Про вірш М. Ю. Лермонтова «Дума» - шкільний твір

9 клас
ЛІТЕРАТУРА XIX СТОЛІТТЯ

«Ці вірші писані кров’ю» — так сказав про лермонтовську «Думу» В. Г. Бєлінський. Навіть не віриться, що автору такого глибокого і трагічного вірша було тільки 24 роки. Можливо, він передчував, що повинен спішити висловитися, тому що жити залишалося тільки три роки.

Це вірш досить рідкісного жанру, назву якого — дума — винесено в заголовок.

Твір цей — розгорнутий у часі монолог молодої людини тридцятих років XIX століття. Одного з тих, про кого Герцен написав: «їм раннє повноліття пробив дзвін, що сповістив Росії про страту Пестеля і коронацію Миколи, вони були занадто молоді, щоб брати участь у змові, і не настільки діти, щоб бути в школі після нього».

От у якому стані перебував Лєрмонтов, коли народився перший рядок — видих-вигук зі знаком оклику на кінці:

Печально я гляжу на наше поколенье!

Покоління, приречене на ранню духовну загибель в епоху бездуховності... Причина трагедії — вимушена бездіяльність, коли ні до чого і немає для чого прикладати духовні сили, і тому подвійне, ніби навіть подвоєне порівняння: життя — як рівний шлях без мети, як бенкет на святі чужому. А раз немає свого свята життя, то виникає ганебна малодушність перед небезпекою і відчуття знехтуваного рабства перед владою. У такому житті вже ніщо не радує: ти в ній не хазяїн, а «пришлец осиротелый», «до времени созрелый» «тащит плод», що, як дубовий листок, «оторвался от ветки родимой».

У другій строфі замість займенника «я» з’являється «ми», і в трагедії однієї людини відбивається трагедія багатьох людей, що висушили свій мозок «наукою марною» і заздрісно ховають навіть від найближчих кращі надії і шляхетність, боячись бути не тільки незрозумілими, але й осміяними.

Життя — величезна чаша насолоди, якої мало б вистачити на всіх, — теж пройшла повз них. Вони не випили її, а лише ледь торкнулися. Тому «мечты поэзии, создания искусства» не стали їжею для їхнього розуму і не торкнулися душі, навіть такі почуття, як любов і ненависть, виявилися випадковими.

Молодість — це вік шляхетності, любові, жертовності. «Души прекрасные порывы», оспівані Пушкіним, гинуть безцільно в епоху Лермонтова. Ось чому на сполученні несумісно контрастних понять тримається рядок:

И царствует в душе какой-то холод тайный,

Когда огонь кипит в крови.

Епоха реакції після повстання декабристів розірвала єдиний ланцюг батьків і дітей, залишивши молодше покоління без необхідної духовної опори. Змістилися ідеали і цінності в житті, змістилися слова в реченнях. Ось чому в нього так багато інверсованих визначень. Зворотний порядок слова — зворотний рух життя:

И к гробу мы спешим без счастья и без славы,

Глядя насмешливо назад.

Ціле покоління йде життям ніби вперед потилицею, «без шума и следа». Відірване від предків, воно буде гірко осміяне нащадками. Дійсно, «порвалась связь времен», «век расшатался». І Лермонтов, як Гамлет, пропускає цю трагедію крізь своє серце. Ось чому «ці вірші писані кров’ю».