загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Оскар Уайльд «Портрет Доріана Грея»

 

Оскар Уайльд (Вайльд), повне ім’я Оскар Фінгал О’Флаерті Віллс Уайльд (1854-1900) — англо-ірландський поет, драматург, прозаїк, есеїст.

Народився у сім’ї лікаря Вільяма Уайльда і письменниці Джейн Франциско Елджі. Отримав класичну освіту: естетичні погляди формувались у Триніті Коледжі (Дублін) та оксфордському коледжі св. Магдалени, — проте ішов власним шляхом, керуючись власною тезою: «Те, що дійсно треба знати, не розтлумачить ніхто».

У 1881 р. вийшла друком перша збірка його поезій. Проте, з 1882 по 1888 рр., щоб здобути кошти на утримання сім’ї, займається здебільшого журналістською працею: редагує дамський журнал «Жіночий світ», часопис «Драматичне ревю». У 1888 р. вийшла друком збірка казок «Щасливий принц».

1891 р. позначився збіркою «Злочин лорда Артура Севіля» та інші оповідання», що вийшла друком, та оприлюдненням, як і критичних праць «Задуми», «Занепад неправди, «Критик як художник», «Душа людська при соціалізмі», так і єдиного роману «Портрет Доріана Грея» — тепер найбільш уславленого його твору, який після публікації приніс доволі неслави: скандал, процес, суд і дворічне ув’язнення за моральні збочення. Знову власною тезою-підсумком пролунали, гіркі слова виданої анонімно «Балади Редінзької в’язниці» (1898): «Коханих убивають всі».

Успіх і визнання принесли автору його п’єси «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1895). І все ж кращою вважається п’єса «Як важливо бути поважним. Легковажна комедія для серйозних людей» (1895).

Останні роки добровільного вигнання з батьківщини Вайльд провів у Франції, де оселився після звільнення з тюрми під придбаним ім’ям, зазнавши там матеріальної скрути,— а ще більш духовної.

Жив у Парижі, де й помер. Письменника і вигнанця блюзнірського суспільства вікторіанської Англії поховали на паризькому цвинтарі Пер-Лашез.

Погляди майбутнього письменника формувалися в батьківському домі: тут же влаштовувалися поетичні вечори, дім відвідували цікаві, творчо обдаровані люди. У шкільні роки читав в оригіналі трагедії Есхіла і з дитинства привчався існувати у світі поетичних образів, поваги до краси, створеної людиною. Атмосферу краси, що панувала у батьківському домі, сприймав як єдину можливу атмосферу існування.

Значною мірою на формування естетичних поглядів вплинула університетська освіта. Його обдарованість визнавали всі викладачі. Найбільше він цінував думки двох професорів, ім’я кожного з яких багато важить в англійській культурі. Спочатку був Джон Раскін, чудовий лектор, який викладав курс історії мистецтва; згодом Раскіна змінив Волтер Пейтер, який не славився таким красномовством, як його попередник, проте мав неабиякий хист до письменства. Раскін був автором багатьох досліджень античного мистецтва й філософії: особливий вплив на сучасників мали його роботи про мистецтво Відродження, яких автор назвав «святим письмом краси». Пейтер вивчав архітектуру Франції, малярство Італії, був автором праць із «поезії архітектури», ренесансного й сучасного живопису. Висновком його праць стало положення про те, що мистецтво надихається самим мистецтвом і що існує воно лише для себе, йому не потрібні інші обґрунтування. Це положення визначило розвиток цілого напряму в мистецтві кінця ХІХ ст. Віддаючи належне їхнім творчим пошукам, Уайльд ішов власним шляхом, засвоївши з ренесансної естетики положення про те, що мудрість досягається лише через досвід.

Шлях цей був і складним, і небезпечним: досягав успіху, і робив помилки. Напередодні 1882 р., маючи лише цю першу книжку, але вже знаменитий незвичністю своїх суджень та неординарною поведінкою, вирушив на «завоювання» Америки. Там читає «естетські» лекції, пропагує «нове відродження» в англійській літературі.

До жанру казки письменник звернувся з виходом у світ «Щасливого принца» в першу чергу тому, що шукав можливості говорити про реальність іншою мовою, ніж фактографічна література, яка, на його думку, була нездатна передати все багатство й різноманітність дійсності. Про своє-розуміння складних взаємин між вигадкою й реальністю, фантазією й фактом (зокрема між життям і літературою) говорив уже у «Кентервільському привиді» (1887), який мав підзаголовок «Матеріально-ідеалістична історія». Прагнення звернути увагу читачів на різноманітність життя, яке не вичерпується фактами буденності, доводило, що його твори звернені не тільки до дітей. Через кілька років Уайльд повернувся до жанру казки і створив нову збірку «Гранатова хатина» (1891).

У всіх своїх літературних творах, як і у житті, письменник широко використовував парадокс, який був, і літературним прийомом, і способом мислення. Письменнику була близька теза його літературних попередників, діячів доби Відродження, які гостро поставили проблему про співвідношення правди й красномовства, усвідомивши, що гра словом може бути небезпечна, вона може віддаляти від істини, а не вести до неї. Парадоксальними у Уайльда стають не тільки окремі вислови, а й ситуації.

У казці «Щасливий принц» живий принц не знав сліз. Його Палац безтурботності був розташований за високим муром, який відмежовував прекрасний придворний садок від міста. А після смерті принц зміг пізнати жаль і смуток людей і навчився співчувати їм — сльози котилися із сапфірових очей його статуї, яка стояла на високій колоні над містом. Ластівка знімала з неї шматочки позолоти і відносила бідним. Але статую забрали з міської площі: «У ній уже немає краси, а відтак, немає і користі» — промовляв в Університеті професор Естетики». Проте з цим не могло погодитись жодне читацьке серце. Так автор прагнув викрити утилітарний, занадто практичний підхід до розуміння краси. І парадоксально суперечив сам собі: краса душі і серця принца реалізувались саме в його бажанні бути корисним людям. Роздуми про співвідношення добра, користі й краси червоною ниткою пройшли через усі його твори.

Проте роман «Портрет Доріана Грея», створений у рекордно короткий термін, приніс автору скандальну славу. У передмові до роману автор писав: «Немає книг моральних або аморальних. Є книги добре написані і погано написані. Ото й усе». Він відстоював право мистецтва відбивати все і створювати досконале недосконалими засобами. Герой його твору власним життям доводив позаморальність краси, але у фіналі роману він покараний за це. З цього зовсім не випливає, що письменник брав на себе право моралізувати й повчати. Остання теза передмови твердить: «Будь-яке мистецтво не дає жодної користі». У грі таких взаємовиключних протиріч і полягає творчість автора: чи то приховуватися за маскою естета-денді, чи то грати в невловимість, — усе це йому цілком під силу. І справа тут не тільки в «бальзаківському парадоксі» — явищі, коли автор як митець, покликаний сказати правду, не може її не сказати, й виявляється гіднішим самого себе мислителя й теоретика. Така сила творчості й мистецтва слова. Справа ще й у тому методі, який обирає або виробляє Уайльд: він грає словом, подає протилежні судження, їхні зіткнення, але ніколи в межах художнього цілого потворне і неморальне не перемагає. У тій самій передмові до роману він писав: «Мистецтво — дзеркало, яке віддзеркалює того, хто в нього дивиться, а не все життя». Він чудово засвоїв університетські лекції Пейтера, який говорив про усталену мінливість життя. Наприкінці свого життя автор скаже: «Життя — не можна писати, життя можна тільки жити». І він жив, переносячи гру словами і поняттями у життя.

Найбільший успіх і визнання принесли Уайльду його п’єси, якими вступав у творче змагання з іншим англійським драматургом і майстром парадоксу — Бернардом Шоу. Шоу визнавав молодого драматурга за гідного суперника і так визначив різницю між їхніми творами: «Так, це по-справжньому смішно, але якщо комедія мене тільки забавляє, нездатна зворушити, я вважаю, що даремно поїхав на виставу». З появою комедій автору прийшли слава і багатство, але над життям письменника заходили і хмари. Він пошивав у дурні і розлючував обивателів. І вони, так само, як заплутались колись у підсумках його роману, не бачили різниці між сутністю письменника і його маскою.

Найвідомішім твором Оскара Вайльда, який приніс йому всесвітню славу і найповніше відбив його філософські та естетичні погляди, став роман «Портрет Доріана Грея» (1891). «Портрет Доріана Грея» можна вважати взірцем інтелектуального роману кінця XIX ст. У цьому невеличкому за розмірам романі видатний англійський письменник-модерніст Оскар Вайльд звернувся до проблеми, що цікавила й хвилювала його протягом усього творчого життя, — співвідношення мистецтва і дійсності, мистецтва і моралі.

Одна з мистецьких формул-парадоксів О. Вайльда звучить так: «Я можу повірити лише неймовірному». Тому роман «Портрет Доріана Грея»— твір суперечливий. У ньому відчувається вплив романів про людину, яка продала душу дияволу за вічну молодість та красу.

Художник Безіл Голуорд створив портрет вродливого юнака Доріана Грея, який здавався йому гармонійною та досконалою істотою. І Безіл, працюючи над портретом, вкладає в нього всю свою душу, щоб передати не тільки зовнішню красу, але й духовний світ юнака, якого художник бачив гармонійним та ідеальним. Шукаючи свій шлях у мистецтві, художник у цьому портреті прагнув втілити своє бачення «гармонії духу і тіла», прагнув відтворити досконалу єдність змісту та форми.

Доріан і його портрет стають нероздільними, точніше — портрет став відображенням усіх душевних порухів свого прототипу, і прекрасних, і огидних. Таким чином, Оскар Вайльд втілив у творі один із найпопулярніших своїх парадоксів життя наслідує мистецтво, а не мистецтво відображає життя.

Неоднозначний образ лорда Генрі стає втіленням філософії гедонізму (насолоди життям). Саме він пробуджуєте Доріані заздрість до вічної краси і молодості свого портрета: «...Якби це я міг лишатися повік молодим, а старішав — портрет! ...Я віддав би за це навіть саму душу!» Так Генрі порушив невинну чистоту цієї душі. Парадоксальний і цинічний, він заворожив юнака своїми думками про культ насолоди та вседозволеність, спровокував його на постійне прагнення дозволених і недозволених насолод, які складають тепер сенс його життя.

Зустріч і дружба з Доріаном мають фатальні наслідки для оточуючих: самогубства, загадкові смерті, тюремні вироки. «Кажуть, що близькість до вас псує кожного, і що досить вам заявитись у дім, як слідом приходить ганьба»,— з сумом говорить Безіл.

Портрет, який раніше був відображенням зовнішньої вроди юнака, тепер став дзеркалом його скаліченої душі. Безіл закликає його до молитви та каяття, але Доріан вбиває друга. Так довершеність зовнішності та потворність внутрішнього світу головного героя своєрідно відображають ідею письменника про самодостатність та «аморальність краси», водночас піддаючи критиці засади теорії естетизму.

Оскар Вайльд пропагував декадентську ідею відстороненості від реальності. На його думку, необхідно стати «глядачем власного життя», що дасть можливість «уникнути страждань», повсякденних клопотів, зіткнення з брутальною дійсністю. Відштовхуючись від цієї ідеї, письменник висуває положення — життя повинне стати вільним експериментом: у житті треба випробувати все, але залишитись незмінним. Тоді людина зможе собі сказати, що вона вирвалася з кола повсякденності.

Сам Доріан зазнає руйнівних змін від експериментування із власним життям. Юнак не зміг встояти перед спокусами життя, не зачепивши своєї внутрішньої сутності. Його емоційна сфера зазнає катастрофічних змін: він перестає відгукуватись на події реального життя, починає відсторонено сприймати і себе і свої почуття. Доріан з холодним інтересом аналізує почуття, викликані самогубством закоханої в нього артистки. Його погляд такого собі «театрального цінителя» виявляє, що ця смерть не справила на нього особливого враження: «А все ж те, що сталося, не вразило мене так, як би мало вразити... У ньому — вся моторошна краса грецької трагедії...»

З образом юної Сібіл Вейн пов’язана декадентська ідея пріоритетності форми над змістом. Актриса, пристрасно закохана у Доріана, не може зображувати почуття на сцені — природність почуттів протистоїть штучності. Вона втрачає кохання Доріана саме тоді, коли не може відтворювати образи на театральній сцені. Юнака цікавило у ній лише зовнішнє, лише її артистичне вміння, а не внутрішній світ дівчини. Сам Доріан і його портрет представляють парадоксальне розділення на форму та зміст, де людина — це форма, а витвір мистецтва — її зміст.

Оскар Вайльд, який захоплювався романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара», у своєму творі вирішує також моральну проблему безкарного злочину, проблему, яка здавна цікавила митців. Письменник вирішує її по-новому, в гуманістичному плані: злочин неминуче залишає відбиток на другому старанно прихованому «Я» людини.





загрузка...

загрузка...