загрузка...

Зарубіжна література скорочено. Усі твори за шкільною програмою у стислому викладі.

8 КЛАС

 

ВЕДИ, БІБЛІЯ, КОРАН

 

БІБЛІЯ

 

Біблія (гр. bibliv — книги) є Священною книгою християн (Святим Письмом). Християни її називають також Словом Божим, Книгою спасіння, Книгою книг тощо. Назва «Біблія» утвердилася із IV ст. Так уперше назвав цю книгу Константинопольський патріарх і богослов Іоанн Златоуст (приблизно 350-407 pp.). Біблія формувалася протягом І тис. до н. е. — II ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які, хоч і писалися людьми, вважаються богонатхненними.

Сама книга, яку називають «Біблія», складається із двох основних частин  - це Старий Завіт і Новий Завіт. В основі назви «Завіт» лежит, ідея угоди Бога з людством: у Старому Завіті розповідається про союз Бога із єврейським народом; у Новому — про союз Бога з людством через Ісуса Христа. Для християн священними є обидві частини.

Кожна частина Біблії, у свою чергу, поділяється на окремі книги. Так, Старий Завіт включає в себе 50 книг, Новий Завіт — відповідно 27. Водночас сучасні православні видання мають 77 книг (тобто повний перелік), католицькі — 72, а протестантські — лише 66. Такий різнобій пояснюється тим, що, на відміну від 27 книг Нового Завіту, які визнавали й визнають усі християни, щодо 50 книг старозавітної частини такої одностайності не спостерігається. Причиною суперечок є наявність двох основних версій канону Старого Завіту — Олександрійської та Палестинської. Олександрійська версія стала основою християнського Старого Завіту. Поділений на 50 книг Старий Завіт став надбанням православних, а у 45-книжному варіанті — католиків. У Палестинської версії залишено поза увагою 11 книг з Олександрійського канону. У XVI ст. ця версія привернула увагу європейських реформаторів на чолі з М. Лютером. Тому протестантська Біблія у Старому Завіті містить 39 книг. Католицька церква як відповідь протестантам канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт із 45 книг, 39 з яких дістали назву протоканонічних, решта — девтероканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії усі 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на 39 канонічних й 11 дуже корисних.

Християни усіх напрямів розрізняють у Старому Завіті такі групи книг:

— П’ятикнижжя Мойсеєве — книги Буття, Вихід, Левит, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);

— книги історичні — книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири книги Царів та дві книги Хронік, Ездри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса сина Сарахова, друга й третя книги Ездри);

— книги пророцькі — книги «великих» пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії — та книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п’ять неканонічних додатків до книги Даніїла;

— книги учительські (поетичні): Йова, Екклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

У Старому Завіті розповідається про створення світу і людини, про рай, потоп і складні перипетії життя Богом обраного єврейського народу. Є також різні молитви (псалми), філософсько-моралістичні твори, релігійна публіцистика, лірична поезія тощо.

Новий Завіт — друга частина Біблії, що містить у собі 27 книг. У Новому Завіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер за людей і таким чином відкупив їх (від успадкованого ними від першого чоловіка Адама, та його дружини, Єви) гріха (про що розповідається і у Старому Завіті). Будучи на землі, і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив  їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.

Новий Завіт складається з чотирьох Євангелій — від святих Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Перші три Євангелія, що споріднені спільністю сюжетів та манерою викладу, називаються синоптичними (дослівно — «з однієї точки зору»).

Найдавнішим вважається Євангеліє від Марка. Існує версія, що воно було написане приблизно через тридцять років після смерті Ісуса Христа. Ісус у Марка представлений як той, хто має владу над хворобами, гріхами і силами мороку. Чотири з шістнадцяти глав Євангелія від Марка присвячено смерті Ісуса, також описується страта Іоанна Хрестителя, чия праця з підготовки до явлення Ісуса згадується у всіх чотирьох Євангеліях.

Євангеліє від Матвія написане з чітко визначеної іудейської позиції. Автор поміщає вчення Христа у п’ять розділів, повторюючи цим самим П’ятикнижжя — п’ять книг Закону Мойсея на початку Біблії. Ісус постає тут як новий, величніший Мойсей. Також Матвій описує прихід волхвів зі сходу до малого Христа, даючи цим самим зрозуміти, що Ісус є Спасителем усього світу, а не лише окремого народу.

Лука, мабуть язичницький (не іудейський) теолог, акцентує увaгy на вселенському значенні Христа. Він підкреслює співчуття Ісуса до бідних, знедолених, жінок. Говорить про важливість молитви та про діяльність Святого Духа.

Так само вдумливо розповідає про вплив і значення Ісуса четверте Євангеліє — від Іоанна. У ньому найбільша увага зосереджується навколо кількох чудес Христа, які Іоанн називає знаменими. Вони пов’язані з висловлюваннями Ісуса, що здебільшого поминаються зі слів «я є...» Так, зцілення сліпого ілюструють слова «я с Світло Світу», воскресіння Лазаря — «я є Життя і Воскресіння». Сам Ісус характеризується як «двері», «шлях до істини і життя», «вино і хліб життя» тощо. У четвертому Євангелії Святий Іоанн дає зрозуміти, що Ісус ламає усталені категорії й пропонує інші — вищі. Навіть такі великі слова, як «вчитель», «пророк» і «Месія» недостатньо значимі для нього. Він є Господь, Бог і Слово, яке стало плоттю.

До Нового Завіту входять також історична книга Діянь Святих Апостолів; 21 Послання Святих Апостолів, 14 із яких пов’язано з іменем апостола Павла, решта — з апостолами Яковом, Петром, Іоанном, Юдою; і нарешті, пророцька книга Об’явлення Святого Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

Формування канону Нового Завіту було тривалим процесом. Протягом I-IV ст. н. е. відбиралися загальновживані тексти шляхом їх співставлення та визначення на церковних соборах ступеня святості. Офіційний список із 26 книг, крім Апокаліпсису, було затверджено Лаодикійським собором у 365 р. Згодом новозавітний канон обговорювався на Гіппонському (393) та Карфагенському (397) соборах. А остаточну редакцію затвердив Трульський собор у 692 р.

У процесі канонізації книг Біблії значна частина християнських творів до Святого Письма не ввійшла. Та вони продовжували функціонувати у християнському середовищі. Ці книги одержали назву апокрифів. Апокрифи (гр. apokriphos — таємний, секретний) — релігійні твори, які офіційно не визнані священиками, а відтак не є канонічними. Із прийняттям відповідних канонічних текстів більшість апокрифів церква заборонила. Водночас ті, що явно не суперечили прийнятим догматам, мали дозвіл на існування.

Мови Біблії — давньоєврейська та арамейська (або халдейська — державна мова колишнього Вавилону) у Старому Завіті та грецька (діалект койне) у Новому. Найдавніші переклади Старого Завіту — Таргуми — з’явились у другій половині І тис. до н. е. Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою є Септуагінта, або переклад Сімдесяти (близько III ст. н. е.). Він був створений на основі Олександрійського канону і став основою старозавітної частини християнської Біблії. Ним послуговувалося східне грекомовне (пізніше — православне) християнство. А західне християнство користувалося латинськими перекладами, зокрема тим, що був здійснений протягом 383-405 pp. під керівництвом Ієроніма Блаженного (347-420). Цей переклад у XV ст. отримав назву Вулгата (загальноприйнята). Латинська Біблія за цією назвою була канонізована Тридентським собором 1546 р. і донині є офіційною в католицькій церкві.





загрузка...

загрузка...