загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

ВІДРОДЖЕННЯ

Вільям Шекспір. Сонети. «Гомлет»

 

Славетний англійський письменник Вільям Шекспір (1564-1616) народився в родині заможного городянина, ремісника і торговця Джона Шекспіра у Стратфорді-на-Ейвоні, провінційному містечку середньої Англії. Навчався у граматичній школі, де викладали латинську і грецьку мови, літературу й історію. Після закінчення школи Шекспір допомагав батькові в різноманітних справах, потім працював молодшим учителем. У вісімнадцять років він одружився з Анною Хетевей, дочкою багатого фермера, яку знав з дитинства.

У 1585 р. Вільям Шекспір у складі трупи мандрівних акторів, одну з яких він зобразив у «Гамлеті», залишив рідне місто. У Лондоні він спочатку був найманим актором. Як актор Шекспір досяг дуже мало. Найбільшими зіграними ним ролями були Привид батька Гамлета і старий слуга в комедії «Як вам це сподобається» — ролі більш ніж другорядні. 1594 року Шекспір вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 році Бербедж побудував театр «Глобус», на сцені якого ставили і п’єси Шекспіра. З часом Шекспір став пайщиком цього театру і на прибутки від вистав та гонорари за п’єси утримував свою родину в Стратфорді.

У віці 25 років Шекспір написав свою першу п’єсу. Спочатку молодий літератор більше переробляв і поліпшував уже написане іншими авторами. Але він надавав п’єсі такої повноти і переконливості, так збагачував дію і мову персонажів, що твір ставав цілком іншим. Через десять років слава Шекспіра стала загальновизнаною, і незабаром він уже був першим серед авторів, які писали для сцени. Заповзятливі видавці випустили кілька творів, які не належали Шекспіру, підписавши їх його ім’ям, яке стало запорукою успіху.

Після чверті століття роботи в Лондоні драматург повернувся у своє рідне місто і через три роки помер у віці 52 років. Його поховали під вівтарем у храмі Святої Трійці.

Творчість Шекспіра була настільки грандіозною і геніальною, а документальних свідчень про його життя так мало, що з XIX століття і до нашого часу виникають усілякі домисли про авторство його п’єс1. Ці думки ґрунтуються на недовірі до людини демократичного походження, нібито нездатної створити такі шедеври. Авторство приписували й окремим особистостям: філософові Френсісу Бекону, драматургові Крістоферу Марло, освіченим аристократам і цілим творчим групам. Але серйозні вчені переконливо спростували ці версії.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п’єс, двох поем та 154 сонетів. За життя драматурга було видрукувано не всі його твори. Першу збірку, до якої входило 36 п’єс, видали його друзі Джон Хемінг та Генрі Кендел лише у 1623 році.

Творчість Шекспіра поділяють на три періоди. Перший період (1590-1600) — оптимістичний. У творах цього періоду переважає радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності та соціальних суперечностей, але він упевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. У цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії «Сон літньої ночі», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч» тощо та сонети.

Другий період (1601-1608) — трагічний, коли драматург заглибився в аналіз суперечностей людського життя і створив усі свої визначні трагедії — «Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Гамлет», «Отелло», «Макбет» тощо. Три комедії, написані у цей час, теж позначені трагічним світосприйняттям.

До третього періоду (1609-1613), романтичного, належать доволі своєрідні за жанровими особливостями п’єси («Зимова казка», «Буря» тощо), які називають то трагікомедіями, то романтичними драмами, а також остання історична хроніка «Генріх VIII».

Сонети Шекспіра. Сонет — один із найхарактерніших ліричних жанрів доби Відродження. Його історія нараховує сім з половиною століть. З’явився цей жанр в Італії у ХІVVІ ст., а в інших країнах — у ХVVІ ст. Свого розквіту він досяг у XVII ст. практично в усіх західноєвропейських літературах.

Англійський сонет відрізнявся від італійського вільним порядком римування, за яким три чотиривірші мають по дві самостійні рими, а два останні рядки римуються між собою. Саме сонетам Вільяма Шекспіра судилося стати вершиною цього жанру в Англії епохи Відродження.

Збереглося 154 сонети Шекспіра, опублікованих уже в першому, прижиттєвому виданні 1609 року. Дійові особи його сонетів: поет, його друг і «смаглява леді».

1-99 сонети присвячені другу, в них оспівується дружба.

100-125 сонети також звернені до друга, але в них атмосфера між друзями стає тривожною.

У 127-152 сонетах з’являється «смаглява леді».

У 153-154 сонетах окреслена нова дійова особа — суперник у мистецтві поезії.

В усіх шекспірівських сонетах є одна важлива риса, характерна для творчої манери поета,— це напружений драматизм. У них є обов’язковим гострий конфлікт, який розв’язується, як правило, у двох останніх рядках. Блискуче поєднання довершеної художньої форми з багатим ідейним змістом зробили сонети Шекспіра прекрасною естетичною пам’яткою далекої епохи, у якій великий гуманіст розповів нащадкам про свої істинні та глибокі переживання.

Важливе місце в тематичному різнобарв’ї шекспірівських сонетів посідає мотив дружби і кохання. У сонеті 78, ідучи за іншими поетами Відродження, Шекспір стверджує, що кохання — це величезна творча сила, яка надихає митців і робить людину шляхетною.

Але поет переконаний, що найбільше щастя — кохати і знати, що тебе кохають. На його думку, кохання можна вважати справжнім лише за його взаємності та сталості. Шекспірівська оцінка кохання і дружби не залишає місця ревнощам — егоїстичному почуттю, заснованому на ставленні до коханої людини як до власності.

Особливе місце у збірці посідають 25 сонетів (127-152), про які з певною достовірністю можна стверджувати як про поетичне відображення захоплення Шекспіра невідомою жінкою, яку впродовж кількох століть називають «смаглява леді сонетів». У них автор постає як блискучий майстер портретної характеристики, здатний лаконічно передати яскраве і неповторне зображення не лише зовнішності, а й духовного світу.

Сонети Шекспіра становлять своєрідний сюжетний цикл. Хоча кожний із сонетів — це завершений вірш, важливий сам собою, але, взяті разом, вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку стосунків між поетом, його другом і «смаглявою леді».

Поет прославляє свого друга, його довершеність, мріє увічнити його красу своїм поетичним словом. Почуття до нього, світле й самовіддане, збагачує душу поета шляхетними переживаннями.

Кохана поета — жінка далеко не ідеальної краси. Але поет кохає її саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найвродливіша з усіх жінок. Відомий 130 сонет дає не лише портрет «смаглявої леді», він розкриває також особливості світогляду Шекспіра — людини Відродження, яка радіє з того, що має щастя бачити земну красу своєї коханої. Змінений тип краси звучить як виклик традиції, що сягає небесної любові Франческо Петрарки, як протиставлення його білявій, наче ангел, донні.

Поетична сповідь Шекспіра про своє кохання до смаглявки поступово набуває трагічної тональності. Останні сонети циклу розповідають про велике духовне потрясіння, яке пережив поет, переконавшись у легковажності та нещирості своєї коханої. Він звинувачує очі за те, що вони обманювали серце, й одразу ж докоряє серцю, яке не хоче вірити очам, що не помітили вади. Він страждає від того, що правда зникла із його взаємин зі «смаглявою леді». Заключний вірш із цього циклу сонетів — одне з найбільш правдивих і хвилюючих зображень внутрішньої трагедії людини, яка кохає настільки, що, незважаючи на невірність і примхливість коханої, не може розлучитися з нею.

І образ друга, і образ коханої жінки постають у сонетах у світлі поетового ставлення до них, тому на першому місці — образ ліричного героя. У ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой Шекспіра здатний не тільки на сильні почуття дружби й кохання, йому властиві широкий, всеохопний погляд на світ, активне ставлення до життя, сила розуму.

Звернувшись до суворої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям. Митець надав їм різноманітного звучання та високої поетичної довершеності. Сповнені глибокого психологізму і внутрішнього драматизму, сонети Вільяма Шекспіра стали новим етапом у розвитку не лише англійської поезії, а й світового поетичного мистецтва.

Сонети Шекспіра завжди привертали увагу митців: українською мовою їх перекладали Павло Грабовський, Іван Франко, Максим Рильський, Дмитро Павличко, Ігор Костецький, Святослав Караванський, Дмитро Паламарчук та інші; на музику їх поклали Дмитро Шостакович, Дмитро Кабалевський, Мікаел Тарівердієв, Сергій Нікітін.

У трагедії «Гамлет» (1601) Вільям Шекспір переробив сюжет середньовічної легенди (викладеної в хроніці Саксона Граматика) та старої англійської п’єси про принца Амлета — сина ютландського короля Горвенділя (бл. 500 р. до н. е.), який убив свого дядька Фенге, помстившись за вчинене ним вбивство Горвенділя, і загинув у бою з королем лейрським Віглетом. Однак, переосмисливши цей сюжет, драматург з найбільшою глибиною відобразив трагедію гуманізму в сучасному йому світі.

Трагедія Гамлета не зовнішня, а внутрішня. У його душі розігруються драми не менш тяжкі та жахливі, ніж ті, що відбуваються з різними дійовими особами п’єси. Трагедія Гамлета — це трагедія пізнання людиною зла. До якогось часу існування датського принца було безтурботним: він жив у сім’ї, осяяній взаємним коханням батьків, сам кохав і користувався взаємністю прекрасної дівчини, мав приємних друзів, із захопленням займався науками, любив театр, писав вірші. Попереду на нього чекало велике майбутнє — стати королем і правити цілим народом.

Але раптом усе почало руйнуватись. У розквіті років помер батько. Не встиг Гамлет пережити це горе, як його спіткало нове лихо: мати, яка нібито дуже кохала батька, менш ніж за два місяці вийшла заміж за брата покійного та розділила з ним трон. І третій удар: Гамлет дізнався, що батька вбив власний брат, щоб заволодіти короною та його дружиною. Обов’язок помститися за вбивство батька для Гамлета — не звичайна кровна помста. Вона виростає для нього в громадський обов’язок боротьби за справедливість, у велику і важку історичну задачу. Однак у цій боротьбі Гамлет зволікає, деколи жорстоко дорікаючи собі за бездіяльність.

Гамлет — людина своєї епохи, гуманіст. Він приїхав з Віттенберзького університету, палко любить мистецтво, театр, сам пише вірші. Його вустами, коли він повчає акторів, Шекспір висловлює глибоку думку про реалізм як принцип мистецтва. Гамлет про театральне мистецтво каже, що його мета, «як колись, так і зараз, була і є тримати наче дзеркало перед природою». Гамлет — людина критичної думки. Це яскраво виражена риса гуманістичної доби. Повідомлення про злочин короля Клавдія він не сприймає на віру, як це зробила б середньовічна людина, а прагне самостійно перевірити. Він далекоглядний і глибоко аналізує явища, з якими стикається.

Гамлетові як героєві трагедії притаманна та могутня сила почуттів, якою вирізнялися люди епохи Відродження. Він важко переживає загибель батька і ганебний шлюб матері. Гамлет кохає Офелію, але не знаходить щастя з нею. Його жорстокість й образливі слова у стосунках з дівчиною свідчать про силу його кохання і розчарування.

Гамлет вирізняється шляхетністю й виходить з високих гуманістичних уявлень про людину. Саме звідси випливає його жовчне озлоблення, коли він стикається зі світом брехні та злочинності, підступності та блюзнірства.

Гамлет — людина філософської думки. В окремих фактах він уміє бачити вираження великих загальних явищ. Але не сама собою здатність до роздумів затримує його дії в боротьбі, а ті похмурі висновки, які він робить у результаті розмірковувань над усім оточуючим. Події, що відбуваються при дворі, наштовхують Гамлета до узагальнювальних висновків щодо людини і світу загалом. Якщо у світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він справді «розладнався», а «час звихнувся».

Отже, Гамлет вражений не лише злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що не може обмежитись лише помстою, бо вбивство Клавдія не змінить світу. Гамлет не відмовляється від помсти, але разом з тим усвідомлює, що завдання його значно ширше — протидіяти злу загалом.

Гамлет уявляє світ або городом, де буяють бур’яни, або в’язницею, з казематами, камерами й підземеллями. Гамлет називає світ «буйним садом», що плодить лише дике та лихе сім’я. Він заявляє своїм товаришам, що Данія — тюрма і весь світ — тюрма. А у відомому монолозі «Чи бути, чи не бути» Гамлет висловлює сумніви щодо цінності самого життя.

Не дивно, що Гамлет пережив глибоке потрясіння: адже на його очах зруйнувалося все, що робило для нього життя цінним. Він ніколи не був настільки наївним, щоб вважати, ніби в житті не буває нещасть. І все ж його думка живилась здебільшого ілюзорними уявленнями. Нещастя, що спіткали його, змусили Гамлета по-новому подивитись на все, що відбувається. У його свідомості з нечуваною гостротою повстали кардинальні питання: чого варте життя? Що таке смерть? Чи можна вірити в любов, у дружбу? У чому причина лих, які гнітять людину, чи можна їх уникнути, знищити зло? Чи треба боротись, а чи змиритися з тим, що являє собою життя?

Ось про що ця п’єса, і ось чому вона визнана однією з найвизначніших філософських трагедій. Питання, порушені в ній, є важливими для будь-якої мислячої людини. Але перед нами не твір філософа, який з певної точки зору прагне відповісти на глобальні питання людського буття. «Гамлет» — художній витвір, а не трактат, не повчальна історія, а драма про те, як відкривається людині життя в його найтрагічніших проявах. Поета цікавить саме життя, він прагне найбільш правдиво й вражаюче втілити своє бачення, схвилювати глядачів долею героя та інших створених ним осіб, розкрити почуття та думки людей у ситуаціях, які вимагають від них серйозного вибору, з’ясувати, від чого вони відмовляються, як страждають і як зустрічають смерть.

Роздуми Гамлета про призначення людини набули трагічного забарвлення. Зло, вважає він, має ледь не космічний характер, і людина — дуже слабка істота, щоб протидіяти йому. Події трагедії ніби підтверджують ці міркування героя: безвинно гине Офелія, а зло залишається непокараним. Гамлет не може змиритися з цим, але й не знаходить у собі сил протидіяти. Адже якщо він стане вбивцею, то перейде на бік зла і тим посилить його. Гамлетові ніщо людське не чуже, і він не той герой, який не знає страху. Але у критичні моменти він знаходить у собі сили, щоб зважитися на рішучий учинок.

Зміст трагедії «Гамлет» навіяний суспільними умовами Англії того часу, але значення її виходить далеко за межі однієї країни й одного історичного періоду. Змальована в ній картина гноблення й брехні, зокрема тиранії, виявилася вічною. Звідси — незгасний протягом століть інтерес до Гамлета, шляхетного і самотнього борця проти зла, і до його страдницьких переживань в умовах нерівної боротьби.

Марно шукати в трагедії Шекспіра чітких та зрозумілих відповідей на питання, які вона висуває. Що повніше ми зможемо уявити розмаїття характерів, складність драматичної дії, що глибше ми відчуємо трагічні долі героїв, то більше наблизимось до того величезного світу, який геній Шекспіра зумів втілити у порівняно незначному обсязі своєї великої трагедії.

_____________________________________________________________

1 «Шекспірівське питання» — дискусійна літературознавча проблема, яка виникла на межі ХУІІІ-ХІХ ст. і стосується з’ясування того, хто насправді є автором шекспірівських творів.





загрузка...

загрузка...