загрузка...

Купер Джеймс Фенімор

Звіробій

Купер Джеймс Фенімор

РОЗДІЛ І

Є насолода в пущі лісовій,

І радість є на березі безкраїм,

І музика, коли гримить прибій

Та в небо хвилями жбурляє.

Людину я люблю, хоч ти, Природо-мати,

Мені любіша і дорожча.

З тобою я навчився забувати

І те, чим був, як був молодший,

І те, чим став під холодом років.

На лоні в тебе серцем оживаю.

Щоб виспівати це — я не знаходжу слів,

Але й мовчати сил не маю.

Байрон, «Чайльд Гарольд»[1]

На людську уяву події впливають так само, як час. Людині, що бувала в далеких мандрах і багато бачила, здається, ніби вона живе на білому світі з давніх-давен; і що багатша історія народу на важливі події, то швидше вона набуває ознак старовини. Інакше неможливо пояснити тієї солідності, якою вже встигли обрости американські літописи. Коли ми звертаємось думкою до перших днів колоніальної історії, цей період постає як далекий і темний; тисячі змін, які нижуться й нижуться в пам'яті, відсовують народження нації в таку давнину, що вона мовби губиться в тумані часу. А проте чотири життя середньої тривалості було б задосить, щоб передати з уст в уста у вигляді переказів геть усе, чого цивілізована людина досягла в межах нашої республіки. Хоча лише сам штат Нью-Йорк значно переважає населенням будь-яке з чотирьох найменших королівств Європи и усю Швейцарську конфедерацію, минуло ледь за двісті років, відколи голландці заснували свої перші поселення, вивівши цей край із стану дикості. Отже те, що здається прадавнім завдяки силі змін, стає близьке й знайоме, коли ми починаємо уважно розглядати його в строгій перспективі часу.

Цей погляд на минувшину має трохи послабити здивування, що його інакше відчув би читач, розглядаючи зображувані нами картини, а деякі додаткові пояснення перенесуть його уяву в ті конкретні умови життя, про які ми хочемо тут розповісти. Історія свідчить, що всього-то сто років тому такі поселення на східних берегах Гудзону[2] як, наприклад, Клеверак, Кіндергук і навіть Поукіпсі,[3] не вважались убезпеченими від індіянських наскоків; і на берегах тієї ж самої річки, на відстані мушкетного пострілу від верфей Олбані,[4] ще й досі стоїть резиденція молодшої парості Ван-Ренселерів,[5] із стрільницями, поробленими для захисту від того ж таки підступного ворога, хоч сама споруда належить до пізнішого часу. Подібні пам'ятки дитинства нашої країни можна зустріти повсюдно в тих місцях, що їх нині вважають за справжні вогнища американської цивілізації, і це яскраво доводить, що всі наші нинішні засоби захисту від ворожих наскоків та насильств виросли в проміжок часу, лише трохи довший за одне людське життя.

Події цієї повісті відбувалися між 1740 та 1745 роками, коли були заселені лише чотири графства колонії Нью-Йорк, прилеглі до Атлантичного океану, вузька смуга землі по берегах Гудзону від його гирла до водоспадів біля верхів'я та кілька суміжних областей по річках Могаук[6] і Шогері.[7] Широкі масиви одвічних нетрів не тільки підступали до берегів Могауку, а й сягали за саму річку і тяглися далеко в глибину Нової Англії,[8] ховаючи в зеленій гущині тубільного воїна, що у безшумних мокасинах[9] скрадався таємною і кривавою стежкою війни. Коли б оглянути з пташиного лету весь простір на схід од Міссісіпі, очам відкрився б неосяжний лісовий масив, обведений уздовж морського узбережжя порівняно вузькою смугою оброблених земель, усіяний блискотливими поверхнями озер та посічений хвилястими лініями річок. На тлі цієї грандіозної картини глухий куточок, який ми хочемо тут змалювати, видався б зовсім незначним, але ми зважуємось продовжити нашу розповідь, певні, що більш-менш точне зображення одного закутка цього дикого краю дасть досить правильне уявлення про нього в цілому, коли не зважати на дрібні й несуттєві відмінності.

Хоча б які зміни робила людина, одвічний коловорот пір року лишається незмінним. Літо й зима, час сівби і час жнив заступають одне одне в раз і назавжди заведеному порядку з дивовижною послідовністю, залишаючи людині вдячну можливість скерувати високі сили свого всеосяжного розуму на пізнання одвічних законів, яким підвладна ця нескінченна одноманітність еволюцій. Сотні років літнє сонце зігрівало верхівки благородних дубів та сосон і посилало своє тепло навіть схованому в землі чіпкому корінню, перш ніж залунали голоси, що перегукувалися в гущавині лісу, верховіття якого купалося в яскравому сяйві безхмарного червневого дня, тоді як стовбури дерев у похмурій величі бовваніли в приземних сутінках. Голоси були неоднакові й, мабуть, належали двом чоловікам, що збилися з дороги й тицялися на всі боки, розшукуючи загублену стежину. Нарешті радісний вигук сповістив про успіх, і враз по тому якийсь чолов'яга велетенського зросту виштовхався з химерного лабіринта мілких болітець на галяву, що, очевидно, утворилася частково під руйнівною дією вітру, а частково під такою ж дією вогню. Цей невеличкий простір, що чудово відкривав небо, хоч суспіль був захаращений поваленими деревами, тулився на схилі одного з тих високих пагорбів або невисоких гір, якими була обтикана майже вся довколишня місцевість.

— Ось тут можна передихнути! — вигукнув лісовик, опинившись під відкритим небом й обтрушуючись усім своїм велетенським тілом, мов здоровенний пес, який щойно вигравався із снігового замету. — Ура, Звіробою, нарешті денне світло, а отам уже й озеро!

Ще не відлунали ці слова, як другий мешканець лісу розсунув болотяні зарості й виступив на поляну. Поквапливо оглянувши свою зброю та обсмикавши пошарпаний одяг, він приєднався до товариша, що вже влаштовувався на привалі.

— Ти знаєш це місце? — спитав той, кого звали Звіробоєм. — Чи ти закричав тільки тому, що побачив сонце?

—І те й інше, парубче, і те й інше! Я пізнаю цю місцинку й анітрохи не шкодую, що бачу такого певного друга, як сонце. Тепер у нас знову всі румби компаса перед очима, і ми самі будемо винні, коли ще раз їх переплутаємо, як оце трапилося щойно. Бодай мені не бути Гаррі Непосидою, коли це не та сама поляна, де минулого літа отаборилися й прожили цілий тиждень мисливці на землю.[10] Диви, ондечки сухе галуззя їхнього куреня, а ось і джерельце. Ні, хлопче, хоч як я люблю сонце, та мені його не треба, щоб знати, коли настає день: мій живіт не поступиться перед найточнішим годинником, якого тільки можна знайти в Колонії, і він уже калатає пів на першу. Мерщій розв'язуй торбу, та зарядимося ще на шість годин бігу.

Після цієї пропозиції обидва захопилися необхідними приготуваннями до своєї, як завжди немудрої, але щедрої трапези. Ми скористаємось перервою в їхній розмові, щоб дати читачеві деяке уявлення про зовнішність цих людей, котрим призначено грати неабиякі ролі в нашій повісті.

Важко зустріти благородніший взірець квітучої мужності, ніж той, що його являв собою здоровань, який назвав себе Гаррі Непосида. Справжнє його ім'я було Генрі Марч. Та оскільки мешканці прикордонної смуги перейняли в індіянів. звичай давати одне одному прізвиська, його знали здебільша саме як Непосиду, хоч частенько звали ще й Гаррі Поспішака. Ці два прізвиська він дістав за бурхливість своєї вдачі, за нерозважність і різкість поведінки, а також за надзвичайну непосидючість, яка ганяла його з місця на місце і завдяки якій він був запанібрата в усіх поселеннях, розкиданих між британськими володіннями й Канадою.[11] Маючи шість футів чотири дюйми на зріст,[12] Гаррі, проте, був дуже пропорційно збудований, а його сила цілком відповідала велетенській постаті. Обличчя — мовби під пару прекрасній статурі — було добродушне і вродливе. Поводився він незалежно, і хоч грубість прикордонного побуту глибоко всоталася в його манери, величавість атлетичного тіла згладжувала їхню вульгарність.

Звіробій, як Непосида назвав свого товариша, різнився від нього й зовнішністю, і вдачею. Близько шести футів на зріст, він виглядав порівняно легковагим і щуплим, проте в усіх його рухах прослизала надзвичайна спритність, коли не надзвичайна сила. Обличчя його не відзначалося нічим, крім молодості, але своїм виразом воно викликало почуття довіри в кожного, хто придивлявся до нього уважніше. Цей вираз, що свідчив про незлобивість, безумовну правдивість, серйозність намірів та щирість почуттів, був справді чудовий. На перший погляд він здавався таким наївним, що могла навіть закрастися підозра, чи не ховається за показними чеснотами хитро замасковане лукавство, але в кожного, хто ближче знайомився з хлопцем, така підозра швидко розвіювалась.

Обидва прикордонні мешканці були ще дуже молоді. Непосиді сповнилось не більше двадцяти шести — двадцяти восьми років, а Звіробій був на кілька років молодший. Їхня одіж не варта докладного опису; можна тільки зазначити, що пошито її було майже цілком з оленячих шкур, — певна ознака того, що її власники проводили життя серед безкраїх лісів, на далеких околицях цивілізованого суспільства. А проте в убранні Звіробоя відчувалося прагнення до деякої вишуканості та мальовничості, особливо помітне на зброї та спорядженні. Його карабін аж сяяв, колодочка мисливського ножа була майстерно вирізьблена, рогова порохівниця тонко орнаментована, а ягдташ прикрашений індіянським вампумом.[13] Навпаки, Гаррі Непосида — чи то через свою природжену безладність, чи від таємної свідомості, що його зовнішність не потребує штучних прикрас, все носив недбало, абияк, ніби почував благородну зневагу до будь-яких цяцьок. Та це не тільки не зменшувало, а, мабуть, привертало ще більшу увагу до його вроди і велетенського зросту.

— Ну, Звіробою, берись до діла та доведи, що в тебе делаварський шлунок, раз ти кажеш, що тебе виховали делавари![14] — гукнув Непосида і перший показав приклад, запхнувши до рота такий шмат холодної оленини, якого стало б європейському селянинові на цілий обід. — Берись до діла, парубче, та доведи оцій бідолашній лані свою мужність зубами, як ти уже довів її рушницею.

— Ні-ні, Непосидо, небагато мужності треба, щоб забити лань, та ще в таку пору року. От спромогтися на рись чи пантеру[15] — то трохи інше, — заперечив Звіробій, примощуючись і собі коло страви. — Делавари дали мені прізвисько не так за хоробре серце, як за гостре око та прудкі ноги. Полювання на оленя, звичайно, не свідчить про боягузтво, але це й не велика доблесть.

— Делавари самі не герої,— буркнув Непосида крізь зуби, бо рот йому вщерть був напханий м'ясом, — інакше вони нізащо не дозволили б отим клятим бродягам мінгам[16] поробити з себе жінок.

— Цієї справи ніхто до ладу не знає і не розуміє,— сказав серйозно Звіробій, що міг бути таким же надійним другом, як його товариш небезпечним ворогом. — Мінги заповнили геть усі ліси своєю брехнею, плітками та пересудами. Я прожив десять років з делаварами і знаю, що вони не поступляться в хоробрості перед будь-яким іншим народом, коли дійде до бійки.

— Послухай, майстре Звіробою, коли вже в нас зайшла про це мова, чого б не поговорити одверто, як мужчина з мужчиною? Дай мені відповідь на одне запитання. Тобі так таланило в полюванні на дичину, що ти в цьому навіть прославився. А чи підстрелив ти хоч раз людину? Чи натискав коли-небудь курок проти ворога, також здатного бахнути в тебе?

Це запитання викликало в грудях юнака своєрідну боротьбу між бажанням похизуватися й чесністю, що було легко помітити на його безхитрому обличчі. Однак ця боротьба тривала недовго. Сердечна прямота взяла гору над гонором та похвальбою.

— Щиро кажучи, ніколи, — відповів Звіробій, — бо не траплялось слушної нагоди. Делавари жили з усіма в мирі, поки я в них гостював, а людину можна позбавити життя лише у відкритій, законній війні.

— Отакої! Невже ти й разу не піймав на гарячому якогось лобуряку, що крав у тебе хутра чи дичину з капканів, і не порахувався з ним власноручно, аби звільнити суддів од мороки, а винуватця од судових витрат?

— Я не трапер,[17] Непосидо, — гордо відповів юнак. — Мене годує карабін, зброя, якою я володію не гірше за будь-кого з чоловіків мого віку між Гудзоном та річкою Святого Лаврентія. Я ніколи не продавав жодної шкури, де в голові не було б ще однієї дірки, крім тих, які сотворила сама природа для зору чи дихання.

— Гай-гай, все це прекрасно на полюванні, але нічогісінько не варте там, де пахне скальпами та засідками. Підстрелити з-за куща індіянина — це значить тільки вдатися до його власної улюбленої вихватки. До того ж зараз у нас законна, як ти кажеш, війна. Чим швидше ти змиєш з себе цю ганьбу, тим спокійніше спатимеш уже від самої свідомості того, що в лісі шастає на одного ворога менше. Я недовго водитимусь з тобою, друже Нетті, коли ти не знайдеш звіра понад чотири фути на зріст, щоб перевірити на ньому свою рушничку.

— Ну що ж, майстре Марчу, наша подорож наближається до кінця, і ми можемо розпрощатися сьогодні ж увечері, коли ти вважаєш це за потрібне. На мене чекає приятель, що не погребує товариством людини, котра на своєму віку не вбила ще нікого із своїх ближніх.

— Хотів би я знати, чого пришвендяв сюди той пройда-делавар на самому початку сезону? — буркнув Непосида з виглядом, що водночас показував і його недовір'я, і зневагу до можливої зради. — І де, ти кажеш, молодий вождь призначив тобі побачення?

— Біля невеличкої круглої скелі на озері, де, кажуть, сходяться племена, щоб укладати поміж себе угоди й закопувати в землю свої бойові сокири. Про цю скелю я багато чув од делаварів, хоч мені самому озеро й скеля зовсім не знайомі. На цей закуток ласяться і мінги, й могікани,[18] це ніби спільна їхня територія, де в мирний час обидва племені ловлять рибу й полюють, хоч тільки богові відомо, що тут може творитися під час війни.

— Спільна територія! — вигукнув Непосида, голосно зареготавши. — Цікаво, що на це сказав би Плавучий Том Гаттер? Він вважає озеро своєю власністю за правом п'ятнадцятирічного одноосібного володіння й не віддасть його без бою ні мінгам, ані делаварам.

— А як подивляться в Колонії[19] на таку сварку? Ці землі напевне ж мають свого хазяїна. Землевласники поділили між собою навіть таку глушину, куди самі ніколи не наважаться поткнути носа, щоб глянути на свої володіння.

— Може, таке робиться в інших місцях Колонії, Звіробою, та тільки не тут. Жодна душа, окрім самого бога, не володіє ані вершечком землі в цій частині країни. Перо ніколи не торкалось паперу, щоб закріпити за кимось тутешні гори й долини. Старий Том не раз мені про це торочив. Отож він і вимагає, щоб його мали тут за єдиного хазяїна. А коли Том чогось вимагає, то вже зуміє повоювати за себе.

— З того, що я чув від тебе, Непосидо, виходить, ніби цей Плавучий Том не простий смертний. Він не мінг, не делавар і не блідолиций. Ти кажеш, він володіє озером віддавна. Що ж це за людина? Якої він породи?

— О, коли говорити про його породу, то старий Том скоріше хохуля, а не людина. Вдачею він більше скидається на цю тварюку, ніж на людську істоту. Дехто гадає, що замолоду він гуляв по солоній воді й був дружком відомого Кіда,[20] якого повісили за піратство раніше, ніж ми з тобою встигли народитись чи познайомитися, й ніби Том оселився в цих місцях, сподіваючись, що королівські крейсери ніколи не подолають гір і що в лісах він зможе спокійнісінько користатися награбованим добром.

— Він помиляється, Непосидо, дуже помиляється. Людина ніде не може спокійно користатися награбованим добром.

— Мабуть, він про це зовсім іншої думки. Я знав людей, котрі не уявляли собі щастя без нескінченних гульбищ, знав і таких, що найліпше себе почували в своєму кутку. Одні не мають спокою, поки когось не пограбують, інші, навпаки, каються до самої смерті, що колись когось пограбували. Людська вдача незбагненна в таких ділах. Але старий Том не належить ні до тих, ні до тих. Награбованим добром, коли воно справді в нього є, він спокійненько й вигідно користається разом із своїми дочками, і всім його бажанням на цьому край.

— Ого, то він має ще й дочок! Від делаварів, що тут полювали, я чув цілі історії про цих дівчат. А мати в них є, Непосидо?

— Звісно, колись була. Але вона померла й потонула два роки тому.

— Що таке? — вигукнув Звіробій, здивовано глянувши на товариша.

— Померла й потонула, кажу тобі, і сподіваюсь, що нормальною людською мовою. Старий опустив дружину в озеро, коли побачив, що вона захолола. Можу засвідчити це, бо я особисто був присутній на похороні. Але чи не захотів Том морочитися й копати могилу, — що не так легко в лісі серед коріння, — чи вважав, що вода краще змиває гріхи, ніж земля, цього вже я не можу сказати.

— А хіба бідолашна жінка справді була така грішниця, що чоловік навіть не побажав як слід упокоїти її тіло?

— Та не зовсім, хоч у неї були свої вади. Я вважаю, що Джудіт Гаттер була ще гірша за найкращу жінку, яка так довго жила, не чувши церковного дзвону, але Том, мабуть, гадав, що потрудився для неї цілком достатньо. Щоправда, у її вдачі було чимало криці, а позаяк старий Гаттер — справжній тобі кремінь, між ними вряди-годи кресалися іскри. Хоч загалом, можна сказати, воли жили зла-гідно. Коли вони затівали сварку, слухачам іноді щастило зазирнути в їхнє минуле, як можна зазирнути у найтемніший закуток лісу, коли заблуклий сонячний промінь проб'ється до коріння дерев. Але я завжди шануватиму стару Джудіт уже за одне те, що вона була матір'ю такого створіння, як її дочка, Джудіт Гаттер.

— Делавари часто згадували ім'я «Джудіт», хоча й вимовляли його на свій манір. Судячи з того, що вони казали, не думаю, щоб ця дівчина припала мені до смаку.

— Тобі до смаку! — вигукнув Марч, розлютований байдужістю і самовпевненістю товариша. — Якого дідька ти прешся з своїм смаком, коли йдеться про таку дівчину, як Джудіт? Ти ще хлопчисько, зелене дитя, що ледь пустило в землю корінці. Біля Джудіт упадали мужчини, коли їй сповнилося лише п'ятнадцять літ, тобто майже п'ять років тому. Та вона й не гляне на такого недоростка, як ти.

— Зараз червень, і на небі жодної хмаринки, Непосидо, отож увесь цей пал ні до чого, — незворушно-спокійно відказав Звіробій. — В кожного свій смак, і навіть вивірка має право на думку про рись.

— Еге, тільки не вельми розумно з її боку повідомляти цю думку рисі,— буркнув Марч. — Але ти молодий і нетямущий, тому я прощаю тобі твоє неуцтво… Послухай, Звіробою, — з добродушним сміхом додав він після короткого роздуму, — послухай, Звіробою: ми з тобою заприсяглися бути друзями, і не варто сваритися нам через легковажну шелихвістку тільки тому, що вона вродилася гарненькою. Тим паче, що ти її навіть у вічі не бачив. Джудіт народжена для мужчини, в якого вже прорізалися — всі зуби, і безглуздо боятися мені хлопчака… То що ж казали делавари про цю пустуху? Зрештою, індіянин здатен розбиратися в жінках не гірше за білого.

— Вони казали, що вона вродлива, приємна в розмові, але надто полюбляє залицяльників і вельми легковажна.

— Сущі дияволи! А втім, який шкільний учитель може позмагатися з індіянином там, де йдеться про природу? Дехто гадає, ніби індіяни зугарні лише на полювання та війну, а я кажу, що це мудреці, які розбираються в чоловіках так само добре, як і в бобрах, а в жінках не гірше, ніж у тих і в тих. Вдача Джудіт до рисочки саме така! Щиро кажучи, Звіробою, я б одружився з цим дівчиськом іще два роки тому, якби не дві особливі обставини, і перша з них — саме оця легковажність.

— А яка друга? — спитав мисливець, наминаючи м'ясо далі й, очевидно, мало цікавлячись розмовою.

— Друга — в тому, що я не певен, чи піде вона за мене. Пустуха вродлива і знає це. Хлопче, немає стрункішого дерева на оцих горбах, немає ніжнішого подиху вітерця, і ти ніколи не бачив лані, яка скакала б так легко. Якби на цьому кінець, про неї усі співали б пісні. Але вона не позбавлена вад, повз які неможливо пройти, й іноді я присягаюся собі не ходити більше на озеро.

—І все ж таки ти щоразу повертаєшся. Отож ніколи не треба присягатися.

— Ex, Звіробою, ти новачок у таких справах! Ти такий благочесний, наче за все життя ні разу не залишав міста. А я інший, і мені коли що западе в душу, я неодмінно хочу лайнутися або заприсягтися. Якби ти знав усе те, що знаю я про Джудіт, ти б сказав, що іноді не гріх трохи полихословити. Буває, офіцери з фортів на Могауці забрідають на озеро ловити рибу та полювати, і тоді це створіння зовсім втрачає глузд. Як вона починає виряджатися і як викаблучується перед кавалерами!

— Це не личить дочці бідного чоловіка, — відповів Звіробій розважливо. — Всі офіцери — знатного роду й на таку дівчину, як Джудіт, можуть дивитися лише з лихими намірами.

— Оце мене й дратує і заспокоює! Правда, один там капітан викликає в мене побоювання, і Джуді нехай винуватить тільки себе та свою дурість, коли я помиляюсь. Та загалом я схильний вважати її скромною і чесною дівчиною, хоч навіть хмари, що пливуть над оцими горбами, не такі мінливі, як вона. Навряд чи вона зустріла хоч дюжину білих чоловіків відтоді, як вийшла з дитячого віку, а вже ж так викручується перед отими кількома офіцерами.

— Я б давно кинув думати про таку дівчину й присвятив би себе тільки лісові. Ліс ніколи тебе не обмане, бо живе за строгими й непорушними законами.

— Аби ти знав Джудіт, ти б зрозумів, що це дуже легко сказати, та важко зробити. Коли б я був спокійний за офіцерів, то силоміць забрав би дівчисько до себе на Могаук, примусив би вийти за мене заміж, попри все її коверзування, і нехай би про старого Тома дбала Гетті, його друга дочка, — ця хоч і не така гарненька та метка, зате краще розуміє свої обов'язки.

— Виходить, є ще одна пташка в тому кубельці? — спитав Звіробій, звівши на товариша очі, в яких тепер прокинулась цікавість. — Делавари розповідали мені лише про одну.

— Зовсім не дивно, що, коли говорять про Джудіт Гаттер, забувають про Гетті Гаттер. Гетті лише миловида, а її сестра… кажу ж тобі, парубче, іншої такої ти не знайдеш звідси до самого моря! Джудіт гостра на розум і на язик, вона лукава, мов старий індіянський оратор, тоді як бідолашна Гетті в найкращому випадку лише «компас на нас».

— Що таке? — перепитав Звіробій.

— Та то офіцери прозвали її «компас на нас». Гадаю, вони хотіли цим підкреслити, що дівчина завжди намагається йти в правильному напрямку, але часом не знає, як це робити. «Компас» значить, куди їй хочеться йти, а «на нас» — куди вона йде насправді. Ні, бідолашна Гетті зовсім нетяма й повсякчас збивається з прямої стежини то туди, то сюди.

— Бог особливо піклується про таких істот, — сказав Звіробій урочисто, — і саме тому, що вони слабоумні. Червоношкірі також шанують і поважають їх, гадаючи, що злий дух охочіше вселяється в здорову людину, а не в того, хто не може дати собі ради.

— Ну, тоді можу запевнити, що з бідолашною Гетті злому духові нічого робити, бо вона таки справді «компас на нас», як я вже тобі сказав. Старий Том дуже любить дівчину, та і Джудіт також, хоч вона сама до біса розумна й гонориста. Коли б не це, я б не ручився за її безпеку серед людей того гатунку, що часом трапляється на берегах озера.

— А я гадав, що озеро мало хто знає і рідко відвідує,— сказав Звіробій, явно занепокоєний думкою, що опинився так близько від заселених місць.

— Це правда, парубче, і двох десятків білих не милувалося його берегами. Але й двадцять справдешніх фронтірменів[21] — мисливців, траперів, розвідників—здатні накоїти лиха, якщо постараються. Не можу навіть сказати, Звіробою, який то буде для мене жах, коли, повернувшись після шестимісячної відсутності, я побачу Джудіт заміжньою.

— Ця дівчина дала тобі слово чи якось інакше показала, що ти можеш надіятись?

— Аж ніяк! Просто не знаю, в чому тут річ: адже я непоганий на вроду, хлопче, — принаймні так мені здається, коли я дивлюся в осяяне сонцем джерело, — і все-таки я ніколи не міг витягти з цієї пустухи обіцянки піти за мене заміж, ба навіть не міг домогтися від неї приязної, сердечної усмішки, хоч вона ладна реготатися цілі години. Якщо вона посміла обвінчатися, поки мене не було, то пізнає всі радощі вдівства, не доживши й до двадцяти років!

— Невже ти здатен, Непосидо, вчинити зле її обранцеві тільки тому, що він більше припав їй до вподоби?

— А чому й ні? Якщо ворог стане мені на дорозі, чого не відкинути його геть? Поглянь на мене — хіба така я людина, щоб дозволити якомусь негідникові й крутієві, торгівцеві хутром, обскакати мене в такому важливому для мене ділі, як прихильність Джудіт Гаттер? До того ж раз ми живемо тут без законів, то самі повинні бути і суддями й катами. Якщо в лісі знайдуть мерця, хто скаже, від чиєї руки загинув чоловік, навіть коли в Колонії візьмуться за цю справу і здіймуть переполох?

— Якщо забитий виявиться чоловіком Джудіт Гаттер, то після всього, що ти мені сказав, я зумію настановити людей з Колонії на правильний слід.

— Ти — слинтяй, щеня, яке ганяється за дичиною, — ти смієш погрожувати доносом Гаррі Непосиді, наче це безпомічна норка або бабак?!

— Я не побоюся сказати правду про тебе, Непосидо, так само як і про кого завгодно, хоч би хто він був.

Якусь мить Марч з мовчазним подивом дивився на свого приятеля. Потім схопив Звіробоя обома руками за горлянку і трусонув його кощаве тіло з такою силою, ніби замірявся скрутити йому в'язи. Це не був жарт: очі велета палали гнівом, і, здавалось, він був готовий на все. Може, насправді Марч і не мав нічого лихого на думці, але збуджений він був до краю. Відчувши на своїй шиї закліщені пальці такого здоровила, та ще у відлюдній глушині, далеко від будь-якої допомоги, кожен набрався б страху і не встояв би перед спокусою відступитись. Однак Звіробій не злякався. Обличчя йому не змінилося, рука не затремтіла, а відповідь його була тверда й рішуча.

— Ти можеш трясти мене, Непосидо, хоч доки повалиш гору, — мовив він спокійно, — і все-таки нічого крім правди, з мене не витрясеш. Джудіт Гаттер, можливо, й не має чоловіка, якого ти міг би вбити, і тобі ніколи не випаде нагоди підстерегти його, та коли вона заміжня, я в першу ж зустріч розповім їй про твою погрозу.

Марч розчепив пальці й сів, зачудовано втупившись у свого попутника.

— Досі я гадав, що ми друзі,— сказав він нарешті,— але це останній мій секрет, що потрапив до твоїх ушей.

— Мені байдуже до твоїх секретів, якщо всі вони такого роду. Я знаю, Непосидо, що ми живемо в лісах і вважаємо себе вільними від людських законів. Певною мірою це, може, й правда, коли тут взагалі можна говорити про якусь правду. Але все ж таки існує закон, що йому підвладен увесь світ. І той, хто не важить на нього, хай не називає мене своїм другом.

— Хай тобі грець, Звіробою, мені й не снилося, що в душі ти належиш до моравських братів,[22] а не чесний, щирий мисливець, за якого себе видаєш!

— Чесний я чи ні, Непосидо, та, в усякому разі, я завжди буду такий же щирий на ділі, як і на словах. Але безглуздо піддаватися раптовій люті. Це тільки свідчить, як мало ти жив серед червоношкірих. Певна річ, Джудіт Гаттер ще незаміжня, і ти молов те, що наверзлося тобі на язик, а не те, що підказує серце. Ось тобі моя рука, і не будемо більше говорити й згадувати про це.

Непосида, либонь, здивувався ще дужче. Та нараз він вибухнув таким голосним і добродушним сміхом, що навіть сльози виступили йому на очах.

Після цього він потис простягнену, руку, й обидва супутники знов стали друзями.

— Справді, безглуздо сваритися через якусь безглузду думку! — вигукнув Марч, знову беручись їсти. — Це більше пасує міським законникам, а не розумним людям, які живуть у лісі. Мені розповідали, Звіробою, що в нижніх графствах[23] люди часто ворогують через свої думки й при цьому доходять до крайності.

— Так воно і є, так воно і є… Сваряться ще й через інше, та облишмо це на них самих. Від моравських братів я чув, що існують країни, де люди гризуться навіть через релігію, а коли вже доходить до цього, Непосидо, то зглянься над ними Господь! Проте нам немає потреби наслідувати їхній взірець, тим паче через чоловіка, якого в Джудіт Гаттер, можливо, ніколи не було й не буде. Мене особисто більше цікавить не твоя красуня, а її слабоумна сестра. Не можна лишитися байдужим, коли зустрічаєш ближнього, який зовні начебто звичайний собі смертний, а насправді зовсім не такий, бо його обділено розумом. Це тяжко навіть для чоловіка, але коли таке трапляється з жінкою, та ще з юним і, певне, чарівним створінням, тоді це викликає найжалісливіші думки, які тільки можуть бути в душі. Бог знає, Непосидо, що ці бідолахи досить беззахисні навіть у повному розумі. Тож яка страшна доля чекає на них, коли цей великий захисник і поводир кидає їх напризволяще!

— Послухай, Звіробою, адже ти знаєш, які то люди — мисливці, трапери, торгівці хутром. Найкращий їхній друг не стане заперечувати, що вони свавільні й люблять іти своєю дорогою, не вельми зважаючи на права та почуття інших людей. І все-таки я не думаю, щоб на весь тутешній край знайшовся б хоч один чоловік, здатний покривдити Гетті Гаттер. Ні, на це не піде навіть червоношкірий.

— Нарешті, друже Непосидо, ти починаєш справедливо міркувати про делаварів та інші союзні їм племена, бо в уяві червоношкірих нещасні, скривджені богом, перебувають під його особливим захистом. В усякому разі, мені приємно було чути те, що ти сказав, дуже приємно. Але сонце вже перейшло за південь, і нам краще знову рушити в дорогу, щоб нарешті побачити цих чудових сестер.

Гаррі Марч весело дав на це згоду, і з рештками сніданку швидко було покінчено. По тому мандрівники завдали на плечі свої клунки, взяли рушниці й, покинувши залиту сонцем галяву, знову пірнули в глибокі сутінки лісу.

РОЗДІЛ II

Ти покидаєш озерний край,

Мисливський курінь над водою;

В цей час цвітіння, у розмай

Прощаєшся, дочко, зі мною!

«Спогади жінки»

Двом нашим шукачам пригод залишалося йти вже недалеко. Втрапивши на галяву з джерельцем, Непосида правильно визначив напрямок і тепер простував уперед впевненою ходою людини, що твердо знає, де її кінцева мета.

В лісі панувала півтемрява, але чагарникові зарослі вже не заступали дороги, і ноги легко ступали по міцному й сухому грунтові. Пройшовши близько милі, Марч зупинився й почав уважно роздивлятися круг себе. Він прискіпливо вивчав довколишні предмети, часто зупиняючи погляд на стовбурах повалених дерев, що густо захаращували землю, як це звичайно буває в американських лісах, особливо там, де деревина ще не набула ринкової вартості.

— Начебто оце і є те місце, Звіробою, — мовив нарешті Марч. — Ось бук поруч з гемлоком,[24] ось рядком три сосни, а ондечки, трохи далі, біла береза із зламаною верхівкою. Тільки щось я не бачу ні скелі, ні пригнутих гілок, про які я тобі казав.

— Зламані гілки — нехитра позначка дороги, бо навіть недосвідчені люди знають, що гілки рідко ламаються самі,— відповів товариш. — Тому вони викликають підозру й наводять на слід. Делавари вірять зламаним гілкам тільки під час загального миру та на второваних стежках. А буки, сосни й гемлоки — лише поглянь! — вони скрізь, куди не кинеш оком, і не по два чи по три, а десятками й сотнями.

— Твоя правда, Звіробою, але ти не береш до уваги їхнього розташування. Ось бук і поруч нього гемлок…

— Еге, а осьдечки ще один бук і ще один гемлок любенько обнялися, мов двоє братів, ба навіть ніжніше за деяких братів. А ондечки Іде й інші, бо всі ці дерева не дивина в тутешніх лісах. Боюсь, Непосидо, що тобі легше спіймати бобра чи встрелити ведмедя, ніж бути провідником на таких неходжених стежках… Диви! Та ото ж воно й є те, чого ти шукаєш!

— Цього разу, Звіробою, це одна з твоїх делаварських витівок, бо нехай мене повісять, коли я бачу тут що-небудь, окрім дерев, які щонайхимерніше сплелися довкола нас, і ця химерія збиває з пантелику.

— А поглянь-но сюди, Непосидо! Хіба ти не бачиш отут, на одній лінії з оцим чорним дубом, похилене молоде деревце, що спирається на гілки сусідньої липи? Це деревце було заметене снігом і лягло під його вагою. Воно б ніколи не випросталося й не закріпилося б між липового гілля само. Добра рука людини допомогла йому.

— То була моя рука! — вигукнув Непосида. — Я натрапив на тендітне молоде деревце, яке припало до землі, немов знедолена жива істота, пригнічена горем, і поставив його так, як воно стоїть зараз… Ну, Звіробою, мушу визнати, що в лісі ти маєш справді гострий зір.

— Він гострішає, Непосидо, він потроху гострішає, це я визнаю. Та все одно це ще тільки зір дитини, коли порівняти мене з деким із моїх знайомих. Згадати хоча б Таменунда. Нині він такий старий, що мало хто пам'ятає, який він був у розквіті сил, але й тепер ніщо не сховається від йото погляду, що більше нагадує собачий нюх, ніж людський зір. Або Ункас, батько Чингачгука й законний вождь могіканів, — від його погляду також майже неможливо втекти. Я маю успіхи, можу погодитись, що маю успіхи, але мені ще далеко до такої досконалості.

— А хто цей Чингачгук, про якого ти так часто торочиш, Звіробою? — спитав Непосида, прямуючи до порятованого деревця. — Ясна річ — затятий волоцюга-червоношкірий!

— Не затятий, Непосидо, а найкращий серед волоцюг-червоношкірих, як ти їх узиваєш. Аби він увійшов у свої права, то став би великим вождем. А так він просто хоробрий і справедливий делавар. Щоправда, всі його поважають і навіть у дечому слухаються, але все-таки він нащадок занепалого роду, представник зниклого племені. Ex, Гаррі Марчу, як тепліє на серці, коли зимової ночі сидиш у них у вігвамі й слухаєш перекази про колишню велич та могутність могіканів!

— Послухай, друже Натаніелю, — сказав Непосида, на мить замовкнувши й зазираючи товаришеві прямо в обличчя, щоб вагоміше сприймалися його слова, — якщо людина вірить усьому, що говорять про себе інші люди, в неї може скластися перебільшена думка про них і применшена про себе. Всі червоношкірі — відомі хвальки, і я певен, що добра половина їхніх переказів — пустопорожнє базікання.

— Не буду перечити, Непосидо, в твоїх словах є дещиця правди, бо я сам у цьому впевнився й чудово це знаю. Вони таки люблять похвалитися, але це в них дар від природи, і гріх ставати йому опір… Чекай! Ось те місце, яке ти шукаєш!

Цей вигук урвав їхню розмову, й обидва товариші зосередили всю свою увагу на предметі, що був якраз перед ними. Звіробій показав своєму приятелеві на стовбур велетенської липи, що віджила свій вік і впала від власної ваги. Це дерево, як і мільйони його братів, лежало там, де повалилося, й тепер гнило під повільною, але невблаганною дією всього, що насилала на нього безперервна зміна пір року. Однак тління торкнулося серця ще в той час, коли дерево стояло струнко, в усій красі свого величавого зросту, й це тління руйнувало його зсередини, як іноді хвороба підточує життєві сили людини, хоч збоку видно лише її здорову зовнішність. Тепер стовбур лежав, простягнувшись по землі майже на сотню футів, і пильне око мисливця за деякими ознаками відразу розпізнало в ньому саме те дерево, що його шукав Марч.

— Еге, оце і є те, що нам треба! — вигукнув Непосида, подивившись на окоренок липи. — Все ціле-цілісіньке, ніби пролежало в бабусиній скрині. Допоможи мені, Звіробою, і за півгодини ми будемо на воді.

Мисливець негайно відгукнувся на заклик товариша, й обидва взялися до роботи розважливо й уміло, як люди, що мають неабиякий досвід у таких справах. Перш за все Непосида зняв шматки кори, які прикривали широкий отвір у кінці стовбура й, на думку Звіробоя, були покладені так, що скорше привертали увагу, ніж маскували схованку, аби тут проходив якийсь бродяга. По тому вони спільними зусиллями витягли на світ божий зробленого з кори човна, в якому були лавочки, весла, та інше причандалля, аж до вудок з волосінню й гачками. Суденце було чимале, проте, як на свої розміри, досить легке. А що Непосида мав силу справжнього велета, то він, одмовившись від допомоги, без видимого зусилля завдав човна собі на плечі, хоч це й було вельми неспосібно.

—Іди вперед, Звіробою, — сказав Марч, — і розсовуй кущі; з усім іншим я впораюсь сам.

Той послухався, і вони рушили до озера. Звіробій розчищав дорогу товаришеві, звертаючи за його командою то праворуч, то ліворуч. За якихось десять хвилин вони зненацька наче пірнули в яскраве сонячне світло й зупинилися на низькій рінявій косі, що її з трьох боків омивала вода.

Коли Звіробій підступив до берега й очам його несподівано відкрився цей краєвид, крик подиву вихопився йому з вуст — щоправда, крик неголосний і стриманий, бо юнак був набагато розсудливіший і обачливіший за невгамовного Непосиду.

Краєвид справді так вражав своєю красою, що йому варт приділити увагу.

Врівень з косою слалася широка водяна гладінь, така тиха й прозора, що здавалася ложем із кришталевого гірського повітря, затиснутим в оправу з гір та лісів. Озеро тяглося милі на три і вшир сягало на півмилі, а навпроти коси навіть більше; далі на південь воно вужчало до половини. Береги, як і належить, мали химерні обриси, їх помережили затоки й численні клинцюваті відмілини. З північного, ближчого, краю озеро стримувала самотня гора, від якої на захід та схід збігали долини, що приємно різноманітнили обрій. Та загалом місцевість все-таки була гориста. Високі пагорби чи невеликі гори стрімко здіймалися з води вздовж майже всього берега. Лише поодинокі улоговинки становили виняток, бо навіть там, де берег був не дуже крутий, оддалік бовваніли висоти.

Але найдужче в цьому краєвиді вражали його величава пустинність і солодкий спокій. Скрізь, куди не повернися, перед очима тільки дзеркальний полиск води та заворожена синява неба в облямівці густих лісів. Верховіття дерев кучерявилося так пишно, що крізь нього не проглядала бодай щонайменша галявка, — геть увесь виднокіл, від округлих гірських верховин аж до кромки води, вкривала суцільна пелена зелені. Та рослинам було замало навіть такої цілковитої перемоги, і дерева перевисали над самісіньким озером, тягнучись до світла. Вздовж східного берега милями можна було плисти під вітами темних рембрандтівських[25] гемлоків, тремтливих осик і зажурених сосон. Одне слово, людська рука ще не нівечила й не спотворювала цього первозданного пейзажу, що купався в сонячних хвилях, цієї всепереможної лісової величі, що ніжилася в пахощах черівня, збагачених і підсилених щедрою близькістю води.

— Яка велич! Яка краса! Сам очищаєшся, подивившись на все це! — вигукував Звіробій, зіпершись на свій карабін і розглядаючись навсебіч — праворуч і ліворуч, на північ і на південь, на небо й на землю. — Я бачу, навіть рука червоношкірого не зачепила тут жодного дерева, — все живе й відмирає за одвічним законом природи! Твоя Джудіт, Непосидо, певне, дуже моральна й благочестива дівчина, якщо вона, за твоїми словами, прожила півжиття в такому райському куточку.

— Це чистісінька правда. Але в дівчиська є свої химери. Хоч вона не весь час живе тут, бо старий Том, відколи я його знаю, перебуває зиму в сусідстві з колоністами або під захистом гармат форту. Ні-ні, Джуді, на свою біду, набралась дечого від колоністів, а надто від шаркунів-офіцерів.

— Якщо це так, Непосидо, якщо це справді так, то ось та школа, що може її виправити… Але скажи, що воно видніється отам, якраз супроти нас? Як для острова — замале, для човна — завелике, хоча й стоїть посеред озера.

— Ге, ото ж і є те, що дженджики з форту прозвали Хохулиним замком. Старий Том шкірить зуби, чуючи це прізвисько, однак воно якнайкраще розкриває його вдачу й навички. Перед нами — постійне житло, а всього їх два: оце, що ніколи не рушає з місця, і ще одне, яке плаває, і тому його можна уздріти будь-де на озері. Плавучу споруду охрестили ковчегом, хоч я не беруся тобі пояснити, що означає це слово.

— Певне, воно прийшло від місіонерів, Непосидо, які при мені балакали й читали про цю штуку. Вони кажуть, ніби колись геть усю землю затопило водою, і Ной з своїми дітьми врятувався, побудувавши судно, що називалося ковчегом. Одні делавари вірять у цю легенду, інші заперечують її. Але нам з тобою слід вірити, бо ми люди білі й так велить наша церква… А ти не бачиш де цього ковчега?

— Він, безперечно, відплив південніше або заякорився у котрійсь із заток. Але наш човник уже готовий, і пара таких весел, як твоє і моє, за чверть години домчать нас до замку.

Сприйнявши це як запрошення, Звіробій допоміг товаришеві поскладати речі в човна, що вже похитувався на воді. Тільки-но це було зроблено, обидва прикордонні жителі ступили в нього самі й сильним поштовхом відігнали легке суденце ярдів на вісім чи десять од берега. Непосида сів на кормі, Звіробій умостився спереду, й під неквапливими, але пружними ударами весел човник швидко полинув водяною гладінню у напрямку дивовижної споруди, що її Непосида величав Хохулиним замком. Обігнувши мис, юнаки кілька разів кидали веслувати, озираючи довколишні краєвиди. Перед ними відкрилася широка панорама на протилежний берег озера та на порослі лісом гори. Мінялися обриси пагорбів, химерно крутилися лінії заток і далеко на південь тяглася долина, якої вони раніше не бачили. Вся земля здавалась пишно вбраною у святкові зелені шати.

— Ця краса гріє серце! — вигукнув Звіробій, коли вони зупинилися вже вчетверте чи вп'яте. — Озеро мовби саме для того й створене, щоб ми могли глибше зазирнути у величаві діброви. Тільки сама природа могла так чудово поєднати землю й воду! І ти кажеш, Непосидо, що ніхто не вважає себе законним власником оцих красот?

— Ніхто, крім короля, хлопче. Той, може, й має деякі права на цей райський куточок, але живе так далеко, що його претензії ніколи не потурбують старого Тома Гаттера, який володіє всім цим і має намір володіти до самої смерті. Том не скваттер,[26] він безземельник. Я прозвав його Плавучим.

— Заздрю цьому чоловікові! Знаю, що це недобре, і постараюся здолати це почуття, але все-таки заздрю цьому чоловікові! Та ти не думай, Непосидо, що я намірився залізти в його мокасини, такого в мене й близько на мислі немає, але не заздрити не можу. Це природне почуття. Зрештою, найкращі серед нас і ті не позбавлені природних почуттів, котрим іноді дають волю.

— Тобі досить лише одружитися з Гетті, щоб успадкувати половину цього маєтку! — регочучи, вигукнув Непосида. — Дуже миле дівча! Справді, аби не врода її сестри, вона здавалася б навіть гарненькою. А розуму в неї так мало, що ти легко привчиш її дивитися на все твоїми очима. Забери Гетті з рук старого, і я запевняю — він поступиться тобі всією звіриною, яку ти спроможешся підстрелити на п'ять миль довкола його озера.

— А тут багато звірини? — раптом спитав юнак, пропускаючи повз вуха Марчеві жарти.

— Та це ж для неї земний рай. Навряд чи хто хоч раз натискав проти неї курок, а щодо траперів, то вони тут нечасті гості. Я б і сам не так часто тут швендяв, тільки ж бобри тягнуть в один бік, а Джуді — в інший. За останні два роки ця шельма коштувала мені понад сотню іспанських доларів,[27] проте я не в змозі подолати бажання поглянути ще. раз на її личко.

— А червоношкірі, Непосидо, часто бувають на цьому озері? — спитав Звіробій, думаючи про щось своє.

— Аякже, навідуються. Іноді невеликими ватагами, іноді поодинці. Очевидно, цей закуток не належить жодному тубільному племені окремо, і тому він потрапив до рук племені Гаттерів. Старий розповідав мені, що деякі пройди підбурювали жителів Могауку на війну з індіянами, аби видерти в Колонії право на цю землю. Але з того нічого не вийшло: певне, досі не знайшлося спритника, якому б стало снаги на таке діло. Мисливці й зараз можуть вільно блукати в тутешніх нетрях.

— Тим краще, Непосидо, тим краще. Був би я королем Англії, негайно видав би наказ: кожен, хто зрубає хоч одне з оцих дерев, підлягає вигнанню у пустельні й мертві місцевості, де ніколи не пробігав жоден звір. Просто чудово, що Чингачгук призначив зустріч на цьому озері, бо мені в житті не доводилось бачити такої краси.

— Це тому, що ти довго жив серед делаварів, а в їхніх краях немає озер. Зате далі на північ і на захід таких водоймищ скільки завгодно. Ти молодий і ще можеш побачити їх. Отак, Звіробою, на світі є інші озера, але немає іншої Джудіт Гаттер!

У відповідь на це зауваження Звіробій усміхнувся, а потім опустив весло в воду, ніби співчуваючи поспіхові закоханого. Обидва веслували щосили, аж доки підпливли за сотню ярдів до «замку», як Непосида жартома величав Гаттерове житло. Тут вони знову кинули весла. Палкий прихильник Джудіт стримав свою нетерплячку, тим паче коли помітив, що господарів дома зараз немає. Ця нова затримка дозволила Звіробоєві добре оглянути своєрідну споруду, яка заслуговує окремого опису.

«Замок Хохулі»—як жартома охрестив цей будинок якийсь збитник-офіцер — стояв посеред озера принаймні за чверть милі від найближчого берега. В усі інші боки вода сягала значно далі: до північного кінця озера було миль зо дві, й ціла миля, коли не більше, пролягала між спорудою та східним берегом. Ніде не було помітно аніякісіньких ознак острова. Будинок спирався на палі, й під ним хлюпотіла вода. Тим часом Звіробій уже знав, що озеро дуже глибоке, й попрохав пояснити йому цю дивну обставину. Непосида розтлумачив загадку, сказавши, що в цьому місці є довга вузька обмілина, яка тягнеться на кілька сотень ярдів на північ та південь і підходить на шість-вісім футів до поверхні озера, й що Гаттер позаганяв у обмілину палі, а на них поставив своє житло з метою безпеки.

— Старому тричі пускали червоного півня індіяни та мисливці, а в одній з сутичок з червоношкірими він втратив єдиного сина. Отоді він і переселився на воду. Тут на нього можна напасти лише з човна, а здобич та скальпи навряд чи варті того, щоб ради них довбати каное. Та й ризиковано встрявати в таку бійку, бо старий Том має вдосталь зброї і набоїв, а стіни замку, як бачиш сам, досить товсті, щоб захистити людину від куль.

Теоретично Звіробій був обізнаний з прикордонним воєнним мистецтвом, хоч досі йому ще ніколи не доводилося здіймати руку на людину. Він бачив, що Непосида анітрохи не перебільшує надійності Гаттерової позиції з воєнної точки зору: атакувати «замок» без того, щоб нападники самі не потрапили під вогонь обложених, справді було б нелегко. Неабияке майстерство відчувалося і в розташуванні колод, що з них було споруджено будівлю, завдяки чому вона давала багато надійніший захисток, ніж звичайні рублені хатини на кордоні. Стіни були зв'язані із стовбурів велетенських сосон, попиляних на дев'ятифутові оцупки й поставлених сторч, а не покладених поземно, як це заведено в тутешніх краях. Прямокутно обтесані з трьох боків, ці колоди мали на кінцях великі шипи. В масивних лежнях, закріплених на палях, що виступали з води, Гаттер повидовбував зверху жолоби й позаганяв у них нижні шипи колод, таким чином надійно зв'язавши все це докупи. Верхівки колод було скріплено в той самий спосіб, а на них постелено дошки. Кути споруди він добряче зашплінтував. Підлогу зробив з тонших колод, так само обтесаних, а дах — з легких жердин, щільно припасованих і ретельно вкритих корою. Кінець кінцем це хитромудре майстрування дало господареві житло, до якого можна було підступитися лише водою. Стіни складалися з міцно з'єднаних колод, що навіть у найтонших місцях досягали не менше двох футів завтовшки і роз'єднати які могли тільки зумисні й напружені зусилля людських рук або повільна дія часу. Зовні будинок мав грубий і непоказний вигляд, бо колоди були різні в обхваті, зате всередині обтесана поверхня стін та підлоги здавалася достатньо гладенькою як на взір, так і на дотик. Не менше диво у «замку» являли собою також піч та димар. Непосида звернув на них увагу свого товариша і пояснив, як їх робили. За матеріал правила густа, старанно замішана глина, яку вкладали в лозові форми й висушували по футу або по два зараз, починаючи з основи. Коли таким робом було вивершено весь комин і закріплено його на даху, в печі розклали жаркий вогонь і підтримували його доти, доки глина випалилася на якусь подобу цегли. То була морочлива робота, і вона не принесла цілковитого успіху. Та заповнюючи тріщини свіжою глиною, врешті вдалося зліпити доволі безпечну піч з димарем. Ця деталь споруди стояла на брусованій підлозі, підпертій зісподу додатковою палею. Житло мало й інші особливості, про які краще буде розповісти далі.

— Старий Том майстер на вигадки, — додав Непосида, — і він усю душу вклав у цей комин. Але в умілого і долото рибу ловить, і ось тепер він має затишну хатинку, хоч вона й обіцяє одного чудового дня спалахнути, мов порох.

— Здається, ти знаєш усю історію замку, Непосидо, з його комином і стінами, — усміхаючись, сказав Звіробій. — Невже кохання таке всесильне, що примушує мужчину вивчати навіть історію оселі своєї милої?

— Почасти й так, — сміючись, відповів добродушний велет, — але дещо я бачив на власні очі. Того літа, коли старий почав будуватися, нас тут на озері зібралася добра ватага, і ми всі допомагали йому в роботі. Чимало отих колод я попотягав на власних плечах і можу тебе запевнити, майстре Нетті,— сокири так і мелькали в повітрі, коли ми хазяйнували серед дерев на березі. Старий песиголовець не скупий на харч, і ми так часто їли біля його вогнища, що надумались поставити йому затишний будинок, перед тим як податися в Олбані з добутими хутрами. Еге, багато всілякого їдла ум'яв я в хатині Тома Гаттера, а Гетті хоч і кволенька на розум, зате навдивовижу спритно орудує пательнями!

Поки друзі отак розмовляли, човник непомітно підпливав до «замку» і був тепер так близько, що вистачило одного удару веслом, як він уткнувся в причал. За нього правив дощаний поміст перед входом площею зо два десятки квадратних футів.

— Старий Том величає цю чудернацьку пристань своїм двориком, — докинув Непосида, прив'язуючи човник після того, як обидва зійшли на поміст, — а джиґуни з форту охрестили її «замковим судилищем», хоч я не знаю, яке може бути судилище там, де навіть не пахне законом… Але схоже на те, що вдома зараз немає ні душі,— геть уся сімейка рушила в мандри по озеру.

Поки Непосида метушився у «дворику», роздивляючись остені, вудки, сіті та інше необхідне причандалля прикордонного житла, спокійний і стриманий Звіробій зайшов до господи, озираючись навсебіч із цікавістю, яку не часто виявляє той, кого тривалий час виховували в індіянських звичаях. Всередині «замок» відзначався бездоганною охайністю, так само як зовні — своєю новизною. Усе жиле приміщення, площею приблизно двадцять на сорок футів, було розгороджене на кілька невеличких комірчин-спалень, а кімната, в яку перше ступив Звіробій, видно, правила водночас за вітальню, їдальню та кухню. Умеблювання дивувало, око своєю строкатістю, як це часто трапляється на далеких околицях. Здебільшого це були грубі, вкрай примітивно змайстровані речі. Зате дзиґарі у вишуканому футлярі з чорного дерева, що висіли в кутку, кілька стільців, обідній стіл та бюрко, які, напевне, перекочували сюди з якогось іншого житла, претендували на не зовсім звичайну розкіш. Годинник старанно цокав, але його свинцевого кольору стрілки з гідною їх понурістю вперто показували на одинадцяту, хоча по сонцю добре було видно, що вже давно перейшло за полудень. Тут стояла також важка темна скриня. Кухонне начиння було найпростіше й досить убоге, але кожна річ займала своє місце і промовисто свідчила про те, що за нею чудово доглядають.

Побіжно оглянувши передню кімнату, Звіробій підняв дерев'яну клямку й ступив у вузький коридорчик, який ділив навпіл внутрішню частину будинку. Прикордонні звичаї не вельми делікатні, а що цікавість юнака не на жарт розпалилася, то він прочинив двері й опинився у спальні.

З першого погляду було ясно, що то жіноче приміщення. За це говорила препишна перина з пуху диких гусей, хоч лежала вона на грубій лаві, що лише на фут здіймалась над підлогою. По один бік постелі, на дерев'яних кілочках, висіли сукні, обшиті стрічками та іншими прикрасами і значно вищого гатунку, ніж можна було сподіватись побачити в такому місці. На підлозі стояли зграбненькі черевички, оздоблені гарними срібними пряжками, які носили тоді жінки з достатком. Не менше як шість напіврозчахнутих яскравих опахал милували око химерною грою барв. Навіть подушка по цей бік постелі хизувалася тоншою покривкою та ще й мережаною шляркою. А над нею висіли чепчик, кокетно прикрашений стрічками, і пара довгих рукавичок, що їх у ті часи рідко надівали жінки, які належали до трудового люду. Рукавички було пришпилено в узголов'ї з очевидним наміром виставити їх напоказ хоча б тут, раз нема змоги показати їх на руках власниці.

Все це Звіробій помітив і запам'ятав з такими деталями, які зробили б честь спостережливості навіть його друзів-делаварів.

Не пройшла повз його увагу й різниця між одним та другим боками ліжка, що стояло головами до стіни. По другий бік усе було простеньке й невибагливе і викликало захват хіба що тільки своєю надзвичайною охайністю. Кілька одежин, що також висіли на кілочках, були з грубшої матерії, простішого крою, і, мабуть, ніщо в них не призначалося для показу. Ніяких стрічок не було тут і сліду. Чепчика чи хустини — також.

Минуло вже кілька років відтоді, як Звіробій востаннє заходив до приміщення, де мешкали жінки його племені й роду. Ця картина розбурхала в його уяві цілу низку дитячих споминів, і він довго стояв у кімнаті, сповнений зворушливого, давно забутого почуття. Він згадав свою матір, чиє простеньке вбрання також висіло на дерев'яних кілочках і дуже скидалося на те, що, певно, належало Гетті Гаттер. Згадалася йому і його сестра, яка змалечку теж полюбляла чепуритися, хоч і не в такій мірі, як Джудіт Гаттер. Ці незначні риси схожості розчулили його, і, коли він виходив з кімнати, лице йому посмутніло. Він не захотів оглядати помешкання далі і повільно, в глибокій задумі повернувся до «дворика».

— Старий Том узявся за нове ремесло й тепер силкується набити руку на пастках, — вигукнув Непосида, діловито вивчаючи ловецьке знаряддя прикордонного жителя. — Якщо він це серйозно і якщо ти готовий залишитися в тутешніх краях, нас чекає надзвичайно приємне літо. Поки я із старим вистежуватиму бобрів, ти можеш рибалити й стріляти дичину задля втіхи тіла та душі. Навіть поганенькому мисливцеві ми завжди даємо половину пайки. А такий спритник, як ти, може розраховувати на цілу пайку.

— Дякую тобі, Непосидо, дякую від щирого серця, але я хочу й сам принагідно половити бобрів. Щоправда, делавари прозвали мене Звіробоєм, тільки це не тому, що мені таланить у полюванні, а тому, що, вбивши казна-скільки оленів та ланей, я жодного разу не позбавив життя свого ближнього. Вони кажуть, що в їхніх переказах немає згадки про людину, яка пролила б так багато звіриної крові, не проливши жодної краплі людської.

— Сподіваюсь, вони не мають тебе за боягуза, хлопче? Полохливий мужчина — все одно що безхвостий бобер.

— Не думаю, Непосидо, щоб у їхніх очах я був безнадійним страхополохом, хоч, можливо, вони й не вважають мене великим смільчаком. Але я не сварливий, і, коли живеш серед мисливців та червоношкірих, це найліпший спосіб не забруднити свої руки в крові. Таким робом, Гаррі Марчу, і сумління залишається чистим.

— Ну, а про мене, що звір, що червоношкірий, що француз — одне й те саме. І все-таки я наймиролюбніша людина в усій Колонії. Я зневажаю забіяк, мов тих дворових шавок. Проте не слід надто панькатися, коли підходить час натиснути курок.

— А я вважаю, що це можна зробити лиш у крайньому разі, Непосидо… Але ж який тут чарівний край! Мої очі ніколи не стомляться милуватися ним.

— Це твоє перше знайомство з озером. Свого часу таке саме враження воно справляло на всіх нас. Однак запевняю тебе — всі озера більш-менш однакові: скрізь багато води, і землі, і мисів, і заток.

Такий висновок зовсім не відповідав почуттям, що сповнювали вщерть серце юного мисливця, і він нічого не відповів, а все стояв, дивлячись у мовчазному захваті на темні пагорби та дзеркальну воду.

— А скажи, губернаторські або королівські чиновники дали вже назву цьому озеру? — спитав він раптом, ніби вражений якоюсь новою думкою. — Якщо вони досі не почали ставити тут свої тички, зирити на компас та креслити карти, то вони, певне, ще й не вигадали назви для цієї місцевості.

— До цього в них ще руки не дійшли. Коли я востаннє ходив продавати хутра, королівський землемір довго розпитував мене про тутешні краї. Він чув, ніби десь тут є озеро, і навіть дещо про нього знає — наприклад, що тут є вода й гори, але про все інше в нього не більше уявлення, ніж у тебе про мову могауків.[28] Я відкрив пельку не ширше ніж було треба, натякнувши, що тут погані надії на розчистку лісу та влаштування ферм. Одне слово, я нагородив йому, ніби в тутешніх краях протікає лише струмок брудної води, до якого веде стежина, така грузька — по вуха провалюватимешся в драговину. Він сказав, що вони досі не нанесли цього місця на свої карти. Але я гадаю, тут трапилась якась помилка, бо він показав мені пергамент, на якому позначено озеро, — тільки там, де ніякого озера немає, миль так за п'ятдесят від того місця, де йому належить бути, коли вони мають на увазі оце озеро. Не думаю, що після моїх пояснень він зміг собі щось уточнити.

По цьому Непосида весело зареготав: такі плутні були особливо до душі людям, які боялися наступу цивілізації, бо вона обмежувала їхнє власне владарювання в беззаконній імперії. Карти, — а вони геть усі виготовлялися в Європі,— ставали предметом нескінченних глузувань. Хоч ці люди були й не сильні в науці й не вміли самі накреслити досконаліші карти, зате вони знали місцеві умови і вельми легко могли виявити на папері кричущі розходження з тим, що існувало в дійсності. Кожен, хто взяв би на себе клопіт порівняти ці промовисті свідчення топографічного мистецтва минулого сторіччя з уже точнішими картами наших днів, одразу переконався б, що мешканці лісів мали досить підстав ставитися критично до цієї галузі знань колоніального уряду. Анітрохи не вагаючись, віл зміщував річку чи озеро на один-два градуси убік, навіть коли вони були на відстані всього лиш одноденного переходу від населеної частини країни.

— Я радий, що озеро досі не має назви, — повів далі Звіробій, — принаймні назви, даної блідолицими, бо коли вони охрестять по-своєму яку місцевість, це завжди передвіщає спустошення й руїну. Але ж червоношкірі, безперечно, якось називають це озеро, та й мисливці, і трапери також. Воли полюбляють давати місцевостям розумні й підхожі назви.

— Щодо індіянських племен, то в кожного з них своя мова, і вони все називають на свій лад, і цей куточок також. А ми поміж себе прозвали це озеро Гліммерглас — Мерехтливе Свічадо, бо його поверхня чудово віддзеркалює прибережні сосни, і здається, ніби гори висять у ньому вершинами донизу.

— Тут десь витікає струмок. Я знаю, з усіх озер витікають струмки, і скеля, біля якої Чингачгук призначив мені зустріч, стоїть поблизу струмка. Скажи, а цьому струмкові в Колонії дали яку назву?

— Тут у них перевага над нами, бо один кінець, і до того ж ширший, у їхніх руках. Вони й дали йому ім'я, яке піднялося аж до верхів'я; назви завжди піднімаються супроти течії. Ти, Звіробою, звичайно, бачив річку Сасквеганну в країні делаварів?

— Бачив і сотні разів полював на її берегах.

— Оце ж і є та сама річка і, гадаю, так вона й зветься. Мені приємно, що вони зберегли назву червоношкірих, бо було б надто жорстоко позбавити їх і землі, й назви.

Звіробій нічого не відповів. Він стояв, спершись на карабін, і милувався довколишнім краєвидом, що так захоплював його. Читач, однак, не повинен гадати, що тільки зовнішня мальовничість прикувала до себе його увагу. Це, правда, місцина була чарівна, і зараз вона постала перед очима в усій своїй красі: поверхня озера, гладенька, мов скло, й прозора, мов найчистіше повітря, віддзеркалювала вздовж усього східного берега гори, вкриті темними соснами; дерева майже поземно перевисали над водою, і їхнє гілля та листя утворювало зелені мереживні арки, під якими виблискувала вода в затоках. Глибокий спокій, пустельність, ліси, яких не займала рука людини, — одне слово, царство природи, — ось що зачаровувало Звіробоя з його звичками й складом розуму. Водночас, хай навіть несвідомо, він переживав те саме, що переживав би на його місці поет.

Якщо йому давало насолоду споглядання незліченних форм і таємниць лісу, що раптом так незвично розкрилися перед ним, — бо кожному з нас буває приємно поглянути під ширшим кутом зору на предмет, який давно вже полонив твою уяву, — то разом з тим юнак не лишився байдужий і до внутрішнього благородства цього пейзажу, відчуваючи душевне зворушення, що його навіває глибоко пройнята священним спокоєм природа.

РОЗДІЛ III

А може, підемо вполюєм дичини?

Хоча й шкода мені плямистим бідолахам,

Природним мешканцям пустельних місць тутешніх.

У їхніх володіннях стрілами втикати

Округлі ситі боки.

Шекспір, «Як вам це подобається»

Гаррі Непосида думав більше про чарівливу Джудіт Гаттер, а не про красоти Мерехтливого Свічада та довколишні краєвиди. Перемацавши й обдивившись усе рибальське причандалля Плавучого Тома, він запросив товариша сісти у човник і рушити озером униз на розшуки відсутнього сімейства. Але перш ніж відплисти, Непосида пильно оглянув увесь північний берег озера в морську прозорну трубу, що становила частку Гаттерового майна. Він не пропустив нічого й надто ретельно обдивився всі затоки та миси.

— Так я й гадав, — сказав Непосида, відкладаючи трубу. — Старий подався за течією на південь, користаючись з години, й покинув свій замок напризволяще. Ну, то тепер, коли ми знаємо, що його немає у верхів'ї, ми повеслуємо вниз за течією і легко розшукаємо його потаємну схованку.

— Невже майстер Гаттер має за необхідне ховатися на цьому озері? — спитав Звіробій, сідаючи в човна слідом за своїм товаришем. — Як на мене, тут така пустизна, що можна розкрити всю душу й не боятися, що хтось порушить твої роздуми чи молитву.

— Ти забуваєш про своїх друзів-мінгів і всіх французьких дикунів. Чи є де на землі куточок, Звіробою, куди б не пролізли ці непосидючі шельми? Де є таке озеро або хоча б звіриний водопій, котрих не розшукали б ці мерзотники? А коли вони вже знайдуть його, то рано чи пізно забарвлять воду кров'ю!

— Звичайно, я нічого доброго не чув про них, друже Непосидо, хоч досі мені ще не випадало стикатися з ними чи з кимось іншим із смертних на стежці війни. Смію сказати, що ці грабіжники навряд чи проґавлять цей райський куточок. Хоч сам я ніколи не заходив у сварку з жодним ірокезьким племенем, але делавари стільки розповідали мені про мінгів, що вони для мене — найзапекліші лиходії.

— Те саме ти можеш сказати про будь-якого іншого дикуна.

Тут Звіробій запротестував, і поки вони веслували вниз за течією, поміж них не згасала палка суперечка про добрі та погані риси блідолицих і червоношкірих. Непосида поділяв усі антипатії та забобони білих мисливців, які здебільша вбачають в індіянах своїх природжених суперників, а часто-густо навіть природжених ворогів. Певна річ, він гарячився, галасував, про все міркував категорично, хоч вельми недоказово. Тим часом Звіробій поводився зовсім інакше. Стриманістю мови, чесністю присудів та простотою міркувань він виявляв своє бажання прислухатися до голосу розуму, внутрішній потяг до справедливості й щиросердість, аж ніяк не схильну вдаватися до словесних викрутасів, тільки щоб відстояти свою думку чи захистити вкорінений забобон. Та все-таки й він не уник впливу забобонів. Ці тирани людського духу, що тисячами шляхів накидаються на свою жертву, ледь вона починає мислити й відчувати, залишили свій слід і в світогляді Звіробоя. Але все-таки він являв собою чудовий взірець того, чим можуть зробити юнака природжена доброта, відсутність поганих прикладів та спокус.

— Визнай, Звіробою, що кожен мінг більше ніж наполовину диявол, — запально, аж люто вигукував Непосида, — хоч ти пнешся будь-що мені довести, нібито плем'я делаварів майже цілком складається з янголів. Ну, а я вважаю, що цього не можна сказати навіть про білих людей. Коли вже білі не без гріха, то як це можуть бути безгрішними індіяни! Отже твої докази нічого не варті. А я прихильник такої думки: є три кольори на землі — білий, чорний і червоний. Найліпший колір білий, і через те біла людина стоїть над усіма. Далі йде чорний колір, і чорношкірому можна дозволити жити в сусідстві з білими людьми, — це терпимо, ба навіть корисно. Червоний колір — на останньому місці, а це доказ, що індіяни лише наполовину люди.

— Бог сотворив усіх однаковими. Непосидо.

— Однаковими! То, виходить, негр такий же, як білий, а я такий же, як індіянин?

— Ти надто кокошишся і не слухаєш мене. Бог сотворив усіх нас, білих, чорних та червоних, і, безперечно, переслідував цим якусь мудру мету. Але в головному, тобто в почуттях, він сотворив нас майже однаковими, хоч я не заперечую, що кожну расу він обдарував по-своєму. Біла людина цивілізована, а червоношкірі пристосовані до життя серед дикої природи. Приміром, скальпувати мерця для білого — злочин, тоді як для індіянина — геройський вчинок. Або таке: білий не може чинити із засідки наскоки на жінок та дітей під час війни, а червоношкірий може. Згоден, що це жорстоко; але для них це законно, хоч для нас було б ганьбою.

— Залежить від того, хто твій ворог. Оскальпувати дикуна чи навіть злупити з нього шкіру — для мене все одно, що ради премії відрізати вуха вовкові або злупити шкуру з ведмедя. До того ж ти кидаєш слова на вітер, розпинаючись за червоношкірих, бо навіть у Колонії начальство дає винагороду за цю роботу. Там платять однаково й за вовчі вуха, й за шкіру з людським волоссям.

—І це дуже погано, Непосидо. Навіть індіяни кажуть, що це ганьба для білих, що це суперечить їхній натурі. А кожен народ має свою натуру, на якій позначаються і традиції, і звичаї, і колір шкіри, й закони. Не перечу, деякі індіянські племена за своєю природою злостиві й порочні, таж є такі й серед білих. До перших, наприклад, я відношу мінгів, до других — канадських французів. Під час законної війни, такої, яку ми почали нещодавно, обов'язок велить нам не жаліти ворога, поки він живий. Але скальпи — то зовсім інша річ.

— Прошу тебе, Звіробою, схаменися й скажи мені: чи ж може Колонія видати незаконний закон? Хіба незаконний закон не проти-природніша річ, ніж скальпування дикуна? Закон не може бути незаконним так само, як правда не може бути брехнею.

— Звучить це начебто й розумно, а таїть у собі найнерозумніше, Непосидо. Не всі закони виходять з рук однієї влади. Бог дав нам свої закони, Колонія встановлює свої, а король та парламент диктують свої. Якщо колоніальні закони і навіть закони королівські йдуть супроти законів божих, вони стають незаконними, і їм коритися не слід. Я вважаю, що біла людина повинна шанувати білі закони, поки вони не суперечать іншим, вищим законам, а червона людина має слухатись своїх індіянських звичаїв з таким самим обмеженням. А втім, не варт сперечатися, бо кожен має право думати, що хоче, й казати, що думає. Пошукаймо ліпше твого приятеля, Плавучого Тома, бо інакше ми не помітимо, де він сховався в цих прибережних нетрях.

Звіробій недарма назвав так побережину озера. На всьому її протязі низько до води схилялися дерева й кущі, полощучи свої віти Б прозорій купелі. Вздовж стрімких берегів в'юнилася вузенька смужка відмілини. А що рослини незмінно тяглися до світла, то ефект вийшов саме такий, про який міг би тільки мріяти закоханий у мальовничі краєвиди митець, аби планування цих пишних лісових заростів залежало від нього. Численні миси й затоки надавали берегові химерно покручених обрисів.

Підігнавши човника до західного боку озера з наміром, як пояснив товаришеві Непосида, спершу зробити розвідку, а потім уже з'являтися на очі ворогові, обидва шукачі пригод напружили всю свою увагу, бо неможливо було передбачити, що на них чекало за найближчим поворотом. Пливли вони дуже швидко, бо велетенська сила Непосиди дозволяла йому гратися легеньким човником, наче пір'їною, а вправність його товариша майже врівноважувала їхні такі неоднакові природні дані.

Щоразу, коли човник оминав якийсь мис, Непосида озирався назад, сподіваючись побачити «ковчег» на якорі або під берегом у затоці. Та кожного разу йому доводилося розчаровуватись. Вони пропливли вже з милю до південного берега озера, залишивши позаду себе «замок», що ховався тепер за шістьма мисами, як раптом Непосида кинув веслувати, ніби не знаючи, якого напрямку дотримуватися далі.

— Цілком імовірно, що дідугана занесло в річку, — сказав він, пильно оглянувши весь східний берег, що лежав од них приблизно за милю і був відкритий для обстеження більше як на половину свого протягу. — Останнім часом він захопився траперством і зараз міг скористатися течією, щоб відплисти по річці на яку милю вниз, хоч потім і доведеться погріти чуба, аби видряпатися назад.

— Та де ж її початок? — спитав Звіробій. — Ні на берегах, ні між деревами не видно проходу, достатнього для такої річки, як Сасквеганна.

— Ох, Звіробою, річки — як люди: спочатку вони бувають дуже маленькі, а під кінець у них виростають широкі плечі й великий рот. Ти не бачиш верхів'я тому, що воно проходить між високих стрімких берегів, а сосни, гемлоки та липи звисають над ними, мов дах над будинком. Якщо старого Тома немє в Щурячій заводі, значить, він забрався у річку. Пошукаймо його спершу в заводі, а тоді вже подамося до верхів'я.

Коли вони знову взялися за весла, Непосида пояснив, що недалечко є мілка заводь, утворена довгою низькою косою; вона дістала назву Щурячої через те, що там улюблене місце водяних щурів. Водночас вона являє собою надійну схованку для «ковчега», і його власник любить зупинятися там при кожній зручній нагоді.

— В тутешніх краях людина ніколи не знає, які гості можуть завітати до неї,— вів далі Непосида, — а тому вельми бажано гарненько роздивитися їх, перш ніж вони наблизяться. Ця осторога надто корисна зараз, коли в нас війна, бо канадець чи мінг можуть вдертися до його житла, не чекаючи на запрошення. Але Гаттер — добрячий вартовий і чує небезпеку майже так само, як собака дичину.

— А я було подумав, що він зовсім не боїться ворогів, які можуть випадком забрести на озеро, бо замок його стоїть відкрито, мов на долоні. Однак таке навряд чи коли станеться: від озера ж далеко до фортів та поселень.

— Ой, Звіробою, я вже упевнився, що людині знайти ворогів набагато легше, ніж друзів. Аж моторошно стає, коли подумаєш, скільки є приводів нажити собі ворога і як рідко щастить придбати друга. Одні хапаються за томагавк[29] тому, що ти не поділяєш їхніх думок; а колись я знав одного бродягу, котрий посварився із своїм дружком за те, що той не вважав його красенем. Ось, приміром, ти, Звіробою, також не є взірцем краси, і було б дуже нерозумно для тебе стати моїм ворогом тільки через те, що я тобі це кажу.

— Я такий, який є. І не бажаю бути ні кращим, ні гіршим. Виняткової вроди, може, я і не маю. Принаймні тієї вроди, що про неї марять легковажні й марнославні. Та сподіваюсь, я, хоч і маю вдачу скромну й доброзвичайну, теж не пасу задніх. Рідко побачиш такого показного мужчину, як ти, Непосидо, і я розумію — ніхто навіть не гляне в мій бік, коли можна помилуватися на тебе. Але я не певен, чи є підстави твердити, ніби мисливець так уміло орудує рушницею або менше добуває дичини тільки тому, що він зупиняється біля кожного стрічного джерельця і видивляється на власне личко у воді.

На ці слова Непосида голосно зареготав. Надто нерозважливий, щоб турбуватися про свою явну фізичну перевагу, він чудово усвідомлював її і, як більшість чоловіків, котрих природа обдарувала щедріше, ніж інших, думав про це не без приємності, коли така думка зненацька осявала його.

— Ні-ні, Звіробою, ти аж ніяк не красунь і сам у цьому впевнишся, якщо поглянеш за борт човна! — вигукнув він. — Джуді скаже тобі це просто у вічі, тільки зачепи її. Такого гострого язичка не має жодна дівчина ні в наших поселеннях, ні деінде. Отож я раджу тобі: ніколи не дратуй Джудіт. А Гетті можеш плести, що тобі наверзеться, вона все вислухає покірливо, мов те ягня. Ні, краще хай Джуді не висловлює тобі своєї думки про твою вроду.

— А коли таке й трапиться, Непосидо, навряд чи вона зможе щось додати до того, що сказав ти.

— Сподіваюсь, Звіробою, ти не ображаєшся на мої слова, бо ж я нічого лихого на думці не мав. Ти й сам знаєш, що не красунь, то чому ж друзям не поговорити про такі дрібнички? Аби ти був красунь чи хоч трохи вродливий, я перший зробив би тобі приємність і сказав про це. Ну, а якби Джуді сказала мені, що я потворний, мов смертний гріх, я сприйняв би це за кокетування й нізащо не повірив би їй.

— Пестунчикам природи легко жартувати такими речами, Непосидо, хоч для інших це буває дуже важко. Не криюся, іноді й мені хочеться бути вродливішим. Так, хочеться, але я завжди переборюю це жадання, коли згадаю, як багато є людей привабливих зовні, але яким нічим похвалитися внутрішньо. Не заперечую, Непосидо, мені часто хотілося мати кращу вроду і бути схожим на таких, як ти. Але я глушив у собі це почуття, коли згадував, наскільки я кращий за багатьох в інших відношеннях. Адже я міг народитися кривим і нездатним полювати навіть на вивірок, або сліпим, що зробило б мене тягарем і для себе самого, й для моїх друзів, або глухим, тобто негодним до війни та розвідок, у чому я вбачаю обов'язок мужчини в тривожні часи. Так, так, визнаю — не вельми приємно бачити, що інші вродливіші за тебе, що їх краще зустрічають, що коло них більш упадають. Але все це терпимо, якщо людина дивиться своєму лихові в обличчя і свідома своїх здібностей та обов'язків.

Непосида загалом був предобрий хлопець, і самоприниження товариша геть витіснило з його душі почуття особистого гонору. Він пожалкував про свої необачні натяки на зовнішність Звіробоя і постарався висловити це з тією незграбністю, що нею позначені всі вчинки прикордонних жителів.

— Я не хотів тебе скривдити, Звіробою, — пробелькотів він благально, — і сподіваюсь, ти забудеш усе, що я тобі наговорив. Хоч ти й не дуже гарний, та вигляд твій промовляє красномовніше за будь-які слова, що всередині в тебе все гаразд. Отож тобі не важко буде пробачити мені це дружнє кепкування. Не скажу, що Джуді буде в захваті від тебе, бо це може породити в твоєму серці надії, які закінчаться розчаруванням. Одначе є ще Гетті, яка дивитиметься на тебе з задоволенням, як на кожного мужчину. А поза все ти такий розважливий, статечний, що тебе не дуже й турбуватиме думка Джудіт. Хоч це дівча й гарненьке, але таке мінливе в уподобаннях, що мужчині не варто радіти, коли воно до нього всміхнеться. Часом мені здається, що вітрогонка закохана тільки в саму себе.

— Якщо це так, Непосидо, то, боюсь, вона нітрохи не краща за королев, які сидять на тронах, або за знатних дам у містах, — відповів Звіробій, усміхаючись та обертаючись до товариша, причому будь-які ознаки невдоволення зникли з його чесного, відкритого обличчя. — Я не знаю жодного делавара, про якого ти міг би сказати те саме… Але ось уже й кінець тієї довгої коси, про котру ти згадував, і Щуряча заводь певне, теж недалечко.

Ця коса не виступала далеко в озеро, як інші, а тяглася рівнобіжно з берегом, утворюючи глибоку й відлюдну затоку, що на чверть милі заливала долину і була найпівденнішим закутком водойми. Непосида майже не сумнівався, що знайде тут «ковчег», бо, ставши на якір за деревами, що вкривали вузьку косу, той міг би на ціле літо лишитися непомітним для ворожого ока. І справді, це місце було такою надійною схованкою, що судно, поставлене на мілині в кінці затоки за косою, можна було побачити лише з одного боку, а саме з берега, всуціль порослого лісом, куди найважче було пробратися чужинцям.

— Скоро ми побачимо ковчег, — сказав Непосида, тим часом як човник обпливав кінець мису, де було так глибоко, що вода здавалася зовсім чорною. — Старий любить ховатися в очерети, і за п'ять хвилин ми будемо в його гнізді, хоч сам він, може, бродить поміж своїх капканів.

Марч виявився невдалим пророком. Човник повністю обігнув мис, і затока відкрилася перед ними в усій своїй первозданній красі,— нічого іншого тут не було. Недвижне водяне дзеркало вигиналося тонкою хвилястою лінією, очерети ніжно хилилися до води, і, як скрізь, над нею звисали дерева. Всюди панував миротворний величний спокій пустелі. Перший-ліпший поет чи художник завмер би у захваті перед цією розкішшю, та на Гаррі Непосиду, що палав нетерплячкою швидше побачити свою легковажну красуню, ці чари не діяли.

Човник линув майже нечутно, бо прикордонні жителі звикли бути обачними у найменшому своєму рухові, й по дзеркальній поверхні води він мовби плив у повітрі, сторожко прислухаючись до тиші, що, здавалось, пройняла все довкола. В цю мить на вузькій смужці суходолу, що відділяла бухту від озера, тріснула суха гілка. Обидва шукачі пригод стрепенулися, й кожен потягся рукою до своєї рушниці, що завжди була напохваті.

— Для малого звіряти це надто важка хода, — прошепотів Непосида, — і більше скидається на людську!

— Не зовсім так, не зовсім так, — заперечив Звіробій. — Твоя правда, для малого звіряти вона заважка, але й для людини залегка. Опусти весло в воду та піджени човна до отієї колоди. Я зійду на берег і відріжу цьому створінню відступ назад по косі, бодай то мінг чи просто хохуля.

Непосида послухався, і Звіробій хутко опинився на березі. Взутий у мокасини, він нечутно пірнув у хащу. За хвилину він уже був на середині вузької коси й неквапливо просувався до її кінця, бо такі зарості вимагали виняткової обережності. Коли Звіробій пробився в самісіньку гущину, сухі гілки затріщали знову, і цей звук повторювався через короткі проміжки часу, ніби якась жива істота повільно йшла вздовж коси.

Зачувши потріскування гілок, Непосида відігнав човника на середину бухти і схопив до рук карабін, чекаючи, що буде далі. Спливла тривожна хвилина, а тоді з гущини вийшов благородний олень, велично ступаючи, наблизився до піщаного мису й почав спрагло пити з озера воду.

Якусь мить Непосида вагався. Потім швидко приставив карабін до плеча, прицілився й вистрілив. Ефект, викликаний цим раптовим порушенням урочистої тиші в такому куточкові природи, виявився однією з найразючіших його особливостей. Сам постріл пролунав, як завжди, коротко й різко. Далі запала хвилинна тиша, поки звук, пролітаючи в повітрі над водою, досяг скель на тому березі озера. Там колисання повітряних хвиль здужіли й прокотилися від однієї западини до іншої на цілі милі вздовж горбів, мовби розбудивши зі сну лісові громи.

Олень тільки хитнув головою на звук пострілу та свист кулі, бо досі ще ніколи не стикався з людиною. Але гірська луна збудила в ньому підозру. Він плигнув уперед, притиснувши до тулуба ноги, й, опинившись на глибокій воді, поплив до далекого кінця озера. Непосида скрикнув і кинувся його наздоганяти; кілька хвилин вода пінилася довкола переслідувача та його жертви. Непосида вже огинав косу, коли Звіробій вийшов на пісок і знаком поманив його назад.

— Дуже нерозважно натискати курок, не оглянувши спершу берега та не упевнившись, що там не зачаївся ворог, — сказав Звіробій, коли його товариш спроквола й неохоче завернув човника. — Цього я навчився у делаварів, слухаючи їхні повчання та перекази, хоч сам я ще ніколи не ступав на стежку війни. Тим паче зараз не час полювати на оленів, та і з їжею ми не маємо скрути. Мене прозвали Звіробоєм; що ж, мабуть, я заслужив це прізвисько, бо розумію вдачу звірини і влучно в неї поціляю. Та поки мені не потрібні м'ясо чи шкура, я даремно не вб'ю тварини. Я можу забити, то правда, але я не різник.

—І як мені надало промазати в цього оленя! — вигукнув Непосида, зірвавши з себе шапку й перебираючи пальцями гарні, але скуйовджені кучері, наче хотів у такий спосіб розплутати свої думки. — Від п'ятнадцяти років я ще жодного разу не був таким незграбою.

— Не журися за цим. Смерть тварини не дала б нам ніякої користі, а от нашкодити могла. Луна лякає мене дужче, ніж твоя похибка, Непосидо, бо то ніби голос самої природи дорікає нам за марнотратний і нерозважний учинок.

— Ти почуєш цей голос багато разів, якщо поживеш довше в тутешніх краях, хлопче, — сміючись, відповів Непосида. — Луна повторює геть усе, що говориться й робиться на Мерехтливому Свічаді в таку тиху літню погоду. Упустиш ненароком весло, і стук од його падіння ти почуєш знову і знову, неначе пагорби кепкують з твоєї незграбності. А сміх чи свист долинають від сосон, як весела розмова, так що ти й справді ладен повірити, наче їм забажалось погомоніти з тобою.

— Тим більше в нас причин мовчати й пильнувати. Я не думаю, що вороги вже протоптали дорогу в ці пагорби, бо не уявляю, що вони можуть цим виграти. Але делавари вчили мене: коли мужність — перша чеснота воїна, то друга його чеснота — обачність. Одного твого вигуку в горах досить, щоб розкрити цілому племені таємницю нашого перебування.

— Зате цей вигук змусить старого Тома поставити горщик на вогонь і попередить його, що гості близько. Ну годі, хлопче. Іди сідай у човна, та спробуємо розшукати ковчег, поки не смеркло.

Звіробій послухався, і човник рушив з місця. Скерований навкоси через озеро, він плив тепер на південний схід. У цьому напрямку відстань до берега, тобто до найдальшого закруту озера, куди пильно вдивлялися друзі, не становила й милі, і вони швидко наближалися до мети, підганяючи своє суденце спритними й легкими ударами весел. Вони були уже на півдорозі, аж раптом тихий сплеск змусив їх озирнутися: зовсім близько і просто у них на очах олень виринув з глибини і побрів до відмілини. За хвилину благородна тварина обтрусила воду з боків, подивилася на верховіття дерев і, вистрибнувши на берег, майнула до лісу.

— Ця худобина втікає з почуттям вдячності в серці,— мовив Звіробій, — бо природа підказує їй, що вона уникла страшної небезпеки. І тобі, Непосидо, слід би також подякувати, що очі й руки зрадили тебе в ту мить, коли твій нерозсудливий постріл не міг призвести до добра.

— Очі й руки не зрадили мене! — гарячкувато вигукнув Марч. — Ти зажив деякої слави серед делаварів своєю спритністю та вправністю на полюванні. Але хотів би я подивитися, як ти стоятимеш за однією з отих сосон, а розмальований мінг — за іншою, обидва з націленими рушницями, очікуючи слушної миті для пострілу! Тільки в такій ситуації, Натаніелю, можна випробувати своє око та руку, бо то вже випробування нервів. У вбивстві тварини я ніколи не вбачав подвигу, зате вбивство дикуна — подвиг. Не за горами час, коли й тобі доведеться випробувати свою руку, бо знову дійшло до колотнечі. Отоді ми й побачимо, чого варта мисливська слава на полі бою. Я не згоден, що очі й руки зрадили мене. В усьому винен олень, який стояв на місці, тоді як мав іти вперед, і моя куля пролетіла перед ним.

— Хай буде по-твоєму, Непосидо. Я тільки кажу, що це наше щастя. А ще додам — я не здатен вистрілити в ближнього з таким спокійним серцем, як вистрілю у звіра.

— А хто каже про ближніх чи взагалі про людей, Звіробою? Я ж бо торочу тобі про індіянів! Згоден, кожна людина міркує по-своєму, коли йдеться про життя або смерть свого ближнього, але така делікатність лише на шкоду, коли перед тобою — індіянин, коли все зводиться до одного: він порішить тебе чи ти його.

— Для мене червоношкірі такі ж люди, як ми з тобою, Непосидо. Щоправда, у них свої природні нахили і своя релігія. Та зрештою це не матиме ваги, коли кожного судитимуть за його вчинками, а не за кольором його шкіри.

— Це чистісіньке місіонерство, і його ніхто не слухатиме в тутешніх краях, де ще не встигли оселитися моравські брати. Шкіра робить людину людиною. Це точно, бо інакше як люди могли б оцінювати одне одного? Всі живі істоти зодягнуті в шкуру для того, щоб, тільки глянувши на звіра чи на людину, ти негайно вже знав, з ким маєш справу. По шкурі ти завжди відрізниш ведмедя од вепра чи сіру вивірку від чорної.

— Де правда, там правда, Непосидо, — сказав Звіробій, з усмішкою обернувшись до товариша, — та все ж таки обидві вони вивірки.

— Цього ніхто не заперечує. Але ж не скажеш ти, що червоношкірий і білий — обидва індіяни.

— Ні, але я скажу, що той і той людина. Вони різної раси й різного кольору, мають різні навички та звичаї, але в цілому природа їх однакова. В обох є душа, обидва в рівній мірі відповідатимуть за все, що вчинили в житті.

Непосида належав до тих «теоретиків», які вважають усі людські раси значно нижчими за білу. Його уявлення щодо цього були не дуже ясні, а визначення вельми непевні. Та це не заважало йому висловлювати свої погляди палким і незаперечним тоном. Сумління гризло його за численні незаконні дії проти індіянів, і Непосида винайшов надзвичайно легкий спосіб заспокоювати його, в думці позбавивши всю сім'ю червоношкірих людських прав. Ніщо так не розпалювало його, як спроби заперечити правильність такого погляду, а надто коли супротивник висував більш-менш переконливі докази. Тому він майже не слухав зауважень свого товариша, давши цілковиту волю своїй нестриманості.

— Ти просто хлопчисько, Звіробою, якому забили памороки делаварські викрутаси та місіонерські дурні теревені! — вигукнув Непосида, не дбаючи, як завжди, коли він був збуджений, про елементарну ввічливість мови. — Ти можеш вважати себе братом червоношкірих, але для мене вони звичайні тварюки, в яких немає нічого людського, крім хитрості. Хитрість у них є, це я визнаю. Але ж вона є і в лисиці, й навіть у ведмедя. Я старший за тебе і довше жив у лісах, можна сказати, зроду жив тут, і мені не треба доводити, що таке індіянин. Коли хочеш, щоб тебе вважали за дикуна, ти тільки скажи. Я так і виставлю тебе перед Джудіт та старим, а тоді подивимось, як вони тебе привітають.

Тут жвава уява дещо прислужилася Непосиді й угамувала його запал. Уявивши, як його земноводний приятель зустріне гостя, рекомендованого в такий спосіб, Непосида вибухнув веселим реготом.

Звіробій надто добре знав, що будь-які спроби переконати таку людину в чомусь, що суперечить її забобонам, будуть марні, й тому не відчував ані найменшого бажання брати на себе цей клопіт. Отож він не шкодував, коли човник наблизився до південно-східного берега озера і їхні думки повернули на інше. Тепер було вже недалеко до того місця, де, за словами Марча, з озера витікала річка. Обидва шукачі пригод раз по раз озиралися на всі боки з цікавістю, яку ще дужче розпалювало сподівання розшукати «ковчег». Читача може здивувати та обставина, що люди, перебуваючи всього за двісті ярдів од місця, де поміж берегів двадцять футів заввишки проходило досить широке річище, не помічали його. Одначе слід нагадати, що й тут, як і скрізь, над водою звисали дерева та кущі, облямовуючи озеро ніби торочками, такими густими, що під ними ховалися всі його дрібні звивини.

— Уже два літа я не навідувався сюди, — сказав Непосида, підводячись у човнику на повен зріст, аби краще роздивитися місцевість. — Еге, ондечки й скеля задерла своє підборіддя над водою, а я знаю, що річка починається біля неї.

Чоловіки знову взялися за весла й одним помахом скерували човника на скелю, до якої лишалося всього кілька ярдів. Ця скеля була невелика, заввишки не більше п'яти-шести футів, і тільки половина її стриміла над озером. Безперервна дія води протягом століть так заокруглила її верхівку, що скеля своєю незвичайно правильною й рівною формою скидалася на великий бджолиний вулик. Коли човник повільно пропливав повз неї, Непосида сказав, що всі тутешні індіяни добре знають цю скелю і завели собі звичку призначати поблизу неї місце збору, коли їм треба розходитися навсебіч під час полювання та війни.

— А ось і річка, Звіробою, — казав він далі,— хоч вона так прихована деревами та кущами, що скидається скорше на потаємну засідку, ніж на початок річки з такого озера, як Мерехтливе Свічадо.

Непосида влучно схарактеризував це місце, де струмок, здавалося, справді зачаївся в засідці. Стрімкі береги здіймалися не менше як на сто футів кожен. Але з західного боку виступав невеличкий клин низини, що наполовину звужував річище. Низько над водою звисали кущі, сосни, мов велетенські церковні колони, тяглися до світла своїм переплутаним гіллям, і очам навіть зблизька важко було розшукати улоговину, по якій текла річка. З порослого лісом крутого берега також неможливо було помітити жодних її ознак. Все це ніби утворювало суцільний листяний килим без кінця-краю.

Підхоплений течією, човник повільно плив уперед і, нарешті, опинився під зеленим склепінням, де сонце насилу пробивалося крізь поодинокі просвіти, ледь розріджуючи морок унизу.

— Справжнісінька засідка, — майже пошепки сказав Непосида, ніби відчуваючи, що це місце само вимагає таємничості й остороги. — Ось чого старий Том сховався десь тут зі своїм ковчегом. Ми трохи пропливемо вниз за течією і, певне, знайдемо його.

— Але ж тут ніде сховатися такому великому судну, — заперечив Звіробій. — Навіть наш човник, мені здається, навряд чи пройде тут.

Непосида засміявся у відповідь на ці слова і, як з'ясувалося невдовзі, мав на те цілковиту підставу. Тільки-но вони поминули зарослі чагарів, що вкривали всуціль береги, як опинилися у вузькій, але досить глибокій протоці. Прозора вода стрімко мчала під листяним шатром, що його підпирали арки із стовбурів віковічних дерев. Береги й тут кучерявились зеленню, але кущі залишали вільний прохід футів двадцять завширшки, за яким попереду відкривалася далека перспектива.

Наші шукачі пригод вдавалися тепер до весел тільки для того, щоб утримати легке суденце на середині течії. З ревною пильністю вдивлялися вони в кожен закрут річки, яких було кілька вже на протязі перших ста ярдів. Та поворот ішов за поворотом, а човник плив далі й далі за течією. Раптом Непосида без попередження, без єдиного слова вхопився за кущ, і човник завмер на місці. Причина на те, мабуть, була вельми поважна. Звіробій миттю поклав руку на приклад карабіна. Він не злякався — це був мимовільний рух, вироблений мисливською звичкою.

— А он і старий друзяка, — прошепотів Непосида, показуючи кудись пальцем і сміючись од щирого серця, хоч зовсім безгучно. — Як я і гадав, бродить по коліна в баговинні й воді, перевіряючи свої пастки та принади. Але, побий мене грім, я ніде не бачу ковчега, хоч закладаюся кожною шкурою, яку я добуду за літо, що Джуді не наважиться ступати своїми гарними малесенькими ніжками по такому чорному багні! Певне, дівчисько розчісує косу на березі якогось струмка, де можна милуватися з своєї вроди та накопичувати зневагу до нашого брата, чоловіків.

— Ти несправедливий до молодих жінок. Так-так, Непосидо, ти часто перебільшуєш їхні вади, як і їхню досконалість. Не побоюся сказати, що оця сама Джудіт не так уже, мабуть, і зачарована собою і не так зневажає нас, як ти, здається, гадаєш. Напевне, вона працює для свого батька в господі, поки він працює для неї коло пасток.

— Як втішно почути правду з чоловічих вуст хоч один раз у дівочому житті! — пролунав приємний, низький, але м'який жіночий голос так близько від човника, що обидва товариші здригнули. — А вас, майстре Непосидо, справедливі слова просто душать, і я вже давно не сподіваюся будь-коли почути їх з ваших уст. Останнє таке слово застрягло вам у горлянці й ледве не призвело до наглої смерті. Але я рада, що бачу вас у кращому товаристві, ніж досі, і що люди, котрі вміють поважати жінок та поводитися з ними, не соромляться мандрувати з таким героєм.

По цих словах надзвичайно вродливе і юне жіноче обличчя визирнуло в просвіті між листям на відстані Звіробоєвого весла. Його власниця милостиво усміхнулася до юнака, а сердитий погляд, між іншим, удаваний і глузливий, яким вона обпекла Непосиду, ще дужче підкреслив її разючу красу, показавши всю розмаїтість гри виразистого, але капризного личка.

Тільки придивившись пильніше, наші шукачі пригод збагнули, чому пощастило дівчині з'явитися так зненацька. Непомітно для самих себе вони прибилися до самісінького борту «ковчега», схованого в навмисне підрізаних і зігнутих кущах, тож Джудіт Гаттер досить було тільки розгорнути листя перед вікном, щоб визирнути до них і заговорити.

РОЗДІЛ IV

Не тіка оленя полохливе на-луг.

Як іду я в оселю до неї;

І травневій фіалці я ліпший друг,

І струмочок розносить пісню навкруг,

Пісню любої квітки моєї.

Браєнт

«Ковчег», як усі називали плавучу оселю Гаттерів, збудований був дуже просто. Велика плоскодонна баржа правила за нижню частину цього судна; посередині, займаючи всю ширину і майже дві третини довжини, стояла низька споруда, схожа на «замок», але зроблена з такого легкого матеріалу, який навряд чи міг захистити від куль. Борти баржі були трохи вищі, ніж звичайно на суднах такого типу, зате каюта здіймалась у висоту лише настільки, щоб у ній вільно можна було стояти, завдяки чому вся ця незвичайна надбудова не дуже впадала в око і не виглядала надто незграбною. Одне слово, «ковчег» мало чим відрізнявся від сучасних плоскодонних барок, що плавають на каналах, хоч був грубіше змайстрований, мав більшу ширину, а обшиті корою стіни та дах свідчили про напівдике життя його мешканців. І все-таки вимагався неабиякий хист, щоб збудувати це судно, порівняно легке й досить поворотке при його місткості. Каюта була розгороджена на дві кімнати. Одна правила за вітальню, і в ній же спав батько, в другій жили дочки. Немудре начиння стояло в кухні, яка містилася на кормі просто неба; слід нагадати, що «ковчег» був виключно літнім житлом.

Легко зрозуміти, чому Непосида назвав це місце «засідкою». Як уже згадувалося, майже скрізь понад озером та річкою з високих, стрімких берегів над водою звисали низькорослі дерева та буйні кущі. Подекуди вони просто лягали на воду, закриваючи її на тридцять, а то й сорок футів. Там, де береги здіймалися кручами, було глибоко, і Гаттер без особливих зусиль загнав свій «ковчег» в одну з таких схованок, де й заякорив його, певний у безпечності обраного місця; в становищі Гаттера ця осторога була не зайва. Коли судно опинилося під захистком дерев та кущів, досить було прив'язати дві-три каменюки до кінців гілок, щоб примусити їх глибоко зануритися в річку. Кілька зрубаних і вміло прилаштованих кущів довершили справу. Як уже бачив читач, маскування вийшло таке вдале, що ввело в оману навіть людей, які звикли до лісового життя і які саме в цей час розшукували сховане судно.

Тільки-но човник зайшов у просвіт між гіллям, залишений для входу, Непосида перескочив через борт і за мить уже весело й трохи ущипливо розмовляв з Джудіт, очевидно, забувши про все на світі. Зовсім інакше повівся Звіробій. Він зайшов у «ковчег» повільною і обережною ходою, уважно й допитливо оглядаючи судно. Щоправда, він кинув на Джудіт захоплений погляд, вражений її сліпучою і своєрідною вродою, та навіть ця врода ні на мить не послабила його цікавості до житла Гаттерів. Крок за кроком він вивчав цю дивовижну споруду, обмацуючи скріпи та з'єднання, знайомлячись із засобами оборони і взагалі не обминаючи жодної дрібниці, цікавої для людини, що постійно має дбати про свою безпеку. Не лишив він без уваги й самої схованки. Юнак придивлявся до неї вельми ретельно, раз у раз щось схвально бурмочучи. Прикордонні звичаї дозволяють людині почуватися дуже вільно, а тому, оглянувши кімнати, як він це зробив раніше в «замкові», Звіробій відчинив двері й ступив на протилежний кінець баржі. Тут він побачив другу сестру, що сиділа під листяним шатром і була зайнята якимсь нехитрим рукоділлям.

Кінчивши на цьому знайомство з «ковчегом», Звіробій опустив на підлогу приклад свого карабіна й, зіпершись обома руками на дуло, задивився на дівчину з такою цікавістю, якої не змогла викликати в нього навіть надзвичайна врода її сестри. Із слів Непосиди він зробив висновок, що в Гетті розуму менше, ніж випадає звичайно людині, а виховання серед індіянів навчило його особливо лагідно поводитися з тими, кого покривдила доля. До того ж у зовнішності Гетті Гаттер не було нічого неприємного, що часто відштовхує всіх від душевнохворих. Власне, божевільною дівчину не можна було назвати. Її розум був слабкий лише тим, що втратив хитрість та нещирість, властиві більшості нормальних людей, але зберіг простодушність і любов до правди. Мало хто знав цю дівчину, але всі, хто її бачив і хто розумівся на таких речах, часто помічали, що її уявлення про справедливість були сливе інстинктивні, а відраза до всього поганого визначала головну рису її вдачі, ніби огортаючи дівчину атмосферою найчистішої моральності. Ця особливість нерідко зустрічається в людей, що їх вважають слабоумними.

На виду Гетті була також мила і через велику схожість здавалася копією своєї сестри, тільки пом'якшеною і скромнішою. Зовнішнього блиску, властивого Джудіт, в неї не було, зате спокійний, тихий, майже святий вираз її лагідного обличчя прихиляв до неї кожного спостерігача, і рідко хто, подивившись на дівчину, не переймався щирим і глибоким співчуттям. Обличчя в Гетті було бліде; немудра уява не породжувала в її голові думок та жадань, від яких могли б зарум'яніти її щоки; доброчесність була настільки притаманна Гетті, що вона мовби підносила дівчину над усіма людськими слабостями. Природа й умови життя зробили з неї простодушне, наївне й довірливе створіння, а провидіння захистило її від зла ореолом морального світла, як кажуть, «одвело злі вітри од стриженого ягняти».

— Ви Гетті Гаттер? — мовив Звіробій, як ото звертаються з запитаннями до самого себе, і з його голосі було стільки доброти та привітності, що це, безперечно, не могло не викликати довіри дівчини. — Гаррі Непосида розповідав мені про вас, і я знаю, що ви зовсім дитя.

— Еге, я Гетті Гаттер, — відказала дівчина низьким, але приємним голосом, який природа й виховання вберегли від вульгарності.— Я Гетті, сестра Джудіт Гаттер і менша дочка Томаса Гаттера.

— Тоді я знаю вашу історію, бо Гаррі Непосида багато розказував про вас, а він мастак поговорити, коли є слухачі. Ви весь час живете на озері, Гетті?

— Звичайно. Мама померла, тато пішов до своїх пасток, а Джудіт і я сидимо вдома. А вас як звати?

— Легше про це запитати, дівчино, ніж мені відповісти на таке запитання. Я ще такий молодий, а вже переносив імен більше за деяких найзнаменитіших вождів у Америці.

— Але ж ви не кидаєте одне ім'я, перш ніж чесно заслужите інше?

— Сподіваюсь, що ні, дівчино, сподіваюсь, що ні. Мої імена були цілком заслужені. Гадаю, що й те, яке я ношу зараз, удержиться недовго, бо делавари рідко коли дають людині постійне прізвисько, а то все на час, поки трапиться нагода показати себе на раді або на стежці війни. Мені такої нагоди ще не траплялось. По-перше, я не народився червоношкірим, а тому не маю права брати участі в їхніх радах, і водночас я надто скромна особа, щоб зі мною радилися знатні люди мого кольору шкіри. По-друге, зараз оце почалася перша в моєму житті війна, але досі ще жоден ворог не вдерся в Колонію так далеко, щоб його могла дістати рука, навіть довша за мою.

— Скажіть мені ваші імена, — вела далі Гетті, простодушно дивлячись на нього, — і, може, я скажу, що ви за людина.

— Не заперечую, це можливо, хоча далеко не завжди. Люди часто помиляються, визначаючи вдачу своїх ближніх, і дають їм імена, яких ті зовсім не заслуговують. Ви можете переконатися в цьому, взявши імена мінгів, які їхньою мовою означають те саме, що й імена делаварів, — принаймні так мені казали, бо сам я мало знаю про це плем'я, — але якщо вірити чуткам, дехто не може назвати мінгів чесними, справедливими людьми. Через те я не надаю великого значення іменам.

— Скажіть мені всі ваші імена, — серйозно повторила дівчина, бо розум її був надто простий, щоб відокремлювати речі від їхніх назв, й імена мали для неї велику вагу. — Я хочу знати, що про вас думати.

— Гаразд, ви почуєте всі мої імена. Передусім я християнин і від народження білий, як і ви. Отож мої батьки дали мені ім'я, що переходить від батька до сина, як частка спадку. Мого батька звали Бампо; ясна річ, так назвали й мене, а коли хрестили, нарекли Натаніелем, або Нетті, як найчастіше мене всі кличуть…

— Так-так, Нетті й Гетті! — квапливо перебила його дівчина й, знову одірвавшись од шитва, усміхнулась до нього. — Ви Нетті, а я Гетті, хоч ви Бампо, а я Гаттер. Бампо трішечки гірше, ніж Гаттер, правда?

— Ну, як на кого. Бампо звучить не дуже величаво, я згоден, та все-таки чимало людей прожили своє життя з цим іменем. А втім, я носив його не дуже довго; делавари скоро помітили, чи, може, їм тільки здалося, що я не вмію казати неправди, і вони прозвали мене спочатку Прямий Язик…

— Це гарне ім'я, — перебила його Гетті серйозно й упевнено. — А ви кажете, що імена нічого не значать!

— Такого я не кажу, бо, мабуть, справді заслужив це прізвисько, і неправда гірше уживається зо мною, ніж з деким. Та трохи згодом делавари завважили, що в мене моторні ноги, й перехрестили мене на Голуба, бо, як ви знаєте, в голуба прудкі крила і літає він завжди прямо-прямісінько.

— Яке красиве ім'я! — вигукнула Гетті.— Голуби — гарненькі пташки!

— Переважна більшість істот, що їх сотворив бог, гарні по-своєму, добра дівчино, хоч люди часто калічать їх, примушуючи змінювати свою природу й вигляд. Зважаючи на те, яким я був гінцем і як розбирався у нечітких слідах, мене, нарешті, почали браги на полювання, вирішивши, що я спритніший і швидше розшукую дичину, ніж більшість хлопчаків. Тоді мене прозвали Клаповухим, бо, як вони казали, я маю собаче чуття.

— Це не так гарно, — відповіла Гетті.— Гадаю, ви недовго носили це ім'я?

— Тільки до того часу, поки стягся грошима на карабін, — відповів юнак, і крізь його звичайний спокій та витриманість прозирнула деяка гордість. — Тоді побачили, що я можу забезпечувати вігвам дичиною. Згодом я дістав ім'я Звіробій, яке ношу й досі, хоч воно дуже буденно звучить для тих, хто зважає, що доблесніше здобути скальп ближнього, ніж оленячі роги.

— Ну, Звіробою, я до них не належу, — відповіла Гетті просто. — Джудіт любить солдатів, і червоні мундири, і пишні китиці, а для мене все те ніщо. Вона каже, що офіцери шляхетні, веселі та люб'язні, а я вся тремчу, коли дивлюся на них, бо їхнє ремество — вбивати собі подібних. Ваше заняття мені більше до душі, а ваше останнє ім'я просто чудове, багато краще, ніж Нетті Бампо.

— Так, як ви мислите, Гетті, для вас цілком природно, й нічого іншого я не чекав.

Кажуть, ваша сестра вродлива, надзвичайно вродлива для простої смертної, а краса завжди шукає, щоб нею захоплювались.

— Невже ви ніколи не бачили Джудіт? — спитала дівчина з раптовою серйозністю. — Якщо ні, негайно йдіть і подивіться на неї. Навіть Гаррі Непосида не такий гарний з себе. Хоч він мужчина, а вона жінка.

Звіробій з жалем подивився на дівчину. ЇЇ бліде личко трохи зарожевіло, а очі, звичайно такі лагідні та ясні, заблищали, виказуючи затаєне почуття.

— Ох, Гаррі Непосида! — пробурмотів він сам до себе, прямуючи через каюту на протилежний кінець «ковчега». — Ось що значить зовнішній лоск та добре почеплений язик. Неважко помітити, куди прихиляється серденько цього нещасного створіння, хоч як би там велося з твоєю Джудіт.

Тут залицяння Непосиди, кокетування його коханої, роздуми Звіробоя та тихі мрії Гетті зненацька урвала поява човника, в якому власник «ковчега» проплив вузьким проходом між кущами, що правив за своєрідний рів на підступах до його житла. Очевидно, Гаттер, або Плавучий Том, як його запросто звали мисливці, обізнані з його звичками, пізнав Непосидин човник, бо нітрохи не здивувався, побачивши велета на баржі.:Навпаки, він поздоровкався з ним не тільки привітно, але з видимим задоволенням, до якого домішувався легкий жаль з приводу того, що Гаррі не з'явився на кілька днів раніше.

— Я чекав тебе ще на минулому тижні,— сказав він чи то буркотливо, чи то привітно, — і дуже сердився, що ти не показуєшся. Тут проходив гонець, попереджаючи траперів і мисливців, що між Колонією та Канадою знову заварилася каша. І я почував себе вельми самотньо у цих горах, маючи три скальпи й лише одну пару рук, щоб їх захищати.

— Воно й зрозуміло, — відповів Марч. — Так і має почуватися батько. Були б у мене такі дочки, як Джудіт та Гетті, я, безперечно, сказав би те саме. Хоч, взагалі кажучи, мене цілком влаштовує, коли найближчий сусіда живе за п'ятдесят миль, а не в тебе під носом.

— Однак ти визнав за краще не блукати в цих нетрях одинцем, знаючи, що канадські дикуни, можливо, вештаються поблизу, — заперечив Гаттер, кидаючи недовірливий і водночас допитливий погляд на Звіробоя.

— А чом би й ні? Кажуть, що навіть поганенький супутник допомагає скоротати дорогу. А цього хлопця я вважаю добрим товаришем. Це, Томе, Звіробій, уславлений мисливець серед делаварів, але сам християнин від народження й за вихованням, як ти чи я. Звісно, парубкові далеко до досконалості, але трапляються люди й гірші в тих краях, звідки він прийшов, та, певне, й тут він стикнеться з такими, що нітрохи нё кращі. Якщо нам доведеться боронити наші пастки й наші володіння, хлопець годуватиме всіх нас, бо він мастак на дичину.

— Вітаю, вас, молодий чоловіче, — пробурчав Том, подаючи юнакові тверду, костисту руку, як доказ своєї щирості.— В такий час кожна біла людина друг, і я розраховую на вашу підтримку. Діти іноді примушують стискатися навіть камінне серце, і доля двох дочок хвилює мене більше, ніж усі мої пастки, шкури й права на цю країну.

— Так воно й має бути! — вигукнув Непосида. — Справді-бо, Звіробою, ми з тобою ще не маємо в цьому досвіду, але все одно я вважаю, що так і має бути. Коли б і в нас були дочки, то напевне і ми б почували те саме, і я вклоняюсь людині, яка поділяє ці почуття. Щодо Джудіт, старий, то я вже записався до неї в солдати, а Звіробій допоможе тобі оборонити Гетті.

— Вельми вам вдячна, майстре Марчу, — відповіла красуня своїм звучним глибоким голосом. Як і в Гетті, вимова в неї була чітка і правильна, що свідчило про краще виховання, ніж можна було сподіватися, дивлячись на її батька та знаючи його життя. — Вельми вам вдячна, але в Джудіт Гаттер стане мужності й досвіду, щоб покладатися більше на себе, а не на таких вродливих вітрогонів, як ви. Коли нам таки доведеться стикнутися віч-на-віч з дикунами, то ви вже краще зійдіть з моїм батьком на берег, а не ховайтеся в хижі під приводом, що захищаєте нас, жінок, і…

— Ой дівко, дівко, — перебив її батько, — припни свого язика та вислухай правду! Дикуни вже вештаються побіля озера, і хто його зна, чи не надто близько вони оце зараз і чи не надто скоро ми про них почуємо.

— Якщо це правда, майстре Гаттере, — сказав Непосида, змінившись на лиці, що свідчило тільки про те, як серйозно він сприйняв повідомлення старого, й зовсім не вказувало на легкодухий переляк, — якщо це правда, то твій ковчег стоїть страшенно невигідно. Маскування ввело в оману Звіробоя й мене, але навряд чи воно піддурить справжнього індіянина, що вийшов полювати на скальпи.

— Цілком згоден з тобою, Непосидо, і всією душею бажав би, щоб ми оце стояли де завгодно, тільки не в цьому вузькому покрученому протоці. Правда, зараз він нас ховає, але стане згубним, коли нас викриють. А що дикуни близько, то тим паче нам важко виплисти з річки, не ризикуючи бути підстреленими, як дичина на водопої.

— А ви певні, майстре Гаттере, що червоношкірі, котрих ви боїтеся, дійсно прийшли сюди з Канади? — запитав Звіробій скромно, але серйозно. — Ви бачили хоч одного й чи можете сказати, як вони розмальовані?

— Я знайшов їхні сліди поблизу, але не бачив жодного червоношкірого. Я проплив протоком униз приблизно на милю, оглядаючи свої пастки, коли раптом помітив свіжий слід, що перетинав край болота й тягся на північ. Не минуло й години, як хтось там пройшов. За розміром ступні та манерою вивертати п'яти я враз розпізнав ходу індіянина ще до того, як знайшов стоптаний мокасин, кинутий його хазяїном як непотріб. Я навіть бачив, де індіянин зупинився, щоб зробити собі новий; це було всього за кілька ярдів од того місця, де він покинув старий.

— Не дуже схоже на червоношкірого, що йде стежкою війни, — заперечив Звіробій, хитаючи головою. — Досвідчений воїн принаймні спалив би, закопав чи втопив у річці такий доказ. Цілком імовірно, що ви натрапили на мирний слід. Мені полегшає на душі, якщо ви докладно змалюєте або покажете мені той мокасин. Я сам прийшов сюди, щоб повидатися з молодим індіянським вождем, і він має пройти приблизно в тому ж напрямку, про який ви згадували. Можливо, то й був його слід.

— Гаррі Непосидо, сподіваюсь, ти добре знаєш цього молодика, який призначає побачення дикунам в таких краях, де він ніколи раніше не бував? — спитав Гаттер тоном, що недвозначно вказував на справжню суть запитання; грубі люди рідко коли церемоняться і без вагань розкривають свої почуття. — Підступність притаманна індіянам, а білі, які довго живуть серед дикунських племен, швидко переймають і їхню вдачу, і звички.

— Ти сказав святу правду, старий Томе, але це не обходить Звіробоя, бо він хлопець чесний, бодай навіть більше нічим не міг би похвалитися. Я відповідаю за його порядність, хоча й не можу ручатися за його доблесть у бою.

— Тоді хотів би я знати, що його погнало в чужі краї?

— Я вам поясню, майстре Гаттере, — сказав молодий мисливець спокійно, як людина, у котрої завжди чисте сумління. — Тим паче, що, на мою думку, ви вправі про це спитати. Батько двох дочок, який живе на озері, як оце живете ви, має таке саме право цікавитися намірами незваних гостей, як Колонія має право зажадати від французів пояснень, ради чого вони виставили стільки нових полків на кордоні. Ні, ні, я не заперечую вашого права знати, чому незнайома людина прийшла у ваші краї, та ще в такий тривожний час.

— Якщо ви такої думки, друже, то розкажіть мені про це без зайвих слів.

— Я вже казав, що це легко пояснити, і про все чесно розкажу вам. Я молодий і досі ще ніколи не ходив по стежці війни. Та тільки-но делавари прочули, що союзне плем'я збирається послати їм вампум і томагавк, вони негайно доручили мені піти до людей мого кольору шкіри і про все найточніше дізнатися. Я так і зробив, звітувавши про це перед вождями. Повертаючись додому, я зустрів на Шогері королівського офіцера, який віз гроші дружнім племенам, що живуть далі на захід. Я й Чингачгук, молодий вождь, котрий досі не вбив жодного ворога в своєму житті, вирішили, що нам обом випадає добра нагода вперше вийти на стежку війни. А один старий делавар порадив нам зустрітися біля скелі, де з озера починається річка. Не приховаю, є в Чингачгука й інша мета, але то його таємниця, а не моя, і що вона нікого з нас не обходить, то я більше нічого не скажу…

— Тут ідеться про молоду жінку, — квапливо перебила Джудіт і враз засміялася з своєї нестриманості, ба навіть трохи почервоніла від того, що їй передусім спала саме ця думка. — Якщо йдеться не про війну і не про полювання, тоді це має бути кохання.

— Той, хто молодий, вродливий і часто чує про кохання, завжди ладен гадати, ніби в основі всього лежать сердечні почуття, але я нічого не скажу з цього приводу. Чингачгук чекатиме на мене завтра увечері, за годину до заходу сонця, біля скелі, після чого ми підемо далі разом своєю дорогою, не чіпаючи нікого, окрім ворогів короля, яких ми, згідно закону, маємо й за наших власних ворогів. Знаючи віддавна Непосиду, який ставив пастки в наших мисливських угіддях, і здибавши його на Шогері, коли він збирався йти сюди на літнє полювання, я домовився подорожувати разом з ним. Не так через страх перед мінгами, як ради того, щоб мати доброго товариша і, за його висловом, скоротати у товаристві далеку дорогу.

—І ви гадаєте, що слід, який я бачив, міг залишити ваш друг, прийшовши сюди завчасно? — спитав Гаттер.

— Так мені здається… Можливо, я помиляюся, а можливо, й ні. Однак, поглянувши на мокасин, я б одразу сказав, чи зроблено його на делаварський манір.

— То нате його, — сказала метка Джудіт, що вже встигла побувати в батьковому човнику. — Скажіть, кого він обіцяє нам — друга чи ворога? Я маю вас за чесну людину і вірю вам, попри все, що собі думає тато.

— Ти завжди так, Джуді: знаходиш друзів там, де я підозрюю ворогів, — пробурчав Том. — Але ми чекаємо, юначе, скажіть, якої ви думки про цей мокасин.

— Це не делаварська робота, — відповів Звіробій, уважно роздивляючись стоптаного й ні на що не придатного постола. — Я ще дуже недосвідчений на стежці війни, щоб говорити з певністю, але мені здається, що цього мокасина сплетено на півночі й прибув він сюди з Країни Великих Озер.[30]

— В такому разі, хуг не можна залишатися більше ні миті,— сказав Гаттер, визираючи з своєї листяної схованки, ніби він уже не мав сумніву, що зустріне ворогів по той бік вузького й покрученого протоку.

— За годину почне поночіти, а в темряві немислимо плисти, не роблячи шуму, який неодмінно викаже нас. Чули ви луну від пострілу в горах з півгодини тому?

— Чули, старий, і чули самий постріл, — відповів Непосида, лише тепер збагнувши, якої необачності він допустився, — бо ж то я сам натиснув на курок.

— А я злякався, гадав, стріляють французькі індіяни. Все одно це могло їх насторожити й навести на наш слід. Ти вчинив дуже погано, безглуздо гахкаючи в воєнний час.

— Я й сам починаю так думати, дядечку Томе. Та все-таки якщо людина навіть у такій глушині не може стрельнути, боячись, що її почує ворог, то на біса носити при собі карабін?

Гаттер ще довго радився з обома гістьми, аж поки всім стало ясне становище, в якому вони опинилися. Старий розтлумачив друзям, як важко буде вивести в темряві «ковчег» з цього вузького і швидкоплинного протоку, не наробивши шуму, що неминуче дійде до індіянських ушей. Хто б не були ті пришельці, котрі нишпорять у лісі, вони все одно триматимуться ближче до річки або до озера. Але береги річки в багатьох місцях заболочені; до того ж вона звивиста й поросла густими чагарями, отже нею можна плисти навіть удень, не боячись, що тебе побачать. Ось чому вушей треба остерігатися більше, ніж очей, надто поки судно вибереться з короткої, тісної й покритої листяним шатром ділянки протоку.

— Це місце дуже зручне, щоб розставляти пастки, та й сховане воно від цікавих очей багато краще, ніж озеро. І все-таки я ніколи не забираюся сюди, не подбавши заздалегідь про те, як потім вибратися звідси, — казав далі старий дивак. — А робити це значно легше, коли підтягувати судно на линві, а не відштовхуватись веслами. Мій якір лежить зараз на дні у відкритому озері, де починається протік, а оце, бачте, линва, за яку слід тягти. Без вашої допомоги, з однією лише парою рук, звісно, дуже нелегко витягти таку баржу проти течії до озера. На щастя, Джуді орудує стерновим веслом не гірше за мене, і коли ми не боїмося ворогів, то без особливої мороки виборсуємося з річки.

— А що ми виграємо, майстре Гаттере, змінивши позицію? — спитав Звіробій дуже серйозно. — Тут надійна схованка й, засівши в каюті, можна завзято боронитися. Сам я ніколи не брав участі в боях і знаю про них лише з розповідей, але мені здається, що під таким захистом ми могли б подолати двадцять мінгів.

— Гай-гай, ніколи не брали участі в боях і знаєте про них лише з розповідей! Це одразу видно, юначе. Чи бачили ви будь-коли озеро ширше за оце, до того як прийшли сюди з Непосидою?

— Не можу сказати, що бачив, — відповів Звіробій. — В моєму віці треба вчитися, і я далекий від того, щоб підвищувати свій голос на раді, поки не набрався належного досвіду.

— Гаразд, тоді я розтлумачу вам усі невигоди бою на цій позиції й усі переваги відкритого озера. Тут, як ви бачите, дикуни посилатимуть кожен свій постріл у ціль, і треба гадати, що кілька куль все-таки влетять у шпари між колодами. З іншого боку, нам доведеться стріляти навмання в лісову гущину. Далі, нам загрожують постріли також згори, бо кора, що нею покрито дах, либонь не міцніша за звичайнісіньку дранку. Поза все це, в мою відсутність можуть захопити й пограбувати замок, і тоді пропаде все моє майно. На озері ж напад можна вчинити тільки з човнів або з плотів, а ми загородимо замок ковчегом. Чи все вам ясно, юначе?

— Так, це звучить розумно й переконливо, і я не буду вам перечити.

— Годі, старий Томе! — вигукнув Непосида. — Якщо вже треба забиратися звідси, то чим скоріше ми почнемо, тим швидше знатимемо, чи судилося нам сьогодні скористатися власними скальпами як нічними ковпаками.

Пропозиція була настільки слушна, що ніхто не став сперечатися. Після деяких попередніх пояснень троє чоловіків зосереджено взялися до роботи, щоб зрушити «ковчег» з місця. Легкі чали було миттю прибрано, і важка споруда, підтягувана за линву, повільно виповзла з-під укриття. Тільки-но вона подолала опір гілок, як бистрина підхопила ії і майже впритул підігнала до західного берега.

У всіх мимоволі похололо в грудях, коли «ковчег», чіпляючись каютою за гілля, почав продиратися під цим берегом крізь кущі та дерева: ніхто не знав, у яку мить та звідки може вискочити принишклий кровожерливий ворог. Похмуре світло, що сіялося крізь нависле листяне шатро або пробивалося у вузький, схожий на стрічку просвіт, ніби позначаючи ним шлях річки внизу, посилювало відчуття небезпеки, бо хоч предмети було й видно, але їхні обриси розпливалися. Сонце ще не зовсім сіло, однак пряме проміння уже не падало в долину, й вечірні тіні почали густіти й довшати, надаючи лісовим сутінкам ще більшої похмурості.

Та в міру того, як чоловіки витягали линву, «ковчег» рівномірно і безупинно просувався вперед. У баржі було дуже широке днище, завдяки чому вона неглибоко сиділа в воді й пливла порівняно легко.

Досвід підказав Гаттерові ще один запобіжний захід, який зробив би честь першому-ліпшому морякові і який геть усунув перепони, що інакше зустрічали б їх на кожному крутому повороті річки. Коли «ковчег» плив униз за течією, Гаттер поприв'язував до линви важкі каменюки і скинув їх у воду якраз на середині протоку. Таким чином утворився цілий ланцюг якорів, де кожен наступний якір утримувався на місці попереднім. Головний судовий якір лежав аж у відкритому озері, й до нього треба було добиратися задки, підіймаючи дорогою всі проміжні. Завдяки цьому хитромудрому пристосуванню «ковчег» легко оминав перешкоди й не застрявав на поворотах, чого інакше Гаттер не міг би уникнути з своєю єдиною парою рук.

Використовуючи всі переваги цього винаходу та гнані страхом наразитися на ворогів, Плавучий Том і обидва його дужі помічники тягли «ковчег» проти течії з такою швидкістю, яку лиш дозволяла міцність линви. На кожному повороті протоку з дна піднімали каменюку, після чого курс баржі мінявся, і вона пливла до наступної каменюки. В такий спосіб — од буя до буя, як сказав би моряк, Гаттер вів своє судно вперед, час від часу тихим, приглушеним голосом то спонукуючи юнаків напружити всі свої сили, то застерігаючи їх од надмірного запалу, який цього разу міг обернутися лихом.

Незважаючи на те, що всі вони звикли до лісового життя, похмурий вигляд затіненої густою рослинністю річки посилював у кожного відчуття тривоги. І коли нарешті «ковчег» досяг першого коліна Сасквеганни й перед очима зблиснув широкий простір озера, всі відчули полегкість, хоча, можливо, і не хотіли в цьому признатися. З дна підняли останню каменюку, бо звідси линва вже тяглася просто до якоря, кинутого, як пояснив Гаттер, у тому місці, де починалася течія.

— Слава богу! — вигукнув Непосида. — Виповзли таки на денне світло і тепер добре побачимо наших ворогів, якщо вже нам судилося мати з ними справу!

— Ну, цього ще не можна сказати, — пробурчав Гаттер. — На березі, саме там, звідки починається річка, лишилася місцинка, де може засісти ціла зграя. Найнебезпечніша мить настане тоді, коли ми поминемо оці дерева і вийдемо на чисту воду, бо вороги зостануться під прикриттям, а ми будемо у них перед очима… Джудіт, дівчинко моя, облиш весло та тікайте з Гетті далі від гріха; сядьте в каюті та, глядіть мені, не визирайте у віконце, бо ті, з ким нам, може, доведеться зустрітися, не стануть милуватися з вашої вроди… А тепер, Непосидо, ходімо й ми до кімнати і тягтимемо канат з-за дверей; принаймні так ми убережемося від несподіванок… Друже Звіробою, тут течія слабкіша й линва лежить прямо, як струна, тому буде доцільніше, коли ви переходитимете од віконця до віконця та стежитимете за тим, що робиться довкола. Тільки ж ховайте голову, якщо вам дороге життя. Бозна, коли і де ми почуємо про наших сусідів.

Звіробій послухався, але не відчував страху. Його просто захопила новизна й напруженість подій. Вперше в своєму житті він опинився близько від ворога чи принаймні мав досить підстав так гадати; та ще такого ворога, як індіяни, з усією їхньою хитрістю і підступністю. Коли він причаївся біля одного з віконець, «ковчег» саме почав долати найвужчий відтинок протоку, звідки й починалася власне річка; дерева тут густо перепліталися вгорі, утворюючи над течією зелене склепіння. Ця особливість така ж характерна для геть усіх тутешніх річок, як, скажімо, для річок Швейцарії характерне те, що вони бурхливо вириваються з крижаних палаців.

«Ковчег» уже минав останній поворот цього листяного коридора, коли Звіробій, оглянувши все, що тільки можна було побачити на східному березі річки, пройшов через кімнату, аби подивитися у протилежне віконце на західний берег. Його поява біля цього спостережного пункту виявилася дуже вчасною: тільки-но він зиркнув оком у шпару, як побачив таке, що, безперечно, могло нажахати молодого й недосвідченого вартового. Над водою, зігнувшись майже в дугу, звисало молоде дерево; колись воно тяглося до світла, а потім назавжди згорбатіло під вагою снігу, — випадок досить звичайний для американських лісів. І от на це дерево вже видерлося чоловіка шість індіянів, а решта стояли внизу, готові кинутися слідом за передовими, тільки-но ті звільнять місце. Очевидно, індіяни замірялися пробігти по стовбуру й поплигати на дах «ковчега», коли судно пропливатиме під ними. Зробити це було, далебі, неважко, бо дерево росло дуже похило, гілки правили за добру підпору рукам, а плигнути з такої висоти могла б навіть і дитина. Звіробій побачив цю ватагу саме тоді, коли вона щойно вискочила з лісу й почала видиратися на дерево. Чудове знання індіянських звичаїв миттю підказало йому, що нападники розмальовані по-бойовому і належать до ворожого племені.

— Тягни, Непосидо, — закричав він, — тягни що є сили, якщо ти кохаєш Джудіт Гаттер! Тягни, чоловіче, тягни!

Молодий мисливець знав, що звертається з цим закликом до людини, наділеної могутністю велета. Голос його пролунав серйозно й пересторожливо. Гаттер і Марч, відчувши, що тут не до жартів, у найкритичніший момент дружно й щосили наполягли на линву. «Ковчег» подвоїв швидкість і нарешті проскочив під деревом, ніби усвідомлюючи, яка небезпека над ним нависла.

Зрозумівши, що їх викрито, індіяни вигукнули свій грізний бойовий клич і, стрімголов кинувшись на дерево, почали плигати на таку жадану їм здобич. Ось уже шестеро ворогів один по одному спробували щастя. Однак усі попадали в воду — котрий ближче, котрий далі, залежно від того, раніше чи пізніше він опинився на дереві.

Тільки вождь бувши у найнебезпечнішому місці попереду всіх і плигнувши першим, упав на баржу біля самісінького стерна. Але падіння несподівано так оглушило його, що він хвилину стояв зігнувшись, не тямлячи, що з ним коїться.

В цю мить з каюти вискочила Джудіт. Збуджена сміливістю свого вчинку, з зарожевілими щоками, вона здавалася ще вродливішою. Зібравшись на силах, дівчина одним поштовхом скинула нападника за борт, сторч головою в річку. Та тільки-но вона це зробила, в ній одразу прокинулася жінка. Вона перехилилася через корму, бажаючи дізнатися, що сталося з індіянським вождем, і очі їй полагідніли. Дівчина спалахнула від сорому та подиву перед власною сміливістю й залилася своїм звичним грайливим, приємним сміхом.

Все тривало не більше хвилини. Потім Звіробоєва рука обхопила її за стан і хутко затягла назад до каюти. Відступ був вельми вчасний. Щойно вони опинилися в безпеці, як увесь ліс наповнився нестямними криками і кулі застукали по колодах.

Тим часом «ковчег» швидко й невпинно просувався вперед, і, коли скінчилася ця невеличка пригода, йому вже ніщо не загрожувало. Як тільки пригас перший спалах гніву, дикуни перестали стріляти, розуміючи, що марно витрачають набої. Баржа підпливла до останнього, справжнього якоря, і Гаттер спритно витяг його з води, не перешкоджаючи ходові судна. Течія тут була тиха, і «ковчег» за інерцією виплив у відкрите озеро, хоча й не так далеко від берега, щоб знешкодити ворожі кулі. Гаттер і Марч витягли два невеликих весла й, ховаючись за каютою, незабаром одігнали «ковчег» на таку відстань, що ворогам уже не лишилось надії знову зненацька напасти на них.

РОЗДІЛ V

Хай звір конаючий кричить,

Живий — радіє волі.

Один на варті, інший спить:

Яка у кого доля.

Шекспір, «Гамлет»

Незабаром відбулася ще одна нарада, на якій були присутні Джудіт та Гетті. Безпосередня небезпека тепер їм уже не загрожувала, і тривогу заступило гнітюче усвідомлення того, що на берегах озера зібралися значні ворожі сили, які, безперечно, не пропустять нагоди довести до кінця свої лихі заміри. Ясна річ, дужче за всіх непокоївся Гаттер, а дочки, звиклі в усьому покладатися на батька, навіть не уявляли, яка небезпека над ними зависла. Старий Гаттер чудово розумів, що обидва гості вільні покинути його, коли їм заманеться. І ця обставина, як легко міг помітити уважний спостерігач, тривожила його над усе.

— У нас велика перевага перед ірокезами, чи хто там вони в біса є оті наші вороги, — сказав він. — Бо ми на плаву. На озері немає жодного човна, якого б я не знав. Ти, Непосидо, пригнав свого сюди, отож на березі лишилося тільки три, і їх так добре сховано в дуплах, що індіяни нізащо їх не знайдуть, нехай хоч скільки шукають.

— Ну, я не згоден, цього ніхто не може твердити з певністю, — докинув Звіробій. — Досить червоношкірому тільки замислити щось розшукати, і нюх у нього стає гостріший, ніж у гончака. Якщо ця зграя вийшла полювати скальпи, або сподівається пограбувати, або стала на стежку війни ради честі, звісно, честі в їхньому розумінні, не знаю, яке треба дупло, щоб сховати човника від їхніх очей.

— Твоя правда, Звіробою! — вигукнув Гаррі Марч. — Тут ти непогрішимий, як Євангеліє, і я страшенно радий, що моя шкаралупка в мене під рукою. Я гадаю, коли вони серйозно надумали викурити нас, то ще до завтрашнього вечора знайдуть усі ті три човники, а отже, старий Томе, не завадить нам взятися за весла.

Гаттер відповів не одразу. Якийсь час він мовчки роздивлявся довкола, оглядаючи небо, озеро та смугу лісу, що оперізувала його з усіх боків. Ніде він не помітив тривожних ознак. Безкраї ліси дрімали в глибокій тиші, небо було напрочуд спокійне, його золотило останнє проміння призахідного сонця, а озеро здавалося ще чарівнішим і дихало таким миром, мовби нічого й не трапилося за цілий день. То була картина загального умиротворення; вона заколисувала людські пристрасті, навівала на них священний спокій. Як вона вплинула на мешканців «ковчега», покаже наша подальша розповідь.

— Джудіт, — гукнув батько по тому, як закінчив цей нетривалий, але прискіпливий огляд, — вже скоро ніч. Приготуй нашим друзям попоїсти. В далекій дорозі нагулюється добрий апетит.

— Ми не голодні, майстре Гаттере, — встряв у розмову Марч, — бо добряче під'їли, коли прийшли до озера. І щодо мене, то товариству Джуді я віддаю перевагу над її вечерею. В таку тиху ніч приємно посидіти біля неї.

— Плоть залишається плоттю, — заперечив Гаттер, — і вимагає своєї поживи… Джудіт, приготуй попоїсти, і нехай сестра допоможе тобі. Мені треба поговорити з вами, друзі,— казав він далі, коли дочки пішли, — і я не хочу, щоб дівчата це чули. Ви бачите, в якому я становищі. Я хотів би почути вашу думку про те, що мені зараз робити. Вже тричі мене підпалювали, але то було на березі. Я почував себе в цілковитій безпеці відтоді, як побудував замок та оцей ковчег. Проте досі усі нещастя звалювались на мене в мирний час, і, власне, то були дрібниці, до яких мусить бути готовий кожен, хто живе в лісі. Але тепер справа обертається серйозно, і я плекаю надію, що ваші міркування розважать мені серце.

— Я так гадаю, старий Томе, що і ти сам, і твоя оселя, і твої пастки, і всі твої володіння вскочили в страшенну халепу, — діловито відповів Непосида, не вважаючи за потрібне будь-що приховувати. — Коли я хоч дрібку метикую в комерції, вони не варті сьогодні й половини того, чого варті були ще вчора. Я не дав би за них більше, навіть коли б розплачуватись запропонували шкурами.

— Але ж я маю діти! — вів далі Гаттер таким тоном, що навіть сторонній спостерігач з гострим оком не міг би сказати, що це: майстерно підкинута принада чи щирий вияв батьківської тривоги. — Ти знаєш, Непосидо, у мене дві дочки, і до того ж можу сказати, вони славні дівчатка, хоч я їм батько.

— Кожен властен казати що хоче, майстре Гаттере, надто коли йому непереливки. Ти справді маєш дві дочки, і одна з них така красуня, що немає їй рівні на всьому кордоні, хоч поведінка в неї могла б бути краща. Що ж до бідолашної Гетті, то вона всього лише Гетті Гаттер, і це все, що можна сказати про нещасне створіння. Я попросив би тебе віддати за мене Джуді, якби поведінка її пасувала до того личка.

— Бачу, Гаррі Непосидо, ти друг тільки в щасті, покладатися на тебе не можна. І твій товариш, очевидно, міркує так само, — відповів старий з деякою зневагою, не позбавленою гідності.— Гаразд, звірюся на волю провидіння, яке, можливо, почує батькові молитви.

— Якщо вам здалося, що Непосида збирається кинути вас, то ви, їй-бо, несправедливі до нього, — сказав Звіробій з простодушною серйозністю, яка ще дужче поглиблювала переконливість його слів. — Я гадаю, що ви несправедливі до нього, і знаю, що ви несправедливі до мене, коли подумали, ніби я піду слідом за ним, в разі він виявиться таким безсердечним, що полишить у біді ціле сімейство. Я прийшов на це озеро, майстре Гаттере, щоб зустріти тут свого друга. Запевняю вас: завтра перед заходом сонця він буде на призначеному місці, й тоді вас захищатиме ще один карабін. Правда, той карабін, як і мій, ще не випробувано в бою, але він уже не раз довів свою вправність на полюванні як по дрібній, так і по крупній дичині, отож я певен у його надійності проти всіх смертних.

— Отже я можу сподіватися, Звіробою, що ви залишитеся біля мене й моїх дочок? — спитав старий з виразом батьківського неспокою на обличчі.

— Можете, Плавучий Томе, здається, вас так величають. Я стоятиму за вас, як брат за сестру, як чоловік за дружину чи як закоханий за свою кохану. В цій біді ви можете звіритися на мене в усьому, і я гадаю, що Непосида зрадить себе самого й свої жадання, коли не скаже вам те саме.

— Еге, він скаже! — вигукнула Джудіт, вистромивши гарненьке личко з-за дверей. — Він непосида і за вдачею, і за прізвиськом і, звісно, й миті не посидить на місці, коли відчує, що його панській вроді загрожує небезпека. Ні «старий Том», ні його «дівчатка» не покладаються на майстра Марча: вони його вже знають. А вам, Звіробою, вони вірять. Ваше чесне обличчя і чесне серце переконують нас, що ви дотримаєте свого слова.

Все це було сказано швидше з удаваною, ніж з щирою зневагою до Непосиди. Але в слова було вкладено чимало почуття. Вродливе обличчя Джудіт досить промовисто говорило про це. І якщо Марчеві здалося, що він ще ніколи не бачив на цьому обличчі такої гордовитої зверхності — почуття, до якого особливо була схильна красуня, — то, безперечно, ще ніколи воно не освітлювалося такою жіночою ласкою й ніжністю як тоді, коли її блакитні очі глянули на Звіробоя.

— Облиш нас, Джудіт! — суворо наказав Гаттер, перш ніж юнаки встигли щось відповісти. — Іди геть і не повертайся, поки не приготуєш дичини та, риби. Дівку розбестили своїми лестощами офіцери, що іноді забрідають сюди, майстре Марчу, і ти не ображайся на її дурне патякання.

— Нічого розумнішого ти ніколи не говорив, старий Томе, — погодився Непосида, якого аж пересмикнуло від репліки Джудіт. — Язикаті дженджики з форту зіпсували її. Я майже не впізнаю Джуді й скоро стану прихильником її сестри, яка мені більше до душі.

— Радий це чути, Гаррі, і бачу в цьому добру ознаку того, що ти берешся за розум. Гетті буде відданішою і розсудливішою подругою життя, ніж Джудіт, і, мабуть, охочіше прийматиме твоє упадання, бо я справді дуже боюся, що офіцери задурили голову її сестриці.

— Не може бути на світі дружини, відданішої за Гетті,— сказав, сміючись, Непосида, — хоч я не став би ручатися за її розсудливість. Та все одно: Звіробій не помилився, коли сказав, що ви знайдете мене на посту. Я не покину тебе, дядечку Томе, хоч би які були мої почуття та наміри щодо твоєї старшої дочки.

За своє молодецтво Непосида мав заслужену славу серед товаришів, і тому Гаттер з неприхованим задоволенням вислухав його обіцянку. Величезна фізична сила Марча була неоціненною підмогою навіть зараз, коли треба було пересунути «ковчег», а як вона могла прислужитися під час рукопашних сутичок у лісі! Жоден воєначальник, притиснутий ворогом, не радів так, почувши про прибуття свіжих підкріплень, як зрадів навчений досвідом старий лісовик, дізнавшись, що могутній союзник не покине його. Ще хвилину тому Гаттер ладен був піти на угодовство з небезпекою й обмежитися обороною, та тільки-но він відчув себе у відносній безпеці, як невгамовний дух викликав у нього бажання перенести воєнні дії на ворожу територію.

— Великі премії обіцяно з обох сторін за скальпи, — кинув він з похмурою усмішкою, ніби відчуваючи всю силу спокуси й водночас бажаючи показати, що вважає негідним заробляти гроші способом, який хоч і визнано законним, але викликає огиду в усіх цивілізованих людей, — Мабуть, не дуже добре брати золото за людську кров, а проте коли люди вже почали губити одне одного, то чому б не прилучити клаптика шкіри до воєнної здобичі? Як ти гадаєш, Непосидо?

— Я гадаю, що ти здорово дав маху, старина, назвавши дикунську кров людською, і більше нічого. Скальп червоношкірого для мене все одно що пара вовчих ушей, і я з однаковою охотою ладен брати гроші за те й за те. Інша річ—білі, бо їм од природи гидка сама думка, щоб їх скальпували. Тим часом ваші індіяни голять голови в очікуванні ножа і хвастовито відрощують на маківці віхтя, щоб зручніше було його хапати.

— Оце говорить мужчина! Я одразу відчув, що коли ти вже став на наш бік, то будеш з нами і душею, і тілом, — підхопив Том, втрачаючи всяку стриманість, як тільки помітив зміну в настрої товариша. — Ця навала червоношкірих може обернутися для них як їм і не снилося. Я певен, Звіробою, ви поділяєте думку Непосиди і вважаєте, що й цим шляхом можна підробити грошей так само чесно, як полюванням чи траперством.

— Ні, я іншої думки, і не хочу приховувати цього, — заперечив молодий мисливець. — Я не здатен знімати скальпи. Це суперечить совісті людей моєї релігії і мого кольору шкіри. Я буду з вами, старий Томе, у ковчезі й у замку, на човнику й у лісі, але я не заплямую себе нелюдською жорстокістю, хоч вона й притаманна індіянам. Якщо ви з Непосидою заздритесь на золото, що його обіцяє колоніальне начальство, ганяйтесь за ним самі, а під мій захист віддайте жінок. У мене інші уявлення про обов'язки білої людини, але всі ми одностайні в тому, що сильний повинен захищати слабшого.

— Гаррі Непосидо, ось та наука, яку вам треба вивчити на зубок і застосовувати на ділі,— почувся з каюти збуджений, але приємний голос Джудіт — неспростовний доказ того, що вона підслухувала всю розмову.

— Годі дуріти, Джуді! — сердито гримнув батько. — Одійди від дверей. У нас тут не жіноча розмова.

Однак Гаттер не ступив навіть кроку, щоб упевнитися, чи його послухали. Він тільки притишив голос і правив своєї далі.

— Хлопець має рацію, Непосидо, — сказав він, — і ми можемо залишити дітей під його опікування. А моя думка така, і, сподіваюсь, ти погодишся, що вона цілком слушна й розумна. На березі зібралася велика зграя дикунів, серед них є й жінки. Я не згадував про це при дівчатках, бо вони надто тонкосльозі й можуть розрюмсатися, коли дійде до справжньої роботи. Я дізнався про це, вивчаючи сліди мокасинів. Цілком можливо, що ці індіяни — звичайні мисливці, які, кочуючи, досі й не чули про війну та про премії за скальпи.

— В такому разі, старий Томе, чому ж вони, замість привітатися, хотіли поперерізати нам горлянки?

— Ми не знаємо, чи такі вже криваві були їхні заміри. Індіяни звикли нападати зненацька із засідки. Немає сумніву, що вони хотіли спершу захопити ковчег, а потім продиктувати нам свої умови. Якщо, зазнавши невдачі, вони почали стріляти, то тут нічого дивного, і я на це не зважаю. Скільки разів у мирний час вони підпалювали мою хату, грабували мої пастки, ба навіть гатили по мені з рушниць!

— Я знаю, негідники щедрі на такі витівки, і ми вправі заплатити їм тією ж монетою. Але, може, ти й маєш рацію, бо жінки справді не йдуть за чоловіками по стежці війни.

— Так само як мисливці не виступають у бойовому розмалюванні,— заперечив Звіробій. — Я добре роздивився цих мінгів і знаю, що вони прийшли полювати людей, а не бобрів чи оленів.

— А що ти на це скажеш, Томе? — підхопив Непосида.

— Щодо гостроти очей, то я скоро віритиму цьому юнакові не менше, ніж найстарішому поселенцеві в усій Колонії. Якщо він каже, що індіяни в бойовому розмалюванні, значить, так воно й є. Отже, виходить, що військовий загін здибався з ватагою мисливців, бо серед них безперечно є й жінки. Гонець, який приніс звістку про війну, проходив тут усього кілька днів тому. Можливо, воїни поспішили назустріч мисливцям, щоб одіслати додому жінок та дітей і завдати першого удару.

— Будь-який суд погодиться з цим, бо це істинна правда! — вигукнув Непосида. — Ти вгадав, старий Томе, і я хочу послухати, які тепер твої плани.

— Заробити на преміях, — зиркнувши з-під лоба на свого нетерплячого товариша, відповів той холодно й похмуро, і в цьому відчувалася скорше безсердечна зажерливість, ніж злість чи жадоба помсти. — Якщо там є жінки, то є і діти. А що великі, що малі скальпи — байдуже. Колонія за всі дає одну ціну…

— Тим гірше, — перебив Звіробій, — тим ганебніше це для всіх нас!

— Май глузд, парубче, і не зчиняй галасу, поки не обмізкуєш цю справу, — незворушно відповів Непосида. — Дикуни скальпують твоїх друзів — делаварів та могіканів. То чого ж і нам їх не скальпувати? Визнаю, було б дуже негарно, коли б ми подалися добувати скальпи в поселення білих. Але зовсім інша річ, коли йдеться про індіянів. Людині, що полює на скальпи, нема чого ображатися, коли принагідно облуплять її власну макітру. Як гукнеш, так і відгукнеться, — це знає весь світ. Це розумно і, гадаю, не суперечить релігії.

— Ой майстре Марчу! — знову почувся голос Джудіт. — Хіба релігія вчить на зло відповідати злом?

— Я ніколи не перечу вам, Джуді, бо ви побиваєте мене своєю красою, навіть коли не можете перемогти розумними доказами. Канадці платять своїм індіянам за скальпи, чому б і нам не платити…

— Нашим індіянам! — вигукнула дівчина, залившись невеселим сміхом. — Тату, тату, облиш про це й думати, слухайся порад Звіробоя — він має совість, чого я не можу сказати про Гаррі Марча.

Гаттер підвівся і, зайшовши в каюту, спровадив своїх дочок на протилежний кінець баржі, потім щільно зачинив обоє дверей і повернувся назад. Тільки після цього вони з Непосидою заговорили далі. Суть їхньої розмови буде ясна з подальшої оповіді, а тому немає потреби детально переказувати її зараз. Читач, одначе, легко збагне, яка мораль панувала на цій нараді. По суті, йшлося про те, чим керувалися у своїх вчинках ці люди, про принцип, за яким зло виправдовувалося злом. Французи платять за скальпи — отже, чому не робити цього й англійцям? Щоправда, той самий аргумент висували й французи, але це, як зауважив Гаттер у відповідь на заперечення Звіробоя, тільки доводило слушність аргументу, бо інакше б його не взяли собі на озброєння їхні закляті вороги. Але ні Гаттер, ні Непосида навіть не згадували про такі «дрібниці», як права корінного населення. В цьому був один з проявів духу загарбництва: глуши сумління, коли не можеш його заспокоїти. У наймирніших куточках країни точилася запекла війна між індіянськими племенами, особливо тими, що жили в Канаді, з одного боку, і тими, що мешкали біля канадських кордонів, — з другого. А скоро існували фактичні й оголошені воєнні дії, то це розглядалось як цілком достатня підстава для законної помсти за тисячі вчинених і не вчинених кривд. До того ж принцип відплати був для Гаттера й Непосиди не тільки виправданим, але й обіцяв великий зиск. Через те вони обидва й ухопилися за нього, щоб відповісти на заперечення їхнього справедливого і совісного товариша.

— Треба бити ворога його ж зброєю, Звіробою! — репетував Непосида голосом, що не допускав ніяких заперечень. — Якщо він жорстокий, ти теж будь жорстокий, якщо він сміливий — ти будь іще сміливіший. Це — правило і для християн, і для дикунів. Дотримуючись його, ти скоріше закінчиш свою мандрівку.

— Віра моравських братів не така. Вони твердять, що про кожен народ треба судити відповідно до його таланту та вченості,— про індіянів як про індіянів, а про білих як про білих. Деякі їхні проповідники навіть повчають, що коли тебе вдарили по одній щоці — підстав другу й стерпи ще один удар, а не шукай втіхи у помсті, і наскільки я зрозумів…

— Далі нікуди! — вигукнув Непосида. — Більше нічого не скажеш про таку віру. Це ж людину за твоїм принципом тільки й лупаситимуть без кінця. А скільки їй стане сили бігати з краю в край по Колонії?

— Ти неправильно мене розумієш, Марчу, — з гідністю відповів молодий мисливець. — Мені ясно в цьому тільки те, що треба робити добро, коли маєш змогу. Помста — у звичаях індіянів, а прощення має бути у звичаях білих людей. Оце й усе. Прости, коли можеш, і не метись, коли можеш. Що ж до людини, яку без кінця лупаситимуть, — на цих словах засмаглі Звіробоєві щоки густо почервоніли, — то такого ніхто не пропонує, майстер Непосидо, ні в Колонії, ні поза нею, і ніхто цього не потерпить. Але я хочу сказати, що коли скальпують червоношкірі, то це аж ніяк не виправдовує білих, які теж беруться за таке діло.

— Роби так, як тобі роблять, Звіробою. Це давня настанова всіх християнських попів.

— Ні, Непосидо, я питав про це моравських братів. «Роби так, як хочеш, щоб тобі робили», — ось що вони насправді кажуть, а люди чинять навпаки. На їхню думку, всі колоніальні власті роблять зле, пропонуючи винагороду за скальпи, і вони вірять, що цьому ніколи не буде благословення. До того ж вони забороняють помсту.

— А хай їм грець, твоїм моравським братам! — вигукнув Марч, стискаючи кулаки. — Вони гірші за квакерів. Якщо ти віриш усьому, що вони тобі наплели, то, виходить, не можна безкарно оббілувати навіть пацюка. А хто коли чув, щоб карали за пацюка!

Зневажливий тон приятеля стримав Звіробоя од відповіді, і Непосида з старим знову заходилися обговорювати свої плани притишеними голосами. Це змовницьке обговорення тривало доти, поки Джудіт принесла просту, але смаковиту вечерю. Марч не зумів приховати свого подиву, завваживши, що найкращі шматки вона поклала Звіробоєві, ніби бажаючи хоч у такий спосіб підкреслити перед усіма, що він для неї почесний гість. Однак, давно уже звикнувши до примх та кокетування своєї красуні, Непосида не дуже схвилювався з цього і взявся до їжі з апетитом, якого не могли зіпсувати ніякі притичини морального порядку.

Незважаючи на сите полуднування, яке вони мали в лісі разом з Непосидою, Звіробій теж не пас задніх перед товаришем і віддав належне принесеним наїдкам.

За годину весь довколишній краєвид геть відмінився. Озеро, як і раніше, було спокійне й гладеньке, мов дзеркало, але м'які сутінки літнього вечора згустилися в нічну пітьму, і весь видимий простір, оперезаний темною смугою лісу, лежав у заколисливих обіймах ночі. Ліс не озивався ні співом, ні криком, ні шерехом, він мовчки вдивлявся в чарівне свічадо з пагорбів, що в урочистій тиші обступили його з усіх боків. Чути було тільки розмірені сплески весел, що ними Звіробій та Непосида спроквола гнали «ковчег» до «замку». Гаттер пішов на корму стернувати, але завваживши, що юнаки й без його допомоги йдуть правильним курсом, опустив стернове весло в воду, сів біля борту й запалив люльку. Він просидів так всього кілька хвилин, коли Гетті тихенько вийшла з каюти, або «хати», як вони звикли називати цю частину «ковчега», й примостилася біля його ніг на ослінчику, якого принесла з собою. Слабоумна дитина часто так робила, і через те старий анітрохи не здивувався. Він тільки пестливо й ніжно поклав руку на голову дівчині, яка з мовчазною покірністю сприйняла цю ласку.

Помовчавши кілька хвилин, Гетті раптом заспівала. Голос у неї був низький і тремтливий, але звучав поважно й урочисто. Гетті співала гімн, якого навчила її мати. Це був один з тих простих гімнів, що завжди й скрізь подобаються усім прошаркам суспільства, бо вони породжені почуттями і звернені до почуттів. Слухаючи цю невибагливу мелодію, Гаттер щоразу відчував, як зм'якшується його серце; дочка чудово знала це й часто користалася з цього, спонукувана інстинктом, що осяває свідомість слабоумних, надто коли вони прагнуть добра.

Щойно залунав низький приємний голос Гетті, як сплески весел стихли, і священна мелодія самотньо попливла в трепетній тиші дикого краю. В міру того, як Гетті набиралась сміливості, голос її глибшав, міцнів, і скоро все повітря сповнилося смиренним славословленням безгрішної душі. Юнаки не зостались байдужі до цього зворушливого співу: вони знову взялися за весла лише після того, як останній звук пісні завмер серед казкових берегів, що в цю чарівну годину доносили за милю найменше коливання людського голосу. Розчулився й сам Гаттер, бо хоч як він зашкаруб і огрубів від довголітнього життя в глушині, його душа й досі залишалася тією жахливою сумішшю добра і зла, що так часто буває притаманна людській натурі.

— Ти чогось невесела сьогодні, дитино, — озвався Гаттер. Коли він звертався до меншої дочки, його мова виказувала в ньому людину, яка замолоду дістала певну освіту. — Ми щойно врятувалися від ворогів, і нам слід скорше радіти.

— Ти ніколи не зробиш цього, тату! — сказала Гетті тихим докірливим голосом, взявши його тверду, вузлувату руку в обидві свої.— Ви довго говорили про це з Гаррі Марчем, але вам не стане серця таке вчинити!

— Це не твого розуму діло, дурненьке дитя… Бач, як негарно підслухувати чужі розмови, інакше б ти нічого не знала!

— Навіщо ви з Непосидою хочете вбивати людей, не жаліючи навіть жінок та дітей?

— Тихше, дівчинко, заспокойся. У нас тепер війна, і ми повинні чинити з ворогами так, як вони чинять з нами.

— Це неправда, тату! Я чула, що казав Звіробій. Ви повинні чинити з вашими ворогами так, як ви самі хотіли б, щоб вони чинили з вами. Жодна людина не хоче, щоб вороги її вбили.

— Під час війни ми повинні вбивати наших ворогів, дівчинко, інакше вони вб'ють нас. Комусь та треба почати; хто почне перший, у того й більше шансів на перемогу. Ти не розумієшся на таких речах, бідолашна Гетті, а тому краще помовч.

— Джудіт каже, що це негарно, тату, а Джудіт розумніша за мене.

— Джуді не посміє розмовляти зі мною про такі справи. Ти кажеш правду, вона, далебі, розумніша за тебе і знає, що я цього не дозволю. Що для тебе краще, Гетті: втратити свій власний скальп, який потім продадуть французам, чи бачити, як ми поб'ємо наших ворогів і не допустимо, щоб вони шкодили нам?

— Я не хочу ні того, ні того, тату. Не вбивай їх, і вони не вбиватимуть нас. Продавай хутра і заробляй гроші, скільки змога, але не торгуй людською кров'ю.

— Годі, годі, дитино! Поговоримо лишень про те, що ти здатна збагнути. Адже ти рада бачити знову нашого давнього друга Марча? Ти любиш Непосиду й повинна знати, що одного чудового дня він може стати тобі братом, ба навіть ближче ніж братом.

— Це неможливо, тату, — відповіла дівчина після тривалого роздуму. — Непосида вже мав батька й матір, а ні в кого не буває їх двічі.

— То так здається твоєму слабенькому розуму, Гетті. Коли Джуді вийде заміж, батько її чоловіка стане її батьком і сестра чоловіка її сестрою. Якщо вона побереться з Непосидою, він буде тобі братом.

— Джудіт ніколи не піде за Непосиду, — заперечила дівчина лагідно, але рішуче. — Джудіт не любить Непосиду.

— Цього ти не можеш знати, Гетті. Гаррі Марч найвродливіший і найхоробріший юнак з усіх, які досі відвідували озеро. А що Джуді також надзвичайно вродлива, то я не бачу причини, чому б їм не побратися. Непосида вже пообіцяв працювати разом зі мною, якщо я дам на це згоду.

Гетті зірвалася на ноги й почала ходити туди та назад, що було в неї ознакою душевної тривоги. З хвилину вона мовчала. Батько, що звик до її незбагненної поведінки, навіть не запідозрив справжньої причини її раптового занепокоєння і незворушно посмоктував свою люльку.

— Непосида дуже вродливий, тату! — сказала Гетті просто, але значуще, чого б ніколи не зробила, аби її розум був чутливіший до думки інших людей.

— Я ж так і кажу, дитино, — промимрив старий Гаттер, не виймаючи люльки з рота. — Він перший красень у наших краях, а Джуді найвродливіша молода жінка, яку я бачив відтоді, як її бідолашна мати прожила свої кращі дні.

— Дуже погано бути потворною, тату?

— Бувають і гірші гріхи, але ти не потворна, хоча й не така пригожа, як Джуді.

— А Джудіт щасливіша з того, що вона така вродлива?

— Може, щасливіша, а може, й ні. Але давай поговоримо про інше, бо цього тобі не збагнути, сердешна Гетті. Чи до вподоби тобі наш новий знайомий, Звіробій?

— Він некрасивий, тату. Непосида гарніший за Звіробоя.

— Це правда, але кажуть, що він видатний мисливець. Слава про нього дійшла до мене раніше, ніж я його побачив на власні очі, і сподіваюсь, він покаже себе таким же хоробрим воїном, як мастаком на полюванні. А втім, не всі чоловіки, дитино, однакові, і я знаю з власного досвіду — треба багато часу, щоб серце в людини загартувалося для життя в нетрях.

— А в тебе воно загартувалося, тату? І в Непосиди також?

—Іноді ти питаєш таке, що важко й відповісти, Гетті. У тебе добре серце, дитино, з ним краще б жити в поселенні, а не в лісі, та розум твій більше годиться для лісу, ніж для поселень.

— Чому Джудіт розумніша за мене, тату?

— Хай допоможе тобі небо, дитино, — на це я негоден відповісти. Господь бог дарує нам розум і вроду. Він сам знає, що кому дати. А ти бажала б бути розумнішою?

— О ні! Навіть мій малесенький розум бентежить мене. Що більше я думаю, то нещаснішою себе почуваю. Від думок мені нема ніякого добра, але я бажала б бути такою ж вродливою, як Джудіт.

— Навіщо, сердешне дитя? Краса твоєї сестри може накликати на неї біду, як колись це сталося з її матір'ю. Не в тім, Гетті, щастя, щоб бути вродливою, коли це викликає тільки заздрість та переслідування.

— Але ж мама була і добра, й дуже вродлива, — заперечила дівчина, і сльози покотилися їй з очей як завжди, коли вона згадувала небіжчицю.

Старий Гаттер на цю згадку про свою дружину хоча й не вельми схвилювався, але все-таки спохмурнів і замовк. Він посмоктував люльку, очевидно, не бажаючи відповідати, поки його простодушна дочка не повторила своїх слів, гадаючи, що батько з нею не згоден. Тоді він вибив попіл з люльки і, з грубою ласкою поклавши руку на голову дівчині, сказав у відповідь:

— Твоя мати була надто добра для цього світу, хоч, може, і не всі пристали б на цю думку. Чудова врода не дала їй друзів. Отож не побивайся, що ти не так схожа на неї, як твоя сестра. Менше думай про вроду, дитино, а більше про свої обов'язки, тоді й тут, на озері, ти будеш щасливіша, як у королівському палаці.

— Я знаю це, тату, але Непосида каже, що для молодої жінки врода — це все.

Гаттер невдоволено гмукнув і пішов на ніс баржі через каюту. Простодушне самовикриття Гетті, її признання, що вона кохає Марча, захопило старого зненацька й налякало його, і він вирішив негайно поговорити про це з своїм гостем. Прямота й рішучість були найкращими рисами вдачі цієї грубої людини, в якій зерно, посіяне освітою, певне, ніколи не припиняло змагатися з плодами життя, сповненого суворої боротьби за існування та безпеку, боротьби, в якій зачерствіла його душа і притупилися почуття. Пройшовши на ніс баржі, він сказав, що хоче підмінити Звіробоя біля весла, а юнакові запропонував почергувати на кормі. Таким чином старий і Непосида зосталися сам на сам.

Коли Звіробій з'явився на свій новий пост, Гетті на кормі вже не було, і деякий час юнак на самоті скеровував повільний рух судна. Однак це тривало недовго, бо незабаром з каюти вийшла Джудіт, ніби бажаючи винагородити своєю увагою господині незнайомця, який робить послугу її сімейству. Зорі сяяли так яскраво, що в їхньому світлі добре розрізнялися всі поближні предмети, а блискучі очі дівчини промовляли такою ніжністю, коли зустрічалися з очима юнака, що він не міг не помітити цього. Пишне волосся відтіняло її натхненне привітне обличчя, яке в цей час здавалося ще прекраснішим, — так троянда здається іще гарнішою, коли вона пишається в вінку із власного листя.

— Я думала, що помру зо сміху, Звіробою, — кокетливо почала красуня, — коли побачила, як той індіянин шубовснув у річку! А він був нічогенький дикун — додала дівчина, для якої фізична краса була ніби особистою заслугою людини. — Шкода, що ми не могли зупинитись, аби поглянути, чи не злиняло у воді його бойове розмалювання.

— А я злякався, що вони вас можуть убити, Джудіт, — відповів Звіробій. — Для жінки це дуже небезпечно — вибігати на очі цілій дюжині мінгів!

— Чого ж ви самі вийшли з каюти, незважаючи на їхні рушниці? — спитала дівчина, виявивши при цьому більше цікавості, ніж їй хотілося. Вона промовила свої слова з удаваною байдужістю — наслідок вродженої хитрості та тривалого практикування.

— Мужчина не може бачити жінку в небезпеці і не прийти їй на поміч. Це знають навіть мінги.

Це було сказано буденним голосом, але з великим почуттям, і Джудіт обдарувала співрозмовника такою ніжною усмішкою, що навіть Звіробій, який наслухався Непосидиних підозрінь щодо легковажності дівчини й ставився до неї дещо упереджено, не міг не відчути її чарівливості, бодай і значно послабленої тьмяним освітленням. Між них одразу встановилася взаємна довіра, й розмова потекла далі.

— Я бачу, Звіробою, слова у вас не розходяться з ділом, — повела своєї красуня, умостившись недалечко від юнака. — Я певна, що ми станемо добрими друзями. Гаррі Непосида спритний на язик, і хоч він такенний здоровань, а балакає більше, ніж робить.

— Марч — ваш друг, Джудіт, а про друзів поза очі не можна говорити погане.

— Ми всі знаємо, чого варта дружба Непосиди! Потурайте йому в усіх його забаганках, і він буде наймилішим хлопцем у Колонії, та тільки спробуйте піти йому наперекір, і він уже сам себе не тямить. Я, Звіробою, не у великому захваті від Непосиди, і, щиро кажучи, його балачки переконують, що й він про мене не кращої думки, ніж я про нього.

В останніх її словах вчувався затаєний жаль. І якби співрозмовник Джудіт краще знав життя та людей, він міг би помітити з того, як одвернулося личко, як нервово постукувала маленька ніжка, та з інших ознак, що думка Марча не така вже й байдужа дівчині, як вона запевняла. З подальшої оповіді читачам стане ясно, чим це пояснювалося — звичайним жіночим гонором чи якимись глибшими почуттями. Звіробій розгубився. Він добре пам'ятав прикрі слова Марча. Шкодити товаришеві він не хотів, але й до обману був зовсім не здатний. Через те йому важко було відповісти.

— Марч про всіх говорить одверто — чи то про друга, чи то про ворога, — спроквола й обережно заперечив мисливець. — Він з тих людей, які завжди кажуть, що відчувають саме тоді, коли в них працює язик, а це часто-густо дуже далеке від того, що б вони сказали, аби хоч трохи подумали. Візьміть делаварів, Джудіт, вони завжди обдумують і зважують свої слова. Постійні небезпеки навчили їх обачності, і балакучі язики не в шані коло їхніх багать.

— Мушу сказати, що Марчів язик почувається досить вільно, коли мова заходить про Джудіт Гаттер та її сестру, — безтурботно зневажливим тоном сказала дівчина і звелася на ноги. — Добре ім'я молодих дівчат — улюблена тема розмов для людей, котрі не посміли б так лихословити, коли б ці дівчата мали брата. Майстрові Марчу, видно, припало до смаку обмовляти нас, але рано чи пізно він пожалкує.

— Ну, Джудіт, ви берете це надто близько до серця. Почнемо з того, що Непосида не сказав жодного слова проти доброго імені Гетті…

— Розумію, розумію, — палко перебила Джудіт, — я єдина, кого він шпигає своїм гострим язиком! Справді, Гетті… Сердешна Гетті! — вела вона далі приглушеним і враз захриплим голосом, ніби її щось душило. — Вона вища за всі злостиві наклепи! Бідолашна Гетті! Бог не дав їй розуму, зате звільнив назавжди від наших помилок. Земля ще не носила чистішого створіння, ніж Гетті Гаттер, Звіробою.

— Охоче вірю, Джудіт, охоче вірю і сподіваюсь, що те саме можна сказати про її вродливу сестру.

В голосі Звіробоя бриніла заспокійлива щирість, яка зворушила дівчину. Натяк на вроду не пройшов повз увагу тої, що надто добре знала силу своїх особистих чарів. А проте кволенький голос совісті не замовк у ній і підказав відповідь, яку вона й промовила після деякого вагання:

— Мабуть, Непосида дозволив собі якісь брудні натяки на офіцерів з форту. Він знає, що вони дворяни, а він же не може подарувати того нікому, хто хоч чимось вищий за нього.

— Звичайно, Джудіт, він не міг би стати королівським офіцером, але, правду кажучи, я не розумію, чому ловець бобрів не може бути такою ж порядною людиною, як губернатор? Раз ви самі вже заговорили про це, не буду заперечувати, він нарікав, що така проста дівчина, як ви, надто захоплюється червоними мундирами та шовковими шарфами. Але то в ньому говорили ревнощі, і , гадаю, він тужив за своїми мріями, як ото мати може тужити за власним дитям.

Очевидно, Звіробій не усвідомлював усього значення своїх слів, які він промовив дуже серйозно. Безперечно, що не побачив він і рум'янця, яким залилося прекрасне обличчя Джудіт, і навіть не здогадувався про те, яка пекуча туга стерла ці живі барви й замінила їх смертельною блідістю. Кілька хвилин спливло у глибокій мовчанці, тільки плескіт води порушував тишу; потім Джудіт підвелася і майже судорожно стисла своєю рукою руку мисливця.

— Звіробою, — сказала вона хапливо, — я рада, що лід між нами розбився. Кажуть, ніби раптова дружба кінчається довгим ворогуванням, але я вірю, що нам такого не станеться. Не знаю, чим це пояснити, але ви перший з усіх чоловіків, котрих я досі бачила, який, очевидно, не хоче мені лестити, не прагне мене занапастити, не є моїм прихованим ворогом. Нічого не кажіть Непосиді, і якось ми ще поговоримо з вами про це.

Дівчина розціпила пальці й зникла в каюті, а юнак спантеличено закляк біля керма і стояв непорушно, мов сосна на горбі. Він отямився лише після того, як Гаттер гукнув йому тримати правильно курс баржі.

РОЗДІЛ VI

Відступця ангел річ провадив так:

Зухвало наче, а насправді з болем,

Глибоким розпачем знеможений украй.

Мільтон, «Утрачений рай»

Скоро після того, як пішла Джудіт, повіяв легкий південний вітрець, і Гаттер напнув велике квадратне вітрило. Колись це вітрило полоскалося на реях морського шлюпа. Океанські бризи потріпали полотнище, його забракували і продали. Був у старого також легкий, але міцний брус із тамаракового дерева, якого в разі потреби можна було закріпити ставма, і з допомогою цього немудрого пристрою парусина хвацько розгорталася назустріч вітрові. «Ковчег» пішов своїм ходом, і потреба працювати веслами зовсім відпала. Години через дві крізь темряву вималювався «замок», що здіймався з води за сотню ярдів. Тоді вітрило згорнули, і «ковчег» повільно прибився до споруди, де його і припнули.

Відколи Непосида з товаришем залишили дім, до нього ніхто не навідувався. Довкола панувала опівнічна тиша, яка буває тільки у відлюдних місцях. Але ворог був близько, і тому Гаттер наказав дочкам не світити світла. В теплі місяці вони взагалі рідко дозволяли собі таку розкіш, через те що вогник, неначе маяк, показував би ворогам, де їх шукати.

— При денному світлі мені нічого боятися дикунів: я під захистом оцих товстих колод, а вони у мене всі мов на долоні,— додав Гаттер, пояснивши гостям, чому він заборонив світити світло. — У мене тут завжди напоготові три-чотири добрячих рушниці, й особливо оцей карабін, що зветься «оленебоєм», — він ніколи не дає осічки. Інша річ — уночі. В темряві можна непомітно підплисти човником, а дикуни вміють так підступно нападати, що я волію мати з ними справу, коли яскраво світить сонце. Я спорудив оце житло, щоб не підпускати їх ближче, як на рушничний постріл, коли дійде до бійки. Дехто вважає, що замок стоїть надто відкрито й дуже впадає в око, а я гадаю, краще стояти на якорі саме тут, якомога далі від лісової гущі та чагарів, і певен, що це найбезпечніша гавань.

— Мені казали, ніби ти, старий Томе, був колись моряком? — спитав Непосида з властивою йому грубуватістю, вражений тим, що Гаттер щойно вжив кілька суто морських слівець. — І деякі люди гадають, що, розкошелившись, ти міг би розповісти багато цікавих історій про битви та загибель кораблів.

— Чи мало є на світі людей, Непосидо, — ухильно заперечив Гаттер, — які завжди сунуть носа в чужі справи. Декому з них пощастило розшукати стежку в наші ліси. Хто я був і що я бачив за молодих літ? Яке це має тепер значення, коли під боком дикуни? Важливіше знати, що може відбутися у найближчі двадцять чотири години, а не патякати про те, що діялось двадцять чотири роки тому.

— Оце сказано, Звіробою, сказано, та ще й припечатано! Тут у нас Джудіт та Гетті, яких ми повинні захищати, не забуваючи й про свої власні чуби. Щодо мене, то я можу спати в темряві так само добре, як і при полуденному сонці. Мене не вельми турбує, чи горить поруч свічка, щоб і інші бачили, як я заплющую очі.

Звіробій рідко вважав за потрібне відповідати на гумористичні вибрики товариша, а Гаттерові, очевидно, набридла ця тема, отож на репліці Непосиди розмова скінчилась. А втім, Гаттерові не давало спокою інше, куди важливіше за спогади. Тільки-но дівчата повкладалися спати, він запросив обох юнаків пройти з ним знову на баржу. Тут старий виклав свій план, не сказавши нічого про ту його частину, яку збирався здійснити тільки удвох з Непосидою.

— Для людей у нашому становищі найважливіше зберегти повновладне панування на воді,— почав він. — Поки на озері немає іншого судна, легенький човник з кори вартий військового корабля, бо плавом до замку підкрастися нелегко. В тутешніх місцях є тільки п'ять човників, з яких два мої й один Непосидин. Всі три коло нас: один стоїть у доці, а два припнуті до баржі. Два останніх сховано на березі в дуплах дерев, але дикуни такі пронозливі бестії, що зранку обнишпорять усі закапелки, раз вони серйозно зазіхають на наші скальпи…

— Послухай, друже Гаттере, — перебив його Непосида, — ще не народився той індіянин, який знайде добре схованого човна. Зо мною недавно прилучилось подібне, і Звіробій ось свідок — я можу так сховати суденце, що потім сам негоден його розшукати.

— Твоя правда, Непосидо, — потвердив молодий мисливець, — але ти забуваєш, що проґавив свій власний слід, а я його помітив. Цілком згоден з майстром Гаттером — мудріше буде, коли ми самі побережемося і не дуже покладатимемось на те, що індіяни виявляться роззявами. Якщо ці два човни можна пригнати до замку, це треба зробити, і що скоріше, то краще.

—І ви згодні нам помогти? — спитав Гаттер, якого водночас здивувала й потішила пропозиція юнака.

— Атож. Я готовий брати участь у будь-якій справі, що не принижує гідності білої людини. Природа велить нам захищати наше життя та життя інших, коли виникає потреба і випадає нагода. Я піду з вами, Плавучий Томе, бодай у табір до самих мінгів, і постараюсь виконати свій обов'язок, якщо дійде до бійки. Хоч я ніколи не брав участі в битвах і через те не обіцяю більшого, ніж здатен виконати. Всі ми знаємо наші наміри, а силу свою пізнаємо, тільки випробувавши її у бою.

— Сказано скромно й розумно, парубче! — вигукнув Непосида. — Одна біда: ти ще ніколи не чув пострілу ворожої рушниці. А дозволь тебе запевнити, що постріл цей відрізняється від пострілу мисливця, як сміх Джудіт, коли дівка в найкращому гуморі, від лайки старої голландської господині на Могауці. Я не сподіваюся, Звіробою, що ти покажеш себе славним вояком, хоч полювати оленів і ланей ти мастак, як ніхто інший у тутешніх краях. Та коли дійде до справжньої роботи, ти накиваєш п'ятами, так я гадаю.

— Побачимо, Непосидо, побачимо, — скромно заперечив юнак. — Я ще ніколи не бився, і тому не буду хвалитись. Я чував про людей, що дуже козирилися перед боєм, а в бою показували пшик. Чував і про таких, які не поспішали вихвалятися своєю хоробрістю, зате на ділі виявлялися не такими вже й страхополохами, як дехто думав.

— В усякому разі, ми знаємо, що ви вмієте веслувати, юначе, — сказав Гаттер, — а це все, чого нам од вас треба сьогодні вночі. Ну, досить гаяти час, сідаймо в човна та перейдімо від слів до діла.

Скоро човник був готовий до відплиття, і Непосида та Звіробій сіли за весла. Але перш ніж рушити в дорогу, старий пішов у дім і кілька хвилин про щось розмовляв з Джудіт. Повернувшись, він теж примостився в човнику, який тієї ж миті відчалив від «ковчега».

Якби у цій відлюдній глушині стояв божий храм, дзиґарі на його дзвіниці пробамкали б північ, коли троє лісовиків подалися здійснювати свій план. Темрява погустішала, хоч загалом ніч була ясна, і зоряне сяйво цілком вдовольняло наших шукачів пригод. Гаттер сам один знав місця, де сховано човники, тому він кермував, а його юні напарники обережно здіймали та опускали весла, щоб спокійна гладінь води не донесла в тиші глупої ночі жодного сплеска до вушей їхніх ворогів. Але човник був такий легкий, що веслування вимагало не сили, а тільки вміння, і приблизно через півгодини вони вже наблизились до берега за милю від «замку».

— Покладіть весла, друзі,— сказав Гаттер притишеним голосом. — Давайте трохи роздивимось. Тепер нам треба пильнувати та пильнувати, бо в цих тварюк собачі носи.

Уважний огляд берегів озера тривав досить довго — чи не блимне де який вогник у ворожому таборі? Троє чоловіків напружено вдивлялися в темряву, сподіваючись побачити хоча б струминку диму, яка б здіймалася над згасаючим вогнищем межи горбів, але не помітили нічого підозрілого. Вони були далеченько від того місця, де наразилися на дикунів, і вирішили, що тут можна безпечно зійти на берег. Весла запрацювали знову, й ось кіль човна ледь чутно прошурхотів по ріні. Гаттер та Непосида тієї ж миті вискочили на сухе, причому останній захопив з собою обидві рушниці. Звіробій залишився охороняти човна. Дуплисте дерево лежало недалеко від берега на схилі горба. Старий Том обережно просувався вперед, зупиняючись через кожні три-чотири кроки та прислухаючись, чи не підкрадається до них ворог. Однак довкола панувала та сама мертва тиша, все потопало в нічному мороці, й вони дісталися бажаного місця без будь-яких неприємностей.

— Отут, — прошепотів Гаттер, ставлячи ногу на стовбур поваленої липи. — Спершу передай мені весла, а потім обережно-обережно витягни човна, бо, зрештою, ці негідники могли залишити його нам як принаду.

— Тримай, старий, мою рушницю напоготові, прикладом до мене, — відповів Марч. — Якщо вони нападуть, коли я нестиму човна, мені б хотілося випустити в них принаймні хоч один набій. Помацай, чи є на панівці порох.

— Все гаразд, — пробурмотів Гаттер. — Коли візьмеш на плечі ношу, йди помаленьку, не квапся, я показуватиму тобі дорогу.

З величезною обережністю Непосида витяг з дупла човника, завдав собі на плечі, й обидва почали спускатися до берега, на кожному кроці ретельно обмацуючи ногами грунт, щоб не оступитися на крутому схилі. Йти було недалеко, але спуск виявився дуже важким, і перед кінцем цієї маленької подорожі Звіробоєві довелося вийти на берег підмогти напарникам пронести човна крізь густий чагарник. Незабаром легке суденце вже погойдувалося на воді поруч з першим човником. Після цього всі троє чоловіків, мов за командою, повернулися лицем до лісу та горбів, стривожено чекаючи появи ворога звідти. Та ніщо не порушило довколишньої тиші, й вони покинули берег з такою ж осторогою, як і виходили на нього.

Гаттер правував просто на середину озера. Коли вже вони відпливли далеченько від берега, старий одв'язав щойно визволеного човника й пустив його за водою, знаючи, що південний вітрець пожене суденце вгору і його неважко буде знайти на зворотному шляху. Звільнившись у такий спосіб від буксировки, Гаттер завернув свого човника до того місця, де Непосида вдень учинив невдалий замах на оленя. Звідти до річки не було й милі, а отже, їх чекала висадка на ворожу територію. Діяти треба було дуже обачно. Проте вони щасливо досягли гострого мису, що ним кінчалася коса, і ступили на всіяну рінню відмілину, про яку згадувалося раніше. На відміну від того місця, де вони побували перед цим, тут не треба було видиратися на крутий схил, бо гори вимальовувалися в темряві приблизно за чверть милі далі на захід, а між підгір'ям та берегом простягалася низина. Довга, поросла велетенськими деревами коса стелилася рівно і на значній своїй відстані була всього лише кілька ярдів завширшки. Як і першого разу, Гаттер та Непосида зійшли на берег, залишивши човник під охороною Звіробоя.

Сухе дерево, в якому було сховано човника, лежало десь на півдорозі між головним берегом та гострим мисом. Знаючи, що вода ліворуч од нього, старий подався східним берегом коси і йшов сміливо, хоча й з належною осторогою. Він умисне почав цю подорож з самого мису, щоб оглянути бухту та впевнитись, чи не ховається хто за нею. Інакше б він підплив якнайближче до потрібного йому дуплистого дерева. Розшукати це дерево було зовсім не важко. Як і першого разу, вони обережно витягли човника, але не понесли туди, де на них чекав Звіробій, а тут же спустили на воду. Непосида сів на весла й обігнув косу водою, а Гаттер повернувся назад берегом бухти. Заволодівши всіма човнами на озері, троє чоловіків відчули себе набагато певніше. Згасло гарячкове бажання чимшвидше покинути берег, як і бажання щохвилини матися на бачності. Відчуття безпеки посилювалось тим, що вони були на самому краєчку вузької смужки суходолу, і ворог міг наблизитися до них лише з одного боку — з фронту, та й то він неодмінно виказав би себе. Отож усі троє вийшли тепер на всіяний рінню низький мис і радилися, як діяти далі.

— Ну, здається, ми випередили цих гультіпак, — сказав Непосида, сміючись, що все закінчилось щасливо. — Якщо їм закортить відвідати замок, нехай собі пливуть або йдуть бродом. Старий Томе, твоя ідея сховатися посеред озера, їй-бо, просто блискуча! Більшість людей гадає, що земля безпечніша за воду, та зрештою здоровий глузд доводить нам, що це, далебі, не так. Бобри, хохулі й інша тямовита звірина в скрутну хвилину рятуються саме в воді. Тепера ми неприступні й можемо кинути виклик цілій Канаді.

— Давайте пропливемо вздовж південного берега, — сказав Гаттер, — подивимось, чи немає там табору. Але спершу дозвольте мені зазирнути в бухту, — треба знати, що робиться й там.

Гаттер замовк, і всі троє рушили в напрямку, який він назвав. Та тільки-но перед ними відкрився берег, де кінчалася бухта, як усі троє зненацька здригнули. Очевидно, щось несподіване в одну й ту ж мить привернуло їхню увагу. То було не що інше, як згасаюче багаття, над яким мерехтіло кволе світло. Але в такий пізній час і в такому місці воно одразу впадало в око, як «добре діло в грішному світі». Не було й тіні сумніву — вогонь горить у розташуванні індіянів. Багаття розклали так, що побачити його можна було тільки з одного боку, та й то з дуже близької відстані. Це свідчило про те, що його намагалися сховати з більшою ретельністю, ніж буває за звичайних обставин. І Гаттер, знаючи, що поблизу є джерельце і що в цьому закутку озера найліпше ловиться риба, негайно висновив, що в таборі повинні бути жінки та діти.

— Це не воєнний табір, — пробурчав він у бік Непосиди, — і навколо отого багаття лежить стільки скальпів, що можна заробити купу грошей. Одішли хлопця з човнами геть, бо тут він ні на що негоден, та візьмемось одразу до діла, як справжні мужчини.

— Твої слова не позбавлені здорового глузду, старий Томе, і мене вони взяли за живе. Звіробою, сідай у човника, парубче, та катай на середину озера, а там пусти за водою другого човника, як ми ото зробили з першим. Потім веслуй попід берегом до входу в затоку, тільки не запливай за мис та тримайся якомога далі від очеретів. Ти нас почуєш, коли будеш потрібен. В разі непередбаченої затримки я крикну пірникозою — так, нехай крик пірникози буде умовним сигналом. Якщо почуєш постріли і тобі теж закортить побитися, що ж, можеш підплисти ближче до берега, й тоді ми подивимось, чи твоя рука така ж несхибна на дикунів, як і на дичину.

— Якби ви обидва порахувалися з моїми бажаннями, то не затівали б цього, Непосидо…

— Так-то воно так, хлопче, не буду перечити, але з твоїми бажаннями ніхто рахуватись не хоче — і край! Тож поганяй на середину озера, а коли повернешся назад, в отому таборі почнеться веремія.

Молодий мисливець узявся за весла з великою неохотою і з важким серцем. Але він надто добре знав вдачу прикордонних жителів і не робив спроби відговорити їх. До того ж тепер це було не тільки марно, а навіть небезпечно. Отож він мовчки, не забуваючи, як і раніше, про обережність, повернувся на середину гладенького водяного дзеркала й там пустив щойно визволеного човника, якого враз підхопив південний вітрець і погнав до «замку». Як і першого разу, це було зроблено з цілковитою певністю, що за ніч легкі суденця не пропливуть і двох миль, і їх неважко буде піймати, коли розвидниться. А щоб який дикун-заброда не скористався з човників, діставшись до них плавом, — випадок можливий, хоча й не дуже ймовірний, — з них передбачливо забрали всі весла.

Кинувши порожнього човника, Звіробій подався на тому, в якому сидів сам, до мису, що про нього казав йому Непосида. Крихітне суденце пливло так легко, а досвідчена рука веслувала так упевнено, що не минуло й десяти хвилин, як він знову наблизився до суходолу, подолавши за цей короткий час щонайменше півмилі. Тільки-но очі Звіробоя розгледіли в темряві очерети, що тяглися суцільною стіною футів за сто від берега, юнак різко зупинив човника, вхопившись за гнучке, але міцне стебло однієї з рослин. Тут він і зостався чекати кінця ризикованої авантюри в напрузі, яку легко собі уявити.

Тим, хто ніколи не відчував цього сам, важко донести в словах грандіозну музику найглибшої тиші, що панувала в цей час над Мерехтливим Свічадом. Враження від неї посилювали темні фантастичні тіні, що їх порозкидав нічний морок на озері, в лісі, по горбах. Місце, де сидів Звіробій, якнайкраще сприяло цьому. Широке озерне плесо доносило все, що тільки можна донести до людських почуттів, загострюючи їх до краю. Як уже говорилося, Звіробій уперше в житті потрапив на озеро. Досі він знав тільки річки та невеликі потічки, але ще ніколи перед його очима не розстилалася така безкрая, мила його серцю лісова глушина. Однак призвичаєний до життя в лісі, він міг уявити собі всі сховані з ній таємниці, дивлячись на листяний покрив. Вперше в своєму житті він ступив також на стежку, де на людське життя чигала смерть. Він не раз слухав розповіді про прикордонні війни, але ще ніколи не стикався з ворогом віч-на-віч.

Отож читачеві неважко буде зрозуміти, як сторожко чатував юнак, сидячи в самітному човнику та дослухаючись до найменшого шереху, який би йому підказав, що твориться на березі. Звіробій пройшов чудову попередню підготовку і, незважаючи на хвилювання, природне для новачка, його витримка зробила б честь ветеранові. З того місця, де стояв його човник, неможливо було помітити бодай найменших ознак табору чи багаття, і Звіробій змушений був покладатися тільки на свій слух. Він не виявляв нетерплячки, бо його вчили, що треба бути дуже терплячим і надзвичайно обережним, надто коли сидиш у засідці на індіянів. Один раз йому причулося, ніби десь вломилася суха гілячка, але напруження, з яким він дослухався, могло його обманути.

Так спливала хвилина за хвилиною. Ось минула вже ціла година, як він залишив на березі своїх товаришів, а там і досі було тихо. Звіробій не знав, радіти йому чи печалитися: ця непередбачена затримка свідчила про безпеку його напарників, але водночас вона віщувала смерть слабким і безневинним істотам.

Минуло ще з півгодини, коли, нарешті, до Звіробоя долинув звук, що викликав у нього досаду й подив. Тремтливий крик пірникози пролунав на тому боці озера, очевидно, недалеко від місця, де починалася річка. Неважко було впізнати голос цього птаха, знайомий кожному, хто плавав по американських озерах. Пронизливий, надсадний, гучний і досить тривалий, цей крик ніби про щось попереджає. На відміну від голосів інших пернатих мешканців глушини, його часто можна почути й ночами. Саме тому Непосида й обрав його за умовний сигнал. Звичайно, минуло досить часу, щоб обидва шукачі пригод устигли дістатися берегом до того місця, звідки озвався птах. Та все-таки юнакові не вірилось, щоб вони пішли манівцями. Якби в таборі нікого не було, вони б підкликали Звіробоя до берега. Коли ж там є люди, то навіщо робити гак, знаючи, що човник у них під боком?

Якщо він послухається сигналу й запливе так далеко від умовленого місця, люди, що звірились н, а нього, можуть накласти життям. А якщо віє знехтує почутим, гадаючи, що то не їхній голос, наслідки можуть бути такі ж трагічні, хоча й з інших причин. Сповнений вагань, він чекав, сподіваючись, що крик, природний чи підроблений, незабаром мусить повторитися. Він не помилився. Минуло ще кілька секунд — і пронизливий, тривожний голос знову розітнув тишу, і знову ж таки з того самого закутка озера. Цього разу Звіробій був насторожі, і слух не міг ввести його в оману. Хоч юнакові часто доводилося чути надзвичайно майстерне імітування голосу пірникози, та й сам він навчився цього мистецтва, а проте зараз молодий мисливець вдоволено зітхнув, бо добре знав, що Непосида нездарний так тонко наслідувати природу. Отже, він вирішив не звертати уваги на цей крик і почекати іншого, не такого досконалого, що мав пролунати десь зовсім близько.

Тільки-но встиг Звіробій про все це подумати, як у глибоку нічну тишу вдерся нестямний зойк, що від нього миттю вилетіла з голови слухача навіть згадка про тужливий голос пірникози. То був крик конання, і кричала жінка або хлопчик-підліток, у якого ще не змужнів голос. Неважко було збагнути, про що говорив цей крик. Про неймовірний жах, коли не про передсмертні муки, про біль, такий же несподіваний, як і страшний.

Юнак випустив з рук очеретове стебло й занурив весло у воду. Та він не знав, що йому робити, куди плисти. А втім, уже за мить нерішучість його розвіялась. Цілком виразно долинуло, як ламаються в лісі гілки, тріщить сухий хмиз, гупотять ноги. Певне, ці звуки наближалися до води, хоч чутно їх було навскоси од берега, трохи північніше того місця, де Звіробоєві велено було чекати. Дотримуючись цього напрямку, юнак погнав човника вперед, вже не турбуючись про те, що може себе викрити. Скоро він досяг стрімкого, але тут порівняно невисокого берега.

Якісь люди продиралися між кущів та дерев. Вони бігли вздовж берега, очевидно, шукаючи місця, де б зручніше було спуститися. В цю мить ляснуло разом п'ять чи шість рушниць, і, як завжди, пагорби по той бік озера відгукнулися на сухі постріли довгою громохкою луною. Далі почулися один чи два зойки, які вихоплюються-навіть у найхоробріших людей з несподіваного переляку, і в кущах почалася якась боротьба: очевидно, там зчепилося двоє чоловіків.

— Слизький, диявол! — люто ревнув Непосида. — Змастив шкіру салом! Не можу його вхопити. Ось же тобі за твоє хитрування!

Слова ці супроводило падіння важкого тіла серед дрібних дерев, що росли понад берегом, і Звіробій зрозумів, що його товариш-велет пожбурив од себе ворога без зайвих церемоній. Втеча та переслідування відновилися, і ось юнак уже побачив, як людська постать збігла з пагорба й кинулась до води. В цей критичний момент човник був недалеко від берега, й, мабуть, помітивши його, втікач уже не зважав на те, що робить багато шуму. Відчуваючи, що коли йому взагалі судилося зустріти товаришів, то це повинно відбутися саме тут, Звіробій погнав човника вперед, на виручку. Та не встиг він і двічі змахнути веслом, як на березі знову загримів Непосидин голос, стрясаючи повітря страшними прокльонами, а сам велет скотився на вузьку смужку пляжу, буквально обліплений з усіх боків індіянами. Вже повалений на землю і майже невидимий під купою ворогів, силач нарешті крикнув пірникозою, але так невміло, що за менш трагічних обставин це викликало б тільки сміх. Добігши до самої води, він раптом ніби застидався своєї легкодухої втечі й рвонувся назад до берега виручати товариша, але шестеро нових переслідувачів, сплигнувши в цю мить на прибережний пісок, накинулись на нього й скрутили.

— Пустіть, розмальовані гадини, пустіть, кажу! — репетував Непосида, надто відчуваючи силу ворогів, щоб вибирати слова. — Мало вам того, що я впав, мов підрубане дерево, то ви ще й душите мене!

Звіробій з цього висновив, що друзів його взято в полон і що вийти на берег означатиме для нього поділити з ними ту саму долю. Він був за якихось сто футів[31] од суходолу, але кілька вчасних ударів веслом у шість, а то й вісім разів збільшили відстань між ним та ворогами. На його щастя, індіяни покидали свої рушниці під час переслідування, інакше б його відступ не кінчився безкарно; втім, у розпалі боротьби жоден з них не помітив човника.

— Тікай далі од берега, хлопче! — гукнув звідкись Гаттер. — Дівчаток тепер ніхто не захистить, крім тебе. Знадобиться уся твоя кмітливість, щоб врятуватися вад цих дикунів. Пливи звідси геть і нехай наш господь помагає тобі, як ти допоможеш моїм дітям!

Досі між Гаттером та молодим мисливцем було дуже мало симпатії, але ота тілесна і душевна мука, що прорвалася в благанні старого, примусила Звіробоя миттю забути про всі його вади. Юнак бачив тільки батька в його стражданнях і вирішив негайно дати врочисту обіцянку подбати про його інтереси і будь-що додержати слова.

— Не побивайтеся, майстре Гаттере! — гукнув він. — Я догляну ваших дівчаток, і замок також. Вороги захопили берег, правди ніде діти, але вони ще не захопили води. Все в руках провидіння, і ніхто не може сказати, чим це кінчиться. Вірте у краще. Я маю мало досвіду, але зроблю все від мене залежне.

— Гай-гай, Звіробою, — підхопив Непосида своїм громовим голосом, якому, однак, тепер бракувало постійної бадьорості,— гай-гай, Звіробою, наміри твої чудові, та що ти здатен зробити? Навіть у кращі часи на тебе мало було надії, тим паче зараз не тобі творити чудеса. Тут, на березі, не менше чотирьох десятків дикунів, а ти не схожий на того, хто міг би впоратися з таким військом. Раджу тобі, поганяй чимшвидше до замку, посадови у човна дівчат, візьми харчів та пливи у той закуток озера, де ми були, — і жени прямо на Могаук. Кілька годин ці дияволи не знатимуть, де тебе шукати, а коли й здогадаються, їм доведеться оббігти геть усе озеро, щоб тебе наздогнати. Оце така моя думка, і якщо старий Том бажає висловити свою останню волю та заповісти щось своїм дочкам, він скаже те саме.

— Не роби цього, хлопче, — заперечив Гаттер. — Ворог повсюди розіслав розвідників шукати човни, — тебе одразу побачать і візьмуть у полон. Відсиджуйся в замкові, ні в якому разі не наближайся до землі. Протримайся тільки один тиждень, і солдати з форту проженуть дикунів…

— Не мине й двадцяти чотирьох годин, старий мій друже, як ці хитрі бестії посунуть на плотах штурмувати твій замок! — перебив Непосида з таким запалом, якого важко було сподіватися від людини, взятої в полон і скрученої так, що вільним у неї лишився тільки язик. — Порада твоя, на перший погляд, ніби розумна, але накличе біду. Якби оце ти або я зосталися вдома, ми б ще зуміли протриматися кілька днів. Але згадай, що цей хлопець до нинішнього вечора навіть у вічі не бачив ворогів, і ти сам казав, що з його совістю треба жити в місті, хоч, я гадаю, в наших містах совісливих людей не більше, ніж тут, у лісі… Звіробою, дикуни мигами наказують мені підманити тебе ближче до берега, та зась їм, клятим. Щодо старого Тома й мене, то ніхто, окрім самого диявола, не знає, чи оскальпують нас сьогодні ж уночі, чи засмажать уранці на багатті, чи поведуть у Канаду. В мене така велика й патлата чуприна, що дикунам, напевне, закортить викроїти з неї два скальпи. Премії — спокуслива річ, інакше б ні я, ні старий Том не вскочили б в оцю халепу… Еге, вони знов умовляють мене на мигах, та якщо я пораджу тобі підплисти до берега, то нехай вони не тільки засмажать, а й з'їдять мене! Ні, ні, Звіробою, сиди там, де сидиш, а коли розвидниться, нізащо не підпливай ближче, як за двісті ярдів…

Цю пораду Непосиди обірвала чиясь рука, що грубо вдарила його по губах; очевидно, котрийсь із індіянів трохи тямив по-англійському й нарешті допетрав, куди ведуть усі ці розмови.

Негайно по тому ватага червоношкірих сховалася в лісі, причому Гаттер та Непосида, певне, не чинили ніякого опору. Однак, коли перестало тріщати гілля, батьків голос почувся знову.

«Бережи моїх діточок, і нехай помагає тобі господь, юначе!» — були останні слова, що долинули до Звіробоя; тепер він зостався один, мов палець, і зрозумів, що йому самому доведеться вирішувати, як діяти далі.

Після того як індіяни залишили берег і щезли в лісі, на кілька хвилин запало мертве мовчання. До берега було понад двісті ярдів, і в нічній темряві Звіробій ледь міг розрізнити рухи дикунів, та навіть ці тьмяні обриси людських постатей оживляли пейзаж, різко контрастуючи з цілковитою самотиною, що прийшли потім.

Хоч юнак нахилився вперед, затамувавши подих і весь обернувшись на слух, до нього не долетіло більше жодного звуку, який свідчив би про близьку присутність людей. Здавалося, наче ніхто ніколи не порушував довколишньої тиші; в цю мить навіть моторошний зойк, як отой, що недавно розбив німоту лісу, навіть репетування Марча могли б розвіяти хоч трохи гірке відчуття покинутості, що схолодило серце молодому мисливцеві.

Проте людина з таким душевним і фізичним гартом, як Звіробій, не могла довго лишатися в заціпенінні. Опустивши у воду весло, юнак розвернув своє суденце й повільно, в глибокій задумі, поплив на середину озера. Опинившись на тому місці, де він пустив за водою останнього човника, Звіробій змінив напрямок, щоб південний вітрець дув йому в спину. Пропливши з чверть милі в цей бік, він розглядів трохи праворуч од себе якийсь темний предмет і, повернувши до нього, скоро приторочив пущеного човника до свого.

Потім юнак подивився на небо, визначив напрямок вітру та положення обох човників. Не помітивши нічого такого, що могло б примусити його змінити плани, він ліг і вирішив кілька годин поспати.

Хоч люди сміливі й дуже втомлені сплять міцно навіть серед небезпек, спливло чималенько часу, перш ніж Звіробій задрімав. Події цієї ночі були ще свіжі в його пам'яті, і він ніби снив увіч. Раптом юнак зовсім прокинувся й насторожився: йому причулося, ніби Непосида кличе його своїм умовним сигналом до берега. Та знову стало тихо, немов у домовині.

Човники повільно пливли та пливли собі на північ, замріяні зорі мерехтіли в лагідному сяйві над головою, водяний простір в густій облямівці лісів спочивав межи гір у такій глибокій зажурі, наче його ніколи не хвилювали вітри, не золотило полуденне сонце. Тривожний крик пірникози ще раз долинув звідти, де починалася річка, і Звіробоєві стало ясно, що його розбудило. Він поправив тверде узголов'я, простягся на дні човника і заснув.

РОЗДІЛ VII

Озерний шир! Прозоро-чарівливий,

Од бур далекий, мов нашіптує мені,

Що мушу я покинути життя бурхливе

Й шукати спокою у чистій глибині.

Вітрило, мов крило, несе мене в самотині

Од світових скорбот. Хай океан безмежний

Ревів колись, а нині, як вві сні,

У жеботінні хвиль сестрин я докір чую обережний

За те, що все життя я був такий бентежний.

Байрон, «Чайльд Гарольд»

Уже добре розвидніло, коли юнак знову розплющив очі. Він враз підхопився й почав роздивлятися навсебіч, розуміючи, як важливо для нього чимшвидше й точно з'ясувати, де він та в якому становищі. Сон його був глибокий і спокійний; він прокинувся із свіжою головою та ясними думками, — те, що було йому зараз украй необхідне. Правда, сонце ще не зійшло, але небосхил вигравав ніжними барвами, які знаменують початок та кінець дня, і повітря дзвеніло від пташиного співу. Цей ранковий гімн пернатого племені попередив Звіробоя про небезпеку, якій він сам ішов до рук.

Вечірній легіт (бо вітром його навряд чи можна було назвати) за ніч трохи здужів, а що легенькі суденця трималися на воді, мов пір'їнки, то їх і загнало в два рази далі, ніж сподівався мисливець. Небезпека була вже в тому, що він надто близько прибився до підніжжя гори, яка стрімко здіймалася на східному березі, звідки так виразно долинали пташині голоси. Та найгірше було не це. Третій човник гнало у тому ж напрямку, і тепер він поволі наближався до мису; ще трохи — й він неминуче тицьнувся б носом у суходіл. Тільки раптова переміна вітру або людська рука могли б одігнати його від берега. Окрім цього, ніщо інше не викликало тривоги. «Замок» стояв так само на своїй мілині, але майже на одній лінії з човниками, які пропливли за ніч не одну милю, і «ковчег», припнутий до паль, похитувався на воді на тому ж місці, де його залишили кілька годин тому.

Звісно, перш за все молодий мисливець зосередив свою увагу на човникові, який був уже коло самого мису. Гребнувши кілька разів веслом, юнак упевнився, що суденце приб'ється до берега раніше, ніж він встигне його перейняти. Та й вітер як на те в цю мить посвіжів, і легка шкаралупка полинула до берега ще швидше. Розуміючи, що йому не наздогнати човника, юнак вирішив не марнувати на це сили. Оглянувши уважно запал свого карабіна, він неквапливо й обережно повеслував до берега, трохи огинаючи мис, щоб ворог міг цілити лише з одного боку.

Передній човник, не керований розумною силою, плив собі уперед і раптом наскочив на невеличку підводну скелю ярдів за три чи чотири від берега. Саме в цю мить Звіробій порівнявся з мисом і повернув своє суденце носом до суші, заздалегідь кинувши третього човника на воді, щоб мати цілковиту свободу рухів. Передній човник сидів на камені. Та ось набігла майже непомітна для ока хвиля, суденце знялося, попливло й черкнуло дном прибережний пісок.

Юнак помітив усе це, але пульс йому не прискорився і руки не зробили жодного хапливого руху. Якщо хтось причаївся у кущах, сподіваючись захопити бездоглядний човник, то треба дуже обережно наближатися до берега; а коли у засідці нікого немає, то немає потреби й квапитись. Мис тягся майже по косині до протилежного берега озера, де, за всіма ознаками, була табірна стоянка індіянів. Можливо, там нікого й немає, але треба було приготуватися до гіршого, бо індіяни спритні на різні військові хитрощі, й напевне їхні розвідники обнишпорюють зараз береги, шукаючи суден для нападу на «замок». Досить було тільки кинути оком на озеро з першої-ліпшої околишньої височини, щоб побачити найдрібніший предмет на його поверхні; тому навряд чи можна було сподіватись, що човники лишаться непомічені. А індіянина не треба вчити, куди попливе суденце чи колода, коли він знає напрямок вітру.

Помалу наближаючись до землі, Звіробій веслував дедалі тихіше й тихіше. Він до краю напружував зір, слух, навіть нюх, щоб вчасно помітити приховану небезпеку. Для новачка це були важкі хвилини, бо не секрет, що й слабодухий почувається іноді сміливіше, коли знає, що за ним стежать друзі й обговорюють його дії. Звіробій не мав бодай цього. Він був сам один, полишений на свої власні сили; на нього не дивилися дружні очі, його не підбадьорював жоден дружній голос. Та, попри все це, найдосвідченіший ветеран лісових воєн не зміг би діяти краще. Молодий мисливець не допустився ні необачної сміливості, ні малодушних вагань. Він просувався вперед обережно, обдумуючи кожен свій рух, зосередивши всю увагу тільки на тому, що могло сприяти досягненню поставленої мети. Так почалася кар'єра цієї людини на полі війни, людини, що згодом уславилася в своєму оточенні не менше, ніж десятки героїв, чиї імена прикрашають сторінки творів, набагато знаменитіших за нашу скромну оповідь.

Коли до берега лишилося не більше ста ярдів, Звіробій звівся у човнику, кілька разів гребнув з такою силою, щоб суденце досягло суходолу, а потім, швидко відклавши набік знаряддя веслування, вхопився за знаряддя війни. Він уже зводив свій карабін, як раптом гучний постріл та посвист кулі, що пролетіла зовсім близько від нього, примусили юнака мимовільно відсахнутися назад. Наступної миті Звіробій захитався і впав на дно човника. Почулося пронизливе лементування, і на відкриту місцину мису вискочив із кущів індіянин, біжачи просто до човника. Молодий мисливець тільки цього й чекав. Він знову підвівся й націлив карабін на незахищеного ворога. Але палець вагався натискати на курок, ніби відчуваючи безпорадність супротивника. Ця маленька відволока врятувала життя індіянинові, який чкурнув назад у кущі так блискавично, як щойно вискочив звідти. Тим часом Звіробій швидко наближався, і човник досяг мису саме в ту мить, коли щез ворог. А що суденцем ніхто не керував, воно прибилося до берега за кілька ярдів від порожнього човна. Та хоч індіянин, мабуть, ще не встиг набити свою рушницю, юнакові однаково не стало б часу, щоб захопити жаданого човна й одвести його на безпечну відстань, перш ніж пролунає другий постріл. Отож, не гаючи жодної миті, Звіробій метнувся до лісу і сховався за деревом.

В самому кінці мису була невеличка галявка, частково поросла травою, частково засипана прибережним піском. Лише з горішнього боку її оточував густий чагарник. Поминувши цю вузьку смужку карликової рослинності, ви одразу потрапляли під високе й похмуре склепіння лісу. На кілька сот ярдів тягся рівний положистий берег, за яким здіймалася крута гора. Високі товсті дерева не мали підліска й тому скидалися на велетенські, абияк розставлені колони, що тримали на собі листяну баню. Хоч для свого віку та розмірів вони стояли досить тісно одне біля одного, однак залишали просвіти, крізь які видно було таки далеченько. А маючи гостре око та кмітливий розум, неважко знайти навіть того, хто ховався.

Звіробій знав, що його ворог, коли він тільки не втік, тепер набиває свою рушницю. Так воно й було: не встиг мисливець стати за дерево, як побачив мигцем руку індіянина, що, сховавшись за товстий дуб, заштовхував кулю в дуло своєї рушниці. Не було нічого легшого, як рвонутися вперед і порішити на місці беззбройного ворога. Але сумління Звіробоя повстало проти такого вчинку, хоч його самого щойно ледь не підстрелили з засідки. Він ще не звик до безжалісних методів війни з дикунами, про які знав «лише з розповідей та чуток, і вважав за ганебне нападати на неозброєного ворога. Обличчя йому почервоніло, брови насупились, губи стислися, і весь він насторожився. Та замість того, щоб не вагаючись вистрілити, він опустив карабін і тримав його так, як тримають зброю спортсмени під час стрільби по рухомих цілях, а далі пробубонів сам до себе:

— Ні-ні, можливо, це в звичаях червоношкірих, а християнам таке не личить. Нехай поганин наб'є свою рушницю, а тоді ми стрінемось як людина з людиною. Але човника він не повинен мати і не матиме. Ні-ні, дозволимо йому озброїтись, а там нехай розсудить нас бог!

Індіянин був так заклопотаний своїм ділом, що навіть не здогадувався про присутність свого ворога в лісі. Він тільки побоювався, щоб не захопили човника та не одігнали його від берега перше, ніж він устигне цьому запобігти. Індіянин обрав собі схованку за всіма правилами військового мистецтва, але всього лише за кілька футів од вузької смужки чагарника. Підготувавшись до пострілу, він миттю міг вискочити на узлісок. Відстань до його супротивника становила приблизно п'ятдесят ярдів, і дерева, окрім тих двох, за якими ховалися бійці, стояли так, що не заступали поля зору.

І ось, наладнавши рушницю, дикун озирнувся навсебіч і рушив уперед, майстерно скрадаючись до уявлюваної позиції ворога, але необачно підставляючи себе під справжню небезпеку. Коли індіянин постав цілком перед його очима, Звіробій також виступив з-за укриття й гукнув йому:

— Сюди, червоношкірий, сюди, якщо ти шукаєш мене! Я ще зелений у військовому ділі, але не в такій мірі, щоб сидіти на відкритому березі, де мене можна підстрелити, мов сову серед білого дня. Від тебе залежить, буде поміж нас мир чи війна, бо я не з тих, що звикли вбивати людей крадькома.

Дикуна приголомшила така нагла поява небезпеки, від якої він щойно тікав. Однак він трохи знав англійську мову і зрозумів смисл звернутих до нього слів. До того ж він був надто добре вимуштруваний, щоб показати свій переляк. З довірливим виглядом опустивши приклад рушниці на землю, він гордовито, але привітно помахав рукою. При цьому він не втратив самовладання, властивого людині, що вважає себе вищою за всіх, Але вулкан, що бушував у його грудях, примушував його очі палати, а ніздрі роздиматися, як у хижого звіра, котрому зненацька перешкодили зробити вирішальний стрибок.

— Два каное, — сказав він глибоким гортанним голосом, характерним для людей його раси, і простягнув уперед два пальці, щоб усе було ясно: — Одне тобі, друге — мені.

— Ні-ні, мінгу, такого ніколи не буде! Човники чужі, і жоден не стане твоїм, доки це залежить від мене. Я знаю, зараз війна між твоїм та моїм народами, але це ще не причина, щоб люди вбивали одне одного, мов дикі звірі, зіткнувшись випадково в лісі. Іди своєю дорогою, а я піду своєю. Світ великий для нас обох. Та коли ми зустрінемося в чесному бою, що ж, нехай господь тоді вирішує, кому з нас жити, а кому померти.

— Добре! — вигукнув індіянин. — Мій брат місіонер. Надто багато балакає. Все про Маніту.[32]

— Не те, воїне, зовсім не те! Я не годжуся в моравські брати і навряд чи зміг би читати по лісах проповіді різним бродягам. Ні-ні, я простий собі мисливець, коли панує мир, хоча тепер, цілком можливо, мені доведеться вбити когось із твого племені. Але Б бажав би зробити це в чесному бою, а не в сварці за якийсь жалюгідний човник.

— Добре! Мій брат дуже молодий, але дуже мудрий. Малий воїн — великий промовець. Вождь на раді.

— Ну, чого я не знаю, того не скажу, — відповів Звіробій, ледь почервонівши від погано прихованого глуму в словах індіянина. — Я хотів би прожити своє життя в лісі, і прожити мирно. Всі молоді чоловіки повинні ставати на стежку війни, коли трапляється нагода, але одне діло війна і зовсім інше — дурна різанина. Нинішньої ночі я переконався, що провидіння карає безглузде вбивство. Через те я раджу тобі йти своєю дорогою, а я піду своєю, і, сподіваюсь, ми розійдемось друзями.

— Добре! Мій брат має два скальпи — сивий під чорним. Старий розум, молодий язик.

По цьому дикун з довірливим виглядом рушив до Звіробоя, простягнувши руку, широко усміхаючись і взагалі виявляючи свою миролюбність та повагу. Мисливець відповів йому цілковитою взаємністю, і вони, після міцного рукостискання, почали запевняти один одного в щирості та бажанні укласти мир.

— Кожному своє,— сказав індіянин: — Моє каноє — мені, твоє каноє — тобі. Ходімо подивимось: воно твоє — бери ти, воно моє — беру я.

— Нехай буде й так, червоношкірий. Хоча ти помиляєшся, гадаючи, ніби човник належить тобі. Та за показ грошей не беруть. Ходімо на берег, переконаєшся на власні очі, коли не віриш мені.

Індіянин знову вигукнув своє улюблене «Добре!», і вони разом подалися до берега. Жоден з них не виявляв анінайменшої недовіри, й індіянин ішов попереду, ніби бажаючи показати цим своєму новому знайомому, що не боїться обернутися до нього спиною. Коли вони вийшли на галявку, дикун показав на човник Звіробоя і підкреслено мовив:

— Не моє — блідолицього каное. А оте — червоношкірого. Не хочу чужого, хочу своє.

— Ти помиляєшся, червоношкірий, ти дуже помиляєшся. Човника залишив у схованці старий Гаттер, і він належить йому за всіма законами, бодай вони білі чи червоні. Поглянь на сидіння, поглянь на шви — вони свідчать самі за себе. Це не індіянська робота.

— Добре! Мій брат не старий, та мудрий. Індіяни таких човників не роблять. Робота білих людей.

— Дуже радий, що ти згоден зі мною, інакше б нам довелося сваритися. А тепер кожному своє. Я зараз же віджену човника якомога далі, щоб за нього не було суперечок.

Кажучи це, Звіробій поставив ногу на ніс легенького суденця і дужим поштовхом одігнав його в озеро футів на сто чи й більше, де, підхоплене течією, воно мало обігнути мис, не підходячи до берега. Дикун здригнувся, побачивши цей швидкий і рішучий вчинок. Звіробій помітив, як індіянин кинув блискавичний, але лютий погляд на другий човник, у якому лежали весла. Однак червоношкірий змінився на виду тільки на мить. Він знову прибрав дружелюбного вигляду і вдоволено осміхнувся.

— Добре! — повторив він ще з більшим притиском. — Молода голова, старий розум. Знає, як кінчати суперечки. Прощавай, брате. Пливи собі до водяного дому, в Хохулине гніздо. Індіянин піде в свій табір, скаже вождям: не знайшов каное.

Звіробій не без утіхи вислухав цю пропозицію, бо йому не терпілося скоріше повернутися до дівчат, і він щиросердо потис простягнену індіянином руку. Вони попрощались мов друзі, і в той час як червоношкірий спокійно пішов назад до лісу, несучи свою рушницю під пахвою і жодного разу не озирнувшись, ніби його ніщо не турбувало й ніщо не викликало підозри, блідолиций рушив до човника, який лишився при березі. Свою зброю він ніс таким же мирним способом, але не переставав стежити за кожним рухом індіянина. Однак така недовіра скоро здалася йому недоречною і, мовби застидавшись, юнак одвернувся й безтурботно переступив борт свого суденця. Тут він почав лаштуватися до відплиття. Лаштування ці тривали якусь хвилину, коли, випадково оглянувшись на берег, він своїм гострим і натренованим оком умент помітив страшну небезпеку, що загрожувала його життю. Чорні хижі очі дикуна, мов очі тигра, що приготувався до стрибка, дивилися на нього у невеличкий просвіт між кущами, а дуло рушниці уже звелося врівень з тілом юнака.

Отут багатий мисливський досвід Звіробоя зробив йому чудову послугу. Мисливець звик стріляти в звірину, коли вона біжить і коли точне положення її тіла доводиться визначати не так зором, як внутрішнім чуттям; до цього прийому юнак удався і тепер. Блискавичним рухом він підняв карабін, звів курок і, майже не цілячись, вистрілив у кущі, де, як він знав, мало ховатися тіло, що тримало на плечах оту страшну голову, яку лише й було видно. Підняти рушницю вище чи прицілитись ретельніше не було часу. Він зробив усе це так швидко, що супротивники розрядили свою зброю в одну й ту ж саму мить, і грім двох пострілів злився в один звук. Гори відгукнулися протяжною луною.

Звіробій опустив рушницю і з високо піднесеною головою залишився стояти спокійно, мов сосна тихого червневого ранку, чекаючи, що буде далі; а дикун пронизливо і якось страшно закричав, вискочив з кущів і побіг через галявку, вимахуючи томагавком. Звіробій досі стояв непорушно, тримаючи розряджену рушницю біля плеча, і тільки за мисливською звичкою рука його мимоволі намацувала рогову порохівницю та шомпол. Підбігши до ворога футів за сорок, дикун метнув у нього свою гостру зброю. Та очі мінгові вже затуманились, рука ослабла й тремтіла; коли бойовий топірець пролітав мимо Звіробоя, юнак легко піймав його за держак. В цей час індіянин захитався і снопом повалився на землю, простягшись на весь зріст.

— Я знав це, я це знав! — вигукнув Звіробій, готуючись загнати нову кулю в дуло свого карабіна. — Я знав, що так кінчиться, коли піймав погляд цієї тварюки. Людина миттю все помічає і влучно стріляє, коли небезпека загрожує її життю. Так, я знар, що цим закінчиться. Я випередив його на соту частку секунди, інакше б мені не минути біди. Куля негідника пролетіла у мене під боком, але, що там не кажіть, червоношкірий не так спритно орудує порохом та кулею, як біла людина. Певне, не мають вони до цього природженого хисту. Навіть Чингачгук, неперевершений в інших справах, і той не завжди б'є з карабіна несхибно.

Промовляючи це, Звіробій кинув томагавк на дно човника і набив рушницю. Потім підійшов до своєї жертви і в журливій задумі стояв над нею, спершись на карабін. Він бачив уперше людину, загиблу в бою, і це був перший ближній, на якого він підняв руку.

Відчуття було зовсім нове для нього, і торжество змішувалося з жалістю. Індіянин ще не помер, хоч куля наскрізь прошила йому тіло. Він нерухомо лежав на спині, але очі йому знов проясніли; вони заздро стежили за кожним рухом переможця, як очі пійманого птаха стежать за кожним рухом птахолова. Індіянин, мабуть чекав, що ворог завдасть йому останнього удару, перед тим як зняти скальп, або, може, боявся, що цей жорстокий обряд відбудеться раніше, ніж він сконає. Звіробій прочитав його думки і з сумним задоволенням поквапився втішити безпорадного дикуна.

— Ні-ні, червоношкірий, — сказав він, — більше тобі нічого боятися мене. Я християнин, і скальпувати не в моїх звичаях. Я зараз тільки заберу твого карабіна, а потім вернуся і зроблю для тебе все, що в моїй силі. Хоча мені не можна засиджуватись тут, бо три постріли поспіль напевне ж приведуть сюди когось із ваших дияволів.

Останні слова юнак промовив сам до себе, бо розшукував у цей час рушницю індіянина. Вона лежала там, де її покинув хазяїн, і Звіробій негайно одніс її у човник. Поклавши поруч неї свого карабіна, молодий мисливець повернувся назад і знову схилився над дикуном.

— Всяка ворожнеча між нами кінчилася, червоношкірий, — сказав він. — Ти можеш заспокоїти своє серце щодо скальпа та інших жорстоких тортур. Я білий, і сподіваюсь, що зумію поводитися так, як личить білому.

Якби погляд відбивав усі думки людини, то, мабуть, наївний гонор Звіробоя і його вихваляння кольором шкіри зазнали б невеликої прикрості, але він вловив в очах вмираючого ворога тільки вдячність, не помітивши зовсім гіркого посміху, що змагався з благороднішим почуттям.

— Води! — вигукнув нещасливий індіянський вояк, знемагаючи від спраги. — Дай бідолашному індіянинові води!

— Ну, води ти матимеш досхочу, випий хоч ціле озеро. Я зараз однесу тебе туди, і там ти вже вдовольнишся. Мені так і розповідали про поранених: вода для них найбільша радість і втіха.

Сказавши це, Звіробій підняв індіянина на руки й одніс його до озера. Там він передусім допоміг йому заспокоїти пекучу спрагу, потім сів на камінь, поклав голову пораненого супротивника собі на коліна й заходився втішати його, як умів.

— Грішно було б мені не сказати, воїне, що час твій настав, — почав він, — отож послухай правду. Ти вже в літах і на своєму віку накоїв, мабуть, немало. Тепер найголовніше — що на тебе чекає попереду. І червоношкірі, і блідолиці в переважній своїй більшості не гадають спочити в довічному сні, вони сподіваються тільки переселитися в інший світ. Кожного з нас судитимуть на тому світі за його діла. Ти, звісно, сам над цим не раз задумувався, а тому нема потреби читати тобі проповідь, коли кінчається твій слід. Ти знайдеш своє щастя в лісах, багатих на звірину, якщо був справедливим індіянином, а якщо ні, то тебе виженуть у пустелю. У мене інші уявлення про всі ці речі. Але ти надто старий і досвідчений, щоб тобі потрібні були повчання такого молодика, як я.

— Добре! — вигукнув індіянин. Голос його зберіг свою силу, хоч життя вже згасало в ньому. — Молода голова — стара мудрість!

— Коли настає кінець, нам іноді буває втішно знати, що ті, кого ми покривдили чи намагались покривдити, прощають нас. Певно, людині легшає, коли їй прощають тут, на землі, бо ніхто не знає, чи діждеться вона прощення на тому світі. Так от, коли говорити про мене, то я геть-чисто забув, що ти замахувався на моє життя: по-перше, тому, що ти не заподіяв мені ніякого лиха; по-друге, тому, що змалечку тебе нічого.іншого не вчили і мені не слід було тобі вірити; й, нарешті, головне тому, що я не можу таїти зла проти вмираючого, однаково—поганин він чи християнин. Отже щодо мене ти можеш бути цілком спокійний, а щодо інших твоїх справ, то тут тобі краще знати самому.

Як більшість людей його племені і як багато хто з нас самих, умираючий більше думав про похвалу тих, кого він збирався покинути, ніж про те, що чекало його по той бік життя. Поки Звіробій говорив, в голову індіянинові закрадалось збентеження, хоч він відчував щирість намірів юнака. І коли той замовк, дикун пожалкував, що ніхто з його племені не бачить, як мужньо він терпить тілесні муки і зустрічає невідворотну смерть. З витонченою ввічливістю, що так часто буває притаманна індіянському воїнові, поки його не зіпсувало спілкування з найгіршою категорією білих людей, він постарався висловити свою вдячність Звіробоєві за його добрі почуття і дав юнакові зрозуміти, як високо він це цінує.

— Добре! — повторив він, бо це англійське слово найчастіше вживають індіяни. — Добре, молода голово і молоде серце. Хоча й старе серце не проливає сліз. Послухай індіянина, коли він помирає і не має потреби брехати. Як тебе звати?

— Нині я ношу ім'я Звіробій, хоч делавари казали, що після повернення із стежки війни мені дадуть почесніше прізвисько, коли я таке заслужу.

— Це гарне ім'я для хлопчика — погане ім'я для воїна. Ти скоро матимеш інше. Не бійся! — Велике збудження надало дикунові сили підвести руку й поплескати молодого мисливця по грудях. — Несхибне око, палець — блискавка, приціл—смерть… Скоро—великий воїн… Не Звіробій — Яструбине Око… Яструбине Око… Потисни руку!..

Звіробій, або Яструбине Око, як уперше назвав юнака індіянин — згодом це прізвисько усталилось за ним по всьому краю, — взяв руку дикуна, що востаннє зітхнув, захоплено дивлячись на незнайомця, який виявив стільки кмітливості, спритності й рішучості в такому важкому і незвичному для нього становищі. Якщо читач пам'ятає, що індіянин має найбільше задоволення тоді, коли бачить слабодухість свого ворога, він зможе краще оцінити поведінку молодого мисливця, якою той домігся прихильності червоношкірого воїна в таку трагічну мить.

— Його дух одлетів, — сказав Звіробій тихим зажуреним голосом. — Леле мені! А втім, рано чи пізно усіх нас таке спіткає, і найщасливіший той, хто незалежно від кольору шкіри гідно зустрічає цю мить. Ось лежить тіло безсумнівно хороброго воїна, а душа його уже полинула на небо або в пекло; в ліси, багаті на дичину, або в пустелю, де нема нічого живого, — в пристановище слави, як кажуть моравські брати, або в геєну огненну. Ось чим кінчаються всі негідні діяння. Взяти хоча б старого Гаттера та Гаррі Непосиду, — вони самі накликали на себе біду; тепер їм, мабуть, загрожують тортури і смерть — і все через оту винагороду, яку щасливий випадок цілком законно і благородно пропонує мені. Принаймні багато хто гадав би так на моєму місці. Та ні! Жодного фартинга[33] цих грошей не перейде через мої руки. Білою людиною я народився, білою людиною і помру, навіть якщо його королівська величність, його губернатори та радники і в себе вдома, і в колоніях забувають ради дрібної користі, до чого їх зобов'язує колір шкіри. Ні-ні, воїне, моя рука не торкнеться твого скальпа, і душа твоя в пристойному вигляді може з'явитися в твою країну духів.

Сказавши це, Звіробій звівся на ноги. Далі він посадовив мерця, притуливши його спиною до великого каменя, і взагалі подбав, щоб труп залишався в пристойній позі, не ображаючи почуття індіянів, дуже вразливих до таких речей. Виконавши цей обов'язок, молодий мисливець замислився, сумно дивлячись на похмуре обличчя свого переможеного ворога. За звичкою, яку породило тривале й самітне життя в лісах, він знову заговорив уголос, висловлюючи свої думки та почуття.

— Я не бажав тобі смерті, червоношкірий, — сказав він, — але ти сам примусив мене вбити тебе, бо інакше ти вбив би мене. Кожен з нас чинив так, як веліли йому його звичаї, і нікого не треба картати. Ти діяв як зрадник, бо такий у вас звичай на війні, а я був не зовсім обачний, бо дуже легко довіряюся людям. Гаразд, це моя перша, хоч, очевидно, не остання сутичка з людиною. Я стикався майже з усіма звірами, що живуть у лісі,— з ведмедями, вовками, пантерами, рисями, — а тепер ось довелося почати з червоношкірими. Якби я народився індіянином, то міг би розповісти про цю битву або принести скальп і повеличатися своїм подвигом перед усім племенем. Аби моїм ворогом виявився звичайнісінький ведмідь, було б природно і втішно розповідати всім і кожному про те, що сталося. А тепер, їй-право, не знаю, як поділитися цим навіть з Чингачгуком, щоб не вийшло, ніби я, блідолиций, такий язикатий. Та й чим мені, зрештою, хвалитися? Невже тим, що я вбив людину, хоч то був і дикун? І звідки мені знати, що то був не чесний індіянин і що він не прийшов сюди просто пополювати в багатих на дичину місцях? Коли не знаєш, добре чи лихе ти вчинив, — краще не вихвалятися. І все-таки мені кортить, щоб Чингачгук дізнався, що й не зганьбив делаварів, які мене виховали.

Коли Звіробій висловлював те, в чому був твердо переконаний, він говорив майже на повен голос, коли ж такої певності не було, з його вуст зривалося лише невиразне мурмотіння. Та раптом цей монолог урвала несподівана поява на березі озера, за кілька сот ярдів од мису, другого індіянина. Цей дикун, очевидно, також розвідник, якого привели сюди рушничні постріли, вийшов з лісу, не дотримуючись ніяких осторог, і Звіробій побачив його перший. Та за якусь мить індіянин також помітив мисливця і загалгакав на весь ліс. З усіх боків гірського схилу йому відгукнулося не менше дюжини голосів. Далі зволікати було не можна; через хвилину човник швидко помчав од берега під дужими і впевненими ударами весла.

Опинившись на безпечній відстані, Звіробій перестав веслувати, дозволивши суденцю плисти за течією, а сам почав неквапливо обдивлятися навколо. Човник, якого він пустив першим, тихенько собі плив за чверть милі від нього, але ближче до берега, ніж було бажано тепер, коли зовсім поруч вешталися дикуни. Другий човник, який свого часу прибився до берега, погойдувався на воді всього за кілька ярдів. Мертвий індіянин у похмурому спокої сидів там, де його залишив мисливець, а воїн, що потикнувся був з лісу, щез знову, і лісова глушина здавалася такою мовчазною та безлюдною, ніби щойно вийшла з рук її творця. Проте ця неймовірно глибока тиша панувала недовго. Нараз ворожі розвідники вискочили з гущавини на галявку і, побачивши свого мертвого товариша, люто загаласували. Та коли вони наблизилися до мерця і нетерпляче з'юрмилися навколо нього, залунали радісні вигуки. Звіробій був достатньо обізнаний з індіянськими звичаями, щоб збагнути причину такої зміни: в настрої дикунів. Пронизливі зойки виражали жаль з приводу смерті товариша, а радісні вигуки — втіху, що переможець не встиг зняти скальп, — трофей, без якого звитяга не вважалася остаточною.

Човники були на такій відстані, що ірокези навіть не робили спроб напасти на переможця; американські індіяни, мовби наслідуючи пантеру своїх рідних лісів, рідко кидаються на ворога, не маючи цілковитої певності, що це принесе успіх.

Молодому мисливцеві вже не було чого затримуватись біля мису. Він вирішив зібрати докупи всі свої човники й відігнати їх до «замку». Скоро один уже був на буксирі, і Звіробій погнався за другим, що весь час плив, куди його гнало. Придивившись пильніше, мисливець здивувався: човник неждано-негадано підбився до берега куди ближче, ніж коли б його підганяв тільки легкий вітерець, що повівав над озером. Юнакові подумалось, що тут проходить якась невидима підводна течія, і він наліг на весло, щоб заволодіти човником раніше, ніж той опиниться в небезпечному сусідстві з лісом.

Наблизившись, Звіробій завважив: човник явно рухається швидше, ніж плине вода, і, повернувшись боком до вітру, йде просто до берега. Ще кілька змахів веслом, і він побачив: за бортом суденця щось ворушилося; придивився пильніше — аж то гола людська рука. На дні човника лежав індіянин і повільно, але впевнено скеровував його до берега, гребучи рукою, наче веслом. Звіробій миттю збагнув цю хитрість. Поки він зводив рахунки з своїм ворогом на мисі, інший дикун доплив до човника, заліз у нього і тепер силкується пригнати суденце до берега.

Упевнившись, що дикун не має при собі ніякої зброї, Звіробій без вагання підвеслувався майже впритул до загарбаного човника, навіть не подумавши взяти в руки свого карабіна. Почувши, нарешті, сплеск води, індіянин прожогом схопився на ноги і злякано зойкнув, вражений цією несподіванкою.

— Якщо ти вволю натішився човном, червоношкірий, — холодно мовив Звіробій, зупиняючи свою шкаралупу саме вчасно, щоб не дати обом суденцям зіткнутися, — якщо ти вволю натішився човном, то найрозумніше для тебе буде знову стрибнути в озеро. Я дивлюсь на такі речі по-своєму і не жадаю твоєї крові, хоч дехто побачив би в тобі просто вексель на одержання грошей за скальп, а не живу істоту. Негайно скачи в озеро, інакше посваримось.

Індіянин не знав ані слова по-англійському, але з рухів та виразу очей Звіробоєвих здогадався, про що той мовив. Рушниця, яка лежала під рукою у блідолицього, мабуть, також додала йому глузду. В усякому разі, він присів, мов тигр перед стрибком, пронизливо заверещав, і наступної миті його голе тіло зникло у воді. Коли він випірнув, щоб звести дух, то був уже за кілька ярдів од човника. Швидкий погляд, кинутий ним назад, посвідчив, як панічно він боявся фатального посланця з карабіна свого ворога. Та молодий мисливець не виявляв жодних ворожих намірів. Дбайливо припнувши врятованого човника до двох інших, він повеслував геть од берега. І на той час, коли індіянин вийшов з води та обтрусився, мов спанієль, його грізний супротивник був уже недосяжний для рушничного пострілу. Правуючи до «замку», Звіробій, за звичкою, не пропустив нагоди поговорити сам з собою про те, що трапилось.

— Гаразд, гаразд, — почав він, — недобре було б убити людину без ніякої потреби. До скальпів мені байдуже, а життя надто приємна штука, щоб безжалісно його забирати в людини. Щоправда, цей дикун — мінг, і я не маю сумніву, що він був, є і до самої своєї смерті зостанеться мерзотником та волоцюгою. Але для мене це не причина, щоб забувати свою віру та колір шкіри. Ні-ні, нехай він собі утікає. Якщо ми коли-небудь зійдемося знову, з рушницями в руках, отоді вже побачимо, в кого сміливіше серце та бистріше око. Яструбине Око! Непогане ім'я для воїна і звучить мужніше, доблесніше, ніж Звіробій. Для початку і це прізвисько гідне, та й заслужив я його чесно. Якби на моєму місці був Чингачгук, він повернувся б додому, похвалився б своїми подвигами, і вожді негайно нарекли б його Яструбиним Оком. А білому вихвалятися не до лиця, і тому важко сказати, як про це діло дізнаються інші. Так-так, усе в руках провидіння, це діло — теж. Сподіватимусь, що воно й мені віддасть належне.

Виказавши таким чином вразливе місце в своїй вдачі, юнак замовк, веслуючи до «замку» старанно й так швидко, як тільки йому дозволяли човни, що йшли на буксирі. На цей час сонце вже не тільки зійшло, а й визирнуло з-за східних пагорбів і залило хвилями яскравого світла ніким ще не освячений водяний простір. Все навколо променіло казковою красою, і сторонній спостерігач, не обізнаний з буденною історією лісового життя, ніколи не міг би повірити, що зовсім недавно тут відбулися жорстокі, варварські події.

Коли Звіробій наблизився до оселі старого Гаттера, він подумав, чи, скорше, відчув, що ця споруда надзвичайно гармонує з довколишнім краєвидом. Хоч будівничий дбав тільки про міцність та безпеку й ні про що інше, грубезні нетесані колоди, покриті шершавою корою, навислий спереду дах і всі зовнішні обриси «замку» виглядали б мальовничо в будь-якій місцевості, а оточення, в якому він стояв, надавало йому особливої новизни та неповторності.

Проте, коли Звіробій підплив ближче до «замку», зовсім інше прикувало його увагу, враз потьмаривши усі красоти озера та фантастичного житла. Джудіт і Гетті стояли на помості перед дверима, з неприхованою тривогою очікуючи його. Джудіт раз по раз дивилася на весляра та на човники в ту саму морську прозорну трубу, про яку ми вже згадували. Мабуть, ніколи ця дівчина не здавалася такою прекрасною, як у цю мить. Щоки їй порожевіли ще дужче від хвилювання й неспокою, тоді як лагідний вираз очей, що прикрашав і бідолашну Гетті, поглибився тривожними передчуттями. Так принаймні видалося юнакові, коли всі три човни приткнулися до борту «ковчега». Тут Звіробій старанно їх поприв'язував, перш ніж зійти на поміст.

РОЗДІЛ VIII

Його слова — обітниці, оракул — клятви,

Кохання щире і думки ясні,

А сльози — серця чисті поривання,

І від брехні далекий він, як небо від землі.

Шекспір, «Два веронці»

Дівчата не сказали ні слова, коли Звіробій постав перед ними сам один з лицем, яке виказувало всі його побоювання за долю двох відсутніх учасників нічного походу.

— Батько! — нарешті спромоглася видушити з себе Джудіт.

— З ним скоїлося лихо, марно це приховувати, — відповів Звіробій як завжди просто й одверто. — Він і Непосида потрапили до рук мінгів, і тільки небо знає, чим усе це скінчиться. Я зібрав усі човники, і це єдина наша втіха, бо волоцюгам доведеться тепер в'язати пліт або добуватися сюди плавом. Коли сяде сонце, до нас на підмогу прийде

Чингачгук, якщо мені пощастить взяти його в човник. Тоді, гадаю, ми захищатимемо ковчег і замок, аж поки офіцери з гарнізону почують про війну — бо ж рано чи пізно вони мають про неї почути—і вирятують нас.

— Офіцери! — нетерпляче вигукнула Джудіт; щоки їй зарожевіли ще дужче, а в очах відбилося і миттю згасло душевне хвилювання. — Хто тепер може думати чи говорити про цих безсердечних франтів! Ми самі повинні захищати замок. Тільки що з моїм батьком та бідолашним Гаррі Непосидою?

Звіробій коротко, але до ладу розповів про все, що сталося за ніч, ні трохи не применшуючи біди, яка спіткала його товаришів, і не приховуючи своєї власної думки щодо можливих наслідків.

Дівчата слухали з глибокою увагою, і жодна з них не піддалася малодушному страхові, що його, безсумнівно, викликало б таке повідомлення в кожного, хто не звик переживати прикрощі та небезпеки прикордонного життя. На подив Звіробоя, Джудіт хвилювалася дужче. Гетті слухала жадібно, але нічим не виявляла своїх почуттів і, здавалося, мовчки поринула в скорботні роздуми про все, що скоїлось. А втім, обидві дівчини обмежилися лише кількома словами і враз пішли поратися на кухню. Люди, в яких хатні турботи ввійшли в звичку, роблять своє діло машинально навіть у хвилини душевних страждань та печалі. Сніданок минав у похмурому мовчанні. Дівчата майже не доторкнулися до простих, але ситних страв, зате

Звіробій показав ще одну рису доброго солдата, а саме: довів, що навіть найтривожніші і найскрутніші обставини не можуть зіпсувати йому апетит. Так до кінця сніданку ніхто й не промовив ні слова. Але потім Джудіт заговорила гарячково й хапливо, як то буває завжди, коли душевна тривога перемагає зовнішнє самовладання.

— Тато похвалив би цю рибу! — вигукнула вона. — Він каже, що лососина в тутешніх озерах анітрохи не гірша за морську. І я так гадаю.

— Подейкують, Джудіт, ніби ваш батько добре знайомий з морем, — сказав молодий мисливець кинувши на дівчину допитливий погляд, бо, як і всі, хто знав Гаттера, він не міг побороти цікавості до далекого минулого цього чоловіка. — Гаррі Непосида розповідав мені, начебто ваш батько був колись моряком.

Спочатку Джудіт немовби збентежилась, потім під впливом зовсім нового для неї почуття раптом заговорила щиро й одверто.

— Якщо Непосида знає що-небудь про минуле мого батька, нехай би він мені про це розповів! — вигукнула вона. — Іноді мені самій здається, що він був моряком, а іноді я доходжу думки, що це неправда. Якби скриня була відімкнена чи могла говорити, мабуть, вона повідала б нам усю цю історію. Але засуви в ній надто міцні, щоб можна було порвати їх, як мотузок.

Звіробій обернувся до скрині і вперше роздивився її уважно. Хоч фарба на ній злиняла і мала на собі безліч слідів недбалого поводження, але зроблено скриню було з доброго матеріалу руками чудового майстра. Звіробоєві ніколи не доводилось бачити дорожніх речей такого гатунку. Дороге темне дерево було тонко відполіроване, хоч тепер на його поверхні майже не лишилося лаку; найхимерніші подряпини та вибоїни свідчили про те, що скриня не раз стикалася з предметами ще твердішими, ніж вона сама. Ріжки були міцно оковані сталлю, а три замки своїм фасоном та карбуванням могли б привернути до себе увагу навіть в антикварній крамниці. Скриня була дуже велика, і коли Звіробій підвівся і спробував її підняти, взявшись за одну з масивних ручок, то відчув, що вага цілком відповідає зовнішньому виглядові.

— Ви коли-небудь бачили скриню відчиненою, Джудіт? — руба запитав Звіробій; делікатність в таких речах була чужа людям, що жили на далеких околицях цивілізації.

— Ні разу. Тато ніколи не відмикав її при мені, якщо взагалі будь-коли відмикав. Ні я, ні сестра не бачили, щоб віко скрині коли піднімалося.

— Отут ти й помиляєшся, Джудіт, — спокійно заперечила Гетті.— Тато піднімав віко, і я це бачила.

Звіробій прикусив язика; він нітрохи не соромився допитувати старшу сестру, але вважав за непристойне зловживати слабоумством молодшої.

— Коли і де ти бачила цю скриню відчиненою, Гетті?

— Тут, і багато разів. Тато часто відмикає скриню, коли тебе немає вдома, бо при мені він робе й говорить усе, і йому байдуже, що я все те бачу й чую.

— А що він робить і що говорить?

— Цього я не можу тобі сказати, Джудіт, — тихо, але рішуче відповіла сестра. — Татові секрети — не мої секрети.

— Секрети? Досить дивно, Звіробою, що батько звіряє свої секрети Гетті і таїться з ними від мене!

— Він має на те поважні причини, Джудіт, хоч ти їх не знаєш. Тата зараз немає тут, щоб він відповів тобі сам, і я більше нічого не скажу про це.

Джудіт та Звіробій здивовано перезирнулись, і на хвилину дівчина засмутилась. Та раптом, схаменувшись, вона одвернулась від сестри, ніби співчуваючи її хворості, й заговорила до юнака.

— Ви переповіли нам тільки половину своїх пригод, — сказала вона, — і спинились на тому, як ви заснули в човні, чи, точніше, прокинулись від крику пірникози. Ми також чули крики пірникози й гадали, що то на бурю, хоча в цю пору року на озері бурі зриваються зрідка.

— Вітри дмуть і бурі лютують, коли забажається богові,— іноді в одну пору року, іноді в іншу, — відповів Звіробій, — а пірникози говорять те, що їм підказує їхня природа. Було б значно краще, якби й люди поводились так само чесно та щиро. Звівшись на ліктях і прислухавшись до пташиного крику, я зрозумів, що то не Непосидин сигнал, а тому ліг знову й заснув. Коли засіріло, я прокинувся й подався на розшуки човнів, щоб їх не загарбали мінги.

— Ви розповідаєте нам не все, — сказала Джудіт серйозно. — Ми чули рушничні постріли біля підніжжя східної гори. Луна була гучна й розкотиста і розляглася так швидко, що, мабуть, стріляли при самому березі. Наші вуха звикли до таких звуків, і помилитися я не могла.

— Цього разу рушниці зробили своє діло, дівчино. Так, сьогодні вранці рушниці зробили те, що їм належить робити. Один воїн відійшов у щасливі мисливські угіддя, і на цьому все закінчилось. Але білій людині не личить вихвалятися своїми подвигами та вимахувати здобутими скальпами.

Джудіт слухала його, затамувавши подих. А коли Звіробій через свою звичайну скромність, здавалося, хотів уже припинити цю розмову, вона підвелася і, перейшовши кімнату, сіла поруч нього. Дівчина зробила це зовсім невимушено, хоч не можна було й не помітити, що це—мимовільний порив жіночої прихильності та сердечної дяки. Вона взяла навіть жорстку руку мисливця і, може, несвідомо стисла її у своїй руці. Її очі серйозно й навіть трохи докірливо подивилися в його засмагле обличчя.

— Ви билися з дикунами, Звіробою, самі, без будь-чиєї допомоги! — сказала вона. — Бажаючи захистити нас — Гетті й, мабуть, мене, — ви хоробро стали на бій з ворогами. І ніхто не бачив вас, ніхто не був би свідком вашої смерті, коли б провидіння допустило таке велике нещастя!

— Так, я бився, Джудіт, я бився з ворогом, і до того ж уперше в своєму житті. Такі речі викликають у нас змішане почуття жалю і тріумфу. Я гадаю, що людська вдача войовнича, бо всі народи воюють, і ми повинні виконувати свій обов'язок. Все, що відбулося досі, не має великого значення., Але якщо сьогодні ввечері Чингачгук прийде до скелі, як ми домовлялися, і якщо я встигну посадити його в човник непомітно для дикунів чи навіть з їхнього відома, тільки всупереч їхній волі та бажанням, отоді справді всі ми побачимо щось схоже на війну, перш ніж мінги захоплять замок, ковчег і вас самих.

— А хто цей Чингачгук? Звідки він і чого прийде саме сюди?

— Питання цілком природне і справедливе, на мою думку, хоч цей юнак уже зажив собі слави в тих краях, де він живе. Чингачгук родом могіканин; за своїми звичаями делавари всиновили хлопця, як і більшість членів його племені, що вже давно похитнулося під натиском білих. Він походить з родини великих вождів. Його батько Ункас був знаменитий воїн і радник свого народу. Навіть старий Таменунд поважає Чингачгука, дарма що той через свою молодість не може ще бути ватажком на війні. А втім, його плем'я так розпорошилося і стало таке нечисленне, що звання вождя в них, по суті, нічого не важить. Так от; коли війна почалася всерйоз, ми з делаваром поклали собі зустрітися саме на цьому озері, біля скелі побачень, отам, де починається річка. Побачення призначено на сьогоднішній вечір, коли сяде сонце, після чого ми мали намір рушити в наш перший похід проти мінгів. Чому ми обрали саме ці місця — то наша таємниця. Але ви розумієте, хоч ми й молоді і не маємо досвіду на стежці війни, та не робимо нічого наосліп, не обміркувавши всього як слід.

— Цей делавар не може мати ворожих намірів проти нас, — сказала Джудіт після хвилинного вагання. — І ми знаємо, що ви нам друг.

— Сподіваюсь, що зрада — найостанніший злочин, в якому мене можна звинуватити, — заперечив Звіробій, трохи ображений недовірою, що промайнула в словах Джудіт.

— Ніхто не підозрює вас, Звіробою! — палко вигукнула дівчина. — Ні-ні, ваше чесне обличчя може бути достатньою запорукою вірності тисячі сердець! Якби всі чоловіки навчилися так говорити правду й ніколи не обіцяли того, чого не збираються виконувати, на світі ой як поменшало б зла, а пишні султани та червоні мундири не були б виправданням для підлоти й обману.

Дівчина говорила з сильним, якимсь аж надсадним почуттям. Її красиві очі, завжди такі лагідні та ласкаві, палали вогнем. Звіробій не міг не помітити цього надзвичайного хвилювання. Але з тактом, гідним будь-якого придворного, він не дозволив собі не тільки бодай хоча б словом натякнути на це, а навіть удав, ніби взагалі нічого не помітив. Мало-помалу Джудіт заспокоїлась і скоро знову заговорила спокійно, наче то й не вона хвилювалась.

— Я не маю права втручатися у ваші таємниці чи в таємниці вашого друга, Звіробою, — вела вона далі,— і вірю кожному вашому слову. Якщо нам справді пощастить придбати ще одного союзника-мужчину, це буде велика підмога в такий важкий час. І я не полишаю надії — коли дикуни відчують, що ми спроможні втримати озеро в своїх руках, вони запропонують обміняти полонених на хутра або на бочку пороху, яка зберігається у нашому домі.

З юнакових уст вже готові були зірватися такі слова, як «скальпи» та «премії», але, не бажаючи зайве розтривожувати дочок, він не зважився натякати на долю, яка, мабуть, чекала їхнього батька. Однак він був такий невправний у мистецтві обману, що бистроока Джудіт прочитала цю думку на його обличчі.

— Я розумію, що ви думаєте, — продовжувала вона квапливо, — і здогадуюсь, що б ви сказали, якби не боялися завдати болю мені… тобто нам обом, бо Гетті любить тата так само, як і я: Але ми іншої думки про індіянів. Вони ніколи не скальпують полоненого, якщо він попався їм до рук живий та цілий. Вони дарують йому життя — звичайно, якщо люта жадоба крові й мук раптово не засліплює їх. За батьків скальп я не боюся зовсім, а за життя його трішечки. От коли б індіяни підкралися до нас уночі, нам би всім було непереливки. Але над чоловіками, взятими в полон у відкритому бою, вони рідко коли чинять насильства, принаймні доти, доки не настає час тортур.

— Згоден, такий у них звичай, і вони його здебільша дотримують. Але чи знаєте ви,

Джудіт, чого ваш батько й Непосида ходили в табір дикунів?

— Знаю. То був жорстокий замір! Та що робити? Чоловіки завжди лишаються чоловіками. Навіть ті з них, що ходять у мундирах, гаптованих золотом і сріблом, і носять офіцерський патент[34] у кишені, чинять такі жорстокості.— Очі в Джудіт знов спалахнули, але страшенним зусиллям волі вона опанувала себе. — Мені завжди стає моторошно, коли я думаю, які несправедливі чоловіки, — додала вона, силкуючись усміхнутися, хоч це їй погано вдалося. — Все це дурниці! Що зроблено, те зроблено, і сльозами тут не зарадиш. Але індіяни надають так мало значення пролитій крові, що коли б вони знали про заміри своїх полонених, то навіть стали б поважати їх за це.

— До певного часу, Джудіт, тільки до певного часу. І коли це почуття вмирає, тоді народжується жадоба помсти. Нам з Чингачгуком треба помізкувати, еге ж, добре помізкувати над тим, як визволити Непосиду та вашого батька. Бо мінги, безперечно, крутитимуться на озері ще кілька днів, намагаючись домогтися цілковитого успіху.

— Отже ви вважаєте, що на вашого делавара можна покластися, Звіробою? — спитала дівчина замислено.

— Як на мене самого! Адже ви кажете, що не підозрюєте мене, Джудіт?

— Вас? — Вона знову схопила його руку і стисла з палкістю, від якої міг би запишатися інший, не такий простодушний, але більш схильний похизуватися своїми чеснотами парубок. — Так само, як могла б я запідозрити рідного брата! Я знаю вас лише один день, Звіробою, а довіряю вам, ніби ми знайомі вже рік. Втім, ваше ім'я не було мені зовсім незнайоме. Гарнізонні дженджики часто розповідали про уроки, які ви їм давали на полюванні, і вони називали вас чесною людиною.

— А згадували вони хоч раз про стрільбу, дівчино? — запитав Звіробій нетерпляче і враз зайшовся своїм тихим сердечним сміхом. — Чи згадували вони про стрільбу? Мене не цікавить, що вони казали про мою стрільбу, бо як для тутешніх країв я стріляю вельми-таки непогано, а от якої вони думки, так-так, якої вони думки про свою власну стрільбу? Вони запевняють, що зброя — це головне знаряддя їхнього ремесла. І все-таки дехто з них зовсім не вміє орудувати цим знаряддям.

— Сподіваюсь, цього не можна сказати про вашого друга Чингачгука? До речі, що означає його ім'я по-англійському?

— Великий Змій — так його прозвали за мудрість та спритність. Справжнє його ім'я Ункас. Всі чоловіки в його роду носять ім'я Ункас, поки не заслужать іншого прізвиська своїми ділами.

— Якщо він справді такий мудрий, ми матимемо дуже корисного друга, хіба що тільки його поглинуть власні справи в наших краях.

— Зрештою, ніякої біди не трапиться, коли я розкажу вам усе. Дивись, ще чимось ви й допоможете нам. Я відкрию вам і Гетті таємницю, глибоко вірячи, що ви зберігатимете її як свою власну. Слід вам сказати, що Чингачгук гожий з себе індіянин, і на нього часто позирають молоді жінки племені. Їх вабить не тільки його знатний рід, а й він сам. Так от, є в їхньому племені вождь, а у вождя дочка, на ім'я Уа-та-Уа, що означає «Тихше, о тихше!» Це найвродливіша дівчина в країні делаварів, і всі молоді воїни мріяли взяти її собі в жони. Та сталося так, що Чингачгук покохав Уа-та-Уа, й Уа-та-Уа покохала Чингачгука.

Звіробій на мить замовк. Гетті Гаттер покинула своє місце, підійшла до мисливця й жадібно слухала, немов дитина, заворожена казкою, що її розповідає мати.

— Так, він покохав її, а вона покохала його, — вів далі Звіробій, по-дружньому і схвально глянувши на наївну дівчину. — А коли таке трапляється і старшини не заперечують, тоді молоду пару рідко вдається розлучити. Звісно, Чингачгук не міг забрати такий приз, не придбавши цілої купи ворогів, що також зазіхали на дівчину. Якийсь собі Терновий Шпичак, це коли сказати по-нашому, або Йокоммон, як його звуть індіяни, узяв це діло найближче до серця, і ми підозрюємо його руку в усьому, що сталося далі. Два місяці тому Уа-та-Уа пішла разом з батьком та матір'ю ловити лососів на Західні Ручаї, де, як відомо кожному, сила-силенна риби, і там дівчина раптом пропала.

Кілька тижнів ми нічого не знали про неї. Та ось днів десять тому гонець, який проходив через делаварські землі, приніс нам звістку, нібито Уа-та-Уа викрали в її батьків — ми ще не знаємо точно, але так гадаємо — спільники Тернового Шпичака. Тепер вона живе у ворожому племені, яке прийняло її до себе і збирається віддати заміж за молодого мінга. Гонець сказав, що мисливці цього племені мають намір пополювати в цій місцевості місяців зо два, перш ніж повернутися до себе в Канаду, і якщо ми теж подамося сюди, то, може, нам пощастить визволити дівчину.

— А вам яке діло до цього, Звіробою? — спитала Джудіт, виявляючи занепокоєння.

— Діло просте: все, що торкається мого друга, торкається і мене. Я прийшов сюди допомогти Чингачгукові й, коли пощастить, визволити дівчину. Мені це буде майже так само приємно, як коли б я визволив свою власну кохану.

— А де ж ваша кохана, Звіробою?

— Вона в лісі, Джудіт, спадає з гілля тихим дощем, вона росою осідає на шовкову траву, вона хмаринками пливе в небесній блакиті, вона пташками виспівує поміж дерев, вона в солодких джерельцях, звідки я вгамовую жагу, вона в усіх чудесних дарах природи!

— Ви хочете сказати, що досі ще ніколи не закохувалися в жінок і любили тільки полювання та вільне лісове життя?

— Саме так, саме так! Я білий і маю серце білого, отже, я не міг закохатися в червоношкіру дівчину, в якої серце і почуття її народу. Ні-ні, я ще не хворів на цю хворобу і сподіваюся, що буду здоровий принаймні до кінця війни. Справа Чингачгука й без того завдасть багато мороки, і зайвий клопіт зараз мені просто ні до чого.

— Дівчина, яка колись переможе „вас, Звіробою, завоює принаймні чесне серце, серце, що не знає зради й лукавства. А такій перемозі може позаздрити будь-яка жінка.

Коли Джудіт промовляла ці слова, її гарне лице ображено кривилося і гірка усмішка блукала на устах. Звіробій помітив зміну в настрої дівчини, і хоч він був не мастак угадувати таємниці жіночого серця, вроджена делікатність підказала йому, що краще змінити розмову.

До зустрічі з Чингачгуком залишалося ще багато часу, і Звіробій використав його на те, щоб вивчити всі засоби оборони та вжити додаткових заходів, які лише були йому під силу і яких гостро вимагала сама ситуація. Гаттер, з його великим досвідом, передбачив майже все, і мало що можна було вигадати в цьому напрямку. Але все-таки кілька дрібних вдосконалень спали на думку молодому мисливцеві, який з повним правом міг сказати, що вчився мистецтва прикордонних воєн з переказів та легенд народу, серед якого так довго жив. «Замок» стояв далеко від суші, і постріли з берега були не страшні. Щоправда, куля з мушкета дістала б сюди, але про точний приціл не могло бути й мови, і навіть Джудіт нехтувала небезпекою з цього боку.

Отже, поки наші друзі були господарями своєї фортеці, їм ніщо не загрожувало. Звичайно, нападники, якимось чином підпливши до «замку», могли підпалити його чи взяти штурмом або вдатися до іншої тактики, продиктованої індіянською хитрістю і підступництвом. Проти першої загрози — підпалу — Гаттер вжив усіх можливих запобіжних заходів, та й сам будинок, окрім луб'яної покрівлі, не так уже й легко б зайнявся. В підлозі, в різних місцях, було пороблено люки, і відра з мотузками завжди стояли напохваті. Коли б виникла пожежа, котрась із дівчат могла б легко загасити вогонь і не дати йому розгорітися. Джудіт, чудово знаючи оборонні плани свого батька й доволі смілива, щоб самій брати участь у їх здійсненні, ознайомила Звіробоя з усіма цими деталями і тим звільнила його від марного витрачання сил та часу на особисту перевірку.

Вдень нічого було боятися. Човни й «ковчег» стояли коло «замку», а більше на озері не було жодного судна. Правда, Звіробій знав, що ворог швидко міг спорудити пліт — при березі валялося вдосталь сухих повалених дерев. Отож, якби дикуни серйозно зважились напасти на «замок», їм було б не дуже важко знайти засоби пересування по воді. Знаменита американська сокира, це неперевершене знаряддя в руках лісоруба, ще не набула в ті часи великого поширення, і там, де йшлося про рубання дерев, її не міг замінити ніякий індіянський томагавк. І все-таки індіяни часто користувалися плотами на річках, могли б вони спорудити їх і тепер, аби, нехтуючи небезпекою, визнали за доцільне йти на відкритий штурм. Смерть одного з їхніх воїнів була достатньою причиною, щоб і підхльоснути їх, і спонукати до обережності. Але Звіробій схилявся до того, що сьогоднішня ніч буде критична. Тому юнак як ніколи бажав, щоб його друг могіканин був поруч нього. З тривогою і нетерпінням чекав він, коли сяде сонце.

Протягом дня мешканці «замку» всебічно продумали план оборони і скінчили потрібні для цього приготування. Джудіт була дуже пожвавлена; їй, видно, подобалося радитись про все з новим знайомим та давати йому свої поради. Байдужість до небезпеки, мужня відданість їй та її сестрі, простота в поводженні й щирість у почуттях, які виявляв юнак, швидко завоювали найглибші симпатії дівчини. Звіробоєві здавалося, що час тягнеться страшенно повільно, але Джудіт не помічала цього, і, коли сонце почало хилитися до лісистих верховин західних горбів, вона здивувалася, що день минув так скоро. Зате Гетті була зажурена й мовчазна. Вона ніколи не відзначалася балакучістю, і якщо випадком їй трохи розв'язувався язик, то тільки під впливом чогось надзвичайного, що збуджувало її немудру уяву. В цей пам'ятний день вона на кілька годин ніби зовсім оніміла. Тривога за батькову долю ніяк не позначилася на звичках обох сестер. А втім, вони й не боялися, що в полоні на нього чекає щось дуже страшне, і Гетті раз чи двічі висловила певність, що Гаттер зуміє вирватись на волю. Джудіт була не так оптимістично настроєна, але й вона сподівалась, що ірокези запропонують викупити бранців, коли впевняться, що ніякі військові хитрощі не допоможуть їм захопити «замок». Звіробій, одначе, сприймав усі ці гадки та сподівання як гарячкові дівочі химери. Він готувався до зустрічі ворога так ретельно і ставився до, того, що могло їх усіх спіткати, так серйозно, ніби й не чув отих легковажних пророкувань.

І ось настав час вирушати до місця побачення з могіканином, або делаваром, як здебільша називали Чингачгука. Звіробій загодя продумав план дій і докладно розтлумачив його сестрам, отож тепер усі троє дружно і з толком приступили до діла. Гетті перейшла в «ковчег», зв'язала докупи два човники і, сівши в один з них, повеслувала до якоїсь подоби воріт у палісаді, що оточував будівлю. Загнавши обидва човники під будинок, вона припнула їх там до ланцюгів, пропущених поміж колод у підлозі. Палісад складався із стовбурів дерев, міцно вбитих у мул, і слугував подвійній меті: він одгороджував невеличкий водяний простір, де можна було ховати човники, і водночас не дозволяв ворогові надто близько підплисти до оселі. Таким чином човники, заведені в док, були надійно захищені від сторонніх очей, а коли б їх навіть помітили, то все одно при замкнених воротях суденця не легко було б витягти назовні. Однак перш ніж зачинити ворота, Джудіт на третьому човнику теж заплила в палісад, тим часом як Звіробій замикав усі вікна та двері в будинку. Тут геть усе було громіздке та міцне, і за засуви правили стовбурці молодих дерев. Отож, коли Звіробій закінчив свою роботу, нападникам треба було б години зо дві на те, щоб вдертися в будинок, навіть якби вони орудували не тільки своїми бойовими топірцями і не зустріли ніякого опору. Така турбота про безпеку виникла в Гаттера після того, коли в час мандрів на «ковчезі» його кілька разів обікрали білі бродяги, яких чимало вештається на кордоні.

Як тільки все житло було наглухо зачинене зсередини, Звіробій підійшов до люка і спустився в човник Джудіт. Тут він накинув на підйомні двері масивну штабу і повісив здоровезного замка. Гетті також пересіла до них, і човник одразу виплив за палісад. Після цього замкнули ворота, а ключі віднесли в «ковчег». Таким чином усі троє залишилися цілком відрізані від житла, в яке можна було ввійти, лише висадивши двері або тією ж дорогою, що нею молодий мисливець вибрався надвір.

Звіробій, ясна річ, захопив з собою прозорну трубу і тепер пильно оглядав береги озера, наскільки їх було видно з його позиції. Проте він не побачив жодної живої істоти, лише кілька пташок пурхали у затінку дерев, ніби рятуючись від гарячої післяполуденної задухи. Особливо старанно юнак обдивився найближчі до «замку» відмілини та коси, аби впевнитися, що ворог ніде не лаштує плоту. Але скрізь панувала відлюдна тиша.

Тут варто сказати кілька слів про те, що найдужче ускладнювало становище наших героїв. В той час як вони самі були перед очима гострооких мінгів, будь-яке пересування їхніх ворогів ховав густий ліс. Уява мимоволі перебільшувала кількість розмальованих воїнів, що зачаїлися в гущавині, тоді як пер-ший-ліпший індіянин з берега міг ясно бачити, який нечисленний та слабосилий гарнізон «замку».

— Ніде ніщо не ворухнулось! — вигукнув Звіробій, опустивши нарешті трубу і збираючись перейти у «ковчег». — Якщо волоцюги замишляють лихе, вони надто хитрі й нічим не викажуть себе. Цілком можливо, що вони вже майструють у лісі пліт, але ще не встигли перетягти його до озера. Вони не можуть здогадатися, що ми хочемо на деякий час покинути замок, а якби й здогадалися, то звідки їм знати, куди ми попливемо.

— Ваша правда, Звіробою, — підхопила Джудіт, — і тепер, коли все готово, нам треба негайно рушати, не боячись погоні, бо ми запізнимось.

— Ні-ні, це діло вимагає обережності. Хоч дикуни нічого й не знають про Чингачгука та скелю, але вони мають очі й ноги. Вони побачать, куди ми пливемо і, ясна річ, поженуться за нами. А втім, я постараюсь обдурити їх, ганяючи баржу то туди, то сюди, поки вони упріють і попадають з ніг, гасаючи берегом.

Звіробій зробив усе можливе, щоб виконати свою обіцянку. Не минуло й п'яти хвилин, коли наші герої вже сіли в «ковчег» і відчалили від «замку». З півночі повівав легкий вітерець. Сміливо напнувши вітрило, юнак спрямував ніс незграбної баржі так, що, враховуючи силу течії, вони мали наблизитися до східного берега милі за дві нижче «замку».

«Ковчег» не належав до швидкохідних суден, але на чистій воді та при певних зусиллях з нього можна було вижати три-чотири милі на годину. А між «замком» та скелею було лише трохи більше двох.

Знаючи точність індіянів, Звіробій так розрахував час, щоб можна було прибути на місце побачення або з невеликим запізненням, або ж трохи раніше, залежно від того, як складуться обставини. Коли юнак поставив вітрило, сонце котилося над західними горбами, обіцяючи ще не сідати щонайменше зо дві години. Скоро Звіробій переконався, що баржа пливе з достатньою швидкістю.

Яснів чудовий червневий день, і пустельний водяний простір менш ніж коли нагадував арену жорстокої боротьби та кровопролиття. Легкий вітерець ледь торкався поверхні озера, ніби не бажаючи порушувати його глибокого спокою, потворити брижами його дзеркальну гладінь. Навіть ліс, здавалося, дрімав на сонці, а прозоре пасмо кучерявих хмарок непорушно зависло на півночі край небосхилу, наче його там навмисне розстелили, щоб прикрасити краєвид. Подеколи водяні птахи пролітали над озером, а то було видно, як у високості самотньо ширяє крук, гострим оком оглядаючи ліс: чи не пошле йому таємнича гущавина якої поживи.

Читач, напевно, вже помітив, що, незважаючи на прямоту та різкість у поводженні, залишені Джудіт звичками прикордонних жителів, мова у дівчини була грамотніша й вишуканіша, ніж у чоловіків, які її оточували, включаючи батька. Це відчувалося і в її вимові, і в доборі слів та побудові речень. Очевидно, ніщо так безпосередньо не свідчить про освіченість людини, як культура мови. Гарна, чітка вимова робить дівчині не меншу послугу, ніж її краса, і, навпаки, ніщо так не шкодить дівочій чарівності, як невідповідність між вродою, з одного боку, і неприємними інтонаціями голосу та вживанням вульгарних слів — з другого. Джудіт та її сестра становили в цьому розумінні виняток серед дівчат їхнього кола. Офіцери з сусіднього гарнізону не дуже перебільшували, коли запевняли Джудіт, що навіть у містах є небагато дам, котрі краще володіють цим даром. Твердження, звісно, не вельми переконливе, але певна слушність його робить дівчині честь.

Своєю освітою сестри завдячували матері, яка зуміла прищепити їм змалечку те, що в дорослішому віці дається тільки ціною тривалої і впертої праці.

Хто була їхня мати, знав тільки старий Гаттер. Вона померла два роки тому, як і сказав Непосида, і чоловік поховав її в озері. Серед прикордонних жителів не припинялися балачки, чого він так учинив: чи тому, що не визнавав забобонів, чи просто не бажаючи завдавати собі зайвого клопоту копанням могили. Джудіт ніколи не відвідувала того місця, де в озері спочила її мати, зате Гетті, бувши й на похороні, часто перед заходом сонця або при місячному сяйві припливала туди човном. Вона подовгу вдивлялась в прозору воду, ніби сподівалася хоч на мить побачити образ тієї, кого так ніжно кохала з дитинства аж до печальної години розлуки.

— Нам треба підплисти до скелі точно в ту мить, коли сяде сонце? — спитала Джудіт мисливця: вони саме стояли поруч — Звіробій із стерновим веслом, а дівчина з рукоділлям; вона вишивала собі сукню далеко не таку скромну, як її життя, а до того ж це було небаченим нововведенням у лісах. — Хіба кілька хвилин туди або сюди можуть щось змінити? Адже залишатися довго біля скелі, так близько від берега, дуже небезпечно.

— Ото ж бо й воно, Джудіт, у цьому вся притичина! Скеля стоїть на відстані рушничного пострілу від мису, і через те до неї не можна підпливати ні надто близько, ні на довгий час. Коли маєш справу з індіянами, треба все передбачити й розрахувати заздалегідь, бо така вже натура в червоношкірих, що вони полюбляють хитрощі. Тепер, як бачите, Джудіт, я кермую зовсім не до скелі, а далеченько на схід од неї, щоб дикуни гайнули в цей бік та марно натрудили собі ноги.

— Отже ви певні, що вони бачать нас і стежать за кожним нашим рухом, Звіробою? А я сподівалася, що, може, вони подалися в ліс і на кілька годин дали нам спокій.

— Так може мислити тільки жінка. Ставши на стежку війни, індіянин невідступно стежить за ворогом. Оцієї самої миті їхні очі дивляться на нас, хоч озеро нас захищає. Ми повинні підплисти до скелі, якнайточніше розрахувавши час і штовхнувши негідників на фальшивий слід. Кажуть, у мінгів добрі носи, але розум білої людини завжди годен позмагатися з їхнім чуттям.

Весь час, поки Джудіт легковажно щебетала, Гетті сиділа мовчки, думаючи про щось своє. Тільки раз вона підійшла до Звіробоя і запитала, чи не змінилися в нього наміри та як він збирається досягти мети. На цьому її бажання підтримати розмову вичерпалось. Вислухавши докладну й, як завжди, дуже сердечну відповідь мисливця, дівчина повернулася на своє місце і, стиха наспівуючи та часто зітхаючи, взялася дошивати батькові грубу куртку.

Так линув час, і коли рожеве сонце опустилося за сосни, що вкривали західні горби, тобто хвилин за двадцять до того, як воно мало сховатися зовсім, «ковчег» порівнявся з мисом, де Гаттер та Непосида потрапили в полон. Скеровуючи баржу то в один бік, то в інший, Звіробій намагався приховати справжню мету свого плавання. Йому хотілося, щоб індіяни, які, безперечно, стежили за його маневруванням, подумали, ніби він має намір розпочати з ними переговори десь поблизу цього місця, і поспішили сюди, аби не пропустити доброї нагоди. Це була хитра й дотепна вигадка: переслідувачам довелося б зробити великий гак, щоб обійти покручений і дуже заболочений низький берег затоки. Перш ніж вони добігли б до скелі, «ковчег» уже був би там. Бажаючи обманути ворога, Звіробій тримавсь якнайближче до західного берега. Потім, звелівши Джудіт та Гетті зайти до каюти, а сам сховавшись за надбудовою на баржі, він зненацька розвернув судно і погнав його просто до річки. На щастя, вітер подужчав, і баржа, хоч і рухалася якось незграбно, боком, примушуючи стерничого ухилятися від потрібного їм курсу, проте пливла доволі швидко, обіцяючи цілковитий успіх задуманому.

РОЗДІЛ IX

Ласкавий усміх твій розцвів —

Осяяв цілий світ.

Земля із сотень островів

Шле радісний привіт.

І чисту славу, мов зоря,

Ти ллєш на землі й на моря.

«Небеса»

Читач легше зрозуміє події, про які йтиметься у цьому розділі, якщо перед його очима буде хоча б нашвидкуруч зроблений начерк довколишнього краєвиду. Слід згадати, що озеро мало дуже неправильні обриси: загалом воно було овальне, але численні затоки та миси розмаїтили і прикрашали його береги. Поверхня чарівного водяного простору тепер виблискувала, немов самоцвіт, в останньому промінні призахідного сонця, а горби, одягнені в пишні лісові шати, і все доокіль, здавалось, усміхалося тією променистою усмішкою, про яку мовлять чудові поетичні рядки на початку цього розділу. Береги, за винятком поодиноких місць, круто виступали з води, і навіть там, де горби не замикали різко круговид, над озером звисало густе плетиво листу. Дерева на схилах тяглися до сонця так спрагло, що довгі віти та прямі стовбури схилялись над землею під гострим кутом. Ми кажемо тільки про лісових велетнів — про сосни, що сягали у висоту від ста до півтораста футів, — бо дрібніша рослинність просто купала своє нижнє гілля у воді.

«Ковчег» плив тепер так, що «замок» і вся північна частина озера щезли з очей, сховавшись за довгою косою. Височенька гора, від підніжжя до самого верху поросла лісом, обмежувала поле зору в цьому напрямку, заступивши увесь чудовий краєвид і тільки з заходу відкривши глибоку затоку, яка подовжувала водний басейн щонайменше на цілу милю. В одному з попередніх розділів ми вже описували, як вода витікала з озера під зеленим склепінням дерев, що схилялися обабіч протоку, і згадували також про скелю, улюблене місце побачень індіянських племен, біля якої Звіробій сподівався тепер зустріти свого друга. Скеля стояла там, де брала початок річка, недалеко від берега. Це була величезна кам'яна брила, що міцно спиралася п'ятою на дно озера. Очевидно, вона залишилася тут з тих часів, коли води, прокладаючи собі дорогу до річки, розмили круг неї пухкіші грунти. Далі під безупинною дією стихій вона набрала з плином віків своєї нинішньої форми. Висота скелі над водою не перевищувала шести футів, і своїми обрисами, як ми вже казали, вона нагадувала бджолиний вулик або копицю сіна. Втім, краще-таки порівняти її саме з копицею, бо це дає уявлення не тільки про її форму, але й про розміри.

Скеля стояла й досі стоїть — бо ми змальовуємо невигаданий пейзаж — за п'ятдесят футів од берега, і влітку тут не глибше двох футів, хоч бувають пори року, коли її кругла маківка, якщо так можна сказати, геть поринає в озеро. Численні дерева так далеко витяглися уперед, що навіть зблизька ввижається, ніби скеля є звичайним продовженням берега. Особливо впадає в око одна височезна сосна. Вона повисла над самісінькою скелею, утворивши пишне шатро, під яким лісові вожді засідали протягом багатьох століть, коли Америка жила ще відособленим, таємничим життям і не була відома решті світу.

За двісті чи триста футів од берега Звіробій згорнув вітрило й кинув якір, тільки-но впевнився, що «ковчег» пливе точно до скелі. Баржа притишила хід, коли стерничий повернув її носом проти вітру. Зробивши це, Звіробій пропустив линву і здав свій корабель на волю течії та вітерця, які тихенько підштовхували його до берега. Завдяки тому, що судно неглибоко сиділо у воді, маневр цілком удався. Коли юнак помітив, що від корми до бажаного місця лишилося якихось п'ятдесят чи вісімдесят футів, він зупинив баржу.

Звіробій дорожив кожною секундою, бо не мав навіть тіні сумніву, що вороги пильно стежать за ним і женуться за судном по березі. Однак він вірив, що йому пощастило збити з пантелику переслідувачів. Попри все їхнє чуття, вони навряд чи могли здогадатися, що саме скеля є справжньою метою його плавання, якщо тільки котрийсь із бранців не виказав їм таємниці. Але таке зрадництво було для юнака немислиме.

Звіробій діяв рішуче й швидко. Та все ж він не наважився підійти так близько до берега, не вживши попередньо деяких заходів остороги на випадок поспішного відступу.

Не випускаючи з руки линви, він звелів Джудіт стати біля віконця, оберненого до суходолу. Звідти добре було видно берег затоки та скелю, і дівчина могла вчасно попередити про наближення друга чи ворога. Бідолашну Гетті Звіробій також поставив на чати, доручивши їй пильнувати за деревами над головою, бо вороги могли видертися на гілки і захопити командну позицію над судном. Оборона тоді стала б неможлива.

Сонце вже покинуло озеро й долину, проте до повного заходу лишалося ще кілька хвилин, а молодий мисливець надто добре знав індіянську точність, щоб чекати від свого друга легкодухого поспіху. Хоч зрештою все зводилося до того, чи пощастить оточеному ворогами Чингачгукові уникнути їхніх підступів. Адже делавар не знав, які події відбулися за останні двадцять чотири години, і до того ж сам він був ще недосвідчений на стежці війни. Правда, він готувався до сутички з тими, хто вкрав його наречену, але ніяк не міг передбачити справжніх розмірів небезпеки чи точних позицій, зайнятих друзями й ворогами. Одне слово, не залишалося нічого іншого, як покластися на виховану хитрість та виняткову обережність індіянин а, бо зовсім уникнути страшного ризику все одно було неможливо.

— Чи нема там кого на скелі? — спитав Звіробій, коли зупинив «ковчег», вважаючи, що було б нерозумно без кончої потреби підпливати близько до берега. — Ви не бачите делаварського вождя?

— Нікого не бачу, Звіробою. Ні на скелі, ні на березі, ні на деревах, ні на озері — ніде ні душі.

— Краще ховайтеся, Джудіт, краще ховайтеся, Гетті: в рушниці гостре око, бистрі ноги і смертельний язик. Краще ховайтеся, але добре пильнуйте. Мені буде дуже боляче, якщо з вами станеться біда.

— А ви, Звіробою! — вигукнула Джудіт, одвертаючи своє гарненьке личко од віконця, щоб обдарувати юнака вдячним ласкавим поглядом. — Хіба ви ховаєтесь і дбаєте про те, щоб дикуни не помітили вас? Куля може вбити вас так само, як будь-яку з нас, а удар, завданий вам, відчуємо ми всі.

— Не бійтеся за мене, Джудіт, не бійтеся, добра дівчино. І не дивіться в цей бік, хоч у вас такий приємний та милий погляд, а стежте пильно за скелею, за берегом, за…

Звіробоєве напучення урвав тихий зойк дівчини, яка, послухавшись його неспокійного руху, рвучко обернулася і знову глянула у протилежний бік.

— Що там таке, Джудіт, що трапилось? — поквапно запитав він. — Ви щось побачили?

— На скелі людина! Озброєний індіянський воїн, розмальований по-бойовому!

— Як він носить соколине перо? — нетерпляче додав Звіробій, попускаючи линву і готуючись підплисти ближче до місця умовленої зустрічі.— На маківці чи ближче до лівого вуха?

— Так, як ви кажете, — ближче до лівого вуха. Він усміхається і бубонить слово «могіканин».

— Слава богу! Нарешті це Змій! — вигукнув юнак, дозволяючи линві розкручуватися в його руках, поки почув легкий стрибок на протилежному кінці судна. По цьому він негайно застопорив линву і почав тягти її назад, знаючи, що мети досягнуто.

За мить двері каюти розчахнулися, і в тісний отвір прослизнув індіянський воїн. Він став поруч Звіробоя і приглушено видихнув: «Хуг!» А вже наступної миті Джудіт та Гетті голосно скрикнули, і повітря сповнилося несамовитим лементуванням двох десятків дикунів, які стрибали з гілок, що звисали над берегом. Деякі з них за поспіхом падали сторчголов просто у воду.

— Тягніть, Звіробою! — гукнула Джудіт, хапливо засуваючи двері каюти, щоб вороги не вдерлися тим самим шляхом, яким щойно прийшов делавар. — Тягніть щосили, бо йдеться про життя або смерть! В озері повно дикунів, і вони бродом біжать до нас!

Обидва юнаки — бо Чингачгук негайно став на поміч своєму другові,— не чекаючи нового заклику, взялися до роботи з запалом, що свідчив про глибоке усвідомлення небезпеки, яка нависла над ними. Нелегко було перебороти одразу силу інерції такої важчезної махини. Зате, зрушивши «ковчег» з місця, вже зовсім неважко було примусити його плисти по воді з потрібною швидкістю.

— Тягніть, Звіробою, ради всього святого! — знов закричала Джудіт біля віконця. — Ці негідники стрибають у воду, мов ті пси, що переслідують свою здобич! Ага, баржа пливе! А передньому дикунові вода вже сягає під пахви! Та все-таки вони рвуться вперед, бажаючи захопити ковчег!

Тут дівчина неголосно зойкнула, а потім весело засміялася. Спершу її злякали одчайдушні зусилля переслідувачів, та їхня очевидна невдача насмішила її. Баржа, якій пощастило дати розгін, пливла тепер по глибокій воді із швидкістю, що робила марними всі спроби ворога наздогнати її. Стіни каюти заважали чоловікам бачити, що діється за кормою, і вони змушені були дізнаватися про це від дівчат.

— Ну, що там, Джудіт? Як там тепер? Мінги досі женуться за нами, чи ми й цього разу відкараскалися від них? — спитав Звіробій, почувши майже водночас зляканий зойк і веселий сміх дівчини.

— Вони щезли! Ось уже останній шмигнув у кущі! Зараз він сховається за деревами! Ви зустрілися з своїм другом, і тепер ми врятовані!

Двоє чоловіків ще раз налягли на линву, швидко досягли якоря і на ходу витягли його. А коли баржа за інерцією пропливла ще чималеньку відстань і почала стишувати хід, вони знову закинули якір. По цьому, вперше після зустрічі, вони дозволили собі трохи перепочити. Плавучий дім віддалився уже на кілька сот футів од берега і був надійним захистком від куль; безпосередня небезпека лишилася позаду, отже відпала й потреба надсаджуватись,

Манера, в якій привіталися друзі, якнайкраще характеризувала їх обох. Чингачгук, високого зросту, вродливий і величавий, богатирської будови індіянський воїн, перш за все дбайливо оглянув карабін і впевнився, що порох на панівці не відволіг. Далі він окинув швидким, але уважним поглядом дивну оселю і дівчат. Але не промовив при цьому жодного слова і тим паче не виявив негідної мужчини цікавості, задаючи будь-які питання.

— Джудіт і Гетті,— сказав Звіробій з невимушеною ввічливістю, — це могіканський вождь, про якого ви чули від мене. Звати його Чингачгук, що означає Великий Змій. Так його прозвали за мудрість, обачливість та хитрість. Це мій найдавніший і найближчий друг. Я упізнав його по соколиному перу біля лівого вуха, тоді як інші воїни носять перо на тім'ї.

І Звіробій залився щирим сміхом, радіючи не з того, як він пошив у дурні ворогів, а з того, що йому пощастило зустрітися з другом у такій небезпечній ситуації, причому дивувало те, що цей вибух радості, цей нестримний сміх був зовсім нечутний. Хоч Чингачгук добре розумів і вільно говорив по-англійському, проте, як більшість індіянів, неохоче вдавався до цієї мови. Він ввічливо, як годиться вождеві, відповів на теплий потиск руки Джудіт та на ласкаве привітання Гетті й відійшов убік, чекаючи тієї хвилини, коли друг визнає за можливе поділитися з ним своїми планами та розповісти про все, що сталося за чає їхньої розлуки. Звіробій хутко збагнув це й, нічого не приховуючи, звернувся до дівчат.

— Цей вітер ущухне, тільки-но зайде сонце, — сказав він, — отож не варто зараз гребти супроти вітру. За півгодини, не більше, настане безвітря або ж вітрець повіє з південного берега. Отоді ми й попливемо до замку. А тепер ми з делаваром хочемо поговорити про свої справи та домовитись, що нам робити далі.

Ніхто проти цього не заперечував, і дівчата пішли в каюту готувати вечерю, а юнаки сіли на носі баржі й почали розмовляти. Вони говорили мовою делаварів. Та цей діалект мало відомий навіть людям ученим, тож ми відтворимо цю й усі подальші їхні розмови нашою мовою.

Немає потреби переповідати детально початок цієї бесіди, коли Звіробій знайомив друга з подіями, які вже знає читач. Відзначимо тільки, що він жодним словом не прохопився про свою сутичку та перемогу над ірокезом, а також про те, що він уже встиг зробити ради осиротілих молодих жінок.

Коли Звіробій закінчив, настала черга делавара; він говорив поважно і з великою гідністю. Розповідь його була ясна й коротка, без будь-яких відхилень та прикрас.

Залишивши вігвами свого племені, він подався просто в долину Сасквеганни. Він вийшов на береги цієї річки всього за півмилі південніше від того місця, де вона брала свій початок, і скоро натрапив на слід, що вказував на можливу близькість ворогів. Готовий до такої випадковості, бо мета його походу саме в тому й полягала, щоб вислідити ірокезів, він зрадів своєму відкриттю і вжив необхідних заходів остороги. Пробравшись берегом до самого верхів'я річки та запам'ятавши розташування скелі, він помітив ще один слід і кілька годин поспіль стежив за ворогами, підстерігаючи слушну нагоду побачитися з своєю коханою або добути ворожий скальп; і невідомо ще, чого він дужче прагнув. Весь час він никав біля озера, а кілька разів навіть підходив до самої води й міг бачити все, що там відбувалося. Тільки-но показався «ковчег», молодий вождь почав невідступно стежити за ним, хоч, звісно, й не знав, що саме на борту цієї дивної споруди йому належить зустрітися з другом. Викеровування «ковчега», яким безперечно орудували білі люди, допомогло Чингачгукові розгадати істину, і він приготувався перебратися на судно, як тільки буде змога. Коли сонце схилилося до обрію, він знову прокрався до скелі і, вийшовши з лісу, з задоволенням побачив «ковчег», що, очевидячки, чекав на нього. Як саме делавар з'явився на скелі та як він опинився н, а баржі, читач уже знає.

Хоч Чингачгук протягом кількох годин пильно стежив за ворогами, їх раптовий напад в ту мить, коли він перебирався на баржу, був для нього такою ж несподіванкою, як і для Звіробоя. Делавар міг пояснити це тільки тим, що ворогів насправді значно більше, ніж він спершу гадав, і що на березі шастають інші загони індіянів, про існування яких йому нічого не було відомо. Їхній постійний табір — якщо слово «постійний» можна вжити до стійбища, де купка кочівників збиралася пробути щонайбільше кілька тижнів, — розташувався неподалік того місця, де Гаттер та Непосида попали їм до рук і, ясна річ, у сусідстві з джерелом.

— Добре, Змію, — промовив Звіробій, коли його друг закінчив свою недовгу, але натхненну розповідь, — добре, Змію. Раз ти блукав навколо табору мінгів, то, може, скажеш нам що-небудь і про бранців? Про батька оцих молодих жінок та про молодого хлопця, що доводиться, я так гадаю, женихом одній з них.

— Чингачгук бачив їх. Старий чоловік і молодий воїн — похилений гемлок і висока сосна.

— Ну, це не зовсім так, делаваре, не зовсім так. Старий Гаттер, правда, вже хилиться донизу, але ще багато міцних брусків можна витесати з його стовбура. Що ж до Гаррі Непосиди, то за зріст його, силу і вроду хлопця справді можна назвати окрасою людського лісу. Але скажи: вони були зв'язані, їх піддавали тортурам? Я питаю від імені молодих жінок, які напевне хочуть все знати.

— Ні, Звіробою, мінгів надто багато, вони не мають потреби садовити здобич у клітку. Одні стережуть, другі сплять, треті ходять у розвідку, деякі полюють. Сьогодні блідолицих зустрічають як братів, завтра здеруть з них скальпи.

— Так, це в звичаях червоношкірих, і з цим слід рахуватись. Джудіт і Гетті, втішна новина для вас: делавар каже, що ваш батько і Гаррі Непосида живі-здорові. Звісно, вони в неволі, та загалом, коли б не це, почувалися б не гірше за нас.

— Мені дуже втішно це чути, Звіробою, — відповіла Джудіт. — Тепер, коли з нами ваш друг, я не маю найменшого сумніву, що ми знайдемо вихід, як викупити бранців. Якщо в таборі є жінки, я не пошкодую убрання, від якого в них розпаляться очі. А в найгіршому разі ми можемо відчинити скриню; на мій здогад, у ній зберігаються речі, що спокусять навіть вождів.

— Джудіт, — усміхаючись сказав Звіробій, дивлячись на неї з неприхованим виразом цікавості, який, незважаючи на вечірні сутінки, враз помітили пильні очі дівчини, — Джудіт, а чи стане вам духу відмовитися від убрань, щоб визволити бранців, навіть коли один з них ваш батько, а другий домагається вашої руки?

Дівчина густо почервоніла, але, мабуть, не так від образи, як від якогось нового почуття, що ніжно забриніло в ній, розбудивши до юнака симпатію і довіру. Роздратування зникло само собою, і Джудіт заговорила примирливо й щиро, що змусило її сестру присунутись ближче, хоч вона й не могла збагнути своїм недалеким розумом усіх порухів мінливого й поривчастого серця розпещеної загальною увагою красуні.

— Звіробою, — відповіла Джудіт після хвилинного вагання, — я буду одверта з вами. То правда, був час, коли за убраннями я не бачила світу. Але з деяких пір я відчуваю в собі зміну. Хоч Гаррі Непосида для мене ніщо й таким залишиться назавжди, я віддала б усе за його волю. І якщо я ладна зробити це ради хвалька, забіяки, пустомолота Непосиди, в якого, крім гарного виду, нічого путнього немає, можете уявити, що б я зробила ради власного батька.

— Це звучить прекрасно й цілком відповідає жіночій вдачі. Атож! Такі почуття зустрічаються і серед молодих делаварок. Мені часто, дуже часто доводилось бачити, як вони жертвують своїм марнолюбством ради сердечних симпатій. Жінки створені для почуттів, і почуття керують їхніми вчинками.

— А чи відпустять дикуни тата, якщо Джудіт і я віддамо їм усі свої найкращі речі? — спитала Гетті своїм наївним, покірливим голосом.

—Індіянки можуть втрутитися в цю справу, добра Гетті, авжеж, ради такого вони можуть втрутитися… Але скажи мені, Змію, чи багато скво[35] серед цих шельм? Чи багато в таборі їхніх власних жінок?

Делавар слухав і розумів усе, про що говорили білі, хоча, як справжній індіянин, сидів з гордовитим і хитрим виглядом, одвернувши лице й мовби нітрохи не цікавлячись розмовою, яка прямо його не стосувалась. Але тепер він відповів другові з властивою йому уривчастою манерою.

— Шість, — сказав він, простягаючи вперед усі пальці лівої руки й великий палець правої,— і ще одна. — Тут він промовисто приклав руку до серця, натякаючи цим поетичним і водночас дуже природним жестом на свою наречену.

— То ти її бачив, вождю? Може, тобі пощастило розглядіти її гарне личко або близько підійти до неї й заспівати їй на вухо одну з любих їй пісень?

— Ні, Звіробою, там надто багато дерев і гілля вкрите листям, мов небо хмарами під час грози. Але… — тут молодий воїн повернувся лицем до друга, й несподівана усмішка осяяла його люто розмальоване, та й від природи суворе лице ясним світлом теплого людського почуття, — але Чингачгук чув сміх Уа-та-Уа. Він упізнав його серед сміху ірокезьких жінок. Той сміх пролунав у його вухах, мов щебет вільшанки.

— Еге, вухо закоханого не помилиться в таких речах, а делаварське вухо розрізняє всі звуки, будь-коли підслухані в лісах… Не знаю, чому це так, Джудіт, але коли юних — я кажу це і про хлопців, і про дівчат — починають хвилювати ніжні почуття одне до одного, просто дивно, яким приємним здається їм сміх чи голос коханої людини. Мені доводилось бачити, як суворі воїни прислухалися до цокотіння та сміху дівчисьок, наче до музики, що її можна почути в старій голландській церкві на головній вулиці в Олбані, куди я не раз ходив на торг із хутрами та дичиною.

— А ви, Звіробою, — сказала Джудіт швидко і з не властивою їй серйозністю, — невже ви ніколи не відчували, як приємно слухати сміх коханої дівчини?

— Боронь вас боже, Джудіт! Адже я ніколи не жив серед людей мого кольору шкіри так довго, щоб зазнати цих почуттів, — ніколи! Очевидно, вони природні й законні, та тільки я не знаю солодшої музики, ніж як ото вітер співає у верховітті дерев або срібно дзюркоче блискотливий, чистоджерельний струмок. А втім, — додав він, замислено опустивши голову, — а втім, мені приємно ще слухати голос доброго гончака, коли женешся за ситим оленем. Зате голос собаки, що не має чуття, мене аж ніяк не хвилює. Бо ж він гавкає на вітер, йому байдуже, чи біжить попереду олень, чи його зовсім немає.

Джудіт підвелася і в мовчазній задумі повільно пішла геть. Легке тремтливе зітхання вихопилося їй з грудей, але це не було її звичайне, тонко розраховане кокетування.

Гетті, як завжди, слухала з простодушною увагою, хоч її немудру голівку дивувало, що молодий мисливець віддає перевагу мелодіям лісу над піснями та грайливим сміхом дівчат. Але звикнувши в усьому наслідувати приклад сестри, вона скоро також пішла за Джудіт у каюту, де сіла й напружено замислилась над чимсь, відомим тільки їй, а більше нікому.

Зоставшись самі, Звіробій та його друг продовжили свою розмову.

— Давно молодий блідолиций мисливець прийшов на це озеро? — спитав делавар, ввічливо почекавши, чи не заговорить першим Звіробій.

— Тільки вчора опівдні, Змію, хоч за цей час уже багато чого побачив і багато зробив.

Погляд, кинутий Чингачгуком на товариша, був такий гострий, що, здавалось, пронизував уже загуслу темряву ночі. Зиркнувши крадькома на індіянина, Звіробій побачив два чорних ока, які вп'ялися в нього, наче зіниці пантери чи зацькованого вовка. Він зрозумів значення цього палаючого погляду і відповів ухильно, гадаючи, що в цьому якнайкраще виявиться скромність білої людини.

— Так воно й було, як ти думаєш, Змію, щось подібне до цього. Я зіткнувся з ворогом і, можна сказати, здолав його.

Переможний, захоплений вигук зірвався індіянинові з вуст. Поклавши руку на плече друга, він нетерпляче запитав, чи пощастило добути скальп.

— Про скальпи я можу в очі сказати всьому племені делаварів, старому Таменунду, твоєму батькові, великому Ункасу, і геть усім іншим, що це суперечить звичаям білих. Як бачиш, Змію, мій скальп лишився в мене на голові, а тільки моєму скальпові й загрожувала небезпека, бо я білий, та ще й християнин.

— Воїн не загинув? Звіробій не виправдав імення, яке він носить, був не досить зіркий чи невправний з рушницею?

— Е ні, Змію, отут ти помиляєшся! Можу тобі сказати, що мінг загинув.

— Вождь? — спитав індіянин з жагучим нетерпінням.

— Ні, цього я не знаю, а тому не хочу запевняти. Він був спритний, підступний, хоробрий і міг зажити слави серед свого народу, щоб йому дали це звання. Він бився добре, хоч його око було не досить бистре й не випередило того, кого навчали разом з тобою, делаваре.

— Мій брат і друг захопив тіло?

— Цього не треба було робити, бо мінг помер у мене на руках. Скажу одразу всю правду: мінг бився так, як велять звичаї червоношкірих, а я бився так, як личить білому. Бог послав мені перемогу. Але я не зрадив своїй вірі, своїм переконанням. Я народився білим, таким живу й таким помру.

— Добре! Звіробій блідолиций, і в нього білі руки. Делавар забере скальп, повісить його на тичину і проспіває пісню на честь Звіробоя, коли ми Повернемось до нашого народу. Честь належить племені, і її не можна губити.

— Це легше сказати, ніж зробити. Тіло мінга зосталося в руках його друзів і, безперечно, його заховали в якусь нору, так що навіть з твоєю делаварською хитрістю навряд чи пощастить зняти скальп.

Юнак коротко, але яскраво розповів другові про події цього ранку, нічого не потаївши, одначе старанно уникаючи заведеного серед індіянів самовихваляння. Чингачгук ще раз висловив своє задоволення, дізнавшись, яка честь випала на долю його друга. Після цього обидва підвелися, бо настав час, коли ради більшої безпеки слід було відігнати «ковчег» далі од берега.

Вже зовсім споночіло; небо заволочилося хмарами, зірки погасли. Як завжди після заходу сонця, північний вітер ущух, і легкий повітряний струмінь повіяв з півдня. Ця зміна сприяла намірам Звіробоя; він вибрав якір з води, і баржа одразу попливла далі в озеро. Коли напнули вітрило, швидкість судна збільшилася до двох миль на годину. Отже за весла можна було не братися. Звіробій, Чингачгук та Джудіт сіли на кормі; мисливець керував баржею. Вони знову почали радитись, що їм робити далі та яким чином визволити з полону друзів.

Джудіт брала гарячу участь у цій розмові. Делавар легко розумів усе, що вона казала, але його власні репліки, короткі й завжди доречні, мав перекладати Звіробій. За півгодини Джудіт високо піднялася в очах своїх співрозмовників. Вона швидко і впевнено міркувала, її пропозиції свідчили про сміливу вдачу та гострий розум, — те, що не могло не сподобатись чоловікам. Події, які відбулися з моменту їхньої зустрічі, самотність і залежне становище дівчини примусили її ставитись до Звіробоя, як до давнього, випробуваного друга, а його безхитрість та непідробна щирість, досі небачені в чоловіках, викликали безмежну до нього довіру. Раніше Джудіт змушена була тільки боронитися від чоловіків, і чи завжди це було успішно, про те краще знати їй самій; але тепер випадок раптом кинув її в товариство і під заступництво юнака, що, очевидячки, не мав проти неї лихих замірів, наче був їй рідним братом. Чистота його думок, наївна поезія почуттів і навіть своєрідність його висловлювань — все це робило свій вплив і сприяло пробудженню симпатії, яка здавалась їй такою ж чистою, як і несподіваною та глибокою. Вродливе обличчя й мужня статура Непосиди аж ніяк не компенсували його задерикуватої й брутальної поведінки, і тому він програвав у її очах перед офіцерами, навіть незважаючи на свою фізичну довершеність. Однак і саме спілкування з офіцерами, які коли-не-коли заникали на озеро половити риби та постріляти дичини, тепер поглиблювало її симпатію до молодого незнайомця. Своїми солоденькими компліментами офіцери тішили її марнолюбство, розвивали в ній самозакоханість, але їй не раз доводилось гірко шкодувати за такі знайомства і навіть нишком плакати, бо дівчина з її розумом не могла не бачити страшної нещирості в ставленні до неї,— навіть найчесніші з її червономундирих залицяльників дивилися на неї, як на гарненьку забавку, а не як на рівню і друга. Тим часом Звіробій, на противагу всім їм, немовби мав віконце в грудях, крізь яке безперервно лилося світло чесності. Навіть його байдужість до її чарів, що викликали захоплення усіх чоловіків, збуджували її дівочу пиху і ще дужче роздмухували іскру ніжного почуття.

Так у розмові минуло з півгодини, і весь цей час «ковчег» тихо плив озером, а довкола згущалася й згущалася пітьма. На південному березі вже танули похмурі обриси лісу, і гори простягли довжелезні тіні, закривши майже всю водяну гладінь. Втім, якраз посеред озера, де на вузеньку смужку води сіялося з неба тьмяне світло, з півночі на південь тяглася мерехтлива доріжка. Оцим світним дороговказом, що нагадував перекинутий в озеро Чумацький Шлях, і просувався «ковчег». Тут було не так темно, і стерничий, керуючи баржею, бачив, що вона пливе куди треба. Джудіт та Звіробій урвали свою жваву розмову й замилувалися глибоким і врочистим спокоєм природи.

— Яка темна ніч! — кинула дівчина після тривалої мовчанки. — Сподіваюсь, ми все-таки знайдемо замок.

— Навряд чи ми його не добачимо, якщо триматимемось середини озера, — відгукнувся юнак. — Сама природа проклала нам тут дорогу, і навіть у цій пітьмі важко збитися з неї.

— Ви нічого не чуєте, Звіробою? Наче вода хлюпоче десь зовсім близько від нас.

— Справді! Щось збурило воду — напевно, риба. Ці створіння ганяються одне за одним точнісінько, як люди чи звірі. Очевидно, котрась підстрибнула в повітря, а потім пірнула в рідну стихію. Ніхто з нас, Джудіт, не повинен залишати своєї стихії, природа завжди візьме своє… Га! Слухайте! Схоже на те, ніби там хтось обережно веслує…

В цей час делавар перехилився через борт і багатозначно показав пальцем у темряву, ніби стверджуючи, що його очі раптово намацали там якийсь предмет. Звіробій та Джудіт подивилися туди й собі і водночас побачили човна. Обриси цього несподіваного сусіди були дуже невиразні, і тільки гострий зір пасажирів «ковчега» миттю зміг розглядіти невеличке суденце, в якому на повен зріст стояла людина і працювала веслом. Звісно, неможливо було дізнатися, чи не причаївся ще хтось у ньому на дні. Про те, щоб утекти на веслах від легкого човна, якщо тільки ним керують сильні та вправні руки, годі було й думати, а тому чоловіки ухопилися за рушниці, готуючись до бою.

— Мені неважко звалити весляра, — прошепотів Звіробій, — але ми спершу гукнемо його і спитаємо, чого йому треба. — По цьому, підвищивши голос, він наказав рішуче — Стій! Якщо підпливеш ближче, я змушений буду стріляти, і тебе спіткає неминуча смерть. Облиш весло й відповідай!

— Стріляйте і вбийте нещасну беззахисну дівчину, — відповів покірливий і тремтливий жіночий голос, — але бог вам цього ніколи не простить! Ідіть своєю дорогою, Звіробою, а мені дозвольте йти моєю.

— Гетті! — в один голос скрикнули мисливець та Джудіт.

Звіробій прожогом кинувся до того місця, де було прив'язано човника, якого вони вели на буксирі. Човник щез, і юнак одразу збагнув, у чому річ. Що ж до утікачки, то вола, злякавшись погрози, покинула веслувати і тепер ледь маячила в пітьмі, немов туманний привид, що виринув з води. Наступної миті вітрило спустили, щоб «ковчег» не проскочив повз човника. Та, на жаль, це було зроблено вже запізно: сила інерції важкої баржі та вітер зробили своє діло, і Гетті опинилася з підвітряного боку. Але її ще було видно, бо човник тепер винесло на світну доріжку.

— Що це значить, Джудіт? — запитав Звіробій. — Чого ваша сестра одв'язала човна й утекла від нас?

— Ви ж бо знаєте, бідолашне дівча не сповна розуму. І вона по-своєму розуміє, як треба чинити. Вона любить батька дужче, ніж діти звичайно люблять своїх батьків, а до того ж…

— Що «до того ж», дівчино? Зараз скрутний момент, і треба казати всю правду.

Джудіт не хотілось виказувати таємниці своєї сестри, і вона довгенько вагалась, перш ніж заговорити знову. Але, скоряючись Звіробоєвому наполяганню, та й сама чудово розуміючи, на яку небезпеку наражає усіх їх необережність Гетті, вона нарешті не стрималась.

— Я боюсь, що бідолашна простушка Гетті не спромоглася розгледіти пустопорожнього гонору та легковажності вітрогона за вродливим обличчям і показною статурою Непосиди. Вона марить ним уві сні, а іноді навіть прокинувшись говорить про свої почуття до нього.

— Отже, ви гадаєте, Джудіт, що ради батька та Непосиди ваша сестра надумалась здійснити якийсь божевільний план, і цей план, напевно, віддасть до рук негідників-мінгів один з наших човнів?

— Боюсь, що це саме так, Звіробою. Нерозумна Гетті навряд чи зуміє перехитрувати дикунів.

Увесь цей час човник з постаттю Гетті, котра й досі стояла на кормі, тьмяно маячив серед мороку, але «ковчег» відпливав далі й далі, і обриси маленького суденця розпливалися й танули. Було цілком очевидно, що не можна гаяти ні хвилини, інакше його остаточно поглине пітьма. Відклавши набік непотрібні за цих обставин рушниці, чоловіки похапали весла й заходились повертати баржу в напрямку човника. Джудіт, призвичаєна до такого діла, кинулась на протилежний кінець «ковчега» і стала на підвищенні, яке можна було назвати капітанським містком. Наполохана цими приготуваннями, що, звісно, не обійшлися без шуму, Гетті стрепенулася, мов пташка, стривожена раптовим наближенням несподіваної небезпеки.

Звіробій та його товариш веслували завзято, як люди, свідомі того, що зараз не час шкодувати сили, а Гетті панічно хвилювалась, і це лиш ослабляло її зусилля. Отож погоня швидко скінчилася б полоном утікачки, якби дівчина кілька разів несподівано не змінювала напрямку. Це дало їй змогу виграти час, а до того ж і «ковчег», і човник увійшли в смугу глибокої пітьми, окресленої тінями горбів. Відстань між утікачкою та її переслідувачами поступово збільшувалась, аж поки Джудіт гукнула, нарешті, щоб друзі кинули весла, бо човник остаточно загубився з очей.

Коли вона повідомляла цю невтішну новину, Гетті була так близько від них, що чула кожне сестрине слово, хоч Джудіт, не забуваючи про обережність, якої вимагали обставини, говорила дуже тихо. Тої ж миті Гетті кинула весло й, затамувавши подих, стала чекати, що буде далі. Враз на озеро впала мертва тиша. Всі троє в «ковчезі» марно напружували зір та слух, силкуючись визначити, де ж бо той човник. Джудіт схилилася над бортом і наставила вуха, сподіваючись почути бодай найменший шерех ч сплеск, що показав би, в який бік скрадається її сестра, а друзі поприсідали майже до самої води й обмацували її поверхню очима, щоб не пропустити жодного плавучого предмета. Однак все було марно, і їхні зусилля не принесли успіху. І весь цей час Гетті, не збагнувши сісти на дно човника, стояла на повен зріст, приклавши до вуст пальця і вдивляючись туди, звідки долинали голоси, наче статуя, що втілювала глибоку й полохливу увагу. Їй стало хисту одв'язати човника й тихо відплисти від «ковчега», та, очевидно, на цьому її розумові здібності вичерпались. Навіть повороти човника були скорше наслідком непевності руки та нервового збудження, ніж свідомого розрахунку й продуманості.

Перепочинок тривав ще кілька хвилин, протягом яких Звіробій та делавар радилися між собою, вживаючи індіянське наріччя. По тому вони знову взялися за весла, намагаючись по можливості не зчиняти шуму. «Ковчег» повільно рушив на південний захід, тобто у напрямку розташування ворожого табору. Підпливши зовсім близько до берега, де пітьма була ще густіша, баржа простояла на місці майже годину, чекаючи Гетті. Мисливець та його друг сподівались, що утікачка подасться саме сюди, тільки-но впевниться, що переслідування їй більше не загрожує. Одначе й ця хитрість зазнала невдачі: жоден звук, жодна тінь на воді не сповістили про наближення човника. Засмучений поразкою і добре розуміючи, як важливо повернутися до фортеці, поки її ще не захопили вороги, Звіробій дав команду плисти назад до «замку». Йому це давала спокою думка, що необачний вчинок слабоумної Гетті може звести нанівець його старання заволодіти всіма човниками на озері.

РОЗДІЛ X

Але в цій дикій пущі

Хто може вірити у те, що баче й чує?

Скелясті прірви та печери

На кожен тріск галузки, шепіт листя,

На стогін вітру, крик нічного птаха

Враз озиваються луною.

Джоанна Бейлі

Страх, не менше ніж розрахунок, спонукав Гетті опустити весло, коли вона збагнула, що переслідувачі не знають, куди їм плисти. Дівчина не рухалася з місця, поки «ковчег» віддалявся в напрямку індіянського табору. Лише тоді вона знову взялася за весло й, обережно загрібаючи воду, погнала човника до західного берега. Однак, щоб не наразитися на переслідувачів, котрі, як вона правильно вгадала, скоро самі опинилися поблизу цього берега, Гетті скерувала човника далі на північ, вирішивши пристати до мису, що виступав далеко в озеро приблизно за милю від верхів'я річки. Втім, вона це зробила не тільки з бажання замести сліди. Попри всю її безхитрість, Гетті Гаттер була наділена від природи інстинктивною обережністю, так часто характерною для слабоумних. Дівчина чудово розуміла, що перш за все треба позбавити ірокезів можливості захопити човник. І давнє знайомство з озером підказувало їй, як найпростіше поєднати це надзвичайно важливе завдання з її власним задумом.

Мис, до якого правувала Гетті, з цього боку озера вганявся далеко у воду. Човен, пущений звідти за течією, та ще коли з півдня повівав вітерець, мав, за всіма ознаками, відплисти від берега і за сприятливих умов прибитися просто до «замку», що стояв з підвітряного боку. Гетті так і збиралася зробити. Вона зійшла на берег під розлогим дубом в самому кінці піщаної коси з наміром негайно відштовхнути човника, щоб його понесло прямо до головної оселі її батька.

Не раз спостерігавши, як пливуть озером колоди, вона знала, що на світанку вітер звичайно міняється, і не мала сумніву, що навіть коли човник промине в темряві «замок», все одно Звіробій, який ранком, безперечно, оглядатиме в прозорну трубу озеро та лісисті його береги, встигне перехопити легке суденце раніше, ніж воно досягне північного берега.

Дівчина майже годину добиралася до коси: і відстань була чималенька, та й веслувала вона в темряві не дуже впевнено. Ступивши на піщаний берег, вона була вже замірилась відштовхнути човника в озеро. Та ледве вона до нього нахилилась, як раптом почула приглушені голоси, що, здавалося, долинали з-за дерев за її спиною. Наполохана несподіваною небезпекою, Гетті хотіла знову скочити в човник і шукати порятунку втечею, аж коли розібрала, що пізнає мелодійний голос Джудіт. Тоді вона присіла, щоб краще чути, і їй стало все ясно: розмовляли десь біля західного берега, але на воді; отже «ковчег» наближається з півдня і має неодмінно пройти повз мис, ярдів за двадцять од того місця, де вона тепер стояла. Більшого вона не могла й бажати; човник шусьнув у озеро, залишивши свою пасажирку на вузькій відмілині.

Вчинивши цей акт самопожертви, Гетті вже не тікала. Поблизькі дерева й кущі могли б сховати її в густому листі навіть серед ясного дня, а в нічній темряві тут неможливо було нічого розгледіти навіть з відстані у кілька футів. До того ж їй досить було відійти на якихось двадцять кроків, щоб заглибитися в ліс. Тому Гетті залишилася на місці, з тривогою чекаючи наслідків своєї хитрості і маючи намір гукнути пасажирам «ковчега», якщо вони, пропливаючи мимо, не помітять човника.

«Ковчег» наближався знову під напнутим вітрилом.

Звіробій стояв на носі разом з Джудіт, а делавар — біля стернового весла. Очевидно, судно підійшло в сусідній затоці надто близько до берега в одчайдушній надії перехопити Гетті. І тепер утікачка виразно почула, як молодий мисливець наказав своєму товаришеві змінити напрямок, аби не наштовхнутися на мис.

— Правуй далі від берега, делаваре, — втретє повторив Звіробій по-англійському, щоб його зрозуміла й Джудіт, — правуй далі від берега! Ми тут заплуталися, і треба звільнити щоглу з гілля… Джудіт, онде човник!

Останні слова пролунали як неабияка пересторога, і, ще не затуливши рота, Звіробій схопився за карабін. Але кмітлива дівчина миттю збагнула, в чім річ, і поквапно сказала, що то, мабуть, той самий човник, на якому втекла її сестра.

— Завертай баржу, делаваре! Правуй прямо, як летить куля, пущена в оленя… Ось так, готово!

Човника піймали і негайно прив'язали до борту «ковчега». Наступної миті спустили вітрило і зупинили «ковчег» з допомогою весел.

— Гетті! — покликала Джудіт; в її голосі вчувалася любов і душевна тривога. — Чи ти мене чуєш, сестричко? Ради бога, відгукнися, щоб я ще хоч раз почула твій голос! Гетті, люба Гетті!

— Я тут, Джудіт, тут, на березі! Не треба гнатися за мною, однаково я сховаюся в лісі.

— Ой Гетті, що ти робиш! Згадай, вже скоро північ, а в лісі повно дикунів та хижих звірів.

— Ніхто не скривдить нещасної недоумкуватої дівчини, Джудіт. Бог захистить мене тут так само, як вас на ковчезі чи в замкові. Я йду допомогти татові та бідолашному Гаррі Непосиді. Їх будуть мучити і вб'ють, якщо ніхто не потурбується про них.

— Ми всі турбуємось про них і взавтра почнемо з індіянами переговори про викуп. Повертайся назад, сестричко! Вір нам, у нас ясніші голови, і ми зробимо ради тата все, що тільки в наших силах.

— Знаю, що ваші голови ясніші, Джудіт, бо в моїй таки справді все переплуталось. Але я повинна йти до тата й до бідолашного Непосиди. Бороніть замок із Звіробоєм, сестричко. А мене здайте на божу ласку.

— Бог з нами скрізь, Гетті: і в замку, й на березі. Гріх не вірити в його доброту. Але ж ти нічого не зробиш у темряві, ти заблукаєш у лісі й помреш з голоду…

— Бог не допустить, щоб таке сталося з нещасною дівчиною, яка іде рятувати свого батька, сестричко. Я неодмінно розшукаю дикунів.

— Вернися назад тільки на ніч. Вранці ми висадимо тебе на берег і дозволимо тобі зробити, як ти гадаєш краще.

— Ти так кажеш, Джудіт, і ти так думаєш, але так не зробиш. Твоє серце розчулиться, і тобі тільки й ввижатимуться томагавки та ножі, якими знімають скальпи. Опріч цього, я хочу сказати індіянському вождеві одну важливу річ, котра відповідає всім нашим бажанням. Я боюсь, що можу забути її, якщо не скажу одразу. Ось побачиш, він негайно відпустить тата, тільки-но вислухає мене.

— Сердешна Гетті! Що ти можеш сказати жорстокому дикунові, щоб примусити його відмовитись від кривавих замірів?

— Я скажу йому слова, які настрахають його і примусять звільнити нашого тата, — рішуче відповіла наївна дівчина. — Ось побачиш, сестричко, побачиш, він стане слухняний, як дитина.

— А чи не скажете ви мені, Гетті, що ви збираєтесь там говорити? — спитав Звіробій. — Я добре знаю дикунів і можу уявити собі, які слова здатні подіяти на їхню кровожерливу натуру, а які ні. Якщо ці слова не відповідають звичаям червоношкірих, то марно їх і говорити, бо дикуни мислять і чинять так, як їм велять їхні звичаї.

— Ну, гаразд, — довірливо відповіла Гетті, притишуючи голос; і хоч вона заговорила майже пошепки, нічна тиша та близькість «ковчега» дозволяли добре її чути. — Гаразд, Звіробою, ви, здається мені, добрий, чесний хлопець, і вам я скажу все. Я не розмовлятиму з жодним із дикунів, поки мене не поставлять лице в лице з їхнім головним вождем. Нехай собі докучають мені розпитуваннями, скільки їм заманеться! Все одно я не буду їм відповідати, а тільки вимагатиму, щоб мене одвели до наймудрішого. Тоді, Звіробою, я скажу йому, що бог не прощає вбивства та лиходійства. І якщо мій батько й Непосида пішли здобувати скальпи, то треба платити добром за зло: так наказує біблія, а хто цього не виконує, того чекає довічна кара. Коли вождь почує мої слова і збагне їхню правду, то, як ви гадаєте, чи багато часу йому знадобиться, щоб відіслати батька, Непосиду й мене на берег проти замку, звелівши всім нам іти собі з миром?

Це запитання прозвучало в переможному тоні. І враз простодушна дівчина залилася сміхом, без жодних сумнівів уявивши собі, яке враження справлять на слухачів її слова. Звіробоя приголомшив цей незаперечний доказ недоумкуватості Гетті. Але Джудіт замірилась була перешкодити здійсненню безглуздого плану, граючи на тих почуттях, що його породили. Не відповідаючи ні на запитання, ні на сміх, вона квапливо гукнула сестру, ніби бажаючи сказати їй щось дуже важливе. Та оклик цей залишився без відповіді.

Тріск галуззя та шелест листя посвідчили, що Гетті подалася від берега і вже продиралася лісом. Гнатися за нею не було рації, бо спіймати утікачку в такій темряві, та ще серед такої гущавини, очевидно, було неможливо. До того ж вони й самі щохвилини ризикували б потрапити до рук ворогів.

Отож після короткої сумної наради вони знову напнули вітрило, і «ковчег» рушив далі до звичного місця своїх стоянок. Звіробій мовчки тішився тим, що пощастило вдруге заволодіти човником, та обмірковував плани на завтра. Вітер посвіжів, коли баржа відійшла від мису, і менше як за годину вони вже були біля «замку».

Тут усе зосталося так, як вони покинули. Щоб потрапити в дім, довелося заново проробити те, що вони проробили перед відплиттям, тільки у зворотному порядку. Джудіт цієї ночі лягла спати сама і зросила подушку слізьми, горюючи за безневинним, знедоленим створінням, з яким зростала від раннього дитинства; розпука й жаль краяли їй серце, і вона заснула, коли вже почало сіріти.

Звіробій та делавар заночували в «ковчезі». Тут ми й залишимо їх, цих чесних, здорових і сміливих людей. Нехай собі міцно сплять, а ми тим часом повернемось до дівчини, яку востаннє бачили в пущі.

Залишивши берег, Гетті без вагання подалася в ліс; її підганяв страх, що переслідувачі кинуться слідом за нею. На щастя, вона трапила саме на той шлях, який найпевніше він її до мети, бо тільки цим єдиним шляхом і можна було вибратися з мису. Під вітами дерев панувала непроглядна пітьма, і просуватися доводилось дуже повільно. З перших кроків Гетті побрела навмання. Одначе характер місцевості не дозволив їй збитися з обраного напрямку й заблукати. З одного боку за дороговказ їй правили темні обриси горба, з другого боку провідником було озеро. Дві години поспіль щиросерда наївна дівчина бабралася в лісовому лабіринті, то опиняючись біля самої води, то видираючись на крутосхили, які вперто не пускали її, ніби попереджаючи, що дорога їй лежить просто під ними. Грунт під ногами часто сповзав, дівчина не раз падала, хоча й не забивалась. Нарешті вона так стомилася, що вже не могла йти далі. Треба було відпочити. Гетті сіла й спокійно заходилась готувати собі постіль, як справдешній пустельник, що його не лякають ніякі уявні, страхіття. Дівчина знала, що дикі звірі бродять по всіх околишніх лісах, проте хижаки, які нападають на людину, тут зустрічаються рідко, а отруйні змії не водяться зовсім. Про все це вона не раз чула від батька, і воно так міцно засіло їй у наївній голівці, що не лишило бодай тіні сумніву чи недовіри. Врочиста тиша пущі скорше заспокоювала її, ніж лякала, і вона настилала собі листяне ложе з такою буденністю, ніби збиралася лягати спати під батьківським дахом.

Назгрібавши купу сухого листя, щоб не спати на вогкій землі, Гетті клякнула поруч своєї скромної постелі і, заломивши до неба руки, лагідним, тихим, але виразним голосом проказала молитву. По тому вона лягла. Як на літо Гетті була зодягнена доволі тепло, проте в лісі завжди прохолодно, а в високих широтах ночі взагалі дуже свіжі. Дівчина передбачила це і взяла з собою товстий зимовий плащ, що міг успішно замінити їй ковдру. Загорнувшись у нього, вона через кілька хвилин заснула на своїй убогій постелі так безтурботно, ніби її охороняла рідна мати, тим часом як її сестра лежала в безсонні на м'яких подушках.

Спливала година за годиною, і ніщо не порушувало солодкого спочинку Гетті Гаттер. Її лагідні очі ні разу не розплющились, аж поки сіре світання не почало пробиватися крізь верховіття дерев; тільки тоді свіжість літнього ранку, як завжди, лоскотнула її, ніби нагадуючи, що час би вже вставати. Звичайно Гетті прокидалася, коли перше проміння сонця торкалося гірських верховин. Але вчора вона так наморилася і тепер так міцно спала, що це нагадування на неї не подіяло. Вона тільки пролепетала щось уві сні, всміхнулася ласкаво, наче дитина в колисці, і простягла вперед руку. Роблячи цей несвідомий рух, Гетті натрапила пальцями на щось тепле, і воно враз пов'язалося їй з надзвичайно знайомим, домашнім. Але наступної миті щось грубо штурхонуло дівчину під бік, наче звідкілясь прибігло порося і хотіло рилом зіпхнути її з місця. Скрикнувши «Джудіт», Гетті прокинулась. Вона здивовано сіла й помітила, що якийсь темний клубок одкотився від неї, розкидаючи листя та ламаючи хмиз під ногами. Протерши очі й трохи отямившись від збентеження та подиву, Гетті побачила мале дитинча звичайного американського бурого ведмедя, яке стояло на задніх лапах і дивилося на неї, ніби запитуючи, чи безпечно буде знову підійти до неї. На своєму віку Гетті вже виняньчила кількох ведмежат, і першим її бажанням було кинутися вперед і схопити до рук потішне створіння, але грізне гарчання попередило її про небезпечність цієї забаганки. Відступивши на кілька кроків, дівчина квапливо озирнулася навсебіч і зовсім близько від себе побачила ведмедицю, що злими очима стежила за кожним її рухом. Дупласте дерево, у якому раніше гніздилися бджоли, упало недавно під натиском вітру, і волохата матуся з двома ведмежатами ласувала медовими стільниками, подарованими їм щасливим випадком, але водночас вона ні на мить не спускала ревнивого ока з свого третього, необачного пустуна.

Людському розумові годі збагнути всі імпульси, які керують вчинками тварин. Ведмедиця, завжди така люта, коли її дитяті загрожує справжня чи гадана небезпека, цього разу не виявила бажання напасти на дівчину. Вона одірвалася від меду, підійшла до Гетті футів за двадцять і, зіп'явшись на задні лапи, розгойдувалась усім тілом та невдоволено гарчала, але вже не наближалася. На щастя, дівчина не кинулась тікати. Навпаки, вона стала навколішки обличчям до звіра і, звівши очі до неба та простягши руки, повторила вчорашню молитву. Ця данина Всевишньому не була викликана переляком. То було звичне для Гетті моління, про яке вона ніколи не забувала, лягаючи спати та прокидаючись до денних турбот. Тим часом як дівчина підвелася з колін, ведмедиця знову опустилась на всі чотири лапи і, зібравши навколо себе ведмежат, дозволила їм ссати молоко. Гетті була в захваті від цього прояву материнської ласки з боку тварини, яка загалом не славиться ніжністю почуттів. І коли одне ведмежа залишило матір і почало стрибати та перекидатися коло неї, Гетті знову відчула радісну спокусу підхопити пустуна на руки й погратися з ним. Але, попереджена сварливим гарчанням, спромоглася вчасно відмовитись від цього небезпечного наміру. Далі, згадавши про мету свого походу, вона обернулася до ведмедів спиною і пішла узліссям до озера, яке поблискувало між деревами. На її подив (хоч вона цього теж не злякалась), ведмеже сімейство піднялося й попленталося слідом за нею, тримаючись на невеликій відстані позаду. Звірі пильно стежили за кожним її рухом, ніби їх страшенно цікавило все, що вона робила.

Таким чином під охороною ведмедиці та ведмежат дівчина пройшла майже милю, тобто принаймні в три рази більше, ніж могла б пройти за цей час у темряві. Скоро вона зупинилася біля струмка, що промив собі ложе в пухкій землі і вливався в озеро між стрімкими й високими, порослими лісом берегами. Тут Гетті вмилася, напилася чистої гірської води і, відсвіжена, з полегкістю на серці, рушила далі й досі в супроводі свого дивного почту. Тепер дорога пролягала їй вздовж широкої пласкої тераси, що тяглася від самої води до підніжжя невисокого схилу, звідки починалася друга тераса з неправильними обрисами, розташована трохи вище. Це було в тій частині долини, де гори відступають навскоси, утворюючи початок низовини, затиснутої між горбами на південь від озера. Гетті вже сама здогадалася б, що наближається до індіянського табору, навіть коли б ведмеді не попередили її про близьку присутність людей. Понюхавши повітря, ведмедиця відмовилася йти далі, хоч дівчина не раз озиралася й манила її за собою дитячими жестами і навіть благально кликала своїм лагідним голосом. В такий спосіб Гетті повільно продиралася крізь кущі, повернувши голову й не одриваючи очей від непорушних звірів, коли раптом відчула, що її зупиняє людська рука, яка легко опустилася їй на плече.

— Куди йдеш? — квапливо й тривожно промовив м'який жіночий голос. — Індіянин — червоношкірий — дикун — злий воїн — там!

Це несподіване вітання налякало дівчину не більше, ніж присутність лютих мешканців лісу. Щоправда, Гетті трохи здивувалась. Проте якоюсь мірою вона вже була готова до подібної зустрічі, а створіння, яке зупинило її, здавалося найбезневиннішим з усіх, що будь-коли з'являлися в індіянській подобі. Це була дівчина трохи старша за Гетті, з усмішкою такою ж сонячною, як у Джудіт у найрадіснішу мить, і з милозвучним голосом, сповненим-покірливої ніжності, що так властива представницям прекрасної статі тих народів, де жінка буває тільки помічницею та служницею воїна. Краса — досить звичайна річ серед американських тубілок, поки їх не пригнітив важкий тягар подружнього життя та материнства. Щодо цього первісні володарі країни мало чим різняться від своїх цивілізованих наступників. Природа несхитно творить чудо, обдаровуючи юних представниць жіночої статі тендітністю й ніжністю, а життєві знегоди швидко руйнують цю красу.

На дівчині, яка так раптово зупинила Гетті, була міткалева накидка до пояса й гаптована золотою тасьмою коротенька блакитна спідниця, що ледь прикривала коліна. Гамаші з тієї самої тканини та мокасини з оленячої шкіри довершували убрання. Волосся довгими чорними косами спадало на плечі та спину й було розчесане проділом на невисокому гладенькому чолі; це пом'якшувало вираз очей, у якому крізь природжену щирість прозирало лукавство. Обличчя в дівчини було овальне, з тонкими рисами, зуби рівні й білі, а в обрисах рота застигла сумовита ніжність, мов своєрідна печать долі істоти, приреченої від народження на великі жіночі тяготи й маленькі жіночі втіхи. Жінки індіянської раси мають здебільша негучні голоси, але в цієї дівчини він був напрочуд тихий, мов подих нічного вітерця, тому й дали їй ім'я Уа-та-Уа, яке на англійську можна перекласти: «Тихше, о тихше!»

Одне слово, це була наречена Чингачгука.

Приспавши підозріливість своїх викрадачів, вона дістала дозвіл прогулюватись поблизу табору. А втім, таке потурання цілком відповідало звичаям індіянів, які до того ж чудово знали, що коли дівчина заміриться втекти, її легко буде розшукати по сліду.

Треба також нагадати, що ірокези, або гурони, як правильніше буде їх називати, навіть гадки не мали про те, що на озері з'явився її жених. Та й сама вона про це нічого не знала.

Важко сказати, котра з дівчат показала більше самовладання під час цієї несподіваної зустрічі — блідолиця чи червоношкіра. Але Уа-та-Уа, хоч була також трохи здивована, швидко зміркувала, чим це може скінчитись і як можна уникнути небажаних наслідків. Коли вона була дитиною, її батько тривалий час служив воїном у колоніального начальства. Сама вона прожила кілька років поблизу форту і навчилася англійської мови, якою говорила уривчасто, як усі індіяни, але цілком вільно й, на відміну від більшості своїх одноплемінників, досить охоче.

— Куди йдеш? — повторила Уа-та-Уа, відповідаючи ласкавою усмішкою на усмішку Гетті.— Злий воїн там. Добрий воїн далеко.

— Як тебе звати? — з дитячою безпосередністю спитала Гетті.

— Уа-та-Уа. Я не мінг — добра делаварка, друг інгізів.[36] Мінги жорстокі, люблять скальпи ради крові. Делавари люблять їх ради слави. Ходи сюди, тут немає очей.

Уа-та-Уа повела свою нову подругу до озера і спустилась на берег, де можна було сховатися під деревами та кущами від небажаних свідків. Тут вони сіли рядком на повалене дерево, верхівка якого мокла у воді.

— Чого ти прийшла? — нетерпляче спитала молода індіянка. — Звідки ти прийшла?

Гетті почала розповідати, як завжди, просто й правдиво. Вона пояснила, в яку біду потрапив її батько, і заявила, що хоче допомогти йому і, коли це можливо, домогтися його звільнення.

— Чого твій батько приходив до табору мінгів уночі? — спитала індіянська дівчина з такою ж самою одвертістю. — Він знає — тепер воєнний час, і він не хлопчик — у нього борода. Йшов — знав, що ірокези мають томагавки, ножі, рушниці. Чого він приходить уночі, хапає мене за коси і хоче зняти скальп з делаварської дівчини?

— Тебе?! — зойкнула Гетті, майже непритомніючи з жаху. — Невже він схопив тебе? Невже з тебе хотів зняти скальп?

— А чого ж? Делаварський скальп продається так само, як і скальп мінга. Губернатор не бачить різниці. Дуже погано для блідолицього ходити по скальпи… Не його звичай. Так мені завжди казав добрий Звіробій.

— Ти знаєш Звіробоя? — спитала Гетті, зарум'янівши з подиву й радості.— І я його знаю. Він зараз у ковчезі разом з Джудіт та делаваром, на ім'я Великий Змій. Цей Змій також вродливий і хоробрий воїн.

Хоча природа обдарувала індіянських красунь смаглявим кольором обличчям, щоки

Уа-та-Уа запашіли від цих слів ще густішим рум'янцем, а в чорних, наче смола, очах заблискотіло глибоке збудження та гарячкова праця думки. Пересторожливо піднявши палець, вона ще притишила свій тихий та ніжний голос, перейшовши на ледь чутний шепіт.

— Чингачгук! — сказала молода делаварка, вимовляючи це суворе ім'я такими ніжними гортанними звуками, що воно у неї заспівало. — Його батько Ункас, великий вождь Мегікані, найближчий до старого Таменунда! Славен як воїн, хоч не такий сивоволосий, і голос його менше важить на раді біля багаття. Ти знаєш Змія?

— Він приєднався до нас учора ввечері і був зо мною в ковчезі дві чи три години, поки я не пішла від них. Я боюсь, Тихше, — Гетті не зуміла вимовити індіянського імені своєї нової подруги, але, чувши від Звіробоя його переклад, так і почала звертатися до неї,— я боюсь, Тихше, що він прийшов сюди добувати скальпи, так само як мій бідолашний батько та Гаррі Непосида.

— А чого й ні, га? Чингачгук — червоний воїн, дуже червоний, скальпи приносять йому славу, і він їх здобуватиме.

— Тоді,— сказала переконано Гетті,— він буде такий же жорстокий, як усі інші. Бог не простить червоношкірому того, чого не прощає білому.

— Неправда! — палко, майже гнівно заперечила делаварка. — Кажу тобі, неправда! Маніту усміхається і радіє, коли молодий воїн повертається із стежки війни з двома, з десятьма, з сотнею скальпів на жердині!

Батько Чингачгуків знімав скальпи, і Чингачгук також зніматиме скальпи, скільки подужає ворогів!

— Тоді його ночами мучитимуть жахливі сни, Тихше. Бо ж не можна бути жорстоким і сподіватися на прощення.

— Він не жорстокий, і йому нічого прощати! — вигукнула Уа-та-Уа, тупнувши маленькою ніжкою по ріні й заперечливо хитаючи головою. — Кажу тобі, Змій хоробрий. Цього разу він повернеться додому з чотирма — ні, з двома скальпами.

— Заради цього він прийшов сюди? Невже він справді йшов так далеко через гори, долини, річки та озера, щоб мучити ближніх і чинити такі ганебні справи?

Це запитання одразу погасило гнів ображеної індіянської красуні. Воно примусило її забути про племінні забобони і спрямувало всі її думки на спокійніші і ближчі для жінок справи. Спочатку вона підозріливо озирнулася на всі боки, ніби побоюючись нескромних вушей, потім замріяно подивилася в лице своїй уважній співрозмовниці й нарешті з дівочою кокетливістю та жіночою сором'язливістю затулила обличчя обома руками і залилась таким милозвучним сміхом, що його справді можна було б назвати мелодією лісів. Одначе страх перед тим, що їх викриють, скоро поклав край цьому наївному виявові сердечних почуттів. Опустивши руки, імпульсивна молода індіянка знову мрійливо втупилася в обличчя Гетті, ніби запитуючи саму себе, чи можна звірити чужинці свою таємницю. Хоч Гетті й не могла похвалитися такою надзвичайною вродою, як Джудіт, проте багато хто вважав, що її обличчя ще дужче прихиляє до себе. Воно відбивало всю непідробну щирість її вдачі і водночас не мало тих неприємних рис, які часто позначають розумово неповноцінних людей. Щоправда, той, хто часто з нею стикався, міг би помітити слабоумність дівчини по очах, які часом бували байдужі до всього на світі. Але відсутність будь-якої хитрості чи підступності в погляді цих очей викликала глибоку прихильність, і саме це справило враження й на делаварку. Скоряючись раптовому поривові ніжності, Уа-та-Уа обійняла Гетті й пригорнула до себе з таким почуттям, безпосередність якого могла б зрівнятися тільки з його палкістю.

— Ти добра, — прошепотіла молода індіянка, — ти добра, я знаю. Уа-та-Уа дуже, дуже давно не мала подруги, сестри — нікого, щоб розказати про своє серце! Ти моя подруга, правда ж?

— У мене ніколи не було подруги, — відповіла Гетті, з непідробною щирістю відповідаючи на палкі обійми. — У мене є сестра, а подруги нема. Джудіт любить мене, і я люблю Джудіт. Це природно, і так нас учить біблія. Але мені хотілося б мати також подругу. Я буду тобі подругою від щирого серця, бо мені подобається твій голос, і твоя усмішка, і як ти про все міркуєш, окрім скальпів…

— Не думай про це і не говори більше про скальпи, — лагідно перебила її Уа-та-Уа. — Ти блідолиця, я червоношкіра — в нас різні звичаї. Звіробій та Чингачгук великі друзі, але в них неоднаковий колір шкіри, Уа-та-Уа й… Як тебе звати, мила блідолиця?

— Мене звати Гетті, хоча в біблії це ім'я пишеться Есфір.

— Чого раптом? Недобре так. Зовсім не треба писати імена. Моравські брати хотіли навчити Уа-та-Уа писати, але я їм не дозволила. Недобре делаварській дівчині надто багато знати — більше, ніж знає воїн; це великий сором. Моє ім'я Уа-та-Уа, або, твоєю мовою, Тихше. Можеш звати мене Тихше, а я зватиму тебе Гетті.

Взаємно задоволені з попередніх переговорів, дівчата почали ділитися своїми сподіваннями та планами. Гетті детальніше розповіла новій подрузі про все, що мала намір зробити ради батька, а делаварка, зазирнувши в чужі таємниці, розкрила й свої почуття та надії, пов'язані з юним воїном її рідного племені. Вже обидві розказали немало, та все одно виникали нові й нові запитання, і без відповіді на них ніяк не могла закінчитись розмова. Бистріша на розум, делаварка вела в цьому перед. Обхопивши Гетті рукою за стан, вона нахилила голову, жартівливо зазирала подрузі в лице і, заливаючись сміхом так, ніби їй усе ясно по очах, заговорила одвертіше.

— Гетті має ще брата, не тільки батька, — сказала вона. — Чому не говориш про брата, а тільки про батька?

— У мене немає брата, Тихше. Кажуть, був колись, та помер багато років тому і тепер лежить в озері біля матері.

— Немає брата — є молодий воїн. Дуже вродливий і на взір хоробрий. Може бути вождем, якщо він такий, яким здається.

— Гріх любити чужого мужчину, як батька, і через те я намагаюся стримувати себе, Тихше, — заперечила совісна Гетті, що не вміла приховати своїх почуттів навіть за звичайними недомовками, хоч їй було страшенно соромно. — Але іноді мені здається, що я накоїла б гріха, якби Непосида частіше приходив на озеро. Я мушу сказати тобі всю правду, люба Тихше, бо ти мене запитала: я впала б і померла в лісі, якби він про це дізнався!

— А чого він сам тебе не запитає? Юний воїн не повинен запитувати молоду дівчину. Молодій дівчині не личить казати про це першій. Делаварські дівчата соромляться цього.

— Про що мене питати? — стрепенулася Гетті, і все її єство виказувало страх. — Питати мене, чи люблю я його так само, як свого батька? Ох! Сподіваюсь, що він ніколи так мене не запитає, бо ж я змушена буду йому відповісти, а це мене вб'є!

— Ні-ні, не вб'є, не бійся, — заперечила індіянка, мимохіть засміявшись. — Може, почервонієш, може, буде соромно, але то недовго. Потім станеш щаслива, як ніколи. Молодий воїн повинен казати молодій дівчині, що хоче взяти її в дружини, без цього вона ніколи не переселиться в його вігвам.

— Непосида не захоче взяти мене в дружини. Ніхто й школи не візьме мене в дружини, Тихше.

— Звідки ти знаєш? Можливо, кожен мужчина волів би взяти тебе, і мало-помалу язик скаже те, що почуває серце. Чого тебе ніхто не візьме в дружини?

— Кажуть, я не сповна розуму. Батько часто нагадує мені про це, Джудіт іноді теж, особливо коли розсердиться. Але я вірю не так їм, як матері. Вона тільки раз сказала мені це й гірко плакала, ніби серце їй краялось на шматки. Відтоді я й знаю, що справді не сповна розуму.

Уа-та-Уа не менше хвилини мовчки і пильно дивилася на лагідну, простодушну дівчину. Нарешті молода індіянка збагнула всю правду. Жалість, пошана й ніжність — все це разом хвилею піднялося в її грудях. Рвучко підвівшись, вона сказала, що негайно проведе подругу в індіянський табір, до якого зовсім недалеко. Така несподівана зміна в її поведінці була викликана цілковитою певністю в тому, що жоден червоношкірий не покривдить істоти, яку Великий Дух обеззброїв, позбавивши найсильнішого засобу оборони — розуму. В цьому відношенні майже всі первобутні народи схожі між собою; керуючись вродженим почуттям милосердя, що робить честь людській натурі, вони не задумуючись беруть під своє заступництво тих, кого в своїй загадковій мудрості обійшло провидіння. Уа-та-Уа, звичайно, знала, що в більшості племен слабоумні та божевільні є предметом побожного схиляння; темні мешканці лісів оточують їх увагою і пошаною, не допускаючи збиткувань та переслідувань, як це буває серед народів, що претендують на більшу освіченість.

Гетті без усякого страху й вагань пішла слідом за своєю подругою. Їй самій не терпілось швидше добутись до табору; вірячи в свою правоту, вона нітрохи не боялась, що її там зустрінуть вороже. Поки вони повільно простували вздовж берега, продираючись крізь густі чагарі, Гетті не переставала говорити. Але індіянка, як тільки упевнилась, з ким має справу, більше ні про що її не розпитувала.

— Ось ти, бач, не слабоумна, — казала Гетті,— і тому Змій може взяти тебе за дружину.

— Уа-та-Уа в полоні, а в мінгів чутливі вуха. Не говори при них про Чингачгука. Обіцяй мені це, добра Гетті!

— Знаю, знаю, — відповіла Гетті пошепки, бажаючи показати цим, що вона розуміє всю необхідність такої остороги. — Знаю: Звіробій і Змій готуються викрасти тебе в ірокезів, а ти хочеш, щоб я не розкривала їм цього секрета.

— Звідки ти знаєш? — квапливо перепитала індіянка: на мить вона подумала, що її подруга не така уже й слабоумна, і це трохи роздратувало її.— Звідки ти знаєш? Краще вести розмову тільки про батька та Непосиду. Мінг зрозуміє це, а іншого нічого не зрозуміє. Обіцяй мені не говорити про те, чого ти сама не розумієш.

— Але ж я розумію це, Тихше, отож повинна про нього й говорити. Звіробій усе розповів батькові при мені. Ніхто не забороняв мені слухати, і тому я чула все, як і тоді, коли Непосида з татом балакали про скальпи.

— Дуже погано, коли блідолиці заводять балачки про скальпи, дуже погано, коли молоді жінки підслуховують їх. Я знаю, Гетті, ти тепер любиш Уа-та-Уа, а серед індіянів так ведеться: що дужче ти любиш людину, то менше про неї говориш.

— А в білих зовсім не так: найбільше ми говоримо про тих, кого найдужче любимо. Мабуть, через те, що я недоумкувата, я не розумію, чому в людей червоних це навпаки.

— Звіробій називає це звичаєм. У одних звичай — балакати, в інших звичай — мовчати. Твій звичай серед мінгів — тримати язика за зубами. Якщо Гетті хоче побачити Непосиду, то Змій хоче побачити Уа-та-Уа. Добра дівчина ніколи не говорить про секрети своєї подруги.

До Гетті дійшло це благання, і вона пообіцяла делаварці не згадувати в присутності мінгів про Чингачгука та про мету його появи на озері.

— Можливо, він визволить Непосиду, і батька, й мене, якщо йому дозволять діяти, як він хоче, — прошепотіла Уа-та-Уа подрузі, коли вони наблизились до таборуй почули голоси жінок, що порались по господарству. — Пам'ятай про це, Гетті, і приклади два чи навіть двадцять пальців до рота. Без допомоги Змія не бувати твоїм друзям на волі.

Кращого засобу, щоб примусити Гетті не набалакати зайвого, вона не могла придумати. Для бідолашної простушки найголовнішим було звільнення батька та молодого прикордонного жителя, і своїм безхитрим розумом вона легко збагнула, який зв'язок існує між її бажанням та замірами делавара. Вона засміялася щиро, як дитина, й кивнула головою на знак згоди виконати наказ подруги. Заспокоєна Уа-та-Уа більше не гаялася й відкрито попрямувала до табору своїх полонителів.

РОЗДІЛ XI

Той, хто король над королями,

Закон нам дав і в ньому заповів:

«Не убивай!»

І ти оцей закон зневажити посмів?

Тож стережись! Його рука всесильна

Мечем нещадним неслухів карає.

Шекспір, «Король Річард III»

Загін індіянів, до якого проти своєї волі належала Уа-та-Уа, ще не вийшов на стежку війни, про що яскраво свідчила присутність у ньому жінок. Це була невеличка частина племені, яка подалася на полювання та риболовлю в англійські володіння, де її і застав початок воєнних дій. Проживши таким чином зиму і весну, по суті, за рахунок ворога, ірокези, перед тим як повернутися додому, вирішили завдати йому прощального удару. В маневрі, що завів їх так далеко на ворожу територію, була також добре обдумана індіянська хитрість. Коли з'явився гонець, який оповістив про початок війни між англійцями та французами, і коли стало ясно, що в цю боротьбу буде втягнуто всі племена, підвладні великим ворогуючим державам, щойно згадана ватага ірокезів кочувала на берегах озера Онеїда, яке лежало на п'ятдесят миль ближче до їхнього власного кордону, ніж Мерехтливе Свічадо. Але негайна втеча в Канаду викликала й небезпеку негайного переслідування. Тому вожді визнали за краще податися ще глибше в загрозливий район, сподіваючись вислизнути з нього, йдучи в тилу своїх переслідувачів, замість того щоб переслідувачі наступали їм на п'яти.

Присутність жінок робила необхідною цю воєнну хитрість; слабосиліші члени племені не спромоглися б, звичайно, втекти від переслідування ворога. Коли читач пригадає, як широко простягалися в ті давні часи американські нетрі, він зрозуміє, що навіть ціле плем'я могло місяцями ховатися в цій частині країни. Небезпека наразитися на ворога в лісі була не більша, ніж у відкритому морі під час активних воєнних дій.

Табір був тимчасовий і, по суті, являв собою примітивний бівак, просто, але винахідливо пристосований для людей, що звикли жити в подібних умовах. Єдине багаття, розкладене поміж корінням зеленого дуба, обслуговувало весь загал. Погода була така тепла, що вогнем користувалися тільки для куховарства. Довкола вогнища було розкидано десятка півтора-два низеньких хатинок — очевидно, краще їх назвати куренями, — куди господарі залазили на ніч і де вони могли переждати негоду. Ці невеличкі курені були майстерно сплетені з гілок і зверху покриті корою, знятою з повалених Дерев, ЯКИХ вистачає в кожному незайманому лісі. Про меблі в них, звісно, не варт і говорити. Убоге кухонне начиння стояло біля багаття. Подекуди в курені або коло нього можна було побачити якусь невибагливу одежину. На гілках висіли рушниці, порохівниці та підсумки. З таких же природою дарованих гаків звисало кілька оленячих туш.

Табір розкинувся посеред густого лісу, і поглядом його неможливо було зараз охопити: курені один по одному зненацька виринали перед очима на тлі похмурої картини. Коли не брати до уваги багаття, тут не було ніякого іншого осередку чи відкритого майданчика, де могли б збиратися мешканці цього примітивного поселення: все виглядало темно, скритно й підступно, як самі ірокези. Лише подеколи дітлахи перебігали з одного куреня в інший, створюючи примарну видимість домашнього затишку. Стриманий сміх та притишені жіночі голоси лиш час од часу порушували дрімоту понурого лісу. Чоловіки їли, спали або ладнали зброю. Розмовляли вони мало, та й то завжди осібно або зійшовшись у невеличкі купки подалі від жінок. Природжена пильність та відчуття небезпеки, здавалось, не покидали їх навіть вві сні.

Коли дівчата вступили в табір, Гетті тихенько скрикнула, побачивши батька. Він сидів на землі, спершись спиною об дерево, а Непосида стояв перед ним, ліниво стругаючи прутика. Очевидно, вони користувалися такою ж свободою, як і всі інші мешканці табору, і людині, необізнаній з індіянськими звичаями, могло б здатися, що це гості, а не полонені.

Уа-та-Уа підвела подругу ближче до обох блідолицих, а сама скромно відійшла геть, щоб не гнітити її своєю присутністю. Але Гетті не звикла лащитися чи, взагалі, бурхливо виявляти свої почуття. Вона просто підійшла до батька і стояла мовчки, як німа статуя, що втілює дочірню відданість. Старого, здавалось, анітрохи не здивувала і не стривожила її поява. Він давно вже навчився удавати незворушність, якою так пишаються індіяни, чудово знаючи, що тільки самовладанням можна заслужити їхню повагу. Самі дикуни, несподівано побачивши чужинку в своєму середовищі, також не виявили жодних ознак занепокоєння. Одне слово, прибуття Гетті за таких надзвичайних обставин справило тут не більший ефект, ніж наближення звичайного подорожнього до порога сільської корчми в цивілізованій країні. Але все-таки декілька воїнів зійшлися докупи, і з того, як вони, розмовляючи, позирали на Гетті, було видно, що говорили саме про неї. Ця показна байдужість взагалі характерна для північноамериканських індіянів (до речі, і для їхніх білих наступників також), хоча в даному разі багато що слід приписати тому особливому становищу, в якому опинився загін. Ірокези добре знали всі наявні сили «ковчега», не знали тільки про Чингачгука. До того ж вони були певні, що поблизу нема ніякого іншого племені чи загону військ, а пильні очі їхніх розвідників день і ніч стежили за найменшим пересуванням тих, кого тепер без перебільшення можна було назвати обложеними.

В глибині душі Гаттер був зворушений вчинком Гетті, хоча й зустрів її з удаваною байдужістю. Старий пригадав смиренне благання, з яким дочка зверталася до нього, коли він залишав «ковчег», і ось тепер невдача надала тому благанню ваги та значення, про які він легко міг забути в разі успіху. Гаттер знав непохитну відданість йому цієї наївної дитини і розумів, чого вона прийшла, розумів, що її привело сюди безкорисливе самозречення.

— Недобре, Гетті,— сказав він докірливо, маючи на увазі ту небезпеку, на яку дівчина передусім наражала себе. — Ці ірокези дуже люті, вони ніколи не прощають образи і не пам'ятають добра.

— Скажи мені, тату, — перебила Гетті, нишком озираючись, наче боялася, що її підслухають, — чи дозволив вам бог здійснити той жорстокий задум, ради, якого ви сюди прийшли? Я повинна це знати, щоб вільно говорити з індіянами.

— Тобі не слід було приходити сюди, Гетті. Ці тварюки не зрозуміють твоїх намірів і твоєї душі.

— Але все-таки чим закінчився ваш похід? Схоже на те, що ні тобі, ні Непосиді не пощастило добути скальпи.

— Щодо цього ти можеш бути цілком спокійна, дитино. Я схопив оте дівчисько, яке прийшло з тобою, але на її верещання збіглася ціла зграя диких кішок, і змагання з ними виявилось не під силу християнинові.

Якщо це втішить тебе, то ми зовсім чисті: руки наші не дотяглися до скальпів, як, безумовно, не дотягнуться тепер і до премій.

— Дякую тобі за це, тату! Тепер я сміливо говоритиму з ірокезьким вождем—сумління моє буде спокійне. Сподіваюсь, що Непосида також не встиг заподіяти лиха індіянам.

— Цього разу, Гетті,— відгукнувся молодий велет, — ви наче у воду дивилися. Непосида піймав облизня, і цим сказано все. Багато шквалів бачив я на суші й на воді, але жоден з них не міг би зрівнятися з тим, що налетів на нас позаминулої ночі в подобі червонопиких горлодерів. Та що нам приховувати, Гетті! Розум ваш не здатен дивитися глибоко в корінь, але й він може дещо збагнути. Ну от, прошу вас, подумайте над нашим становищем. Ми з вашим батьком, старим Томом, причовгали сюди, щоб узяти законну здобич, про яку написано в губернаторській відозві. Отже, нічого поганого ми не замишляли. Але тут на нас налетіли тварюки, більше схожі на зграю голодних вовків, ніж на звичайних смертних, бодай навіть дикунів, і скрутили нас, мов баранів; і сталося все набагато швидше, ніж я можу розповісти цю історію.

— Але ж ви тепер вільні, Непосидо, — мовила у відповідь Гетті, позираючи на молодого велета. — Вам не позв'язувано ні руки, ні ноги.

— То правда, Гетті, руки й ноги в мене начебто вільні, але що з того, коли я не вільний двигати ними так, як би мені хотілось.

Оці дерева і ті мають уші, ба навіть язики. Якщо старий Том або я зачепимо бодай одну галузку за межами нашої в'язниці, нас злапають, не давши схаменутись. Не встигнемо ми чкурнути в кущі, як з півдесятка рушничних куль полетять наздогін з запрошенням не дуже поспішати. В усій Колонії нема такої надійної буцегарні. Я мав щастя познайомитися з парочкою-другою в'язниць і тому з досвіду знаю, з якого матеріалу їх зроблено та яка публіка їх стереже.

Щоб-з цих хвастовитих, нескромних заяв у читача не склалося перебільшеного уявлення про порочність Непосиди, мабуть, треба сказати, що злочини його обмежувалися бійками та скандалами, за які він кілька разів потрапляв до в'язниці, звідки майже завжди тікав, демонструючи неміцність в'язничних стін і роблячи собі двері в місцях, не передбачених архітектором. Але Гетті нічого не знала про в'язниці і погано розбиралася в злочинах, окрім того, що їй підказувало безхитре й майже інстинктивне відчуття різниці між добром та злом. Тому грубий Непосидин дотеп не дійшов до неї. Зрозумівши тільки загальний зміст його слів, вона відповіла:

— Так значно краще, Непосидо. Значно краще, коли тато й ви сидітимете тихо та смирно, поки я не поговорю з головним ірокезом. І тоді всі ми будемо раді й щасливі. Я не хочу, щоб ви йшли за мною. Ні, дозвольте мені діяти самій. А як тільки я все владнаю і вам дозволять повернутися в замок, я прийду і скажу вам про це.

Гетті говорила з такою простодушною серйозністю, так була впевнена в успіхові, а обличчя їй світилося такою чистотою та вірою, що в полонених мимоволі зажевріла надія на щасливе завершення її посередництва. Отож, коли вона сказала, що залишає їх, вони не стали перечити, хоч бачили, що дівчина пішла до групи вождів, які радилися осторонь, мабуть, обговорюючи причини її раптової появи.

Коли Уа-та-Уа залишила свою нову подругу, вона повагом, ніби ненавмисне наблизилась до кількох старших воїнів, серед яких був один, що виявляв найбільшу прихильність до полонянки і навіть пропонував прийняти її у свій вігвам як рідну дочку, якщо вона погодиться стати гуронкою. Попрямувавши в цей бік, хитра дівчина розраховувала, що її зупинять і почнуть розпитувати. Вона була надто добре вихована, згідно уявлень свого народу, щоб самовільно висловлювати свою думку перед чоловіками, та ще й воїнами, але природжений такт і кмітливість допомогли їй, не ображаючи чоловічої гордості, привернути увагу тих, кого жіночий обов'язок велів тільки слухатись та поважати. Її удавана байдужість збудила гостру цікавість; і тільки-но Гетті підійшла до батька, як делаварська дівчина вже опинилася в колі воїнів, куди її покликали майже невловимим, але виразистим жестом. Тут її почали розпитувати, де вона здибалася з блідолицьою та навіщо привела її в табір. Уа-та-Уа саме цього й бажала. Вона пояснила, як виявила хворість Гетті, навмисне перебільшуючи недоумкуватість білої дівчини, а далі коротко переказала, ради чого вона прийшла до табору своїх ворогів. Розповідь була сприйнята саме так, як і сподівалася делаварка. Тепер вона знала, що Гетті нічого не загрожує: душевний стан гості гарантує їй недоторканість і шану всіх індіянів. Домігшись свого, Уа-та-Уа одійшла вбік і з сестринською турботливістю заходилась готувати сніданок, щоб почастувати свою нову подругу, коли та звільниться. Але й пораючись, спритна дівчина ні на мить не переставала стежити, підмічаючи кожну зміну на обличчях вождів, кожен жест Гетті і до найменших дрібниць усе те, що могло б зачіпати її власні інтереси чи інтереси блідолицьої приятельки.

Коли Гетті наблизилась до вождів, вони розступилися перед нею з невимушеною ввічливістю, яка зробила б честь навіть добре вихованим білим чоловікам. Поруч лежало сухе дерево, і старший серед воїнів спокійним жестом запросив дівчину сісти на нього, а сам по-батьківськи лагідно примостився біля неї. Решта воїнів у величавих позах поставали довкола, і дівчина, досить спостережлива, щоб помітити, чого від неї чекають, почала було викладати мету свого приходу.

Та не встигла вона заговорити, як старий вождь ласкавим рухом руки перепинив її, сказав кілька слів одному з молодших воїнів і сам терпляче мовчки чекав, поки той привів Уа-та-Уа. Цю затримку викликало те, що вождь не міг обійтися без тлумача: лише кілька гуронів розуміли по-англійському, та й то ледь-ледь.

Уа-та-Уа зраділа, що буде присутня при розмові; особливо її тішила роль тлумача. Вона знала, якою небезпекою загрожуватиме їй спроба обманути котрусь із сторін у цих переговорах, а проте поклала собі в думці вжити всіх заходів і скористатися з усіх можливих хитрощів, які могло їй підказати індіянське виховання, аби лиш приховати присутність свого жениха на озері та мету, ради якої він сюди прийшов. Коли вона наблизилась, похмурий старий воїн приязно подивився на неї, бо він з затаєною гордістю плекав надію прищепити невдовзі цей чудовий паросток до стовбура свого власного племені. Удочеріння так само часто практикується і так же беззастережно визнається серед американських племен, як і серед тих націй, що живуть під захистом цивілізованих законів.

Як тільки делаварка сіла поруч Гетті, старий вождь зажадав, щоб вона запитала «вродливу юну блідолицю», що її привело до ірокезів і чим вони можуть їй прислужитися.

— Скажи їм, Тихше, хто я така, скажи, що я менша дочка Томаса Гаттера. Томас Гаттер — старіший з полонених. Йому належить замок та ковчег, і він має найбільше право вважати себе господарем оцих горбів й оцього озера, бо вже давно тут оселився, давно тут полює і ловить рибу. Вони збагнуть, кого ти величаєш Томасом Гаттером, якщо ти їм це розтлумачиш. А потім скажи, що я прийшла сюди умовити їх не робити лихого батькові й Непосиді, а відпустити їх з миром і поводитися з ними як з братами, а не як з ворогами. Тепер усе це поясни їм гарненько і не бійся ні за себе, ні за мене. Бог захистить нас.

Уа-та-Уа виконала її бажання, постаравшись якнайточніше відтворити слова своєї подруги ірокезьким наріччям, що ним володіла майже так само досконало, як і своїм рідним. Вожді вислухали цю промову з величавою серйозністю, і двоє з них, що трохи знали по-англійському, непомітними, але багатозначними поглядами висловили своє схвалення перекладачці.

— А тепер, Тихше, — повела Гетті, як тільки їй дали зрозуміти, що вона може говорити далі,— а тепер, Тихше, я хочу, щоб ти слово в слово переказала червоношкірим те, що я збираюся сказати. Спочатку скажи їм, що батько й Непосида прийшли сюди з наміром добути якнайбільше скальпів. Злий губернатор обіцяв гроші за скальпи, байдуже, чи будуть то скальпи воїнів чи жінок, чоловіків чи дітей. І любов до грошей була така сильна в їхніх серцях, що вони піддалися спокусі. Скажи їм це, люба Тихше, скажи так, як чула від мене, слово в слово.

Уа-та-Уа завагалася, чи слід дослівно перекладати цю заяву, але, помітивши, що воїни, які знали по-англійському, непогано-таки зрозуміли, про що говорила Гетті, змушена була скоритись. Всупереч тому, чого могла б сподіватися цивілізована людина, щире зізнання в замірах полонених не викликало обурення і взагалі не змінило настрою слухачів. Певно, вони вбачали в цьому вияв доблесті і не хотіли засуджувати інших за те, що без вагання вчинили б самі.

— А тепер, Тихше, — вела Гетті далі, упевнившись, що вожді зрозуміли її слова, — ти повинна сказати їм дещо важливіше. Вони знають, що батько й Непосида не домоглися свого, отже не можна й сердитись на них за той лихий вчинок. А бодай вони навіть убили б дітей та жінок, це все одно нічого не змінило б, і те, що я хочу сказати, зоставалося б у силі. Тільки спершу запитай, Тихше, чи знають вони, що є бог, який панує над усією землею, владика і вождь усіх людей, і червоних, і білих, і всяких інших?

Делаварку, видимо, трохи здивувало це запитання, однак вона постаралась перекласти його якнайточніше і дістала ствердну відповідь, висловлену з надзвичайною серйозністю.

— Це добре, — вела далі Гетті,— тепер мені легше буде виконати свій обов'язок. Великий Дух, як ви звете нашого бога, повелів написати книгу, що ми її називаємо біблією. В цій книзі — його свята воля, його заповіді й правила, якими повинні керуватися всі люди не тільки у своїх вчинках, а навіть у помислах та бажаннях. Ось вона, ця свята книга. Скажи вождям, що я зараз прочитаю їм дещо, закарбоване на її священних сторінках.

Закінчивши цей виступ, Гетті почала витягати з коленкорового чохла невеличку англійську біблію з такою побожністю, з якою католик витягав би на світ божий скалочку мощей. І поки Вона неквапливо робила це, суворі воїни, не відриваючи очей, стежили за кожним її рухом. Коли вони побачили маленький томик, у декого з них вихопився тихий вигук подиву. Але Гетті переможно простягла їм біблію, ніби сподівалася, що вже сам її вигляд сотворить чудо. Потім, нітрохи не здивувавшись і не образившись на байдужість більшості індіянів» вона нетерпляче обернулася до делаварки.

— Ось ця свята книга, Тихше, — сказала вона. — Оці слова й рядки, оці стихи та глави — все це від самого бога!

— А чому Великий Дух не дав цієї книги індіянам? — спитала Уа-та-Уа з наївною одвертістю.

— Чому? — відповіла Гетті, трохи збита з пантелику цим несподіваним запитанням. — Як то чому? Адже ти знаєш, що індіяни не вміють читати.

Делаварку, можливо, й не задовольнило таке пояснення, але вона не стала наполягати на своєму. Схиливши голову набік, вона терпляче сиділа, чекаючи подальших доказів блідолицьої ентузіастки.

— Ти можеш сказати вождям, що в цій книзі людям велено прощати ворогів, поводитися з ними як з братами, ніколи не кривдити ближніх, надто заради помсти або через злість. Як ти гадаєш, чи зможеш ти перекласти це так, щоб вони зрозуміли?

— Перекласти можу, але зрозуміти їм буде важко.

Уа-та-Уа старанно переклала сказане Гетті настороженим індіянам, і вони вислухали її слова з таким же подивом, з яким сучасний американець сприйняв би твердження, ніби великий владар людських діянь — громадська думка — може помилятися. Втім, два чи три індіянини, які вже зустрічалися з місіонерами, щось пояснили своїм товаришам, і все коло знову приготувалося уважно слухати блідолицю. Перш ніж повести далі, Гетті спитала делаварку, чи зрозумілі вождям її слова, але, діставши ухильну відповідь, мусила тим вдовольнитися..

— Тепер я прочитаю воїнам кілька стихів, які їм треба знати, — продовжувала дівчина дедалі врочистіше та поважніше. — І нехай вони пам'ятають, що це власні слова Великого Духа. По-перше, він заповідав кожному з нас: «Люби ближнього, як самого себе». Переклади їм це, люба Тихше.

—Індіянин не має білого за свого ближнього, — відповіла делаварська дівчина з більшою рішучістю, ніж говорила досі,— для ірокеза ближній — ірокез, для могіканина — могіканин, для блідолицього — блідолиций. Не варто казати про це вождеві.

— Ти забуваєш, Тихше, що це власні слова Великого Духа, і вожді повинні слухатись їх так само, як усі інші люди. Ось ще одна заповідь: «Якщо хто вдарить тебе по правій щоці, підстав йому ліву».

— Що це значить? — квапливо перепитала Уа-та-Уа.

Гетті пояснила, що ця заповідь велить не гніватися за кривду, а навпаки, вимагає покори й готовності знести нові насильства з боку кривдника.

— А ось послухай ще, Тихше, — додала вона: — «Любіть ворогів ваших, благословляйте клянущих вас, творіть добро ненависникам вашим, молітеся за тих, хто зневажає і переслідує вас».

На Гетті найшло велике натхнення: очі їй гарячково блищали, щоки пашіли, а голос, звичайно такий тихий і лагідний, зазвучав сильніше й виразніше. Мати ще з дитинства привчила її до біблії, і тепер дівчина з дивовижною швидкістю гортала сторінки, знаходячи й зачитуючи ті місця, що вчать християнського милосердя та християнського всепрощенства. Делаварка, навіть коли б дуже хотіла, не змогла б перекласти й половини того, що Гетті лепетала в своєму благочестивому запалі. З подиву їй наче відібрало мову, так само як і вождям, і юна, наївна ентузіастка геть знесиліла від напруги та хвилювання, перш ніж тлумачка встигла промовити хоча б слово. Потім делаварка коротко переклала основний зміст сказаного та прочитаного, звісно, обмежившись тим, що найглибше вразило її власну уяву.

Навряд чи треба пояснювати читачеві, яке враження могли справити всі ці нечувані заповіти на індіянських воїнів, чиїм релігійним принципом було ніколи не забувати добра й ніколи не пррщати кривди. На щастя, знаючи з слів Уа-та-Уа про слабоумість Гетті, гурони чекали від неї якогось дивацтва, і все, що в її промові здалося їм суперечливим та безглуздим, вони пояснили тим, що дівчину наділено зовсім іншим розумом, ніж переважну більшість людей. Однак серед присутніх знайшлося кілька старих воїнів, які вже чули щось подібне від місіонерів, і вони зголосилися обговорити на дозвіллі це цікаве для них питання.

— То оце вона й є, Добра книга блідолицих? — спитав один з цих вождів, узявши томик з безвольної руки Гетті; поки він гортав сторінки, дівчина стурбовано дивилася йому в обличчя, ніби сподіваючись засвідчити на ньому божественне просвітління. — Це закон, за яким живуть мої білі брати?

Уа-та-Уа, до якої адресувалося це запитання, хоч здавалося, ніби вождь звертається до всіх присутніх, ствердно хитнула головою і додала, що канадські французи, так само як і інгізи в Британських провінціях, дуже шанують цю книгу.

— Скажи моїй юній сестрі,— мовив гурон, обернувшись до Уа-та-Уа, — що зараз я розкрию рота і скажу кілька слів.

— Нехай ірокезький вождь говорить — моя блідолиця подруга слухає,— відповіла делаварка.

— Я рада це чути! — вигукнула Гетті.— Бог пом'якшив його серце, і тепер він одпустить тата й Непосиду!

— Отже, це закон блідолицих, — висловив вождь. — Цей закон наказує людині робити добро всім, хто її кривдить. І коли брат просить рушницю, закон велить віддати також і порохівницю. Чи такий закон блідолицих?

— Ні, зовсім не такий, — відповіла Гетті серйозно, коли їй переклали ці слова. — В усій книзі нема жодного слова про рушниці. Порох та кулі невгодні Великому Духові.

— Он як?! А чого ж блідолиці користуються ними? Якщо їм велено давати дві речі, коли в них просять одну, чому ж вони беруть удвоє з бідного індіянина, який не просить нічого? Вони приходять зі сходу з своєю книжкою в руках і вчать червоношкірого читати її. Але чому вони самі забувають про те, що каже ця книга? Коли індіянин віддає їм усе, що має, їм і того мало. Тепер вони обіцяють золото за скальпи наших жінок та дітей, хоч узивають нас звірами за те, що ми знімаємо скальпи з воїнів, загиблих на війні. Моє ім'я — Розчахнутий Дуб.

Коли ці страшні запитання, ретельно перекладені делаваркою, дійшли до свідомості Гетті, вона вкрай розгубилася. Набагато кмітливіші голови, ніж у цієї бідолашної дівчини, і ті не раз безпорадно схилялися перед такими вагомими доказами. Отож не дивно, що при всій своїй щирості та серйозності Гетті не знала, як відповісти.

— Ну що я йому скажу, Тихше? — пробелькотіла вона благально. — Я знаю — все, що я прочитала з цієї книги, правда, а проте цьому неможливо повірити, коли знаєш вчинки людей, яким було дано книгу.

— Такий уже розум у блідолицих, — з іронією відповіла Уа-та-Уа. — Що добре для одних, те погане для інших.

— Ні-ні, Тихше, не може бути двох правд на світі, хоч це здається й дивним. Я певна, що прочитала точнісінько так, як там написано, і хіба є така зла людина, яка перекрутила б у книзі боже слово! Цього ніколи не буває.

— Простій індіянській дівчині здається, що в блідолицих усяко буває,— холодно відповіла Уа-та-Уа. — Один раз вони кажуть біле, потім на те саме — чорне. Чому ж ніколи не буває?

Дедалі глибше збентеження понімало Гетті. Нарешті, злякавшись, що вона негодна довести своєї правоти і що через якусь її грубу помилку батько та Непосида можуть накласти головою, дівчина гірко заплакала. Тієї ж миті іронію та холодну байдужість делаварки наче рукою зняло, і вона знову стала ніжною, турботливою подругою. Міцно обійнявши засмучену дівчину, Уа-та-Уа почала втішати її.

— Годі плакати, не плач, — сказала вона, втираючи сльози з обличчя Гетті, наче малій дитині, і по-сестринськи пригортаючи її до своїх гарячих грудей. — Чого тобі хвилюватися? Не ти писала цю книгу, якщо вона й неправдива, і не твоя вина, що блідолиці злі. Є злі червоношкірі, є злі білі. Не в кольорі все добро, не в кольорі все зло. Вожді це добре знають.

Скоро Гетті заспокоїлась, і думки її знов повернулися до того, ради чого вона сюди прийшла. Побачивши, що хмуролиці вожді досі стоять круг неї, сповнені глибокої уваги, дівчина ще раз спробувала переконати їх.

— Послухай, Тихше, — мовила вона, стримуючи схлипування і намагаючись говорити виразно, — скажи вождям, що нам байдуже до того, як чинять злі люди. Правда — це правда, слова Великого Духа — це слова Великого Духа, і нікому не дозволено чинити зло тільки тому, що до нього хтось зробив це раніше. «Плати добром за зло», — каже книга, і це закон для червоної людини так само, як і для білої людини.

— Ні в делаварів, ні в ірокезів ніхто не чув про такий закон, — відповіла Уа-та-Уа, втішаючи її.— Недобре говорити про нього вождям. Скажи їм щось таке, чому вони повірять.

Однак делаварка намірилася вже перекладати, коли дотик пальця найстаршого вождя до її плеча примусив її озирнутись. Тут вона помітила, що один з воїнів, який недавно вийшов з кола, повертається у супроводі Гаттера та Непосиди. Зрозумівши, що їм також учинять допит, вона замовкла з покірною слухняністю індіянської жінки. Через кілька секунд полонені уже стояли віч-на-віч з вождями племені.

— Дочко, — звернувся старий вождь до юної делаварки, — спитай Сивої Бороди, чого він прийшов у наш табір.

Уа-та-Уа переклала запитання хоч і не зовсім чистою англійською мовою, але цілком зрозуміло. Гаттер мав надто сувору і вперту вдачу, щоб ухилятися од відповідальності за свої вчинки, а крім того, він надто добре знав погляди дикунів і не міг не розуміти, що нічого в них не досягне брехнею чи легкодухим страхом перед їхнім гнівом. Отож, не вагаючись, він одверто сказав, ради чого висадився на берег, пославшись у виправданнях тільки на те, що власті обіцяли високі премії за скальпи. Це щире зізнання ірокези зустріли з явним задоволенням, причиною якого, однак, була не стільки моральна перевага, що переходила тепер на їхній бік, скільки доказ, що їм пощастило захопити в полон людину, здатну викликати в них зацікавлення й гідну стати жертвою їхньої мстивості. Непосида, допитаний у свою чергу, також в усьому покаявся, хоч за інших обставин вдався б до хитрування швидше, ніж його суворіший і непохитніший напарник. Але йому стало розуму збагнути, що всілякі викручування були б зараз марні, і тому він розіграв одвертість, яка в Гаттера була рисою вдачі: старий завжди виявляв безжалісну жорстокість і не боявся за це відплати.

Вислухавши відповіді на свої запитання, вожді мовчки пішли геть, вважаючи для себе справу вирішеною; повчання блідолицьої дівчини не зворушили тих, кого змалку й аж до зрілого віку виховували в дусі насильства.

Гетті й Уа-та-Уа залишились тепер самі з Гаттером та Непосидою. Здавалось, що ніхто їх навіть не охороняв, хоч насправді всі четверо перебували під пильним і безнастанним наглядом. Індіяни загодя подбали про те, щоб чоловіки не змогли заволодіти жодною рушницею, які безладно лежали й висіли неподалік. На цьому нібито вся їхня видима пильність кінчалась. Але обидва бранці, добре знаючи індіянські звичаї, розуміли, яка то велика різниця між видимістю й дійсністю, і не обманювали себе. Весь час думаючи про втечу, вони не забували, що без найретельнішої підготовки здійснити її годі було й сподіватися. І Гаттер, і Непосида пробули в таборі досить довго й устигли постерегти, що Уа-та-Уа теж свого роду полонянка. Тому Гаттер говорив при ній одвертіше, ніж при інших індіянах, а Непосида й собі тягся за ним.

— Я не картаю тебе, Гетті, що ти прийшла сюди, намір у тебе був добрий, хоч і не дуже розумний, — почав батько, сівши коло дочки й узявши її за руку, — єдиний жест, яким він виявляв свою любов до нещасної дитини. — Але проповіддю та біблією не звернеш індіянина з його стежки. Чи доручав тобі Звіробій нам щось переказати? Є в нього якийсь план, щоб нас звільнити?

— Еге, в цьому вся суть! — втрутився Непосида. — Якщо ти, дівчинко, поможеш нам одійти на півмилі, хоча б на чверть милі від табору, я все інше беру на себе. Може, старому треба трохи більше, але людині мого зросту й мого віку цього цілком досить.

Гетті жалісливо поглядала то на одного, то на другого, але не могла відповісти на запитання легковажного Непосиди.

— Тату, — сказала вона нарешті,— ні Звіробій, ні Джудіт не знали, куди я зібралась, поки я не втекла з ковчега. Вони бояться, що ірокези зроблять пліт і попливуть до замку, а тому більше думають про самозахист, ніж про те, як допомогти вам.

— Ні-ні-ні! — поквапливо, але півголосом сказала Уа-та-Уа, низько нахиливши голову, щоб ті індіяни, що нишком стежили за нею, не помітили, як ворушаться її вуста. — Ні-ні-ні, Звіробій не такий! Він не думає тільки про власний захист, коли його друг у небезпеці. Хоче допомогти другові, хоче усіх забрати в дім.

— Це звучить непогано, старий Томе, — сміючись та підморгуючи, сказав Непосида, намагаючись теж говорити півголосом. — Дай мені в друзі кмітливу скво, і я впораюсь з самим дияволом, не те що з ірокезами.

— Не балакай голосно, — застерегла Уа-та-Уа. — Деякі ірокези знають мову інгізів і майже всі її розуміють.

— Отже ти нам друг, молодичко? — озвався Гаттер, виявляючи раптову цікавість. — Якщо так, можеш розраховувати на щедру винагороду. І нема нічого легшого, як припровадити тебе назад до рідного племені, коли нам тільки пощастить з тобою добутися до замку. Поверни нам ковчег та човники, і ми запануємо на озері на злість усім дикунам Канади. З замку нас можна вибити тільки гарматами.

— А якщо ви знову кинетесь на берег по скальпи? — відповіла Уа-та-Уа з холодною іронією, певно, притаманною їй у значно більшій мірі, ніж іншим представницям її статі.

— Гай-гай, то була помилка. Але мало глузду в жалях і ще менше його в глузуванні.

— Тату, — сказала Гетті,— Джудіт хоче відімкнути скриню. Вона гадає, що знайде там речі, за які можна вас викупити.

Темна тінь промайнула на Гаттеровому обличчі, і він пробурмотів кілька слів, що свідчили про його невдоволення.

— А чого не відмикати скриню? — докинула Уа-та-Уа. — Життя миліше за стару скриню, скальп теж миліший за стару скриню. Якщо не дозволиш дочці відімкнути її, Уа-та-Уа не допоможе тобі втекти.

— Ви самі не знаєте, чого просите, нерозумні дівчиська, а коли не знаєте, краще мовчіть — не вашого то розуму діло… Не дуже мені подобається оця байдужість дикунів, Непосидо. Очевидно, вони затівають щось серйозне. Якщо ми думаємо діяти, треба діяти швидше. Як ти гадаєш, можна довіритись оцій молодій жінці?

— Послухайте, — сказала Уа-та-Уа швидко і з серйозністю, яка свідчила про її щирість. — Уа-та-Уа не ірокезка, вона делаварка, у неї делаварське серце, делаварські почуття. Вона теж у полоні. Один бранець допомагав іншому бранцеві. Зараз не можна більше балакати. Дочка залишається з батьком. Уа-та-Уа піде шукати друга, потім скаже, що треба робити.

Все це було сказано притишеним голосом, але виразно і переконливо.

По тому дівчина встала і спокійно пішла до свого куреня, ніби втративши всяку цікавість до подальшої долі блідолицих.

РОЗДІЛ XII

Про батька все лопоче; нарікає,

Що в світі скрізь брехня; себе у груди б'є;

Лютується чогось; а то таке верзе,

У чому й глузду начебто немає;

Її слова — ніщо, та тим, хто їх почує,

Це — знахідка…

Шекспір, «Гамлет»

Ми залишили мешканців «замку» й «ковчега», коли вони всі поснули. Щоправда, кілька разів протягом ночі то Звіробій, то делавар прокидалися й оглядали непорушне озеро, потім, упевнившись, що все гаразд, поверталися на свої сінники і знов засинали, як люди, що навіть у найважчих обставинах не бажають відмовлятися від свого природного права на відпочинок. Однак ледь зазоріло, білий мисливець устав і почав готуватися до прийдешнього дня. Його червоношкірий товариш, який в останні ночі спав тільки прихапцем, вилежувався під ковдрою аж до світання. Джудіт також прокинулась пізніше, ніж звичайно, бо звечора довго не могла заснути. Та коли сонце, викотилося з-за східних горбів, усі троє були вже на ногах. В тамтешніх краях навіть завзяті лінтюхи рідко коли ніжаться на подушках після появи великого світила.

Чингачгук морочився з своїм лісовим туалетом, коли Звіробій зайшов до каюти і простяг йому кілька грубих, але зручних лахів з літнього одягу Гаттера.

— Джудіт дала оце для тебе, вождю, — сказав він, кидаючи куртку та штани до ніг індіянинові.— Було б незручно і небезпечно, якби ти вештався тут у бойовому убранні й розмалюванні. Змий оті страхітливі узори з щік та вдягни цю одіж. Ось і капелюх, що зробить тебе схожим на страшенно нецивілізованого представника цивілізації, як кажуть місіонери. Згадай, Уа-та-Уа поруч, а турбуючись про дівчину, ми не повинні забувати й про інших. Я знаю, тобі не до вподоби носити одяг, скроєний не за вашою червоношкірою модою. Але тут нічого не вдієш: вдягайся, навіть якщо тобі буде трішечки бридко.

Чингачгук подивився на принесені йому лахи з неприхованою огидою, але в думці погодився, що переодягтися корисно і, може, навіть необхідно. Помітивши в «замкові» чи поблизу нього червоношкірого, ірокези стривожаться, а це неминуче спрямувало б їхні підозріння на полонянку. Оскільки мова йшла про його наречену, вождь був ладен перетерпіти ради удачі що завгодно. Тому, покрутивши в руках принесені речі та іронічно оглянувши їх з усіх боків, він, плутаючись у рукавах та холошах, зрештою, під керівництвом свого товариша, нап'яв на себе цивілізований одяг, і від червоношкірого лишилося тільки обличчя. Але це вже було нестрашно, бо, не маючи прозорної труби, дикуни з берега не могли як слід роздивитися «замок». Та й сам Звіробій так засмаг на сонці, що колись біле обличчя тепер стало, мабуть, не менш червоне, ніж у могіканина. Делавар у незвичному одязі пересувався так незграбно, що не раз протягом дня викликав усмішку на вустах свого друга.

Однак Звіробій не дозволив собі жодного з отих недоречних дотепів, які неодмінно посипалися б у компанії білих людей з такої причини. Гордість вождя, гідність воїна, що вперше виступив на стежку війни, а також серйозність становища робили недоречними легковажні жарти.

Троє остров'ян — коли так можна назвати наших героїв — зійшлися до сніданку мовчазні й замислені. Обличчя Джудіт носило сліди тривожної ночі, а чоловіки поринули в роздуми про те, які несподіванки готує їм найближче майбутнє. За весь сніданок Звіробій та дівчина лише обмінялися кількома ввічливими фразами, але й словом не прохопилися про своє становище. Нарешті Джудіт не витримала й заговорила про те, що не давало їй спокою у цю безсонну ніч.

— Буде жахливо, Звіробою, — раптом вигукнула дівчина, — якщо з батьком і Гетті щось трапиться! Ми не можемо спокійно тут сидіти, доки вони в руках ірокезів. Треба придумати, як їм допомогти.

— Я готовий, Джудіт, прислужитися їм, та й кожному, хто вскочив у біду, якщо мені скажуть, як це можна зробити. Опинитися в руках червоношкірих — це не жарт, а надто коли люди зійшли на берег у такій справі, як Гаттер та Непосида. Я це чудово розумію і не побажав би такої кари своєму найлютішому ворогові, а не те що тому, з ким я мандрував, їв і спав. Маєте ви якийсь план, котрий ми із Змієм могли б здійснити?

— Я не знаю інших засобів звільнити бранців, як тільки підкупити ірокезів. Вони не встоять перед подарунками, а ми можемо запропонувати їм стільки, що вони, мабуть, визнають за краще піти звідси з багатими дарами замість двох бідних полонених, яких, до речі, ще чи й зуміють забрати з собою.

— Це було б непогано, Джудіт, так, це було б непогано — підкупити ворога. Тільки б знайшлося досить речей. У вашого батька зручний і дуже хитро розташований будинок, хоч на перший погляд не скажеш, що в ньому стане багатства на викуп господаря. Є рушниця, «оленебій», вона може згодились, крім того, я чув, ще десь є бочонок пороху, який, звісно, теж чогось вартий… Але двох дорослих чоловіків не виміняєш на дрібничку, й до того ж…

— Що «до того ж»? — нетерпляче перепитала Джудіт, помітивши, що юнак не наважується говорити далі, очевидно, боячись засмутити її.

— Бачте, Джудіт, французи сплачують премії так само, як і наші, а за два скальпи грошей стане й на бочку пороху, і на рушницю. Не скажу, що на таку добрячу рушницю, як «оленебій», але все-таки на чималу бочку пороху й досить пристойну рушницю. Зважте на те, що індіяни не вельми розуміються на вогнепальній зброї і не завжди вміють збагнути різницю між суттю та видимістю.

— Це жахливо! — через силу видушила з себе дівчина, приголомшена буденністю тону, що ним її співрозмовник говорив про такі речі.— Але ви забуваєте про мої убори, Звіробою. А вони, я знаю, можуть спокусити ірокезьких жінок.

— Авжеж, можуть, Джудіт, не маю в тому сумніву, — відповів мисливець і гостро подивився на неї, ніби бажаючи впевнитись, чи справді вона здатна на таку самопожертву. — А чи певні ви, дівчино, що вам стане духу віддати назавжди свої шати ради такої мети? Багато є на світі чоловіків, що мають славу хоробрих, поки їм у вічі не загляне небезпека; знав я також людей, що вважали себе дуже добрими й ладними все віддати вбогому, коли слухали розмови про чиюсь жорстокість, та кулаки їм стискалися міцно, мов дикий горіх, коли мова заходила про їхнє власне добро. До того ж, Джудіт, ви вродливі,—можна сказати, надзвичайно вродливі, а вродливі жінк люблять усе, що підкреслює їхню вроду. Тож чи певні ви, що вам стане духу розпрощатися з вашими уборами?

Натяк на особисту чарівність дівчини виявився дуже доречним: він нейтралізував те враження, яке справила недовіра молодого мисливця щодо відданості Джудіт своєму дочірньому обов'язкові. Якби хтось інший дозволив собі подібну вільність, комплімент, очевидно, не було б помічено: його б заглушив спалах гніву, викликаний таким сумнівом. Але навіть неотесана щирість, що так часто спонукала простодушного мисливця одверто говорити все, що він думає, страшенно подобалася дівчині. Правда, вона почервоніла, і на якусь мить очі їй спалахнули вогнем. Та все-таки в глибині серця вона не могла по-справжньому розгніватися на людину, вся душа якої, здавалося, складалася з самої правдивості та мужньої доброти. Джудіт тільки глянула докірливо на нього й, поборовши бажання сказати різкість, відповіла лагідно й дружелюбно.

— Мабуть, всі ваші добрі думки призначені делаварським дівчатам, Звіробою, раз ви серйозно такої думки про дівчину вашого власного кольору, — сказала вона з силуваним сміхом. — Але випробуйте мене. І якщо побачите, що я пошкодую хоча б якусь там стрічку чи перо, тоді думайте як завгодно про моє серце і сміливо кажіть про це,

— Оце правильно! Найдорожча річ, яку можна знайти на землі,— це по-справжньому справедлива людина. Так каже Таменунд, наймудріший пророк делаварів. І так повинні думати всі, кому пощастило бачити, розмовляти і діяти серед людей. Я люблю справедливу людину, Змію; очі їй не застилає пітьма, коли вона дивиться на своїх ворогів, а звернені на друзів, вони сяють, мов сонце. Вона користується розумом, який дарував їй господь, щоб бачити речі такими, які вони є, а не такими, якими їй хочеться бачити їх. Досить легко зустріти людей, що називають себе справедливими, але рідко-рідко зустрічаються люди, що по-справжньому саме такі і є. Як часто я стикався з індіянами, дівчино, які величалися, ніби вони чинять волю Великого Духа, тоді як насправді вони чинили сваволю. Але здебільша вони не бачили цього, як ми не бачимо крізь оці гори річку, що тече в сусідній долині, хоча кожен, подивившися збоку, міг би помітити це так само напевне, як ми помічаємо сміття, що пропливає мимо цього житла.

— Свята істина, Звіробою! — підхопила Джудіт, і останні сліди невдоволення розтали в її ясній усмішці.— Свята істина! І я сподіваюсь, що в ставленні до мене вам завжди буде поводирем любов до істини. А поза все я ще сподіваюсь, що ви судитимете мене самі й не будете вірити злісним пліткам. Такі базікала, як Гаррі Непосида, ладні обмовити молоду жінку тільки за те, що вона випадково не поділила думки щодо їхньої персони.

— Слова Гаррі Непосиди для мене не євангеліє, Джудіт, але й людина гірша за нього може мати очі та вуха, — поважно заперечив мисливець.

— Годі про це! — вигукнула Джудіт, блиснувши очима, і рум'янець розлився їй аж до скронь. — Краще поговоримо про мого батька та про викуп. Отже ви кажете, Звіробою, що індіяни не згодяться віддати бранців за мої убори, батькову рушницю та порох, їм треба більше. Але ж є ще скриня.

— Так, є ще скриня, як ви кажете, Джудіт. І коли доводиться вибирати між секретом і скальпом, більшість людей воліє зберегти скальп. До речі, ваш батько давав вам якісь вказівки щодо цієї скрині?

— Ніколи. Мабуть, він вірив, що замки й штаби назавжди збережуть її таємницю.

— Це рідкісна скриня, і зроблена вона дивно, — вів далі Звіробій, підвівшись із скрині, на якій сидів, і схилившись над нею, щоб краще її роздивитись. — Чингачгук, таке дерево не росте в лісах, які ми з тобою не раз сходили. Це не чорний горіх, хоч на вигляд воно таке ж гарне, може, навіть гарніше, незважаючи на кіптяву та різні пошкодження.

Делавар підступив ближче, помацав дерево, придивився до його структури, пошкріб нігтем лак і з цікавістю погладив рукою сталеву окову та важкі замки на масивному ящику.

— Ні, нічого схожого немає в наших краях, — казав далі Звіробій. — Я знаю всі породи дуба, клена, в'яза, липи, горіха чорного й сірого, — всіх дерев, які тут ростуть, але ніколи не бачив такого дерева. Джудіт, за саму цю скриню можна викупити вашого батька. Хіба що в ірокезів не так розвинена цікавість, як в інших червоношкірих, — особливо до дерева.

— А може, викуп обійдеться нам дешевше, Звіробою? У скрині повно всякого добра, і краще віддати половину, ніж усе. До того ж, не знаю чому, батько просто труситься над цією скринею.

— Гадаю, йому дорога не сама скриня, а те, що в ній лежить, бо скриню не бережено, зате бережено її вміст. Тут три замки, Джудіт, і жодного ключа.

— Я ніколи не бачила ключа. Але він повинен бути десь тут, бо Гетті казала, що часто бачила відімкнену скриню.

— Ключі не літають у повітрі й не плавають у воді, дівчино. Якщо існує ключ, то має існувати й місце, де його сховано.

— Це правда. І ми його легко знайдемо, якщо пошукаємо.

— Це ваша справа, Джудіт, тільки ваша. Скриня належить вам чи вашому батькові, і Гаттер ваш батько, а не мій. Цікавість — жіноча, а не чоловіча риса, і всі права на вашому боці. Якщо в скрині є цінні речі, на мій погляд, розумно буде пустити їх на те, щоб врятувати життя їхньому власникові або хоча б зберегти йому скальп. Однак вирішити це мусите ви, а не ми з делаваром. Коли нема законного власника пастки, чи оленячої туші, чи човна, то за всіма лісовими законами найближчий родич стає його спадкоємцем. Отже, ми полишаємо це на вас: скажете ви відчиняти скриню чи ні.

— Сподіваюсь, Звіробою, ви не вірите, що я буду вагатися, коли життя мого батька в небезпеці?

— Звісно, ні. Але це ризиковано, бо ймовірне й таке, що, повернувшись додому, старий Том осудливо поставиться до вашого вчинку. Мене не дивує, коли люди не схвалюють того, що робилося ради них же самих. Смію сказати, навіть місяць виглядав би зовсім інакше, ніж зараз, якби ми могли поглянути на нього з протилежного боку.

— Звіробою, якщо ми розшукаємо ключ, я дозволяю вам відімкнути скриню і взяти звідти речі, які, на вашу думку, згодяться, щоб викупити батька.

— Спершу знайдіть ключ, дівчино; про все інше ми поговоримо потім… Змію, у тебе очі, як у мухи, і кмітливості теж вистачає. Чи не допоміг би ти нам здогадатись, де Плавучий Том ховає ключ од скрині, якою так дорожить?

Досі делавар не втручався в розмову. Але тепер, коли звернулися безпосередньо до нього, він одійшов від скрині, що приковувала всю його увагу, й почав обдивлятися довкола, шукаючи місце, де міг би лежати ключ. Тим часом Джудіт та Звіробій теж не сиділи згорнувши руки, і скоро всі троє були поглинуті ретельними й продуманими пошуками. Не підлягало сумніву, що такий дорогий господареві ключ не міг зберігатися у звичайній настінній шафці чи шухляді, яких було в приміщенні чимало, і через те до них ніхто не зазирав. Почали шукати в непомітних для ока та потайних місцях, що найбільше годилися під схованку. В такий спосіб обнишпорили всю кімнату, але без жодних наслідків. Тоді перейшли до спальні Гаттера. Цей куточок грубої споруди було умебльовано краще, — тут стояло кілька речей, якими особисто користувалася покійна дружина господаря. Ключі від усіх кімнат були в Джудіт, а тому й це помешкання скоро обшукали, проте не знайшовши бажаного.

Нарешті перейшли до спальні дочок. Чингачгук одразу запримітив велику різницю між тією половиною кімнати, яку займала Джудіт, і тією, що належала Гетті. Тихий вигук зірвався йому з уст, і, показавши на ту й на ту половини, він додав щось півголосом, звертаючись до друга делаварським наріччям.

— Ага, он як ти гадаєш, Змію! — відповів Звіробій. — Що ж, так воно, певно, і є, хоч ніхто не вбачає в цьому нічого дивного. Одна сестра полюбляє убрання й прикраси — може, навіть занадто, як дехто каже, — а друга тиха й смиренна, мов боже ягня. Хоч, зрештою, смію сказати, що Джудіт має свої позитивні якості, а Гетті — свої вади.

— А Слабкий Розум бачила скриню відчиненою? — спитав Чингачгук з цікавістю в погляді.

— Авжеж. Я сам чув це від неї, та й ти також. Видно, батько покладається на її скромність, а старшій дочці не дуже довіряє.

— Отже, він ховає ключа тільки від Дикої Троянди? — цим вишуканим ім'ям Чингачгук уже почав величати Джудіт у розмовах з другом.

— Так, саме так! Одній довіряє, а другій ні. Це буває і в червоношкірих, і в білих, всі племена й народи довіряють одним людям і відмовляються вірити іншим. Все залежить од вдачі та почуття справедливості.

— Де ж, як не серед простої одежі, можна найкраще сховати ключ, щоб його не знайшла Дика Троянда?

Звіробій обернувся, і захоплення другом світилося в кожній рисочці його обличчя. Потім він безгучно засміявся, дивуючись простоті й дотепності здогаду.

— Так, ти заслужив своє прізвисько, Змію, тобі дали його недаремно! Напевне ж любителька пишного вбрання не стане порпатися в грубих, сіреньких лахах бідолашної Гетті. Можу запевнити, що до отакого рам'я, як оця спідниця, ніжні пальчики Джудіт не торкалися відтоді, як вона вперше познайомилася з офіцерами. Хтозна, може, ключ і висить саме тут, на одному пакілку з цією одежиною. Ану, делаваре, знімай усе, подивимось, чи справді ти пророк.

Чингачгук послухався, але ключа не знайшов. На сусідньому пакілку висів мішок з небіленого полотна, очевидно, порожній, і делавар почав його обмацувати. В цей час до них підійшла Джудіт і, побачивши, чим зайняті чоловіки, сказала хапливо, ніби бажаючи звільнити їх од зайвого клопоту:

— Та це ж одіж Гетті, моєї нещасної сестри! Тут не може бути того, що ми шукаємо.

Не встигли ці слова зірватися з чарівних уст, як Чингачгук видобув з мішка бажаного ключа. Джудіт була надто догадлива, щоб не збагнути, чому її батько обрав за схованку таке нехитре місце, що завжди було в неї перед очима. Кров линула їй до обличчя — мабуть, стільки ж від образи, як і від сорому. Та вона прикусила губу й не сказала ні слова. Звіробій і його друг були такі делікатні, що ні посмішкою, ні поглядом не показали, як глибоко вони розуміють мотиви цієї підступної витівки. Звіробій, взявши знахідку з індіянинових рук, пішов у сусідню кімнату і встромив ключа в замок, бажаючи перевірити, чи те вони знайшли, що їм треба. На скрині висіло три замки, але всі вони легко відмикалися одним ключем.

Звіробій познімав замки, звільнив клямки, підняв трішечки віко, аби впевнитись, що його більше ніщо не тримає і, відступивши від скрині на кілька кроків, знаком підкликав до себе делавара.

— Це сімейна скриня, Джудіт, — сказав він, — і дуже можливо, що в ній зберігаються сімейні секрети. Ми із Змієм підемо в ковчег поглянути на човники та весла, а ви пошукайте самі, чи не знайдете в скрині речей, придатних для викупу. Коли закінчите, гукніть нас, і тоді ми разом подумаємо, чого ті речі варті.

— Заждіть, Звіробою! — вигукнула дівчина, тільки-но мисливець ступив до дверей. — Я не візьму в руки жодної речі, якщо вас не буде. Батько й Гетті таїли від мене, що в ній лежить, а я надто горда, щоб копатися в їхніх засекречених скарбах інакше, як тільки заради їхнього ж добра. Але сама я нізащо не загляну в цю скриню. Залишайтеся зо мною. Мені потрібні свідки.

— Мені здається, Змію, що дівчина каже слушно. Взаємна довіра — це запорука безпеки, але довірливість примушує нас бути обережними. Джудіт має право просити нас бути їй свідками. І якщо скриня ховає якісь таємниці майстра Гаттера, хай уже про них знатимуть два юнаки, що, як ніхто, вміють мовчати… Ми залишаємось з вами, Джудіт, але спершу дозвольте нам подивитись на озеро й на берег, бо такого величезного рундука не спорожниш за одну хвилину.

Чоловіки вийшли на платформу. Звіробій почав озирати берег у прозорну трубу, а делавар — пильно обдивлятися озеро й ліс, шукаючи найменших ознак, які могли б викрити підступи ворогів. Але не помітивши нічого підозрілого й упевнившись, що їм тим часом ніщо не загрожує, всі троє знову зібралися коло скрині з наміром негайно підняти її віко.

Скільки Джудіт себе пам'ятала, вона завжди відчувала якусь нез'ясовну повагу до тої скрині. Ні батько, ні мати не згадували про неї в присутності дівчини, ніби уклали між собою мовчазну угоду ніколи не говорити про речі, що лежали поруч або й на її вікові, щоб не було бодай натяку на саму скриню. Джудіт так до цього звикла, що їй не здавалося це дивним. І тільки недавно вона замислилася над цією незвичайною обставиною. Але між Гаттером та старшою дочкою ніколи не було такої близькості, щоб вони звіряли одне одному свої таємниці. Часом він бував добрий і привітний, хоч взагалі з усіма, й особливо з Джудіт, поводився суворо й похмуро. Його владність глушила в дівчині довірливість і простоту взаємин, з якими вона тяглася до нього. Загадкова скриня від дитинства стала для Джудіт неприступною сімейною святинею, про яку заборонялося навіть говорити. І тільки оце аж тепер настав усе-таки час, коли таємниця цієї святині мала розкритися сама собою.

Помітивши, що обидва приятелі з мовчазною увагою стежать за всіма її рухами, Джудіт поклала руку на віко і спробувала його підняти. Її зусилля, однак, виявилися марними, хоч усі засуви було знято. Дівчині уявилося, ніби якась надприродна сила не дозволяє їй довести до кінця це святотатство.

— Я не можу підняти віко, Звіробою, — сказала вона. — Чи не краще відмовитись од цієї спроби і придумати інший спосіб визволити бранців?

— Ні, Джудіт, цього не треба робити. Нема надійнішого і легшого способу, як добрий викуп, — відповів молодий мисливець. — Що ж до віка, то його утримує власна вага, бо на диво важке дерево, ще й окуте залізом.

Сказавши це, Звіробій сам узявся за віко, відкинув його до стіни і надійно підпер, щоб воно, бува, не впало назад. Джудіт уся тремтіла, вперше зазираючи в скриню, і відчула полегкість, коли помітила, що шмат парусини, ретельно підіткнутий з усіх боків, ховає все, що під ним. Скриня була натоптана майже вщерть, бо парусина лежала тільки на цаль нижче віка.

— Напхом напхано, — мовив Звіробій, і собі зазираючи всередину. — Треба братися до діла з розумом та не хапаючись. Змію, принеси-но сюди пару табуреток, а я тим часом простелю на підлогу ковдру. Тоді вже й почнемо нашу роботу спокійно і з комфортом.

Делавар виконав наказ. Звіробій шанобливо присунув табуретку Джудіт, сам умостився на другій і почав стягати парусинове покриття. Він робив це рішуче, але обережно, ніби боявся пошкодити ламкі речі, що могли зберігатися всередині.

Коли прибрали парусину, перше, що побачили наші герої, були різні речі чоловічого туалету. Всі з тонкого сукна, всі, відповідно до тогочасної моди, яскраві й багато оздоблені. Чоловіків особливо вразив малиновий каптан з петельками, обшитими золотим позументом. Однак це був не військовий мундир, а цивільне вбрання, що належало до тої епохи, коли суспільне становище більше ніж у наш час відбивалося на одязі. Коли розгорнули каптан, Чингачгук не втримався від захопленого вигуку, бо, хоч він і звик владати собою, пишність одежини просто приголомшила індіянина. Звіробій рвучко обернувся й окинув невдоволеним поглядом друга, осуджуючи його за цю мимовільну слабість. Потім, як завжди, коли він стикався з сліпою владою почуттів, молодий мисливець пробубонів сам до себе:

— Така вже в нього вдача! Червоношкірий любить виряджатися, і не можна його за це винуватити. Це незвичайний одяг, а незвичайні речі викликають незвичайні почуття… Я гадаю, що це нам стане в пригоді, Джудіт, бо жодне індіянське серце в усій Америці не встоїть перед такими барвами і таким блиском. Якщо цей каптан було пошито для вашого батька, то ви від нього успадкували пристрасть до пишних уборів.

— Цей каптан ніколи не призначався моєму батькові,— швидко відповіла дівчина. — Він страшенно задовгий, а мій батько невисокий на зріст і опасистий.

— Ай так, сукна пішло доволі, і золотого шитва не жаліли, — відповів Звіробій з властивим йому безгучним веселим сміхом. — Змію, цю одежину пошито на людину твоєї статури, і мені б хотілося подивитись її на твоїх плечах.

Чингачгука не треба було умовляти. Миттю скинувши грубу поношену куртку Гаттера, він натяг на себе каптан, що призначався якомусь знатному дворянинові. Це виглядало досить смішно. Та ж люди рідко коли помічають недоладності в своїй зовнішності й поведінці,— і делавар з серйозною цікавістю почав вивчати свою оновлену особу в дешевому люстерку, перед яким звичайно голився Гаттер. Він згадав про Уа-та-Уа, і слід признатися, хоч це й не вельми подоба суворому воїнові,— йому закортіло постати перед своєю коханою в усьому небаченому блиску.

— Роздягайся, Змію, роздягайся! — вів далі невблаганний Звіробій. — Такі каптани не для нашого брата. Твоя натура вимагає бойового розмалювання, соколиних пер, ковдр та вампума, а моя — хутряної куртки, тугих гамаш і міцних мокасинів. Так, мокасинів, Джудіт! Хоч ми білі, але живемо серед лісів і тому змушені пристосовуватися до лісових порядків ради зручності та дешевизни.

— Не розумію, Звіробою, чому одна людина може носити малиновий каптан, а інша ні,— заперечила дівчина. — Мені дуже кортить подивитись на вас у цьому пишному вбранні.

— Подивитись на мене в каптані, шитому на лорда? Ні, Джудіт, вам доведеться чекати, поки я зовсім виживу з розуму. Ні-ні, дівчино, я не зраджу своїх звичок, з ними жив, з ними й помру, або ж не дай мені доля більше ніколи не встрелити жодного оленя і не спіймати жодного лосося. Чим я завинив перед вами? Чому ви хочете бачити мене в одязі франта, Джудіт?

— Я вважаю, Звіробою, що не тільки молоді франти з форту з брехливими язиками і брехливими серцями мають право виряджатися. Правдивість, щирість і чесність також можуть вимагати для себе почестей і відзнак.

— А яка то буде для мене почесть, Джудіт, якщо я виряджусь у все строкате та червоне, мов той вождь мінгів, який щойно одержав подарунки з Квебека?[37] Ні-ні, хай уже я залишусь таким, який є зроду, — від переодягання все одно кращим не станеш… Поклади каптан на ковдру, Змію, та заглянемо глибше в цю скриню.

Спокусливе одіння, яке, звісно, ніколи не призначалось для Гаттера, відклали набік, і огляд тривав далі. Витягли кілька чоловічих костюмів, так само розкішних, як і каптан, а за ними пішли речі жіночого туалету. Враз привернула увагу прегарна парчева сукня, трохи попсована недбалим зберіганням. Тепер мимовільний вигук захоплення зірвався з уст Джудіт. Дівчину страшенно вабили убрання, але їй ніколи ще не доводилось бачити таких дорогих і яскравих матерій навіть у дружин офіцерів та інших дам, що жили за стінами форту. Її охопив майже дитячий захват, і вона забажала негайно приміряти сукню, що аж ніяк не пасувала до її звичок та умов життя. Вона побігла в спальню, і там, хутенько скинувши чудово привченими до цього руками своє охайне лляне платтячко, огорнула себе в яснобарвну парчу. Сукню немовби й шили саме на Джудіт, і, певно, важко було б знайти іншу красуню, на якій прекрасна тканина отак заграла б усім багатством своїх відтінків. Коли Джудіт повернулася, Звіробій і Чингачгук здивовано посхоплювались на ноги й одночасним вигуком висловили таке щире захоплення, що очі Джудіт заблищали, а щоки запашіли рум'янцем тріумфу. Але, удавши, ніби вона не помічає, яке враження справила на чоловіків, дівчина знову сіла з величавістю королеви й забажала продовжити огляд скрині.

— Ну, дівчино, — сказав Звіробій, — я не знаю кращого способу поладнати з мінгами, як послати вас на берег у цій сукні і сказати, що до них приїхала сама королева! За таке видовище вони віддадуть і старого Гаттера, і Непосиду, й Гетті!

— Досі я гадала, що ваш чесний язик нездатний на лестощі, Звіробою, — сказала дівчина, потішена його захопленням більше, ніж їй самій хотілось. — Я поважала вас передусім за вашу любов до істини.

— Але ж це правда, Джудіт, свята правда! Ніколи ще мої очі не бачили такого чарівного створіння, як ви оце зараз! Бачив я свого часу різних красунь, і білих, і червоних, про яких слава лунала із краю в край. Але ніколи ще не зустрічав жодної, яка могла б зрівнятися з вами в цю благословенну мить, Джудіт, — ніколи!

Вдячний погляд, яким обдарувала дівчина правдивого мисливця, далебі, не послаблював її чарів; очі Джудіт зволожились від щастя, і в цю «благословенну мить» вона, мабуть, справді була гарна, як ніколи. Звіробій похитав головою, схилився над скринею і, переборовши якийсь внутрішній сумнів, знову приступив до роботи.

Вийнявши кілька дрібних речей жіночого туалету, теж вишуканих і коштовних, Звіробій мовчки поклав їх біля ніг Джудіт, мов перед законною власницею. Дівчина схопила вбрання. Вона прикидалася, ніби робить це ради жарту, хоч насправді їй дуже кортіло прибратися якнайкраще, оскільки це дозволяли обставини. Коли із скрині повитягали весь чоловічий та жіночий одяг, очам постала ще одна парусинова шматина, під якою лежала решта речей. Побачивши її, Звіробій завагався, чи варто заглядати під неї.

— Я гадаю, у кожного є свої таємниці,— сказав він, — і кожен має право зберігати їх. Ми вже доволі покопирсалися в цій скрині і, по-моєму, знайшли в ній те, що нам треба.

Тому, здається мені, більше не слід нічого чіпати, а залишити майстрові Гаттеру все, що лежить під оцією шматиною.

— Невже ви хочете, Звіробою, запропонувати ірокезам цей одяг як ціну викупу? — хапливо спитала Джудіт.

— Аякже! Хіба ми порпалися в скрині не для того, щоб зробити послугу її хазяїнові? Лише самим оцим каптаном можна спокусити головного вождя мінгів. А коли при ньому є ще й дружина чи дочка, то оця сукня здатна розтопити серце першої-ліпшої жінки, що живе між Олбані й Монреалем.[38] Для нашої торгівлі вистачить цих двох речей, решти уже й не треба.

— Це вам так здається, Звіробою, — відповіла розчарована дівчина. — Навіщо індіянській жінці така сукня? Індіянка не зможе носити її в лісових хащах. У кіптяві й диму вігвама сукня швидко забрудниться, та і який вигляд матиме пара червоних рук у цих мереживних рукавах!

— Все це правильно, дівчино! Ви могли б навіть сказати, що такі речі взагалі ні на що не придатні в наших краях — ні зимою, ні влітку. Але нам байдужісінько, що станеться з цими убраннями, коли ми одержимо за них бажане! Не знаю, яка користь вашому батькові від такого одягу? Його щастя, що він зберіг речі, нічого не варті для нього самого, зате дуже цінні для інших. Коли нам пощастить викупити його за ці лахи, нічого вигіднішого не придумаєш. Ми пожертвуємо справжньою дрібницею, а на додачу визволимо ще й Непосиду.

— Отже, Звіробою, ви гадаєте, що в сімействі Томаса Гаттера нема нікого, кому б личила така сукня? І що вам не було б приємно хоча б зрідка, хоча б тільки ради жарту подивитися на його дочку в цьому вбранні?

— Я розумію вас, Джудіт! Так, я розумію, що ви хочете сказати, і розумію ваші бажання. Охоче визнаю, що ви в цій сукні прекрасні, як сонце, коли воно сходить або заходить ясного жовтневого дня. І ви самі незрівнянно більше прикрашаєте це вбрання, ніж воно вас. Але всьому свій час і своє місце. Як на мене, воїн, ступаючи вперше на стежку війни, робить неправильно, коли розмальовує своє тіло так барвисто, як і старий вождь випробуваної мужності, котрий з власного досвіду знає, що ні за яких обставин не осоромиться. Те саме можна сказати про всіх нас — червоних чи білих. Ви дочка Томаса Гаттера, а цю сукню пошито для дочки губернатора або якоїсь іншої знатної дами. Її треба носити серед вишуканої обстановки, в товаристві багатих людей. На мій погляд, Джудіт, скромна дівчина має найпривабливіший вигляд, коли вона скромно зодягнена. Окрім того, дівчино, якщо в усій Колонії є хоч одна жінка, що й без уборів може цілком покладатися на свою власну вроду, то це ви.

— Я зараз же скину це лахміття, Звіробою, — вигукнула дівчина, прожогом вибігаючи з кімнати, — і ніколи більше не з'явлюся в ньому на людські очі!

— Отакі вони всі, Змію, — сказав мисливець, звертаючись до свого друга й тихо посміюючись, тільки-но красуня вискочила за двері.— Вони страшенно люблять гарні убрання, але ще дужче — свої власні чари. Проте я радий, що дівчина погодилась розлучитися з цією сухозліткою, бо негоже людині її стану хизуватися в такій пишноті. До того ж, кажу, їй і без цього краси не позичати. Уа-та-Уа теж мала б досить дивний вигляд у такій сукні, правда ж, Делаваре?

— Уа-та-Уа — червоношкіра дівчина, Звіробою, — заперечив індіянин. — Як молода горлиця, вона повинна носити своє власне пір'я. Я пройшов би мимо і не впізнав її, коли б вона натягла на себе цю шкуру. Наймудріше завжди одягатися так, щоб нашим друзям не треба було питати, як нас звати. Дика Троянда дуже гарна, але оці яскраві барви не роблять її запашнішою.

— Твоя правда! Тільки те, що природне, викликає любов і повагу. Коли людина нахиляється, аби зірвати суницю, вона не чекає, що знайде диню; а якщо вона хоче зірвати диню, то буде розчарована, коли побачить, що то не диня, а гарбуз, хоч гарбузи бувають яскравіші за дині. Це значить, що треба завжди бути таким, який ти є, тобто не зраджувати свою натуру, тоді й твоя натура не зрадить тебе.

Чоловіки почали міркувати, чи варто ще ритися в Гаттеровій скрині, коли знову з'явилася Джудіт, переодягнена в свою простеньку лляну сукенку.

— Спасибі, Джудіт, — сказав Звіробій, ласкаво беручи її за руку. — Я знаю, жінці нелегко розлучатися з такими шатами. Але зараз, в оцьому уборі, на вас приємніше дивитися, ніж коли б ви були з короною на голові та діамантами в косах. Тепер поміркуємо, чи варто нам знімати й оцю шматину, аби пошукати під нею чогось підхожішого для викупу майстра Гаттера? Ми повинні зробити так, як він зробив би сам на нашому місці.

Джудіт була щаслива. Скромна похвала молодого мисливця дала їй незрівнянно більше справжнього задоволення, ніж усі підлабузницькі лестощі, які вона досі чула від чоловіків. Не самі слова, бо вони були вельми прості й уживані, не теплота, з якою їх було сказано, і ніякі інші премудрощі, що надають ціну похвалі, так сильно вразили її, ні, джерелом цих вражень була тільки правдивість промовця, що доносила його слова до глибин серця. В цьому найбільша перевага одвертості й щирості. Досвідчений і хитрий облесник може мати успіх, поки його зброя обернеться проти нього ж самого, — так будь-які солодощі викликають огиду, коли ними об'їстися. Зате чесна й правдива людина, хоч мимоволі частенько й ображає, кажучи правду, але тим цінніша її похвала, бо йде вона від самого серця. Так було і в стосунках Звіробоя з Джудіт: найменша його похвала звеселяла їй душу, найменший осуд завдавав ревного жалю. В пізніші роки, коли кар'єра цього чоловіка завела його у спілкування з високопоставленими офіцерами й чиновниками, він і в їхньому колі швидко завойовував цілковиту довіру. Навіть генерали вважали для себе за честь почути від нього похвальне слово. Мабуть, Джудіт була перша серед білих, хто відчував усю силу правдивості й чесності Звіробоя. Вона жадала, щоб він її похвалив, і ось тепер він це зробив, обравши при тому форму, яка найбільше відповідала її слабостям та напрямкові думок. До чого це спричинилося, читач побачить з подальшої оповіді.

— Коли ми знатимемо, що лежить у скрині, Звіробою, — сказала дівчина, трохи заспокоївшись од радісного хвилювання, — нам легше буде вирішити, які речі взяти.

— Ви маєте рацію, дівчино, хоч пхати носа до чужих таємниць більше властиво червоношкірим, а не блідолицим.

— Цікавість — почуття природне, і, мабуть, нема людини, якій не була б притаманна ця слабість. Живучи поблизу форту, я не раз помічала, що тамтешні мешканці вельми охоче зазирають у чужі секрети.

— Так, і часто вигадують їх, коли не можуть винюшити правди! В цьому й полягає різниця між індіянським джентльменом та білим джентльменом. Ось, наприклад, Змій враз одвернувся б убік, якби ненароком зазирнув у вігвам іншого вождя. А в поселеннях білих, де всі напускають на себе таку поважність, чинять геть інакше. Запевняю вас, Джудіт, Змій ніколи не признається, що серед делаварів є якийсь інший вождь, настільки вищий за нього самого, що варто завдавати клопоту своїй голові й язикові, теревенячи про нього, про його вчинки, про те, що він їсть, чи про інші різні дурниці, якими цікавиться людина тоді, коли не має серйозніших справ. Той, хто так робить, нітрохи не кращий за звичайнісінького негідника, хоч би у що він виряджався і хоч би як чванився.

— Але це не чужий вігвам, і скриня належить моєму батькові. Це його речі, й вони мають прислужитися йому самому.

— Правильно, дівчино, правильно. Коли все буде в нас перед очима, ми справді зможемо краще вирішити, що треба взяти для викупу, а що залишити.

Джудіт була далеко не така безкорислива, як намагалась показати. Вона пам'ятала, що Гетті вже встигла задовольнити свою цікавість, а вона досі була позбавлена такої можливості. Тому дівчина була рада нагоді побачити те, що вже бачила її слабоумна сестра. Отже, вони погодились, що огляд треба продовжити, і Звіробій стяг другу парусинову покришку.

Коли завіса знову піднялася над таємницями скрині, на світ божий з'явилася перш за все пара пістолів, прикрашених тонкою срібною насічкою. В місті вони, певне, коштували недешево, але в лісах рідко хто користувався такою зброєю. Хіба що тільки офіцери, які полюбляли робити короткочасні наїзди з Європи в Колонію, так вірили в переваги лондонських звичаїв, що не вважали за потрібне відмовлятися від пістолів навіть на далекому американському прикордонні.

До чого спричинилося знайдення цих дорогих іграшок, ми розповімо в наступному розділі.

РОЗДІЛ XIII

Стілець поламаний дубовий,

Трухляве ліжко ясенове,

Зчорніла таця (літ — без ліку),

Соснова скриня (щезло віко!),

Кліщі, заклепані сяк-так,

Іржавий, щерблений тесак,

Свічник погнутий, певно, з міді,

Старезна біблія й Овідій.

Свіфт, «Опис»

Вийнявши пістолі, Звіробій простягнув їх делаварові, щоб той помилувався ними.

— Рушниця-маля, — сказав усміхаючись Змій і взяв у руки один пістоль з таким виглядом, ніби то була іграшка.

— Ні, Змію, ні. Цю штуковину зроблено для мужчини, і вона може звалити велетня, якщо вміти нею орудувати. Але зажди… Білі навдивовижу недбало зберігають вогнепальну зброю по скринях та кутках. Дай-но я погляну, чи не накоять вони нам біди.

Сказавши це, Звіробій забрав зброю з рук свого друга і відтягнув курок. На панівці був порох, затверділий, мов жужіль, під дією часу, вогкості та тиску. З допомогою шомпола легко було упевнитись, що обидва пістолі набиті, хоч Джудіт запевняла, що вони пролежали в скрині багато років. Це відкриття неабияк спантеличило індіянина, котрий звик щодня поновляти запал своєї рушниці і повсякчас ретельно оглядати її.

— Білі люди вельми недбалі,— сказав Звіробій, похитуючи головою, — і не буває місяця, щоб хтось не розплачувався за це в їхніх поселеннях. Просто дивно, Джудіт, просто незбагненно, коли хазяїн вистрелить із своєї рушниці в оленя чи в іншого великого звіра, іноді навіть у ворога, і з трьох пострілів двічі схибить; але той же самий чоловік, ненароком забувши, що рушниця заряджена, вбиває на смерть свою дитину, брата чи друга! Ну гаразд, ми зробимо хазяїнові послугу, розрядивши оці його пістолі. А що для нас з тобою, Змію, це новинка, то ми випробуємо руку на якійсь цілі. Підсип на панівку свіжого пороху, я зроблю те саме, і тоді ми подивимось, хто з нас краще вправляється з пістолем. Щодо рушниці суперечка між нами давно вже розв'язана.

Звіробій щиро засміявся з свого власного чванства, і хвилини за дві друзі стояли на помості, обираючи підхожу мішень на палубі «ковчега». Цікавість привела до них і Джудіт.

— Відступіться назад, дівчино, відступіться трохи назад, — сказав Звіробій, — бо зброю набито дуже давно, і під час пострілу може статися неприємність.

— Тоді не стріляйте, хоча б ви, Звіробою! Віддайте обидва пістолі далеварові або, ще краще, розрядіть їх, не стріляючи.

— Це буде проти звичаю, а дехто навіть скаже, що це легкодухість, хоч сам я не поділяю такої безглуздої думки. Ми повинні вистрілити з них, Джудіт, так, ми повинні вистрілити, хоч я вже зараз бачу, що ніхто з нас не матиме достатніх підстав похвалитися своїм мистецтвом.

Загалом Джудіт була дуже смілива дівчина, вона звикла постійно мати справу з вогнепальною зброєю і не боялася її, на відміну од багатьох жінок. Їй не раз доводилось самій стріляти з рушниці, і за сприятливих обставин вона могла навіть уполювати оленя. Отже вона послухалась і, відійшовши трохи назад, стала поруч Звіробоя, залишивши індіянина самого на краю помосту. Чингачгук кілька разів зводив пістоля, пробував націлювати його обома руками, міняв одну незграбну позу на іншу й, нарешті, облишивши всі свої старання, одчайдушно натиснув на курок вже зовсім не цілячись. В результаті він не тільки не влучив у сучок, обраний за мішень, а навіть не зачепив «ковчега». Куля пострибала по воді, мов камінець, кинутий хлоп'ячою рукою.

— Чудово, Змію, просто чудово, — вигукнув Звіробій, весело засміявшись своїм безгучним сміхом. — Ти поцілив в озеро. Для деяких стрільців і це подвиг! Я наперед знав, що так буде, і сказав про це Джудіт. Червоношкірі не звикли до короткоствольної зброї. Ти поцілив в озеро, а це все-таки краще, ніж поцілити просто в повітря. Тепер відступися назад, і подивимось, чого варті звички білих у стрільбі з білої зброї.

Звіробій прицілився швидко й упевнено. Тільки-но ствол опинився на рівні мішені, гримнув постріл. Але пістоль розірвало, й уламки розлетілися на всі боки. Деякі з них попадали на покрівлю «замку», деякі на «ковчег», а один у воду. Джудіт скрикнула, і коли чоловіки злякано обернулись до неї, дівчина була бліда, наче мрець, і вся тремтіла.

—Її поранило, авжеж, Змію, нещасну дівчину поранило, хоча ніхто не міг би передбачити, що це трапиться на тому місці, де вона стояла. Давай одведемо її в каюту і зробимо для неї все, що тільки в нашій змозі.

Джудіт дозволила одвести себе в каюту, ковтнула води з баклаги, яку приніс їй Звіробій і, здригаючись усім тілом, раптом заплакала.

— Треба потерпіти, бідолашненька Джудіт, треба потерпіти, — сказав Звіробій, утішаючи її.— Я не хочу умовляти вас не плакати, бо сльози часто тамують дівочі страждання… А куди її поранило, Змію? Я не бачу крові, та й одяг ніде не пробитий.

— Мене нікуди не поранило, Звіробою, — крізь сльози пробелькотіла дівчина. — Це просто переляк, і більше нічого, запевняю вас. Хвалити бога, я бачу, що ніхто не постраждав од цього безглуздого випадку.

— Диво та й годі! — вигукнув простодушний мисливець, нічого не підозрюючи. — Я гадав, Джудіт, що вам не властива слабість міських панянок; гадав, що таку дівчину, як ви, не налякаєш тріском зброї, коли її розриває. Ні, я не думав, що ви така боягузка. Гетті, звісно, могла злякатися, але ж ви надто розумна й розсудлива, щоб лякатися, коли небезпека вже минула… Приємно дивитися на молодих дівчат, вождю, але вони дуже мінливі в своїх почуттях.

Сором заціпив Джудіт вуста. В її хвилюванні не було й крихти удаваності; все пояснювалось раптовим і непереборним страхом, — страхом, що був незрозумілий їй самій так само, як і обом її друзям. Однак, витерши сльози, вона знову повеселіла і невдовзі уже сміялася разом з чоловіками із власної глупоти.

— А ви, Звіробою, — нарешті спромоглась вона вимовити, — ви справді не поранені? Тоді це чудо: пістоль розірвало в руці, а вас ніде й не дряпнуло, хоч це могло коштувати вам життя.

— Такі сюрпризи частенько підносить нам стара зброя. Перша рушниця, яку мені дали, встругнула те ж саме, а проте я, бачте, зостався живий, хоча й не такий цілий, як сьогодні. Томас Гаттер втратив один із своїх пістолів. Але сталося це тому, що ми хотіли йому прислужитися; отже він не має підстав скаржитись. Тепер підійдіть ближче, та давайте подивимось, що там іще лежить у скрині.

Джудіт тим часом настільки заспокоїлась, що змогла знову сісти на табуретку, й огляд тривав далі.

Наступна річ, вийнята із скрині, була загорнута в суконну шматину. Коли її розгорнули, побачили один з тих математичних інструментів, що ними в ті часи користувались моряки. На ньому були мідні деталі й прикраси.

Звіробій і Чингачгук аж скрикнули з подиву й захоплення, побачивши незнайому їм штуку, яка вся виблискувала й сяяла, бо за нею, мабуть, добре колись доглядали.

— Щось подібне завжди тягають з собою землеміри, Джудіт, — сказав Звіробій, покрутивши в руках дивовижну річ. — Я часто бачив їхні інструменти. Це лихі й безсердечні люди: приходячи в ліс, вони завжди прокладають дорогу для спустошення і грабіжництва. Але в жодного з них не було такої гарної іграшки. Та все-таки це наводить мене на думку, що Томас Гаттер явився в тутешній відлюдний край не з добрими намірами. Чи не помічали ви за своїм батьком землемірської пожадливості, дівчино?

— Він не землемір, Звіробою, і, звичайно, не вміє користуватися тим інструментом, хоч і тримає його в себе. Невже ви гадаєте, що Томас Гаттер носив колись оту одежу? Вона надто завелика для нього, так само як оцей інструмент надто мудрий для його вченості.

— Мабуть, так воно і є насправді, Змію. Старий невідомо яким чином успадкував речі, що належали комусь іншому. Кажуть, ніби він був моряком, і, безперечно, оця скриня, а також усе, що в ній лежить… Ого! А це що таке? Це ще дивовижніше за мідь та чорне дерево, з яких зроблено інструмент!

Звіробій розв'язав невеличку торбинку і почав з неї виймати одну по одній шахові фігури. Майстерно вирізані з слонової кістки, вони були більші за звичайні. Кожна фігура відповідала своїй назві: на конях сиділи вершники, тури стояли на спинах у слонів, навіть пішаки мали голови й бюсти. Гра була неповна, деякі фігури були поламані, але всі вони дбайливо зберігалися в торбинці.

Навіть Джудіт неабияк здивувалася, побачивши ці зовсім нові для неї предмети, а вражений і до краю захоплений Чингачгук геть забув про свою індіянську гідність. Він брав у руки кожну фігурку й замилувано обдивлявся її, показуючи дівчині деталі, які його найбільше вражали. А надто він уподобав слонів. Раз у раз вигукуючи «Хуг! Хуг!», він гладив їм пальцями хоботи, вуха, хвости. Не пройшли повз його увагу й пішаки, озброєні луками. Ця сценка тривала кілька хвилин, протягом яких делавар не тямив себе від захвату. Звіробій сидів мовчазний, замислений і навіть похмурий, хоч очі його стежили за кожним рухом Джудіт і Чингачгука. Жодного вигуку задоволення, жодного слова осуду не вихопилося йому з вуст. Нарешті товариші завважили його мовчання, і тоді він заговорив, уперше по тому, як було знайдено шахи.

— Джудіт, — спитав він серйозно, і в голосі його бриніло співчуття, — ваш батько говорив коли-небудь з вами про релігію?

Дівчина спалахнула, і рум'янці заграли на її вродливому личку, немов примхливі барви на осінньому неаполітанському небі. Однак Звіробій уже встиг посіяти в ній таку любов до правди, що вона, не вагаючись, відповіла йому просто і щиро:

— Мати говорила часто, батько — ніколи. Мати навчала нас молитов і наших обов'язків, але батько ні за її життя, ні після її смерті ніколи навіть не заводив про це мови.

— Так. я й гадав, так я й гадав. Він не визнає бога, такого бога, якого мають шанувати всі білі і навіть червоношкірі. Оці фігурки — ідоли!

Джудіт здригнула і на якусь мить, здавалось, серйозно образилась. Але подумавши, вона зрештою засміялась.

—І ви гадаєте, Звіробою, що оці кістяні іграшки — боги мого батька? Я чула про ідолів і знаю, що це таке.

— Це ідоли! — переконано повторив мисливець. — Навіщо ваш батько тримав би їх, коли б він їм не поклонявся?

— Та хіба б же він тримав своїх богів у торбі й замикав їх у скрині? — заперечила дівчина. — Ні-ні, Звіробою, мій нещасний батько завжди носить свого бога при собі, і цей бог — його власна користь. Фігурки справді можуть бути ідолами, я сама схильна так думати, виходячи з того, що я чула й читала про ідолопоклонників. Але потрапили вони сюди з якоїсь далекої країни, як і всі інші речі, й опинилися в руках у Томаса Гаттера, коли він був моряком.

— Мені дуже приємно, так, мені справді дуже приємно чути це, Джудіт, бо я навряд чи змусив би себе допомагати білому ідолопоклонникові в його скруті! В старого шкіра такого ж кольору, як і в мене, і я охоче прислужуся йому, але я не бажав би мати справи з людиною, що зреклася своєї віри… Оця тварина, бачу, вельми припала тобі до душі, Змію, хоч вона не що інше як ідол…

— То слон, — перебила його Джудіт. — Я часто бачила в гарнізоні картинки з цими тваринами, а в матері була книжка, де про них докладно розповідалося. Батько спалив її разом з іншими книжками, бо, за його словами, мати аж надто полюбляла читати. Це сталося незадовго до материної смерті, й іноді я думаю, що ця втрата прискорила її смерть.

Останні фрази Джудіт сказала без легковажності, але й без глибокого почуття. Без легковажності тому, що спогади про колишнє життя викликали в неї смуток, а без глибокого почуття тому, що вона надто звикла жити ради самої себе та ради задоволення своїх бажань, і її не дуже гнітили материні скорботи. Потрібні були якісь особливі обставини, щоб розбудити кращі почуття в душі цієї вродливої, але погано вихованої дівчини. Та, на жаль, вона ще не стикалася з такими обставинами в своєму короткому житті.

— Ну, слон чи не слон, все одно це ідол, — заперечив мисливець, — і не личить християнинові тримати його в себе.

— Добре для ірокеза, — сказав Чингачгук, неохоче випускаючи з рук туру, яку забрав його друг, щоб покласти в торбу. — За слона можна купити ціле плем'я, можна купити навіть делаварів!

— Що так, то так, і це зрозуміло кожному, хто знає натуру червоношкірих, — відповів Звіробій. — Але людина, яка збуває фальшиві гроші, Змію, чинить так само зле, як і та, що їх робить. Чи знаєш ти хоч одного чесного індіянина, який би не погребував продати єнотове хутро, запевняючи, що то справжня куниця, або підсунути норку замість бобра? Я знаю, що кілька штук оцих ідолів, можливо навіть один лише слон, дадуть нам змогу викупити Томаса Гаттера на волю, але совість не дозволяє мені скористатися такими негідними грішми. Очевидно, жодне індіянське плем'я не погрузло остаточно в ідолопоклонстві, але деякі з них уже такі близькі до цього, що обов'язок білих — якнайретельніше оберігати їх від спокуси.

— Якщо ідолопоклонство — звичай, Звіробою, а звичаї, як ви кажете, складають людську натуру, то виходить, в ідолопоклонстві немає ніякого гріха, — хитро заперечила Джудіт.

— Бог не дозволяє таких звичаїв нікому із смертних, — серйозно відповів мисливець. — Треба шанувати його, хоч як би він звався, — просто бог, чи Маніту, чи Великий Дух, — а не фігурки з міді чи кістки. Мені стає гидко, коли я бачу людей, які власними руками роблять мертві, бездушні зображення з дерева чи кісток, а потім клякнуть перед ними на коліна і поклоняються їм.

— Але ж, Звіробою, може бути, що ці кістяні фігурки зовсім не ідоли! Тепер я пригадую, що бачила в офіцерів у гарнізоні гру в лисицю та гусей, зроблену так само з фігурок… А ось іще щось тверде, загорнене в сукно. Чи не має воно відношення до ваших ідолів?

Звіробій узяв сповиток, який йому подала дівчина, і, розгорнувши його, побачив шахівницю. Як і фігурки, вона була велика й тонкої роботи, з квадратами з слонової кістки та чорного дерева. Склавши все це докупи й поміркувавши, мисливець, хоча і з деяким ваганням, приєднався нарешті до думки Джудіт і визнав, що мнимі ідоли, можливо, просто гарно вирізані фігурки якоїсь невідомої гри.

Джудіт виявила неабиякий такт і не стала зловживати перемогою; жодним словом не натякнула вона більше на смішну помилку свого товариша.

Розв'язання цієї загадки вирішило питання про викуп. Знаючи слабості й смаки індіянів, можна було не сумніватися, що пожадливість ірокезів розбудять передовсім слони. На щастя, серед фігур збереглися всі чотири тури, й тому вирішили запропонувати як викуп саме цих чотирьох тварин з баштами на спинах. Решту фігурок і всі інші речі, які лежали в скрині, хутенько прибрали з очей, щоб скористатися ними лише при нагальній потребі. Далі в скриню поскладали весь одяг і прикрили його парусиновою шматиною, зробивши це так ретельно, що коли б Гаттер повернувся до «замку», він не одразу б здогадався, що чиясь стороння рука торкалася його заповітного скарбу. Тільки покалічений пістоль міг виказати таємницю, але його все-таки поклали поруч з цілим, а шість згортків на самому дні скрині не чіпали зовсім. Далі опустили віко, повісили на місце замки й позамикали їх. Потім віднесли ключ і вкинули його в мішок Гетті.

За розмовами та оглядом речей минуло понад годину. Звіробій перший помітив, як багато згаяно часу, і сказав товаришам, що треба чимшвидше приступити до виконання плану викупу бранців. Чингачгук залишився в Гаттеровій спальні, де поставили слонів, аби ще помилуватися цими дивовижними й невідомими йому тваринами. Крім того, можливо, він підсвідомо відчував, що його присутність не вельми бажана білим друзям і що вони хочуть побути сам на сам.

— Ну, Джудіт, — сказав Звіробій, підводячись з табуретки по розмові, що тривала значно довше, ніж він сподівався, — приємно тут говорити з вами, але обов'язок кличе нас в інше місце. Увесь цей час Непосида й ваш батько, не кажучи вже про Гетті…

І слово застряло в горлі мисливця, бо саме в цю мить на помості залунали чиїсь легкі кроки, людська тінь заступила світло у дверях, і перед присутніми власною особою постала Гетті. У Звіробоя вихопився тихенький вигук, а Джудіт зойкнула, коли поруч сестри зненацька виріс індіянський юнак років п'ятнадцяти-сімнадцяти. Обоє були взуті в мокасини й тому ступали майже нечутно. Та хоч як раптово й несподівано вони з'явилися, Звіробій не розгубився. Він швидко промовив кілька делаварських слів, застерігши свого друга, щоб той поки що залишався в сусідній кімнаті. Далі він підійшов до дверей, щоб визначити розміри небезпеки. Проте надворі не було більш нікого, а вельми нехитра споруда, що нагадувала пліт і погойдувалась на воді біля «ковчега», одразу ж пояснила йому, як Гетті дісталася до «замку». Два добре висохлі, отже й надзвичайно плавучі соснові стовбури були скріплені кілками та ликом; на них спирався невеличкий поміст, сплетений з ліщинового пруття. Гетті посадовили на колоди, а юний ірокез, працюючи веслом, пригнав до «замку» це примітивне і тихохідне, зате цілком безпечне «судно». Оглянувши пліт і впевнившись, що поблизу немає інших індіянів, Звіробій похитав головою і, за своєю звичкою, пробубонів сам до себе:

— Ось що виходить, коли копаєшся в чужій скрині! Якби ми були насторожі, то не діждалися б такого сюрпризу. Цей хлопчак навчив нас, чого можна чекати, якщо до діла візьмуться старі воїни. Та як би там не було, перед нами тепер одкрився шлях до переговорів, і я хочу послухати, що скаже Гетті.

Скоро минувся подив і переляк, Джудіт з щирою радістю кинулась вітати сестру. Вона горнула Гетті до грудей і цілувала її, як у ті дні, коли вони обидві були дітьми. Сама ж Гетті була спокійна, бо в усьому, що сталося, для неї не було нічого несподіваного. На прохання сестри, вона сіла на табурет і почала розповідати про свої пригоди з того часу, коли вони розлучилися. Тут саме повернувся Звіробій і також став уважно слухати її. Молодий ірокез стояв біля дверей і, здавалося, був до всього байдужий, мов той одвірок, на який він спирався.

В розповіді дівчини, до того моменту, коли ми залишили табір після її розмови з вождями, для нас немає нічого нового. Продовження цієї історії можна відтворити її власними словами.

— Коли я прочитала вождям кілька заповідей з біблії, ти, Джудіт, не помітила б у них жодної зміни, — сказала вона. — Але зерно було посіяно, і воно проросло. Бог посіяв зерна всіх оцих дерев…

— Авжеж, авжеж, — пробубонів Звіробій, — і бач, який виріс врожай.

— Бог посіяв зерна всіх оцих дерев, — вела своє Гетті після короткої паузи, — і ви бачите, які високі та крислаті вони повиростали! Так само і з біблією. Ти можеш прочитати стих сьогодні й геть забути його, а мине рік, і він тобі нагадається.

—І ти нічого не дочекалася від дикунів, бідолашненька Гетті?

— Навпаки, Джудіт, і швидше й повніше, ніж сподівалась. Я недовго побула з татом та Непосидою, а потім пішла снідати з Тихше. Коли ми попоїли, вожді підійшли до нас, і тут ми побачили плоди посіяного. Вони сказали, що вичитане мною з чудової книги правильне, повинне бути правильним і звучить правильно, — воно для їхніх вушей, немов солодкий пташиний спів. І вони звеліли мені повернутися назад і переказати те саме великому воїнові, котрий убив одного з їхніх звитяжців, а також повідомити вас, що вони були б щасливі побувати в нас у замку й послухати, як я знову читатиму їм цю святу книгу. Тільки ви мусите дати їм кілька човників, щоб вони могли привезти сюди тата й Непосиду, а також своїх жінок. І тоді ми всі сидітимемо отут, на помості, й будемо слухати гімн блідолицього Маніту. А тепер, Джудіт, скажи, чи знаєш ти що-небудь інше, що так яскраво доводило б всемогутність біблії?

— Якби це була правда, це було б чудо, Гетті. Але все це тільки індіянські хитрощі та індіянська підступність. Вони намагаються обдурити нас, бо бачать, що нічого не можуть удіяти силою.

— Чи ти сумніваєшся у всемогутності біблії, сестро, що так жорстоко міркуєш про дикунів?

— Я не сумніваюся у всемогутності біблії, бідолашна Гетті, але дуже сумніваюся в чесності індіянів, надто ірокезів… Що ви скажете на їхню пропозицію, Звіробою?

— Спершу дозвольте мені трохи побалакати з Гетті,— відповів мисливець. — Оцей пліт був уже готовий, коли ви снідали, дівчино, чи вам довелося йти з табору пішки до берега, який навпроти нас?

— О ні, Звіробою! Пліт був уже готовий і погойдувався на воді. Хіба це не чудо, Джудіт?

— Так-так, індіянське чудо, — підхопив мисливець. — Вони мастаки на такі чудеса. Отже пліт був уже готовий і тільки чекав на воді своїх пасажирів?

— Все було саме так, як ви кажете. Пліт стояв поблизу табору, індіяни посадовили мене на нього, там були ликові мотузки, і воїни підтягли волоком пліт до місця навпроти замку, а далі звеліли оцьому юнакові привеслувати мене сюди.

— Це значить, що в лісі повно бродяг, які нетерпляче чекають, чим закінчиться це чудо. Тепер ясно, в чім річ, Джудіт. Перш за все я хочу спекатись оцього юного канадського кровопивці, а потім подумаємо, як нам діяти далі. Вам з Гетті доведеться піти звідси, але спершу принесіть мені слонів, якими милується Змій, бо цього стрибунця не можна залишати самого ні на мить, інакше він позичить у нас човника, не питаючи дозволу.

Джудіт принесла фігурки, а потім обидві сестри пішли до себе в кімнату. Звіробій сяк-так знав більшість індіянських говірок, що існували в тамтешніх краях, і досить вільно говорив по-ірокезьки. Кивнувши юнакові, мисливець запропонував йому сісти на скриню і враз поставив перед ним двох слонів. Досі юний дикун не виявляв жодних почуттів. Навколо нього було безліч невідомих йому речей, але він зберігав цілковитий спокій і байдужість. Щоправда, Звіробій постеріг, як темні очі ірокеза гостро обмацують оборонні пристрої та зброю, але робилося це з такою удаваною безневинністю, з таким лінивим і нудьгуючим виглядом, що тільки людина, яка сама пройшла таку ж науку, могла б здогадатись про це. Однак тільки-но погляд дикуна впав на іграшки з слонової кістки, і він уперше побачив зображення дивовижних, не знаних досі звірів, надзвичайне збудження охопило його. Молодий ірокез чи гурон не стримав захопленого вигуку, але враз затнувся, наче людина, що вчинила якусь непристойність. Він тільки прикипів очима до слонів, а потім, після деякого вагання, зважився помацати одного з них.

Звіробій не відволікав його хвилин із десять, знаючи, що хлопець так пильно розглядає ці диковинки тому, що хоче після повернення точно й докладно розповісти про них своїм вождям. Нарешті вирішивши, що часу минуло цілком достатньо і бажаного ефекту досягнуто, мисливець поклав палець на голе коліно юнака і привернув до себе його увагу.

— Послухай, — сказав він, — я хочу поговорити з моїм юним другом з Канади. Нехай він забуде на хвилю про цю диковинку.

— А де другий блідолиций брат? — спитав хлопець, підвівши очі й мимоволі висловлюючи думку, яка не виходила йому з голови ще до появи шахових фігур.

— Він спить або збирається заснути; одне слово, він у кімнаті, де звичайно сплять чоловіки, — відповів Звіробій. — А звідки мій юний друг знає, що тут є другий блідолиций?

— Бачив його з берега. Ірокези мають гостре око — бачать крізь хмари, бачать дно великого джерела.

— Гаразд, вітаю ірокеза, який прийшов сюди. Двоє блідолицих перебувають у полоні в таборі твоїх батьків, хлопчику.

Юнак байдуже хитнув головою, але за мить вибухнув сміхом, ніби його страшенно потішила думка про спритність людей його племені.

— Чи можеш ти сказати мені, хлопчику, що ваші вожді збираються вчинити з своїми бранцями? Чи вони ще самі цього не вирішили?

Ірокез подивився на мисливця з деяким подивом, а потім приклав кінчик вказівного пальця до голови трохи вище лівого вуха й окреслив у волоссі коло з точністю і спритністю, які показували, як добре він вивчив це винятково самобутнє мистецтво свого народу.

— Коли? — спитав Звіробій, якому стисло в горлянці від прояву такої байдужості до людського життя. — А чому б вам не забрати їх із собою у ваші вігвами?

— Дорога далека і кишить блідолицими. Вігвами повні, а скальпи дорогі. Мало скальпів, багато золота.

— Гаразд, усе ясно, так, цілком ясно. Ясніше неможливо сказати. Тепер ти знаєш, хлопче, що старіший з ваших полонених доводиться батьком двом молодим жінкам, яких ти бачив, а другий женихається до однієї з них. Дівчата, звісно, хочуть порятувати скальпи таких близьких їм людей і як викуп дадуть двох костяних звірів, по одному за кожен скальп. Повертайся назад, скажи про це своїм вождям і принеси мені відповідь до заходу сонця.

Хлопець пристав на цю пропозицію з запалом і щирістю, які не полишали жодного сумніву в тому, що він виконає доручення незабарно й до пуття. На якусь мить він забув про свій племінний гонор і кревну ненависть до англійців та англійських індіянів, — так йому кортіло завласнити для своїх родичів рідкісний скарб. Звіробій був задоволений. Щоправда, хлопець попросив, аби йому дали з собою одного слона як взірець, та блідолиций брат виявився надто передбачливим, щоб погодитись на це. Звіробій добре знав, що слон, найімовірніше, ніколи не дійде за призначенням, коли довірити його таким рукам. А втім, ця дрібна незлагода скоро погасла, і хлопець пішов лаштуватися до відплиття. Зупинившись на помості й уже замірившись ступити на пліт, він раптом передумав і повернувся назад з проханням позичити йому човника, аби, мовляв, прискорити переговори. Звіробій спокійно відхилив прохання, і, ще трохи поогинавшись, хлопець спроквола повеслував од «замку» в напрямку густо зарослого берега, до якого не було навіть півмилі. Звіробій сів на табурет і почав стежити, як віддаляється посланець. Час від часу він пильно оглядав узбережжя, наскільки сягало око, а потім немов задрімав, спершись ліктем на коліно й поклавши праву щоку на долоню.

Під час переговорів між Звіробоєм та юним ірокезом у сусідній кімнаті відбувалася зовсім інша сцена. Гетті спитала, де Чингачгук, і коли їй сказали, що він змушений ховатися, та пояснили — чого, вона пішла до нього. Делавар зустрів відвідувачку шанобливо й ласкаво. Він знав, з ким має справу, а крім того, його приязнь до цього безневинного створіння, безперечно, посилювалася надією почути хоч якісь новини про наречену. Ввійшовши в кімнату, дівчина сіла й запросила індіянина сісти коло неї, але мовчала, очевидно, вважаючи, що пристойність вимагає, аби вождь перший звернувся до неї. Та Чингачгук не збагнув намірів Гетті,— він поштиво й уважно чекав, коли вона зволить що-небудь йому сказати.

— Ви Чингачгук, Великий Змій делаварів, так? — нарешті почала дівчина, як завжди, з властивою їй простотою і безпосередністю.

— Чингачгук, — з гідністю відповів делавар. — Це означає Великий Змій мовою Звіробоя.

— Авжеж, то і моя мова. І Звіробоєва, й татова, й Джудіт, і моя, і бідолашного Гаррі Непосиди. Ви знаєте Гаррі Марча, Великий Змію? А втім, ні, ви його не знаєте, бо він теж розповів би мені про вас.

— Чи назвав чий-небудь язик ім'я Чингачгука Журній Лілеї? (Бо цим ім'ям вождь уже нарік сердешну Гетті). Чи не заспівала маленька пташка це ім'я серед ірокезів?

Спершу Гетті нічого не відповіла. Вона похилила голову, і щоки їй сором'язливо запашіли. Потім, так само не підводячи голови, вона подивилася на індіянина, усміхаючись простодушно, немов дитина, і разом з тим співчутливо, наче доросла жінка.

— Моя сестра, Журна Лілея, чула таку пташку! — додав Чингачгук таким лагідним і ніжним голосом, що міг би здивувати кожного, хто звик чути надсадні крики, які так часто вихоплювалися з тої самої горлянки. Такі різкі переходи від грубих гортанних до ніжних і мелодійних звуків взагалі властиві індіянській мові.— Вуха моєї сестри були відкриті, чому ж вона втратила язик?

— Ви Чингачгук, так, ви Чингачгук. Тут немає іншого червоношкірого, а вона вірила, що повинен прийти Чингачгук.

— Чин-гач-гук, — повільно вимовив вождь своє ім'я, наголошуючи на кожному складі.— Великий Змій — мовою інгізів.

— Чин-гач-гук, — повторила Гетті так само роздільно. — Так, Тихше називала це ім'я, і, мабуть, вона говорила про вас.

— Уа-та-Уа, — поправив її делавар.

— Уа-та-Уа, або Тихше, о Тихше. Для мене Тихше краще, ніж Уа, і через те я зву її Тихше.

— Уа-та-Уа солодко звучить для делаварських ушей.

— Ви вимовляєте його зовсім інакше, ніж я. Та це байдуже. Я чула, як співала пташка, про яку ви кажете, Великий Змію.

— Чи може моя сестра повторити слова пісні? Про що найбільше співає пташка, який у неї вигляд, чи часто вона сміється?

— Вона співала «Чин-гач-гук» частіше, ніж будь-що інше, і сміялася від щирого серця, коли я розказала їй, як ірокези гналися за нами по воді і не зуміли спіймати. Сподіваюсь, що оці колоди не мають ушей, Змію?

— Не бійся колод, бійся сестри в сусідній кімнаті. Не бійся ірокеза — Звіробій заткнув очі й вуха чужій тварюці.

— Я розумію вас, Змію, і я розуміла Тихше. Часом мені здається, що я, далебі, не така слабоумна, як кажуть. Тепер дивіться на стелю, і я вам усе розкажу… Але ви лякаєте мене, ви дивитесь так страшно, коли я говорю про Тихше!

Індіянин постарався пригасити блиск своїх очей і вдав, ніби цілковито скоряється бажанню дівчини.

— Тихше веліла мені переказати тихенько, що ви ні в чому не повинні довіряти ірокезам. Вони набагато підступніші, ніж усі інші індіяни, яких вона знає. Далі вона сказала, що є велика яскрава зірка, вона сходить над горою за годину після того, як споночіє (Уа-та-Уа мала на увазі планету Юпітер, хоч сама про те навіть не здогадувалась). І коли зірка засяє на небі, Тихше чекатиме вас на тому місці, це я зійшла на берег минулої ночі, а ви повинні приплисти по неї човном.

— Добре, Чингачгук тепер достатньо зрозумів, але він зрозуміє краще, якщо сестра заспіває йому ще раз.

Гетті повторила свої слова, пояснивши докладніше, про яку саме зірку йдеться, і змалювала те місце на березі, куди він мав пригнати човника. Далі вона почала у своїй безхитрій манері переповідати всю свою розмову з індіянською дівчиною і переказала кілька її висловів та думок, чим страшенно потішила серце жениха. Особливо наголосила Гетті на тому, що Уа-та-Уа наказувала їм весь час пильнувати, аби не наразитися на ворожу підступність. Проте ця осторога навряд чи була потрібна, бо адресувалася людині такій же обережній, як і та, що цю осторогу посилала. Окрім усього, дівчина досить складно розповіла про становище у ворожому таборі та про всі переміщення ірокезів, починаючи з сьогоднішнього ранку. Уа-та-Уа була з нею на плоту, поки він не відчалив од берега, й зараз вона, безперечно, десь у лісі навпроти «замку». Делаварка не мала наміру повертатися в табір до смерку, коли, як вона сподівалась, їй пощастить утекти від своїх подруг по дорозі додому і сховатися на мисі. Очевидно, ніхто не здогадувався про присутність Чингачгука, хоча всі знали, що якийсь індіянин устиг прослизнути на «ковчег» минулої ночі, й підозрювали, що саме його бачено біля дверей «замку» в машкарі блідолицього. Та все-таки щодо цього були деякі сумніви, бо стояла та пора року, коли можна було сподіватися появи білих людей на озері, а отже ірокези побоювались, що гарнізон «замку» поповнився саме в такий спосіб. Все це Уа-та-Уа розповіла Гетті, поки індіяни волокли пліт з дівчатами попід берегом.

— Тихше сама не знає, чи підозрюють вони її і чи здогадуються про вашу появу, але вона сподівається, що ні. А тепер, Змію, коли я розповіла вам так багато про наречену, — вела далі Гетті, мимовільно взявши індіянина за руку і граючись його пальцями, як діти часто граються пальцями своїх батьків. — ви повинні дещо пообіцяти й мені. Коли поберетеся з Тихше, ви повинні бути добрі до неї й усміхатися їй, як усміхаєтесь мені. Не треба дивитися на неї сердито, як деякі вожді дивляться на своїх дружин. Обіцяєте мені це?

— Завжди буду добрий до Уа! Надто тендітна, дуже зігнеш — зламається.

— Ото ж бо. А ще усміхайтеся до неї. Ви навіть не уявляєте, як багато важить для дівчини усмішка тих, кого вона любить. Тато ледь усміхнувся до мене, поки я була з ним, а Гаррі.. Гаррі голосно говорив і заливався сміхом. Та я не думаю, щоб він усміхнувся коли хоч раз. Ви знаєте різницю між усмішкою й сміхом?

— Сміх краще. Послухай Уа: сміється — наче пташка співає.

— Це я знаю. Сміх у неї дуже приємний, але ви повинні усміхатися. А ще, Змію, ви не повинні примушувати її носити важке й сапати кукурудзу, як роблять інші індіяни.

Старайтеся поводитися з нею, як блідолиці поводяться з своїми жінками.

— Уа-та-Уа не блідолиця. У неї червона шкіра, червоне серце, червоні почуття. Все червоне, а не біле. Вона повинна носити дитину.

— Колена жінка залюбки носить своє дитя, — сказала Гетті усміхаючись, — і в цьому немає ніякого лиха. Але ви повинні любити Тихше, бути лагідним і добрим до неї, бо сама вона дуже лагідна й добра.

Чингачгук поважно кивнув у відповідь головою, а потім, як видно, вирішив, що тему цю краще облишити.

Перш ніж Гетті встигла заговорити знову, почувся голос Звіробоя, який кликав свого червоношкірого друга до сусідньої кімнати. Змій негайно підвівся, почувши цей голос, а Гетті повернулася до сестри.

РОЗДІЛ XIV

Яка мара, яке страхіття —

Їй-бо, небачене на світі!

Мов ящірка, а морда щуча,

Язик — роздвоєний, гадючий,

Троїсті кігті на лапищах,

А ззаду тягнеться хвостище!

Меррік

Вийшовши до друга, делавар передовсім поспішив звільнитися від свого «цивілізованого» одягу і знову стати індіянським воїном. На протест Звіробоя він одказав, що ірокези вже знають про присутність у «замкові» індіянина. Отож коли б він і далі продовжував свій маскарад, ірокезам це видалось би ще підозрілішим, ніж його одверта поява як члена ворожого племені.

Звіробій, як відомо, гадав, що вождеві пощастило прослизнути в «ковчег» непомітно для переслідувачів. Та взнавши правду, він радо пристав на те, щоб друг переодягнувся, бо ж і ховатися тепер не мало ніякого сенсу.

А втім, Чингачгукові кортіло постати знов у власній личині сина лісів не тільки з міркувань обачності,— спонукою до цього було ніжніше почуття. Адже йому сказали, що Уа-та-Уа на березі озера, якраз навпроти «замку», і серце молодого воїна-дикуна стріпнулося так, як воно стріпнулося б у найцивілізованішого юнака городянина. В душі делавара зажевріла відрадна надія, що тепер та, кого він кохає, зможе побачити його. Він розгулював помостом у своєму вбогому тубільному вбранні, мов лісовий Аполлон,[39] і сотні найсолодших мрій вихорилися йому в голові й тішили його серце.

Все це пройшло повз увагу Звіробоя, не вельми обізнаного з ремеслом Купідона;[40] до того ж його думки були зайняті черговими нагальними турботами, а не дозвільними примхами. Він одразу нагадав товаришеві про серйозність їхнього становища і запросив його на військову раду, де вони мали виробити план подальших дій. Друзі переповіли один одному все, про що довідалися з нещодавніх своїх розмов. Чингачгук вислухав історію переговорів про викуп і докладно звітував перед Звіробоєм про все, що йому розповіла Гетті. Мисливець узяв близько до серця турботи свого друга й пообіцяв зарадити йому, чим тільки зможе.

— Це наше головне завдання, Змію, і ти це знаєш. До боротьби за врятування замку та дочок старого Гаттера нас привів випадок. Так-так, я все зроблю, аби допомогти маленькій Уа, яка є справді найдобріша і найвродливіша дівчина вашого племені. Я завжди підтримував твою прихильність до неї, вождю. Такий давній і знаменитий рід, як ваш, не повинен згаснути. Якби знайшлася жінка з червоною шкірою і червоними звичаями, яку я хотів би мати собі за дружину, я шукав би саме таку, але цього не може бути, ні, цього ніколи не буде. Проте я радий, що Гетті побачилася з Уа-та-Уа, бо хоч Гетті й небагата на хитрість та розум, зате в твоєї нареченої стане цього на обох. Так, Змію, — сердечно засміявся він, — склади їх докупи, і двох таких кмітливих дівчат ти не знайдеш у всій колонії Йорк.

— Я піду в ірокезький табір, — серйозно одказав делавар. — Ніхто не знає Чингачгука, окрім Уа-та-Уа, а угоду про життя й скальпи має укласти вождь. Дай мені дивовижних звірів і дозволь взяти човна.

Звіробій сидів на краєчку помосту, звісивши ноги. Він нічого не відповів на Чингачгукові слова, а опустив голову й кінчиком вудки почав бовтати у воді, як людина, що її цілком поглинула якась невідчепна думка. Перегодя трохи заговорив за звичкою сам до себе.

— Так-так, — сказав він, — мабуть, оце воно й є те, що зветься коханням. Мені доводилось чути, ніби кохання іноді геть затуманює розум юнакові, робить його безпорадним, мов ту безсловесну тварину, нездатну мислити й розважувати. Тільки подумати, що Змій до такої міри втратив і розум, і хитрість, і мудрість! Ясна річ, треба чимшвидше звільнити Уа-та-Уа й віддати її заміж, скоро ми повернемось до племені, бо ж вождеві не буде жодної користі від цієї війни. Так-так, він ніколи не стане знову мужчиною, поки цей тягар не впаде йому з душі й до нього не повернеться тяма, як до всіх добрих людей. Змію, зараз ти неспроможний міркувати серйозно, то я нічого не відповім на твою просьбу. Але ж ти вождь, незабаром тобі доведеться водити цілі загони по стежці війни, через те я спитаю тебе: чи розумно показувати ворогові свої сили, перш ніж почалася битва?

— Уа! — вигукнув індіянин.

— Та звісно ж, Уа! Я добре розумію, що вся справа в Уа, і тільки в Уа. По щирості, Змію, мені дуже тривожно й соромно за тебе. Ніколи я не чув таких безглуздих слів од вождя, та ще од вождя, який вже уславився своєю мудрістю, попри його молодість і недосвідченість. Ні, ти не одержиш човна, якщо тільки голос дружби й перестороги щось може важити.

— Мій блідолиций друг каже правду. Хмара пройшла над головою Чингачгука, очі його померкли, і слабість прокралася в його розум. У мого брата добра пам'ять на добрі діла і погана на погані. Він забуде.

— Так, це неважко. І годі про це говорити, вождю. Але якщо знову така сама хмара пропливатиме над тобою, постарайся одійти від неї убік. Хмари часто заважають навіть на небі, а коли вони огортають нам розум, то це вже нікуди не годиться. А тепер сідай біля мене, та поміркуємо трохи, що маємо робити, бо ось-ось заявляться посли, і нас чекатиме попереду або мир, або ж кривава війна. Як бачиш, ці волоцюги вміють управлятися з колодами не згірше за найспритніших плотарів на річках, і їм не складе великого клопоту наскочити цілою ватагою. Я гадаю, що найрозумніше буде перенести Томове манаття в ковчег, позапирати й позамикати все в замкові, а самим відплисти на ковчезі. Він рухомий і, напнувши вітрило, ми зможемо провести багато ночей, не боячись, що канадські вовки знайдуть дорогу до нашої кошари.

Чингачгук вислухав план, і на його обличчі відбилося схвалення. Було очевидно, що, коли переговори кінчаться невдало, цієї ж ночі буде вчинено напад. Вороги, звичайно, розуміли, що, захопивши «замок», вони стануть хазяями всього, що в ньому є, отже й речей, призначених для викупу, і водночас утримають у своїх руках те, чим уже заволоділи. Годилося конче вжити якихось заходів, бо тепер, коли з'ясувалося, що ірокезів багато, навряд чи можна сподіватися на перемогу. Ніяк було б перешкодити ворогові захопити човники та «ковчег», а «ковчег» так само добре захищав би нападників, як і гарнізон «замку». В чоловіків була вже визрівала думка потопити «ковчег» на мілководді й відсиджуватися в «замкові», сховавши човники за його стінами. Але, помізкувавши ще трохи, вони збагнули, що, зрештою, це нічого не дасть. На березі дуже легко назбирати колоддя і спорудити пліт, тож ірокези неодмінно вдадуться до цього. Врешті два юних початківці в мистецтві лісової війни зійшлися на тому, що «ковчег» — єдиний їхній надійний захисток. Це рішення негайно повідомили Джудіт. Дівчина не мала серйозних заперечень, і всі четверо взялися до виконання розробленого плану.

Читач легко може собі уявити, що майно Плавучого Тома було не аби там яке. Два ліжка, сяка-така одежина, зброя, спорядження, кухонне начиння та ще таємнича скриня становили найголовніше. Все це хутенько стягли в одну купу, а «ковчег» пришвартували до східного боку будинку, щоб з берега не помітили, як переносять речі. Було вирішено, що не варто чіпати важкі й надто громіздкі меблі, бо на «ковчезі» вони не потрібні, а самі по собі не являють великої цінності.

Зважаючи на небезпеку, переносити речі доводилося з великими пересторогами. Щоправда, більшу частину їх пощастило передати у вікно, та все-таки минуло принаймні дві-три години, перш ніж усе було закінчено. І саме в цей час од берега навпроти показався пліт. Звіробій прожогом кинувся до про-зорної труби і з її допомогою переконався, що на плоту сидять двоє воїнів, начебто без зброї. Пліт наближався дуже повільно, і це обіцяло велику перевагу господарям «ковчега» в разі незгод, бо їхнє судно було швидкохідніше й повороткіше. Часу мали доволі, щоб підготуватися як слід до зустрічі небезпечних гостей, адже все було готове задовго до того, як пліт підійшов близько. Змій і дівчата зайшли в будинок. Делавар став на дверях, маючи напохваті кілька готових до бою рушниць. Джудіт у віконце стежила за всім, що відбувалося на воді. Що ж до Звіробоя, то він поставив табуретку на краю помосту й сів, недбало затиснувши карабін між коліньми.

Коли пліт наблизився, мешканці «замку» напружили всю свою увагу, аби впевнитись, чи не мають гості при собі вогнепальної зброї. Звіробій та Чингачгук не помітили нічого, але Джудіт, не покладаючись на очі, вистромила у віконце прозорну трубу й навела її на гемлокове гілля, настелене між двома колодами так, що воно правило і за палубу, і за сидіння веслярам. Коли незграбний пліт опинився за якихось півсотні футів, Звіробій окликнув гуронів і наказав їм кинути весла, бо він не дозволить їм висадитись. Хоч-не-хоч, а треба було слухатись, і два лютих з вигляду воїни тої ж миті звелися на рівні, хоч пліт іще повільно просувався до помосту.

— Ви вожді чи ні? — з гідністю запитав Звіробій. — Ви вожді, чи мінги послали до мене безіменних воїнів у такій справі? Якщо так, то чим скорше ви попливете назад, тим раніше сюди прибуде воїн, з яким я зможу говорити.

— Хуг! — вигукнув старіший індіянин, обводячи палаючим поглядом «замок» і все, що було поблизу нього. — Мій брат дуже гордий, але моє ім'я Розчахнутий Дуб, і воно примушує бліднути делаварів.

— Може, це й правда, Розчахнутий Дубе, а може, й неправда, тільки я навряд чи поблідну, бо вже народився блідим. Однак що тут тобі знадобилося й чого ти підплив до легких човників з кори на важких колодах, які навіть не видовбані?

—Ірокези не качки, щоб розгулювати по воді. Нехай блідолиці дадуть їм човника, і вони припливуть човном.

— Он куди ти гнеш! Але ми не дамося на підмову. Тут лише чотири човники, й нас також четверо, отже на кожного припадає якраз по одному човнику. А втім, дякуємо за пропозицію, хоч ми просимо дозволу відхилити її. Вітаємо тебе, ірокезе, на твоїх колодах!

— Спасибі! Юний блідолиций воїн уже заслужив яке-небудь ім'я? Як вожді звуть його?

Якусь мить Звіробій вагався, та раптом напад людської слабості посів його. Він усміхнувся, пробурмотів щось крізь зуби, потім гордо випростався і сказав:

— Мінгу, як геть усі, хто молодий і діяльний, я був відомий під різними іменами в різні часи. Один з ваших воїнів, чий дух учора вранці відлетів до предків у місця, багаті на дичину, сказав, що я гідний носити ім'я Яструбине Око. І це через те, що зір у мене виявився гостріший, ніж у нього, коли між нами вирішувалось питання про життя або смерть.

Чингачгук, який уважно прислухався до всієї розмови, почув це і зрозумів хвилинну слабість свого друга. Потім при першій нагоді він докладно розпитав Звіробоя про те, як розгорталися події на березі, де молодий мисливець уперше позбавив людину життя. Коли індіянський вождь почув усю правду, він визнав за свій обов'язок розповісти про це рідному племені, й відтоді за Звіробоєм міцно закріпилося нове, так почесно заслужене ним ім'я. Однак, зважаючи на те, що це сталося пізніше, ми в нашій повісті й далі називатимемо молодого мисливця тим прізвиськом, під яким на самому початку познайомили його з читачем.

Ірокеза не менше вразили слова блідолицього. Він знав про смерть свого товариша й легко зрозумів натяк; кілька дикунів бачили сутичку Звіробоя та індіянина на березі озера; вони також стежили з кущів за човниками, але були надто далеко і не змогли прибути на місце подій до того, як переможець встиг відступити. Стриманий вигук подиву вихопився в дикого сина лісів. Затим він так люб'язно усміхнувся і так вишукано змахнув рукою, що це зробило б честь навіть азіатському дипломатові. Обидва ірокези стиха перекинулися між собою кількома словами і перейшли на той край плоту, що був ближче до помосту.

— Мій брат Яструбине Око послав гуронам своє слово, — заговорив знову Розчахнутий Дуб, — і це тішить їхні серця. Вони чули, що в нього є зображення звірів з двома хвостами. Чи не покаже він їх своїм друзям?

— Правдивіше було б сказати — ворогам, — заперечив Звіробій, — бо слово — це простий звук, від нього немає шкоди. Ось одне з тих зображень. Я перекину його тобі, вірячи в твою чесність. Якщо ти не повернеш мені його, нас розсудить карабін.

Ірокез, здавалося, пристав на цю умову. Тоді Звіробій підвівся, збираючись перекинути одного з слонів на пліт. Обидві сторони виявили максимум обережності, щоб фігурка не впала в озеро. Постійні вправи роблять людей дуже спритними в такому мистецтві, і маленька іграшка з слонової кістки щасливо перейшла з рук у руки. Після цього на плоту розігралася забавна сценка. Подив і захоплення знову взяли гору над індіянською незворушністю. Два похмурих старих воїни, розглядаючи диковинну цяцьку, показали більшу нестриманість, аніж хлопчак. Там іще давалася взнаки недавня муштра, тоді як дорослі статечні чоловіки не соромилися виявляти свої почуття. На кілька хвилин вони, здавалося, забули про все на світі — так зацікавили їх коштовний матеріал, тонка робота і незвичайний вигляд тварини. З усього, що можна бачити в лісах Америки, довга губа американського лося, мабуть, найбільше нагадує хобот слона, однак індіяни мали цього небаченого звіра за справжнє диво. Що довше вони розглядали шахову фігурку, то дужче чудувались. Цих дітей лісів нітрохи не вразила ноша на спині слона. Вони добре знали в'ючних коней та волів і бачили в Канаді фортечні вежі. Але, природно, їм уявлялося, що фігурка зображує тварину, здатну тягти на спині цілий форт, і саме тому їхньому захопленню не було меж.

— У мого білого друга є ще такі звірі? — спитав нарешті старший ірокез улесливим голосом.

— Тут є ще кілька штук, мінгу, — відповів Звіробій. — Але й одного стане, щоб викупити п'ятдесят скальпів.

— Один з моїх бранців — великий воїн, високий, мов сосна, сильний, мов лось, швидкий, мов олень, лютий, мов пантера. Колись буде великим вождем, водитиме армію короля Георга.[41]

— Те-те-те, мінгу! Гаррі Непосида — це тільки Гаррі Непосида, і з нього ніколи не вийде більшої птиці, ніж капрал, та й то навряд. Щоправда, він досить високого зросту. Але з того мало користі, бо він тільки чіпляється головою за гілки, коли ходить лісом. Він справді сильний, але сильне тіло — це ще не сильна голова, і королівським генералам дають чини не за їхні м'язи. Згоден, що він швидкий, але рушнична куля, либонь, швидша; що ж до лютості, то вона зовсім не личить солдатові. Люди, які про себе думають, ніби вони сильніші за всіх, часто пускають слину після першого штурхана. Ні-ні, ти ніколи й нікому не доведеш, ніби Непосидин скальп коштує дорожче за звичайну шапку кучерявого волосся, що прикриває порожню голову.

— Мій старий бранець дуже мудрий, король озера, великий воїн, мудрий порадник.

— Ну, проти цього також є деякі заперечення, мінгу. Істинно мудра людина не попала б так по-дурному в пастку, як майстер Гаттер. І якщо він здатний давати добрі поради, то сам послухався в цьому ділі найгірших. Це озеро має єдиного короля, але він живе далеко звідси, і навряд чи Гаттер колись побачить його. Плавучий Том такий же король цих місць, як вовк, що скрадається в хащах, король лісів. Двохвостий звір з лишком вартий двох таких скальпів!

— Але мій брат має ще одного звіра? І він оддасть двох (при цьому індіянин простяг уперед два пальці) за старого батька.

— Плавучий Том не батько мені, хоч від цього він нітрохи не гірший. Але віддати за його скальп двох звірів, і кожного звіра з двома хвостами, було б просто безглуздо. Поміркуй сам, мінгу, чи можемо ми зійтися на цьому?

На цей час Розчахнутий Дуб уже оговтався від подиву й почав, за своїм звичаєм, хитрувати, щоб домогтися найвигідніших умов. Немає потреби переказувати докладно цей уриваний діалог, коли індіянин всіляко намагався повернути втрачені з самого початку переваги. Він навіть удав, ніби сумнівається, що існують живі звірі, схожі на ці фігурки, і заявив, що найстарші індіяни ніколи навіть не чули про таких дивних тварин. Як часто буває в подібних випадках, ірокез почав гарячкувати під час цієї суперечки, бо Звіробій відповідав на всі його лукаві докази та викрутаси з своєю звичайною щирістю й непохитною любов'ю до правди. Про те, що таке слон, він знав майже стільки ж, як і дикун, але чудово розумів, що точені фігури з слонової кістки повинні мати в очах ірокеза таку ж цінність, як мішок з золотом або пака бобрових шкурок в очах торгівця. Тож він вирішив, що буде найрозумніше не виявляти попервах особливої поступливості, тим паче, що існувало багато майже непоборних перепон для обміну навіть у тому разі, коли б пощастило сторгуватися. Зважаючи на ці труднощі, він волів зберегти решту шахових фігур у резерві, як засіб уладнати справу в останню мить.

Нарешті дикун: заявив, що продовжувати переговори немає сенсу, бо він не може, не зганьбивши свого племені, відмовитись від слави та винагороди за два чудових чоловічі скальпи й одержати в обмін за це таку дрібницю, як дві костяні цяцьки. І гурон почав лаштуватися до відплиття.

Тепер обидві сторони почувалися так, як звичайно почуваються люди, коли угода, що її кожен окремо палко бажає укласти, ось-ось розладнається через надмірну обопільну незгідливість. Однак це розчарування вплинуло вельми по-різному на учасників суперечки. Звіробій занепав духом. Молодий мисливець не тільки хвилювався за долю бранців, але й глибоко співчував дівчатам. Через те невдача в переговорах прикро вразила і засмутила його. Що ж до ірокеза, то його поразка розбудила в ньому дику жадобу помсти. У хвилину найбільшого збудження він вигукнув, що не скаже більше ні слова, але при цьому злився і на самого себе, й на свого спокійного супротивника, бо блідолиций показав у суперечці значно більшу витримку й самовладання, ніж він, індіянський вождь. Коли гурон почав одводити пліт од помосту, обличчя йому насупилось, а очі хижо спалахнули, хоч він присилував себе дружньо усміхнутися і ввічливо помахати рукою на прощання.

Потрібен був деякий час, аби зрушити пліт з місця. Поки цим займався другий індіянин, Розчахнутий Дуб з німою люттю розгрібав ногами гілля, що лежало між колодами, а сам не відривав пронизливого погляду від хатини, помосту й постаті свого супротивника. Притишеним голосом він хапливо сказав товаришеві кілька слів і розгрібав далі гілля, мов оскаженілий звір. В цю мить звичайна пильність Звіробоя дещо послабла, бо він сидів, замислившись над тим, як поновити переговори, не даючи супротивній стороні надто великих переваг. На його щастя, ясні очі Джудіт лишилися гострими, як завжди. В ту мить, коли юнак зовсім забув, що потрібно весь час бути насторожі, а його ворог уже готувався до бою, дівчина стривожено крикнула:

— Стережіться, Звіробою! Я бачу в трубу рушниці між гіллям, ірокез намагається витягти їх ногами!

Очевидно, вороги додумалися виділити послом індіянина, що розумів по-англійському. Весь попередній діалог відбувався ірокезькою говіркою, але з того, як раптово Розчахнутий Дуб покинув свою зрадницьку роботу, і з того, як швидко вираз похмурої люті на його обличчі поступився місцем люб'язній усмішці, було очевидно, що ірокез зрозумів попередження дівчини. Помахом руки він звелів своєму товаришеві кинути веслувати, перейшов на край плоту, що був ближче до помосту, і заговорив знову.

— Навіщо Розчахнутий Дуб і його брат дозволили хмарі стати поміж них? — запитав він. — Вони обидва мудрі, обидва хоробрі й обидва великодушні. Вони повинні розлучитися друзями. Один звір буде ціною одного бранця.І

— Гаразд, мінгу, — погодився мисливець. Він вельми зрадів, що можна відновити переговори, і вирішив полегшити досягнення угоди незначною набавкою. — Ти побачиш, що блідолиці вміють платити справжню ціну, коли до них приходять з одкритим серцем і простягненою рукою. Збережи в себе звіра, якого ти забув повернути, коли зібрався вже відпливати, і якого я забув попросити назад, бо мені неприємно було розлучатися з тобою у гніві. Покажи його своїм вождям. Коли приставиш сюди наших друзів, тоді одержиш іще два інших, а… — тут він повагався якусь мить, не знаючи, чи розумно буде йти на такі великі поступки, проте одразу ж рішуче додав: — А якщо ми побачимо їх у себе до заходу сонця, у нас, можливо, знайдеться ще й четвертий звір.

Це й вирішило справу. Останні сліди невдоволення зникли з темного обличчя ірокеза, і він усміхнувся такою ж приязною, хоча й не такою приємною усмішкою, як сама Джудіт Гаттер. Шахову фігурку, що вже потрапила йому до рук, знову було з усіх боків оглянуто, й захоплений вигук посвідчив, як він радів несподіваним наслідкам переговорів.

Слід сказати, що, зайшовши в палку суперечку, Звіробій і Розчахнутий Дуб на деякий час забули про цю. фігурку. Та не забув про неї другий індіянин на плоту. Він увесь час сидів тишком-нишком і думав тільки про те, що коли блідолиций зажадає повернення звіра, він кине його в озеро, а пізніше якось зуміє дістати його з дна.

Тепер цей підступний план був не потрібен, і, ще раз повторивши, що вони зрозуміли умови викупу, індіянські посли нарешті попливли назад, неквапом штовхаючи пліт до берега.

— Чи можна вірити цим негідникам? — спитала Джудіт, коли вона й Гетті знову вийшли на поміст й стали поруч Звіробоя, що стежив за плотом, який повільно віддалявся од «замку». — Я боюсь, вони залишать у себе цяцьку, а пришлють кривавий доказ того, що їм пощастило ошукати нас. Вони здатні вчинити це ради простої похвальби. Я не раз чула про такі страхіття.

— Безперечно, Джудіт, це в їхній натурі.

Але я, далебі, не знаю червоношкірих, якщо отой двохвостий звір не збудоражить усе плем'я, мов прутик, встромлений до бджіл у вулик. Ось тут у нас Змій, чоловік міцний, мов кремінь, і в звичайних житейських справах цікавий у межах розумного. Але й він так захопився виточеною з кістки тварюкою, що мені просто соромно за нього. Однак це дається взнаки їхня натура, а людину не можна карати за те, що в неї від самої природи. Чингачгук скоро поборе свою слабість і згадає, що він вождь, що він походить із славного роду й повинен берегти славу свого племені. Що ж до бродяг мінгів, то вони не заспокояться, поки не впевняться, що їм до рук перейшли геть усі обточені кісточки, які лиш можна знайти в коморах Томаса Гаттера.

— Вони знають тільки про слонів і не можуть розраховувати на щось інше.

— Ваша правда, Джудіт. Але зажерливість — невгамовне почуття. Вони скажуть: якщо блідолиці мають звірів з двома хвостами, то хтозна, може, в них є звірі з трьома, а то й з чотирма хвостами! Шкільні вчителі назвали б це натуральною арифметикою. Дикуни нізащо не вгамуються, поки не докопаються до правди.

— Як ви гадаєте, Звіробою, — спитала Гетті з властивою їй простотою і наївністю, — невже ірокези не відпустять тата й Непосиду? Я прочитала їм найкращі стихи з своєї біблії, і ви бачите, що вони вже зробили.

Мисливець, як завжди, ласкаво і навіть з ніжністю вислухав Гетті. Потім з хвилину він мовчки про щось думав. Щоки йому залив легкий рум'янець, коли він нарешті відповів:

— Я не знаю, чи повинна біла людина соромитись того, що вона не вміє читати. Але так сталося зі мною, Джудіт. Я знаю, ви мастаки в цьому ділі, а я навчився читати тальки те, що написано на горбах і в долинах, на гірських вершинах, на струмках, на лісах та джерелах. Звідси можна дізнатись не менше, ніж з книг. Та все-таки іноді мені здається, що для білої людини читання — це природний дар. Коли я вперше почув од моравських братів слова, що їх так часто повторює Гетті, в мене виникло палке бажання самому прочитати їх. Однак літнє полювання, розповіді індіянів, їхні уроки з мистецтва війни та інші справи ніяк не давали мені дотягтися до цього.

— Хочете, я навчу вас, Звіробою? — спитала Гетті дуже серйозно. — Кажуть, що я слабоумна, але читати вмію так само добре, як і Джудіт. Якщо ви навчитеся читати біблію дикунам, то коли-небудь зможете цим урятувати собі життя і, в усякому разі, врятуєте душу, бо мама часто мені це казала.

— Спасибі вам, Гетті, від щирого серця спасибі. З усього видно, що тепер наближаються скрутні часи і ніколи займатися такими справами. Та коли знову запанує мир, я прийду погостювати до вас на озеро, отоді ми вже й поєднаємо приємне з корисним. Може, мені треба соромитись того, що я не вмію читати, але від правди нікуди не втечеш. Що ж до ірокезів, то навряд чи вони забудуть про звіра з двома хвостами ради одного чи двох стихів з біблії. Гадаю, що скоріше за все вони повернуть нам бранців і потім чекатимуть слушної нагоди, аби захопити їх знову, разом з нами й з усім, що є в замку, та ще з ковчегом на додачу. Однак ми повинні якось ублажити цих бродяг: по-перше, для того, щоб звільнити вашого батька й Непосиду, а по-друге, щоб зберегти з ними мир, принаймні доти, поки Змій встигне вихопити з їхніх рук свою наречену. Якщо індіяни дуже розлютяться, вони одішлють усіх своїх жінок і дітей назад до табору, а підтримуючи з ними мирні, приятельські стосунки, ми зможемо зустріти Уа-та-Уа на призначеному нею місці. Щоб наша угода тепер не зірвалася, я згоден оддати хоч півдюжини фігурок, які зображують стрільців з луками, — в скрині їх досить багато.

Джудіт радо погодилась; вона ладна була пожертвувати навіть гаптованою парчею, аби тільки викупити батька й догодити Звіробоєві.

Надія на успіх підбадьорила всіх мешканців «замку», хоча, як і раніше, треба було пильно стежити за найменшими пересуваннями ворога. Проте спливала година за годиною і сонце вже почало хилитися до вершин західних пагорбів, а плоту з бранцями не було й сліду. Вже котрий раз оглядаючи в прозорну трубу берег, Звіробій нарешті виявив серед густих і темних заростів одне місце, де, на його переконання, ірокези зібралися значними силами. Це місце було поблизу очеретів, з-за яких першого разу виплив пліт, а дрібні брижі на поверхні води свідчили, що десь недалечко в озеро впадає струмок. Очевидно, дикуни зібралися тут на раду, щоб рішити, житимуть бранці чи помруть. Однак, незважаючи на затримку, ще не слід було втрачати надію, і Звіробій постарався заспокоїти стривожених товаришів. Певно, індіяни залишили бранців у таборі, аби не завдавати собі клопоту загодя тягти їх через ліс. Якщо це справді так, то треба було чимало часу, щоб послати гінця й привести обох блідолицих на те місце, звідки їх мали повантажити на пліт. Втішаючи себе такими думками, мешканці «замку» знову запаслися терпінням і без особливої тривоги стежили за тим, як сонце повільно наближається до небосхилу.

Звіробоєве припущення справдилось. Незадовго до того як сонце сховалося за обрій, пліт знову вигулькнув з-за очеретів. А коли він трохи наблизився, Джудіт оголосила, що її батько й Непосида, спутані по руках і ногах, лежать на гіллі посеред плоту. Як видно, ірокези розуміли, що з огляду на пізній час не варто забарничати і, зраджуючи звичаї свого племені, не вельми хапливого в роботі, щосили налягали на грубу подобу весел. Отож пліт опинився біля «замку» удвічі швидше, ніж минулого разу.

Навіть після того як всі умови було прийнято й частково виконано, передача бранців залишалася нелегкою справою. Ірокезам довелося майже цілковито покластися на чесність своїх ворогів. Вони погодились на це дуже неохоче й тільки з необхідності. Червоношкірі розуміли, що досить їм звільнити Гаттера та Непосиду, й гарнізон «замку» зросте удвоє проти тих, що зостануться на плоту. Про порятунок втечею годі було й думати, через те що білі мали три човники з кори, не кажучи вже про оборонні споруди будинку та «ковчега». Все це було аж надто ясно для обох сторін, і цілком імовірно, що угоду так би й не пощастило довести до кінця, аби чесне обличчя і поведінка Звіробоя не подіяли на Розчахнутого Дуба так, як вони діяли на кожного досі.

— Мій брат знає, що я йому вірю, — сказав індіянин, виступаючи наперед разом з Гаттером, якому щойно розв'язали ноги, щоб старий міг зійти на поміст. — Один скальп— два звіра…

— Чекай, мінгу, — перебив його мисливець. — Затримай бранця на хвилинку. Мені треба принести товар для розплати.

Хоча в цих словах і була дещиця правди, проте в головному це була лише зачіпка. Зайшовши в будинок, Звіробій звелів Джудіт зібрати всю вогнепальну зброю й віднести її в кімнату дівчат. Потім він дуже серйозно поговорив про щось з делаваром, який досі стояв на варті при вході, поклав до кишені решту слонів і вийшов знов на поміст.

— Вітаємо вас з поверненням до вашої старої оселі, майстре Гаттере, — сказав Звіробій, допомагаючи господареві «замку» піднятися на поміст і водночас передаючи нишком у руки Розчахнутому Дубові другого слона. — Ваші дочки дуже раді бачити вас. Та ось і Гетті, вона може сказати сама за себе.

Тут мисливець замовк і зайшовся своїм особливим сердечним сміхом. Індіяни саме розв'язали Непосиду й поставили його на рівні. Але мотуззя було затягнуто так туго, що молодий велет ще не міг поворухнути ні рукою, ні ногою і в цю мить являв собою вельми безпорадну й досить комічну фігуру. Це кумедне видовище, а надто розгублене Непосидине обличчя насмішили Звіробоя.

— Ти, Гаррі, як та сосна на узліссі, що хитається від буйного вітру, — сказав Звіробій, стримуючи свою неугавну веселість більше з поваги до інших присутніх, ніж до звільненого бранця. — А проте я радий бачити, що індіянські перукарі не причесали тобі чуприни, коли ти навідався до них у табір.

— Послухай, Звіробою, — сердито огризнувся Непосида, — краще б ти менше вишкіряв зуби та більше був другом. Хоч раз у житті поводь себе як християнин, а не як реготуха-школярка за вчителевою спиною. От скажи спершу, чи є в мене ступні на ногах. Я, щоправда, бачу їх, але зовсім не чую, наче вони гуляють десь на Могауці.

— Ти повернувся цілий-цілісінький, Непосидо, і це тобі не абищо, — відповів мисливець, непомітно віддаючи індіянинові другу половину викупу і водночас жестом наказуючи йому негайно забиратися геть. — Ти повернувся цілий-цілісінький, з ногами й всім іншим, тільки трішечки задубів од тугих пут. Природа хутко розжене тобі кров, і тоді ти зможеш танцювати, святкуючи найдивовижніший і найнесподіваніший порятунок з вовчого лігва.

Звіробій порозв'язував руки своїм друзям, тільки-но вони залишили пліт. Тепер обидва, кульгаючи, тупцювали на помості, бурчали, сипали прокльонами, всіма засобами силкуючись відновити порушений кровообіг. Тим часом індіяни віддалялися од «замку» так само квапливо, як і наближались до нього. Пліт уже встиг одплисти на добру сотню ярдів, коли Непосида, глянувши ненароком у той бік, помітив, як проворно ворог тікає від його помсти. Марч уже рухався порівняно легко, хоча й вельми незграбно. Однак, незважаючи на свій стан, він схопив карабін, що лежав у Звіробоя на плечі, й спробував звести курок та прицілитись. Проте молодий мисливець виявився спритнішим. Він видер зброю з рук велета, коли дуло вже встигло нахилитися в напрямку плоту. Мабуть Звіробій не переміг би в цій сутичці, коли б Непосида як слід володів своїм тілом. Але тої миті, коли рушниця вислизнула йому з рук, велет поступився й рушив до дверей, піднімаючи затерплі ноги на цілий фут. Та Джудіт випередила його. Увесь запас Гаттерової зброї, що зберігався в «замкові» на випадок раптового нападу ворога, вже було прибрано й сховано за вказівкою Звіробоя. Завдяки цій хитрості Марч позбувся можливості здійснити свій намір.

Втративши надію на швидку помсту, Непосида сів і, так само, як Гаттер, з півгодини старанно розтирав занімілі руки й ноги.

Тим часом пліт уже щез з очей, і ніч почала розкидати тіні в довколишніх лісах. Поки ще зовсім не споночіло й дівчата готували вечерю, Звіробій коротко розповів Гаттерові про події, що сталися на озері в його відсутність, а також про те, до чого довелося вдатися, аби врятувати його дітей і майно.

РОЗДІЛ XV

Допоки Едвард ваш король,

Вам спокою не знати:

Рікою литиметься кров,

Оплаче сина мати.

Ви добрих зрадили владик,

Мов нерозумні діти.

Як я, зривайте кайдани,

І в бій за правду йдіте!

Четтертон

Тиша цього вечора різко контрастувала з пристрастями людей, зате морок, що насувався й густішав, цілком відповідав їхньому настрою. Сонце сховалось, і його проміння вже не золотило краї нечисленних оболоків, крізь які сіялося тьмяне світло. Але над самими головами небо заволочили важкі, безпросвітні хмари, що віщували темну ніч. Поверхню озера ледь хвилювали легесенькі брижі. В повітрі відчувався плин, хоч його навряд чи можна було б назвати вітром. Однак важкий і вологий, він мав деяку силу. Мешканці «замку» були похмурі й мовчазні, як і довколишній краєвид. Викуплені бранці почували себе ображеними, зганьбленими і знемагали від жадоби помсти. Вони пам'ятали лише зневагу, якої зазнали в останні години полону, і геть забули про те, що перше ірокези ставились до них вельми поблажливо. Сумління, цей гостроокий наставник, нагадувало їм, що вони постраждали недарма, та все-таки вони думали не про власну провину, а про те, як помститися ворогам. Всі інші сиділи, поринувши кожне у власні думки. Звіробій та Джудіт згадували минуле, хоч і з вельми різних причин. Гетті ж тепер була щаслива до краю. Делавар малював у своїй уяві картини блаженства, які йому обіцяла скора зустріч з коханою. За таких обставин і з таким настроєм мешканці «замку» сіли вечеряти.

— Знаєш, старий Томе, — вигукнув раптом Непосида, заливаючись гучним нестримним сміхом, — ти був дуже схожий на зв'язаного ведмедя, коли простягся на гемлокових гілках, і я лише дивувався, чому ти не гарчиш! Ну гаразд, з цим уже кінчено. Ні сльозами, ні скаргами горю тепер не зарадиш. Але ще лишився отой негідник Розчахнутий Дуб, що привіз нас сюди. В нього чудовий скальп, і я сам ладен заплатити за нього більше, ніж колоніальне начальство. Еге, в такому ділі я почуваю себе багатшим за губернатора і можу позмагатися з ним дублоном за дублон.[42] Джудіт, дорогенька, ви дуже побивались за мною, коли я був у руках цих Філіпштейнів?

Філіпштейнами прозивалася родина німців, що жила на Могауці. Непосида почував до цих людей страшенну неприязнь і в простоті душевній плутав їх з філістимлянами, ворогами народу іудейського.

— Озеро спучилось від наших сліз, Гаррі Марчу, ви самі мали змогу це бачити з берега! — відповіла Джудіт з удаваною легковажністю, що зовсім не відповідала її справжнім почуттям. — Звичайно, ми з Гетті дуже жаліли батька, але, згадуючи вас, ми просто-таки обливалися сльозами.

— Ми жаліли бідолашного Гаррі. Жаліли так само, як тата, Джудіт, — простодушно докинула сестра, не збагнувши суті розмови.

— Та звісно ж, дівчинко, звісно! Адже ти знаєш, що ми жаліємо кожного, хто потрапив у біду, — притишивши голос, квапливо й напутливо відповіла сестрі Джудіт. — В усякому разі, майстре Марчу, ми раді бачити вас і ще дужче раді, що ви вирвалися з рук Філіпштейнів.

— Так, це препаршива публіка, нітрохи не краща того виводу, що гніздиться на Могауці. Їй-бо, дивуюся, Звіробою, як це тобі вдалося виручити нас! За цю невеличку послугу прощаю тобі, що ти не дав мені поквитатися з отим поганцем. Поділися з нами секретом, щоб ми принагідно могли відплатити тобі тим самим. Чим ти їх розчулив — побрехеньками чи лестощами?

— Ні тим, ні іншим, Непосидо, а просто викупом. Ми заплатили за вас обох таку високу ціну, що дуже прошу тебе: надалі будь обережний і не потрапляй знову в полон, інакше не вистачить наших капіталів.

— Викупили?! Отже старому Томові довелося вивернути калитку, бо за все моє манаття не викупиш навіть шерсті, не те що шкури. Звичайно, такі плутяги не могли задурно відпустити парубійка, коли їм пощастило покласти його на лопатки й добряче скрутити. Але гроші — це гроші, і встояти проти них було б якось неприродно. Щодо цього індіянин і білий одного плоту коли. Треба визнати, Джудіт, що кінець кінцем натура в усіх однакова.

Тут Гаттер підвівся і, зробивши знак Звіробоєві, повів його до себе в спальню. Розпитавши мисливця, він нарешті дізнався, якою ціною було їм куплено волю. Старий не виявив ні досади, ні подиву, почувши про наскок на його скриню, і тільки поцікавився, чи до самого дна було обслідувано її, та ще спитав, яким чином вони примудрилися знайти ключа. Як завжди, Звіробій розповів про все дуже правдиво, тож не було до чого причепитися. Розмова скоро кінчилася, й обидва знову повернулися в середню кімнату, що правила водночас за вітальню та кухню.

—їй-бо, не знаю, мир у нас тепер з дикунами чи війна! — вигукнув Непосида саме тоді, коли Звіробій, що з хвилину до чогось уважно прислухався, раптом попрямував до надвірних дверей. — Видача бранців нібито свідчить про дружелюбні наміри, і після того як люди чесно сторгувались, вони звичайно розходяться друзями, принаймні до певного часу. Йди-но сюди, Звіробою, і скажи нам твою думку, бо з деяких пір я почав цінувати тебе значно вище ніж раніше.

— Ось відповідь на твоє запитання, Непосидо, якщо тобі вже так кортить знову встряти у бійку.

З цими словами Звіробій кинув на стіл, об який Непосида спирався ліктем, щось схоже на маленький пучечок хмизу, в якому була дюжина паличок, міцно перев'язаних ремінцем з оленячої шкіри. Марч прожогом схопив цей предмет, підніс його близько до соснового поліна, що палало в печі й було єдиним джерелом світла, і побачив, що кінці паличок вимащені в кров.

— Якщо це не зовсім зрозуміло по-англійськи, — мовив безтурботний мешканець кордону, — то по-індіянськи ясніше не скажеш. В Йорку це називають оголошенням війни, Джудіт. Як ти знайшов цю штуку, Звіробою?

— Дуже просто. Її щойно поклали на тому місці, яке ти звеш двориком Плавучого Тома.

— Як же вона туди потрапила? Адже не могла вона впасти з хмар, Джудіт, як іноді падають жабенята! Та до того ж і дощу зараз нема… Ану, Звіробою, поясни нам, звідки взялася ця штука!

Звіробій підійшов до віконця і кинув погляд на темне озеро. Потім, мовби задоволений з того, що там побачив, наблизився до Непосиди й, узявши в руки пучечок хмизинок, почав уважно його роздивлятися.

— Так, це індіянське оголошення війни, — сказав він, — і воно свідчить, як мало ти годишся для військового діла, Гаррі Марчу. Ця річ уже тут, а ти навіть уявлення не маєш, звідки вона взялася. Дикуни залишили скальп на твоїй голові, та, мабуть, позатикали тобі вуха. Інакше б ти почув сплеск води, коли той хлопчак знову підпливав сюди на своїх колодах. Йому загадали кинути палички перед нашими дверима, а це означає: торгівля кінчилася, війна починається знову, приготуйтеся.

— Бродячі вовки! Дайте-но мені карабін, Джудіт, я пошлю відповідь волоцюгам через їхнього власного посланця!

— Цього не буде, поки я тут, майстре Марчу, — спокійно відповів Звіробій, жестом зупиняючи товариша. — Довіра за довіру, хоч би з ким ми мали справу — з червоношкірим чи з християнином. Хлопець запалив гілку й підплив при світлі, аби завчасно попередити нас. І ніхто не сміє покривдити його, поки він виконує таке доручення. А втім, балачки уже ні до чого, бо хлопець надто кмітливий, щоб дозволити смолоскипові горіти тепер, коли він зробив своє діло, і ніч така темна, що ти в нього все одно не влучиш.

— Ніч темна для рушниці, але не для човна, — відповів Непосида, прямуючи сягнистим кроком до дверей з карабіном в руках. — Не жити тому, хто стане мені на дорозі й заважатиме зняти скальп з цієї гадини! Що більше ти їх розчавиш у яйці, то менше їх лишиться жалити тебе в лісі!

Джудіт тремтіла, немов осичка, сама не знаючи чому. А втім, були всі підстави чекати насильства. Якщо Непосида, знаючи свою велетенську силу, був невгамовний і лютий до краю, то в поведінці Звіробоя відчувалася спокійна рішучість, несхильна до будь-яких поступок. Суворість і невблаганність, що відбилися на обличчі молодого мисливця, налякали Джудіт дужче за Непосидине буйство. Гаррі навально кинувся до того місця, де був припнутий човник, але Звіробій уже встиг щось швидко сказати Змієві по-делаварськи. Правда, пильний індіянин перший почув сплески весел і раніше за інших вийшов на поміст. Світло смолоскипа сповістило його про наближення посланця, і коли хлопець кинув йому до ніг пучечок хмизинок, це не розгнівило й не здивувало делавара. Він просто стояв напоготові з карабіном у руці й пильнував, чи не ховається за цим викликом якесь підступництво. І тепер, коли Звіробій гукнув делавара, він, швидкий, наче думка, плигнув у човник і прибрав весла. Непосида осатанів, побачивши, що йому не дали переслідувати хлопця. З гучними погрозами він підскочив до індіянина, і навіть Звіробоєві на мить стало страшно, коли він подумав, що може статися. Марч уже стиснув кулаки-молоти й насовувався з ними на Чингачгука. Всі чекали, що він ось-ось спробує звалити делавара з ніг. Звіробій не мав сумніву, що це неминуче призведе до кровопролиття. Але навіть Непосида знітився, наразившись на незворушний спокій вождя. Він збагнув, що такої людини неможливо покривдити безкарно. Тому весь свій гнів він спрямував на Звіробоя, гадаючи, що його можна менше боятися. Хтозна, чим закінчилася б суперечка між ними, та, на щастя, вона не встигла розпалитися.

— Непосидо, — почувся біля його плеча ніжний заспокійливий голос, — грішно сердитись, бог цього не простить. Ірокези добре поводилися з вами і не зняли вашого скальпа, хоч ви з татом самі хотіли їх оскальпувати.

Давно відомо, як лагідність утихомирює бурхливі пристрасті. До того ж Гетті своєю нещодавньою самопожертвою й рішучістю завоювала до себе повагу, якої раніше ніколи не мала. Мабуть, її впливові сприяла й усім відома слабоумість, яка виключала найменший сумнів щодо чистоти намірів дівчини. А втім, хоча б які були причини, наслідки її втручання дали себе взнаки одразу ж. Замість учепитися в горлянку своєму недавньому попутникові, Непосида зненацька обернувся до дівчини й вилив перед нею усі свої жалі та кривди.

— Кривдно й образливо, Гетті! — вигукнув він. — Кривдно й образливо сидіти в буцегарні чи марно ганятися за бобрами, та ще гірше спіймати якусь звірюку у свою власну пастку, а потім бачити, як вона тікає звідти! Якщо брати на гроші, то шість першосортних шкурок попливли від нас на колодах, і це в той час, коли, щоб наздогнати їх, досить двадцяти добрих ударів веслом. Я кажу, коли брати на гроші, бо саме хлопчисько не варте бодай поганенької шкурки… Ти підвів товаришів, Звіробою, скоро дозволив такій здобичі вислизнути з моїх рук, та і з твоїх також.

Звіробій відповів йому спокійно, але так рішуче, як може собі дозволити людина не тільки безстрашна, але й свідома власної правоти:

— Я вчинив би велику несправедливість, Непосидо, коли б діяв інакше, і ні ти й ні хто інший не має права вимагати цього від мене. Хлоп'я прибуло сюди в законній справі, й найпослідущий червоношкірий, що вештається в лісах, вважав би для себе ганьбою не поважати звання посланця. Та тепер він уже недосяжний для вас, майстре Марчу, і не варто товкти воду в ступі, сперечаючись про те, чому неможливо зарадити.

Сказавши це, Звіробій одвернувся, як людина, що вирішила не пускати слів на вітер, а Гаттер шарпнув Непосиду за рукав і повів його в «ковчег». Там вони довго сиділи й радились. Тим часом індіянин та його друг також про щось таємниче перемовлялися.

Хоч до появи зірки-гасла лишалося ще три чи чотири години, Чингачгук нетерпеливився обговорити із Звіробоєм свої плани та вилити перед ним свою душу. Джуді? також заспокоїлась і уважно слухала простодушну розповідь Гетті про те, що сталося з нею по тому, як вона" ступила на берег. Сестри не боялися лісу, бо ж виросли поблизу нього й звикли щодня дивитися з озера на його пишне громаддя чи блукати в його темних хащах. Але старша сестра відчувала, що не зважилась би піти сама одна в табір ірокезів. Про Уа-та-Уа Гетті розповіла дуже небагато. Вона лише згадала про доброту та привітність делаварки і про те, як вони здибалися в лісі. Але Чингачгукову таємницю Гетті оберігала так хитро і з такою невідступністю, що не всі дівчата З гострішим розумом могли б позмагатися з нею.

Коли Гаттер знову вийшов на поміст, розмови припинились.

Старий зібрав усіх навколо себе й коротко розповів про те, що він вважає за потрібне робити далі. Гаттер схвалив план Звіробоя залишити на ніч «замок» і шукати пристановища в «ковчезі». Він поділяв думку, що це єдиний надійний спосіб уникнути цілковитого розгрому. Раз уже дикуни взялися будувати плоти, вони неодмінно спробують захопити «замок». А пучечок скривавлених хмизинок промовисто свідчить, що вони вірять в успіх цієї спроби. Одне слово, старий гадав, що ця ніч буде критичною, і попросив усіх якнайшвидше приготуватися до того, щоб покинути «замок» принаймні на деякий час, якщо не назавжди.

Коли Гаттер замовк, усі швидко, але дбайливо заходились лаштуватися в дорогу. Дім замкнули вже описаним раніше способом; човники вивели з доку й поприпинали до «ковчега»; позносили в каюту деякі необхідні речі, що ще залишалися в будинку, загасили вогонь, і всі перейшли на судно.

Від близького сусідства прибережних горбів, порослих соснами, ніч здавалася набагато темнішою, ніж це звичайно буває на озерах. Тільки на самісінькій середині водяної поверхні тяглася ясніша смуга, тоді як усе інше губилося в кромішній пітьмі. «Замок» стояв у цій смузі, але ніч була надто темна, тож «ковчег» одплив зовсім непомітно. Ніякий спостерігач не міг би побачити судна з берега ще й тому, що воно просувалося на тлі темних горбів, які, куди не кинь оком, бовваніли по видноколу. На озерах цього краю дмуть здебільша західні вітри, але гори утворюють тут численні закрути, і часто-густо буває просто неможливо визначити справжній напрям повітряних потоків, бо він дуже швидко міняється. Це стосується головним чином легких коливань атмосфери, а не сталих вітрів. Хоча, як відомо, в горяних місцевостях та у вузьких водоймах пориви дужого вітру також бувають мінливі й непевні.

Цього разу, коли «ковчег» відчалив од помосту біля «замку», навіть сам Гаттер не наважився б сказати, в який бік дме вітер. Звичайно в таких випадках напрямок вітру визначають по хмарах, що пливуть над вершинами горбів. Але зараз увесь небосхил нагадував важкий суцільний похмурий дах. Жодного просвіту, жодної зірки, і Чингачгук уже почав не на жарт турбуватися, що його наречена не прийде на умовлене місце.

Гаттер тим часом поставив вітрило, очевидно, з єдиним наміром: одплисти якомога далі від «замку», бо залишатися поблизу нього було небезпечно. Коли вітрило напнулось і баржа стала слухатись керма, виявилось, що вітер дме на південний схід. Кращого ніхто не міг навіть бажати, і судно понад годину вільно пливло в цьому напрямі. Потім вітер перемінився, і «ковчег» стало потроху зносити в бік індіянського табору.

Звіробій з непослабною увагою стежив за кожним рухом Гаттера та Непосиди. Спочатку він не знав, чому приписати вибір напрямку— простій випадковості чи обдуманому наміру; тепер же він схилявся до останнього. Гаттер чудово вивчив своє озеро, і йому легко було ввести в оману новачка, не звиклого до маневрувань на воді. Коли він справді замислив те, що підозрював Звіробій, то було цілком ясно: не мине й двох годин, як судно опиниться за сотню ярдів од берега, саме навпроти індіянського табору. Але ще задовго до того, як «ковчег» досяг цього місця, Непосида, що трохи знав по-альгонквінськи,[43] зайшов у таємничу розмову з Чингачгуком. Про зміст цієї розмови молодий вождь одразу ж розповів Звіробоєві, який залишався холодним, щоб не сказати ворожим, свідком усього, що відбувалося в нього на очах.

— Мій старий батько і мій юний брат, Велика Сосна (так делавар охрестив Марча), бажають бачити скальпи гуронів при своїх поясах, — сказав своєму другові Чингачгук. — Для кількох скальпів знайдеться місце й на поясі Змія, і його народ шукатиме їх очима, коли він повернеться до себе в село. Недобре, коли їхні очі довго блукатимуть у тумані, вони повинні побачити те, чого шукають. Я знаю, у мого брата білі руки, він не захоче уразити навіть мертвого. Він чекатиме нас. Коли ми повернемось, він не ховатиме свого обличчя від сорому за друга. Великий Змій могіканів повинен бути гідний честі ходити стежкою війни разом з Яструбиним Оком.

— Так-так, Змію, я бачу, до чого воно йдеться. Це ім'я прилипне до мене, і колись мене зватимуть Яструбине Око, а не Звіробій. Що ж, коли людині випадає таке почесне ім'я, то вона, хоча б яка була скромна, мусить прийняти його. А про полювання на скальпи можу сказати: це відповідає твоїм звичаям, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Тільки не будь жорстокий, Змію, не будь жорстокий, прошу тебе. Далебі, твоя червоношкіра гідність через це не постраждає! Щодо старого Тома, батька оцих молодих дівчат, який міг би мати в серці кращі почуття, а також Гаррі Марча, який — Сосна там він чи не Сосна, — міг би давати плоди, які більше б личили християнському дереву, то їх обох я передаю до рук блідолицього бога. Коли б не оті закривавлені палички, ніхто з вас не посмів би виступити проти мінгів цієї ночі, бо це означало б зганьбити нашу честь і нашу добру славу. Але той, хто жадає крові, не має права скаржитись, якщо вона проливається у відповідь на його заклик. І все-таки не будь жорстокий, Змію. Не починай свого звитяжства одчайдушними криками жінок та плачем дітей. Поводь себе так, щоб Уа-та-Уа могла усміхнутися, а не ридала, коли зустрінеться з тобою. Тепер іди, і хай береже тебе Маніту!

— Мій брат залишиться тут на судні. Уа-та-Уа скоро вийде на берег, і Чингачгукові треба поспішати.

По цьому індіянин приєднався до двох інших співучасників замисленого походу. Спустивши вітрило, всі троє сіли в човник і відштовхнулися від «ковчега». Гаттер і Марч не сказали Звіробоєві ні про мету своєї поїздки, ні про те, чи довго їх не буде. Все це вони поклали на індіянина, який і виконав доручення з властивим йому лаконізмом. Не вдарили весла й дванадцять разів по воді, як човник пропав з очей.

Звіробій довго мудрував, поки поставив «ковчег» так, щоб його нікуди не зносило. Потім він сів на кормі й поринув у гіркі роздуми. Та незабаром до нього підійшла Джудіт, яка не проминала жодної нагоди, аби побути сам на сам з молодим мисливцем. Залишимо їх поки що удвох та помандруємо слідом за човником, який тихо підкрадався до берега.

Затіваючи свій другий напад на індіянський табір, Гаттер і Непосида керувалися тими ж мотивами, що й перше; до цього лише частково додавалося бажання помститися. Цими грубими людьми, що були цілковито байдужі до прав та інтересів червоношкірих, володіло єдине почуття — нестримна жадоба наживи. Щоправда, в перші хвилини після звільнення Непосида дуже лютився на індіянів, та скоро гнів поступився місцем давній любові до золота, якого він прагнув скорше з невгамовною жагою марнотрата, ніж з упертою зажерливістю скнари. Одне слово, тільки одвічна зневага до ворога та невситиме бажання розбагатіти спонукали обох шукачів пригод так поспішно кинутись у нову авантюру проти гуронів. Вони знали, що більшість воїнів, а може, навіть і всі до ночі мають зібратися на березі поблизу «замку». Отже

Гаттер і Марч сподівалися, що неважко буде здобути скальпи беззахисних жертв. Правду кажучи, Гаттер, який сам щойно кинув напризволяще двох дочок, був певен, що в таборі немає нікого, крім жінок та дітей. На це він мимохідь натякнув у розмові з Непосидою, але постарався приховати від Чингачгука. Може, делавар про це і здогадувався, однак не прохопився й словом.

Гаттер кермував човником. Непосида сміливо зайняв пост на носі, а Чингачгук стояв посередині. Ми кажемо «стояв», бо всі троє так призвичаїлись до вертких суденець з кори, що могли стояти на весь зріст навіть у темряві. Вони тихенько підпливли до берега і безперешкодно вийшли на сушу. Потім ураз взяли свою зброю напоготів і, мов тигри, почали скрадатися до табору. Індіянин ішов попереду, а Гаттер та Марч — по його слідах, завдяки чому вони просувалися вперед майже нечутно. Хіба що трісне суха хмизина під ногою велета Непосиди або під вайлуватим Гаттером, але могіканин ступав так легко й обережно, наче зовсім не торкався землі. Перш за все вони мали розшукати багаття, що, як відомо, горіло посеред табору. Гострі очі Чингачгука нарешті помітили відблиск вогню, що ледь-ледь мрів між стовбурами дерев. То не було полум'я, то просто тліла якась головешка, чого й годилося чекати в такий пізній час, бо індіяни звичайно лягають спати і прокидаються разом з сонцем.

Скоро засвітився їм цей маяк, мисливці на скальпи пішли швидше й упевненіше. За кілька хвилин вони досягли перших куренів. Тут вони зупинилися, аби краще все роздивитись та узгодити свої дії. Темрява була така непроглядна, що можна було розрізнити лише стовбури найближчих дерев, підсвічені жаром з багаття, та безмежну листяну запону, над якою нависло безхмарне небо. Але найближчий курінь стояв зовсім поруч, і Чингачгук зважився розвідати, що в ньому є. Повадки індіянина, що наближався до місця, де можна було наразитись на ворога, нагадували гнучкі рухи кішки, коли та скрадається до пташки. Підійшовши впритул до куреня, він став навкарачки, бо вхід був надто низький і тільки так туди можна було пролізти. Перш ніж зазирнути в отвір, що правив за двері, він довго прислухався, сподіваючись почути рівне дихання поснулих людей. Але жоден звук не долинув до його чутливих ушей, і змія в людській подобі просунула голову всередину куреня достеменно так, як це робить звичайна змія, зазираючи в пташине гніздо. Ця небезпечна вихватка минулася щасливо, бо, помацавши рукою довкола, індіянин упевнився, що житло порожнє.

Так само обережно делавар обнишпорив ще кілька куренів, але й там не було ні душі. Тоді він повернувся до своїх супутників і повідомив, що гурони залишили табір. Подальший огляд ствердив цей факт, і тепер не лишалось нічого, як повернутись до човника.

Побіжно варто згадати, як ця невдача подіяла на кожного шукача пригод.

Індіянський вождь, що висів на берег з єдиною метою здобути собі воїнську славу, стояв непорушно, прихилившись плечем до дерева й чекаючи подальшого рішення товаришів. Він був пригнічений і трохи здивований, це так, але з гідністю зніс розчарування, тішачи себе солодкою надією на те, що ще мала принести йому сьогоднішня ніч. Правда, делавар більше не міг сподіватися, що, зустрівши кохану, покаже їй наочні докази своєї спритності та відваги. Зате він скоро побачить обраницю свого серця, а воїнську славу рано чи пізно все одно здобуде.

Тим часом Гаттер і Непосида, якими керувало найниціше з усіх людських почуттів — жадоба грошей, ніяк не могли приборкати своєї злості. Вони гарячково повзали по куренях, немов надіялись знайти забуту дитину або когось із дорослих, хто, б мав нещастя безтурботно заснути; вони зганяли злість на ні в чому не повинних індіянських житлах — потрощили деякі з них на друзки й розкидали на всі боки. Вони навіть завелися лаятись і кляли один одного на всі заставки. Певно, могло б дійти до бійки, коли б не втрутився делавар, — він нагадав, якою небезпекою загрожує така необачна поведінка, й запропонував швидше повертатися на судно. Це поклало край сварці, й за кілька хвилин всі троє вже пливли назад на те місце, де сподівалися знайти «ковчег».

Як уже було сказано, невдовзі після відплиття мисливців на скальпи до Звіробоя підійшла Джудіт. Деякий час дівчина мовчала, і мисливець не мав уявлення, котра з сестер вийшла з каюти. Але скоро він упізнав багатий на переливи, виразистий голос старшої.— Яке жахливе отаке життя для жінки, Звіробою! — вигукнула вона. — Дай боже мені скоріше померти!

— Життя — хороша штука, Джудіт, — озвався мисливець, — хоч би як ми ним користувались. Але скажіть, чого б ви хотіли?

— Я була б у тисячу разів щасливіша, коли б жила ближче до цивілізованих місць, де є ферми, церкви, міста… де б мій сон уночі був солодкий і спокійний. Жити біля форту набагато краще, ніж у цьому похмурому закапелку.

— Е ні, Джудіт, я не можу так легко погодитися з вами. Якщо форти захищають нас од ворогів, то вони часто ховають за своїми стінами ворогів іншого гатунку. Не думаю, щоб для вас чи для Гетті було б добре жити в сусідстві з фортом. Я навіть сказав би, що, по-моєму, один час ви жили надто близько від нього…

Звіробій говорив, як завжди, серйозно й переконано. Темрява приховала від нього густий рум'янець, що залив щоки дівчині. Величезним зусиллям волі Джудіт стримала, дихання, яке здушило їй груди.

— А щодо ферм, — провадив далі мисливець, — то вони мають свої переваги, і є чимало людей, ладних там жити до самої смерті. Та чи варто ото займатися розчисткою землі, коли вдвоє більше добра можна добути в лісі? Якщо ви любите свіже повітря, простір і світло, вам дадуть їх удосталь галявини та береги струмків, ну, а хто вже аж надто вибагливий в цьому, для тих існують озера. Але де на розчищених місцинах ви зустрінете справжній холодок, дзюркотливі джерельця, прудкі струмки й величаві тисячолітні дерева? Ви не знайдете їх там, зате побачите понівечені стовбури, що вкривають землю, мов надмогильні плити. Мені здається, що люди, які живуть у таких місцях, повинні завжди думати про свою смерть та про загальну неминучу погибель, спричинену не дією часу й природи, а спустошенням і насильством. Нарешті, щодо церков, то, мабуть, од них повинна бути якась користь, інакше добрі люди не стали б їх будувати. Хоч особливої потреби в них немає. Кажуть, це храми господні, але, по-моєму, Джудіт, уся земля — це храм для людей із здоровим розумом. Ні фортеці, ні церкви не роблять людей щасливішими. Крім того, в наших поселеннях усі ворогують поміж собою, а в лісах панує злагода. Фортеці й церкви завжди стоять поруч, і все-таки вони суперечать одні одним: церкви мають служити мирові, а фортеці будують для війни. Ні-ні, я віддаю перевагу лісові, тут моя й церква, поставлена природою з дерев, укритих листяною банею!

— Жінки не створені для кровопролиття, Звіробою, а йому не буде кінця, поки точиться оця війна.

— Якщо ви кажете про білих жінок, я згоден з вами — ви недалеко від істини. Та коли взяти червоношкірих скво, такі випробування їм до душі. Ніщо не може так ощасливити Уа-та-Уа, майбутню дружину нашого делавара, як думка, що в оцю саму мить він шастає навколо табору своїх заклятих ворогів, полюючи на скальпи.

— Але ж вона жінка, Звіробою! Невже вона не тривожиться, знаючи, що її коханий наражає своє життя на смертельну небезпеку?

— Вона не думає про небезпеку, Джудіт, вона думає про славу. А коли серце сповнене таких почуттів, у ньому не лишається місця для страху. Уа-та-Уа — лагідне, ніжне, добре й веселе створіння, але вона мріє про славу не менше, ніж будь-яка з делаварських дівчат, котрих мені доводилося знати. Через годину вона повинна зустріти Змія на тому місці, де Гетті висіла на берег, і я не маю сумніву, що вона зараз хвилюється, як кожна жінка. Але вона почувала б себе незрівнянно щасливішою, коли б знала, що цієї самої миті її коханий підстерігає мінга, аби здобути собі його скальп.

— Якщо ви справді вірите в це, Звіробою, то я не дивуюсь, що ви надаєте такого великого значення природженим нахилам. Я певна — кожна біла дівчина була б у найглибшому розпачі, аби знала, що її нареченому загрожує смертельна небезпека. Гадаю, що й ви, хоча й здаєтеся завжди таким незворушним і спокійним, не могли б не тривожитись, знаючи, що ваша Уа-та-Уа в небезпеці.

— Це інша річ, Джудіт, це зовсім інша річ. Жінка надто слабка й ніжна істота, щоб наражатися на такий ризик, і мужчина повинен турбуватись про неї. Я навіть думаю, що це в однаковій мірі відповідає натурі червоношкірого й білого. Але я не маю своєї Уа-та-Уа, та, певне, й не матиму. Я проти змішання кольорів, хіба що коли йдеться про дружбу та службу.

— О, ви дивитесь на це як справжній білий! А от Гаррі Непосиді байдужісінько, хто буде його дружина — індіянська скво чи губернаторська дочка, тільки була б вона хоч трішки гарненька та вміла добре напихати його ненаситливу утробу.

— Ви несправедливі до Марча, Джудіт, дуже несправедливі. Бідолаха сохне по вас. А коли мужчина віддає своє серце такій кралі як ви, то вже ніяка ірокезька чи делаварська дівчина не присилує його зрадити це почуття. Ви можете скільки завгодно сміятися з таких людей, як Непосида і я, бо ми грубі й не вчилися по книжках, але й у нас не все тільки погане. Не треба зневажати чесне серце, дівчино, навіть коли воно не звикло до різних тонкощів, які подобаються жінкам…

— Сміятися з вас, Звіробою?! Та невже ж ви можете бодай на мить подумати, що я здатна поставити вас нарівні з Гаррі Марчем? Ні-ні, я не настільки дурна! Ніхто, ніякий чоловік чи жінка, не можуть порівняти ваше чесне серце, мужню натуру і простодушну правдивість з галасливим себелюбством, неситою зажерливістю та нелюдською жорстокістю Гаррі Марча. Найкраще, що можна сказати про нього, вже сказано в двох його прізвиськах — Непосида й Поспішака, які не означають щось вельми гарне. Навіть мій батько, хоч він і зайнятий зараз тим самим ділом, що й Гаррі, чудово розуміє різницю між вами. Я знаю напевне, бо він сам казав мені про це.

Джудіт мала вразливу й безпосередню вдачу. Вона не звикла до умовностей, які стримують вияв дівочих почуттів у цивілізованому оточенні. Її вільні й невимушені манери були далеко вищі за банальні хитрощі кокетування чи черствої, безсердечної зарозумілості. Вона навіть схопила шкарубку руку мисливця в обидві свої долоні і стисла її так палко, що неможливо було узяти під сумнів щирість її слів. Добре ще, що надмір почуттів не дав їй висловитись до кінця, бо вона б, напевне, повторила тут все, що казав їй батько: старий не тільки віддав перевагу мисливцеві перед Непосидою, але навіть з властивою йому одвертою грубістю порадив дочці відмовитись од Марча і вийти заміж за Звіробоя. Джудіт зроду не сказала б про це будь-якому іншому мужчині, але безхитра простота Звіробоя викликала в неї безмежну довіру. Однак вона обірвала себе на півслові, квапливо випустила юнакову руку і знову прибрала холодного, стриманого вигляду, що, звісно, більше личив її статі й природженій скромності.

— Дякую вам, Джудіт, дякую від щирого серця, — відповів мисливець; скромність не дозволила йому витлумачити в приємному для себе світлі слова та вчинки дівчини. — Дякую вам, коли все, що ви сказали, правда. Гаррі — мужчина показний, він як найвища сосна на оцих горах, і недарма Змій прозвав його так. Проте одним подобається зовнішня краса, а іншим — тільки гарна поведінка. Гаррі вже має одну з цих переваг, і від нього самого залежить здобути й другу або… Тс-с-с!.. Це голос вашого батька, дівчино, і, здається, він на щось сердитий.

— О господи, коли вже настане кінець цим жахливим сценам! — вигукнула Джудіт, уткнувши лице в коліна й затуляючи руками вуха, щоб не чути брутальної лайки, яка долітала з темряви. — Іноді мені хочеться зовсім не мати батька!

Це було сказано з великим болем. Невідомо, що могло б вихопитися в неї наступної миті, якби раптом не почувся ласкавий, ніжний голос.

— Джудіт, мені треба було б прочитати одну главу з біблії татові й Непосиді,— наївно сказала Гетті, хоч відчувалося, що вона дуже налякана, — це б їх стримало від нової поїздки в такій страшній справі… Покличте їх сюди, Звіробою, скажіть їм, що дуже добре буде для них обох, якщо вони повернуться й вислухають мої слова.

— Ах, бідолашна Гетті, ви погано знаєте, що таке жадоба золота й жадоба помсти, коли вірите, ніби вони так легко відмовляться від своїх замірів! А все-таки в них там щось скоїлось, Джудіт. Ваш батько й Непосида гарчать, мов ведмеді, а юний індіянський вождь чомусь мовчить. Я не чую його бойового кличу, що мав пролунати над горами, як це належить в разі перемоги.

— Може, небесне правосуддя покарало Чингачгука, і його смерть врятувала життя багатьом безневинним.

— Ні-ні, якщо такий закон, то постраждати мусив не лише Змій. Безперечно, до бійки в них не дійшло. Скидається на те, що в таборі нікого не виявилось, і вони повертаються, піймавши облизня. Через те Непосида й гарчить, а Змій мовчить.

В цю мить вони почули, як у човнику гупнуло весло: Марч з досади забув про всяку обережність. Тепер Звіробій упевнився — його здогад правильний.

Завдяки тому, що вітрило було спущене, «ковчег» не віднесло далеко. Через кілька хвилин мисливець почув притишений, спокійний голос Чингачгука, який підказував Гаттерові, куди слід стернувати. Незабаром човник причалив до баржі, і шукачі пригод зійшли на борт. Ні Гаттер, ні Непосида не зронили жодного слова про те, що їх спіткало. Тільки делавар, проходячи повз свого друга, стиха кинув: «Вогнище погашено». Хоч у буквальному розумінні це й не відповідало дійсності, проте Звіробоєві все стало ясно.

Постало питання, що робити. далі. Після короткої наради Гаттер вирішив, що найрозумніше буде цілу ніч пересуватися по озеру: так легше уникнути раптового нападу. Далі він заявив, що вони з Марчем ляжуть спати, щоб винагородити себе за безсонну ніч, проведену в полоні. Вітер не стихав, тому вирішили плисти просто вперед, аж поки «ковчег» наблизиться до протилежного берега.

Домовившись про це, звільнені бранці допомогли напнути вітрило, а потім розляглися на сінниках, полишивши Звіробоєві та Чингачгукові кермувати баржею. Молодий мисливець і делавар радо пристали на це, бо, чекаючи побачення з Уа-та-Уа, вони і не думали спати. Друзів анітрохи не засмутило те, що Джудіт і Гетті теж залишились на палубі.

Якийсь час баржа скоріш дрейфувала, ніж пливла, попід західним берегом, підштовхувана легенькими подувами південного вітер-ця. Швидкість судна не перевищувала двох миль на годину, але юнаки розуміли, що й цього достатньо: «ковчег» пливе в потрібному їм напрямку, і вони встигнуть вчасно прибути на місце зустрічі.

До дівчат друзі не заговорювали. Тільки коли-не-коли обмінювалися між собою двома-трьома словами, та й то лише про те, як визволити Уа-та-Уа. Зовні делавар здавався цілком спокійним, хоч насправді з кожною хвилиною хвилювався більше й більше. Звіробій стояв біля стерна, скеровуючи баржу якомога ближче до берега. Це дозволяло триматися в тіні, що падала від лісу, й водночас давало змогу помітити найменші ознаки нового індіянського пристановища на березі. В такий спосіб вони обігнули низький мис і попливли вже затокою, на півночі якої саме й було умовлене місце. До нього залишалося не більше чверті милі, коли Чингачгук мовчки підійшов до свого друга і показав рукою прямо вперед. Невеличке багаття горіло якраз там, де кінчались кущі, що облямовували південний берег мису. Отже, не лишалося сумніву, що індіяни зненацька перенесли свій табір на те саме місце, де Уа-та-Уа призначила побачення.

РОЗДІЛ XVI

Спішиш в долину день при дні,

Де квіти, й сонце гріє,

І ніжним голосом мені

Шепочеш казку-мрію.

Вордсворт

Це відкриття було надзвичайно важливе для Звіробоя та його друга. По-перше, існувала реальна загроза, що, прокинувшись і помітивши новий табір індіянів, Гаттер і Непосида ще раз спробують вчинити на нього напад. По-друге, зростала небезпека в разі висадки на берег, де на них мала чекати Уа-та-Уа. І, нарешті, зміна ворогом позицій могла спричинитися до всіляких несподіванок.

Делавар розумів, що час побачення наближається, і тому вже не думав про воїнські трофеї. Передусім він домовився з своїм другом про те, що не слід будити Гаттера й Непосиду, бо ті могли порушити всі їхні плани.

«Ковчег» просувався вперед дуже повільно, й потрібно було принаймні чверть години, щоб досягти коси. Отже друзі мали доволі часу не роздуми. Певні, що блідолиці й досі сидять собі в «замкові», й бажаючи сховати від них своє багаття, індіяни розклали вогонь аж на південному кінці мису. Тут його так щільно затуляли густі кущі, що навіть Звіробій, повертаючи баржу то вправо, то вліво, раз у раз губив його з очей.

— Одне добре є в тому, що вони розташувалися так близько до води, Джудіт, — сказав мисливець, маневруючи судном. — Очевидно, мінги гадають, що ми сидимо вдома, і наша поява з цього боку буде для них цілковитою несподіванкою. Яке щастя, що Гаррі Марч і ваш батько сплять, інакше б вони знову подалися здобувати скальпи! Бачите, кущі знову насуваються на вогонь… а тепер його вже зовсім не видно.

Звіробій трохи почекав, аби впевнитись, що «ковчег» нарешті підплив до потрібного місця, далі подав умовний сигнал, і Чингачгук кинув якір та спустив вітрило.

Місце, де тепер стояв «ковчег», мало свої переваги і свої невигоди. Багаття ховалося за прибережною крутизною, і до берега, мабуть, було трохи ближче, ніж бажано. Однак уже трохи далі озеро враз глибшало, а за тих обставин, які склалися для мешканців «ковчега», краще було триматися мілководдя. Крім того, Звіробій гадав, що на відстані кількох миль довкола немає жодного плоту; і хоч у темряві здавалось, що дерева звисають майже над самісінькою баржею, до неї нелегко було добратися без човна. Густа пітьма, що панувала поблизу лісу, давала надійний захисток, і треба було тільки не зчиняти шуму, аби уникнути небезпеки нападу. Все це Звіробій розтлумачив Джудіт і пояснив, що вона має робити на випадок тривоги. Він вважав, що Гаттера й Непосиду слід розбудити тільки в разі нагальної потреби.

— Тепер, Джудіт, ми з вами в усьому порозумілися, а мені й Змієві час сідати в човна, — сказав на закінчення мисливець. — Щоправда, зірки ще не видно, але скоро вона зійде, хоч нам навряд чи пощастить розгледіти її крізь хмари. А втім, Уа-та-Уа кмітлива дівчина, вона здатна бачити не тільки те, що лежить у неї перед носом. Запевняю вас, вона не спізниться ні на хвилину і ні на крок не збочить з правильної стежки, якщо тільки підозріливі бродяги-мінги не сполошилися та не надумали використати дівчину як принаду для нас або не запроторили її кудись, щоб схилити її серце на бік гуронського, а не делаварського чоловіка.

— Звіробою, — серйозним голосом перебила його дівчина, — те, що ви затіяли, дуже небезпечне. Чому вам неодмінно треба встрявати у це?

— Як то чому? Адже ви знаєте, що ми хочемо викрасти Уа-та-Уа, Змієву наречену, дівчину, з якою він мріє побратися, тільки-но ми повернемось назад до його племені.

— Все це обходить лише делавара. Ви ж бо не збираєтесь побратися з Уа, ви ж бо не заручені з нею. Навіщо двом важити своїм життям і волею, коли й один чудово може все зробити?

— А, тепер я розумію вас, Джудіт, так, тепер я починаю розуміти, до чого ви хилите. По-вашому, раз Уа-та-Уа не моя, а Змієва наречена, то це обходить тільки його, а якщо він здатен сам веслувати човном, то нехай і їде одинцем визволяти дівчину? Але ж ви забуваєте, що ми саме заради цього й прийшли на озеро, і не вельми гарно було б з мого боку відступатися тільки тому, що діло виходить важкеньке. А потім, якщо для деяких людей, особливо для молодих жінок, багато важить кохання, то для декого й дружба чогось та варта. Смію сказати, що делавар сам здатен веслувати човном, сам здатен викрасти Уа-та-Уа і, мабуть, залюбки зробив би все це без мене. Але йому гай-гай як нелегко одному боротися з перешкодами, уникати засідок і битися з дикунами, водночас захищаючи свою кохану, якщо біля нього не буде відданого друга, хоч цим другом і є лише така людина, як я. Ні-ні, Джудіт, ви самі не кинули б у таку мить людину, яка покладається на вас, і, отже, не вправі вимагати цього від мене.

— Боюсь… ви маєте слушність, Звіробою. Та все одно мені не хочеться, щоб ви йшли. Обіцяйте принаймні хоч одне: не довіряйте дикунам і не робіть там більше нічого, тільки звільніть дівчину. Для першого разу досить буде й цього.

— Боронь вас боже, дівчино! Можна подумати, що це говорить Гетті, а не розумна й хоробра Джудіт Гаттер! Але страх робить мудрих нерозумними й сильних слабкими. Так, я на кожному кроці бачу докази цього. Що ж, любо мені чути, Джудіт, що ви так хвилюєтеся за ближнього, і я завжди казатиму, що ви добра й чутлива дівчина, хоч би які безглузді плітки поширювали про вас ті, хто заздрить вашій вроді.

— Звіробою! — хапливо перебила його Джудіт, майже задихаючись од хвилювання. — Невже ви вірите всьому, що плетуть про бідну дівчину, в якої немає матері? Невже злий язик Гаррі Непосиди може безкарно занапастити моє життя?

— Ні, Джудіт, це не так. Я сам казав Непосиді, що негоже мужчині лихословити за спиною в дівчини, коли не щастить прихилити її до себе чесними засобами, і що навіть індіянин не розпустить язика, коли йдеться про добре ім'я молодої жінки.

— Він би не робив цього, якби я мала брата! — вигукнула Джудіт, і очі запалали їй вогнем. — Але знаючи, що єдиний мій захисник — старий дідуган, він розперезався.

— Не зовсім так, Джудіт, не зовсім так. Кожен чесний чоловік, брат він чи навіть геть чужий, заступиться за таку дівчину, як ви, коли її хтось ославлятиме. Непосида справді хоче одружитися з вами, і якщо він іноді лайне трохи вас, то тільки через ревнощі й більше ні через що. Усміхніться до нього, коли він прокинеться, потисніть руку хоча б наполовину так міцно, як нещодавно потисли мені,— і, присягаюсь життям, бідолаха забуде все на світі, крім вашої вроди. Сердиті слова не завжди йдуть від серця. Частіше їх породжує голодний шлунок. Випробуйте Непосиду, Джудіт, коли він прокинеться, і побачите всю силу своєї усмішки.

Звіробій засміявся своїм безгучним сміхом, потім сказав зовні незворушному, а насправді глибоко схвильованому Чингачгукові, що вже готовий вирушати. Поки мисливець спускався в човника, дівчина стояла непорушно, мов скам'яніла, поринувши в думки, які викликали в неї слова й поведінка її співрозмовника. Простота Звіробоя цілковито спантеличила її. У своєму вузькому товаристві Джудіт таки вміла приборкувати чоловіків, але цього разу сама піддалася раптовому сердечному поривові, забувши про будь-який розрахунок. Ми не будемо заперечувати, що деякі з роздумів Джудіт труїла неабияка гіркота, хоч тільки в наступних розділах нашої оповіді можна пояснити, наскільки заслужені й наскільки гострі були її страждання.

Чингачгук і його блідолиций друг вирушили в свій небезпечний, важкий похід з таким спокоєм і обачністю, які зробили б честь навіть досвідченим воїнам, учасникам двадцяти воєнних кампаній. Індіянин став на носі човника, а Звіробій орудував веслом на кормі. Отже делавар повинен був перший зійти на берег і, звісно, перший зустріти свою кохану. Мисливець без заперечень став на свій пост, але мовчки подумав, що людині, котра поставила на карту так багато, як поставив індіянин, може виявитися не під силу кермувати суденцем так само спокійно й розсудливо, як тому, хто зберігає цілковиту владу над своїми почуттями. З тієї самої хвилини, як наші юні шукачі пригод залишили «ковчег», вони своєю поведінкою нагадували двох добре намуштрованих солдатів, котрим уперше доводиться виступати проти справжнього ворога. Досі Чингачгукові ще ніколи не випадало стріляти в людину. Щоправда, прибувши на озеро, індіянин кілька годин блукав навколо ворожого табору, а пізніше, як ми розповідали в попередньому розділі, навіть зважився пробратися в нього, але обидві ці спроби не дали жодних наслідків. Тепер же належало або домогтися надзвичайно важливого результату, або ж зазнати ганебної поразки. Від цього походу залежало, чи опиниться Уа-та-Уа на волі, а чи й надалі зостанеться бранкою. Одне слово, це був найперший бойовий виступ двох молодих і честолюбних лісових воїнів.

Замість того щоб одразу плисти до коси, що була за якусь чверть милі від «ковчега», Звіробій спрямував човника на середину озера, аби зайняти позицію, з якої можна було б наближатись до берега, маючи ворога тільки перед собою. До того ж місце, де висідала Гетті й де Уа-та-Уа обіцяла зустріти друзів, було аж у самому кінці довгастого мису. Коли б наші шукачі пригод не вдалися до цього маневру, їм довелося б огинати попід самісіньким берегом майже всю косу. Необхідність такого заходу була цілком очевидна, і Чингачгук спокійно веслував далі, хоч Звіробій обрав напрям, не порадившись з ним, і цей напрям заводив делавара в геть інший бік, а не туди, куди гнало його нетерпеливе бажання. Проте вистачило кількох хвилин, щоб човник одплив на потрібну відстань. Тут друзі, неначе змовившись, покинули веслувати, й суденце скоро зупинилось.

Темрява, здавалось, ще погустішала, але з того місця, де опинилися наші герої, все-таки можна було розрізнити обриси гір. Та марно делавар повертав голову на південь, сподіваючись уздріти жадану зірку. Хоч хмари край небосхилу трішечки розійшлися, важка запона щільно вкривала решту неба.

Як свідчив знайомий ландшафт, десь попереду, за якихось тисячу футів, тяглася низька коса. «Замок» ховався в мороці, й від нього не долинало ані найменшого звуку, — може, завдяки відстані в кілька миль, а може, просто тому, що туди ще ніхто не встиг пробратись. Хоч до «ковчега» було, певне, ближче, ніж до коси, він теж залишався невидимий: прибережна тінь геть поглинула судно.

Друзі півголосом почали радитись, бажаючи визначити, котра може бути година. Звіробій вважав, що до сходу зірки лишається ще кілька хвилин, а його нетерплячому другові здавалося, ніби вже страшенно пізно і його наречена давним-давно чекає їх на березі. Делавар, звісно, узяв гору в цій суперечці, і Звіробій погодився плисти до місця зустрічі. Тепер, щоб керувати човником, вимагалося максимум уміння й остороги. Без найменшого плюскоту весла то здіймалися в повітря, то поринали в воду.

Ярдів за сто від берега Чингачгук поклав весло й узяв карабін. Підпливши ближче до смуги суцільної темряви, яка оперізувала ліс, вони помітили, що збилися надто на північ і треба змінити курс. Тепер здавалося, ніби суденце лине само, з волі якогось інстинкту, — такі обережні й цілеспрямовані були всі його рухи. Нарешті човник тернувся дном об прибережну рінь. Це було те саме місце, де минулої ночі причалювала Гетті й звідки її голос востаннє чули з «ковчега».

Понад берегом тяглася вузька прибійна смужка, але майже скрізь до води звисали кущі, якими кінчався ліс.

Чингачгук ступив на відмілину й обережно пройшовся по ній ліворуч та праворуч од човна на чималеньку відстань. Для цього йому довелося місцями брести по коліна в воді. Але пошуки ці не привели його до Уа-та-Уа.

Вернувшись назад, він застав свого друга також на березі. Вони знов почали стиха радитись, і делавар висловив побоювання, чи не помилилися, бува, вони щодо місця зустрічі. А Звіробій доводив, що ще не настав призначений час. Раптом він затнувся на півслові, схопив Чингачгука за руку, примусив його обернутись до озера й показав пальцем кудись вище горбів. Там, за вершинами, хмари трохи розійшлися, і між соснового гілля яскраво сяяла вечірня зоря. Це був дуже приємний знак, і юнаки, спершись на карабіни, нашорошили вуха, сподіваючись почути наближення кроків. Аж ось вони вловили чиїсь голоси, в які впліталися стримане дитяче лементування та низький, але приємний сміх індіянських жінок. Все це підказувало друзям, що табір зовсім близько, бо американські індіяни звикли до обережності й рідко коли розмовляють на повен голос. Вогняні бліки, виграючи на нижніх гілках дерев, свідчили про те, що в лісі горить багаття. Але звідти, де стояли два друга, важко було визначити відстань до нього. Кілька разів їм здавалося, ніби хтось наближається до умовного місця зустрічі, та то була або слухова омана, або ж людина, яка справді відходила від багаття, повертала назад, не досягши берега.

Так, в напруженому чеканні й тривозі, спливло чверть години. Потім Звіробій запропонував об'їхати човником мис і, зупинившись там, звідки видно індіянський табір, спробувати з'ясувати, де ж Уа-та-Уа. Проте делавар рішуче відмовився рушити з місця, посилаючись на те, що дівчина буде в розпачі, коли прийде на побачення і не застане його. Відчувши, що друг має рацію, Звіробій погодився з ним і взявся сам зробити розвідку навколо мису. Делавар залишався у прибережних зарослях. Домовившись про це, вони розійшлися.

Ставши на кормі човника, Звіробій відштовхнувся від берега так само безшумно й обережно, як і причалив сюди. Годі було й придумати зручніший спосіб розвідки. Кущі утворювали надійне укриття, завдяки чому відпадала потреба надто ухилятися в озеро. Обриси коси дозволяли обплисти її з трьох боків, а човник линув так тихо, що жоден сплеск не міг потривожити ворога. Найдосвідченіша й найобережніша нога ризикує зашарудіти опалим листом чи хруснути сухою хмизиною, зате човник з кори летить по дзеркальній поверхні води, наче птах.

Звіробій вже перетинав уявну лінію між «ковчегом» і табором, коли помітив одблиск багаття. Це сталось так раптово й несподівано, що він навіть злякався, чи не надто необачно з його боку підпливати так близько до вогню. Але наступної миті він збагнув, що поки індіяни залишатимуться в освітленому колі, вони, звісно, його не помітять. Дійшовши цього висновку, він обрав зручну схованку, зупинив човника й почав свої спостереження.

Незважаючи на всі наші старання, нам не пощастило в усій повноті розкрити читачеві вдачу цієї незвичайної людини, якщо доводиться повторювати тут, що при всьому своєму незнанні світу та простодушності, Звіробій володів самобутнім і сильним поетичним відчуттям. Він любив ліси за їхню прохолоду, за їхню величаву самотину та безкраїсть. Він рідко коли проходив через них, не зупинившись, аби помилуватися якимсь особливо чарівним куточком, і це давало йому втіху, хоч він і не пробував угадати її причини. Тож не дивно, що й зараз мисливець замилувався сценою, яка відкрилася його очам. Звіробій навіть забув на якийсь час, чого він сюди прийшов. Для повнішого враження змалюємо її нашим читачам.

Човник стояв при самому вході в довгу природну алею, утворену кущами та деревами, які тяглися край берега; ця алея давала змогу бачити все, що робилося в таборі, й саме крізь неї вперше було помічено вогник з «ковчега». Індіяни зовсім недавно розташувалися на новому місці й, закінчуючи господарські справи, ще не розійшлися по своїх куренях. Велике багаття було й джерелом світла, й огнищем, на якому готувалися невибагливі індіянські страви. Саме в цей час у вогонь і підкинуто оберемок сухого хмизу, й високе яскраве полум'я шугнуло в нічну пітьму. З мороку виступило величезне склепіння лісу, а на вьому просторі, зайнятім табором, стало так видно, наче там засвітили сотні свічок.

Метушня потроху вляглася, і навіть найненажерливіше дитя встигло наїстися донесхочу. Одне слово, настав час відпочинку й загального неробства. Мисливці та рибалки повернулися з багатою здобиччю. Їжі було вдосталь, а що в дикому побуті це найголовніше, то почуття цілковитого вдоволення відтіснило геть усі інші турботи.

Звіробій з першого погляду завважив, що багатьох воїнів немає. Однак його знайомий, Розчахнутий Дуб, був тут. Він поважно сидів на задньому плані картини, яку з захопленням намалював би Сальватор Роза.[44] Темне обличчя дикуна сяяло не так від полум'я багаття, як від внутрішнього задоволення. Він показував іншому гуронові одного з слонів, що викликали справжню сенсацію серед його народу. Хлопчик з тупою цікавістю зазирав йому через плече, доповнюючи центральну групу. Трохи далі вісім чи десять воїнів лежали на землі або сиділи, притулившись спинами до стовбурів дерев, мов живе втілення лінивого спокою. Зброю вони тримали напохваті: вона або стояла тут же, коло дерев, або ж була мляво затиснута в руках.

Але Звіробоєву увагу заполонила група, що складалася з жінок та дітей. Певне, тут зібралися всі жінки табору, і, ясна річ, коло них крутилися молодики. Жінки, як звичайно, сміялися й балакали між собою, проте людина, обізнана із звичаями цього народу, могла помітити, що в таборі не все гаразд. Більшість молодих жінок була начебто в доброму гуморі, але одна стара відьма похмуро й насторожено сиділа осторонь, і Звіробій миттю збагнув, що вона виконує якийсь неприємний обов'язок, покладений на неї вождями. Що то був за обов'язок, він, звичайно, не знав, але вирішив, що йдеться про котрусь із дівчат, бо для таких доручень призначають старих жінок.

Звіробій нетерпляче й стурбовано шукав очима Уа-та-Уа. Її ніде не було видно, хоч багаття осявало чималу площину. Кілька разів мисливець здригався, бо йому вчувався сміх делаварки, але то його вводила в оману ніжна милозвучність, властива голосам індіянських жінок. Та ось стара ірокезка заговорила голосно й сердито, і тільки тоді мисливець помітив у затінку дерев дві чи три темні постаті, до яких, очевидно, зверталася з докором стара і які слухняно підійшли ближче до багаття. Перший виступив з темряви молодий воїн, а слідом за ним—дві жінки; одна з них була юна делаварка. Тепер Звіробоєві все стало ясно: за дівчиною наглядали, — можливо, її молода супровідниця і, напевне, ота стара відьма. Юнак, очевидно, був залицяльником Уа-та-Уа або її подруги. Зважаючи на близьку присутність людей, які могли виявитись друзями полонянки, гурони вирішили не спускати з неї очей. Поява на озері невідомого червоношкірого ще дужче насторожила їх, і тому Уа-та-Уа не пощастило втекти від своєї сторожі, аби вчасно прибути на побачення.

Звіробій спостеріг, що дівчина непокоїться, бо вона кілька разів поглядала крізь листя дерев на небо, мов сподівалася побачити там зірку, нею ж самою обрану за умовний знак. Та всі її старання були марні й, ще трохи погулявши з удаваною байдужістю по табору, обидві дівчини попрощалися з кавалером і приєднались до жіночого гурту. Слідом за ними стара ірокезка й собі посунула ближче до вогню, — певний доказ того, що досі вона була заклопотана виключно наглядом за делаваркою.

Перед Звіробоєм постало нелегке питання. З одного боку, він добре знав, що Чингачгук нізащо не погодиться повернутися на «ковчег», не зробивши якоїсь одчайдушної спроби звільнити свою кохану, й великодушність спонукала мисливця допомогти в цьому другові. За деякими ознаками, жінки в таборі вже збирались облягатися. Залишаючись на місці, Звіробій при світлі багаття міг би легко примітити, в якому курені чи під яким деревом ляже Уа-та-Уа, — потім це стане у великій пригоді. Але з другого боку, якщо він надто забариться, Чингачгукові може ввірватися терпець, і він вчинить якусь необачність. Звіробій уже навіть побоювався, що ось-ось на задньому плані картини замаячить темна постать делавара, який крадеться, мов тигр до худоби. Ретельно обміркувавши все це, мисливець вирішив, що ліпше буде повернутися до друга й остудити його запал своїм спокоєм та витримкою. На виконання цього плану пішло не більше двох хвилин, і човник пристав до прибійної смуги через десять чи п'ятнадцять хвилин після того, як відчалив од неї.

Всупереч своїм побоюванням, Звіробій застав індіянина на тому ж самому місці. Чингачгук не полишав його ні на мить, боячись, що наречена може з'явитися сюди в його відсутність. Звіробій коротко розповів делаварові про все, що бачив у таборі.

Призначаючи стрічу на піщаній косі, Уа-та-Уа сподівалася, що їй пощастить непомітно втекти з старого табору й, уникнувши сторонніх очей, прийти на умовлене місце. Несподівана зміна стоянки зруйнувала всі її плани. Тепер, аби якось собі зарадити, треба було пильнувати та пильнувати. Стара ірокезка, приставлена наглядати за Уа-та-Уа, теж непокоїла друзів. Все це довелося похапцем обговорити, перш ніж склалося остаточне рішення. Не балакаючи зайвого, юнаки взяли: ся до діла.

Поставивши човника таким чином, що Уа-та-Уа неодмінно помітила б його, якби прийшла на місце побачення, перш ніж вони повернуться, Звіробій та Чингачгук перевірили свою зброю і рушили в ліс. Весь мис, що клином врізався в озеро, займав близько двох акрів.[45] Половину його захопили тепер під табір ірокези. Тут росли переважно дуби. Як це звичайно буває в американських лісах, високо вгору здіймалися голі стовбури без гілок, і тільки аж там розлягалися густі пишнолисті крони. Внизу, коли не брати до уваги прибережних кущів, рослинність була вельми бідна, зате дерева стояли багато щільніше, ніж у тих місцевостях, де вже встигла погуляти сокира. Голі стовбури пнулись до неба, мов височенні, прямі, грубо обтесані колони, на які спиралося листяне склепіння. Грунт був доволі рівний, тільки десь посередині здіймався невеличкий горбик, що ділив мис на північну та південну частини. Саме на південній частині гурони й розклали багаття, аби сховатися за горбком од ворогів, які, на їхню думку, досі перебували в «замкові», а «замок», як відомо, стояв значно північніше. Струмок, що стікав з поближніх горбів, проточив собі шлях аж до південного боку мису. Цей струмок протікав трохи на захід од табору й уливався в озеро майже поруч з багаттям. Наскільки дозволяли обставини, Звіробій спостеріг усі ці особливості місцевості й розповів про них своєму другові.

Читач зрозуміє, що невеличкий пагорок, який випинався за індіянським табором, неабияк сприяв непомітному просуванню наших героїв. Він заважав світлові багаття розливатися прямо над землею, й через те лівий фланг позиції, що положисто збігав до самої води і не був захищений цим прикриттям, також залишався у пітьмі. Ми сказали «не захищений», хоч це не зовсім точне визначення, бо насправді пагорок за куренями й багаття не давали захисту лише індіянам, зате добре прислужувались тим, хто зараз крався до табору. Звіробій вирішив, що не слід виходити з кущів навпроти човника: цей шлях надто швидко вивів би їх на освітлений простір, бо горбок не підступав до самої води. Тому друзі рушили понад берегом на північ і дійшли майже до того місця, звідки починалася коса. Так вони опинилися на положистому схилі, де панував ще непроглядніший морок.

Виборсавшись із кущів, друзі зупинилися, щоб з'ясувати обстановку. За пагорком досі палахкотіло багаття, осяваючи верхівки дерев. Тремтливі бліки виглядали вельми мальовничо, але спостерігачам вони заважали. Та все-таки заграва від багаття робила друзям деяку послугу: яскраво освітлюючи передній план картини, вона виставляла напоказ дикунів, ховаючи за темним тлом їхніх супротивників. Користаючись з цього, юнаки почали наближатися до вершини пагорка. Звіробій сам наполіг на тому, що йтиме попереду: він побоювався, як би делавар, засліплений пристрастю, чогось не накоїв. Знадобилося не більше хвилини, щоб досягти підніжжя невисокого схилу, й отут настала найкритичніша мить. Тримаючи рушницю так, аби мати її весь час напоготові й разом з тим не дуже вистромляти вперед дуло, мисливець з надзвичайною обережністю переставляв ноги, аж поки нарешті зійшов доволі високо й міг зазирнути по той бік пагорка, вистромивши на світло саму лише голову. Чингачгук завмер коло нього, й обидва пильно почали роздивлятися, що діється в таборі. Однак, бажаючи зостатись непоміченими для якогось гулящого індіянина, вони стали з затіненого боку за стовбур величезного дуба.

Тепер перед Звіробоєм знову відкрився табір, але з протилежного боку. Темні постаті, які він помітив з човника, були на вершині пагорка всього лише за кілька кроків од нього. Так само яскраво палало багаття. Довкола нього на колодках сиділо тринадцять воїнів; серед них були й ті, яких мисливець бачив раніше. Вони про щось жваво гомоніли, передаючи з рук у руки фігурку слона. Перше захоплення дикунів трохи вже спало, й тепер вони силкувалися з'ясувати, чи справді існує на світі така дивовижна тварина, а коли так, то де вона ведеться і що їсть. Міркування цих дітей природи були такі ж правдоподібні, як добра половина наукових гіпотез, тільки багато дотепніші. Втім, хоч як помилялися індіяни в своїх здогадах та висновках, не можна не відзначити тієї старанності й глибокої уваги, з якими вони обговорювали це питання. В цей час вони забули про все інше, й нашим шукачам пригод випав найсприятливіший момент непомітно наблизитись до табору.

Приблизно на півдорозі між вогнищем і Тим місцем, де стояв Звіробій, щільним кружком сиділи жінки. Відстань між ірокезькими воїнами й дубом, за яким ховалися юнаки, не перевищувала тридцяти ярдів. До жінок було в два рази ближче. Отже, треба було зберігати надзвичайну обережність і не викликати ані найменшого шереху. Жінки перемовлялися грудними, стриманими голосами, але глибока лісова тиша доносила до друзів цілі уривки з їхніх розмов. Легковажний дівочий сміх долинав аж до човника. Звіробій відчув, як дрож пробіг по тілу його друга, коли той уперше почув солодкі звуки, що зривалися з повних уст делаварки. Мисливець навіть поклав руку на плече індіянинові, ніби благаючи його набратись терпіння. Але тут розмова повернула на серйозніше, й обидва витягли шиї, аби краще все чути.

— Гурони мають ще й не таких дивних звірів, — зневажливо кинула одна дівчина, бо в колі жінок, як і серёд чоловіків, розмова крутилася довкола слонів. — Нехай делавари чудуються з цієї тварюки, але жоден гурон завтра вже не згадає про неї. Наші хлопці миттю встрелили б цього звіра, аби він насмілився підійти до наших вігвамів!

Слова ці, по суті, були звернені до Уа-та-Уа, хоч сказано було їх з удаваною скромністю та лагідністю, — дівчина навіть не підвела очей.

— Делавари не пустили б таких звірів у свою країну, — заперечила Уа-та-Уа. — В нас ніхто не бачив навіть їхніх зображень. Наші хлопці прогнали б геть і самих звірів, і їхні зображення!

— Делаварські хлопці! Та все ваше плем'я — самі жінки. Навіть олені спокійно пасуться, коли чують, що до них наближаються ваші ловці. Хто коли чув ім'я молодого делаварського воїна?

Ірокезка промовила це з дружнім усміхом, але разом з тим досить ущипливо. Відповідь Уа-та-Уа посвідчила, що стріла влучила в ціль.

— Хто чув ім'я юного делавара? — перепитала вона. — Сам Таменунд, хоч тепер він старий, як сосни на горбах, як орли, що ширяють у небі, був колись молодий. Його ім'я чули всі від берегів Великого Солоного Озера[46] до Солодких Західних Вод.[47] А рід Ункасів? Де ще можна знайти такий, хоч блідолиці переорали їхні могили й потоптали ногами їхні кістки! Хіба орли літають так високо? Хіба олені бігають так прудко? Хіба пантера буває така смілива? Хіба цей рід не має юного воїна? Нехай гуронські дівчата розплющать ширше очі, й вони побачать такого воїна. Чингачгук стрункий, як молодий ясен, і міцний, як горіх.

Коли дівчина, вживаючи звичні для індіянів образні звороти, сказала своїм співрозмовницям, мовляв, нехай вони розплющать ширше очі, то побачать делавара, Звіробій штурхнув свого друга пальцем у бік і зайшовся щирим, добродушним сміхом. Індіянин лише осміхнувся, бо слова ораторки були надто приємні для нього, а голос надто солодкий, щоб його міг розсмішити цей справді комічний збіг. Промова, виголошена делавар-кою, викликала заперечення, які перейшли в палку суперечку. Але учасниці цієї суперечки не дозволяли собі тих грубих окриків та жестів, якими часто грішать представниці прекрасної статі в так званому цивілізованому суспільстві. В самому розпалі цієї сценки делавар змусив свого друга присісти й видобув з горлянки звук, до того схожий на цокотіння маленької американської вивірки, що навіть Звіробоєві здалося, ніби то залементувало одне з тих крихітних звіряток, які перестрибували з гілки на гілку в нього над головою. Цей звук був такий звичний у лісі, що ніхто з гуронів не звернув на нього жодної уваги. Зате Уа-та-Уа враз замовкла й сиділа тепер, мов скам'янівши. Однак їй не стало витримки, щоб не повернути голови. Вона почула сигнал, яким коханий часто викликав її з вігвама на таємне побачення, і це цокотіння зворушило її так само, як у країні пісень зворушують дівчат серенади.

Тепер Чингачгук не мав сумніву, що Уа-та-Уа знає про його присутність, і сподівався, що вона діятиме сміливіше й рішучіше, аби допомогти йому визволити її з полону.

Тільки-но відлунав сигнал, Звіробій знову випростався і, хоч йому були незнайомі тонкощі, доступні тільки закоханим, він одразу ж помітив, як різко змінилася поведінка дівчини. Для годиться вона ще сперечалася, але вже. без натхнення й без винахідливості, добровільно складаючи словесну зброю і ніби спокушаючи супротивниць можливістю легкої перемоги. Щоправда, раз чи два природжена дотепність підказала їй докази, які викликали сміх і дали їй миттєву перевагу. Але ці пустотливі вихватки були їй потрібні тільки для того, щоб приховати справжні почуття і зробити природнішою свою поразку в очах переможниць. Нарешті жінки потомилися і встали всі разом, аби розійтися по куренях. Тільки тепер Уа-та-Уа наважилась повернути обличчя у той бік, звідки пролунав сигнал. При цьому рухи її були цілком невимушені: вона потяглася і позіхнула, ніби її знемагав сон. Знову почулося цокотіння вивірки, й тепер дівчина зрозуміла, де ховається її коханий. Але вона стояла біля багаття, в колі яскравого світла, а Чингачгук та Звіробій причаїлися в темряві, тому їй важко було побачити їхні голови, що витикалися з-за пагорка. До того ж дерево, за яким стояли наші друзі, прикривала тінь од велетенської сосни, що пнулася до неба між ними й багаттям. Звіробій це врахував і тому обрав собі схованку саме тут.

Наближався момент, коли Уа-та-Уа треба було починати діяти. Вона мала спати в невеличкому курені, неподалік од якого зараз стояла; в сусідки їй на ніч було призначено згадану вже стару відьму. Якщо Уа-та-Уа залізе в курінь, а стара з її постійним безсонням ляже поперек входу, як робила щоночі, то будь-яка надія на втечу пропаде. А дівчині кожної хвилини могли наказати вкладатися. На щастя, в цей час один з воїнів гукнув стару на ім'я і звелів їй принести напитись.

На північному боці мису було чудове джерельце. Стара зняла з гілки гарбузового глека й, наказавши делаварці йти з нею, подибала на пагорок. Вона хотіла зійти схилом униз, скоротивши таким чином дорогу до води. Наші друзі вчасно помітили це й відступили назад, у пітьму, ховаючись за деревами, поки обидві жінки проходили мимо.

Стара швидко кульгала вперед, міцно тримаючи делаварку за руку. Коли вона опинилась під деревом, за яким ховалися Чингачгук та Звіробій, індіянин схопився за томагавк, наміряючись розчерепити голову ірокезці. Але Звіробій розумів, чим загрожує такий вчинок: єдиний зойк жертви — й усі воїни кинуться на них. Опріч того, йому було гидке це вбивство з гуманних міркувань. Тому він стримав Чингачгукову руку й відвернув смертельний удар.

В той час як жінки проходили повз дуб, вивірка зацокотіла втретє. Гуронка зупинилася й подивилась на дерево, звідки, здавалось, долинув звук. Вона була всього за шість футів од своїх ворогів. Стара висловила подив, що вивірка досі не спить, хоча вже так пізно, й додала, що це не на добро. Уа-та-Уа відповіла, що за останні двадцять хвилин вона вже тричі чула вивірчин голос і що, мабуть, звіря просить кришок, які залишилися в них після вечері. Це пояснення здалося гуронці цілком вірогідним, і вони знову рушили до джерельця. Чоловіки назирці подалися за ними.

Стара наповнила гарбузовий глек і вже була замірилася йти назад, як і раніше тримаючи дівчину за руку, але раптом щось здушило їй горлянку з такою силою, що вона мимоволі пустила свою полонянку. Гуронка навіть не зойкнула, і тільки якесь приглушене булькання вирвалось їй з рота.

Змій обвив рукою стан своєї коханої і кинувся з нею крізь кущі на північний бік мису. Тут він притьмом завернув до берега й побіг до човна. Можна було обрати й прямішу дорогу, але тоді ворог помітив би місце посадки.

Тим часом Звіробій і досі грав на горлянці старої, мов на клавішах органа, іноді даючи їй трохи передихнути, а потім знову міцно стискаючи пальці. Однак стара відьма спромоглася скористатися з такого перепочинку й раз чи двічі пронизливо вереснула. Весь табір сполошився. Звіробій почув важке гупання воїнів, що бігли від багаття, і за хвилину троє чи четверо з них замаячили на пагорку, їхні темні химерні тіні чітко вирізнялися на світлому тлі вогняної заграви. Настав час і для мисливця подумати про втечу. З досади стиснувши ще раз горлянку старій, що знов поривалася кричати, й подарувавши їй на прощання стусана, від якого вона беркицьнулась на землю, мисливець стрибнув у кущі, тримаючи рушницю напоготів і ввібравши голову в плечі, мов загнаний лев.

РОЗДІЛ XVII

Святоші-мудреці, зніміть з очей полуду!

В облуді ви жили, то й маєте облуду.

Доволі з вас? Чи варто підсолити

І, поки ви живі, ще в дурні вас пошити?

Мур

Багаття, човник і джерельце, біля якого Звіробій почав свій відступ, утворювали своєрідний трикутник з більш-менш рівними сторонами. Від багаття до човника було трохи ближче, ніж од того ж таки багаття до джерельця, а відстань між джерельцем та човником була приблизно така ж, як між двома першими означеними точками. Все це, коли брати по прямій лінії. Проте для втікачів прямих ліній не існувало. Щоб опинитися під захистом кущів, їм довелось зробити невеликий гак, а потім оббігати численні закрути берега. Отже мисливець почав свій відступ у вельми несприятливих умовах. І він це чудово розумів, знаючи звички індіянів, які в разі раптової тривоги, а надто в густому лісі, ніколи не забувають вислати фланкерів,[48] щоб наздогнати ворога в будь-якому місці й по можливості обійти його з тилу.

Не було сумніву, що індіяни вдалися до цієї тактики й тепер. Тупотіння ніг долинало і з положистого схилу, і з-за горба, й навіть з кінця мису. Треба було поспішати, не гаючи жодної миті, інакше розрізнені загони переслідувачів могли зійтися на березі перше, ніж утікач встиг би добігти до човна.

Незважаючи на страшну небезпеку, Звіробій повагався хвилинку, перш ніж шаснути в густі прибережні кущі. На пагорку й досі маячили чотири темні постаті. Вони чітко малювалися на ясному тлі багаття, і принаймні одного з тих ворогів легко було порішити не цілячись. Індіяни спинилися, вдивляючись у пітьму й силкуючись визначити, де верещить стара. Якби на місці мисливця була людина менш розсудлива, один з них неминуче загинув би. На щастя, Звіробій виявився обачнішим. Хоч дуло його карабіна було спрямоване на першого переслідувача, він не вистрілив, а безшумно гулькнув у кущі. За хвилину він уже вискочив на берег і був на тому місці, де, сидячи в човнику разом з Уа-та-Уа, його нетерпляче очікував Чингачгук. Поклавши рушницю на дно човника, Звіробій уже нагнувся, збираючись одштовхнути суденце від берега, коли з кущів, мов пантера, вистрибнув здоровенний індіянин і звалився йому на спину. Тепер усе повисло на волоску. Один хибний крок — і все пропало. В пориві самовідданості, яка навіки обезсмертила б стародавнього римлянина, але ім'я такої простої і скромної людини, як Звіробій, залишила б невідомим для світу, коли б не наша правдива оповідь, молодий мисливець останнім відчайдушним зусиллям одштовхнув човника футів на сто від берега, а сам шубовснув у озеро обличчям вперед; його ворог, звісно, впав разом з ним.

Хоча вже за кілька ярдів од берега була глибочінь, в тому місці, куди гепнули супротивники, вода сягала їм лише по груди. Але й цього було цілком досить, щоб погубити Звіробоя, який опинився під індіянином. Проте руки в нього лишилися вільними, а гурон змушений був розімкнути свої смертельні обійми, бо інакше й сам захлинувся б. З півхвилини точилася відчайдушна боротьба, що нагадувала борсання алігатора, який схопив здобич собі не до снаги. Потім обидва звелися на ноги й боролися вже навстоячки. Кожен міцно тримав свого супротивника за руки, щоб не дати йому скористатися в темряві смертоносним ножем. невідомо ще, хто б вийшов переможцем з цього лютого поєдинку, та в цей час півдюжини дикунів з розгону стрибнули в воду на допомогу своєму товаришеві, і Звіробій здався в полон з гідністю, вартою такого ж захоплення, як і його нещодавня самопожертва.

За хвилину новий бранець уже стояв коло багаття. Боротьба та її наслідки заполонили увагу індіянів, і вони не помітили човника, хоч він стояв так близько від берега, що делавар і його наречена чули кожне слово, мовлене ворогами.

Взявши блідолицього в полон, гурони залишили місце сутички. Більшість їх повернулася до багаття, й лише деякі ще шукали Уа-та-Уа в прибережних заростях.

На цей час стара гуронка вже встигла віддихатись і прийти до тями й розказала, як було викрадено дівчину. Та тепер було вже запізно гнатися за втікачами, бо тільки-но Звіробоя повели в кущі, делавар опустив весло в воду й нечутно погнав човника геть од берега, аж поки вони з Уа-та-Уа стали недосяжні для пострілів. Після цього він поплив до «ковчега».

Коли Звіробій підійшов до багаття, його оточило восьмеро похмурих дикунів, серед яких був і його давній знайомий, Розчахнутий Дуб. Кинувши погляд на бранця, старий індіянин щось шепнув своїм товаришам, і в них вихопився тихий, але одностайний вигук радості й подиву. Вони дізналися, що той, хто нещодавно вбив одного з їхніх воїнів на березі озера, тепер потрапив їм до рук і цілковито залежить од їхньої великодушності або мстивості. З усіх боків бранця пронизували погляди, в яких лють змішувалась із захопленням, що його викликав незворушливий спокій мисливця і його минулі вчинки. Можна сказати, що саме ця сценка поклала початок тій грізній славі, якої Звіробій, або Яструбине Око (це ім'я усталилось за ним пізніше), зажив серед індіянських племен Нью-Йорку й Канади.

Руки Звіробоєві не було зв'язано, і він міг вільно користуватися ними, як тільки в нього забрали ножа. Єдині запобіжні заходи, вжиті щодо мисливця, полягали в тому, що за ним встановили невсипущий нагляд і стягли йому кісточки личаною мотузкою, — не так для того, щоб позбавити його можливості ходити, як для того, щоб він не спробував раптом утекти. Та це було зроблено лише тоді, коли бранця підвели до багаття й роздивилися, хто він такий. Власне кажучи, то був мовчазний комплімент його мужності, і мисливець міг тільки пишатися такою відзнакою. Якби його зв'язали перед тим, як воїни полягають спати, то була б звичайна річ, але пута на ногах одразу ж після взяття в полон красномовно свідчили, що про нього вже пішла поголоска. Поки молоді індіяни стягували мотузку, він подумки запитував себе, чи так само поводилися б з Чингачгуком, якби той опинився у ворожих руках. Таку репутацію юному блідолицьому створили не тільки його перемога в двобої з індіянським воїном на березі озера й не те, як прозорливо й спокійно провадив він переговори про викуп, хоча й це додавалося до подій нинішньої ночі. Адже гурони не знали, що відблиск їхнього багаття помітив з «ковчега» делавар, і гадали, що табір викрито тільки завдяки пильності та мудрості ворога, який сидів оце перед ними. Сміливість, з якою він пройшов через мис, викрадення Уа-та-Уа й насамперед самопожертва бранця, коли він, нехтуючи власною безпекою, відштовхнув від берега човник, — все це були вельми важливі ланки в ланцюзі фактів, з яких виростала його слава. Одні з цих фактів індіяни бачили самі, про інші здогадувались і геть усі чудово розуміли.

В той самий час, як йому віддавали цю своєрідну шану, Звіробій не уник і деяких неприємностей, пов'язаних з його становищем. Йому дозволили сісти на краєчок колоди біля багаття, щоб просушити одяг. Його недавній супротивник стояв навпроти нього, простягаючи одну по одній до вогню речі свого нехитрого туалету й раз у раз обмацуючи шию, на якій досі було видно сліди ворожих пальців. Решта воїнів радилася з товаришами, які щойно повернулися з вістю, що поблизу табору не виявлено більше жодного чужинця. Саме тоді до Звіробоя підступила стара гуронка, яку звали Ведмедиця; вона погрозливо сукала кулаки й люто блискала очима. Спочатку вона заверещала, але це не дало жодних наслідків, тільки побудило все живе, що було в межах досяжності її крикливої горлянки, загартованої довголітньою практикою. Тоді вона почала розводитись про шкоду, якої зазнала в боротьбі її власна персона. Шкода була не матеріальна, але, звичайно, така, що мала викликати скажену лють у жінки, котра давно вже перестала приваблювати чоловіків будь-якими принадами, та ще й жінки, схильної на кожному стрічному зігнати свою злість за суворе й зневажливе ставлення, яке вона терпіла, бувши безправною дружиною і матір'ю. Хоч Звіробій і не належав до її постійних кривдників, все ж він завдав їй болю, а вона була не така жінка, щоб дарувати образи.

— Блідолице тхоря! — репетувала розлютована фурія,[49] потрясаючи кулаками перед обличчям байдужісінького до цього мисливця. — Ти навіть не баба! Твої друзі, делавари, — баби, а ти їхня вівця. Твій власний народ зрікся тебе, і жодне плем'я червоношкірих, де є мужчини, не прийняло б тебе в свої вігвами. Ось чому ти ховаєшся серед воїнів у спідницях! Ти гадаєш, що вбив смільчака, котрий пішов од нас? Ні! Його велика душа погребувала битися з тобою; їй легше було залишити тіло, ніж потім горіти від сорому за вбивство такої нікчеми. Земля відмовилась прийняти кров, яку ти пролив, поки його душа була відсутня. Вона упокоїться у твоїх стогонах. Яку то музику я чую? То не крик червоношкірого! Жоден червоний воїн не верещатиме, мов недорізаний кабан. Той стогін виривається з горлянки блідолицього, з грудей інгіза, і звуки ці приємні, мов дівоча пісня. Пес! Смердючий тхір! Бабак! Видра! Їжатець! Свиня! Жаба! Павук! Інгіз! На цьому стара, вичерпавши весь запас епітетів і майже задихнувшись, змушена була на хвилину замовкнути, хоча й досі вимахувала кулаками перед самим носом бранця, і все її зморшкувате обличчя кривилося від лютої ненависті. Звіробій поставився до всіх цих марних спроб образити його з надзвичайною витримкою і спокоєм.

Втім, од нової зливи образ його врятувало втручання Розчахнутого Дуба, який одіпхнув відьму, наказавши їй забиратися геть, а сам підсів до бранця. Стара почалапала в курінь, але мисливець знав, що, поки він перебуватиме під владою ворогів, вона не мине нагоди, аби зігнати на ньому злість.

Розчахнутий Дуб спокійно вмостився на колоді й, трохи помовчавши, заговорив до Звіробоя. Їхній діалог, як це робили й досі, ми перекладаємо ради зручності читачів, котрі не вивчали північноамериканських говірок.

— Мій блідолиций друг — бажаний гість тут, — сказав індіянин, фамільярно кивнувши головою і посміхаючись так невимушено, що потрібна була вся проникливість Звіробоя, аби розгадати в цьому нещирість, і немало філософського спокою, щоб, розгадавши, не злякатись. — Так, він бажаний гість. Гурони запалили великий вогонь, щоб білий просушив одежу.

— Дякую, гуроне чи мінгу, чи як ще тебе величати, — відповів мисливець. — Дякую за добре слово, дякую за вогонь. І те й інше по-своєму приємне, а надто вогонь людині, яка щойно побувала в такій холодній купілі, як Мерехтливе Свічадо. Навіть гуронське тепло за певних обставин може бути приємне людині, в чиїх грудях б'ється делаварське серце.

— Блідолиций… Та, певне, мій брат має якесь ім'я? Такий великий воїн не міг прожити без імені!

— Мінгу, — сказав мисливець, і маленька людська слабість відбилася в блискові його очей та в рум'янці, що залив йому щоки, — мінгу, один з ваших хоробрих воїнів назвав мене Яструбиним Оком, — я гадаю, за бистрий і певний приціл, — коли голова його лежала в мене на колінах, а дух іще не відлетів на щасливі мисливські угіддя.

— Славне ім'я! Яструб б'є на певність. Яструбине Око — не баба. Чому він живе серед делаварів?

— Я розумію тебе, мінгу. Але все це ваші диявольські вигадки та пусті звинувачення. Провидіння закинуло мене до делаварів ще зовсім зеленим. І, наскільки це дозволяють мій колір та звичаї, я сподіваюся жити й померти в лавах цього племені. Але я не маю наміру забувати про обов'язок блідолицих людей і постараюсь виконати цей обов'язок серед червоношкірих.

— Добре! Гурони такі ж червоношкірі, як і делавари. Яструбине Око скорше гурон, ніж баба.

— Гадаю, ти знаєш, мінгу, до чого ти оце хилиш. А коли ні, то це відомо тільки сатані. Але якщо ти хочеш домогтися чогось від мене, говори ясніше, бо не можна вести чесної розмови з зав'язаними очима й кляпом у роті.

— Добре! У Яструбиного Ока не роздвоєний язик, і він звик казати те, що думає. Він знайомий з Хохулею (цим ім'ям називали Гаттера всі індіяни). Він жив у його вігвамі, але він не друг йому. Він не жадає скальпів, як нещасний індіянин, але б'ється, як мужній блідолиций. Хохуля ні білий, ні червоношкірий, він не звір і не риба. Він — водяна змія: часом живе в озері, часом на суходолі. Він полює на скальпи, як відступник. Яструбине Око може повернутися назад і сказати, що перехитрував гуронів і втік. І коли очі Хохулині затуманяться, коли із своєї нори він не зможе більше бачити лісу, тоді Яструбине Око відчинить двері гуронам. А як ми поділимо здобич, спитаєш ти? Що ж, Яструбине Око забере все найкраще, а гурони вдовольняться тим, що залишиться. Скальпи підуть у Канаду, бо блідолицьому вони не потрібні.

— Годі, годі, Розчахнутий Дубе, все цілком ясно, хоч і сказано по-ірокезьки. Я зрозумів, чого тобі хочеться, і мушу сказати, що ти своєю сатанинською вигадкою перевершив усе сатанинське поріддя мінгів. Звісно, мені неважко було б вернутися до Хохулі й сказати, ніби я втік од вас. Я міг би навіть зажити певної слави цим подвигом.

— Добре! Я саме й хочу, щоб блідолиций це зробив.

— Авжеж, авжеж, це цілком ясно. Не треба більше слів. Я розумію, чого ти домагаєшся від мене. Прийшовши в Хохулину господу, попоївши його хліба, посміявшись та погомонівши з його гарненькими дочками, я можу напустити йому в очі такого туману, що він не бачитиме навіть власних дверей, не те що берега.

— Добре! Яструбине Око мусив народитися гуроном. Кров у нього біла тільки наполовину.

— Ну, тут ти дав маху, гуроне. Це все одно, що коли б ти вовка назвав дикою кішкою. Я білий по крові, білий серцем, вдачею, думками, хоча трішечки й червоношкірий почуттями та звичками. Отже, коли очі старого Гаттера добряче затуманяться і його гарненькі дочки міцно поснуть, а Гаррі Непосида, або Велика Сосна, як ви його тут охрестили, спокійно дріматиме, нічого не знаючи про небезпеку, й усі будуть певні, що Яструбине Око вірно стоїть на чатах, мені досить тільки поставити де-небудь смолоскип, як сигнал, відчинити двері й дозволити гуронам попровалювати голови всім, хто є у будинку.

— Саме так, мій брат не помилився! Він не може бути білим! Він гідний стати великим вождем серед гуронів!

— Смію сказати, ти б мав рацію, аби він міг це зробити… А тепер, гуроне, вислухай хоч раз у житті кілька слів правди з уст простої людини. Я народився християнином, я народився серед людей, яких навчали їхні батьки і які заповідатимуть своїм дітям, доки й життя існує, ніколи не чинити злочинства. Хитрощі на війні цілком законні. Але хитрість, обман і зрада серед друзів створені тільки для дияволів. Я знаю, знайдеться чимало білих людей, здатних дати вам, індіянам, хибне уявлення про наш народ, але ті люди зрадили свою кров, свою натуру, то все здебільша відступники або ж просто мерзотники. Жоден справжній білий не зміг би вчинити за твоїм бажанням і, коли говорити по щирості, то й жоден справжній делавар. З мінгами, можливо, справа стоїть інакше.

Гурон вислухав цю одповідь з явним незадоволенням. Але він ще не відмовився від свого задуму й був надто лукавий, щоб втратити останній шанс на успіх, передчасно виказавши свою досаду. Силувано усміхаючись, він, здавалося, слухав дуже уважно, а потім усе почуте довгенько обмірковував.

— Хіба Яструбине Око любить Хохулю? — раптом запитав він. — Чи, може, він любить його дочок?

— Ні те, ні інше, мінгу. Старий Том не та людина, що може заслужити мою любов. Що ж до дочок, то вони справді вельми гарненькі й можуть сподобатись першому-ліпшому юнакові. Але є причина, що заважає міцно покохати і першу, і другу. Гетті — добра душа, тільки природа наклала на розум бідолахи важку руку.

— А Дика Троянда?! — вигукнув гурон, бо слава про вроду Джудіт поширилась серед індіянів, які блукали по незайманих лісах, так само, як і серед білих колоністів. — Хіба Дика Троянда не досить запашна, щоб бути пришпиленою до грудей мого брата?

Звіробій був чоловік шляхетний і не бажав бодай якимось натяком зашкодити добрій славі беззахисної дівчини. Тому він, щоб не казати неправди, визнав за краще мовчати. Гурон не зрозумів цього мовчання й подумав, що причина стриманості мисливця — нещасливе кохання. Але сподіваючись облестити чи підкупити бранця і в такий спосіб загарбати скарби, якими його уява наповнила «замок», він наступав далі.

— Яструбине Око говорить як друг, — сказав індіянин. — Він знає, що Розчахнутий Дуб не кидає слів на вітер. Вони вже якось торгували, а торгівля розкриває душу. Мій друг прийшов сюди на мотузочку, за який смикала дівчина, а дівчина здатна повести за собою навіть найхоробрішого воїна.

— Цього разу, гуроне, ти трохи ближче до істини, ніж на початку нашої розмови. Це правда. Але жоден кінець цього мотузка не прив'язаний до мого серця, і Дика Троянда не тримає другого кінця.

— Дивно! Виходить, мій брат любить головою, а не серцем? Невже Слабкий Розум може за собою вести такого могутнього воїна?

—І знову ж таки скажу: частково ти вгадав, а частково ні. Мотузочок, про який ти торочиш, прив'язано до серця великого делавара, себто одного з членів роду могіканів, які живуть серед делаварів після винищення їхнього власного племені, нащадка сім'ї Ункасів. Його ім'я Чингачгук, або Великий Змій. Саме він і прийшов сюди, притягнутий мотузочком, а я подався слідом за ним, тоб пак, прибув трохи раніше, бо я перший примандрував на озеро. І завела мене сюди тільки дружба. Та це достатня сила для кожного, хто не скупиться на свої почуття і хоче жити хоч трохи й для своїх ближніх, а не лише для себе.

— Але ж мотузочок має два кінці: один було прив'язано до серця могіканина, а другий?

— А другий півгодини тому був тут, біля оцього багаття. Уа-та-Уа тримає його в своїй руці, якщо не в своєму серці.

— Я розумію, на що ти натякаєш, мій брате, — поважно сказав індіянин, вперше як слід зрозумівши справжню суть вечірньої пригоди. — Великий Змій виявився сильнішим: він смикнув дужче, й Уа-та-Уа змушена була покинути нас.

— Не певен, що йому довелося так ото смикати, — відповів мисливець, засміявшись своїм безгучним сміхом так весело й щиро, ніби він і не був оце в полоні й ніби йому не загрожували тортури та смерть. — Не певен, що йому довелося дуже вже смикати, їй-право, ні! Поможи тобі боже, гуроне! Змій кохає дівчину, а дівчина кохає його, й усі ваші гуронські хитрощі безсилі втримати в розлуці два молодих серця, коли таке глибоке почуття штовхає їх одне до одного.

—І Яструбине Око та Чингачгук прийшли в наш табір лише ради цього?

— Твоє запитання — це й відповідь на нього, мінгу! Так, аби запитання вміло говорити, воно б само тобі відповіло, повністю задовольнивши твою цікавість. Для чого ще ми мали б приходити? І знову ж таки це не зовсім точно: ми не заходили до вас у табір, а зупинилися отам, біля сосни, яку ти можеш бачити по той бік пагорка. Там ми стояли й стежили, що у вас діється. Коли ми приготувались, Змій подав сигнал, і далі все йшло, як по маслу, аж поки отой мурмило гасонув мені на спину. Звичайно, ми прийшли тільки ради цього, не маючи жодного іншого діла, й одержали те, по що приходили. Безглуздо було б одбріхуватись. Уа-та-Уа пішла за тим, хто ось-ось стане її чоловіком, і хоч би що тепер чекало на мене, це вже вирішено.

— Який знак сповістив дівчину, що її коханий близько? — спитав старий гурон з більшою цікавістю, ніж виявляв її досі.

Звіробій засміявся знову й, здавалось, так тішив його сьогоднішній подвиг, ніби мисливець і не став його жертвою.

— Ваші вивірки страшенно пустотливі, мінгу! — вигукнув він, сміючись. — Так, вони справді аж надто пустотливі! Коли вивірки інших народів давно собі поховалися в дуплах і сплять, ваші скачуть по деревах, цокотять і співають, так що навіть делаварська дівчина здатна зрозуміти їхню музику. Існують чотириногі вивірки й двоногі вивірки, й чого тільки не буває, коли міцний мотузочок зв'язує два юних серця! Одне другому завжди підкаже, коли треба смикнути дужче.

Видно, гурон був дуже лихий, хоч і спромігся взяти себе в руки й не вибухнув гнівом. Скоро він залишив бранця і, підійшовши до гурту воїнів, переповів їм усе, що йому пощастило вивідати. У відповідь залунали люті й водночас захоплені вигуки. Три чи чотири індіянини побігли за пагорок і оглянули дерево, під яким стояли наші шукачі пригод. Один з ірокезів навіть став навкарачки й ретельно обслідував відбитки ніг довкола коріння, бажаючи впевнитись у правдивості новини. Наслідки цієї перевірки потвердили слова бранця, і всі вернулися до багаття ще з більшим подивом та почуттям поваги до сміливих і винахідливих ворогів. Ще тоді, коли наші друзі стежили за ірокезьким табором, туди прибув гонець із загону, призначеного для дій проти «замку». Тепер його одіслали назад. Було ясно, що він поніс звістку про те, що тут сталося.

Досі молодий індіянин, котрого ми бачили в товаристві делаварки та ще однієї дівчини, не робив жодних спроб зайти в розмову із Звіробоєм. Він уникав навіть своїх друзів і, не повертаючи голови, проходив мимо молодих жінок, які збилися в зграйку й тихо гомоніли про втечу своєї недавньої подруги. Скидалося, що жінки скорше радіють, ніж досадують на цю пригоду. Їхні природні симпатії були на боці закоханих, хоч гордість примушувала їх бажати успіху рідному племені. Можливо також, що незвичайна врода Уа-та-Уа робила її небезпечною суперницею для молодших представниць цієї зграйки, і вони нітрохи не сумували, що делаварка зійшла їм з дороги. Проте в цілому переважали благородніші почуття, бо ні дикунські умови життя, ні племінні забобони, ні сувора доля індіянських жінок не могли взяти гору над невгасимим потягом до кохання, притаманним їхній статі. Одн