загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

 

Розвиток модернізму в літературі XX століття

 

Починаючи з кінця XIX ст., домінуючу роль у літературному процесі перебирає на себе модернізм. Головна увага у творах модерністської літератури XX ст. зосереджується на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, можливостях досягнення «високої всезагальності», тобто на відкритті універсальних тенденцій духовного розвитку людства.

Характерні риси літератури модернізму — це, насамперед, особлива увага до внутрішнього світу особистості; орієнтація на вічні закони буття і мистецтва; надання переваги творчій інтуїції; сприйняття літератури як найвищого знання, яке здатне проникнути в найінтимніші глибини існування особистості; прагнення віднайти вічні ідеї, що можуть перетворити світ за законами краси; створення нової художньої реальності та експерименти з нею; пошуки нових формальних засобів тощо.

У модерністському творі поєднуються свідоме й підсвідоме, земне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині. У центрі такого твору — людина, яка шукає сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немов «оголеним нервом епохи».

Ірландський письменник Джеймс Джойс (1882-1941) є одним з основоположників модерністського роману нового типу, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й усього літературного процесу XX ст. Всесвітню славу Джойс здобув як автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), психологічного есе «Джакомо» (1914), романів «Портрет художника в молоді роки» (1916), «Улісс» (1914-1921) і «Поминки за Фіннеганом» (1922-1939).

У своєму відомому романі «Улісс» (1922) для зображення духовного життя особистості письменник використав численні спогади, асоціації, внутрішній монолог, «потік свідомості», в якому химерно переплітаються різноманітні елементи процесу мислення. Цей твір збагатив техніку роману багатожанровістю, поглибленою інтелектуалізацією, різноманітністю форм суб’єктивної мови, використанням міфологічної символіки тощо. Саме завдяки появі цього твору сформувалася і стала дуже популярною школа «потоку свідомості».

«Потік свідомості» — це спосіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та динамічного процесу. Так, наприклад, психологічне есе Дж. Джойса «Джакомо» побудоване як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, цитати з різних творів, багатозначні символи, натяки тощо. Психологічне самозосередження (автор сам є літературним героєм цього твору, адже Джакомо — це італійське звучання імені Джеймс), переживання сильних почуттів дають авторові поштовх для роздумів про навколишню дійсність і місце творчої індивідуальності в ній. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя, який не аналізує реальність, а відчуває її всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.

У романі «Улісс» Джойс також відтворює внутрішній світ людини в усій його складності, непередбачуваності, сплетінні логічного й алогічного, що важко осягнути розумом, але можна відчути, торкнутися серцем через сприйняття різноманітних асоціацій, чуттєвих впливів, зорових і звукових образів тощо. Для цього твору визначальним є поєднання (схоже на прийом кіномонтажу) об’єктивно існуючого й абсолютно суб’єктивного, пов’язаного зі свідомістю персонажів. Роман побудований як хроніка одного дня із життя двох героїв, мешканців Дубліна — Стівена Дедалуса та Леопольда Блума, — яка співвідноситься з «Одіссеєю» Гомера. Письменник використовує в «Уліссі» декілька потоків свідомості одночасно. Такий експеримент дає авторові змогу відтворити внутрішній людський час. що складається з усього досвіду життя, і таким чином створити цілісний епічний образ світу.

Французький письменник Марсель Пруст також є одним із класиків світового літературного модернізму XX ст. Сім томів його головного твору «У пошуках утраченого часу» знаменують собою появу якісно нового типу роману, відмінного від того, що сформувався протягом XIX ст. завдяки зусиллям таких митців слова, як Оноре де Бальзак, Гюстав Флобер або Еміль Золя. Марсель Пруст відмовляється від головного у традиційній романістиці принципу об’єктивного ставлення до зображення середовища та характерів. Твори Пруста, навпаки, є втіленням «суб’єктивізму». Для нього має значення тільки одне — внутрішнє «я» людини, невимушене, непередбачуване життя свідомості, причому не на логічному, а на інтуїтивному рівні.

Цей «суб’єктивізм» художнього світобачення Пруста визначає всю своєрідність структури його романів. Насамперед варто згадати так звану «безсюжетність» прустівських творів, у яких немає життєвих історій персонажів, викладених хронологічно. Замість цього читача буквально охоплює хаос вражень, які просто фіксуються так, як існують у підсвідомості. Час для М. Пруста і його героїв складається з пам’яті, відчуттів і переживань.

Нетрадиційно розкриває Пруст і внутрішній світ своїх героїв: у них наче немає єдиної цілісної психології, їхній характер і навіть зовнішність дуже мінливі й плинні. Такий ефект створюється завдяки тому, що вони зображуються такими, якими постають зсередини «я», для якого існує тільки те, що воно бачить у цей, даний момент часу. Так само суб’єктивне визначає «я» і значення подій в особистому і громадському житті. Межа між значним і незначним зникає зовсім. «Події» поступаються місцем дрібним деталям, які письменник описує повільно, докладно і з неперевершеною майстерністю.

Оригінальність циклу Пруста «У пошуках утраченого часу» полягає в тому, що в ньому масштабно-історичний і загальнолюдський - плани відсутні. Це епопея, яка у всій повноті розкриває життя окремої індивідуальної свідомості. Це внутрішній монолог оповідача Марселя, який протягом усіх творів, «згадуючи» те, що відбулося з ним у минулому, знову переживає своє життя.

«Пам’ять», за допомогою якої Марсель відновлює сенс того, що він прожив (а це і означає відновлювати «втрачений час»), не має нічого спільного з традиційним хронологічним переживанням минулих подій. Марсель Пруст розрізняє два види пам’яті: інтелектуальну й інтуїтивну. Перша з них — це або «пригадування» зовнішніх подій, які вплинули на наш вибір щось зробити, або відтворення минулого, засноване на документах та історичних дослідженнях. Інтуїтивне пригадування — це «вживання» в речі, в людей, в космос. Воно, на перший погляд, хаотичне і непослідовне, вимагає від людини вміння аналізувати й описувати ледь помітні відтінки почуттів.

М. Пруст створив суб’єктивну епопею (за визначенням Томаса Манна), яка відображала не події, а передусім психологічні процеси, що визначають поведінку людини і, відповідно, стан суспільства. «Найголовнішою реальністю» для Пруста була особистість з її неповторними настроями, думками, почуттями. їхній рух і постійна змінюваність і зумовили своєрідність роману «потоку свідомості» М. Пруста. Головна увага в ньому приділяється зображенню людської свідомості, що складається з низки асоціацій, вражень, відчуттів, спогадів. Автор дивиться на світ крізь призму душі людини, яка є для нього об’єктом зображення і кутом зору одночасно.

Видатний австрійський письменник початку XX ст. Франц Кафка (1883-1924) створив ірреальний, фантастичний світ, у якому особливо яскраво видна безглуздість одноманітного і сірого життя. У його творах проривається протест проти обставин життя самого самотнього письменника, що страждає. «Скляна стіна», що відгороджувала письменника від друзів, самотність створили особливу філософію його життя, що стала філософією творчості Кафки. Вторгнення фантастики в його твори не супроводжується цікавими і барвистими поворотами сюжету, більш того, вона сприймається героями буденно, не дивуючи їх.

Його твори розглядають як певний «код» людських відносин, як своєрідну «модель» життя, дійсну для всіх форм і видів соціального буття, а самого письменника — як «співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив у витворах своєї уяви вічні риси нашого світу. Це світ дисгармонії людського існування. Витоки цієї дисгармонії письменник вбачає в розрізненості людей, в неможливості для них перемогти взаємне відчуження, що виявляється сильнішим за все — за родинні зв’язки, кохання, дружбу.

У творах Ф. Кафки не існує зв’язку і між людиною та світом. Світ ворожий людині, в ньому панує зло, і влада його безмежна. Всепроникна сила зла роз’єднує людей, вона витравляє в людині почуття співпереживання, любові до ближнього і саме бажання допомогти йому, піти назустріч. Людина у світі Кафки — істота страждаюча, і витоки її страждань та мук у ній самій, в її вдачі. Вона — не володар природи, світу, вона — незахищена, слабка, безсила. Зло у вигляді року, фатуму всюди чатує на неї.

Підтверджує свої думки письменник не стільки психологією персонажів, бо характери його героїв завжди психологічно бідні, скільки самою ситуацією, становищем, у яке вони потрапляють.

Новела Ф. Кафки «Перевтілення» (1904) починається просто і моторошно— прокинувшись якось ранком, головний герой твору, комівояжер Грегор Замза, виявив, що він перетворився на огидну комаху. Грегорові захотілося знову заснути, щоб прокинутися і переконатися, що це йому здалося. А потім він із жахом зрозумів, що проспав на п’ятигодинний поїзд. Замза багато й виснажливо працює, розвозячи по країні зразки тканин, втомлюється, не висипається, погано і невчасно харчується. Цю роботу він терпить, сподіваючись у найближчі роки виплатити борг батька, а потім можна буде подумати і про власне життя.

Вірний служака, дисциплінований і обов’язковий, Грегор страшиться наслідків запізнення на роботу, а перетворення, що осягнуло його, видається лише незручністю. Реальність тисне на героя, не даючи усвідомити фантастичність його перетворення. Грегор боїться гніву начальства за запізнення, побоюється показатися батькам у такому вигляді, безтямно шукає вихід зі становища, в яке він потрапив, — це складає суть його переживань. Він не може усвідомити, що все це суєта суєт, а його біда непоправна.

Конфлікт Грегора з навколишньою дійсністю наростає. Близькі ставляться до його нещастя без співчуття і розуміння. Батько з ним поводиться, як із мерзенним тарганом, за допомогою палиці і стусанів заганяє його в кімнату, наносячи численні травми. Мати лякається незвичного образу сина. Тільки сестра в перші дні висловила якусь подобу жалості, але потім і вона стає байдужою. Так Грегор, що був годувальником і опорою сім’ї, перетворюється на важкий для всіх тягар: «Треба його позбутися — це єдиний вихід... треба лише забути, що це Грегор».

Грегор намагається не турбувати близьких, прийнявши для себе таке рішення: «...Він мусить поки що триматися спокійно й терпінням та найбільшою обачністю полегшувати родині прикрощі, яких вимушений був завдати їй теперішнім своїм станом». Проте «нестерпність становища» його близьких зовсім в іншому — тепер їм треба самим шукати засоби для існування.

На самоті, страждаючи від рани, нанесеної батьком, від голоду і докорів сумління, помирає Грегор. Фантастичний сюжет, використаний автором, унаочнює конфлікт героя з навколишнім світом. Кафка підкреслює, що людина — дрібна комаха перед обставинами життя і не може протистояти ім. Інші люди, навіть рідні, не допоможуть, вони пов’язані один з одним лише необхідністю жити і харчуватися разом.

Контрастом сумному життю Грегора звучить фінал новели. За багатомісячне нестерпне існування сім’я вирішила винагородити себе заміською розважальною поїздкою. У найближчих Грегору людей не виникло почуття провини, що «здохлу комаху» служниця викинула разом зі сміттям. Вони насолоджуються навесні теплим сонячним днем, втішаються красунею-дочкою, що «за останній час розквітла й стала гарною, вродливою дівчиною».

У творі геніального художника відбивається складний світ людських стосунків. Він не копіює цей світ, а накопичує в собі його тягар, переживає його зло і байдужість, винаходжуючи ємну й образну метафору, щоб показати, якою вона є —- людина. У даному випадку ім’я цієї метафори — «Перевтілення».

Біль і страждання, гіркота і страх пронизують творчість Франца Кафки, і — ні крапельки оптимізму чи надії. Трагічне світосприйняття австрійського письменника — це світосприйняття людини початку XX століття, століття бурхливого та жорстокого. Світосприйняття, в якому немає місця вірі в те, що світ можна перебудувати, надати йому гармонії.





загрузка...

загрузка...