загрузка...
Ганс Андерсен

 

П'ЯТЕРО З ОДНОГО СТРУЧКА

П'ять маленьких горошин жили в одному стручку. Вони всі були зелені, і стручок теж зелений, і тому вони були певні, що весь світ зелений, і це було цілком вірно! Стручок ріс, і горошини росли також. Вони добре пристосувались до своєї квартири - сиділи прямісінько в один рядок одна за одною.

Сонце світило на стручок і гріло його, дощ обмивав і робив його чистим. Всередині було дуже затишно - удень світло, уночі - темно, як і повинно бути. Горошини все росли та й росли і все. більше та більше думали,- треба ж було робити що-небудь!

- Чи я назавжди залишусь тут сидіти? - спитала одна.-Так можна й затверднути від довгого сидіння! Мені здається, за нашим житлом є щось особливе. У мене таке передчуття!

Тижні минали. Горошини пожовкли, і стручок теж пожовк.

- Весь світ жовкне,-казали вони,- і це було знову ж таки цілком вірно.

Одного дня горошини почули, як їх щось штовхнуло в ствучку; стручок зірвали людські руки, і горошини потрапили з багатьма своїми товаришами в кишеню.

- Ну, ми швидко будемо на волі! - казали вони і чекали, що буде потім.

- Хотіла б я знати, хто з нас найдалі піде,- сказала найменша горошина.- Ну, це швидко виявиться!

- Хай буде що мусить бути! - промовила найбільша. [156]

Трах! Стручок лопнув, і всі п'ять горошин викотились на світле сонячне сяйво. Вони лежали на дитячій долоні. Маленький хлопчик міцно тримав їх і казав, що вони саме згодяться для його пугача.

І зразу ж він всунув у нього горошину і вистрілив у повітря.

- Я лечу в далекий світ! Лови мене, хто зможе! - і з цими словами перша горошина зникла.

-Я лечу прямо на сонце!-сказала друга.- Сонце схоже на наш стручок, і це мені подобається! І вона полетіла.

- Поспимо, де не опинимось,- сказали ще дві горошини і .покотились по підлозі. Але й вони потрапили в пугач.

- Хай буде, що буде! - сказала остання, коли нею вистрілили в повітря. Вона залетіла в щілину під вікно однієї кімнатки на горищі,- в м'яку землю і мох.

В кімнаті на горищі жила одна бідна жінка, що вдень ходила чистити грубки, пиляти дрова та робити іншу важку роботу. Вона була сильна і роботяща, але дуже бідна. Дома в кімнатці лежала її єдина донька - підліток, тоненька й худенька.

Вже рік як лежала вона в ліжку і не могла ні видужати, ні вмерти.

- Умре й вона, як її маленька сестричка,- сумувала бідна жінка.

Хвора дівчинка лежала тихо і терпляче цілі довгі дні, поки мати ходила на заробітки.

Була весна, і якось вранці, коли мати збиралася йти, сонячне проміння пробилось крізь крихітне вікно і впало на підлогу. Хвора дівчинка подивилася на вікно.

- Що там зеленіє? - спитала вона.- Он гойдається од вітру!

Мати підійшла до вікна і відкрила одну половину.

- Ах! - сказала мати.- Це маленька горошина, вона випустила маленькі листочки. Як вона сюди в щілинку потрапила? От і в тебе буде маленький садочок під вікном! [157]

Мати підсунула ліжко хворої дівчинки ближче до вікна, щоб дівчинка могла спостерігати, як росте горошинка, а сама пішла на роботу.

- Мамо, мені здається, я видужую! - сказала дівчинка увечері.- Сонце світило сьогодні мені так тепло! Подивись тільки, як виросла горошина! Я теж видужаю і вийду на сонечко!

- Якби ж то! - сказала мати, хоч сама не вірила цьому.

Проте уткнула коло ніжного зеленого паростка маленьку паличку, щоб його не зламав вітер,- адже він розбудив у її хворої дитинки бадьорі думки. Вона прикріпила до віконної рами ще й шворочку і протягла її до підвіконня, щоб гороху було де витися,/коли він полізе вгору. Щодня можна було бачити, як росте горох.

- Подивись! На ньому вже квіти! - мовила жінка одного ранку, і в ній ожила надія, що її хвора дитинка зможе видужати.

Вона згадала, як жваво розмовляла останній час її дочка. - Сьогодні вранці вона навіть сама підвелася, сиділа на ліжку, дивлячись променистими очима на свій садок, що виріс з єдиної горошини.

Через тиждень хвора дівчинка вже змогла вперше простояти більше як годину. Щаслива, грілась вона на теплому сонечку.

Вікно стояло відчинене, і надворі гойдалася- в повному цвіту біло-рожева квітка горошку. Дівчина нахилилась і поцілувала ніжні пелюстки. Цей день був для неї справжнім святом.

А що ж трапилося з іншими горошинами?

Та, що полетіла по всьому світу й так гордо крикнула: «Лови мене, хто зможе!»-упала в ринву. Там клюнув її голуб.

З іншими двома сталось те ж саме, їх з'їв голуб, і цим вони принаймні дали користь.

Але четверта, що хотіла жити на сонці, потрапила в - стічний рівчак і лежала дні й тижні в брудній воді. Вона дуже набубнявіла. [158]

- О, як чудово я поправилась! - казала вона.- Я мабуть, лопну, бо вже більше випити, я думаю, не може жодна горошина! Я найвизначніша з усіх п'ятьох сестер у стручку!

І рівчак погодився з нею.

А коло вікна кімнатки на горищі стояла дівчинка з променистими очима, щоки її були рум'яні, вона склала ніжні руки над квітами гороху і весело дивилася на білий світ.

  

 


загрузка...

загрузка...