загрузка...
Loading...
Анна Ахматова

Анна Ахматова

 

Реквієм

 

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді, була з своїм народом.

Там, де мій народ, на лихо, був.

 

 

Замість передмови

 

     У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в'язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам'яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

     — А це ви можете описати?

     I я сказала:

     — Можу.

     Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957 р.

Ленінград

 

 

 

 

Посвята

 

 

У такому горі никнуть гори,

Кам'яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в'язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

I журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт.

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий, державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида... В мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940 р.

 

 

 

 

Вступ

 

 

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в'язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в'язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

I безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

I під шинами чорних «марусь».

 

 

I

 

 

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку.

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі... Смертна мить...

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

[Листопад] 1935 р., Москва

 

 

II

 

 

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім. Сама.

Мужа вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

(1938)

 

 

 

III

 

 

Ні, не я, це за мене хтось інший страждає,

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

I хай винесуть ліхтарі...

Ніч.

(1939)

 

 

IV

 

 

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

I твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в'язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

(1938)

 

 

V

 

 

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаданий сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у нім, хто чоловік,

Коли мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін. I ведуть

У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловісний знак мені згори

Великої звізди.

(1939)

 

 


VI

 

 

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

I нашіптують про смерть.

Весна 1939 р.

 

 

VII

Вирок

 

 

I діждала слова кам'яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам'ять і любов,

Треба, щоб душа закам'яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

[22 червня] 1939 р.,

Фонтанний Дім

 

 

VIII

До смерті

 

 

Ти ж неминуче прийдеш — чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж. I вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити? Прийди,

Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстриня, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма. Клубочить Єнісей.

Вгорі Північна зірка сяє.

I синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

19 серпня 1939 р.,

Фонтанний Дім

 

 

IX

 

 

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину,

Вогненне ллє мені вино

I в чорну зваблює долину.

I я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум наче вже й не мій,

Але мою конає душу.

В собі ні крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувать його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці,

Ні день, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в'язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний далекий звук —

Останні передсмертні схлипи.

4 травня 1940 р.

 

 

Розп'яття

 

Не рыдай Мене, Мати,

во гробе зрящи...

 

1

 

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив?!»

А матері: «О, не ридай Мене...»

 

 

2

 

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам'янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.


Епілог

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

 

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

I ту, що надсилу до кватирки тяглась.

I ту, що недовго топтатиме ряст,

I ту, що легеньким волоссям — як дим —

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам'ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, нівроку, згадає мене,

На проводи тихо мене пом'яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам'ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв'язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені,

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

I голуб в'язничний туркоче в імлі,

I тихо Невою ідуть кораблі.

 

Переклад В.Затуливітер

 


загрузка...

загрузка...