загрузка...

ТВОРИ З ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ЙОГАНН ВОЛЬФҐАНҐ ҐЕТЕ

Двобій добра і зла у трагедії Йоганна Вольфґанґа Гете «Фауст»

Великий німецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедію «Фауст», над якою працював понад 60 років. Образ великого шукача істини хвилював його все життя. У трагедії він показав двобій добра і зла як рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття.

У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому Всесвіті? Людина нещасна, вічно страждає, їй жилося б краще, якби не її розум —іскра Божа. Герой його трагедії, скептик і насмішник Мефістофель каже, що світ людини побудований погано: «Там безпросвітна темрява, і Людині бідній так погано». Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не Всесвіт, а вона сама, Людина.

У філософії Гете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з головних ідей. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, у зіткненні ідей — істина. Поет нам постійно нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — наочно нам демонструють цю діалектичну спорідненість позитивного і негативного.

Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне — життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину ідею. Гете не завжди стоїть за Фауста і проти Мефістофеля. Часто він мудро визнає правильність думок і вчинків.

Фауста і Мефістофеля автор наділив певними людськими риси. Фауст — незадоволений, «діяльний геній», пристрасний, готовий палко кохати й ненавидіти, він здатний робити трагічні помилки. Натура гаряча і енергійна, він дуже чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний і завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до істини. Фауст — це жага осягання, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель — два антиподи. Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься за межі, другий знає, що там немає нічого, там пустота, і Мефістофель грає з Фаустом як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання як на пустощі, примхи, і весело ним потакає — адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом.

Мефістофель урівноважений, пристрасті і сумніви не хвилюють його. Він дивиться на світ без ненависті і любові, він зневажає його. У його колючих репліках багато сумної правди. Це не тип злодія. Він знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гірка навіть для нього — духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом і зневіреної в доброму початку світу. Мефістофель не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона — вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється над людиною, яка з усією своєю нікчемністю намагається щось виправити у світі. Для нього це втіха, і він сміється. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, думаючи, що джерело всіх його страждань — то сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, недосяжна, як зрозуміло це йому, Мефістофелю. , Мефістофель розумний. Скільки іронії, знущання над удаваною вченістю, марнославством людським у його розмові зі студентом, який сплутав його з Фаустом!

Теорія, мій друже, суха. Та зеленіє життя древо.

Прочитавши трагедію «Фауст», можна зробити висновок, що світ тримається на протистоянні творчого духу (Фауст) і духу заперечення і руйнації, сумніву і зневіри (Мефістофель).

загрузка...
загрузка...