загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Оноре де Бальзак «Гобсек»

 

Оноре де Бальзак (1799-1850) — французький письменник. Перший успіх до нього прийшов після написання «Психології шлюбу» (1829), навіяного Вальтером Скоттом. Це було початком великої серії романів під загальною назвою «Людська комедія». Писав також оповідання.

Народився в місті Тур 20 травня 1799 р. Дід його був селянином, а батько «вийшов у люди» і перетворився з «Бальса» на «Бальзака», додавши до свого прізвища шляхетну частку «де». З самого дитинства мати не цікавилася дитиною і влаштувала його в інтернат. У сім років Оноре почав навчання у Вандомському училищі. Йому там не дуже подобалось: предмети викладались абияк, а дисципліна була суворою. Бальзак не був першим учнем, хоча багато писав і захоплювався писанням. Після того як хлопчик захворів (1814), батьки забрали його додому. 1814 р. родина Бальса оселяється в Парижі. Оноре продовжив навчання у приватних школах, відвідував лекції в Сорбонні, всесвітньо відомому університеті, відвідував практику в адвокатській конторі. Вже за тих років Бальзак відчув на собі французьку дійсність.

Заглиблення в «прозу» життя посилювалось ускладненням власних матеріальних обставин. 1819 р. батько Бальзака залишив службу без пенсії і Оноре, того самого року отримавши диплом юриста, змушений був заробляти собі на хліб. Професія адвоката його не приваблювала. Він мріяв про письменницьку діяльність. Родина не ставала йому на заваді, навіть посильно йому допомагала: на сімейній нараді було ухвалено встановити Оноре іспитовий термін тривалістю два роки та фінансувати його. За той час він мав довести, що в нього є справжнє покликання до письменництва і що він здатний створити значний твір. Бальзак спробував догодити умовам угоди, написавши віршовану драму «Кромвель». І жанр, і естетика твору не відповідали хисту Бальзака. До того ж він робив тільки перші кроки на літературній ниві і не мав досвіду. Отже, твір, незважаючи на докази талановитості його автора, виявився невдалим.

З 1821 р. Бальзак жив у Мансарді, спілкувався з журналістами і створив низку модних тоді «готичних романів», спочатку в співавторстві, а потім самостійно. В них можна побачити набір прийомів і тем, властивих такому типу літератури: руїни замків, таємниці, кістяки та небесно чисте кохання. Ці твори теж не принесли Бальзакові бажаних грошей, але відіграли позитивну роль у становленні письменника: саме на них він вигострював свою майстерність, щоб в 1829 р., коли з’явився роман «Останній шуан», увійти до французької літератури одним з її найоригінальніших авторів. Двадцяті роки багато в чому ускладнили життя Бальзака. Боротьба з кредиторами — одна з найпопулярніших тем анекдотів, пов’язаних з його ім’ям. Аби позбутися боргів, Бальзак писав безупинно, створюючи роман за романом, працюючи по 16 годин на добу та одержуючи аванси від видавців за ненаписані твори. Крім того, він був світською людиною, завойовував серця жінок, мав славу трохи кумедного «денді». Встигнути скрізь він міг тільки завдяки життєлюбності і працьовитості, які, мов потік, нуртували і виливались на сторінки його книжок.

Згодом письменник використовує «фізіологічний нарис» для створення своїх новел. Саме так виник його всесвітньо відомий твір «Гобсек», що був спочатку «фізіологічним нарисом» про лихваря. Від початку 30-х років Бальзак пише великі прозові твори — романи і повісті («Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря Білото» та ін.). Ще на ранніх етапах творчості Бальзак виявив схильність писати твори циклами, внаслідок чого виник задум об’єднати всі романи в епопею.

У 1840 р. з’явилась і назва «Людська комедія», а в 1842 — «Передмова». До епопеї увійшло майже все створене Бальзаком у 30-х роках та написане після 1842: романи «Втрачені ілюзії, «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і злидні куртизанок» та ін. Останній роман Бальзака «Селяни» залишився незавершеним.

У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшов з Одеси за підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторкою послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку поблизу Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся

з нею у Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею зав’язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони не могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка. Венцеслав Ганський помер у 1841 р., але закоханим через різні обставини довелось чекати на вінчання ще дев’ять років. Вони зустрічались у різних містах і країнах Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, а зрештою одружились у Бердичеві. Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847 - січні 1848 р. і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850 року. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, він кілька разів був у Бердичеві. Україна вразила його своїми полями і родючою землею.

«...Це пустеля, царство хлібів, ці мовчазні прерії Купера, — захоплено зазначав він. — Тут починається український чорнозем, шар чорного і тучного ґрунту завтовшки футів п’ятдесяти, а іноді навіть і більше. Його ніколи не угноюють...»

Разом з Ганською Бальзак відвідав Київ і так описав його красу і велич у листі до Лори де Сюрвіль: «...Ось я і побачив цей Північний Рим, це татарське місто з трьомастами церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії українських степів. Добре поглянути йа це ще разок...» .

У 1847, 1848 і 1850 роках відвідав Київ (загалом було 6 візитів письменника до Києва). Зупинявся в будинку польських магнатів Ганських на Печерську (неподалік теперішньої вулиці Липської), почав писати нарис «Лист про Київ». Бував у Контрактовому будинку на Подолі під час контрактових ярмарків.

Тривалий час жив у селі Верхівня (нині Житомирської області), в маєтку Ганських (з осені 1847 по лютий 1848 року та з осені 1848 року по квітень 1850 року).

Помер 18 серпня 1850 року в Парижі.

У 201Г році в Бердичеві, навпроти костелу Варвари, було відкрито пам’ятник славетному письменнику. Автором погруддя став житомирський скульптор Василь Фешенко.

Головний герой повісті Бальзака «Гобсек» (1830) -— старий лихвар, до якого приходять на позички люди, доведені до відчаю і згодні на будь-які умови. Гобсек займався лихварством, до якого його підштовхнули не злидні, не намагання зайняти краще місце в суспільстві, а несамовита жага грошей. Ця пристрасть до золота набула маніакального характеру — Гобсек накопичував гроші не з метою вкласти їх у якусь справу, а з метою заробити ще більше.

Історію Гобсека розповідає через декілька днів після його смерті адвокат Дервіль. Замолоду лихвар брав участь у грабіжницькому завоюванні Індії, вів справи з індійськими раджами та піратами, шукав в Америці скарби знищених індіанців, «мав відношення до усіх перипетій війни за незалежність Сполучених штатів». Він пережив романтичні пригоди і банкрутство, але все ж склав величезний капітал.

З одного боку, образ лихваря, який тихо живе у своєму вогкому закутку і снує павутиння для чергової жертви, протиставляється романтичним образам сильних особистостей, здатних на героїчні вчинки. З іншого — письменник-реаліст використовує прийоми романтичної літератури, вдаючись до згущення фарб і перебільшень, змальовуючи стиль життя скнари та наділяючи його найбільш огидними рисами. Навіть прізвище Гобсек у перекладі з голландської мови означає «глитай», що цілком відповідає роду діяльності персонажа, який душить свої жертви жахливими процентами і проковтує їхні маєтки.

Одним із своїх художніх принципів письменник проголошував зображення не лише «жінок та чоловіків, а й речей». Тому він особливого значення надає характеристиці героя через обстановку, в якій він живе. Навіть у портреті лихваря Бальзак використовує порівняння, які дають можливість зрозуміти внутрішній світ героя: блідість його обличчя нагадувала «колір срібла, з якого облізла позолота». Очевидно, що письменник використав кольори грошей — золота і срібла. Безпристрасність лихваря відображена у його незворушному обличчі, ніби відлитому з бронзи. Навіть очі Гобсека «маленькі, жовтенькі, ніби у тхора», а ніс, яким персонаж ніби проникав до таємниць — довгий, подібний до свердла. Дервіль порівнює його з векселем, що не має ні віку, ні статі. Будинок, у якому живе Гобсек, вогкий та зловісний, а в конторі лихваря стоїть мертва тиша.

Сувора молодість Гобсека віддзеркалює протиріччя попередньої доби. У боротьбі з життєвими труднощами він втратив усі почуття, релігію, повагу до людей. Ідолом цієї «людини-автомату» є золото: «Я доволі багатий, щоб купувати совість людську, керувати всевладними міністрами... Невже це не влада?» Але не тільки Гобсек володіє золотом, найстрашніше, що він не усвідомлює владу золота над ним самим, що лихвар віддав йому усе найкраще у своєму житті.

Золото для Гобсека — чарівний талісман, «у ньому усе міститься в зародку, та все воно діє у дійсності». Він байдуже ставиться до бідних, навіть виправдовує себе: «...Усюди відбувається боротьба між бідними та багатими, й усюди вона невідворотна. Так краще самому тиснути, ніж дозволяти, щоб інші на тебе тиснули». Лихвар свідомо відкидає будь-які почуття, вважаючи, що вони стають пасткою для наївних та простодушних.

Цю філософію він проповідує юному Дервілю, постійна присутність якого провокує потайного Гобсека на відвертість. Лихвар ніби знову переживає усі біди та приниження молодості, у його душі борються скнара та філософ, істота підла та водночас піднесена. Він надзвичайно розумна і спостережлива людина, яка свій інтелект використовує не тільки для глибоких філософських узагальнень, а й для кращого ведення справ. Його дивне прагнення підтримувати дружбу з Дервілем пояснюється тим, що у глибині його душі все ж жевріє щось людяне. Він відчуває себе самотнім і саме тому допомагає Дервілю зміцнити його фахове становище адвоката.

Несподіванкою стає почуття симпатії, з яким Гобсек, тонкий психолог, розповідає про свою клієнтку швачку Фанні Мальво. З властивим йому практицизмом лихвар спочатку захоплюється її обов’язковістю та акуратністю у сплаті боргів, а пізніше — і її способом життя і заробляння, вдачею та привабливістю. Саме завдяки скнарі Гобсеку Дервіль знайшов своє подружнє щастя з Фанні.

Варті уваги також перипетії з маєтностями графа де Ресто. Розуміючи, що дружина графа не зупиниться навіть перед перспективою розорення власних дітей, Гобсек дає де Ресто мудру пораду щодо того, як зберегти статки. Проте у вирішальний момент лихвар уже не здатен відмовитися від майна довірливого клієнта.

Проте не можна розглядати образ Гобсека відірвано від того суспільства, у якому він живе. Письменник дає зрозуміти, що до пастки лихваря у першу черіу потрапляють ті, хто заплутався в обмані (наприклад, графиня де Ресто). Людиною, яка уподібнюється Гобсекові, в повісті стає Максим де Трай, для якого капіталом були його титул та світські манери. Якщо Гобсекові золото потрібне, щоб у будь-який момент купити що завгодно, то де Трай у будь-який момент може вигідно продати себе. Про таких, як він, Гобсек каже: «Щоб не захляпатися, йдучи пішки, аристократ або той, хто під нього підробляється, ладні з головою зануритися в болото».

Автор змальовує, як сам Гобсек наприкінці життя, боячись продешевити, нагромаджує у своєму житлі антикварні речі, дорогі меблі, картини, делікатеси тощо. Це нагромадження має гротескний характер і символізує захланну душу самого лихваря, який, оперуючи мільйонами, помирає з голоду в холодній сирій кімнаті. Його гроші, золото, на які лихвар працював усе життя, пропали марно. Образ Гобсека є вічним образом у світовій літературі, в якому узагальнені риси людини — раба свого багатства, раба філософії накопичення.





загрузка...

загрузка...