загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

ВІДРОДЖЕННЯ

 

Відродження (Ренесанс) як доба в європейській літературі

 

Доба Відродження, або Ренесанс, — одна з найвизначніших епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва та літератури вона виплекала таких видатних митців, як Данте Аліг’єрі, Франсуа Рабле, Мігель Сервантес, Вільям Шекспір, Леонардо да Вінчі, Тіціан, Мікеланджело, Рафаель, Альбрехт Дюрер та ін. їхні неперевершені твори й досі зберігають своє всесвітнє значення.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію тощо. Звичайно, у кожній країні цей тип культури мав свої особливості, пов’язані з місцевими традиціями, етнічними характеристиками, впливом інших національних культур.

Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало значних змін. У XIV-XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки та культури міст, з’явилися нові технічні винаходи, розвинулося кораблебудування, мореплавство й торгівля, були зроблені Великі географічні відкриття. На цей період припадає початок книгодрукування. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від тиску церкви, з’являються нові знання й розумові течії, які не вкладалися в рамки середньовічної філософсько-богословської системи уявлень. Усі ці явища вели до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Це був потужний культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ і прагнень людей, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні й розвитку культури Відродження, була Античність. Культурні діячі цієї доби зуміли відродити античну спадщину (звідси пішла і назва доби) й надати їй великого практичного значення. Відродження античності стало метою і суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської культури, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античність вплинула на освіту, філологію, образотворчі мистецтва й літературу.

Античність позначилася на формуванні провідної ідейно-філософської течії доби Відродження — ренесансного гуманізму1. Його сутність можна визначити як прояв пристрасного інтересу до земного життя. Гуманісти спиралися на античні авторитети і головною своєю справою вважали відродження й поширення античних знань. Вони опановували грецьку та латинську мови, відшукували, збирали й коментували давні рукописи, вели археологічні розкопки. З часом гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя.

На противагу середньовічній теоцентричній системі сприйняття світу, гуманісти виробили свою, антропоцентричну. Вони не відкидали богословської думки про те, що Бог є творцем світу і людини. Але гуманісти поставили в центр світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого Творця. Вони вірили у великі пізнавальні та творчі можливості людини, невичерпність її здібностей. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на єдності плоті та духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення чуттєвих і духовних запитів, на право прагнути до земної слави. Діячі ренесансного гуманізму відстоювали самоцінність людської особистості та вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Вони закликали цінувати людину насамперед за її особисті чесноти, освіченість і конкретні справи. їх ідеалом була духовно розкута, гармонійно розвинена людина.

Ренесансний гуманізм мав неабияке значення для розквіту літератури і мистецтва Відродження. Він став ідеологічною основою провідного художнього напряму нового часу. Головним змістом мистецтва стає людина, її земне життя, боротьба за щастя.

У розвитку культури Відродження розрізняють такі етапи: Раннє Відродження (основними представниками цього періоду є італійці Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо та ін.), Високе Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Рафаель Санті (Італія), Франсуа Рабле і П’єр Ронсар (Франція), Еразм Роттердамський (Нідерланди), Ян Кохановський (Польща) та ін.) та Пізнє Відродження, коли виявляється криза гуманізму (Вільям Шекспір (Англія), Мігель де Сервантес (Іспанія) та ін.).

Незважаючи на лаконічність і сконцентрованість зображуваного, письменники та художники досягають широкого охоплення дійсності й уміють правдиво відобразити істотні риси свого часу. При цьому вони шукають найефективніші засоби для належного відтворення всього багатства та розмаїття форм прояву реального світу. У цю епоху долається середньовічна замкненість, коли люди були обмежені рамками свого маєтку або міста і мали доволі непевне уявлення про зовнішній світ. Долається і релігійний погляд на людину як на гріховну істоту, безпорадного пішака в руках Бога. Таким чином, відбувається наче відкриття і світу, і людини. Мистецтво Відродження вражає глобальністю образів. У цій глобальності й проявляється радість відкриття: світ широкий, і дивом є сама людина.

Поетів, художників, композиторів надихала не лише антична, а й старозавітна давнина. Біблійним сюжетам присвячені полотна Рембрандта ван Рейна («Жертва Авраама»), Джорджоне («Юдіф»), Альбрехта Дюрера («Адам і Єва», «Мадонна», «Чотири апостоли» тощо), скульптури Мікеланджело, фрески Леонардо да Вінчі та ін.

Розвиток ренесансної літератури ґрунтувався на широкому використанні традицій не лише стародавньої, античної та середньовічної літератур, а й народнопоетичної творчості. Але все це переосмислювалося в дусі гуманістичного світогляду і слугувало створенню літератури нового типу, визначальною рисою якої є пристрасний інтерес до реального світу.

Мистецтво Відродження — це новий крок у розвитку реалізму у світовій літературі. Цей реалізм іноді називають ідеалізуючим. Прагнення до ідеалізації образу помітне й у мадоннах Рафаеля, й у комедіях Шекспіра, й у поезії Петрарки. Але в цій ідеалізації поет і художник не втрачають життєвої основи. Вони прагнуть у реальній людині побачити красу і шляхетність. І це не стільки зовнішня краса, скільки прояв високого стану душі.

Прагнення до ідеального аж ніяк не послаблює пафосу утвердження всього земного, плотського. Саме в боротьбі проти церковного аскетизму мистецтво Відродження уславлює радощі життя. Якщо церква вважала людське тіло гріховною «посудиною диявола», то митці Відродження зображують оголене людське тіло, у мармурі та барвах складаючи гімн його красі.

Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, врешті-решт поступившись місцем новим культурним явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою в можливість втілення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. Наприкінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше виявилися суперечностей антигуманістичний характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Але при всьому трагізмі становища і герої творів письменників-гуманістів, і їхні творці відстоювали гуманістичні ідеали й заповідали їх наступним поколінням.

_______________________________________________________

1 Гуманізм (від лат. Ьшпапиз «земний», «людський», Нитапііаз «людяність») — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті та вільний вияв природних почуттів і здібностей.





загрузка...
загрузка...