загрузка...

Зарубіжна література 7 клас

КРАСА ЧИСТИХ ЛЮДСЬКИХ ВЗАЄМИН

 

ДЖЕЙМС ОЛДРІДЖ (нар. у 1918 р.)

 

ОСТАННІЙ ДЮЙМ

 

• Яким є ставлення героя до своєї професії?

• Що усвідомив у свої 43 роки герой?

• Як Бен розумів психологічний стан сина ?

(Скорочено)

Добре, коли після двадцяти років роботи льотчиком ти і в сорок ще відчуваєш задоволення від польоту; добре, коли ти ще можеш радіти з того, як артистично точно посадив машину: легенько натиснеш на важіль, піднімеш хмарку куряви й плавно відвоюєш останній дюйм над землею! А надто коли приземляєшся на сніг. Сніг — чудова підстилка під колеса, і добре сісти на сніг — це так само приємно, як пройтися босоніж по пухнастому килимі в готелі.

...Усе це скінчилося. Йому стукнуло сорок три, дружина поїхала від нього додому, на Ліннен-стріт у місто Кембридж, Массачусетс... Він обіцяв приїхати до неї ще весною, але знав, що не зробить цього, так само як знав і те, що не знайде в свої роки льотної роботи, особливо такої, до якої він звик...

Отак він і залишився з порожніми руками, коли не брати до уваги байдужу дружину, якій він не був потрібен, та десятирічного сина, народженого надто пізно і — Бен розумів десь у глибині душі — чужого їм обом, самотнього, неприкаяного хлопчика, який у десять років розумів, що мати ним не цікавиться, а батько — сторонній чоловік, який не знає, про що з ним говорити, різкий й небагатослівний в ті лічені хвилини, коли вони бували разом.

От і ця хвилина не була кращою за інші. Бен узяв із собою хлопчика на «остер», який страшенно кидало на висоті двох тисяч футів1 над узбережжям Червоного моря, і чекав, що сина ось-ось захитає.

— Коли- тебе занудить, — сказав Бен, — нагни голову нижче, щоб не забруднити всю машину.

— Добре, — хлопчик мав дуже нещасний вигляд.

— Боїшся?

Маленький «остер» нещадно кидало в розпеченому повітрі то в один, то в другий бік, але переляканий хлопчина все ж таки не губився і, відчайдушно смокчучи цукерку, розглядав прилади, компас, рухливий авіагоризонт.

— Трохи, — відповів хлопець тихим, несміливим голосом, не схожим на грубуваті голоси американських дітей. — А літак не зламається од цих поштовхів?

Бен не вмів заспокоювати сина, він сказав правду:

— Якщо машину не доглядати, вона неодмінно зламається.

— А ця... — почав хлопчик, але його дуже нудило, і він не закінчив.

 

Кадр із фільму «Останній дюйм», кіностудія «Мосфільм», 1963 р., тут і далі

• Які слова характеризують стан хлопчика?

1Фут - одиниця довжини в системі англійських мір, що дорівнює 30,48 см.

—         Ця в порядку, — роздратовано сказав батько. — Цілком справний літак.

Хлопчик опустив голову і тихенько заплакав. Бен пожалкував, що взяв із собою сина. Усі великодушні поривання у них в сім’ї завжди закінчувалися невдачею, їм обом давно бракувало цього почуття — черствій, плаксивій, провінційній матері й різкому, нервовому батькові.

Якось під час одного з таких нападів великодушності Бен спробував повчити хлопчика вести літак, і хоч син виявився дуже кмітливим і досить швидко засвоїв основні правила, кожен окрик доводив хлопця до сліз...

— Не плач! — наказав йому тепер Бен. — Нічого тобі плакати. Підведи голову, чуєш, Деві!.. Підведи зараз же!

Але Деві сидів похнюпившись, а Бен дедалі більше жалкував, що взяв його, і сумовито поглядав на величезну мертву пустелю узбережжя Червоного моря, яка розстилалася під крилом літака, — суцільну смугу на тисячу миль, якою відокремлювалися ніжно розмиті акварельні фарби суходолу від бляклої зелені моря. Усе було нерухоме і мертве.

—         Сядь прямо, — сказав він Деві, — коли хочеш навчитися, як іти на посадку.

Він знав, що тон у нього різкий, і сам завжди дивувався, чому не вміє розмовляти з сином. Деві підвів голову. Він ухопися за дошку управління і нахилився вперед. Бен торкнув важіль газу, почекав, доки зменшиться швидкість, а потім з силою потягнув голову хлопчика вниз, але він зразу ж підвів її і почав дивитись поверх опущеного носа машини на вузьку смугу білого піску вздовж затоки, схожої на коржа, кинутого у цю прибережну пустку. Батько вів літак прямо туди.

— А як ти знаєш, звідки віє вітер? — запитав хлопчик.

— По хвилях, по хмарці, чуттям! — крикнув йому Бен. — Найголовніше — це правильно розрахувати. Коли вирівнюєш літак, треба, щоб відстань до землі була шість дюймів. Не фут і не три, а рівно шість дюймів! Якщо вище — стукнешся під час посадки і літак буде пошкоджено. Надто низько — наскочиш на горбик і перекинешся. Головне — останній дюйм.

—          Бачиш! — закричав батько. — Шість дюймів. Коли він почне сідати, я беру назад ручку. Тягну її на себе. Отак! — сказав він, і літак торкнувся землі легко, мов сніжинка. — Останній дюйм! —

Бен зразу ж вимкнув двигун і натиснув на ножні гальма. Ніс літака задерся вгору, а гальма не дали йому зануритись у воду — до неї Лишилося шість чи сім футів.

Двоє льотчиків, які відкрили цю бухту, назвали її Акулячою — не через форму, а через її мешканців. У ній завжди водилася сила-силенна великих акул. Вони запливали сюди з Червоного моря, ганяючись за косяками оселедців і кефалі, які час від часу шукали собі тут захистку. Бен і прилетів сюди, власне, заради акул, а тепер, коли потрапив у бухту, зовсім забув про хлопчика і тільки часом давав йому розпорядження: допомогти розвантажувати речі, закопати мішок з харчами в мокрий пісок, змочити пісок морською водою, подавати інструменти і всякі дрібниці, потрібні для акваланга і камер.

 

• Яке слово передає почуття батька?

• Які почуття викликає у Бена споглядання пустелі?

• Чого батько навчає сина?

— А сюди хтось заходить коли-небудь? — запитав Деві.

Бен був надто зайнятий, щоб звертати увагу на те, що питає хлопчак, та все ж, почувши запитання, похитав головою:

—  Ніхто! Ніхто не може сюди потрапити інакше, як легким літаком. Принеси мені два зелених мішки, що стоять у машині, і прикрий голову від сонця. Бракує тільки, щоб ти схопив сонячний удар.

Більше Деві ні про що не питав. Коли він що-небудь запитував батька, голос його зразу ставав сумним: він наперед чекав різкої відповіді. Тепер хлопчик уже й не пробував розмовляти і мовчки виконував те, що йому наказували. Він уважно спостерігав, як батько готує свій акваланг і кінокамеру для підводних зйомок, збираючись опуститися в напрочуд прозору воду, щоб знімати акул.

—  Гляди ж, не підходь до води! — наказав батько. Деві нічого не відповів. — Акули неодмінно спробують відкусити від тебе шматок, особливо коли спливуть на поверхню. Не смій навіть ступати у воду!

Деві кивнув.

Бену хотілося чим небудь утішити хлопчика, але за багато років йому ні разу не вдавалося цього зробити, а тепер було пізно...

— Затягни на мені цей ремінь! — звелів він Деві.

—  І не кидай у воду каміння, — сказав батько, піднімаючи циліндричну водонепроникну кінокамеру і витираючи пісок з її ручки. — Ато всю рибу поблизу сполохаєш. Навіть акул. Дай мені маску!

Деві передав йому маску із захисним склом.

—  Мене не буде хвилин двадцять. Потім я піднімусь, і ми поснідаємо, бо сонце вже високо. А ти тим часом обклади камінням колеса машини і посидь під крилом у затінку. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів Деві...

— І за мене не турбуйся, — сказав він синові, заходячи у воду.

Взявши в рот трубку і опустивши вниз кінокамеру, щоб та своєю вагою тягла його на дно, Бен зник під водою.

Деві поглядав на море, яке поглинуло його батька, наче міг у ньому що-небудь побачити. Але дивитися не було на що, хіба на пухирці повітря, які з’являлися час від часу на поверхні води.

Нічого не було видно ні на морі, яке вдалині зливалося з обрієм, ні на безкраїх просторах випаленого сонцем узбережжя...

Деві відчув свободу. На цілих сто миль довкола нікого ніде не було, і він міг посидіти в літаку та добре його роздивитись. Але від запаху бензину його знову занудило. Хлопець виліз, облив водою пісок, де лежала їжа, а потім сів і став дивитись, чи не з’являться акули, яких знімав його батько.

 

• Який досвід спілкування з батьком має хлопчик?

• Що заважає Бену по-справжньому спілкуватися з Деві?

Під водою нічого не було видно, і в розпеченій тиші, залишившись на самоті — про що він не жалкував, хоч і гостро відчував свою самотність, — хлопчик роздумував, що ж з ним буде, якщо батько так ніколи й не випливе з морської глибини.

• Самотність — синонім свободи. Чому?

Чи є серйозними роздуми про зникнення батька?

Чи побоюється такої події хлопчик?

...Акул було багато, але вони тримались на відстані. Вони ніколи не підпливали так близько, щоб на них можна було як слід націлити об’єктив. Доведеться після обіду приманити їх до себе. Для цього він узяв у літак пів кінської ноги; загорнута в целофан, вона лежала закопана в піску.

— Цього разу, — сказав він собі, шумно випускаючи пухирці повітря, — я вже назнімаю їх не менш як на три тисячі доларів.

Телевізійна компанія платила йому по тисячі доларів за кожні п’ятсот метрів фільму про акул і тисячу доларів окремо за зйомку молота-риби. Але в цих водах молот-риба не водиться. Були тут дві чи три нешкідливі акули-велетні й досить велика плямиста акула-кішка, що бродила біля самого сріблястого дна, далі від коралового берега. Бен знав, що зараз він надто рухливий, щоб привабити до себе акул, але його цікавив великий орляк, який жив під навісом коралового рифу. За нього теж платили п’ятсот доларів. їм потрібен був кадр з орляком на відповідному фоні. Підводний кораловий світ, що кишів тисячами риб, був добрим фоном, а сам орляк лежав у своїй кораловій печері.

— Ага, ти ще тут! — сказав Бен тихенько.

Риба була чотири фути завдовжки, а важила сам Бог знає скільки. Жила вона тут, мабуть, не менше ста років. Ляснувши у неї перед мордою ластами, Бен примусив її податися назад і зробив добрий кадр, коли роздратована риба неквапно пішла головою вниз, на дно.

Поки що це було все, чого він домігся. Акули нікуди не дінуться й після обіду...

• Що підштовхує Бена до небезпечних підводних зйомок?

— А хто-небудь знає, що ми тут? — спитав Деві спітнілого від сну батька, коли той знову збирався спуститися під воду.

— Чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто так.

— Ніхто не знає, що ми тут, — сказав Бен. — Ми дістали в єгиптян дозвіл летіти в Хургаду. Вони не знають, що ми залетіли так далеко. І не повинні знати. Це ти запам’ятай.

— А нас можуть знайти?

Бен подумав, що хлопчик боїться, чи не звинуватять їх у чомусь недозволеному. Діти завжди бояться, що їх спіймають на гарячому.

— Ні, прикордонники нас не знайдуть. З літака вони навряд чи помітять нашу машину. А суходолом ніхто сюди не добереться, навіть на «вілісі». — Він показав на море. — І звідти ніхто не прийде: там рифи...

— Невже ніхто-ніхто про нас не знає? — тривожно запитав хлопчик.

— Я ж кажу, що ні! — роздратовано відповів батько. Але раптом зрозумів, хоч і пізно, що Деві непокоїть не страх бути пійманим, він просто боїться лишитися сам. — Ти не бійся, — промовив Бен грубувато, — нічого з тобою не станеться!

— Зривається вітер, — сказав Деві, як завжди тихо і надто серйозно.

— Знаю. Я пробуду під водою лише півгодини. Потім піднімусь, заряджу нову плівку і опущуся ще хвилин на десять. Займись тут чим-небудь. Шкода, що ти не захопив з собою вудочки.

«Треба було йому про це нагадати», — подумав Бен, занурюючись у воду разом із принадою з конини. Принаду він поклав на добре освітлену коралову гілку, а камеру встановив на виступі. Потім він міцно прив’язав м’ясо телефонним дротом до корала, щоб акулам важче було його відірвати...

У сріблястому просторі, там, де корали переходили в пісок, їх було вже п'ять. Він мав рацію. Акули прийшли зразу ж, почувши запах крові...

Вони не пливли і навіть не ворушили плавниками; вони летіли вперед, наче сірі ракети. Підійшовши до м’яса, акули трохи звертали вбік, на ходу одриваючи шматки.

Він зняв на плівку все: наближення акул до цілі, якусь дерев’яну манеру роззявляти пащу, наче в них боліли зуби, пожадливий укус — найогидливіше видовисько, яке йому доводилось бачити в житті.

Як і кожен підводник, він їх ненавидів і дуже боявся, але не міг не захоплюватись ними...

Бен глянув на камеру і пересвідчився, що плівка кінчилась. Підвівши очі, він побачив, що вороже настроєна акула-кішка пливе просто на нього.

— Геть! Геть! Геть! — загорлав Бен у трубку.

«Кішка» на ходу повернулася на бік, і Бен зрозумів, що вона зараз кинеться на нього. Тільки в цю мить він помітив, що руки в нього вимазані кров’ю від кінського м’яса. Бен прокляв свою необережність. Але докоряти собі було безглуздо і пізно, і він почав відбиватися від акули кіноапаратом.

• Батько дуже прямолінійно розуміє страх сина. А про що свідчать слова Деві?

• Про що і чому знову забув батько?

• Що в описі акул говорить про ставлення до них оповідача?

• Чому акули напали ?

«Кішка» випередила його, і камера тільки злегка ковзнула по ній. Бокові різці з розмаху схопили праву його руку, наче бритва. Від страху і болю Бен почав розмахувати руками: кров його зразу ж скаламутила воду, але він уже нічого не бачив і тільки відчував, що акула зараз нападе знов. Одбиваючись ногами, Бен посувався назад і раптом відчув, що його різонуло по ногах. Судорожно кидаючись, він заплутався в гіллястих заростях; Бен тримав трубку в правій руці, боячись випустити її. І тієї миті, коли побачив, що на нього ринулась ще одна акула, трохи менша, він ударив її ногами і сам одкинувся назад.

Бен ударився спиною об надводний край рифу, якось викотився з води і, весь у крові, повалився на пісок, як сніп.

* * *

Отямившись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім: усе тепер, здавалося, вже не корилося його владі.

—         Деві! — закричав він.

Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно — він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був непритомним лише кілька секунд. Рухатись він майже не міг.

— Що мені робити? — кричав Де^і. — Бачиш, що з тобою сталося?

Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухались, а в голові стояв туман.

—         Деві, — насилу вимовив Бен з заплющеними очима, — що у мене з ногами?

—         У тебе руки... — почув він невиразний голос Деві, — руки зовсім порізані, просто жах!

—         Знаю! — сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. — А що у мене з ногами?

—          Ноги в крові, теж порізані...

—         Дуже?

— Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?

Тоді Бен глянув на руки і побачив, що права мало не зовсім одірвана, — він бачив м’язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м’яса і сильно кровоточила...

Бен знав, що справи його дуже погані. Але миттю зміркував, що треба щось робити: коли його не стане, хлопець залишиться сам, і про це страшно було навіть думати. Це було ще гірше, ніж його власне становище. Хлопця не скоро знайдуть у цьому спаленому сонцем краї, якщо взагалі знайдуть...

—      Послухай, хлопчику, — мовив він через силу, — я тобі повинен сказати все одразу, на випадок, якщо знов знепритомнію. Перебинтуй мені руки, щоб я не втрачав надто багато крові. Приведи в порядок ноги і витягни мене з акваланга. Він мене душить.

 

• Яке порівняння вказує на виснаженість Бена?

• У тексті відсутня оповідь про те, як урятувався Бен від акул. Яке враження це справляє на тебе?

• Хлопчик не втрачає сили духу. А що трапилося з батьком?

• Якою бачить батько подальшу долю сина?

— Я хотів тебе витягти, — сказав Деві сумним голосом. — Не можу, не знаю як.

— Ти мусиш мене витягти, ясно? — прикрикнув за звичкою Бен, але відразу ж збагнув, що єдина надія врятуватись і хлопчикові і йому — це примусити Деві самостійно думати, впевнено робити те, що він повинен зробити. Треба якось переконати в цьому хлопчика. — Я тобі скажу, синку, а ти постарайся зрозуміти. Чуєш? — Бен ледве чув сам себе і на секунду навіть забув про біль. — Тобі, бідоласі, доведеться все робити самому — так сталося. Не сердься, коли я на тебе гримну. Тут уже не до образ. На це не треба зважати, зрозумів?..

• 3 чим дорослий пов'язує єдину надію порятуватися?

• Що нове з ’явилося у спілкуванні батька з сином?

• Що найважливіше було для батька в цій ситуації?

• Батько вперше уважно вдивляється в сина. Яким він постає перед ним?

* * *

Єдиною надією врятувати хлопця був літак, і Деві повинен буде його вести. Не було ні іншої надії, ні іншого виходу. Але спочатку треба все добре продумати. Хлопця не можна лякати. Якщо сказати Деві, що йому доведеться вести літак, його охопить жах. Треба добре продумати, як про це сказати синові, підготувати його й переконати зробити це, хоч і несвідомо. Потрібно було навпомацки знайти шлях до пройнятої страхом незрілої свідомості дитини. Бен уважно подивився на сина і пригадав, що давно вже як слід не приглядався до нього.

«Він, здається, хлопець розвинений», — подумав Бен, дивуючись своїм дивним думкам. Цей хлопець із спокійним обличчям був чимось схожий на нього самого: за дитячими рисами приховувалась, можливо, тверда і навіть невгамовна вдача. Але його бліде, широкувате обличчя зараз мало нещасний вигляд. Помітивши батьків пильний погляд, Деві одвернувся і заплакав.

— Нічого, синку, — насилу вимовив Бен. — Тепер уже нічого... — Він напружено думав про своє, намагаючись знов не зомліти. — Знаєш, що ми з тобою зробимо? Візьми великий рушник і розстели біля мене, а я на нього перекочусь, і ми якось доберемося до літака. Згода?

— Я не зможу втягти тебе в машину, — сказав хлопчик; у голосі його звучала туга.

— Ет, що там, — сказав Бен, силкуючись говорити якомога лагідніше, хоч йому це було неймовірно важко. — Ніколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобі, мабуть, пити хочеться, а води й немає, га?

• Як батько впроваджує у свідомість сина думку про важливість спроб?

— Hi, я не хочу пити...

Деві розстелив біля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розірвалися на шматки і руки, і груди, і нош, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п’ятами в пісок, і він не знепритомнів.

— Тепер тягни мене до літака — ледве чутно промовив Бен.— Ти тягни, а я буду відштовхуватись п’ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне — швидше дістатись туди.

— Як же ти зможеш вести літак? — запитав його зверху Деві.

Бен заплющив очі, він хотів уявити собі, що переживає зараз син.

«Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, — думав він. — Якщо сказати, це перелякає його на смерть»...

• Що усвідомив Бен?

Довго вибиралися вони по схилу — Деві тяг, а Бен відштовхувався п'ятами, на мить втрачаючи свідомість і знову вертаючись до тями. Двічі він зривався вниз, але нарешті вони дісталися до машини.

— Тепер, — сказав Бен, ледве ворушачи в роті пересохлим язиком, — треба навалити каміння біля дверцят літака. — Передихнувши, він казав далі: — Якщо навалити високо, то зможеш втягти мене до кабіни. Візьми каміння з-під коліс.

Коли Деві пробував підіймати надто важкі брили, Бен казав йому, щоб він не дуже напружувався.

— У житті можна зробити все, що завгодно, Деві, — промовив він кволим голосом, — якщо не надірвешся. Не надривайся.

Він не паміятав, що раніше давав синові такі поради.

—        Так, але ж скоро вже смеркне, — сказав Деві, коли скінчив роботу.

— Смеркне? — розплющив очі Бен. Було незрозуміло, чи то він задрімав, чи знову знепритомнів, - Це не присмерк. Це віє хамсин2.

— Ми не можемо летіти, — сказав хлопчик. — Ти не зумієш вести літак. Краще й не пробувати.

— Ет, — заперечив Бен з тією навмисною лагідністю, від якої йому ставало ще сумніше, — вітер сам донесе нас додому!

Вітер міг віднести їх куди завгодно, тільки не додому; а коли він подме надто сильно, вони не побачать під собою ні посадочних знаків, ні аеродромів — нічого.

Ех, коли б він міг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; він тепер був майже певен,

2Хамсин — піщаний вітер у пустелі.

• Як батько повчає хлопця? Про що він пам’ятає? Як застерігає?

• Батько знає про небезпеку, але прагне діяти. Це необережність чи щось інше?

що кінець кінцем усе-таки помре. Головне — вижити до Каїра і показати хлопцеві, як посадити літак. Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була його найдальша мета.

І ця надія допомогла йому забратися в літак, він вповз у кабіну зігнувшись, напівсидячи, майже непритомний. Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не міг вимовити й слова. Хлопця охопив страх. Обернувшись до нього, Бен відчув це і зробив ще одне зусилля.

— Ти не бачив, я витягнув з води кінокамеру? Чи залишив її в морі?

— Вона внизу, біля води.

— Піди принеси п. І маленьку сумку з плівкою. — Тут Бен пригадав, що заховав зняту плівку в літак, щоб уберегти її від сонця. —

Не треба плівки. Візьми тільки камеру.

Слова його звучали буденно і повинні були заспокоїти наляканого хлопця. Бен відчув, як гойднувся літак, коли Деві, стрибнувши на землю, побіг по камеру. Він знову почекав — цього разу вже довше, — щоб прийти до пам’яті. Треба було вникнути в психологію цього блідого, мовчазного, настороженого і надто слухняного хлопчика.

Ех, коли б він знав його краще!..

— Застебни міцно ремені — сказав Бен. — Допомагатимеш мені. Запам’ятовуй. Запам’ятовуй усе, що я скажу. Зачини свої дверцята.

«Знов непритомнію», — подумалось Бену. Він поринув на кілька хвилин у легкий, приємний сон, проте старався зберегти останню нитку свідомості.

Він чіплявся за неї. Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.

Бен не пам’ятав, коли він плакав, але тепер зненацька відчув на очах безпричинні сльози. Ні, він не думає здаватись! Нізащо!

— Розклеївся твій батько, га? — сказав Бен і навіть відчув деяке задоволення від цієї відвертості. Справа йшла на добре. Він знаходив шлях до серця хлопчика. — Тепер слухай... Доведеться тобі взятися за діло самому, Деві. Нічого не вдієш. Ось що треба зробити, Деві, — повільно вів батько. — Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Одразу. Зараз же. Постав усю ступню на педаль. Добре! Молодець! Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи.

Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру. Чуєш?

— Це я можу, — сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. — Здорово дме вітер, — додав хлопець. — Надто сильно, мені це не подобається.

• Що штовхає Бена вперед? До чого спрямована його воля?

• Як саме Бен заспокоює хлопця?

• Чому Бен не здається?

Які слова вживає батько, щоб підбадьорити сина?

• Чим син схожий на батька?

— Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!

Бен відчув, що Деві перехилився через нього й увімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! «Зробив! їй-богу, зробив!» — подумав Бен, коли мотор почав працювати...

— Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині, коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів? Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну! Не бійся вітру!

Він чув, що мотор реве дужче — Деві додавав газу, — відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабіші, і знову знепритомнів.

—        Не смій! — почув він здалеку.

Бен опам’ятався. Вони щойно одірвались від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку...

— Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! — крикнув він.

— Куди летіти? — запитав Деві.

— Спершу піднімись вище! Вище! — кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По tomjq як гув мотор, можна було догадатись, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин. Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.

—        Щось сталося! — кричав Деві. — Слухай! Прокинься! Що сталося?

Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.

Отже, Деві все-таки запам’ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість! Він це запам’ятав. Славний хлопчина! Він долетить. Він впорається! Бен бачив різко окреслений профіль Деві, бліде обличчя з темними очима, в яких йому так важко було щось прочитати. Батько знову вдивився в це обличчя. «Ніхто навіть не дбав, щоб повести його до зубного лікаря, — сам до себе промовив Бен, помітивши трохи випнуті вперед зуби Деві: той болісно вискалив ЇХ, надриваючись від напруги. — Але він впорається», — втомлено і примирливо закінчив Бен.

• Як почувається Бен?

• Доведи, що Бен не втрачає самовладання так само, як і Деві.

• Яку своїх думках батько віднині характеризує Деві?

• Які слова вказують на те, що Бену вдається керувати своєю свідомістю?

• Як батько оцінює дії сина?

Здавалося, це був останній підсумок усього його життя. Бен провалився в безодню, за край якої він так довго чіплявся заради хлопця. І, провалюючись усе глибше й глибше, Бен устиг подумати, що цього разу йому пощастить, якщо він вибереться звідти взагалі...

* * *

Залишившись сам на висоті трьох тисяч футів, Деві подумав, що вже ніколи більше не зможе плакати. У нього на все життя висохли сльози.

Тільки раз за свої десять років він похвалився, що його батько — льотчик. Але він пам’ятав усе, що батько розповідав йому про цей літак, і багато про що здогадувався, чого батько не говорив.

Тут, угорі, було тихо і світло. Море здавалося зовсім зеленим, а пустеля брудною: вітер підняв над нею пелену куряви. Попереду обрій уже не був такий прозорий. Курява здіймалася вище й вище, але море він усе ще бачив добре. У картах Деві розумівся. Тут не було нічого складного. Він знав, де лежить їхня карта, що доведеться робити, коли підлетить до Суеца, а Суец він упізнає по тому, що там закінчується море і починається канал. Там треба повернути ліворуч.

Деві боявся батька, правда, не тепер. Тепер він просто не міг на нього дивитись: той спав, з відкритим ротом, напівголий, весь залитий кров’ю. Хлопець не хотів, щоб батько помер; він не хотів, щоб померла мати, але нічого не вдієш: це буває. Люди завжди помирають...

Сльози, що, як думав Деві, назавжди висохли, знов наповнили його темні очі, і хлопець відчув, як вони викочуються і течуть по щоках. Злизавши їх язиком, він почав стежити за морем.

Бену здавалося, що тіло пронизують крижані стріли, розриваючи його на шматки. У роті пересохло. Бен повільно приходив до тями. Глянувши вгору, він побачив куряву, а над нею тьмяне небо.

— Деві! Що сталося? Що ти робиш? — закричав він сердито.

—   Ми майже прилетіли, — відповів Деві. — Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає...

— Що ти бачиш? — вигукнув він.

—   Аеродром і будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.

—      Не спускай очей з аеродрому! — крикнув Бен крізь напад болю. — Стеж за ним! Не спускай з очей! — Йому довелося крикнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: «Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу».

 

• Чому не плаче хлопчик? Як він сприймає свою самотність?

• Що змінилося у світогляді Деві? Може, він став дорослим?

—          Літак не хоче йти донизу, — сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.

—          Стеж за аеродромом, роби над ним коло! — сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.

Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю — оце завдання.

— Там великі літаки! — кричав Деві. — Один, здається, стартує!

— Бережись, зверни вбік! — гукнув Бен.

Це була досить нікчемна порада, але потім дюйм за дюймом Бен підводився: йому допомагало те, що ніс літака був опущений; привалившись до тремтячих дверцят і впираючись у них плечем і головою, він з неймовірним напруженням посувався вгору; Бен зосередив на цьому всі свої сили. Нарешті голова його опинилась так високо, що він міг упертись нею в дошку управління. Наскільки міг, він підвів голову і побачив, як наближається земля.

—         Молодець! — закричав Бен синові.

Бен тремтів і обливався потом, він почував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова.

Рук і ніг більше не було.

— Лівіше! — наказував він. — Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Усе в порядку, Деві. Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз...

— Я вріжусь у літак.

...До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.

—         Не можна! — крикнув Бен. — Гни її донизу!

Бен знав, що наближається останній дюйм, і все в руках хлопчика...

—         Молодець! — похвалив він.

Залишилася хвилина до посадки.

—          Шість дюймів! — кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. — Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано! Ще рано... — плакав він.

На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати... В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного двигуна, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітря, а потім настало нестримне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі — це був останній дюйм. Вітер закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла. Настала тиша.

О, яка тиша і який спокій! Бен чув їх, відчував усією своєю істотою. Він раптом зрозумів, що виживе. Він так боявся помирати і ще зовсім не хотів здаватись!

 

• Що стає найвиразнішим в обличчі героя?

• Чому приземлення є вирішальною миттю?

Бен плаче. А син?

Що відчуває Бен?

• Що змінилося у момент приземлення?

* * *

У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили — кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали.

Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що у Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою.

На все це потрібен був час, але що означав час для життя, яке висіло на волосинці?..

Здавалося, все було гаразд, а проте Бен таки втратив ліву руку. «Дивно, — подумав він, — я міг би заприсягтися, що більше дісталося правій руці». Довелося перебороти і параліч, що його кучерявий зцілитель уперто називав «невеликим нервовим шоком». Усе пережите зробило з Бена нерухомий і дуже крихкий уламок — одужання не могло йти швидко. Але справа все-таки йшла на краще. Усе йшло на краще, крім його лівої руки, яка опинилася в печі, де спалювали сміття. Та й це було б нічого, коли б услід за рукою не полетів туди ж і його фах пілота.

А крім усього, був ще хлопчик.

— Він живий і здоровий, — повідомив лікар. — Обійшлося навіть без шоку. — Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. — Він куди рухливіший за вас!

Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе склалося якнайкраще, але багато залежало від зустрічі з хлопцем: тут або все почнеться, або остаточно урветься, і, можливо, назавжди.

Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити в своєму батькові.

— Ну як, Деві? — несміливо спитав він сина. — Здорово було, га?

Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час і він зрозуміє, як було здорово. До цього варто було докласти рук.

• Що важливе для кожної людини в момент випробування?

• Що здається найважливішим Бенові? Чого він прагне найбільше?

— Розклеївся твій батько, правда? — запитав він знову.

Деві кивнув. Обличчя його і далі лишалося серйозним.

Бен усміхнувся. Так, що вже гріха таїти: батько справді розклеївся! їм обом потрібен час. Йому, Бену, тепер потрібне буде ціле життя, ціле життя, яке подарував йому хлопець. Але, дивлячись у ці світлі очі, на ці трохи випнуті вперед зуби, на це обличчя, таке незвичайне для американця, Бен вирішив, що заради нього віддасть усе. На це варто витратити час. Він уже добереться до самого серця хлопчини! Рано чи пізно він до нього добереться. Останній дюйм, який розділяє всіх і все, нелегко подолати, якщо не бути майстром своєї справи. Але бути майстром своєї справи — обов’язок льотчика, а Бен був же колись зовсім непоганим льотчиком.

• Яку мету ставить собі Бен? Чого він прагне?

Переклад з англійської В. Гранатовського

Запитання і завдання

Спостереження

 • Переглянь ще раз текст оповідання. Визнач епізоди великого емоційного напруження.

• Зверни увагу, як автор передає зміни, що відбуваються у ставленні батька до сина.

• Чий внутрішній стан частіше описує автор?

Аналіз      

• Що з самого початку оповідання вказує на непрості стосунки батька і сина?

• Чому їм важко зрозуміти одне одного?

• Що переживає 1 про що думає батько до трагедії?

Що сталося з ним потім?

• Чому, незважаючи на скупі репліки сина, ми відчуваємо міць його характеру, його мужність? Як останній дюйм, вирішальний для життя героїв, вияскравлює їхні характери?

• Чи є підстави стверджувати, що і батько, і син один заради іншого зробили майже неможливе?

• Що, на твою думку, допомогло батькові вижити?

А що врятувало життя синові?

• Який «останній дюйм» потрібно подолати героям оповідання? Чи подолають вони його?

Порівняння новели О.Генрі і оповідання Дж. Олдріджа

 Яка тема їх об’єднує?

• 3 чого починається кожен текст?

Які ознаки допомагають визначити його жанр?

• У якому тексті низка подій детальніше зображена автором?

• Скільки героїв діє в кожному з двох текстів?

Які вони мають характери? Чи є їх описи?

• У якому з двох текстів є пояснення того, що відбувається?

Чи є воно достатнім для тебе?

Як у тексті описується простір, де відбувається дія (глуха стіна будинку, пустеля)? Який настрій породжує цей опис? Підрахуй, скільки часу зайняли дії, що описані в новелі та в оповіданні.

Розвиток мовлення

Як ти гадаєш, чому Дж. Олдрідж піддає героїв смертельній небезпеці? Чи є інші шляхи для того, щоб вони могли зрозуміти один одного? Свою думку обґрунтуй.

Ознайомся з фактами, що повідомляють про героїчні вчинки дітей твого віку в різних країнах світу. Як ти поясниш їхню поведінку? Як ти гадаєш, історії, розказані О.Генрі й Дж. Олдріджем, є прикрашеними поетичними оповідями чи, навпаки, базуються на реальних фактах із життя?

Чи справді батько не цікавився сином і не любив його?

Як пояснити його забудькуватість? Спробуй визначити, як розвиватимуться події далі. Що б ти порадив хлопчикові? А батькові? Чи правда, що в дитинстві людина самотня?

Що таке самотність, як ти її розумієш?

Узагальнення

Як письменники, з творами яких ти ознайомився в цьому розділі, розуміють силу людського духу?

Чи допомагає екстремальна ситуація розкрити сутність людини?

У назві творів використано прикметник «останній». Де дія розгортається більш напружено?

Нитка Аріадни

І новела, і оповідання зазвичай розповідають справжню історію, що трапилася в житті реального персонажа. Головний герой найчастіше є сучасником письменника.

Час і простір новели (оповідання) є конкретними. Героїв небагато. У тексті подано опис їхнього характеру і зовнішності.

 На початку новели (оповідання) життя героя описується як щасливе (нещасливе) впродовж певного часу. Читач очікує, що ось-ось має трапитися подія, яка все змінить у житті головного героя.

Характер головного героя є достатньо складним психологічно. Він часто сумнівається, пригадує минуле, розмірковує.

 У новелі (оповіданні) жодна деталь не є випадковою чи непотрібною: імена, декорації, діалоги, символи, художні деталі — все спрямоване на розкриття теми й головної ідеї твору.

«Ну що б, здавалося, слова...»

Правда ж, прочитані тексти дуже щирі й чесні? Вони розповідають про біду, що раптом вривається у людське життя й усе змінює. Змушують замислитися, що є вічним у нашому житті, а що не варте уваги. Як ти визначаєш для себе, чи є інша людина особистістю? Коли людина стає здатною на вчинок? Що таке милосердя? Хто з героїв творів цього розділу проявив його по-справжньому? Чи вважаєш ти можливим навчити людей любити? Чи є у тебе й твоїх батьків час для спілкування? Що таке «рідна людина»? Розкажи про той день із свого життя, коли ти відчув себе дорослим. Чи завжди гарний вчинок гідно оцінюють інші? Чи варто сподіватися на вдячність у відповідь? Чи вмієш ти бути вдячним? Чи пам’ятаєш ти тих, хто зробив для тебе добро? Що означає «пам’ятати»? На чому будуються твої стосунки з іншими людьми? Що таке самозбереження? А самопожертва? Що сильніше в людині — розум, почуття чи інтуїція?





загрузка...
загрузка...