загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Олександр Пушкін «До моря», «Я вас любив...», «Я мить чудову пам'ятаю...», «Я пам'ятник собі поставив незотлінний», «Євгеній Онєгін»

 

Олександр Пушкін (1799-1837) народився 26 травня (6 червня за новим стилем) 1799 року в Москві. Батько, Сергій Львович, належав до стародавнього дворянського роду; мати, Надія Осипівна, уроджена Ганнібал, була внучкою Абрама Петровича Ганнібала — «арапа Петра Великого».

Вихований французькими гувернерами, з домашнього навчання він виніс лише прекрасне знання французької і любов до читання. Ще в дитинстві Пушкін познайомився з російською поезією від Ломоносова до Жуковського, з комедіями Мольєра і Бомарше, творами Вольтера й інших просвітителів XVIII століття. Любов до рідної мови йому прищепили бабуся, Марія Олексіївна Ганнібал, яка чудово розмовляла та писала російською (явище, рідкісне у дворянських родинах того часу), і нянька Арина Родіонівна. Ранньому розвиткові літературних схильностей Пушкіна сприяли літературні вечори в домі Пушкіних, де збиралися відомі письменники.

У 1811 році Пушкін вступив до щойно відкритого Царськосельського ліцею — привілейованого навчального закладу, призначеного для підготовки за спеціальною програмою вищих державних чиновників з дітей дворянського стану. Тут Пушкін уперше відчув себе Поетом: талант його був визнаний товаришами по ліцею, серед яких були Дельвіг, Юохельбекер, Пущин; наставниками ліцею, а також такими корифеями російської літератури, як Державін, Жуковський, Батюшков, Карамзін.

Після закінчення ліцею в червні 1817 року у чині колезького секретаря поет був призначений на службу в Колегію іноземних справ, де не служив і дня, цілком віддавшись творчості. До цього періоду належать вірші «Вольність» (1817), «До Чаадаєва», «На Аракчеєва» (1817-1820), які, хоч і не публікувалися, були настільки відомими, що, за свідченням І. Якушкіна, «у той час не було скільки-небудь грамотного прапорщика, який не знав їх напам’ять». Ще до закінчення ліцею, у 1817 році, Пушкін почав писати поему «Руслан і Людмила», яку закінчив у березні 1820 року.

У травні Пушкіна було заслано на південь Росії за його «обурливі вірші». У Кишиневі Пушкін знайомиться і спілкується з майбутніми декабристами, багато працює. За три роки заслання було написано «Кавказький бранець» (1821), «Бахчисарайський фонтан» (1823), а також «В’язень», «Пісня про віщого Олега» (1822) — зразки романтичної та громадянської лірики — і багато інших віршів; розпочато роман у віршах «Євгеній Онєгін».

У липні 1823 року Пушкіна переводять під начало графа Воронцова, і він переїжджає в Одесу. Складні відносини з графом призвели до того, що він був висланий з Одеси, звільнений з державної служби і висланий у маєток матері в с. Михайлівському, «під нагляд місцевого начальства». Там поет вів усамітнений спосіб життя, одноманітність якого скрашувало лише спілкування із сусідами — родиною Осипових-Вульф — і нянькою, що розповідала йому вечорами казки. У Михайлівському засланні Пушкін формується як художник-реаліст: продовжує писати «Євгенія Онєгіна», почав «Бориса Годунова», написав епіграми «На Воронцова», «На Олександра І» тощо.

17 грудня 1825 року він довідується про повстання декабристів і арешт багатьох своїх друзів, із глибоким хвилюванням чекає звісток зі столиці. Дні напруженого чекання закінчуються у вересні 1826 року, коли Пушкін одержує з фельд’єгерем наказ Миколи І негайно прибути до нього в Москву. Імператор сподівався залучити Пушкіна на свій бік, зробити його придворним поетом. Як про велику милість він оголосив Пушкіну, що сам буде його цензором. Цензорство царя обернулося поліцейським наглядом: «Борис Годунов» був кілька років під забороною; поетові було заборонено не тільки видавати, а й читати будь-де свої твори, не переглянуті царем. Важкі роздуми поета відбиті у віршах цього періоду.

У травні 1828 року Пушкін безуспішно просить дозволу поїхати на Кавказ або за кордон. У той же самий час сватається до першої красуні вищого світу Наталії Гончарової і, не одержавши відповіді, самовільно їде на Кавказ. Враження від цієї поїздки передані в його нарисах «Подорож в Арзрум», у віршах «Кавказ», «Обвал», «На пагорбах Грузії...».

Приїхавши звідти до Петербурга, поет одержує від шефа жандармів Бенкендорфа лист із різкою реакцією імператора на поїздку без дозволу, що з усією ясністю розкрив вороже ставлення Миколи І до Пушкіна.

У квітні 1830 року Пушкін знову запропонував Наталії Гончаровій руку й серце. Красуня нарешті погодилася, й поет виїхав у свій маєток Болдіно, щоб улаштувати справи і підготуватися до весілля. Епідемія холери змусила його затриматися тут на кілька місяців. Цей період творчості поета відомий як «Болдінська осінь». Відчуваючи великий творчий підйом, Пушкін пише своєму другові і видавцеві П. Плетньову: «Вже я тобі наготую всячини, і прози, і віршів», — і дотримує свого слова: у Болдіно написані такі твори, як «Повісті Бєлкина», «Маленькі трагедії», «Будиночок у Коломні», «Казка про попа і робітника його Балду», вірші «Елегія», «Біси» тощо, завершено «Євгенія Онєгіна».

18 лютого 1831 року у Москві Пушкін обвінчався з Н. Гончаровою. Улітку 1831 року знову вступив на державну службу в Іноземну колегію з правом доступу в державний архів. Пише «Історію Пугачова» (1833), історичне дослідження «Історія Петра».

Останні роки життя Пушкіна пройшли у важкій обстановці відносин із царем, що дедалі загострювалися, і ворожнечі до поета з боку впливових кіл придворної і чиновницької аристократії. Щоб не втратити доступу в архів, Пушкін був змушений змиритися з призначенням його камер-юнкером двору, образливим для поета, тому що це придворне звання зазвичай давали молодим людям. За поетом стежили, переглядали його листи, дедалі погіршувалися матеріальні справи родини, зростали борги.

Але, хоча в таких тяжких умовах творча робота не могла бути інтенсивною, саме в останні роки написані «Пікова дама» (1833), «Єгипетські ночі», «Капітанська дочка» (1836), поема «Мідний вершник», казки.

Наприкінці 1835 року Пушкін одержав дозвіл на видання свого журналу, названого ним «Современник».

До кінця 1836 року конфлікт між «вільнодумцем камер-юнкером Пушкіним» та ворожими йому вищим світом і бюрократичною знаттю вилився в анонімні листи, образливі для честі дружини поета і його самого. У результаті відбулося відкрите зіткнення Пушкіна із французьким емігрантом Дантесом, і вранці 27 січня (8 лютого — за новим стилем) у передмісті Петербурга, на Чорній річці, відбулася дуель. Пушкін був смертельно поранений і через дві доби помер.

Загибель поета стала національною трагедією: «Сонце російської Поезії закотилося», — так сказав у некролозі відомий російський письменник В. Ф. Одоєвський.

Похований Олександр Сергійович Пушкін на цвинтарі Святогорського монастиря, неподалік від села Михайлівське.

Творча спадщина Пушкіна надзвичайно багатогранна: це ліричні вірші та поеми, повісті та драматичні твори, роман у віршах. Лірика Пушкіна — один із виявів творчого генія поета, втіленням волелюбності, мудрості та гуманних почуттів. Велич О. Пушкіна як поета визнана в усьому світі. Для лірики Пушкіна характерна дивовижна художня яскравість та ясність образів, блискучий розум, майстерне володіння художніми засобами. Про його вірші писали: «Тут немає красномовства, тут лише одна поезія: ніякого зовнішнього блиску, все просто, все пристойно, все сповнено внутрішнього блиску, який розкривається не одразу. Слів небагато, але вони настільки влучні, що позначають усе».

В інтимній ліриці Пушкіна особливо яскраво відобразилась моральна сила, багатство та різноплановість особистості поета, перипетії його життя. Лірика знайомить нас з його роздумами про сенс життя та щастя людини, з його моральним ідеалом, особливо яскраво втіленим у віршах про кохання та дружбу.

Своєрідним ліричним шедевром вважають вірш «Я пам’ятаю мить чудову» (1825). Він присвячений знайомій поета — Ганні Петрівні Керн. Пушкін вперше зустрів Керн на одному із вечорів у Петербурзі. Після цього їх шляхи довший час не перетинались. Нова зустріч відбулася у будинку спільних друзів недалеко від родинного маєтку Пушкіна. Зачарований красою і чарівністю Керн, він присвячує вірш «генію чистої краси». Внутрішній, душевний стан поета у вірші зазнає внутрішньої динаміки. Перед нами три етапи такого стану. Перший — коли перед поетом постала краса, що залишила спомин в його душі. Другий — коли в момент тяжких, буремних років вигнання, спогад втрачається. Ця втрата привела до втрати відчуття повноти життя, радості творчості:

У глушині важкій вигнання

Минали дні мого життя

Без божества і без палання,

Без сліз, кохання, без чуття.

І третій — коли краса знову повертає поету кохання, поетичне натхнення, відчуття повноти життя:

І серце б’ється променисте,

В моїй душі воскресли знов

І божество, й натхнення чисте,

Й життя, і сльози і любов. (Пер. В. Сосюри)

Кохання в життя і творчості Пушкіна завжди було пристрастю, котра найповніше втілює відчуття повноти життя. Лише стан закоханості дарує поетові той стан душі, в якому можливі натхнення, творчість, високе горіння.

Кохання в поезії Пушкіна — це глибоке, морально чисте, надзвичайно ніжне й самовіддане почуття, яке робить людину шляхетнішою і чистішою. Навіть тоді, коли йому немає відгуку, кохання — це прекрасний дар життя. Проте коханню притаманний і трагізм. У вірші «Я вас любив...» (1829) Пушкін торкається трагічного в коханні, але його «смуток... ясний», і він ніколи не впадає у розпач. Так, любов ще не згасла у його серці, проте він не хоче завдавати прикрощів коханій, турбувати її, завдавати клопотів. Заключні рядки вірша ще раз підтверджують щирість почуттів та безмірне благородство поета. Понад усе він бажає щастя своїй коханій:

Я вас любив і ніжно так і мрійно,

Як дай вам Бог, щоб інший вас кохав!

Це своєрідне благословення новому, молодому життю, побажання коханій знайти таку саму глибину почуттів у іншій людині, яка стане її обранцем. Вісім рядків вірша буквально просякнуті коханням. У ньому — ціла історія високого і полум’яного, виключно самовідданого і благородного почуття. Цей вірш — одна з найкращих ліричних мініатюр у російській літературі, витончена за естетичною формулою і зрозуміла для всіх загальнолюдським змістом. У вірші проступає прихована туга поета за щастям, яке не здійснилося. Туга органічно зливається зі щирим побажанням коханій такого самого ніжного і безкорисливого почуття, яке відчуває ліричний герой. Вірш «Я вас любив» — це своєрідне поетичне прощання, останнє «пробач» коханню і коханій, наповнене всепрощенням та добротою, і водночас чоловічою гордістю і самоповагою.

Очевидно, що тема кохання знайшла своєрідний відгук у творчості Пушкіна. Проте поет так і не знайшов єдиної формули її ліричного втілення. Універсальним, мабуть, є сприйняття кохання як взірець найвищої досконалості буття, лише воно дає змогу повною мірою відчувати повноту життя, натхнення, дарує радість творчості.

Вірш «До моря» (1824) став своєрідним підсумком важливого етапу творчості поета — «періоду південного заслання». Поет почав писати цю поезію в Одесі, а закінчив у Михайлівському, куди був відправлений в уже офіційне заслання за начебто атеїстичні погляди, а фактично — за вільнодумство. Під час перебування в Одесі Пушкін мріяв про втечу за межі Росії на якомусь іноземному кораблі, яких багато швартувалося біля міського причалу. Поет звертається до моря:

Ти ждало, кликало... Надію

Несла в журбі душа моя... (Пер. А. Малишка)

Однак ці плани не справдилися... Наказ про повернення до родового маєтку в Михайлівське остаточно зруйнував надії поета на звільнення.

Вірш пронизаний автобіографічними мотивами, тугою за такою можливою і, здавалося, близькою свободою, від якої автора відділяло лише море — романтичний символ нескореності й незалежності.

Поезія написана як монолог-звертання ліричного героя до моря. Це й не дивно, оскільки романтики загалом ставилися до всієї природи як до живої «одухотвореної» істоти. Перед нами постає прекрасна й свавільна стихія. Для ліричного героя море — світла мрія його душі, бо саме воно відроджувало «у серці тихім і сумнім» сокровенні надії. Йому в цій стихії до вподоби все: і тиша у вечірній час, і хвиль свавільних переливи, і штиль, коли в тихі ночі, у світлі дні спокійно пливе човен непорушними водами, і шторм, що забирає якийсь корабель на дно морське... Глухий шум моря, голос його безодні різко контрастує з навколишніми сірими берегами. Душа ліричного героя поривається до цієї вільної та широкої стихії, але він уже розуміє, що його місце — на березі («та на землі лишився я»). Час мрій залишився позаду. Велика романтична епоха відходить у минуле, а з нею і її могутні символи — Наполеон і Байрон.

У вірші «До моря» Наполеон постає перед нами як величний і славний герой:

На скелі є гробниця в славі,

Де взяв його холодний сон:

Там спогадання величаві,

Як загасав Наполеон. (Пер. А. Малишка)

Французький імператор асоціюється в ліричного героя з бунтівником-романтиком, що спробував завоювати весь світ, але зазнав поразки у своїх титанічних пориваннях.

Стихія нагадує ліричному героєві про недавню смерть ще одного оспівувача моря — Байрона. Море, «образ вільний і широкий», «кипів у нім, як дух борні». Англійського поета «володаря наших дум», хмурного й глибокого, «страшного в своїй самотині» «оплакала свобода».

Саме ця спустошеність світу, у якому поступово зникають чи віддаляються романтичні ідеали, найбільше турбує ліричного героя; Тож навколишньому світові, що позбавлений свободи та потерпає від тиранії, протистоять дари й краса моря:

Прощай же, море! Не забуду

Твою красу, твої дари,

І довго, довго чути буду

Твій шум у тихі вечори.

В ліси, в поля, в піски сипучі,

Тобою повний, понесу

Твої затоки й сині кручі,

І сонце, й тінь, і хвиль красу. (Пер. А. Малишка)

За рік до своєї смерті, наче підбиваючи підсумок своєї поетичної діяльності, О. Пушкін написав вірш «Пам’ятник». За своєю темою й побудовою він близький до однойменного вірша Г. Державіна, який, у свою чергу, узяв як формальний зразок оду давньоримського поета Горація «До Мельпомени» (цю оду давньоримського поета до Г. Державіна в російській поезії перекладав також М. Ломоносов). У Пушкіна, як у Державіна, у вірші п’ять строф, написаних за однаковим планом. Але думки Пушкіна й Державіна про свою творчість, оцінка її основного змісту й значення глибоко різні. Отже, «Пам’ятник» — це не просто переспів відомого твору, а оригінальний вірш, у якому думки автора важливі самі по собі, а не лише в зіставленні з Державіним, Ломоносовим чи й самим Горацієм. «Пам’ятник» Пушкіна — це новий візерунок, вишитий по старій канві.

В основі твору лежить метафора уподібнення поезії пам’ятнику. Саме цю метафору і запозичили в Горація Пушкін і Державін. Підсумовуючи свою творчість, поет говорить про те, що його «пам’ятник нерукотворний», його поезія залишиться і після його смерті: «до нього вік людська не заросте тропа». І творець залишиться жити у своїх творіннях.

У вірші «Пам’ятник» Пушкін справді підбиває підсумок свого творчого шляху. Він замислюється про сенс життя, про особливу місію, яка дається кожній людині від народження.

Уже в першій строфі Пушкін підкреслює народність своєї творчості. Поет порівнює духовне і матеріальне, живу поетичну думу і мертвий камінь, і в цьому полягає художня цінність вірша. Зміст і цінність поезії Пушкін вбачає у тому, щоб служити добру і будити в людях добрі почуття. У цьому основне завдання поезії та найвище її призначення.

Отже, поет «поставив» собі «незотлінний пам’ятник», вищий від Олександрійського стовпа, тобто колони, поставленої на честь Олександра І на Палацовій площі в Петербурзі. Головною темою вірша є тема царя і поета, земного володаря і володаря дум. Геній своєю творчістю сам ставить собі за життя «нерукотворний пам’ятник», тому що він — голос народу, його пророк. Не хто-небудь, а він сам спорудив собі пам’ятник. Звідси багато разів повторюване «я».

Пушкін жив і творив у «суворий вік». Він пишався тим, що його поезія була вільною, волала до свободи — політичної та духовної. Олександрійський стовп — це найвища у світі колона, уособлення покори царю і влади самого царя. Пушкін був придворним нижчого чину, і водночас він був людиною високого покликання і призначення.

Так що ж означає «вищий від Олександрійського стовпа»? Це можна тлумачити і як перемогу поета над цензурою, і як його перемогу над самодержавством. Пушкін зіставляє два пам’ятники — матеріальний і духовний. Він вступає в протиборство з «кумиром» свого часу.

Далі Пушкін говорить про своє історичне безсмертя та пророкує майбутню широку популярність своєї поезії серед усіх народів Росії. Пушкін морально переміг не лише самодержавного «кумира», силою поетичного слова і високою духовністю він справді переміг час і простір.

«Пам’ятник» — це глибокий і багатий за своїм ідейним змістом вірш. Поетичні ідеї у творі перегукуються, з’являються і зникають за внутрішньою необхідністю й у результаті власних асоціацій поета. Через них постає цілісна натура митця, його життєвий досвід і мудрість.

У четвертій строфі міститься основна думка всього вірша — оцінка поетом ідейного змісту своєї творчості. Пушкін стверджує, що право на визнання й любов народу він заслужив, по-перше, високою людяністю своєї творчості («добрі почуття я лірою плекав»); по-друге, своєю боротьбою за волю («в мій суворий вік я звеличав свободу»); по-третє, захистом декабристів («і за подоланих благав»). Поет славить свободу. Особливого значення це слово набуває саме в «суворий вік». Свобода, з точки зору Пушкіна, — це почуття, яке має підносити людину над собою і над несправедливістю в суспільстві.

В останній строфі, звертаючись до своєї музи, Пушкін закликає її, «не прагнучи вінця, оподаль від борні», приймати байдуже хвалу й наклеп і дотримуватися власного покликання. У цій строфі твору дехто вбачає суперечність усьому тому, що сказано раніше про безсмертя і славу поета, про значення його творчості. Але останні рядки виникли у зв’язку з внутрішньою необхідністю донести думку про непокору митця будь-якій земній владі.

Вірш, відповідно до теми, написано в жанрі греко-римської оди. Через це і добір слів, й інтонація вирізняються врочистістю. Створенню піднесеного пафосу сприяють уведені поетом слов’янізми, а за інтонацією «Пам’ятник» являє собою врочисту промову народного поета-громадянина, який стверджує своє право на історичне безсмертя.

У романі у віршах «Євгеній Онєгін» Пушкін створив широку, повну і точну картину життя російського суспільства свого часу. Він змальовує побут і звичаї різних груп дворянства: петербурзького, московського і помісного. Розкриває він і духовний світ своїх сучасників.

Пушкін поставив перед собою завдання створити типовий портрет сучасника — людини нового,

XIX ст., яка представляє вільнодумну і водночас знудьговану й розчаровану дворянську молодь пушкінської доби. Таким героєм у романі є Онєгін, але й інші — Ленський, Татьяна, Ольга — це також майстерно відтворені поетом типові постаті тогочасного російського дворянства. Крім цих основних образів роману, картину російського життя доповнюють другорядні персонажі.

«Євгеній Онєгін» — один з перших російських соціально-психологічних романів. Новаторською була не лише тематика, а й жанрова форма, до якої вдається Пушкін і яку він характеризує так: «не роман, а роман у віршах — диявольська різниця».

Спільним для прозового і віршового романів є наявність у їх художній структурі епічної складової, тобто зображуваної у творі картини людського життя. Але, на відміну від прозового, роман у віршах має ще й чітко окреслену ліричну складову, що виявляється в постійній присутності авторського голосу, який звучить у так званих ліричних відступах: автор коментує зображувані ситуації, дає оцінку вчинкам героїв, співвідносить їх з обставинами власного життя тощо.

Жанрова модель пушкінського роману подібна до ліро-епічних поем Байрона, а також до його знаменитого роману у віршах «Дон Жуан», але, на відміну від них, по-перше, спирається на реалістичні принципи зображення людського характеру (широкий контекст соціально-історичних обставин, типові характери, подані у процесі їх психологічного формування, мотивованого впливом на них з боку соціального середовища, тощо), по-друге, синтезує в собі ознаки багатьох ліричних жанрів (елегія, послання, епітафія, ода тощо), що зумовило й інше жанрове визначення Пушкіним свого твору — «вільний роман».

Головний герой роману, молодий дворянин Євгеній Онєгін, зображений Пушкіним як людина з дуже складним і суперечливим характером. Поет не приховує його недоліків і не намагається виправдати їх. Вже з першого розділу ми дізнаємося, що автор товаришував з Онєгіним, що поетові «подобалися його риси» і що він любив проводити з ним час. Автор по-різному ставиться до свого приятеля протягом роману. Він, хоч і цінує дружбу Онєгіна, але іноді ставиться до нього іронічно, а іноді суворо засуджує його поведінку. Суперечливість у характері Онєгіна робить його образ більш життєвим, далеким від схематизму. Онєгін — не «позитивний», але і не «негативний» герой.

Пушкін, описуючи життя Онєгіна, звертає значну увагу на його виховання. Воно згубно вплинуло на героя. Внаслідок цього з Онєгіна вийшов справжній егоїст, Людина, що думає тільки про себе, про свої бажання і задоволення, що не вміє звертати увагу на почуття, інтереси, страждання інших людей, що здатна з легкістю скривдити, образити, завдати горя іншій людині, навіть не зауважуючи цього. Таким би Онєгін і залишився для нас, якби ми не довідалися про декілька подій, які мали найсильніший вплив на героя роману. Під їхнім впливом Онєгін виявляє такі властивості свого характеру,

про які навіть не підозрював. Насамперед це було вбивство Онєгіним на дуелі його молодого друга, Володимира Ленського. Від цього безглуздого злочину Онєгін жахається. Убивство Ленського перевернуло все життя героя. Він не в змозі більше жити в тих місцях, де все нагадувало йому про скоєне, тому й вирушає у мандри.

Онєгін вже не може, як колись, жити, зовсім ігноруючи почуття і переживання людей, з якими він стикається, і думати тільки про себе. Герой, що повернувся з подорожі, не схожий на колишнього Онєгіна. Він став набагато серйознішим, уважнішим до оточуючих, тепер він здатний на сильні почуття, що цілком захоплюють його і вражають його душу.

За Пушкіним, у героїв сучасних йому європейських романів про розчаровану молоду людину — «аморальна душа». Онєгіна ж ця оцінка зовсім не стосується. Про нього не можна сказати, що він людина з аморальною душею. В історії відносин Онєгіна і Татьяни Пушкін показав «душі пряму шляхетність» героя. Убивство Онєгіним Ленського на дуелі також не можна беззастережно назвати аморальним, тому що за поняттями того часу дуель — узаконений у дворянському суспільстві спосіб захисту честі. Для Онєгіна прийняти виклик чи відмовитися було не дріб’язком, а головним питанням, адже йшлося про те, чи залишиться він у дворянському суспільстві, чи буде він, як і раніше, «своїм» у цьому середовищі, а чи буде відлучений. Про Онєгіна не можна сказати, що він — безнадійний егоїст. У глибині душі він не позбавлений доброзичливості та чуйності до людей.

Головний герой роману — особистість складна і глибоко суперечлива. Це особливо відчутно, коли читач звертається до тих строф, у яких розповідається про те, що Татьяна, намагаючись краще зрозуміти Онєгіна, вивчає його позначки на полях улюблених книг. Татьяна міркує, що ж являє собою Онєгін. Вона відчула складне переплетення в характері героя суперечливих властивостей (Онєгін — «творіння пекла чи небес?»). Вона намагаються вирішити, чого ж у ньому більше: доброго чи злого?

Внутрішній світ Онєгіна характеризує його лист до Татьяни. Полюбити дівчину міг тільки змінений Онєгін, і його лист — найяскравіше свідчення змін, що сталися. Байдужість до усього, життя тільки для себе не дали йому задоволення. Своє щастя і порятунок Онєгін бачить у коханні.

Татьяна Ларіна, «милий ідеал» Пушкіна, є головною героїнею роману. Татьяна — це уособлення добра, високої душі, вірності і цілісності натури. Пушкін називає свою героїню «росіянкою душею». Але якщо колишній Онєгін свого часу не побачив усієї внутрішньої краси Татьяни, новий Онєгін вже може оцінити Татьяну по-справжньому, і палко, щиро закохується в неї. У цьому почутті тепер для нього — весь сенс його життя, і якщо Татьяна не прийме його любов, то і життя для нього немає. Але його чекає відмова, тому що розуміння честі Татьяною не дозволить їй порушити слово, дане Богові і собі:

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця.

Головна риса Татьяни — глибока щиросердечна шляхетність, розвинене почуття обов’язку, що для неї вище за найсильніші почуття. Вона вважає, що коли вона сама, своєю волею, вільно дала обіцянку іншій людині бути вірною дружиною, то зобов’язана зберігати непорушним це дане нею слово. Це підпорядкування усіх своїх дій почуттю обов’язку, нездатність до обману, до компромісів зі своїм сумлінням варте поваги та захоплення. Недарма для Пушкіна вона — «милий ідеал», хоча він і не наділяє її ані красою, ані знатністю, створюючи образ жінки з чудовими щиросердечними якостями. На це звертає увагу навіть колишній Онєгін і говорить Ленському: «Я вибрав би іншу, коли б я був, як ти, поет. У рисах в Ольги життя немає...» А у Татьяні з першого погляду відчувається поетична душа.

Крім головних дійових осіб, найбільш близьких авторові, Онєгіна і Татьяни, у романі присутній ще один цікавий образ — образ романтичного юнака Ленського. Пушкін розповів нам про його коротке життя і досить сумну долю. В особі Ленського Пушкін зобразив дуже поширений тоді тип юного романтика. Ленський — захоплений поет-лірик, переконання його найшляхетніші, найбільш передові: мрії про волю народу, «волелюбні мрії», як називає їх автор. Але герой зовсім не знає і не розуміє життя. «Серцем милий невіглас», він сприймає людей і життя романтично, вірить у високу дружбу, у вічне та ідеальне кохання. І, як йому здається, він знайшов усе це: дружбу Онєгіна, кохання Ольги. Але він гине від першого ж удару долі. Можливо, це і на краще, тому що в пам’яті інших героїв і читачів роману Ленський назавжди залишається палким, пристрасним юнаком, романтиком-мрійником.

Пушкін, щоб повніше показати всі сторони життя дворянського суспільства 10-20-х років XIX століття, створює у своєму романі ще й образ Ольги, молодшої сестри Татьяни. Ольга — повна протилежність своєї сестри. Вона життєрадісна, приваблива, але це не може приховати бідності її духовного світу. «Завжди скромна, завжди слухняна», Ольга є однією з тих, хто, не замислюючись, живе за прийнятими у дворянському середовищі правилами. Недовго вона плакала за Ленським і незабаром вийшла заміж.

Отже, на прикладі характерів своїх героїв Пушкін показав психологію людини свого часу. Звичайно, доля кожного з них могла б скластися більш вдало. Але це залежало не лише від самих героїв, а й від правил, встановлених у суспільстві того часу.





загрузка...

загрузка...