загрузка...

ОЛЕКСАНДР ПУШКІН

ПІСНЯ ПРО ВІЩОГО ОЛЕГА

Збирається віщий Олег-войовник

З хазарами знов воювати:

За напад — мечам і пожарам прирік

Він ниви хазарські і хати.

Із військом своїм, в царгородській броні,

Князь їде полями на вірнім коні.

Із темного лісу старий чарівник

Виходить назустріч поволі,

Перунові 1 тільки покірний старий,

Провісник він людської долі.

В мольбах, в ворожбі все життя він провів

І князь біля нього коня зупинив.

«Повідай, улюбленцю наших богів,

Чи скоро я землю покину?

Чи скоро, на радість моїх ворогів,

Мене покладуть в домовину?

Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі —

Баского коня подарую тобі».

«Волхви 2 не бояться міцних владарів,

Волхвам — за пророче їх слово —

Не треба багатих князівських дарів,—

Правдива і вільна їх мова.

Хоч роки майбутні таяться в імлі...

Та бачу я долю твою на чолі.

Послухай, що скаже тобі ворожбит:

Ти славний своїми боями,

І твій ворогами не здоланий щит

Царграда оздоблює брами 3;

І хвилі, і землю скорив ти в бою,

І недруги заздрять на долю твою.

І моря бурхливого зрадницький вал

Твої не пошкодив вітрила 4,

Тебе не поранив лукавий кинджал,

Ворожа стріла не вразила...

Не відаєш ран ти у грізній броні,

Бо є охоронець у тебе в борні.

Твій кінь бойових не лякається діл,

Він, лановій волі покірний,

То смирний стоїть попід хмарами стріл,

То скаче, товариш твій вірний.

Його не лякає жорстока борня;

Але від свого ти загинеш коня 5».

Олег усміхнувся; одначе чоло

Прорізала дума журлива.

Він, спершись рукою на бранне сідло,

Злізає з коня мовчазливо.

І вірного друга князівська рука

Голубить і пестить, прощальна й легка.

«З тобою, мій друже, мій вірний слуга,

Пройшов я походи великі;

В стремено твоє вже не ступить нога,

Нам час розлучитись навіки.

Прощай, утішайся у лузі щодня!

Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.

У луг одведіть, де трава запашна,

Попоною спину вкривайте,

Добірного другові дайте зерна,

Водою з джерел напувайте».

І отроки миттю з конем одійшли,

І князю нового коня підвели.

Гуляє з дружиною князь-войовник

На славній слов'янській могилі.

З ним — гості і друзі,— як ранішній сніг

Сьогодні їх кучері білі...

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

«Та де ж мій товариш, де кінь мій баский?

Промовив Олег своїм слугам,—

Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий

Розкішним він бігає лугом?»

І чує слова: на крутому горбі

Давно відпочинок знайшов він собі.

І голову буйну Олег похилив

І думає: «Що ж чарування?

Коли б не послухав брехливих я слів,

Відкинув дурне віщування,

Носив мене б кінь до останнього дня!»

І хоче він бачить останки коня.

Ось їде могутній Олег до ріки,

З ним гості його посивілі,

І бачить: коня благородні кістки

Лежать на дніпровому схилі;

Їх миє негода, їх порох вкрива,

Над ними шумує шовкова трава.

І тихо ступивши на череп німий,

Князь мовив: «Спи, друг одинокий!

Тебе пережив твій хазяїн старий,

І от як скінчу свої роки,—

Не ти на траву упадеш запашну

І кров'ю мою там омиєш труну 6!»

І мовив Олег тоді друзям своїм:

«Чи кістка страшна мені тлінна?»

Із жовтого черепа тихо між тим

Гадюка 7 повзла домовинна;

Круг ніг його чорним кільцем обвилась,

І крикнув раптово ужалений князь.

Схиляються гості над тілом в журбі,

У келихах піняться вина;

Князь Ігор і Ольга сидять на горбі 8;

Хмільна бенкетує 9 дружина.

Дружинники згадують юність свою,

Коли з ворогами рубались в бою.

 

1 Пєрун — у давньослов'янській міфології бог грози (грому).

2 Волхви — у давніх слов'ян: чародії, віщуни, жерці язичеських богів.

3 У давньоруських літописах є оповідь про те, як князь Олег, пішовши війною на греків у 907 році, взяв в облогу могутнє місто Царгород (давньоруська назва Константинополя, столиці Візантійської імперії) та здобув перемогу. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Царгорода.

4 Відомо, що в Давній Русі було розвинене кораблебудування і Олег здійснив славетний похід на Візантію Чорним морем.

5 Цікаво, що кінь на Русі вважався символом добра та доброзичливого ставлення до людини.

6 Олег має на увазі обряд поховання. Разом з померлим князем ховали і його коня, вважаючи, що так князеві буде легше дістатися до раю. Очевидно, Олег хотів бути похованим саме з цим вірним бойовим конем.

7 Образ змії, а також образ змія (в інших міфологіях: дракона) у слов'янській дохристиянській міфології є втіленням злої сили, загрози для людини та всього світу. Згадайте українські народні казки (наприклад, «Кирило Кожум'яка» й інші) та давньоруські билини.

8 Літописи свідчать, що над могилою вельмож робили високий земляний насип, на якому справляли своєрідні поминки, тризну. Тут же проводили різні ігри, а на тризнах по князях — і військові бої. Вважали, що душа померлого ще перебуває поряд з живими й радіє іграм. Давні слов'яни спалювали померлих або ховали у землю. Наші предки вірили, що під час спалення душа швидше відокремлюється від тіла і їй легше потрапити на той світ.

9 Язичники-русичі вважали, що під час тризни не можна сумувати, треба радіти за померлого, який потрапив на той світ.

 

 

Переклад Ю. Камського


загрузка...

загрузка...