факти й дати збігались, і Айртон наводив разючі подробиці...

— Ви повторюєте, Айртоне, докази, котрі я вже тут наводив,— втрутився до розмови Паганель. — Безперечно, після аварії моряки попали в полон до тубільців, що вони й пе-редбачали. Та чи завели їх, як і вас, на північ од тридцять сьомої паралелі?

— Так, дуже ймовірно, сер,— відповів Айртон,— ворожі тубільські племена уникають сусідства з районами, підлеглими Англії.

— Це ускладнює наші розшуки,— дещо збентежено мовив Гленарван. — Як віднайти сліди полонених в глибині такого величезного суходолу?

— А що б ви зробили, пане Айртоне? — звернулась Гелена до матроса.

— Я, пані,— жваво відповів Айртон,— повернувся б на «Дункан» і попрямував до місця катастрофи.

— Тоді нехай «Дункан» пливе собі до Мельбурна,— вигукнув Паганель,— а ми й без нього дістанемось до Туфолда! Ми перейдемо Австралію, адже ми перейшли Південну Америку.

а як же «Дункан»? — аж надто прискіпливо допитувався Айртон.

— «Дункан» приєднається до нас або ми до нього. Знайдемо капітана Гранта, тоді разом повернемось до Мельбурна. Хто заперечує проти плану? Ви, майоре?

— Ні,— відповів Мак-Наббс,— якщо перехід через Австралію практично можливий.

— Настільки можливий,— відповів Паганель,— що я пропоную леді Гелені й міс Грант подорожувати з нами...

— Як ви гадаєте, Гелено? — запитав Гленарван, повертаючись до дружини.

— Рушаймо! Рушаймо! — відповіла Гелена.

... Ніч випала жахлива. О другій годині почалася злива. Нарешті розвиднілося. Дощ перестав.

— Слід поквапитись: коли глина підсохне, нам стане ще важче,— мовив Джон Мангле.

Година минула в марних пошуках коней і биків, і Гленарван хотів був уже повернутися до фургона, коли раптом почулося кінське іржання.

— Онде вони! — вигукнув Джон Мангле і шугонув у зарості.

Гленарван, Мюльреді й Айртон побігли слідом і остовпіли: двоє биків і троє коней лежали, простягнувшись на землі, немов уражені громом. Гленарван і його супутники перезирнулись, а Вільсон не втримався від міцної лайки.

— Нічого не поробиш, Вільсоне,— сказав, насилу опанувавши себе, Гленарван. — Айртоне, відведіть коня й бика, котрі ще залишились. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.

— Слово честі,— вихопилось у майора,— дуже прикро, Айртоне, що нам не спало на думку підбити всім нашим коням нові підкови, коли ми переходили Вімерру.

— Чого це, сер? — спитав Айртон.

— Бо ж лишився цілий тільки той кінь, якого підкував ваш коваль!

— Це просто випадковість,— відповів боцман, пильно глянувши на майора...

— Майор в чомусь підозрює Айртона? — промовила Гелена...

— Підозрює? — Паганель знизав плечима.

— В чому ж саме? — мовив Гленарван. — Ніби він здатний загубити наших коней і биків? Але навіщо? Хіба Айртонові інтереси не збігаються з нашими?

— Може, він вважає, що боцман у змові з каторжниками? — необережно прохопився Паганель.

— Якими каторжниками? — здивовано спитала Мері Грант.

— Пан Паганель обмовився,— квапливо відповів Джон Мангле.

Невдовзі, підживившись після важкої ночі чим Бог послав, мандрівники почали радитись. Насамперед слід було точно визначити своє місцеперебування.

— Чи далеко звідси до Мельбурна?

— Щонайменше двісті миль.

В ході наради всі пристали до одностайного рішення: не гаючи часу, вирушати до узбережжя.

— А як же «Дункан»? — запитав Айртон. — Чи не слід його послати до Туфолдської затоки?

— На мою думку, не слід поспішати,— відповів, розмірковуючи, молодий капітан.

— Зауважте,— вів далі Джон Мангле,— за якихось чотири — п'ять днів ми будемо в їдені.

— Щонайменше п'ятнадцять, сер. Адже залишилась найважча частина шляху, самі лише чагарники. Треба буде просуватись із сокирою та смолоскипом.

Айртон говорив переконливо. Всі подивилися на Паганеля, і він, хитнувши головою, ствердив боцманові слова.

— Та головна перепона,— вів далі Айртон,— навіть не в труднощах пересування. Доведеться переходити на той бік Снові й, мабуть, чекати, допоки спаде вода.

— Чекати? — вигукнув молодий капітан. — Хіба не можна знайти броду?

— Мабуть, ні,— відповів Айртон. — Сьогодні вранці я шукав, де б його перейти, але марно. Я вважаю, пане, коли не дістанемо допомоги вчасно, то й через місяць сидітимемо ще на узбережжях Снові.

— Себто ви маєте інший, ліпший план? — дещо роздратовано спитав Джон Мангле.

— Авжеж, коли «Дункан» покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.

— Знову «Дункан»! А в який же спосіб, хотів би я знати, яхта, прибувши до Туфолдської затоки, допоможе нам туди дістатись?

Айртон поміркував хвилю й ухильно відповів:

— Я аж ніяк не наполягаю на своїй пропозиції. Я ладен вирушити в дорогу, коли накажете.

— Але це не відповідь, Айртоне,— зауважив Гленарван. — Що ви пропонуєте?

— У тій скруті, в якій ми опинились, я вважаю за найрозумніше не ризикувати, переправляючись через Снові, а чекати допомоги тут. Цю допомогу нам може подати тільки «Дункан».

— Гаразд, Айртоне,— промовив Гленарван. — Ваша пропозиція варта того, аби її всебічно обміркувати."

— Якщо вас цікавить моя думка,— мовив Мак-Наббс,— я скажу одверто: мені видається, що Айртон говорив як людина розумна і обачна, і я підтримую його план.

Ніхто не сподівався на таку відповідь, бо дотепер Мак-Наббс повсякчас перечив Айртонові.

Гленарван оголосив:

— Айртонів план загалом схвалено. А тепер, Джоне,— звернувся він до молодого капітана,— ви теж, напевно, погоджуєтесь, що найобачніше буде стати табором на березі річки й очікувати на засоби переправи?

— Так,— відповів Джон Мангле,— коли наш посланець спроможеться переплисти Снові, чого ми зробити не можемо!

— Нашому посланцеві не доведеться робити цього,— сказав боцман. — Він повернеться на Люкновську дорогу, і вона виведе його прямісінько до Мельбурна.

— Двісті п'ятдесят миль — пішака! — скрикнув капітан.

— Верхи,— відказав Айртон. — Адже ми маємо одного цілком здорового коня. Він здолає відстань за чотири дні. Додайте два дні на перехід «Дункана» і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш посланець повернеться сюди з матросами.

— Тепер, друзі,— сказав Гленарван,— нам залишається обрати гінця. Хто відвезе наш наказ до Мельбурна?

— Якщо ви зволите, сер, то поїду я,— сказав Айртон. — Одного слова, писаного вашою рукою, досить, аби помічник капітана мені повірив, і за шість днів я приведу яхту сюди.

— Добре сказано,— мовив Гленарван. — Ви розумна й смілива людина, Айртоне, і ви доможетеся свого. Виряджайтесь у путь!

Очі боцмана переможно засвітились. Він одвернувся, та хоч то була одна лише мить, Джон Мангле ухопив цей радісний полиск. Молодий капітан відчув, як підсвідомо зростає його недовіра.

Гленарван саме збирався писати записку, коли Мак-Наббс, котрий стежив за ним невідступно, спитав якимсь особливим тоном, як він пише ім'я Айртон.

— Звичайно, так, як воно вимовляється,— відповів Гленарван.

— Це помилка,— спокійно заперечив майор,— воно вимовляється Айртон, а пишеться Бен Джойс!

Але яким чином Мак-Наббс впізнав цього Бена Джойса в особі боцмана Айртона? Тут була таємниця.

Відтоді, як вони вперше зустрілися, розповідав Мак-Наббс, чуття підказувало йому, що не слід довіряти Айртонові. Недовіра дедалі зростала. Однак до подій попередньої ночі він навряд чи зміг би висунути проти боцмана яке-небудь звинувачення.

Мак-Наббс, прослизнувши поміж високими кущами, дістався до тих підозрілих темних постатей, що він їх запримітив за півмилі від табору. Троє чоловіків роздивлялись якісь сліди на землі, і Мак-Наббс упізнав поміж них блек-пойнтського коваля.

— Це той самий слід, котрий іде від Вімерри.

— Усі коні повиздихали.

— По отруту не варто далеко ходити.

— Ось як можна обернути кінноту на пішаків!

— Потому вони замовкли й відійшли,— розповідав далі Мак-Наббс. — Але я почув надто мало, отож і подався слідом за ними. Невдовзі розмова поновилась. «Ну й проноза цей Бен Джойс,— заговорив коваль. — Хвацький хлопець наш боцман, яку хитромудру вигадку сплів про аварію корабля! Коли його план вдасться — ото нам щастя накотить!» Тут розмова урвалася, негідники подалися з лісу. Але я вже все знав і повернувся до табору.

... Команда яхти невдовзі довідалася, що Айртонові зізнання анітрохи не висвітлили таємничої долі капітана Гранта. Яхта прямувала згідно з визначеним курсом. Тепер залишалося обрати острів, де висадити Айртона...

За два дні показалася земля. То був острів Марія-Тереза. О дев'ятій годині на острові спалахнув яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав. Згодом засвітився новий, він то згасав, то знову займався.

— Виходить, острів заселений? — спитав Гленарван.

— Дикунами, очевидно,— відповів Паганель.

— Але тоді ми не можемо залишати там боцмана.

— Ми пошукаємо інший відлюдний острівець,— сказав Гленарван.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно вдивлялися в море, на блідий слід «Дункана» на воді. Обоє думали про свого батька. Що буде з ними?

— Мері, Мері,— раптом вигукнув Роберт. — Хай наші друзі кажуть, що хочуть, але я й досі сподіваюсь і ніколи не втрачу надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши обов'язку.

— Я згодна,— прошепотіла Мері.

Діти капітана Гранта мовчки дивилися одне на одного. Раптом сталося щось дивне, майже неприродне. Братові й сестрі здалося водночас, немов із лона хвиль почувся якийсь голос, звук його, глибокий і тужний, змусив забриніти всі струни їхніх сердець.

— До мене! На допомогу! — кричав той голос.

— Мері! — гукнув Роберт. — Ти чула, Мері, ти чула?

— Роберте,— мовила бліда від хвилювання Мері,— мені здалось... Так, мені здалось, як і тобі... Ми з тобою маримо обоє!

Та ось до них знову долинув голос, і цього разу ілюзія була такою великою, що в обох одночасно прохопилось:

— Батько! Наш батько!

...Назавтра, 8 березня, усі пасажири зібралися на палубі «Дункана». Підзорні труби звернулися в бік острова. Раптом почувся Робертів крик. Хлопець запевняв, ніби бачив на березі двох людей, що бігають, вимахують руками, а третій подає сигнал прапором.

— Англійський прапор! — скрикнув Джон Мангле.

— У човен! — наказав Гленарван.

На березі стояв поруч з двома іншими людьми ставний, кремезний чоловік. Безперечно, це був капітан Грант.

З французької переклала Тамара Воронович.





загрузка...

загрузка...