загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Данте Аліг’ері «Божественна комедія»

 

Творчість славетного італійського поета Данте Аліг’єрі стала найвищим художнім втіленням Передренесансу. Її справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім’ям Данте пов’язаний початок нової культури, нового типу мислення.

Життя Данте Аліг’єрі тісно переплетене з подіями суспільного й політичного життя Флоренції та всієї Італії. Батьки Данте були корінними флорентійцями, які належали до знатного, але збіднілого феодального роду. Батько поета Аліг’єро Аліг’єрі був юристом, служив в одній із флорентійських банківських фірм. Помер він молодим, коли його старший син Дуранте, який пізніше уславив себе під скороченим ім’ям Данте, був ще зовсім юним.

З юності поет бачив нуртування політичних пристрастей, криваві бої у стінах рідного міста, зміну влади у Флоренції. Данте навчався у звичайній середньовічній схоластичній школі. Шкільна освіта, убога й обмежена, не могла задовольнити допитливого юнака, і він намагався самостійно поповнити свої знання. У нього рано пробудився інтерес до літератури і мистецтва: він захоплювався живописом, музикою, поезією.

Перші поетичні кроки Данте були пов’язані з гуртком «солодкого нового стилю»1, але вже в ранніх його віршах нуртують почуття, що розвивають умовні образи цього стилю.

У 1293 році Данте опублікував свою першу книгу «Нове життя» — збірку із тридцяти віршів, створених у період з 1281 до 1292 року. Вірші містили великий прозовий коментар автобіографічного і філософсько-естетичного характеру. У віршах і прозі «Нового життя» юний поет розповів історію свого кохання до Беатріче Портінарі. Це велике почуття зародилося в Данте, коли він був дев’ятирічним хлопчиком, і тривало все життя, навіть після смерті коханої (Беатріче померла, коли поетові було 25 років).

Книга була першою ліричною сповіддю у світовій літературі, яка вперше розповіла щиро і натхненно про надзвичайне кохання і велику скорботу живого людського серця. «Нове життя» уславило ім’я Данте. Незабаром до ореола поета додалася слава видатного ерудита, одного з найосвіченіших людей Італії. Коло його інтересів було надзвичайно широке для того часу. Він студіював історію, філософію, риторику, богослов’я, астрономію, географію. Данте вивчав видатних античних поетів і мислителів — Платона, Сенеку, Вергілія, Овідія, Ювенала, інтерес до творів яких з особливою силою прокинеться в гуманістів доби Відродження.

Данте брав активну участь у суспільному житті Флоренції, яку в той час роздирали політичні суперечки, приєднавшись до партії «білих» гвельфів (які представляли торгово-ремісничі кола). Він був членом Ради Ста, одним із семи пріорів Флоренції, виконував дипломатичні доручення.

У 1301 році Флоренцію вразив жорстокий вибух політичних пристрастей. «Чорні» гвельфи (партія міського дворянства), яких підтримав Папа Римський, викликали на допомогу війська, захопили владу в місті й нещадно розправилися з «білими». Флоренцією прокотилася хвиля вигнань і страт. Данте за сфабрикованим звинуваченням у хабарництві, посадових злочинах й опорі Папі Римському був заочно присуджений до спалення з конфіскацією майна (1302). Від смерті його врятувало тільки те, що в той час він перебував з дипломатичною місією за межами міста.

Данте довелося відчути, якою важкою є доля вигнанця, яким «гірким буває хліб на чужині і як важко підніматися чужими сходами». Позбавлений батьківщини, поет поневіряється різними італійськими містами, перетинає навіть межі країни, якийсь час живе в Парижі. Вельможі охоче розчиняли двері своїх палаццо перед прославленим поетом, але він ніде не залишався надовго. Біль поразки, туга за рідною Флоренцією гнали його з місця на місце, а гостинність можновладних князів принижувала й ображала.

У поневіряннях, злиднях, у скорботних роздумах про долю Італії визрів геній Данте. У роки вигнання він багато працює як поет, філософ, політичний діяч, публіцист, учений-дослідник, пише «Божественну комедію», свій найбільший твір, який обезсмертив поета. Саме в цьому творі він на весь зріст постає як «останній поет середньовіччя і перший поет нового часу».

Крім «Комедії», він пише й інші твори: морально-філософський трактат «Бенкет» (1306-1308); лінгвістичну працю «Про народне красномовство» (1306), яка була першим у Європі науковим дослідженням з романського мовознавства. У трактаті досліджено походження європейських мов, подано їх класифікацію, розподіл на живі та мертві. Мертвій латині автор протиставляє живі мови романських народів.

Данте ніколи не полишав думки про повернення до рідної Флоренції, але так і не судилося. У 1316 р. Флоренція амністувала поета і дозволила йому повернутися за принизливої умови — він повинен був у гамівній сорочці промовити слова каяття на головній площі Флоренції та посипати голову попелом. Данте не прийняв цієї принизливої пропозиції й відповів своїм колишнім співгромадянам гнівним і суворим листом.

Останні роки Данте (1315-1321) були доволі спокійними і щасливими. Він мешкав у Равенні в її правителя Гвідо де Полента, одного з феодалів, які прагнули до «культурного панування». Сюди, у Равенну, до поета приїжджали двоє синів і дочка, тут його оточували шанувальники. Улітку 1321 року Данте завершив «Комедію». А 14 вересня 1321 року Равенна ховала Данте.

Минуло кілька десятиліть, перш ніж Флоренція спам’яталася, зрозуміла, кого вона втратила в особі Данте, і звернулася до Равенни із проханням видати їй останки поета. Але Равенна відповіла відмовою на всі прохання флорентійського уряду. Донині спочиває прах Данте Аліг’єрі в мавзолеї стародавньої Равеннської церкви Сан-Франческо, вдалині від флорентійської батьківщини, до якої поет так пристрасно і так марно прагнув і для якої він — відкинутий та засуджений нею вигнанець — був і залишився її найвідданішим і люблячим сином.

Упродовж багатьох років Данте працював над створенням своєї поеми «Божественна комедія» (1313-1321). Цей твір — підсумок усього його життя — подає широку картину уявлень Данте про світ і полум’яну проповідь дорогих йому ідей. Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містично-богословськими теоріями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою.

Поема задумана в середньовічному жанрі видіння, тобто оповіді про подорож потойбічним світом. Вона побудована на цілій системі образів-символів, яким надано іншого, прихованого смислу (ними завжди послуговувалися богослови).

За середньовічною традицією, Данте вклав у свій твір чотири сенси: буквальний, алегоричний, моральний і містичний. Перший з них передбачав «натуральний» опис загробного світу з усіма його атрибутами — і поет зробив це так переконливо, наче бачив на власні очі те, що було лише витвором його бурхливої уяви. Другий сенс передбачав вираження ідеї буття в абстрактній формі: у світі все рухається від темряви до світла, від страждань до радості, від помилок до істини, від поганого до доброго. Головною можна вважати ідею зростання душі через пізнання світу. Моральний сенс передбачав ідею відплати за всі земні справи у загробному житті. Данте щиро вірив у те, що будь-який людський учинок матиме божественну відплату, звідси й ідея жорстокої розплати щодо тиранів, й ідея отримання «вічного світла» святими. Поет вважав за необхідне бути максимально конкретним і переконливим у цих картинах відплати в потойбічному житті. Містичний сенс передбачав інтуїтивне пізнання божественної ідеї через, сприйняття краси самої поезії як божественної мови, хоча й створеної розумом поета, земної людини.

Сюжетна основа «Комедії» цілком відповідає поширеному на той час уявленню про історію людського життя. У вступі Данте розповідає про те, як він одного разу заблукав у темному лісі, який, очевидно, символізує упередження та гріховні звички. Троє звірів — лев, пантера й вовчиця — стають на його шляху; це символічні образи трьох гріхів — жадоби влади, марнославства і жадібності. На думку деяких дослідників, лева теж можна вважати символом гордості й насильства, пантера з гарним хутром символізує привабливість земних радощів, а вовчиця — егоїзм. Саме ці вади Данте вважав головною бідою людей свого часу, що і знайшло своє відображення в художньому задумі й поетиці твору.

На допомогу поетові приходить незнайомець, який виявляється духом його улюбленого римського поета Вергілія. У поемі він символізує світську (нецерковну) науку. Зустріч Данте з Вергілієм символізує також зустріч християнства з античністю. Для Данте стародавня греко-римська цивілізація — це духовна батьківщина, яка воскресла завдяки Новому Заповіту. Вергілій проводить Данте крізь Пекло й Чистилище, щоби вказати йому шлях до спасіння душі. Далі — Раєм — веде Данте його кохана Беатріче. Її образ є символом чистоти й віри. З Раю Данте виходить назад на Землю.

Загалом увесь зміст поеми алегоричний: Данте є втіленням душі, Вергілій — розуму, Беатріче — найвищої мудрості; подорож загробним світом означає шлях душі до спасіння, Пекло — це символ зла, Рай — добра й доброчесності, Чистилище — переходу від одного стану до іншого.

Поема поділяється на три частини — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Данте назвав її «Комедією», оскільки вона має похмурий початок (Пекло) і радісний фінал (Рай) та написана простим стилем, народною мовою. Епітет «божественна» додав згодом Джованні Боккаччо.

Написана «Комедія» доволі складною строфічною формою — терцинами. Ця форма була обрана поетом тому, що теж є втіленням потрійності.

Три частини — це три світи, де водночас жив Данте: реальне життя, яке багато в чому було схоже на пекло, чистилище внутрішньої боротьби та рай віри, якої ніколи не втрачав поет. Образи «Пекла» вливаються в гармонію загального, оскільки й «зло» є необхідним елементом Космосу. Усі частини закінчуються словом «зорі»: зірка — це й символ небесної мети, й астрономічне поняття, й позачасовий орієнтир у подорожі Данте.

У вступі йдеться про внутрішній стан поета: середина життя, трагічний шлях, похмурий ліс. «Півжиття» — це не лише 35 років, які Данте оцінює як середину життя, а й переломна мить життєвого шляху, коли потрібно напрям зіставити з метою. Це також і середина світової історії. І світ, і поет втратили правильний шлях. Похмурий ліс — це Італія, це заплутаний у гріхах світ і водночас — стан душі Данте. Спроба вийти з лісу робиться на світанку.

Світобудова Данте так само ґрунтується на числах три і тричі по три. Загробний світ Данте зображує згідно з уявленнями тогочасної богословської науки: Земля є нерухомим центром світу, в середині її розташоване Пекло. На його брамі — страшний напис: «Залиште сподівання всі, хто входить». Пекло утворилося внаслідок падіння скинутого з неба Люцифера і має вигляд лійкоподібної порожнини під північною півкулею землі, основа якої розташована близько до земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. На протилежній безлюдній південній півкулі (де за часів Данте ніхто з європейців ще не бував) Люциферове падіння утворило височенну гору Чистилища.

Знаменно, що перед межею Пекла — річкою Ахерон — громадяться незліченні юрми «мізерних душ», «що ні ганьби, ні слави не здобулися на землі зажити». Така «нейтральність» у вирі суспільних подій була для Данте абсолютно неприйнятною.

Пекло складається з дев’яти кіл. У кожному карається певний гріх; що нижче і вужче коло, то тяжчі гріх і кара. У першому колі (Лімбі) сумують, хоча й не страждають, душі тих, хто не звершив гріха, але помер неохрещеним і тому, за церковним ученням, не може потрапити до Раю. Тут уміщені душі невинних, але не достойних Раю людей — «видатних дохристиян». Серед них філософи Стародавньої Греції Сократ, Емпедокл і Демокрит. Данте «поселяє» тут навіть іновірців-мусульман — ученого Авіценну (Абу Алі ібн Сіну) і полководця Саладдіна. Особливо шанованими в першому колі пекла є видатні поети античності: Гомер, Овідій, Горацій і Лукіан, до цієї ж когорти належить і Вергілій, який тимчасово залишив її для подорожі з Данте.

У подальших колах Пекла страждають грішники плоті, які не змогли перемогти свого інстинкту: ненажери, пияки, повії. Ідеї гуманізму — інтерес і любов до людини, боротьба за її свободу, щастя і всебічний розвиток — виразились у Данте в суперечливому зображенні деяких грішників. У другому колі (власне Пеклі) зазнають покари за гріховне кохання. Душі грішників тут кружляють у вічному вихорі, схожому на вир, їхньої земної пристрасті. Тут, у 5-й пісні, натрапляємо на один із найзворушливіших уривків світової поезії — історію нещасного кохання Паоло й Франчески. Образ Франчески да Ріміні контрастує з потворними постатями пекельних персонажів, він ліричний, але має і трагічне звучання. Грішна дружина, яку видали заміж проти її волі, відповіла на кохання Паоло, який був братом її чоловіка. Розправа ображеного чоловіка була жорстокою — своїм кинджалом він зарізав Паоло і Франческу, яка намагалася затулити собою коханого. Тому тіні Франчески й Паоло нерозлучно носяться у вогняному смерчі. Данте співчуває грішному коханню Франчески й Паоло, у якому пристрасть поєдналась із високим духовним почуттям. Усупереч власним релігійним поглядам, він підтримує прагнення людини до свободи, до звільнення від середньовічної ідеології аскетизму й покори.

Восьме коло складається з десяти ровів, де караються різні види ненависного Данте обману — облудні віщування, лестощі, фальшивомонетництво тощо. Кара грішника у Данте завжди є символічним відображення гріха: тирани купаються в ріках крові, підлабузники ходять у свинцевому одязі, позолоченому зовні, тощо. В останньому, дев’ятому, колі страждають зрадники — вони мерзнуть у крижаному болоті.

У десятій пісні «Пекла» Вергілій і Данте проходять крізь кам’яне місто Діт, де у вогняних могилах горять єретики, які заперечували безсмертя душі.

Одним з найвизначніших у творі є образ античного героя Улісса (Одіссея), близький самому авторові й своєю долею блукача, і незгасною жадобою пізнання. У цьому образі Данте втілив риси допитливості, мужності й ініціативності мандрівника.

Останнє, дев’яте, коло Пекла позбавлене руху, тепла, полум’я, там лише застиглість, холод і лід. У нього вмерзли зрадники. Тут розгортається найтрагічніший епізод поеми — розповідь графа Уголіно про останні дні його життя. За наказом архієпископа його було кинуто до Башти голоду разом із чотирма синами, за якими не було жодної провини. Усі вони були приречені на смерть. Батько дивився, як один за одним помирали його сини, доки не залишився сам, страждаючи від голоду й серцевої туги. У цьому епізоді земні муки здаються страшнішими за пекельні, й жорстокому, проте справедливому, Божому суду протиставляється жорстокіший і несправедливий земний суд.

У центр землі, найнижчу точку пекла, вміщений Люцифер — ангел, який повстав проти бога. У своїх трьох пащах він гризе трьох найбільших зрадників: Іуду, який зрадив Христа, й убивць Юлія Цезаря — Брута і Кассія. Зрада Христові й імператорові — найстрашніший гріх в уявленні Данте.

Чистилище — це освітлена сонцем і вкрита буйною рослинністю висока гора (за формою — зрізаний конус) у південній півкулі, оточена водами Світового океану, біля підніжжя якої — Передчистилище, а вище розташовані сім уступів, де душі поступово очищаються від семи смертних гріхів. Нарешті, на вершині гори — земний Рай, де колись жили Адам і Єва.

Чистилище в усьому є протилежністю Пекла. Замість стогону мучеників звуковим забарвленням у Чистилищі стає спів. Проте головним сюжетним стрижнем поеми залишаються зустрічі з душами померлих, а гуманістичне світосприйняття поета розкривається в роздумах про відповідність кари гріху. Зігнулися під важкою вагою гордії в першому колі. У заздрісників другого — зашиті очі. Гнівливі третього кола задихаються в густому диму. Помітно змінюється вигляд душ у Чистилищі: вони стають досконалішими, людянішими.

Наприкінці «Чистилища», коли Данте вступає в земний Рай, назустріч йому наближається урочиста процесія (із семи світильників, які сяють яскравим небесним світлом, двадцяти чотирьох патріархів у білих шатах і вінках з троянд, чотирьох євангелістів, семи чеснот і натовпу ангелів з квітами); посеред неї — дивовижна колісниця, і на ній — сама Беатріче, зваба його дитинства, кохана його юності, янгол-хранитель його зрілих років. Її поява є кульмінацією всієї подорожі, до того ж поет проводить аналогію між приходом Беатріче та пришестям Христа — в історії, в душі та в кінці часів.

Третя частина — «Рай» — найбільш насичена складними алегоріями, численними міркуваннями на філософські, богословські, наукові теми. Рай розташований на десяти сферах неба, де перебувають душі тих людей, які заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба — Емпірей — є місцем перебування Божества. Середовище цього світу — світло, випромінюване душами Раю, яке рухає орбіти зірок і планет.

Однак світло — ще й символ знань. На кожному новому небесному рівні Беатріче, яка є втіленням божественної науки, розповідає Данте про те, що він спроможний зрозуміти. Царство небесне ієрархічне, душі там перебувають кожна на своєму щаблі, хоча щастя для всіх тут однакове. Рай т— це можливість любові. У ній уся таїна. Радість стосунків і зв’язків народжують небесне щастя. Провідниця Данте Беатріче постає як прекрасна жінка, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення. Вустами Беатріче поет висловлює віру в те, що світ таки подолає пороки та зло і знайде істинний шлях.

Композиція дантівської поеми побудована з урахуванням так званої магії чисел, згідно з якою священними є числа 3, 9 і 10. Головні одиниці виміру в поемі — трійка й дев’ятка, числа Святої Трійці та число Беатріче (трійка, помножена на себе). Світ Данте є цілісним і гармонійним, у ньому поєднуються математична точність мислення і фантазія поета. У «Божественній комедії» три частини (кантики), три центральні постаті (Данте, Вергілій і Беатріче), у кожній кантиці — по 33 пісні, а оскільки є ще перша пісня — пролог, то загальна сума пісень дорівнює 100.

Кожна кантика має свою алегоричну зашифровку: Пекло — втілення страшного й потворного, Чистилище — пороків, які можна виправити, і туги, яку можна вгамувати, Рай — алегорія Краси, радості. Кожна форма покарання в Пеклі теж має своє алегоричне значення, як і кожне випробування в Чистилищі та кожна форма винагороди в Раю.

Протягом твору Данте віртуозно використовує багату палітру кольорів та їхніх відтінків. У «Пеклі» панують похмурі кольори — переважно червоний та чорний, в «Чистилищі»— сіро-блакитний, зеленкуватий, золотистий і, нарешті, в «Раю» сяють променисті барви на тлі найчистішого світла.

Свою потойбічну мандрівку Данте приурочив до весни 1300 р. («На півшляху свого земного світу...» — це саме весна 1300 року, коли авторові виповнилось 35 років) та вмістив у точно зазначені календарні рамки: увійшовши у браму Пекла ввечері 8 квітня 1300 р., тобто в Страсну п’ятницю, він досяг Емпірею опівдні в четвер 14 квітня 1300 р. Тиждень інобуття, наступне повернення звідти, звідки ще ніхто зі смертних не повертався, і розповідь про це загальнозрозумілою мовою — це розширення меж світу, дарування людству надії. Сходження в Пекло зайняло у Данте стільки ж часу, скільки пройшло між покладенням Христа в гроб та його воскресінням.

Уся фантастична, релігійно-богословська побудова твору з її символікою водночас своєрідно відображає реальне життя. В оповіді Данте розгортається грандіозна низка живих, виразних картин та образів. Поет розташував у загробному світі чимало своїх уже померлих сучасників і майже всіх відомих йому історичних осіб та літературних героїв. Зображуючи душі померлих, розмовляючи з ними, як із живими людьми, Данте розкриває власний світогляд, висловлює своє ставлення до минулого й сучасності.

Поема є справжньою енциклопедією італійського життя на рубежі нового часу. У ній відображені гострі суперечності між старим феодальним світом, що відмирав, і новим буржуазним, що тільки формувався. Будуючи свою поему в дусі церковної проповіді, виходячи при цьому з традиційних феодально-католицьких понять, Данте водночас висловив у ній нові, прогресивні ідеї.

Данте Аліг’єрі випередив свій час, своїх сучасників і навіть багатьох своїх наступників. Він став першим співцем Відродження, нового життя.

______________________________________________________________

1 «Солодкий новий стиль» — італійська поетична школа кінця XIII ст., поети якої у витончених і музичних віршових формах оспівували піднесене кохання до жінки.





загрузка...

загрузка...