загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Артюр Рембо «Відчуття», «П'яний корабель», «Голосівки»

 

Артюр Рембо (1854-1891) — визначний французький поет, у долі якого відобразилися переломні моменти сучасної історії Франції. Народився він у сім’ї середнього достатку в французькому містечку Шарлевіль-Мез’єр в департаменті Арденни. Дитиною він був невгамованою, але доволі талановитою. До 15 років вигравав у численних конкурсах і навіть міг складати вірші латиною.

У 1870 році його вчитель Жорж Ізамбар став справжнім наставником для Рембо, тому вірші молодого поета почали швидко вдосконалюватися. Він міг часто втікати з дому та приєднуватися до Паризької комуни 1871 року, яку він згодом описав у своїй поемі «Паризька маса». За деякими версіями, його було викрадено п’яними солдатами-комунарами. До того часу він став анархістом і дивував місцеву буржуазію своїм поношеним одягом і довгим волоссям.

Улітку 1870 року поет залишає Шарлевіль, що втілював для нього суспільний порядок, релігію, родину. У цей час Рембо вже був довершеним поетом-сатириком, який мав багатий арсенал іронічних, саркастичних, гротескних барв. До осені 1870 року Рембо створив понад десять віршів, у яких найвідчутніша залежність від романтичної традиції. Майже всі вони написані олександрійським віршем, який втілював усталені норми «правильного» французького віршування. При переході до наступної фази творчості тон і стиль поезії Рембо майже не змінюються. Патетика поступається місцем сарказму від достойного захоплення минулого поет переходить до недостойного сьогодення. Образи величні й піднесені змінюються образами ницими й карикатурними. Затверджуються жорсткі, різкі, викличні інтонації.

Франко-прусська війна набирала обертів, і своє шістнадцятиріччя поет зустрічає віршами про війну. Це, зокрема, сонет «Сплячий у лугу». Але, на відміну від традиційних сонетів, для яких вважалися обов’язковими стриманість і суворість у доборі тем і тропів, сонет Рембо характеризується жорстоким, саркастичним тоном, стрімким ритмом, наближеним до розмовного поетичним мовленням, лексичною свободою, використанням «прозаїзмів» і різкими змінами стилю. Це майже гротескне поєднання сонетної форми та «земного» сатиричного сюжету, сповненого анархічного виклику. Усім цим визначенням відповідає і сонет «Моя циганерія» — справжній гімн богемі, людині, яка відірвалась від суспільства й залишилася наодинці з небом і зорями. У вірші «Засідателі» торжествує закладена в «людях-функціях» тенденція до здерев’яніння, закам’янілості. Зникає будь-який натяк на життя і дію. Людину витісняє функція, а потім функцію заміняє її зовнішня оболонка, предметна характеристика. Так створюється сатиричний образ «людини-стільця».

До періоду Комуни — нової фази у творчості Рембо — належать лише чотири-п’ять віршів, але це дійсно нова епоха в розвитку поета. Усі ці твори вражають мудрістю і глибиною, попри те, що Рембо ледве-ледве виповнилося шістнадцять років! Тільки-но він насміхався над бідними, знущався з жінок — і здавалося, що нігілізм поета не знає меж,— а тепер створює справжній гімн жінці-робітниці — «Руки Жанни-Марі» — символ, подібний до «Свободи на барикадах» Делакруа. Раптом зникають цинізм, напускна грубість.

Поразка Паризької Комуни, перемога версальців усвідомлюються поетом як найглибша трагедія. Вірші, написані Рембо в дні Комуни, показують, яке значення вона для нього мала. Поразка повстання означала для Рембо перемогу «Засідателів» — «тих, хто сидить». Після загибелі Комуни Рембо всі свої надії покладає лише на мистецтво. Він припиняє навчання, незважаючи на вражаючі успіхи, і взагалі уникає будь-якої постійної діяльності. Це було перш за все демонстрацією бунтівних настроїв поета, тому що він не належав до нероб.

Тринадцятого травня 1871 року він пише листа, в якому заявляє про свій намір створювати нову поезію: «Я хочу бути поетом, і я намагаюся перетворитися на ясновидця... Йдеться про те, щоб досягти невідомого шляхом розладу всіх почуттів...». Прагнення до «ясновидіння» Рембо прямо пов’язує з бунтом, а «розлад почуттів» протиставляє «нормальному» соціальному буттю. У період «ясновидіння» Рембо по-справжньому вводить вірш «П’яний корабель», створений влітку 1871 року. Слідом за ним з’явилася низка поезій, написаних під час поневірянь поета. Це останні вірші Рембо, і вони знов-таки становлять особливий етап його творчості. Поет став «ясновидцем». Образ суспільства майже зовсім зникає з його творів. Може здатися, що останні поезії Рембо — це ніби мандрівні замальовки, зроблені дуже спостережливим поетом під час його поневірянь. Утім, в «Останніх віршах» Рембо зовсім реальні, конкретні враження абстрагуються до рівня символу, який означає чи то «пейзаж душі», чи то пейзаж Всесвіту. Естетичний ефект цих творів визначається парадоксальним злиттям найпростішого й найскладнішого. «Ясновидіння» призвело поета до розхитування основ традиційної системи віршування — хоча об’єктивно це був процес збагачення, розширення можливостей французького вірша. Зберігаючи часом риму, Рембо впроваджує асонанси, дванадцятискладовий рядок замінює одинадцяти-, десяти-, восьмискладовим, застосовує скорочений рядок, який підпорядковує пісенним, розмовним ритмам, інколи не дотримується пунктуації і взагалі демонструє незалежність від «правил». Але, навіть звільняючись від правил, Рембо все ж таки продовжував писати вірші — тобто підкорявся умовності поетичної мови.

Починається новий цикл поневірянь. У серпні 1871 року Рембо надсилає свої вірші Верлену, і той, захопившись ними, запрошує поета до Парижа. Там Рембо зближується з Верленом, з іншими поетами й вдається до способу життя справжньої богеми. У лютому 1872 року Рембо повертається додому, але вже у травні знову їде до Парижа. Потім здійснює кілька поїздок до Бельгії, Англії, знову до Франції і потім повертається в Бельгію. У липні 1873 року Верлен під час чергової запеклої суперечки двох поетів стріляє в Рембо, ранить його, а сам потрапляє у в’язницю. На початку 1874 року Рембо перебуває в Англії, потім у Німеччині, Італії; деякий час живе у Шарлевілі, звідки від’їжджає до Австрії і Голландії. Ця нескінченна «подорож» тягнеться аж до 1880 року, коли поет остаточно залишає Європу. Це було десятиріччя злиднів, випадкових заробітків, дивних експериментів. Поет живе, не зв’язуючи себе навіть фактом географічної присутності в одному місці.

Визрівання прозаїчності в останніх творах поета робило передбачуваним те фатальне звільнення від самого мистецтва, яким завершився шлях Рембо. «Осяяння» (1872-1873, опубл. у 1886) — так називається створений у період «ясновидіння» цикл «віршів у прозі».

«П’яний корабель» долі Рембо остаточно збився з курсу. Поет шукав забуття в алкоголі, наркотиках, бурхливих пристрастях. Але це не втамувало «болю пекучих протиріч», і Рембо вирішив змінити своє життя. Після того як йому виповнилося двадцять років, він не написав жодного поетичного рядка. Відмовившись від мистецтва, блукав по Англії, Німеччині, Бельгії, торгував всілякими дрібницями на європейських базарах, наймався косити траву в голландських селах, був навіть солдатом голландських колоніальних військ на Суматрі. Побував у Єгипті, на Капрі, у Занзібарі. Рембо вивчав мову негрів Сомалі, освоював землі Африки, де не ступала нога цивілізованої людини, допомагав імператору Абіссінії готувати війну проти Італії. В останні роки працював у торговельній фірмі «Віанне, Барде і К°», яка продавала каву, слонові бивні, шкіру.

Тридцяти семи років, стомлений, але ще повний сил, повернувся Артюр Рембо у Францію. Невідомо як склалася б його подальша доля, та в 1891 році у нього утворилася пухлина правого коліна, яка виявилася саркомою. 10 листопада того ж року він помер у марсельській лікарні.

Вірш «Відчуття» належить до першого періоду творчості Рембо (1869 - травень 1870 р.). Він написаний олександрійським віршем, що був утіленням «правильного» французького віршування. Настрої поета тієї пори знайшли своє найкраще відображення в одному з його листів: «Що ви від мене хочете, я впертий у своєму обожнюванні вільної волі...» Саме таким «упертим в обожнюванні вільної волі» постає ліричний герой вірша «Відчуття». Його шлях спрямований уперед і в майбутнє, що підкреслює часова форма дієслів, використаних у поезії: «йтиму», «колотиме», «почну топтати»:, «відчує», «дозволю овівати» тощо. Він, сповнений величних і піднесених почуттів, наче завмер в очікуванні безкінечної дії, щоб розчинитися чи злитися з Природою, стати душею світу.

Цей вірш Артюра Рембо суголосний поезії Шарля Бодлера «Вечорова гармонія». Однак якщо в ліричного героя Бодлера вечорова гармонія пробуджує елегійні почуття, навіяні «меланхолійнім вальсом» та «очманінням млосним», то в героя Рембо, який мріє «бродягою» вирушити невідомо куди, «блакитні вечори» викликають захоплення.

Безкінечна дорога й людина на ній — один з улюблених мотивів і символів світової поезії. Так, він часто зустрічається у творах російського поета-романтика М. Лермонтова, де картини нічного пейзажу увиразнюють трагічну самотність ліричного героя:

Небеса прекрасні та безкраї!

Спить земля в промінні голубім...

Чом же серце з болю завмирає?

Жду чого? Жаліюся за чим? (Пер. М. Рильського)

Натомість у ліричного героя Рембо все не так. Природа надихає його, він відчуває себе її частиною. Він не самотній, хоча навколо і немає людей, адже навколишній світ — блакитний вечір, трава, степова свіжість, вітер — такі ж, як і він сам, органічні частки Всесвіту, і це сповнює його душу безмежною любов’ю:

Отож мовчу собі, сповільнюю ходу.

В душі безмежної любові лиш припливи;

Все далі й далі, мов бродяга той, піду,

З природою, немов із жінкою, щасливий. (Пер. Г. Кочура)

Наприкінці 1871 року Рембо переходить на позиції символізму. Він вважає, що завдання поета полягає в тому, щоб бути провидцем, пророком, посередником між людьми та позареальним світом. Щоб стати таким посередником (медіумом), почути і передати потойбічні голоси, Рембо намагається звести до мінімуму участь розуму в процесі творчості. Він наполягає на тому, що поет повинен бути Прометеєм. Поезія мусить активно втручатися в життя, йти попереду його. Будувати «матеріалістичне майбутнє» може лише той митець, який досяг «стану віщуна, провидця». На його думку, висловити невисловлюване, виразити ірреальні таємниці буття можна було лише образами-символами — туманними, багатозначними і завжди незрозумілими.

Яскравим зразком символістської лірики Рембо є вірш «П’яний корабель» (1869-1871).

«П’яний корабель», написаний поетом у 15-річному віці,— перший твір, створений згідно з традиціями «об’єктивної поезії», в якій, за Рембо, «не поет думає, а його думають». Це один з найдинамічніших, найекспресивніших творів світової літератури. У вірші йдеться про корабель, що втратив керування й носиться в безмежному океані, шукаючи порятунок, щастя, любов, красу. За своїм змістом вірш є універсальним. Деякі побачили в ньому віддзеркалення бунту проти утилітаризму, інші — твір, у якому поет прогнозує своє майбутнє, дехто проводив аналогії з подіями Паризької Комуни і т. п. Немов людина, що втратила життєві орієнтири, зневірилася, втомилася шукати сенс буття, «п’яний корабель» без керма і без вітрил, без капітана і моряків загубився серед хвиль безмежного океану, йому загрожують рифи, скелі, він неминуче зіштовхнеться з ними і, розтрощений, загине, так і не побачивши рідний беріг, який зник за обрієм давно і назавжди.

«П’яний корабель» — розповідь про ту мандрівку, яку має намір здійснити поет-«ясновидець». Якийсь корабель, що починає плавання неспокійним морем, швидко втрачає і екіпаж, і кермо, і, врешті-решт, готовий піти на дно. Утім, корабель цей «олюднюється», перетворюється на символ, наочне, зриме втілення «я» поета, стану його душі. У вірші виникає подвійний образ «корабля-людини», подвійної долі — і розбитого корабля, і розбитого серця поета. Рембо не лише малює у вигляді «п’яного корабля» свою мандрівку за «невідомим». Він передбачає і швидку загибель корабля, що розпочав небезпечний шлях, і свою поетичну долю. «П’яний корабель» — це також своєрідний міф про світ, поетова сповідь в образі «маленької одіссеї», подорожі в пошуках самого себе. Поет ототожнює себе з кораблем, який, втративши команду, «позбувшися свого вантажу», у захваті віддається стихії. І в зовнішньому, оповідному плані «П’яного корабля», і у прихованому ліричному переплітаються протилежні почуття: завзятість і тривога, захоплення безмежною волею і страх загубитися назавжди. Образи поезії втрачають чіткість, деформуються, і важко визначити межу між реальним і уявним. «Підстановка», яка відбулася в «П’яному кораблі», ознаменувала формування нової поетичної системи, заснованої на символічному відображенні дійсності.

Отже, у вірші «П’яний корабель» ліричне «я» — це «я» корабля, який став вільним від керма та екіпажу і мандрує безмежними просторами океану, кидаючи виклик стихіям:

Коли шумливого я збувся екіпажа,

По волі Рік я мчав, куди я лиш бажав.

Саме відчуття цього сп’янілого від необмеженої свободи, незабутніх вражень і почуттів корабля («украй терпка любов мене п’янила в морі») передаються автором. Рембо знаходить яскраві, свіжі слова для створення несподіваних образів, фантастичних морських пейзажів, використовує своєрідну, непоетичну лексику, сміливо вживає просторіччя.

«П’яний корабель» — це символ визволення від звичайного життя та усталеного бачення світу. Водночас цей образ символізує собою бунтарську й бентежну душу поета, що прагне звільнення, рветься на пошуки нових вражень та відкриттів, хоче жити за принципами нової свідомості.

Виникають також асоціації з мандрівним життям самого Артюра Рембо— невтомного блукача світом, що бажав пізнавати ніколи й ніким не пізнане. Цікаво, що на час написання «П’яного корабля» Рембо ще не бачив моря. Багатство та виразність образів, багатомірність символіки, правдивість і природність картин свідчать про те, що пророчі експерименти Рембо були небезпідставні:

Я бачив, як шумлять драговини та верші,

Де в комишах гниє морський Левіафан,

Як падають у штиль гігантські хвилі перші,

Як даль врізається в бездонний океан.

Я сонце споглядав у пострахах містичних,

Що зблисло згустками фіалкових промінь;

Буруни злі, немов актори драм античних,

Віконничий свій дрож котили в далечінь. (Пер. М. Терещенка).

Проте у фіналі вірша «п’яний корабель» постає втомленим та знесиленим від бурхливого й жорстокого життя, самотнім, відкинутим і забутим усіма:

У бухтах спутаний весь травами морськими,

Я шквалом кинутий, де й птиці не знайти,

Звідкіль ні монітор, ні парусник не здійме

Розбитий мій каркас, сп’янілий від води... (Пер. М. Терещенка)

Він більше не може повернутися до своїх шалених мандрів і живе лише спогадами, однак ні про що не шкодує і знає, що ніколи б не міг повернутися до колишнього спокійного та узвичаєного існування.

Таким чином, в зачарованості Рембо, якого Поль Верлен назвав «подорожнім у черевиках, підбитих вітром», вільним життям волоцюги-мандрівника водночас містяться роздуми про виснажливу за такої волі безпритульність без керма та вітрил, що врешті-решт заводить у тупик. Жага свободи, захоплення стихією моря і в той же час страх перед нею, усвідомлення своєї внутрішньої відчуженості від усього оточуючого, сталого, стабільного — все це втілилося в маленькій «одіссеї» Артюра Рембо.

Але навряд чи така доля виглядає жалюгідною, адже п’янка мить свободи іноді дорожча за цілу вічність у рабській покорі та в полоні загальноприйнятих звичаїв. І «корабель» Артюра Рембо має право пишатися своїм коротким тріумфом. Його незабутнім враженням повнокровного життя, стійкості та гордій силі можна по-справжньому позаздрити.

У сонеті «Голосівки» Рембо пропонує новий принцип формування образу, який будується на вільній асоціації між звуком і кольором, зорових враженнях. Сонет побудований як низка довільних асоціацій ліричного героя між звуками й кольорами, зоровими образами. Голосні звуки дають імпульс його творчій уяві, викликаючи образи, народжені враженнями від зовнішнього світу і напруженого духовного життя. Так, звук «А» асоціюється у поета з чорним кольором смерті, тління, мухами на смітниках — символом усього віджилого, непотрібного. Звук «Е» пов’язується з білим кольором, прадавньою чистотою льодовиків. «І» символізує пурпур, струм крові, бурхливі пристрасті. «У» втілює мудрість зеленої природи і водночас людську мудрість. «О» асоціюється з синім кольором неба, неземними таємницями і нерозгаданим божественним смислом.

Кольорово-звукові асоціації співвідносяться між собою за принципом контрасту: чорний — білий (духовна смерть — вічне буття), червоний — зелений (пристрасть — мудрий спокій). Однак для поета все взаємопов’язано, одне краще віддзеркалює інше.

У «Голосівках» «поет-ясновидець» усе підкоряє своїй свідомості й здатен бачити природу та світобудову позбавленими об’єктивних закономірностей, причинно-наслідкових зв’язків. Як і більшість віршів Рембо, «Голосівки» мають безліч трактувань. Наприклад, одне з них пропонує розглядати вірш як символічну картину людського буття: від темряви (чорний колір А) до світла (білий колір Е), через бурхливі пристрасті (червоний колір І) до мудрості (зелений колір У) і пізнання таємниці Всесвіту (синій колір О). Важливу роль у «Голосівках» відіграє принцип контрастності: чорне — біле, смерть — життя, потворне — прекрасне, швидкоплинне — випадкове. Рембо використовує форму сонета, який традиційно складається з тези, антитези та їх синтезу, тобто в самій його будові закладене протиріччя, і це дозволяє розглядати «Голосівки» як зразок символістського пошуку «відповідностей» між різними началами життя, як панорамну картину Всесвіту.

Уподібнення голосного звука кольору означало нехтування словом як смисловою одиницею, як носієм певного значення. Звук, ізольований від смислового контексту, набуває функцію «навіювання», прямого впливу на почуття, «сугестивності», за допомогою чого й виявляється «невідоме». Таку літературну техніку провіщав уже принцип Верлена «музика понад усе» (який, безсумнівно, прямо вплинув на Рембо), але верленівський імпресіонізм зберігав як образ даної душі, так і конкретний природний образ, а у Рембо непізнаванним стає все просте й відчутне.

Підхоплюючи бодлерівську ідею загальних «відповідностей» у храмі природи, Рембо вписує її у свою концепцію «яснобачення», що дає йому змогу побачити природу і світобудову позбавленими причинно-наслідкових зв’язків, об’єктивних закономірностей, де все підкоряється свідомості поета.

«Голосівки» вражають своєю динамікою, розмаїттям образів і почуттів, змінами інтонацій, що допомагає авторові відкрити багатогранний світ людських відчуттів, вражень, асоціацій. Експерименти А. Рембо продовжили наступні покоління символістів, шукаючи таємничий зміст у царині звуків і дивовижних образів.





загрузка...

загрузка...