загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Розвиток жанрів у XIX столітті (роман, повість, поема, ліричні жанри, драма тощо)

 

У XIX ст. найпопулярнішим в європейській літературі стає жанр роману. Художня природа його дуже складна. Це один з небагатьох жанрів світової літератури, які не мають суворого канону. Починаючи з античних часів, роман постійно змінюється, що зумовлено як характером епохи, так і впливом інших літературних жанрів — ліричних і драматичних.

Роман (фр. roman — романський) — один із жанрів епічної розповідної літератури; місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів одного чи багатьох персонажів.

Головними структурними елементами роману є розповідь та створений за допомогою авторської уяви світ, організований у часі та просторі, населений персонажами, наповнений подіями, які утворюють сюжет. За змістом розрізняють роман: історичний, соціально-побутовий, автобіографічний, науково-фантастичний, пригодницький, філософський, психологічний тощо.

XIX ст. — особливий період у розвитку роману. Його автори стають не просто майстрами слова, а учителями, духовними наставниками. З’являються нові сюжетно-композиційні та жанрові різновиди роману, відбуваються зміни у формах типізації. Реалістичні за своєю основою великі епічні твори поступово витісняють романтичні, зазнають розквіту жанри історичного та соціально-побутового роману.

Історичний роман — роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт з художнім вимислом, справжні історичні особи — з вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Для реалістичного роману XIX-XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через це історичний роман має певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій.

Соціально-побутовий роман — основний різновид реалістичного роману, для якого характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Утвердився у XIX ст. Письменники-реалісти (передусім французькі: Ф. Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер та англійські: Ч. Діккенс, У. Теккерей) розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, які охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв’язати його або констатує неможливість усунення конфлікту.

Автобіографічний роман — жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя. Як різновид біографічного роману, автобіографічний більш концентровано і послідовно втілює авторські погляди, суб’єктивно трактуючи події й факти життя.

Психологічний роман — різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об’єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. Сформувався в XIX ст. («Герой нашого часу» М. Лермонтова, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Злочин і кара», «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського та ін.). У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв’язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані — особистість, яка творить свій особливий світ.

Філософський роман — різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора. Сформувався в епоху Просвітництва («Кандід, або Оптимізм» Вольтера, «Жак-фаталіст та його господар» Д. Дідро та ін.), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, осмислення суспільних норм, законів і політичних подій. У ХІХ-ХХ ст. великого поширення набувають романи соціально-філософський та філософсько-психологічний, де в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха у зв’язку з філософією буття особистості (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Франс та ін.).

Наприкінці XIX - у першій третині XX ст. остаточно оформляються поліцейський і детективний, а також фантастичний і дамський («рожевий») роман.

Характерні риси реалістичного роману:

• інтерес до сучасності, прагнення до точності, достовірності, об’єктивності у її відтворенні;

• деталізація побуту, оточення, соціального середовища;

• типізація загальнопоширеного;

• відображення життя за-допомогою типових характерів, які діють за типових обставин;

• соціальний аналіз;

• «саморозвиток» героїв, вчинки яких не випадкові, а зумовлені рисами характеру та обставинами;

• історизм, принципи якого романтики застосовували до минулого, а реалісти — і до сучасного.

Проте творча практика письменників значно складніша і багатша від загальновизнаних схем, тому часто реалістичні романи суттєво різняться за своєю проблематикою, художньою структурою та національним забарвленням.

Загалом романтизм порушив класицистичну «чистоту» жанрів. У XIX ст. стало поширеним поєднання літературних родів у жанрі. Коли ж у жанровім виді виступають елементи двох чи трьох родів, можна вести мову про змішаний жанр (поема, балада — змішані ліро-епічні жанри). Іноді виділяють літературні жанри, які містять у собі літературні елементи з науковим стилем викладу (літературу й публіцистику поєднують художній нарис, есе, фейлетон, репортаж). Літературні жанри і жанрові системи — категорії історично змінні. У цих умовах одні традиційні жанри стали стрімко відмирати або маргіналізуватися, інші, навпаки, переміщуватися з літературної периферії в самий центр літературного процесу. Якщо зліт балади на рубежі XVIII - XIX ст. виявився доволі короткочасним, то гегемонія роману — жанру, який нормативні поетики століттями не бажали помічати як щось низьке і неістотне, — затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. Популярна в епоху класицизму ода в літературі XIX - XX ст. майже зовсім зникає. Просвітництво висунуло на перше місце міщанську драму, сатиричний жанр, які пізніше були витіснені романтичними жанрами — елегією, баладою, ліро-епічною поемою тощо. Особливо активно почали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п’єси, про які складно сказати, комедія це або трагедія, вірші, яким неможливо дати ніякого жанрового визначення, крім того, що це ліричний вірш. Падіння чітких жанрових ідентифікацій виявилося і в умисних авторських вчинках, спрямованих на руйнування жанрових очікувань: від роману Лоренса Стерна «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена», що обривається на півслові, до «Мертвих душ» М. Гоголя, де парадоксальний для прозового тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з доволі звичної колії крутійського роману його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — й епічними) відступами.

Наприкінці XIX - початку XX ст. жанрова система літератури зазнала ґрунтовних змін. Передусім це стосується співвідношення між жанрами епічними, ліричними й драматичними. На родовому рівні відбувається відновлення рівноваги, що похитнулася в літературі реалізму, у якій очевидно домінували прозові жанри, зокрема роман. На межі століть роман залишається плідним і репрезентативним жанром, особливо в реалістично-натуралістичній літературі, однак не можна стверджувати, що він зберігає провідну роль в усьому літературному процесі. Крім того, в тогочасній оповідній прозі на передній план висуваються «малі жанри» — оповідання й новела, які істотно потіснили роман. Чи не найвиразніше це виявилося в російській літературі: найвидатнішими її прозаїками на межі століть були майстри «малої форми» А. Чехов, І. Бунін, О. Купрін, Л. Андреєв, Максим Горький. У цей період простежується різка активізація ліричної поезії і драматургії, стрімке зростання їхньої ролі й значення в художньому житті. Кінець XIX - початок XX ст. — час розвитку «нової драми», яка знаменувала радикальне оновлення драматургії, перебудову її структури, розширення тематичних обріїв і збагачення арсеналу виражальних засобів, що яскраво втілилося у творчості Г. Ібсена, А. Стріндберга, А. Чехова, Б. Шоу, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Л. Піранделло та інших видатних драматургів.

На межі XIX - XX ст. на авансцену європейської літератури знову виходить поезія, розпочинається нове її піднесення, нова поетична епоха, що охоплює принаймні й першу третину XX ст.





загрузка...
загрузка...