загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Генріх Гейне «Книга пісень»

 

Генріх Гейне (1797-1856) — один із найвидатніших німецьких поетів та журналістів XIX ст.

Гейне був водночас і співцем романтики, і її підкорювачем. Він зробив мову повсякдення придатною для поетичних творів, підніс жанр фейлетонів та подорожніх розповідей до рівня мистецтва, та надав німецькій мові, до цього не притаманну, стилістичну легкість та елегантність. Будучи критиком, політичним журналістом, есеїстом, сатириком та полемістом, він був об’єктом захоплень та негативного ставлення. Гайне належить до німецькомовних поетів, твори яких перекладено на найбільшу кількість мов світу.

Німецький поет, прозаїк, есеїст Генріх Гейне народився в родині єврейського торговця Самсона Гейне й Бетті ван Гельдерн у місті Дюссельдорф, на Рейні. Рейнська область була економічно розвиненішою, ніж інші. Тут уже 1805 року з приходом французьких військ були скасовані феодальні повинності й введене прогресивніше законодавство. Тож з раннього віку Гейне мав змогу бачити не лише феодальну відсталість країни, але й паростки нової Німеччини. З 1810 по 1812 рік Генріх навчався у Дюссельдорфському ліцеї. Наступний рік провів у конторі багатого банкіра у Франкфурті-на-Майні. У 1816 році Генріх продовжив заняття комерцією у Гамбурзі в торговій фірмі дядька — мільйонера Соломона Гейне.

Перший літературний виступ Гейне належить до 1817 року, коли в журналі «Гамбурзький страж» були надруковані його перші вірші. Юнацька лірика Гейне була відгуком на перше нерозділене кохання до кузини Амалії.

На кошти дядька юнак вступив до Боннського університету (1819), звідки потім переїхав до Геттінгензького університету (1820), але змушений був залишити його у зв’язку з дуеллю. Він вивчав юридичні науки, філософію, літературу. У 1821 році вступив у Берлінський університет, де слухав лекції філософа Гегеля, одного з найосвіченіших людей свого часу. Пізніше Гейне виступив з глибоким аналізом німецьких філософських систем. У грудні 1824 році Генріх повертається до Геттінгензького університету. У цьому ж році його приймають у будинку Гете у Веймарі. У 1825 році Гейне захистив у Геттінгензькому університеті дисертацію на ступінь доктора права, а напередодні прийняв лютеранство. Потім він багато подорожував, відвідуючи Англію, Італію. Враження від цих поїздок відбились у його дорожніх нарисах. Під час літнього відпочинку Гейне прочитав у газетах про Липневу революцію. Це підштовхнуло його до рішення поїхати до Франції.

Гейне прибув до Парижа 14 травня 1831 року. Все подальше життя пройшло в столиці Франції. Повертатися до він Німеччини боявся, адже йому загрожував арешт за гострі політичні твори. Упродовж життя Гейне побував у Німеччині двічі — щоб навідати матір і влаштувати діла з видавцем. У подальшому поїздки до Німеччини були неможливими за станом здоров’я: у поета був параліч спинного мозку. У травні 1848 року він востаннє вийшов з дому, щоб відвідати Лувр. Решту років він був прикутий до ліжка. Проживаючи в Парижі, Генріх Гейне зустрічався з багатьма видатними людьми: Оноре де Бальзаком, Жорж Санд, Гансом Крістіаном Андерсеном, Ріхардом Вагнером.

В останнє десятиріччя життя поет був прикутий до ліжка, ці вісім років він називав «матрацною могилою». Події в Німеччині глибоко хвилювали поета. Він звинувачує боягузливу німецьку буржуазію, її зрадницьку поведінку під час революції. Тяжкі роздуми викликає поразка революційних сил Німеччини та Угорщини («У жовтні», 1849). Збірка «Романцеро» (1851) відбиває настрої гіркоти, його погляд на хід історії стає песимістичним. Останні 8 років життя Генріх хворів на туберкульоз спинного мозку. 17 лютого 1856 він помер. «Писати», «папір», «олівець» — були його останніми словами.

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу «Книгу пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання в Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Робертом Шуманом, Францем Шубертом, Йоганесом Брамсом, Петром Чайковським, Ріхардом Штраусом, Едвардом Грігом та ін.

Поет розділив свою книгу на три частини. Це «Юнацькі страждання», коли кохана з’являється до нього в уяві; «Ліричне інтермецо», де кохання розцвітає у сновидіннях; нарешті «Знову на батьківщині», де любов оживає тільки в пам’яті поета. До збірки своєрідним епілогом включено цикл «Північне море», який тематично не пов’язаний з історією кохання.

Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Перед нами — переживання і муки нерозділеної любові. Ліричний герой впадає у відчай. Він сприймає свою трагедію як найбільшу у світі. Життя і смерть борються в його свідомості. У «Юнацьких стражданнях» кохана зображена як романтична мрія, нестерпне чекання, химерне сновидіння. Як і властиво сну, «картини» розірвані, а їхній порядок сплутаний. Образ коханої, що з’являється ліричному героєві уві сні, сповнює його серце не щастям та радістю, а гострою тривогою і щемливим сумом. Він бачить її то на балу в сатани, то в образі чужої нареченої під вінцем. Своєю красою вона пориває його до пекла, мучить кокетуванням і зрадами. Даремно чекає поет на зустріч з коханою весь день. Нарешті митець залишає місто, щоб розірвати зачароване коло. Поету ненависне «порядне товариство», де всі зневажають його:

Ти бачиш, як щодня оті почвари —

Пси в окулярах, кицьки у рум’янах —

Моє ім’я товчуть в плітках поганих

Й вигадують мені пекельні кари.

До цього суспільства належить і та, що «роздряпала» до крові його серце.

Поет повертається до рідного дому. Зустрічає його рідна мати з чистою і вічною любов’ю.

Я звик високо голову держати,

Бо маю честь і мужність без догани.

Хай сам король мені у вічі гляне, —

Не опущу я їх, кохана мати.

Але тобі наважуся сказати:

Хоч дух у мене гордий, нездоланний,

Та біля тебе непокора тане,

Бо звик тебе, святу, я шанувати.

Моя душа подолана твоєю Високою, прекрасною душею,

І в небеса я лину разом з нею.

І каюсь я за вчинки, що смутили Твоє високе серце, серце миле,

Що так мене усе життя любило! («Моїй матері». Пер. М. Рильського)

Другий розділ, «Ліричне інтермецо», зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. Тому це примиряє, страждальця з життям, тугу змінює світла печаль. До цього циклу належать вірші про сосну, пальму, відомі у перекладі М. Лермонтова, хоча у віршах Гейне «сосна» — чоловічого роду, а «пальма» — жіночого роду, і тематика має глибшу любовну спрямованість. Поезії з розділу «Ліричне інтермецо» витримані в м’яких ліричних тонах. Вони завжди привертали увагу композиторів, бо тут багато музики, гармонії в самому вірші. Як справжня пісня мінорної тональності звучить, наприклад, вірш «Чому троянди немов неживі».

Чому троянди немов неживі,

Кохана, скажи мені?

Чому, скажи, в зеленій траві Фіалки такі мовчазні?

Чому так гірко дзвенить і співа Жайворонком блакить?

Чому в своєму диханні трава Тління і смерть таїть?

Чому холодне сонце поля В задумі похмурій мина?

Чому така пустельна земля І сіра, мов труна?

Чому мене, мов безумця, в пітьму Моя печаль жене?

Скажи, кохана моя, чому

Покинула ти мене? (Пер. Л. Первомайського)

У «Ліричному інтермецо» Гейне свої почуття виражає через образи природи — ніжної, лагідної, спокійної. Іноді символіка природи набуває драматичного характеру. Таким є символічний вірш про кедр, що росте на засніженій вершині. З південною пальмою зустрітися йому ніколи не вдасться:

Самотній кедр на стромині

В північній стоїть стороні,

І кригою, й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі Сумує в німій самотині

На спаленій сонцем землі. («Самотній кедр...» Пер. Л. Первомайського)

Тема розлуки, прощання — центральна в розділі «Ліричне інтермецо». Кульмінацією її розвитку є вірш «Коли розлучаються двоє...»:

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

І плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають, смутні.

З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли до нас згодом самі. (Пер. М. Стависького)

У третьому розділі, «Повернення на батьківщину», любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Гейне використовує мотив мандрів, де розчарований ліричний герой полишає рідні місця і тепер, повернувшись, дивиться на все просвітленим поглядом. Юнацькі страждання тепер дорогі для нього лише як спогади.

У цей цикл входить знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лорелей. Це давня народна легенда про загиблу нещасну красуню, котра випливає на узбережжя і заворожує всіх, хто пливе Рейном поблизу високої скелі, і це призводить до трагедії. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш стан народною піснею. Лорелей втілює згубну силу любові, якою вона наділена мимоволі, адже любов — це складне, загадкове почуття, яке дуже важко збагнути.

Легенда про рейнську русалку-сирену, покладена в основу цього вірша, хоча й не була «казкою старих часів», але своїм походженням завдячувала баладі іншого німецького поета-романтика — Клеменса Брентано, яку той опублікував у своєму романі «Годві» (1801-1802) як пісню, що у фіналі виконується героїнею.

Ця пісня не має прямого джерела в народній поезії і є повністю витвором фантазії К. Брентано, однак вона народила самостійну романтичну легенду про німфу, яка мешкає на Рейні та своїми піснями заманює кораблі на скелі, що органічно вписувалася в національну німецьку культуру. Ставши своєрідним символом романтичної лірики, «Лорелей» К. Брентано створила навіть певну поетичну традицію в німецькому романтизмі, на основі якої й виник поетичний шедевр європейського романтизму— безсмертна «Лорелей» Г. Гейне. Поява у К. Брентано цього вірша, органічно заснованого на ідейно-естетичних принципах народної балади, свідчило про те, що саме йому першому судилося створити сучасну німецьку народну баладу.

Образ Лорелей, створений німецьким романтиком, надалі користувався популярністю як серед літераторів, так і в усній традиції. Йдучи за К. Брентано, багато німецьких поетів зверталося до обробки цього сюжету (зокрема, Ейхендорф, Лебен, Зімрок), але саме вірш Гейне набув такої популярності, що став народною піснею. На Рейні досі є скеля, що славиться своєю дивовижною луною і називається Скелею Лорелей.

Якщо точніше визначати жанр вірша Гейне, то потрібно відзначити його основну відмінність від творів романтиків на цю тему, яка полягає в тому, що для його «Лорелей» характерне поєднання суб’єктивно-ліричного та епічного начал. Водночас у К. Брентано (за винятком останнього рядка), Лебена, Ейхендорфа вірші являють собою об’єктивну оповідь про подію, що відбулася. У баладі Гейне епічне розповідне начало подається не стільки через зображення дії, скільки через поетичний опис: золотоволоса красуня на тлі вечірнього неба над велично живописним Рейном, у золотому сонячному сяйві— цей образ і є епічним елементом у суб’єктивно-ліричних інтонаціях балади Гейне. Але її зміст, по суті, є ліричним — він не в розвитку дії, а у вираженні почуття, у трагічному пориванні рибалки, який зачарований красою Лорелей і платить за це смертю.

Цей ліро-епічний синтез визначив і деякі риси композиції балади. Перша її строфа вводить у сюжет ліричне «я» поета, охопленого глибоким сумом, якому так відповідає драматизм згаданої ним рейнської легенди:

Не знаю, що стало зі мною,

Сумує серце моє, —

Мені ні сну, ні спокою

Казка стара не дає. (Пер. Л. Первомайського)

Чотири наступні строфи несуть у собі власне розповідний елемент, точніше, розповідно-описовий. Остання, шоста, завершує сюжет балади в формі припущення, яке висловлюється від імені автора:

Зникають в потоці бурхливім

І човен, і хлопець з очей,

І все це своїм співом

Зробила Лорелей.

Таким чином, композицію можна вважати обрамлюючою.

Від романтиків, зокрема від К. Брентано, у баладі запозичений і мотив одвічного фатального кохання. Але у вірші Гейне згубна зваба рейнської чарівниці, що пробуджує до себе невідворотне почуття у приреченого Рибалки, переплітається з почуттями самого поета, з історією його власного кохання. Тому романтичне, з відтінком містики, тлумачення кохання істотним чином послаблюється у Гейне переведенням його на рівень природного людського почуття. Водночас деякі романтичні мотиви посилені у трактуванні сюжету про Лорелей у Гейне. Якщо в баладі Брентано героїня — звичайна бюргерська дочка, яка є нещасливою в коханні й сама гине від цього романтичного почуття, то Лорелей Гейне виступає як холодна спокусниця-чарівниця, позбавлена тих природних людських якостей, які притаманні її брентанівському прототипу:

Із золота гребінь має,

І косу розчісує ним,

І дикої пісні співає,

Не співаної ніким.

У художньому відношенні третій розділ — найцінніша частина збірки. Поет шукає забуття в мандрах. Причиною тому — нерозділене кохання. Він повертається до рідного міста, несподівано зустрічається з родиною колишньої коханої. Оживають згаслі спогади. Головна тема розділу — змалювання недооцінки суспільством високих душевних якостей героя. Гейне страждав від невизнання себе як особистості. Поет пише, що тільки прості та щирі люди можуть оцінити всю глибину і красу його душі:

Вродливице рибачко,

До суші плинь в човні,

Зостанься тут поруч зі мною І руку дай мені.

Прилинь до мого серця І страх даремний забудь, —

Щодня ж у дикім морі Ти прокладаєш путь.

Як море, в мене серце —

Нуртує і кипить,

І скарб чудових перлів

На дні його лежить. («Вродливице рибачко...» Пер. Дм. Паламарчука)

В останньому розділі — «Північному морі» — домінує аналітичне начало. Ліричний герой, який пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Символічним у цьому плані є вірш «Корабельна аварія».

Тема спогадів підкреслює самотність та неприкаяність поета. Він бачить себе в минулому, переживає колишній біль:

Ніч тиха, всі вулиці в сні спочивають,

Колись моя люба в цій хаті жила; її вже немає, її тут не знають,

Оселя ж лишилася та, що й була.

І там хтось стоїть, вгору глянув, здригнувся І в розпачі руки ламає свої;

Ось місяць його освітив, —я жахнувся:

Обличчя і постать у нього мої!

Ти, марище зблідле, ти, тінь моя власна!

Нащо мене дражниш коханням моїм?

І так не забута година нещасна,

Як серцем я рвався на місці оцім. («Ніч тиха...» Пер. Лесі Українки)

Переважну більшість віршів збірки написано в дусі пісенного фольклору. Цим і пояснюється її назва — «Книга пісень». Гейне віднайшов у народній пісні потрібні йому художні образи і поетичні засоби.

Віршовий розмір, яким найчастіше користується поет у «Книзі пісень», наближений до народного і має назву дольник. Він відрізняється від класичних літературних розмірів нерівномірними пропусками складів. Дольник у Гейне заснований на трискладовому силабо-тонічному розмірі. Так, у вірші «Хотів би я в слово єдине...» метричною основою, на якій формується дольник, є тристопний амфібрахій:

Хотів би я в слово єдине Вмістити всю думу смутну,

Віддать його вільному вітру —

Нехай би відніс вдалину.

Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла,

Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.

І навіть, коли серед ночі Заплющиш ти очі ясні,

І тут щоб знайшло моє слово

Тебе у найглибшому сні. (Пер. Л. Первомайського)

Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, який перебуває у глибокому розладі з оточенням. Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасливим коханням поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеного кохання у «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Якщо перші цикли «Книги пісень» написані за традицією німецької романтичної лірики, то згодом своєрідність поетичного таланту Гейне постала з усією яскравістю. Він уміє химерно поєднувати романтичні сни з точністю і ясністю реалістичної деталі. Він майстерно користується іронією як засобом викриття незбутніх ілюзій, вигадок, але знову й знову сам повертається до романтичних образів. Значний вплив на поетичну творчість Гейне справила німецька народна пісня, на зразках якої він учився майстерності безпосереднього, щирого зображення почуттів.

Гейне починав писати в той час, коли в Німеччині лірична поезія переживала розквіт. Епоха романтизму зробила лірику традиційним жанром німецької літератури. Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але від цього вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне. Ліричні вірші насичені ознаками повсякденності, котрі змушують повірити у щирість почуттів. Крізь ліричну схвильованість постійно проривається іронічна інтонація. Герой «Книги пісень», яким би не був щасливим, завжди пам’ятає, що це лише мить, а не одвічне блаженство. Він знаходить у собі нові сили посміхнутися навіть коли його почуття не поділяють, жити далі й знову кохати. Завдяки іронії Гейне піднімається над своїм ліричним героєм, автор завжди мудріший, аніж той, про кого він пише. Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. Жанрова своєрідність пісні зумовила вільну і поетичну форму, чим автор і керується. Разом з тим у «Книгу пісень» увійшло багато віршів, написаних у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне намагався використати свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя.





загрузка...

загрузка...