загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XIX СТОЛІТТЯ

Генрік Ібсен «Ляльковий дім»

 

Генрік Ібсен (1828-1906) — норвезький драматург і поет, реалістичні і суперечливі п’єси якого революціонізували європейський театр.

Генрік Ібсен народився 20 березня 1828 року у норвезькому портовому містечку Шієн, у родині, що належала до кола місцевої купецької аристократії. Із п’ятнадцяти років юнак був вимушений працювати учнем аптекаря — саме тоді він починає писати вірші в сентиментально-романтичному дусі. Революційні потрясіння 1848 року в Європі впливають і на нього: Ібсен створює свою першу бунтарсько-романтичну п’єсу «Катіліна» (1849). У 1850 році він переїздить до Кристіанії (сучасне Осло) і стає професійним літератором.

У цей час Ібсен пише кілька п’єс, переважно в національно-романтичному дусі. Із кінця 1851 до 1857 року він керує першим норвезьким національним театром, заснованим у Бергені й послідовно виступає за відродження національного мистецтва. З часом драматурга запрошують очолити «Норвезький театр» у Кристіанії, і тут у першій половині 60-х років створюються і набувають сценічного втілення перші значні твори Ібсена.

У той час у норвезькій літературі панувала так звана національна романтика. Але Ібсен був переконаний, що «не дріб’язкове копіювання сцен побуту» робить письменника національним, а «той особливий тон», що несеться «назустріч нам із рідних гір із долин... але насамперед — із глибини нашої власної душі». Ще 1857 року Ібсен так визначив своє творче завдання — зробити драму серйозною, змусити глядача мислити разом з автором і героями, перетворивши його на «співавтора драматурга». У драмі не повинні боротися ідеї, бо цього не буває в дійсності, потрібно показувати «зіткнення людей, життєві конфлікти, у яких, як у коконах, глибоко приховані ідеї, що борються, гинуть або перемагають».

Прагнучи уникнути фальшивої романтичної піднесеності й знайти твердіший ґрунт для своєї творчості, письменник звернувся до історичного минулого своєї країни і створив дві п’єси: побудовану на матеріалі давніх саг драму «Воїни у Хельгеланді» (1857) і народно-історична драму «Боротьба за престол» (1863). У віршованій п’єсі «Комедія любові» (1862) Ібсен ущипливо висміяв романтичні ілюзії, вважаючи більш прийнятним світ тверезої практики. Розчарування Ібсена в національній романтиці, що посилилося наприкінці 50-х років, було пов’язане і з його зневірою у всіх сферах норвезького суспільного життя. Для нього стає ненависним не лише дріб’язкове міщанське існування, але й брехливість піднесених фраз, демагогічні гасла, які проголошуються на сторінках газет і в народних зібраннях.

Утім, життя Ібсена стає все тяжчим. Він бідує, і справжнім порятунком виявляється одержана стипендія на поїздку до Рима. Ібсен від’їжджає з Норвегії 5 квітня 1864 року й перебуває за кордоном із короткими перервами майже двадцять сім років.

В Італії драматург створив дві монументальні філософсько-символічні віршовані драми — «Бранд» (1865) і «Пер Гюнт» (1867), які знаменували його відмежування і прощання із романтизмом і поставили Ібсена в перший ряд сучасної скандинавської літератури. І «Бранд», і «Пер Гюнт» поєднують живі індивідуалізовані образи з узагальненими, підкреслено типізованими.

Творчі пошуки перших драматичних творів, філософські узагальнення і художні знахідки «Бранда» і «Пер Гюнта» стали підґрунтям для створення драми нового типу. Зовнішнім виявом цього є перехід від віршованої до прозової мови драматичних творів. У комедії «Союз молоді» (1868) письменник звертається до прямої політичної сатири. Ібсен передчуває і закликає прихід «революції духу», яка повинна оновити всі сфери людського існування. Свої роздуми Ібсен втілює у філософсько-історичній трилогії «Кесар і галілеянин» (1873) і в кількох великих поезіях. Але переворот у суспільному житті не відбувається. Починається новий цикл мирного, зовні благополучного історичного розвитку — розквіт «класичного» буржуазного суспільства. І, починаючи від 1877 року, із драми «Стовпи суспільства», Ібсен створює дванадцять п’єс, у яких надзвичайна точність у зображенні реальних форм сучасного життя поєднується з глибоким проникненням у внутрішню його суть і в душевний світ людей.

Ці п’єси зазвичай поділяють на три групи, по чотири в кожній. Перша група, у якій особливо чітко й прямо визначена соціальна проблематика,— це «Стовпи суспільства», «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882). До другої, яка також відображає обставини реального життя, але більше зосереджена на конфліктах у душі людини, належать «Дика качка» (1884), «Росмерсхольм» (1886), «Жінка з моря» (1888), «Гедца Габлер» (1890). П’єси третьої групи досліджують глибини людської душі в певній експериментальній абстрагованості. Це «Будівничий Сольнеє» (1892), «Маленький Ейольф» (1894), «Йун Габріель Боркман» (1896) і драматичний епілог «Коли ми, мертві, пробуджуємося» (1899). У них ще яскравіше проглядають узагальнено-символічні риси, притаманні п’єсам другої групи. Подібне групування п’єс дещо умовне. Соціальна проблематика не зникає і з пізніших п’єс Ібсена, а душевне життя людини стоїть і в центрі його «соціальних» драм.

Ще за життя Ібсена його драматургія визнавалася новаторською. Із повним правом він був оголошений творцем аналітичних п’єс, які відроджували традиції античної драматургії. Композиційні принципи драм Ібсена пов’язувалися з побудовою «Царя Едіпа» Софокла. Уся дія цієї трагедії присвячена розкриттю таємниць — з’ясуванню подій, які колись відбулися. Поступове наближення до розкриття таємниці й створює сюжетну напругу п’єси, а остаточне її розкриття — розв’язку, яка визначає справжню передісторію головних персонажів і їхню подальшу долю.

У п’єсах Ібсена драматизм ситуації полягає в тому, що виявляється повна протилежність між видимістю життя і його справжньою природою. Розкриття показаного в п’єсі світу починається найчастіше вже в ході дії — в деталях, в окремих і, здавалося б, випадкових репліках, у кінці ж п’єси відбувається повний крах ілюзій і з’ясування істини.

Ібсенівська аналітичність відмінна від аналітичності античної трагедії, глибоко зануреної в міфологічну стихію. Недаремно для дії «Царя Едіпа» так важливі прорікання оракула. У Ібсена ж долі протистоїть детермінованість законами природи і суспільства, а також внутрішніми законами людської душі. У «новій драмі» Ібсена саме інтелектуальний діалог є способом розв’язання сюжетних колізій. Саме логіка дії приводить героїв до необхідності осмислити своє життя, себе самих, своїх близьких, своє середовище, а іноді й усе те суспільство, в якому вони живуть, а також прийняти рішення, оскільки далі жити так, як жилося раніше, більше не можна.

Інтелектуально-аналітична будова «нових п’єс» Ібсена поєднана з прагненням зберегти природність і достовірність сценічної дії, життєвість персонажів. Із цим пов’язана і своєрідність мовної тканини його п’єс, яка створюється за допомогою надзвичайної економії і стилістичної лаконічності. Джерела такої художньої економії — в традиціях давньої ісландської саги з її стриманістю в зображенні почуттів.

Приховані смисли роблять структуру діалогу багатошаровою. В окремих фрагментах тексту містяться вказівки на те, що вже відбулося або ж повинно відбутися, на те, що незрозуміле самим персонажам. Велика й роль пауз. Виникає особливий підтекст — система значень, які не дані відразу, в діалозі, але існують приховано, усвідомлюються лише в міру розгортання дії, але інколи так і не розкриваються до кінця.

Але особливо визначальні все ж таки п’єси Ібсена, в яких і сюжетна аналітичність, й інтелектуальне осмислення зосереджені в останніх сценах твору, в його розв’язці, де в діалозі, який межує з дискусією, відбувається справжнє переосмислення персонажами свого попереднього життя і самих себе. Такі п’єси і є класичними інтелектуально-аналітичними п’єсами Ібсена, в яких зовнішня дія повністю підкорена інтелектуально-аналітичному началу.

1891 року Ібсен повернувся до Норвегії. Помер Генрік Ібсен 23 травня 1906 року після виснажливої хвороби.

Концепція, за якою в сучасній дійсності зв’язки між зовнішньою і внутрішньою суттю є розірваними, стає визначальною для проблематики п’єс Ібсена і для їх будови. Аналітична композиція перетворюється на поступове розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які приховуються за досить благополучною зовнішньою оболонкою зображуваної дійсності.

Це надзвичайно сильно виявляється в п’єсі «Ляльковий дім». За допомогою аналітичної структури автор поступово підводить глядача до розуміння внутрішньої сутності сімейного життя адвоката Хельмера, на перший погляд, доволі щасливого, але заснованого на брехні та егоїзмі. При цьому розкривається справжній характер як самого Хельмера, який виявляється себелюбцем і боягузом, так і його дружини Нори, яка спочатку виступає як легковажне створіння, але насправді є людиною сильною, здатною на жертви й такою, що прагне мислити самостійно. Важливу роль у цьому відіграє і предісторія, розкриття сюжетних таємниць як рушійна сила в розгортанні дії. Поступово з’ясовується, що Нора, щоб одержати позику в лихваря Крогстада, необхідну для лікування чоловіка, підробила підпис свого батька — адже жінка в тогочасній Норвегії була позбавлена права ставити свій підпис під документами, за неї мали «поручитися» батько або чоловік. Дуже насиченою і напруженою виявляється і зовнішня дія: постійна загроза викриття Нори, її спроба відтягти момент, коли Хельмер прочитає листа Крогстада, який лежить у поштовій скриньці, тощо.

Конфлікт розкриває і сутність соціальних норм — жінка боїться зізнатися в тому, що здатна на самовіддані вчинки, які закони та офіційна мораль визнають лише злочином. Нора йде від чоловіка, сподіваючись проаналізувати й усвідомити події, що сталися. Хельмер же залишається чекати «дива з див» — повернення Нори та їхнього обопільного переродження. Остаточне розчарування Нори в її родинному житті, усвідомлення нею необхідності почати нове існування, щоб стати повноцінною людиною,— ось до чого призводить розвиток дії в «Ляльковому домі».

Соціальні протиріччя в драмі Ібсена «Ляльковий дім» переростають у протиріччя моральні, і драматург вирішує їх у психологічному плані. Головну увагу автор зосереджує на тому, як Нора сприймає свої вчинки і вчинки інших героїв, як змінюється її оцінка світу та людей. Її страждання та прозріння стають основним змістом драми.

Прагнення переглянути й переоцінити всі сучасні звичаї і норми моралі з точки зору людяності перетворювало драми Ібсена на дискусії. І річ тут не лише в тім, що розв’язкою в «Ляльковому домі» є бесіда Нори з Хельмером — перша за все їхнє спільне життя, у якій Нора робить твердий і вибагливий аналіз справжньої суті їхніх стосунків. І Нора, і Хельмер, і все їхнє існування постають у цій бесіді зовсім по-новому — і саме новизна надає особливого драматизму заключній сцені п’єси. Тут відбувається перехід зовнішнього сюжетного напруження в напруження внутрішнє, інтелектуальне, напруження думки, із якого й виростає сюжетний поворот, який завершує розвиток дії.

У психологічній драмі Ібсена важливу роль відіграє символіка. Символічною є назва п’єси «Ляльковий дім». Маленька жінка постає проти суспільства, не бажаючи бути лялькою в ляльковому домі. Символіка ця відтворюється в системі «ігор»: Нора грається з дітьми, «грає» з чоловіком і доктором Ранком, і вони, у свою чергу, теж грають із нею. Усе це готує глядача до фінального монологу Нори, в якому вона докоряє чоловікові та батькові, усьому суспільству, що її перетворили на іграшку, а вона зробила іграшками своїх дітей.

П’єса «Ляльковий дім» викликала бурхливі дискусії, в яких брали участь і критики, і глядачі. Публіку хвилювала гостра постановка проблеми становища жінки в буржуазній родині й брехливих, святенницьких основ, на яких базується ця родина. Але, як і в інших п’єсах, Ібсен не обмежується соціальним аспектом проблематики, замислюючись про права особистості й гідність людини. Так, у «Ляльковому домі» у відповідь на слова Хельмера, що Нора не має права покинути сім’ю, тому що в неї є священні обов’язки перед чоловіком і дітьми, вона говорить: «У мене є й інші, так само священні... обов’язки перед самою собою».

Генрік Ібсен створив сучасну «нову драму», наситивши її соціальною, філософською і моральною проблематикою. Він розробив її художню форму, розвинув мистецтво діалогу, увівши до нього живе розмовне мовлення. У сценічних картинах повсякденності драматург широко використовував символіку, значно розширивши зображувальні можливості реалістичного мистецтва.

Учнем Ібсена вважав себе Бернард Шоу. Послідовниками Ібсена на різних етапах творчості виступали Август Стріндберг і Гергарт Гауптан. Символіка ібсенівської драматургії надихала Моріса Метерлінк. Жоден з драматургів межі століть не уникнув його впливу.

«Ляльковий дім» є одним з найвідоміших творів Ібсена, в якому випливає проблема самопожертви заради кохання. Автор взяв історію однієї родини, де родинні стосунки розкрилися під час вимушеного обману. Драматург намагався таким чином розібратися в механізмі подружнього і сімейного щастя, адже саме від цього залежить доля суспільства.

Головна героїня «Лялькового дому» Нора бачить сенс життя в любові до близьких, а саме до чоловіка і дітей. Вона вірить, що в її родині панують мир і любов, тому що вони з чоловіком по-справжньому кохають один одного. Саме заради коханого чоловіка Нора вісім років тому підробила підпис свого померлого батька, щоб мати можливість позичити гроші у місцевого ділка Крогстада. Нора зробила це заради того, щоб заплатити за лікування свого важко хворого чоловіка. Свій вчинок вона зберегла в таємниці. Зранку борг був відданий, а Нора була рада, що її таємниця є вагомим доказом відданої любові. З цього моменту почалися страждання Нори. Крогстад — людина не надто високих моральних якостей — починає шантажувати Нору. Він мріє шляхом шантажу зайняти високу посаду в банку Торвальда — чоловіка Нори. Лист Крогстада Торвальду не тільки відкриває давню таємницю, але і визначає, хто є хто. Довідавшись про Норин борг, чоловік починає турбуватися, адже в той час будь-яка добропорядна родина могла стати предметом пліток, пересудів і скандалів. До того ж Торвальд бореться за своє місце в банку. Він уже говорить із дружиною як з дійсною злочинницею. «О, яке страшне пробудження! Усі ці вісім років... вона, моя радість, моя гордість... була лицемірна, брехлива..., яка бездонна прірва бруду, удавання!» Торвальд прагне дотриматись зовнішньої благопристойності. Дружина немов перестає існувати для нього. Торвальд навіть збирається відсторонити Нору від виховання дітей. Ситуація вирішується сама собою: зрозумівши, що вчинив зовсім непорядно, Крогстад відмовляється від своїх домагань, запевняючи, що ніщо не загрожує Норі і Торвальду. Торвальд щасливий, однак Нора вже не Та. Жінка зрозуміла, що, бажаючи сімейного щастя, вона пішла на злочин, а в результаті втратила почуття власної гідності. У руках чоловіка вона стала улюбленою іграшкою. Будинок, побудований на неправді й омані, не може бути справжнім будинком: немов іграшковий будиночок, він руйнується після першої бурі. Нора збирається залишити родину. На питання стурбованого Торвальда, чи повернеться вона, звучить рішуча відповідь: «Для цього повинне відбутися чудо з чудес, щоб спільне життя по-справжньому стало шлюбом». Торвальд намагається втримати Нору, нагадуючи їй про так званий «обов’язок перед чоловіком і дітьми». Нора відповідає, що вона не тільки мати сімейства, але «насамперед людина, така ж, як і ти, — або, принаймні, повинна стати людиною». Своєю драмою «Ляльковий будинок» Генрік Ібсен розкрив глибоку невідповідність між благопристойною видимістю і внутрішньою порочністю зображуваної дійсності, виразив протест проти всієї системи суспільних установ, вимагаючи максимальної емансипації жінки.





загрузка...

загрузка...