загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Джордж Ноел Гордон Байрон «Мій дух як ніч...», «Прометей», «Мазепа»

 

Джордж Ноел Гордон Байрон, шостий барон Байрон (1788-1824) — англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття. Учасник Грецької революції.

Джордж Гордон народився в Лондоні у старовинній, але збіднілій дворянській сім’ї. У десять років, після смерті двоюрідного дідуся, він успадкував титул лорда та Ньюстедське абатство, старовинний маєток у графстві Ноттінгемшир (великому промисловому центрі Англії). Саме тут Байрон став свідком жахливого визиску пролетаріату й виступів луддитів. «Години дозвілля» (1807) — перша, ще не цілком самостійна збірка віршів. Сатирична поема «Англійські барди і шотландські оглядачі» (1809) поклала початок теоретичній полеміці Байрона з реакційним романтизмом, якої він не припиняв протягом всього життя. Байрон суворо осуджував поетів т. з. «озерної школи» за зраду прогресивних ідей, нещадно висміював потяг до середньовіччя, містики.

Літературну славу й світове визнання принесли Байрону перші дві пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда» (1812), написані під враженням подорожі до Португалії, Іспанії, Албанії, Греції, Туреччини. Публікація цього поетичного щоденника знаменувала собою народження революційної течії в англійському романтизмі. Саме тут Байрон уперше заявив про свої симпатії до національно-визвольної боротьби поневолених народів і про свою ненависть до загарбницьких воєн. Для цього він використав традиційну на той час форму мандрів романтичного героя.

Повернувшись в Англію, Байрон бере активну участь у політичному житті країни, виступає в палаті лордів проти закону про смертну кару для луддитів та ін. Своє обурення реакційною політикою уряду, ідею неминучості народної помсти Байрон втілив у сатиричній «Оді авторам білля проти руйнівників верстатів» (1812), а також у віршах та епіграмах 1812-1816. У ці ж роки Байрон створює ліричні вірші, в яких тема кохання поєднується з волелюбними ідеями, а також цикл так званих східних поем («Гяур», «Абідоська наречена» (1813), «Корсар», «Лара» (1814), дещо пізніше — «Мазепа» (1818) та ін.), об’єднаних спільними настроями. В цих поемах особливо помітні суперечності світогляду Байрона — могутній протест поета-романтика проти ненависної йому дійсності і анархо-індивідуалістичні мотиви та песимізм. Настрої трагічної самотності, відчаю, нігілістичне заперечення можливостей суспільного прогресу особливо виявились у вірші «Пітьма» (1816), у філософській драмі «Манфред» (1817) та в деяких інших творах, написаних після другого вимушеного від’їзду Байрона, з батьківщини внаслідок жорстоких переслідувань його панівними класами Англії. Так звана світова скорбота Байрона виникла насамперед під впливом духовної кризи, пережитої поетом у зв’язку з крахом ідеалів Французької революції та реставрацією «старого режиму» в Європі після падіння Наполеона. Сила Байрона в тому, що він зумів перебороти свої вузько індивідуалістичні й песимістичні настрої і в громадсько-політичній діяльності та у кращих творах залишився активним борцем проти реакції за краще майбутнє народу. Цю силу він черпав у живому зв’язку з визвольними рухами сучасності. Навіть у найтяжчі для нього часи внутрішньої розгубленості Байрон вірний своїм демократичним принципам. У поемі «Шільйонський в’язень» (1816) він оспівав мужність швейцарського республіканця 16 ст. Боннівара, створив бойовий гімн англійських луддитів — «Пісня для луддитів» (1816).

У 3-й і 4-й піснях «Чайльд-Гарольда» (1817-1818) поет заявляє про свою відданість поглядам французьких просвітників, висловлює віру в справу революції. З 1817 до 1823 р. Байрон жив в Італії, брав активну участь у боротьбі карбонаріїв. Серед численних творів цього періоду, позначеного найвищим розквітом поетичного генія Байрона, особливе місце належить містерії «Каїн» (1821). Біблійна легенда про перших людей на землі під пером Байрона набирає могутнього атеїстичного й революційного звучання. Мотиви «світової скорботи» поєднуються з ідеями прометеївського богоборства й гуманізму.

Байрон був не тільки романтиком. Він також написав злободенно-сатиричні твори, позначені виразним реалізмом («Видіння суду» (1821), «Бронзовий вік» (1823) та ін.). Незакінчений роман у віршах «Дон Жуан» (1819-1823; 16 пісень) завершує творчий шлях поета. Це грандіозний критичний огляд суспільного життя тогочасної Європи. Протест Байрона проти соціального й національного рабства, мілітаризму, церкви, порочної дворянсько-буржуазної моралі й тема революційного народу звучать тут з особливою силою, бо розкриваються вони переважно реалістичними художніми засобами. Останні місяці свого життя Байрон перебував у Греції, де в рядах грецької армії боровся за визволення Греції. Там же (в грецькому місті Месолонгіон) він захворів на пропасницю, від якої помер.

Могутня творча індивідуальність і блискучий волелюбний талант поета здобули всесвітнє визнання. Байрон мав надзвичайно великий вплив на передову літературу свого часу. Він завоював любов і пошану Олександра Пушкіна, Віктора Гюго, Генріха Гейне, Шандора Петефі, Адама Міцкевича, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка. Байрон був улюбленим поетом англійських робітників епохи чартизму. Своїм однодумцем його вважали декабристи. Твори Байрона відомі в перекладах багатьма мовами; українською мовою їх перекладали Іван Франко, Леся Українка, Павло Грабовський, Пантелеймон куліш, Микола Костомаров та ін.

Байрон народився напередодні Великої французької революції. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості, з якою він стикався на кожному кроці. Вже в юності Байрон почав замислюватися над суспільними питаннями, пройнявшись почуттям невдоволення й песимізму. На ранньому етапі його життя й діяльності йому були притаманні настрої глибокої печалі та безвихіддя.

Ці мотиви проявились у ліриці поета. Байронівський ліричний герой має палкий темперамент, пристрасну душу і прагне діяльного героїчного життя. Тому навіть найсумніші поезії насичені внутрішньою енергією. Сучасників Байрона захоплювали в його ліриці масштабність особистості, інтенсивність переживань, сильний і цілісний характер. Поступово у віршах поета виявляється бажання порвати зі звичним життям та людським оточенням і полинути в інший світ. Так розвивається романтичний мотив «втечі від дійсності». Герой відчуває незадоволення життям в обивательському середовищі, серед людей з поверхневими почуттями та інтересами.

Ці мотиви розкриваються у низці ліричних поезій Байрона. Ліричний герой Байрона — непересічна особистість, мислитель, філософ, здатний не лише до глибокого аналізу дійсності, а й до самоаналізу. Він заглиблюється у свій внутрішній світ і свої ідеали і саме там знаходить «крила» для «голубки-душі». Байрон показує трагедію людини у світі, але водночас утверджує великі внутрішні можливості особистості, її високе призначення. Якщо неможливо змінити навколишню дійсність, то єдине, що може людина, — це змінити силою своєї фантазії та уяви внутрішній простір душі.

Проблему сильної, непересічної особистості й суспільства Байрон розробляє у вірші «Мій дух як ніч», який належить до циклу «Єврейські мелодії». В основі вірша лежить біблійний епізод з першої книги царств: цар Саул, замучений злими духами, звертається до юного співця Давида із проханням розрадити його. Особливу увагу у вірші звернено на роль поета в задушливому і темному мороці дійсності. Лише поет може пробудити в зачерствілій, похмурій душі високі почуття, викликати сльози, які принесуть полегшення згорьованому серцю. Так, душа ліричного героя похмура, але в ній ще є місце для сильних почуттів. Єдине, на чому наголошує Байрон, це те, що спів його ліри мусить бути сумним. Навколишня дійсність не залишає місця для веселощів.

У вірші «Прометей» Байрон звернувся до античної міфології. Його увагу привертає постать давньогрецького титана Прометея. Як і більшість героїв Байрона, Прометей — борець, одинокий герой, що викрав у всесильних богів вогонь для людей. Проте за свої подвиги він не отримує винагороди, а мусить потерпати від страшних мук. Байрон переконаний, що Прометей — герой, який повинен бути прикладом для «людських сердець»:

Твій гордий дух і непокора,

Що їх і небо не поборе,

Для смертних прикладом стає.

Лише подвиги в ім’я людства, твердість душі, гіркі муки, навіть героїчна смерть дають герою право на повагу і пам’ять нащадків.

Поезія Байрона, з її пристрасністю, волелюбними ідеями, могутнім протестом проти тиранії, відіграла значну роль у формуванні творчих засад поетів-романтиків. Водночас характерні риси байронічного героя (втеча від жорстокості буття, поза самотності, світова скорбота, постійний пошук гармонії) притаманні багатьом творам письменників першої половини XIX ст.

Таким чином, у своїй творчості Байрон висвітлив тему відчуження особистості в дисгармонійному світі, відкриту романтиками, з найбільшою повнотою. Образ байронічного героя, який ладен краще загинути в боротьбі, аніж змиритися і підкоритися гнобленню, мав у період феодальної реакції неабияке значення і набув поширення у світовій літературі.

Поему «Мазепа» Байрон написав під час перебування в Італії (у Венеції та Равенні) в 1818 чи 1819 рр. Інтерес Байрона до Мазепи був зумовлений тим, що поет сприймав його життя як гідний наслідування приклад героїчного служіння батьківщині. Саме так до Мазепи ставилися в Європі, де він став одним з найшановніших діячів української історії.

На початку своєї поеми Байрон подав довідку, яка свідчила, що в її основу був покладений один із епізодів з «Історії Карла XII» французького письменника Вольтера про те, як шляхтич Мазепа в юності за зв’язки з дружиною одного польського вельможі був покараний — прив’язаний до дикого коня, якого потім відпустили на волю. Тоді «Мазепа від страждань і з голоду трохи не вмер». Ця подія й становить основний зміст поеми. Про неї розповідає Мазепа шведському королю Карлові XII, коли після розгрому Петром І під Полтавою в 1709 р. вони тікали до Туреччини.

Легенда про Мазепу зародилася в Польщі й побутувала в кількох версіях. За однією з них, Мазепа, перебуваючи у своєму маєтку на Волині, мав любовний зв’язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний: його прив’язали до коня й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений зі степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік.

Вольтер навів цю історію у своїй книзі, внісши доповнення про дикого коня, який примчав прив’язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це зробило історію з життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її зі сфери побутової у міфопоетичну. Міфологічне звучання, що з’явилося в розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон у своїй поемі.

Мазепа захопив уяву Байрона, як і багатьох інших письменників-романтиків. Його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Дехто з дослідників вважає, що на розповіді Мазепи про його закоханість у молоді роки в юну красуню Терезу, жінку старого багатого графа-воєводи, позначилися стосунки самого Байрона з юною дружиною графа Гвічіолі, яку теж звали Терезою.

В образі Мазепи постають риси специфічно байронічного героя: це бунтар, «шляхетний злочинець», який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються у «східних поемах» Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображений до глибини душі, стає нещадним месником.

...Розгніваний, хотів я враз,

помститися за біль образ,

Та це зробив за кілька літ...

Так розповідає старий Мазепа Карлові, убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок.

Але, на відміну від героїв «східних поем», головний герой «Мазепи» — постать не вигадана, а цілком реальна, історична, і, крім того, в «мазепинському» сюжеті герой, хоч і впадає у відчай, але долає всі випробовування і стає гетьманом України.

Як і в інших своїх поемах, у «мазепинському» сюжеті Байрон значну увагу приділив романтизованому образу коханої головного героя — Терези, у світлих та ідеалізованих барвах окреслив зворушливу історію їх трагічної любові, але у стосунках Мазепи й Терези немає тієї космічної фатальності, що вирізняє почуття героїв «східних поем».

Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба із силами зла, що зближує його з героями прометеївського типу. Незвичайно виразне змалювання Мазепи, прив’язаного до коня, який мчить пустельним степом, що нагадує прикутого до скелі Прометея та його страждання.

Вагоме ідейне та художнє навантаження в поемі мають сцени, які змальовують стрімкий біг коня та страждання, яких він завдає головному героєві. Створюючи динамічний образ руху скакуна, Байрон посилює враження від нього, порівнюючи шалений галоп коня з гірським потоком, блискавкою, північним сяйвом, метеором, розбурханим морем.

У постійному внутрішньому русі передано почуття героя, які проходять наче всі кола пекельних страждань, наростаючи від початкової надії на можливість звільнення до повного відчаю, зневіри, готовності прийняти смерть як єдино можливе позбавлення від катування. Нескінченний галоп коня (мотив, який сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень.

У характеристиці свого героя поет насамперед підкреслює його внутрішню міць, великий життєвий досвід, незламний бунтарський дух і нескорену волю: «І сам він був як дуб-титан, землі козацької гетьман». Закінчуючи розповідь про пригоди своєї молодості, Мазепа зауважує:

А втім, як бачите, літа

Не вигнули мого хребта,

Не зменшили і не змінили

Відваги, розуму і сили...

Мазепа-оповідач не лише дивується своїй долі, своєму поверненню з небуття, а й вловлює сенс свого відродження. Доля виявляється немилосердною до нього, він зазнає жорстокої поразки, коли, здавалося б, стає реальністю мета його життя. Однак ця поразка не зломила його. В образі Мазепи-гетьмана постає своєрідний варіант байронічної титанічної особистості, переможеної, але не зломленої.

Поема Байрона «Мазепа» мала широкий розголос у Європі й відлуння в літературі, живописі, музиці, саме їй належить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із «вічних образів» світового мистецтва.





загрузка...
загрузка...