загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

ВІДРОДЖЕННЯ

Мігель де Сервантес «Дон Кіхот»

 

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) народився 29 вересня 1547 року четвертою дитиною в родині бідного ідальго1, лікаря Родріго де Сервантеса.

Чимало іспанських міст сперечалися за честь вважатися батьківщиною Сервантеса. В Алькасарі була навіть виготовлена підроблена метрика, яка ввела в оману деяких біографів письменника. А все тому, що родина лікаря, у якій було семеро дітей, у пошуках заробітку постійно переїжджала з місця на місце. Зрештою батька Сервантеса заарештували за несплату боргів, й усе майно родини пішло з молотка.

Спочатку Мігель навчався в колегії єзуїтів, але пізніше родина перебралася до Мадрида, і хлопчик почав відвідувати міську школу і брати приватні уроки у відомого педагога-гуманіста Хуана Лопеса де Ойос, професора граматики. Злидні змусили юнака піти на службу в армію в чужих краях.

Відтак він став солдатом іспанської армії в Італії, а згодом був зарахований на флот і взяв участь у битві поблизу Лепанто (1571). Це сталося в розпал військових подій на Середземномор’ї, яке стрімко підкоряли собі турки. У битві під Лепанто проти турецької ескадри вийшов об’єднаний італо-іспанський флот. Битва була жорстокою. Як і личить доброму солдатові, Мігель бере участь у бою, хоча потерпає від лихоманки. Він одержав два вогнепальних поранення в груди й у передпліччя, що призвело до паралічу і нерухомості лівої руки та «до великої слави правої», за словами самого Сервантеса. Після шпиталю він знову бере участь у декількох боях й здобуває звання солдата-ветерана. У 1575 р. на галері він повертається на батьківщину, але дорогою потрапляє в руки піратів, якими кишіло Середземне море, і Сервантеса продають у рабство алжирському паші. Чотири рази бранець намагався втекти з рабства, але невдало. Родина Сервантеса, одержавши звістку про викуп, який вимагали за бранців (у полоні був і брат Сервантеса Родріго), із труднощами зібрала тільки гроші за Родріго. Кожна спроба втечі каралася смертною розправою над утікачами, але Сервантес не міг не діяти. Зухвалий план утечі шістдесятьох бранців на чолі із Сервантесом був підло виданий ченцем-домініканцем, і Сервантеса закували в ланцюги й наручники та кинули в палацову в’язницю. В Алжирі зосередилася величезна кількість полонених. «Немає на світі більшої радості, ніж радість знову знайденої волі», — скаже в «Дон Кіхоті» полонений капітан, висловивши настрій Сервантеса, який повернувся до Мадрида після п’ятирічного рабства.

Але родина витратила всі кошти на викуп братів, і Мігель знову служить в армії, проте тепер у Португалії. Заслуги і шрами не рятують його від принизливої бідності. Розчарування від невідповідності убогого життя солдата його покликанню до військового подвигу назавжди розлучає Сервантеса з військовим ремеслом.

У 1584 р. Сервантес одружується з дівчиною з небагатої дворянської родини Катиліною де Саласар-і-Паласьос і через рік, після смерті батька, стає на чолі великої родини, яка складалася з матері, дружини, двох сестер, племінників. Він автор уже виданого роману «Галатея» і кількох п’єс, але, гнаний бідністю, залишає перо та їде в Севілью — «притулок усіх бідних і знедолених», обіймаючи посаду комісара із закупівлі провіанту для «Непереможної Армади». Невдачі переслідують Сервантеса, він тричі опиняється у в’язниці. Його звинувачують у розтраті грошей. Тим часом у Мадриді йдуть його п’єси, з інтересом сприймається його роман «Галатея», і в колі прихильних літераторів його вже назвали «славою іспанської літератури».

Хоча в Севільї на голову Сервантеса впало більше лиха, ніж перемог, вплив великого міста — морського порту імперії — неабияк сприяв його розвиткові. Під час другого тюремного ув’язнення Сервантес задумує головний роман свого життя — «Дон Кіхот». Перша частина вийшла в 1605 р. А в 1616 р. якийсь А. Фернандес де Авельянеда, натхненний успіхом роману Сервантеса, випустив його підроблене продовження. І Сервантес поквапився видати другу частину «Дон Кіхота».

Написаний на схилі життя письменника, «Дон Кіхот» є підсумком усіх його творчих думок. Недостатньо оцінений за життя автора, цей твір Сервантеса в XIX столітті був визнаний найвеличнішим витвором людської думки. Останні 15 років життя Сервантес провів у бідності. Після «Дон Кіхота» він напише літературну сатиру «Подорож на Парнас» і вже на смертному одрі завершить роман «Персилес і Сихизмунда», збираючись створити зразок справжнього рицарського роману. Роман був надрукований уже після смерті автора.

Перед смертю Сервантес прийняв посвяту в ченці та був похований за рахунок братства терціаріїв. Могила Сервантеса загубилася, а портрет, якщо й існував, до нас не дійшов. Художник XVIII століття У. Кент створив зображення письменника за описом зовнішності, який залишив сам Сервантес у Пролозі до «Повчальних новел».

Світову славу іспанському письменникові доби Відродження Мігелеві Сервантесу приніс його роман «Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі». «Дон Кіхот» є природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.

Письменник задумав «Дон Кіхота» як пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. В авторській передмові до першої частини твору визначено, що завдання роману — підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. Відповідно до задуму, в «Дон Кіхоті» розказана історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши себе мандрівним рицарем, він в усьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на подвиги на честь Прекрасної Дами, для захисту всіх скривджених і пригнічених. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній шкапі, якій дав звучне ім’я — Росинант (перекладається як Передшкапа), за зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.

Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій і вигадок рицарського роману. Звичайні люди та речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його уяві — це велетні, брудні постоялі двори — розкішні замки; Дон Кіхот нападає на похоронну процесію, вступає в бій зі стадом баранів. Тому всі вчинки і «подвиги» Дон Кіхота в ім’я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті, кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, яких він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

У своєму творі Сервантес безпосередньо звернувся до реальної дійсності. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають Іспанією доби Сервантеса, зустрічаються з людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і лакеями, відставними солдатами й каторжниками. У романі 669 персонажів — здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і заїжджих дворів.

Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних цінностей. Вони несумісні з реальною дійсністю, яка суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це добре усвідомлює: у своїй промові перед козопасами про «золоту добу» Дон Кіхот розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панувала дружба, спокій і злагода, простота і чистота звичаїв, і протиставляє цьому золотому вікові той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість й упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство. Тому він не лише кидається зі списом на вітряки і відвойовує в цирульника мідний таз, уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє беззаконню і допомагає скривдженим. На знущання й образи при дворі герцога він відповідає з гідністю і усвідомленням цінності свого напряму думок і вчинків. Герой Сервантеса є втіленням нездоланної віри і невичерпної енергії, незгасаючого ентузіазму і стійкості.

Своїми людськими якостями та ідеалами Дон Кіхот підноситься над жорстокою дійсністю. Такий герой близький самому Сервантесові й відображає чимало з його власних переконань. Водночас письменник показує, що героїзм його улюбленого героя недоречний, уся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не приносять, а сам герой безумний і смішний у наївних спробах жити згідно з власними ідеалами у світі, де панує ворожа їм мораль. Саме за силкування нерозсудливого героя переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману, письменник безжально висміює і засуджує його. Проте відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.

У романі «Дон Кіхот» Сервантес мав на меті передусім викрити рицарські романи. З цією метою він зобразив головного героя безумцем, який втратив розум від читання романів, і побудував історію його пригод як комічну епопею — пародію на рицарський роман. Але значення «Дон Кіхота» виходить далеко за межі боротьби проти того чи іншого літературного жанру. Сервантес розгорнув у своєму романі широку картину життя сучасної йому Іспанії й наповнив його гуманістичними ідеями, протестом проти тиску суспільних верхів, злидарювання та безправ’я народу. Сам герой Дон Кіхот виростає в нього у шляхетного захисника пригнічених, борця проти суспільної несправедливості. Разом з комічним безумством він виявляє високу мудрість гуманіста. Звідси походить подвійна сутність образу.

Бідний сільський ідальго, він намагається побудувати своє життя на зразок рицарських мандрів, що описувалися в книжках. Кожна пригода, кожна подробиця цих мандрів розкриває контраст між удаваним життям, вичитаним з романів, і реальною дійсністю. Героя звуть Алонсо Кіхано, але він вигадує собі рицарське ім’я Дон Кіхот Ламанчський, до якого згодом додається поетичне прізвисько Рицар Сумного Образу. Свою шкапу він оголошує рицарським конем і дає йому ім’я Росинант. Скотарку із сусіднього селища його фантазія перетворює на прекрасну даму Дульсінею Тобоську, на честь якої він збирається звершити рицарські подвиги. Заїжджий двір Дон Кіхот приймає за феодальний замок, де він бажає бути посвяченим у рицарі; мідний таз цирульника — за чарівний золотий шолом. Кожен «подвиг» завершується для Дон Кіхота сумною й водночас комічною невдачею: він виявляється побитим або навіть скаліченим. Розвінчання рицарських романів автор завершує наприкінці твору: Дон Кіхот, що повернувся додому завдяки зусиллям його друзів, перед смертю зцілюється від свого безумства, знову перетворюється на Алонсо Кіхано Доброго й оголошує, що віднині книги про мандрівних рицарів викликають у нього відразу. Він складає заповіт, за яким його племінницю буде позбавлено спадку, якщо вона вийде заміж за людину, яка читала рицарські романи.

Безумство Дон Кіхота слугує авторові засобом сатиричного викриття застарілих феодальних понять за допомогою різкого перебільшення. Живучи у світі минулого, та ще й ідеалізованого, герой не розуміє реального життя і сучасних людських стосунків. Він вимагає від оточуючих куртуазного служіння дамі, перестріває мирних купців і погрожує їм зброєю, якщо вони не визнають Дульсінею Тобоську найпрекраснішою жінкою в світі, і т. ін. У будь-якій сутичці Рицар Сумного Образу діє за феодальним принципом — усе вирішувати силою зброї, звідси його нескінченні бійки.

Дон Кіхот, з його худорлявою та височезною постаттю, верхи на напівживій шкапі, справляє враження карикатури на рицаря. Його спорядження, наприклад, шолом з картонним забралом, — карикатура на рицарські обладунки. І весь його життєвий шлях, і ті ж таки «подвиги» — пародія на рицарські мандри в романах.

Але образ має глибокий зміст — це шляхетність і мудрість Дон Кіхота. У багатьох його промовах і вчинках виражені вищі ідеї гуманізму доби Відродження. Ідеалізуючи рицарство, Дон Кіхот вбачає його завдання в захисті слабких і знедолених. Він нестримно кидається в бій щоразу, коли бачить руйнування цих принципів. Дон Кіхот заступається, хоча й невдало, за хлопчика-пастушка, якого б’є господар — сільський глитай, що не бажає платити йому за роботу; звільняє каторжників, засуджених жорстоким і несправедливим судом.

Вустами безумця Дон Кіхота Сервантес висловлює демократичні ідеї свого часу. Він засуджує гноблення людини людиною. Натхненні гуманістичні промови Дон Кіхота часто містять у собі антифеодальні ідеї, протилежні його ж упередженням, запозиченим з романів. Герой Сервантеса визнає гідною службу королю на полі бою, але за умови, «коли він веде війну справедливу». Так рицар Дон Кіхот бере участь у боротьбі гуманістів Відродження проти феодальних суперечок і навіть піднімається до ідей, які випереджають його епоху.

Дон Кіхот «невиправний» у своєму ідеалізмі. Хоч би скільки разів зазнавав він поразки від реальності, хоч би скільки стусанів й образ від неї отримував, він ніколи не змінює лінію своєї поведінки. Характерно, що думка його ніколи не звернена на аналіз своїх невдач, він ніколи не намагається винести урок зі свого зіткнення з реальністю. Тому ми можемо назвати Дон Кіхота людиною однієї ідеї, «фанатиком» однієї віри. У світі чимало фанатиків віри, які діють усупереч очевидному. Серед них чимало й злочинців. Проте Дон Кіхот втілює в собі винятково «фанатизм доброти». Від фанатизму Дон Кіхота страждає тільки він сам. Він принципово нікому не нав’язує своєї віри, свого морального максималізму. Доброта, терпимість до людини, прагнення взяти на себе страждання заради здійснення високої мети — ось головне, що відрізняє його від решти «максималістів ідеї», які колись існували чи існують на землі.

Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму роману, є Санчо Панса. Спочатку він слугує тільки пародійним завданням роману, але з розвитком сюжету роль його розширюється і збагачується. Поступово вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастильського землероба.

Санчо Панса — простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про себе, в усьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав чимало лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення матеріального добробуту. Він залишає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його походах, сподіваючись отримати в нагороду губернаторство. Мрії Санчо про раптове збагачення типові для Іспанії доби «золотої лихоманки». Але надія Санчо ґрунтується на його глибокій вірі у власну людську гідність.

Багатьма рисами свого характеру Санчо — цілковита протилежність Дон Кіхотові. Водночас внутрішньо вони подібні: обидва герої, щоправда, кожен по-своєму, добрі та людяні, обоє незадоволені дійсністю й обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб вирушити на пошуки кращої дійсності.

Між Санчо Пансою і Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство й великодушність, Санчо поступово втрачає свою корисливість. Дедалі частіше його вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді в усій повноті починають виявлятися природні здібності та народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота і бачить за його безумством істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум. Саме Санчо називає Дон Кіхота «Рицарем Сумного Образу».

Найважливіше, що об’єднує героїв, — те, що обоє вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Зауваження і міркування Санчо, його численні приказки часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм і бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини.

У центрі роману Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот» на тлі національного життя Іспанії XVI — початку XVII століть височать дві постаті: бідного ідальго, який уявив себе мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та бідного селянина, який погодився стати його зброєносцем. Дон Кіхот і Санчо Панса — це і широкі узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною індивідуальністю: вони — особи й конкретні, й типові.

Безсмертний твір Сервантеса перекладений майже всіма мовами світу. Українською мовою роман перекладали Іван Франко, Микола Лукаш, Василь Козаченко, Євген Кротевич, Анатоль Перепадя та інші.

___________________________________________________

1 Ідальго, гідальго (від ісп. «чийсь син») — іспанський дворянин, середньовічний рицар.





загрузка...

загрузка...