загрузка...

«Рукописи не горять»

(М. Булгаков про роль і долю митця)

Доля Михайла Булгакова як доля інтелігента і громадянина приваблює мене і моїх сучасників своїм трагізмом.

Людина високих моральних якостей, він чимало зробив для своєї батьківщини як лікар, провівши найкращі роки свого життя у боротьбі з найжахливішими венеричними захворюваннями. Вже один цей факт міг би поставити його на належний рівень у державі. Але цій державі не потрібні були освічені люди, не потрібні були фахівці. Безумовно, не потрібні їй були і літератори. Та ще такі літератори, як Булгаков, літератори, які мають власну думку, власний погляд на життя.

Згадаймо літературу двадцятих-тридцятих років: «Широка страна моя родная…», «Улица моя, дома мои…», «А моя страна — подросток…», де займенник «моя» уособлює думку всіх громадян. У такій країні — спільні досягнення, і мали б бути спільні проблеми. Насправді ж, спільними для політичних в’язнів були лише концтабори, спільним для помираючих був голодомор. А решта належала країні, крім відповідальності. І на рідкість чесна людина могла сказати: «мої твори», «мої досягнення», «мої невдачі». Такою людиною був Михайло Булгаков, твори якого побачили світ лише в середині шістдесятих, більше як через чверть століття після смерті автора.

Трагедія Булгакова полягала саме в тому, що він жив і творив у країні, де митець, не визнаний за життя, не визнавався і після смерті. Творчість його була противагою стадності, яка склалась в суспільстві. Можливо, саме тому один із романів письменника, створений у 1928—1929 роках, носив назву «Копито інженера». Слово інженер несло в собі ворожі значення, і цих значень було кілька. По-перше, це буржуазні інженери, що допомагали на радянських новобудовах, а значить — шкідники і шпигуни, по-друге, це буржуазні спеціалісти дореволюційного часу — «специ», по-третє, це жертви «шахтинської справи», сфальсифікованої проти ряду радянських інженерів.

Звертаючись до листа, адресованого Михайлом Панасовичем урядові СРСР, читаєш не покаяння, а спробу відстояти свої громадянські права, адже письменник не може кривити душею навіть перед тими, хто прирікає його на гоніння, злидні і загибель. Булгаков проаналізував рецензії літературної критики на його твори: позитивних — три, ворожих — двісті дев’яносто вісім. Зганьблено найкращі твори про інтелігенцію: «Дні Турбіних», «Біг», «Біла гвардія». А хіба не знищено і саму інтелігенцію?

«Мой литературный портрет закончен, и он же есть политический портрет. Я не могу сказать, какой глубины криминал можно отыскать в нем, но я прошу об одном: за пределами его не искать ничего. Он исполнен совершенно добросовестно»,— так написав Михайло Булгаков про свою особисту творчість. І хоча він сам не розповсюджував цю думку на інших письменників, ми можемо з впевненістю сказати, що генії в Країні

Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха виховувала громадян сірими й однаковими.

Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Маргарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна по-різному трактувати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легендами, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не только мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я, своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик комедии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозумілому читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адресатові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще сюрпризы… Ничего страшного уже не будет».

Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не зберігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сторінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930 році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу выражал свои мысли».


загрузка...
загрузка...